На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Передумови виникнення українського козацтва. Думка М.Грушевського й нших сторикв щодо походження розвитку козацтва. Розвиток Сч, соцальн та економчн проблеми. Особливост адмнстративного устрою судочинства на Запорзькй Сч.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 11.10.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
ПЛАН:
    Вступ. 2
    1. Передумови виникнення українського козацтва. 4
    1.1. Думка М.Грушевського щодо походження козацтва 4
    1.2. Думка інших істориків щодо розвитку козацтва 7
    1.3. Уходництво 10
    1.4. Розвиток господарства та січі в цілому, соціальні та економічні проблеми 12
    2.Адміністративна влада Запорізької Січі 19
    2.1.Особливості адміністративного устрою на Січі 19
    2.2.Козацьке самоврядування 22
    3. Суд і судочинство на Запорізькій Січі 25
    3.1.Принципи судочинства 25
    3.2.Судова діяльність в Запорізькій Січі 34
    3.3. Розгляд справ у суді 38
    Висновок. 42
    Література: 44
    Вступ

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.
Вже у XVI столітті з'явилися твори, автори яких прагнули з'ясувати причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою, взаємини між козаками та іншими верствами суспільства -- селянством, міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була хроніка Мартіна Бєльського (1494 -- 1575).
Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. (в початковій
монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". У словнику половецької мови "Соdeх Сumanicus" (1303 р.) "козак" перекладено як "страж, конвоїр".
Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців "жовтою ордою". Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055 року половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками ("ко" -- небо", "зак" -- захищати). З часом, коли половці почали приймати християнство, поганський термін "захисники неба" став непотрібним. Корінь слова "коз" (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В степу на південно-східних рубежах Русі в кінці XII ст. виникають військові об'єднання з русів і половців, які формувались не по родовій або етнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської Русі. В цьому середовищі народилося і слово "гетьман" (вожак).
Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монголо-татарським завойовникам.
Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких
куренів. Період кінця XII -- першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

1. Передумови виникнення українського козацтва.

1.1. Думка М.Грушевського щодо походження козацтва

Ось так М. Грушевський описував передумови виникнення козацтва Козацтво - явище дуже цікаве, але дуже складне. Внаслідок своєї оригінальності, а також дякуючи гучної ролі, відіграної їми в історії Східної Європи, воно звертало на себе увагу дуже давно; їми займались немало, але нез'ясованого все ж залишалось в ньому до останнього часу дуже багато, і в літературі з цього приводу вимовлялися не рідко судження дуже смутні та помилкові.

Осередком козацтва було середнє Подніпров'я, його предстепна полоса нижче Києва, яка входила в ХІV - ХV ст.. ст.. у склад Київського князівства, пізніше - Київського воєводства, а підґрунтя для нього приготували колонізаційні умови цього краю.

Починаючи з половини Х ст.. він жив тривожним, войовничим життям на кордоні з осілою колонізацією, у вічні боротьбі з кочовиками. К населенню його немає більш підходящої характеристики, ніж яка дана «Словом о полку Игореве» :

А мои ти куряне сведоми кмети:

Под трубами повити, под шеломы взлееяни,

Конец копия вскормлени;

Пути им ведомы, яругы им знаеми,

Луци у них напряжении, тулии отворении,

сабли озострени.

І слово «козак» - тюркське, здавна вживалося кочовим населенням наших степів, відоме вже в половецькому словнику 1303 року в значенні «сторож», «воин», - цілком підходило це значення к порубіжному населенню, передовій стражі України. Разом з войовничістю та витривалістю порубіжжнє життя розвивала особистість, відчуття свободи. Надані княжо-дружинним правлінням своїми власними силами, ці прикордонники дуже чуткі були до його притягань. В ХІІІ ст.. як раз прикордонні зі степом території бачимий серед «людей татарських» і ці прикордонні вороги княжо-дружинного строю є прототипом козацтва, а союз їх з Одою предвосхищає політику вождів козацтва ХVІ - ХVІІІ ст.. ст.. в їх намаганнях знайти в турецько-татарських силах допомогу проти соціально-політичного строю Польщі і центарлізаційної політики Москви.

