На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Хвил масового переселенського руху з України, соцально-економчн та полтичн причини. Характер емграцї та її наслдки. Заселення Сибру українцями, стимулювання переселенського руху царським урядом. Економчна дяльнсть українських емгрантв.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: История. Добавлен: 21.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Міністерство освіти і науки України
Міжнародний університет розвитку Людини «Україна»

Тема контрольної роботи:
«Еміграція українців у кінці ХІХ - на початку ХХ ст.»

Сарни 2006
План

1. Причини та характер еміграції.
2. Напрям еміграції та її наслідки.
3. Економічна діяльність українських емігрантів.
1. Причини і характер еміграції
В історії формування сучасної української діаспори простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України. Перша хвиля еміграції з України, хронологічні рамки якої охоплюють період з останньої чверті ХІХ століття до початку Першої світової війни, була зумовлена переважно соціально-економічними причинами. Другий масовий відтік частини населення за межі своєї батьківщини припадає на період між двома світовими війнами і був викликаний як соціально-економічними, так і політичними обставинами. Друга світова війна та її наслідки викликали третю хвилю масової української еміграції, майже винятково політичну. Четверта хвиля міграції припадає на кінець ХХ ст. і має, передусім, соціально-економічний характер. Протягом останніх років еміграційний потік з України до деяких країн (зокрема, Канади, США) змінюється якісно: дедалі зростає частка науково-технічної інтелігенції (як правило, це фахівці в таких галузях як системний аналіз, програмування, біологія, нові матеріали, комп'ютеризація).
З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав, українські етнічні меншини, які сформувалися в цих країнах в результаті переміщення трудових ресурсів, що практикувалися тоталітарним режимом, перейшли на становище закордонних. Виникло, по суті, нове соціальне явище - східна українська діаспора.
Унаслідок міждержавних територіальних поділів ХХ століття частина українського етносу опинилася за межами України. Ця категорія закордонних українців належить до автохтонних національних меншин низки країн Європи (Польща, Словаччина, Білорусь, Румунія, Придністровський регіон Молдови, прикордонні області Російської Федерації).
Нині число осіб українського походження, які проживають за межами України, за приблизними підрахунками, становить від 16 до 20 мільйонів.
Найбільше закордонних українців проживає в Російській Федерації. За результатами Всеросійського перепису 2002 року їх чисельність складає 2 943 471 осіб - громадян РФ, які ідентифікують себе як етнічні українці. Проте згідно з неофіційною статистикою, чисельність української меншини в Росії сягає понад 10 млн. осіб. Так, ще кілька років тому російські демографи публічно декларували факт проживання в країні близько 8-10 млн. російських громадян українського походження.
Понад 1 мільйон 27 тисяч громадян українського походження проживає в Канаді, відповідно до перепису населення в цій країні у 2001 році.
Чисельність осіб українського походження в США, за результатами перепису населення у 2002 р., сягає близько 900 тисяч. Проте деякі американські демографи вважають, що реальне число представників українського етносу в США становить від 1,5 до 2 мільйонів осіб.
Серед країн проживання найбільших українських громад зарубіжжя - Молдова (660 тисяч осіб), Казахстан (550 тисяч), Бразилія (500 тисяч), Аргентина (300-350 тисяч), Білорусь (237 тисяч; за твердженнями керівників української громади в цій країні, лише в Брестській області - колишньому етнографічному регіоні України - Берестейщина проживає близько півмільйона етнічних українців), Узбекистан (понад 100 тисяч).
Чисельні українські громади проживають також у Румунії (понад 61 тисяча), Латвії (близько 60 тисяч), Киргизстані (до 46 тисяч), Польщі (близько 40 тисяч за офіційною статистикою, за неофіційною - понад 200 тисяч), Словаччині (близько 35 тисяч), Грузії (близько 35 тисяч), Австралії (понад 34 тисячі), Великій Британії, (близько 30 тисяч), Франції (близько 30 тисяч), Німеччині (30 тисяч), Азербайджані (29 тисяч), Естонії (28 тисяч), Чехії (понад 22 тис.), Литві (22 тисячі), Сербії і Чорногорії (понад 20 тисяч), Туркменістані (17 тисяч), Угорщині (понад 6 тисяч), Боснії і Герцеговині (близько 5 тисяч), Хорватії (4,3 тис.), Таджикистані (4 тисячі), Австрії (3 тисячі), Вірменії (понад 2 тисячі), Болгарії (близько 1,5 тисячі).