З занепадом державного життя у Подніпров'ї в середині ХІІІ в. населення цих прикордонних зі степом просторів було ще більш предоставлено собі, а життя під татарською протекцією не відрізнялось спокоєм, особливо в періоди разкладу Орди. В. кн. Литовське, приєднав ці простори, також дуже мало займалось ними, а відновлене під владою князів Гедиминовой династії Київське князівство дуже послабшало, насаджало тут привілегійоване володільчиськое сослов'я і ще слабше правило форми, і результати соціальної еволюції В. кн. Литовское. Страшні періодичні набіги татар кримської орди Менгли-герия, с 1482 г. обвалюючиєеся на українські земли а потім в декілька послабілих формах продовжуються майже всі ХVI сторіч, змели з обличчя землі і ці слабкі результати правлінських намагань і разом з ними - всю осілу колонізацію предстепної полоси Подніпров'я -до Києва, Чернігова, Житомира, Вінниці, Летичева.

Територія по обох сторонах Дніпра до Києва і навіть вище за нього перетворилася на досконалу пустелю і у такому вигляді пролежала до останньої чверті ХVI в. Єдиними осілими поселеннями були городки, забезпечені замками, невеликими гарнізонами і артилерією, - Київ, Канів, Черкаси, Житомир, Браслав, Вінниця - на правій стороні Дніпра, Остер і Чернігів - на лівій. Під стінами цих зміцнень тулилося все населення цих обширних пространств6 тут жили селяни сусідніх сіл і звідси виходили на польові роботи. Все населення жило під постійним стразом татарських набігів, на військовому положенні: міщани і селяни цих прикордонних місцевостей зобов'язані мати коней і брати участь в походах і гонитві за татарами, і вони дійсно «мають рушниці і уміють добре стріляти», як свідчать ревізори половини ХVI в. Землеробське і всяке інше господарство поза стінами міста велося озброєну рукою - як описує мандрівник кінця ХVI в. прикордонних селян Волині: «виходячи на роботу, він несе на плечі рушницю, а до боку привішує шаблю або тесак».

Але природні багатства цих невинних країн на обох сторонах Дніпра увльовалі населення далеко від замків, в так звані «відходи» - рибні лови і місць полювання, до влаштованих в степовому привіллі бортям і пасікам. Ті ці промисловці проживали довго, з'єднувалися в озброєні партії, будуючи для оборони блокгаузи, городки і засічи. Оборона в цих степах, сусідні з кочев'ямі татар, в районі їх нападів непомітно переходила в напади на таких же промисловців осоружної, татарської сторони, в дрібні степові війни - «лупленье татарських вівчарів», як вони технічно називалися. Щороку весною прикордонне населення і промисловці з віддаленіших місцевостей, що привертаються привіллям і природними багатствами цього краю, розповзалися по цих «відходах» на десятки миль, до дніпровських порогів, Ворскли, Орелі, Самари і т.п.; вони проживали тут цілі місяці, уявлені собі самим, не знаючи ніякої влади і поверталися в замки тільки на зиму. Це рухоме, кочове, загартоване в знегодах військово-промислове населення і склало основу козацтва.

1.2. Думка інших істориків щодо розвитку козацтва

Також можна висловити думку інших істориків щодо розвитку козацтва. Почата Грабянкою, продовжена автором «Історії Русів» теорія хозарського походження козаків у наш час знайшла в особі видатного російського історика Л. М. Гумільова свого палкого захисника. Він пов'язує козаків з бродниками -- «народом русько-хозарського походження» і таким чином відроджує «бродницьку теорію», яку відстоював польський історик А. Яблоновський. Ось основні аргументи Л. М. Гумільова: бродники, нащадки стародавніх хозар-християн, воювали на боці київських князів у війнах з половцями. У зв'язку з тим що київські князі пішли на союз з половцями, бродники мусили шукати дружби з монголами, за допомогу яким бродникам дозволялося спокійно жити по берегах Дону і Терека. Вже з XVI століття нащадки бродників звуться тюркським словом «козаки». Разом з тим Л. М. Гумільов не відкидає й того, що донські козаки -- це насамперед російські селяни-втікачі. «Справді, -- читаємо у нього, -- значна частина козаків склалася саме у такий спосіб. Але втікачі, прийшовши на Дон, потрапляли в пустелю... Зрозуміло, на Дону були місця, де захожий міг спокійно звикнути до нових умов і до нового життя. Це означає, що з XIII до XVI століття там жили нащадки бродників, які воювали з степом і мали потребу в поповненні. У зв'язку з цим вони приймали в своє середовище одновірців, забезпечуючи їм на перший час притулок, виучку і безпеку від ногайських мурз і російських бояр».