Водночас велика кількість українських громадян - представників української тимчасової трудової міграції зосереджена в таких країнах як Іспанія (понад 80 тисяч), Португалія (близько 60 тисяч), Греція (понад 30 тисяч), а також інших державах. Уряд України докладає зусиль для забезпечення законних прав й інтересів громадян України, які працюють у країнах Європи. Важлива увага приділяється налагодженню механізмів легального працевлаштування українських громадян у цих країнах, посиленню їх соціального захисту, розширюється відповідна двостороння нормативно-правова база.
Порівняно з іншими світовими діаспорами, українські громади мають найбільшу кількість різних громадських об'єднань (за приблизними підрахунками - близько 3 тисяч). Найбільше їх у Канаді - майже тисяча осередків - політичних, культурно-освітніх, професійних (об'єднання лікарів, вчителів, інженерів, адвокатів і т.п.), жіночих, молодіжних тощо.
Міжнародною українською організацією є Світовий конгрес Українців (СКУ), який об'єднує близько 50 великих організацій - представників майже з 30 держав. Загалом усі об'єднання охоплюють у кожній з країн проживання від 20 до 30 відсотків усієї чисельності кожної з українських громад.
В низці держав Східної і частково Центральної Європи, а також в країнах Балтії політико-правовий статус української громади закріплено законодавчо як національної меншини. Це забезпечує суттєву державну підтримку зусиль місцевих українських громад щодо збереження своєї національної самобутності, отримання освіти та інформації рідною мовою тощо. В країнах, де українська громада не має статусу національної меншини, забезпечення її національно-культурних потреб є справою бажання й організаційних зусиль етнічних українців, які проживають у цих країнах.
Питання задоволення національно-культурних потреб українців за кордоном є предметом двосторонніх міждержавних переговорів на всіх рівнях. Збільшується число двосторонніх угод, що передбачають реалізацію культурно-освітніх та інших запитів української діаспори. Створюються двосторонні змішані міжурядові комісії з питань забезпечення прав національних меншин.
Державна політика щодо відносин із закордонним українством базується на таких нормативно-правових актах: Конституція України, Указ Президента України „Про Національну програму „Закордонне українство” на період до 2005 року” від 24 вересня 2001 року, Закон України „Про правовий статус закордонних українців”, прийнятий Верховною Радою України 4 березня 2004 року. Крім того, завершується робота над проектами законів України „Про концепцію національної політики щодо закордонного українства” та „Про концепцію державної етнонаціональної політики”.
2. Напрям еміграції та її наслідки
Друга половина XIX - початок XX століття були відзначені масовою міграцією українських селян, які перебували у складі Російської імперії. Поселялись вони переважно на її околицях: на Кавказі, в Середній Азії, Новоросії, на Далекому Сході та у Сибіру. Так наприкінці XIX ст. далеко за межами України з'являються українські назви поселень: Полтавське, Чернігівське, Українське, Ново-Київське та інші.
Більшість селян змушена була залишити рідні місця через відсутність землі чи необхідних засобів для існування. Хоча варто зазначити, що серед емігрантів були й заможні, але за свідченнями історичних джерел таких було дуже мало.
Російський уряд за допомогою переселення намагався освоїти цілинні землі околиць імперії і разом з тим хоч якоюсь мірою зменшити “земельний голод”, знайти застосування “зайвим” робочим рукам. Великого значення надавалося збільшенню і зміцненню російського населення, особливо в кількісно незначних місцевостях.
Не була винятком в цьому плані і Україна. Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Головні з них: звільнення від податків, зокрема у Сибіру на 3 роки. На цей же час звільнялися від служби в армії особи призовного віку. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони ще мали право на пільговий переїзд, кредити, але не всі потребуючі могли їх отримати. Наприклад, у Томській губернії за період з 1 жовтня по 1 січня 1898 року із 2115 прохань від сімей кредит був наданий 1064 сім'ям. Переселялися передусім ті, хто мав заощадження. “Бажаними і корисними для Сибіру” були ті сім'ї, які мали достатньо коштів і не “обтяжені великою кількістю дітей чи родичами похилого віку”.
З початку XX ст. еміграція українських селян набуває більшого розмаху. Сприяла цьому також офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 років, які фактично стимулювали переселенський рух. У цілому в європейській частині територія компактного проживання українців значно переважала території, де компактно проживали росіяни. Царський уряд розуміючи, що робота в галузі демографічної селекції значно “запущена”, приймає безпрецедентну за розмірами програму переселення. За цією програмою, протягом 1896-1914 рр. з дев'яти українських губерній до Сибіру і на Далекий Схід переселилося понад 1 млн. 619 тис. українців.
Сибір став другою “батьківщиною” українців. Заселення Сибіру українцями, яке активно розпочалося з другої половини ХІХ ст., різко інтенсифікувалося після спорудження Транссибірської магістралі (1895-1905 рр.). З того часу українці селилися поблизу цієї залізниці, переважно в селах, і займалися землеробством і тваринництвом. Уже на початку XX ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом і високоякісної молочно-м'ясної продукції.
За даними перепису 1989р. в усіх республіках колишнього СРСР мешкало 6,8 млн. українців. Ще донедавна уявлення української громадськості про існування поза Україною на безкрайніх просторах 1/6 частини суші мільйонів єдинокровних братів стояло на нульовій позначці. Знання факту переселення на схід українців лишалося на периферії свідомості суспільства.
СРСР суворо оберігав таємниці про сотні таборів, переповнених безправними в'язнями, про жахливі голодомори, про виселення на чужину цілих народів. І серед в'язнів і тих, хто перебував на засланні, українська громада була чи не найчисельнішою - близько 40%.
У східній діаспорі українці досить швидко асимілювалися, спочатку ставали так званим “русскоязычным населением”, а згодом переписувалися на росіян.
Українській діаспорі в республіках колишнього СРСР випала дуже тяжка доля. На неї здійснювався грубий авторитарний тиск з боку керівних управлінських структур, панувала політика повсюдної деукраїнізації, що постійно велася на державному рівні, та неухильна русифікація.
Українська діаспора в Російській імперії була майже повністю хліборобська. Залишаючись у територіальних межах царської Росії, а пізніше Радянського Союзу, українці східної діаспори не були емігрантами у традиційному розумінні цього слова. З кінця XIX ст. переселення з України скеровувалися на Урал, а далі - до Західного Сибіру. Українські поселенці на сході не створили організованого власного життя на новій території. Зв'язки України з цими поселеннями були обмеженими, власних організацій там не було. Царизм проводив відверту асиміляторську політику.
Для розвитку Російської імперії український ґрунт був чи не найсприятливіший. Вона набирала звідси людські ресурси, різноманітну сировину і продовольство, таланти та інтелектуальні ресурси. Тим часом мільйони наших земляків загинули у в'язницях, казематах, на безмежних просторах Сибіру і Крайньої Півночі. В 20-х роках XX ст. замість добровільного індивідуального почалося колективне “організоване” переселення з широким залученням демобілізованих червоноармійців. За 1924-1928 рр. з України було вислано 142 тисячі чоловік, які поселилися поза її межами, переважно в східних районах колишнього СРСР. Це становило 24% від усіх емігрантів Радянського Союзу.
Велетенські депортації українців було здійснено у радянські концтабори. 3 1920 по 1923 рр. до Сибіру висилали українських повстанців, вояків Червоної Української Галицької Армії, махновців, роком пізніше - священиків УАПЦ, петлюрівців, діячів учорашніх урядових структур. Далі надійшла черга “непманів”, підприємців, членів українських політичних партій, “куркулів”. У 1928-1934 рр. українців прийняли Соловки. Їх масово нищили на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вони гинули на будівництві залізниць Котлас-Ухта та Байкало-Амурськ. Перед війною в ГУЛАГу налічувалося 10-12 млн. пов'язаних з Україною в'язнів.