Зупинимося ще на «болоховській теорії», яку розвивав київський професор М. Дашкевич. Він називав землі у верхів'ї річок Бугу, Случі і Тетерева, про які глухо згадується в літописах, колискою козацтва Дашкевич М. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды III Археологического Съезда, бывшего в Киеве. К., 1874. Т. 2. С. 120..

Населення цього краю, яке одні вчені називали половцями, інші -- сумішшю хрещених половців і руських втікачів, а деякі -- навіть румунами, на думку М. П. Дашкевича, було чисто слов'янським. Болоховські князі боролися з Галицько-Волинським князівством за свою незалежність і, шукаючи підтримки в цьому, добровільно піддавались під владу татар, ставали «людьми татарськими».

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторію козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його в зв'язку із самим ходом історії українського народу.

Не можна також зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску, як і навпаки -- недооцінювати цього загальноєвропейського процесу.

В Україні, як і в інших країнах Східної і Західної Європи, селяни-втікачі були джерелом зростання міського населення, що і сприяло зростанню міст. Але в Литві, Польщі і Росії втечі селян через порівняно малу кількість міст не могли набути такого значення, як на Заході. До того ж у Литві і Польщі значна частина міст була володінням окремих феодалів. Інакше кажучи, міста Східної Європи не могли прийняти всю масу втікачів. Натомість тут перед втікачами відкривалися такі можливості, яких не знала Західна Європа: можливість освоєння величезних просторів на південних і південно-східних околицях Литви, Польщі і Росії. Якщо на Заході, підкреслимо, втечі селян сприяли розвитку міського ремесла, то в Східній Європі вони сприяли насамперед господарському заселенню нових районів, розвиткові сільського господарства і промислів.

Прогресивне значення втеч кріпаків і тут і там виявилось не тільки в тому, що вони сприяли розвитку виробничих сил суспільства. Втечі були ознакою розкладу, хай навіть мало розвинутого, феодально-кріпосницького ладу, стверджуючи цим прагнення селян визволитись від тяжкого феодального гніту. Вже сама поява у країні такого вільного, як козацтво, населення (переважно сільського) свідчила про можливість обійтися без феодалів. Це мало велике революціонізуюче значення для покріпачених людей. До цього додамо, що козаками ставали не тільки втікачі від феодального гніту. На вільні й багаті природою землі переселялися всі ті, хто мав надію на покращання свого становища. Серед такого строкатого люду були й українські шляхтичі, невдоволені з різних причин своїм становищем, міщани різного статку, торговці, представники різних вільних професій, тодішня інтелігенція тощо.

1.3. Уходництво

Характеризуючи витоки козаччини, не забудьмо про таке цікаве явище, як уходництво. Щодалі на південь України, то більше значення у господарстві мали промисли. До масового заселення південно-східної частини Київщини і Лівобережжя уходниками були здебільшого селяни з маєтків південно-західної Київщини та суміжних з нею місць, а також ті з міщан, хто займався промислами. В цих районах, де фільварочного господарства у другій половині XV -- на початку XVI століть не існувало, або воно лише починало розвиватися, важливим засобом визиску уходників слугувала продуктова рента, джерелом якої був саме промисел. Збільшення ренти змушувало оброчників -- селян і міщан -- освоювати нові промислові угіддя.

Водночас з цим розвивалось і промислове підприємництво. Заможні міщани наймали (за частку здобичі або за вартість цієї частки) ватаги так званих гультяїв і разом з ними прямували на пошук угідь, заглиблюючись усе далі в степи.

Уходники розвідували і освоювали нові місця, допомагаючи у такий спосіб колонізувати південно-східні степи. Пориваючи зв'язки з феодалами і феодальною владою, уходники утворювали общини, які надалі ставали козацькими. Отже, уходники відіграли також певну роль у формуванні козацтва.

Пошуки нових місць набули, особливо з другої половини XV століття, широкого розмаху. Українські селяни і міщани цілими гуртами, родинами і навіть цілими селами уходили в майже безлюдні східні та південні околиці Подолії, Брацлавщини, Київщини. Щодалі втечі частішали. Про це маємо певну можливість судити із слів польського поета П. Збилітовського, який, передаючи занепокоєння феодалів у зв'язку з втечею українських селян, писав:

Що нас жде, якщо будемо села свої руйнувати,

Своїх хлопів, як завжди, в біді полишати?

Вже неорана нива батьків бур'яном заростає,

Бо останній наш хлоп із неволі тікає .

За втікачами влаштовувалися погоні. Спійманих вішали, садовили на палі і т. д. З 1451 року в Польщі справи про біглих селян становили компетенцію міських (городских) судів. Нешавський статут (1454 рік) передбачав великі штрафи для кожного, хто наважився б сховати втікача. З другої половини XV століття закони проти втікачів видавались один за одним. Згідно з Судебником великого князя Казимира Ягеллона від 1467 року, осіб, що підбурювали селян до втечі, засуджували до повішання  Документы и материалы по истории народов СССР. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV -- XVI вв, № 2. С. 14..

Усі ці закони переслідували мету позбавити втікачів можливості знайти притулок і примусити їх відмовитись навіть від самої думки про втечу. Та не зважаючи на все це, втечі не тільки не припинялися, а й з кожним роком наростали.

Вирвавшись із залежності від пана і поселившись на нових місцях, втікачі вважали себе вільними -- козаками ** Слово «козак» по-тюркски означає «вільна людина».. С. Грондський (середина XVII століття), зупиняючись на питанні про виникнення козацтва, писав: «Ті, з руського (українського) народу, які ...не хотіли терпіти кормигу й владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не заселені, і набували собі право на волю... засновували нові колонії і, щоб відрізнятись від підданих, залежних від руських (українських) панів, стали називати себе козаками»  Grondski S. Historia belli cosacco -- pohonici. Pestini, 1789. S. 15..

1.4. Розвиток господарства та січі в цілому, соціальні та економічні проблеми

У другій половині XV -- на початку XVI століть у верхоріччі Південного Буга, біля Соба і Синюхи, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра -- по Трубежу, Сулі, Псьолу тощо -- з'являється чимало слобід і хуторів. Їхнє населення вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища зайняли значну частину східного українського кордону -- від Дніпровського лівобережжя і до Дністра. Сучасник (XVI століття) про заселення українських земель на кордонах писав, що в той час як «велелюдні колись землі, містечка і села середніх областей (країни) зовсім спустіли... в безлюдні раніше простори України прибували люди на велику прикрість колишнім їхнім панам». Приблизно тоді ж з'являється козацтво і в Росії -- на Дону, на Яїку та в інших місцях .

Про козаків Поділля, як уже говорилося раніше, відомо з 80-х років XV століття. Сповіщаючи про похід Яна Альбрехта (сина короля Казимира IV) у Східну Подолію проти татар в 1489 році, М. Бєльський пише, що польське військо могло успішно рухатися в поділь/105/ських степах лише тому, що провідниками його були місцеві козаки  Kronika Marcina Bielskiego. T. 2. S. 882. ("maj№c wodzк kozaki tych tam miejse њwiadome").. Це повідомлення можна було б вважати першою документальною згадкою про українських козаків. Проте М. Грушевський бере під сумнів повідомлення М. Бєльського про козаків Поділля, зазначаючи, що сам Бєльський на 991 сторінці своєї «Хроніки» перші відомості про козаків датує лише 1516 роком  Грушевський М. Історія України-Руси. К.; Л., 1909. T. 7. C. 89.

Найраніші відомості про козаків Київщини маємо з 1492 року, а більш точні -- з 1499 року. У грамоті великого князя литовського Олександра (спадкоємець Казимира Ягеллона) від 1499 року про збирання мита київським воєводою читаємо: «Котрі козаки з верхів'я Дніпра і з наших сторін ходять водою на них до Черкас і далі і що там здобудуть, з того зі всього воєводі київському десяте мають давати»  Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. І. C. 170..