Докладна інформація про життя і долю ув'язнених українців у Сибіру мало висвітлена в літературі. Але український письменник XX ст. Іван Багряний, який змушений був останні роки свого життя поневірятися далеко від батьківщини, в еміграції написав роман “Тигролови” - чи не найпершу розповідь про сталінські концтабори. У творі зустрічається інформація про причини появи українців у Сибіру: “...професор історії... викладав історичну довідку про перших каторжників Сибіру, про перших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цьому найсуворішому і найпонурішому закутку Східного Сибіру... їх було двоє тих піонерів: першим був - бунтар і “ізмєннік” - “малоросійський” гетьман Дем'ян Многогрішний. Навіжений протопоп Аввакум... - цей розкольник був другим... Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки... в епопеї невимовних людських страждань на цій землі...” Також розповідається про нащадків Сірка в радянському Сибіру: “Приїхали сюди, яка страшна і дика пуща була тут! Чужа чужина... А бач, оббулися... І дивись - зажили ж як потім! І пущі здолали, і край скорили, ще й залюднили. І звикли, полюбили. А нові діти народились - це вже їхня батьківщина... Тепер це містечко Києвом зветься... У всіх наших селах тутешніх, хати білені зокола, як на Україні. З нас за це всі тут сміялися, що, мовляв, скільки лісу, а “хохли” хати з глини ліплять та білять. Тут хати зовсім такі, як на Україні, не раз і кращі, бо на дощанім помості і криті здебільшого цинковою бляхою. Колись, до революції, здорово жили тут наші люди... Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. А народ наш робочий... Трудилися щиро, то й мали: хліб сіяли, промишляли звірину, ходили з хурами в Маньчжурію і в Китай, копали золото, ловили рибу, ловили звіра живцем... Це була наша друга Україна, нова Україна, але щасливіша. І назви наші люди подавали тут свої, сумуючи іноді за рідним краєм: Київ, Чернігівка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо... Люди наші осіли понад річками Уссурі і Амур, де можна сіяти хліб... А потім пішло все шкереберть... Прийшла совєтська власть і все перевернула. “Старий Мороз розгортав страхітливі картини... Про колони виснажених арештантів на лютім морозі... Про приречений на повільну смерть люд, а надто про силу-силенну “своїх людей” земляків з далекої тієї України нещасливої... Про надлюдське терпіння і труд каторжний... чесних трударів полтавських, катеринославських, херсонських “куркулів”, “державних злодіїв”, суджених “за колоски”, та й всяких “ворогів” - вчених, вчителів, селян, робітників...”
За даними перепису 1897 р. у Сибіру мешкало 223,3 тис. українців. У 1926 р. українська діаспора Сибіру налічувала 828 тис. чол., тобто 9,5% від усіх жителів даного регіону.
Кількість українців збільшується у Сибіру, особливо після сталінського “великого перелому”. На загибель туди їх вивозили сотнями тисяч - від Уралу і до Магадану. Значну кількість депортовано із Західної України, так званих “бандерівців” після 1944 р. Не всі з них після відбуття 25-річних строків повернулися додому: завели там сім'ї, приросли. А ще наші хлопці й дівчата їхали будувати БАМ, освоювати родовища корисних копалин у Тюмені, Якутії, Норильську.
У 1989 р. у Сибіру жило понад 860 тис. українців, в Західному Сибіру - 583,8 тис. і в Східному Сибіру - 279,4 тис. чоловік. Частка українців, які вважали рідною мовою українську, становила у 1989 р. у Західному Сибіру - 52%, у Східному - 48,5%. У місцях, де українські переселенці з'явилися відносно недавно (Тюменська обл., північні райони Красноярського краю), ці показники є значно вищими і становлять 54-68%.
На значній території південної частини Західного Сибіру від південно-східного Передуралля на заході і до передгір'я Алтаю на сході розташований один із найбільших у східній діаспорі район розселення українців, який одержав назву Сірого Клину. До його складу входять Омська, Томська і Новосибірська області та Алтайський край Росії. Тут на площі 450 тис. кв. км (дані 1989 р.) мешкало близько 750 тис. українців. За даними перепису 1926 р. українці становили більшість цього населення. Цей район у післяреволюційний час довго зберігав українські традиції.
Сотні тисяч українців мешкає на території сучасного Сірого Клину. Зокрема, в Алтайському краї, найсхіднішій частині Сірого Клину, де в 1989 р. проживало 77 тисяч українців (3% від усього населення краю).
Вибір за об'єкт досліджень населення Алтаю пояснюється низкою причин. Алтай, починаючи з 1865 року, коли сюди було дозволено переселення селян з інших губерній і до початку Першої світової війни, був одним із основних регіонів Сибіру для поселення селян-переселенців. Максимальних розмірів ці переселення досягли в роки столипінської аграрної реформи.
До відміни у 1861 р. кріпосного права Алтай був найбільш значним промисловим районом Сибіру. Це визначало й особливості складу населення. Більша частина його так чи інакше обслуговувала потреби кабінетського гірничозаводського комплексу - провідного центру з вироблення срібла й свинцю. Але після 1861 р. почалася криза гірничої промисловості, що призвело до скорочення чисельності працівників на рудниках і заводах, а також і до переорієнтації селян на аграрні заняття. Варто зарахувати й хвилю селян-переселенців. Із промислового району, яким був Алтай у XVIII - першій половині XIX ст. він еволюціонував у післяреформений час в аграрний.
Частка нетутешніх мешканців на Алтаї була дуже високою. Основна частина переселенців із числа тих, що йшли у Томську губернію, направлялась туди як раз через Алтай. и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.