Перші документальні згадки про українських козаків не є гарантованою підставою твердити, що саме в кінці XV -- на початку XVI століття з'явилося козацтво. Датування його генезису справа досить складна. Поява козацтва на кордонах пожвавила безлюдні, хоч і багаті природними ресурсами, південно-українські степи. Ціною величезних зусиль козаки освоювали навколишні простори -- орали цілинні землі, порослі високою густою травою (ковилою) і терном, торували шляхи, зводили мости, будували селища, прикрашаючи їх садами. Це був початок розвитку землеробства в степах. В місцях, заселених козаками, добре, розвивалося скотарство і промисли -- рибальство, звіроловство, селітроваріння тощо. Козацькі слободи і хутори відзначалися вищим рівнем добробуту порівняно з убогими селами покріпачених селян. Це й зрозуміло, вільна людина більше зацікавлена в розвитку свого господарства ніж покріпачений селянин.

Спогади про ці слободи, населення яких вважало себе вільними людьми, збереглися в такому народному вірші:

Зараз тая серед рая слобода засіла,

Тут тишина, вся старшина ** Мається на увазі шляхта. -- В. Г.

не має к їм діла;

Тут сипуга, війт п'янюга, вже не докучає

І в підводу тут із роду ніхто не хапає.

Всі подубли, що їх скубли, сільскії нахали,

Подеречі, колотнечі всі уже пропали.

Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі  Киевская старина. 1882. Апрель. Рукопись Н. В. Гоголя и А. А. Скальковского..

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, однак серед них було чимало й ремісників -- ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів, ткачів, шевців, кравців і т. ін. Ремісники селилися біля поодиноких в той час замків -- Брацлава, Вінниці, Переяслава, Канева, Черкас тощо. Так виникали містечка. Навіть набагато пізніше, в XVII столітті, значна частина населення цих міст вважала себе козаками. Займалося козацтво містечок і міст також торгівлею продуктами сільського господарства і промислів. Черкаські і канівські козаки, наприклад, возили до Києва мед, віск, шкіри, смушки, сало, солод тощо. Помітне місце займала торгівля рибою -- свіжою, в'яленою, солоною  Акты, относящиеся к истории Западной России. T. l. С. 170..

З соціального боку козацтво не було однаковим. Економічна нерівність серед козацтва виникла водночас з його появою, бо від кріпацтва тікали різні за своїм станом люди: з одного боку, маса бідного, нерідко позбавленого всіх засобів існування сільського і міського люду, а з другого -- селяни і ремісники, що мали засоби виробництва і сподівалися знайти на нових місцях кращі умови для розвитку свого господарства. Селяни і міщани часто тікали разом зі своїми родинами і майном -- худобою, кіньми, сільськогосподарським реманентом. Серед кріпаків, особливо тих, хто мав засоби виробництва, була певна частина заможних і багатих. Про них С. Грондський писав: «Найбільш заможні серед селян, навіть батьки родин, нагромадивши якесь майно, забирали його й, не питаючи дозволу у своїх панів, тікали в козаки, звідки їх неможливо було повернути»  Grondski S. Historia belli cosacco -- polonici. S. 21..

Таким чином, втечі селян з майном були явищем досить, частим. Більше того, заможні селяни і ремісники нерідко тікали разом зі своїми наймитами. Так, наприклад, 7 липня 1563 року шляхтянка М. Сенютіна скаржилась луцькому підстарості, що її люди, зокрема «сідельник з наймитами, Васечко з наймитом, Дмитро із синами, Прис із синами і наймитами» та інші, спалили її садибу і «тієї ж ночі із жонами, дітьми та з маєтностями своїми повтікали геть»  Архив Юго-Западной России. К., 1876. Ч. VI, т. 1. С. 45 -- 47..

На нових місцях соціальна нерівність серед козацтва не тільки зберігалась, а й надалі поглиблювалась. Користуючись економічною неспроможністю незаможних, багаті визискували їх у своїх господарствах. Однак ця форма господарювання принципово відрізнялась від феодальної. Тут у господарствах почала використовуватись наймана праця. Підтвердження цього знаходимо в різних документах. Вже у статуті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 року читаємо, що черкаський староста бере незаконні мита з козаків і їхніх наймитів  Архив Юго-Западной России. К., 1890. Ч. VII. Т. 2. С. 368. Порівн.: Архив ЮЗР. Ч. VII, т. 1. С. 82, 95..

На нових землях козацтво створило своєрідні форми організації й управління. Козаки, подібно до мешканців міст, що мали право на самоврядування, об'єднувалися в громади, якими керували виборні особи. Тут був свій суд, фінанси, військо, в якому служило все доросле населення. Отже, ці громади були військовими організаціями, були і самостійними в управлінні. Утворення козацького війська прискорювалося потребою оборонятися від безперервних нападів турків і татар. Е. Лясота, проїжджаючи козацькими землями наприкінці XVI столітся, писав, що кожен хлібороб там, «ідучи на поле, вішає на плече рушницю, а до боку і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи немає» . В системі організації міського і козацького самоврядування існували, однак, і помітні відмінності. Міським громадам у зв'язку з їхньою територіальною розмежованістю було важко порозумітися при відсічі ворожого нападу. Козацтво ж, яке займало чималі території, мало змогу порівняно швидко об'єднатися для спільної боротьби. Міські громади завжди або майже завжди зберігали певну залежність від феодалів (виконували деякі повинності, платили мита тощо). Що ж до козацтва (мається на увазі початковий період його існування), то воно розривало будь-яку залежність від феодалів і навіть, до певної міри, від феодальної держави.

Феодали, зрозуміло, не могли спокійно дивитися на посилення козацтва, основу якого становили колишні кріпаки, які могли будь-коли подати допомогу гнобленим. Ось чому феодали прагнули за всяку ціну знищити козаків і повернути їх у кріпацьку кормигу. Не останню роль тут, звичайно, відігравало і бажання захопити вже освоєні козаками землі. В козацькі місцевості вони посилали озброєні загони своїх слуг і найманців. Ті вдиралися в козацькі слободи, грабували населення, вбивали тих, хто чинив опір. У такий спосіб пани вимагали від козаків покори, повернення у неволю. Козаки протиставляли зазіханням феодалів свою згуртованість. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і здобував право користуватися господарськими угіддями на рівні з усіма і брати участь в самоуправлінні, в тому числі в обранні старшини -- отаманів, суддів, писарів. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Козацька громада, незважаючи на соціальну диференціацію її членів, в цілому була демократичною організацією, яка протиставила себе феодальній державі. А це викликало велику симпатію у всіх знедолених, пробуджувало в них прагнення свободи.

Тим часом наступ феодалів не припинявся. Наприкінці XV -- початку XVI століть панам вдалося привласнити значну частину козацьких земель на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Щоб закріпити за собою захоплені землі і перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду надавчі листи. В різні часи такі листи були надані королем і великим князем магнатам Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, Струсям, Претвичам. Точні межі закріплених за панством земель не визначались: їм надавалося право ці межі визначати зброєю. Козаки мужньо боронили свободу і свої землі. Частина козацтва, що не визнавала прав панів, була помалу відтиснута ними на південь, до пониззя дніпровських приток -- Тясмина, Росі і т. д. Саме в цей час на початку XVI століття починає помітно збільшуватись козацьке населення навіть на південно-східних кордонах України, головним чином в околицях Канева і Черкас. Місцевості біля Канева і Черкас спочатку належали до одного староства. У Каневі і Черкасах -- невеликих на той час містечках -- стояли замки, де перебувала адміністрація староства. Вони повинні були перепиняти татарам дорогу в Литву. Насправді ж замки не могли бути надійною перепоною татарам. Литовський і польський уряди, які завжди відчували потребу в коштах, не мали ні грошей, ні зацікавленості дбати про охорону й укріплення фортець. Замки були страшенно занедбані, не мали належної залоги, відповідних гармат, зарядів тощо. Великокнязівські комісари, які ревізували степові укріплення в лютому -- березні 1552 року, залишили нам цікавий опис цих укріплень. Канівська фортеця стояла на правому березі Дніпра, на так званій Дніпровській горі. Її стіни, кожна з яких складалася з 26 городень (шириною 6 м, складених з колод і засипаних землею) і становила своєрідний трикутник завдовжки 40 сажень (близько 80 м) та завширшки 20 сажень (близько 40 м). Із зовнішньої сторони для захисту від вогню мури фортеці були обмазані товстим шаром глини. Над стінами височіло 6 веж. Вежі мали покрівлі, а городні -- примостки і піддашшя. На вежах примостках стояли гармати, лежали інші засоби оборони -- каміння, колоди, смола, були тут і бочки (кухви) з водою, щоб гасити пожежу. Городні використовувалися водночас і як помешкання, і як склад. У дворі фортеці стояв будинок старости і кілька маленьких хатин для челяді. Тут же були церква, порохові льохи, інші допоміжні приміщення. Фортецю оточував рів. Від єдиних воріт через рівчак вів перекинутий ланцюговий міст. При відбудові фортеці на початку XVI століття працювало 1500 робітників. Дерево для фортеці постачали плотами з верхів'я Дніпра. У вежах і на мурах, крім гармат, була й інша вогнепальна зброя: гаківниці (рушниця, рід пищалі, з неї стріляли як з «ложа», так і з гака), від 3 до 20 аркебузів (важка ручна вогнепальна рушниця, попередник мушкета). Від фортеці до Дніпра проклали тайник (підземний хід), по якому під час облоги поставляли воду. З містом фортецю з'єднувала вузька доріжка. Так виглядала канівська фортеця на початку XVI століття. Однак до 1552 року вона зовсім занепала. За словами комісарів, тут усе «згнило і поопадало». Небезпечно, було користуватися сходами, при найменшому вітрі бруси хиталися й рипіли, загрожуючи впасти і поховати під собою людей. Тайник був завалений землею. Непридатність фортеці обумовлювалась ще й іншими обставинами: біля її стін на горі були залишки старовинного валу, з якого легко було стріляти прямо в фортецю. Залога канівської фортеці складалася в 1552 році з кількох десятків людей -- бояр (рід дрібних служебників у Литві) та іншої челяді. У випадку нападу ворога на фортецю збирали жителів Канєва для її оборони.

На відстані приблизно 50 км на південь від Канева, на пагорбку біля Дніпра, стояла черкаська фортеця. Вона була і більшою за канівську, і надійнішою. Її залога в 1552 році мала роту жовнірів і 60 служебників. У кожному десятку вояків було двоє списоносців і 8 стрільців. До залоги входили також місцеві бояри кінної служби. Кілька разів на рік залога виряджала роз'їзди для огляду околиць. Обмаль фортець на південно-східних околицях, нездатність їх до оборони насамперед тих, які стояли біля Канева і Черкас і часто ставали об'єктом нападу татар, були причиною того, що феодали порівняно довгий час не наважувалися тут оселятись. Ось чому від початку XVI століття тут частіше селилися ті козаки, яким наступ панів загрожував покріпаченням. Внаслідок цього Канівське і Черкаське староства перетворилися в район з численним козацьким населенням. Не випадково саме район Канева і Черкас вважався сучасникам головним місцем українського козацтва; тому в Росії від XVI століття самі назви «черкасець», «черкашенин», «черкасці», «черкаси» стали вживатися для всього українського козацтва (пізніше «черкасами» називали в Росії взагалі українців).

Значне місце в господарстві населення Канівського і Черкаського староств займало землеробство. У названому раніше описі (люстрації) канівської фортеці. (1552 р.) сказано, наприклад, що «земля по полях, над містом, міщанам на пашню здавна була вольна». Слово «міщани» не має нас дивувати, бо опис складався у той час, коли частина козаків, яких примушували до відбуття міських повинностей, була старостою названа «міщанами». Такі «міщани» не визнавали ні свого нового статуту, ані цієї назви і далі іменували себе козаками .

2.Адміністративна влада Запорізької Січі

2.1.Особливості адміністративного устрою на Січі

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях -- "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік -- 1 січня і 1 жовтня -- вона збиралася обов'язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо . зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше -- гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу -- на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше -- курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе "Військом Запорізьким". Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів -- чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать -- герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому -- білий хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві -- в 1651 р., декілька -- в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. -- в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов'язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали -- нормативні акти, обов'язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.

2.2.Козацьке самоврядування

Запорізька Січ у своєму складі мала поділ -- військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду-валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне -- спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська. Термін "паланка" також мав два зна-чення -- невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI -- на початку XVII ст. були військові начальники -- кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота-ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники -- булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама-нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно-го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе-чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов-ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь-кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими литаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушка и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.