На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом сторичний розвиток мста зяслава. Етапи розвитку лтописного зяслава, його сторико-культурних памяток. Науков та етнографчн дослдження краю: археологчн розвдки Заславщини, зяслав у етнонмах та топонмах. Аналз генеалогї роду Сангушкв.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: История. Добавлен: 29.09.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Бакалаврська робота
Ізяслав: основні етапи розвитку

студентки ІV курсу
історико-соціологічного факультету РДГУ
Бондарчук Наталії Сергіївни
Науковий керівник:
канд. іст. наук, доцент
Галуха Любов Юріївна

РІВНЕ - 2007
Зміст
    Вступ
      Розділ 1. Розвиток Ізяслава: загальна характеристика
      1.1 Основні етапи розвитку міста
      1.2 Заславщина у XVI - XVIII ст.
      1.3 Місто Ізяслав у період ХІХ - ХХ століть
      Розділ 2. Наукові та етнографічні дослідження краю
      2.1 Археологічні розвідки Заславщини
      2.2 Місто Ізяслав у етнонімах та топонімах
      Розділ 3. Генеалогія князівського роду Сангушків
      Висновки
      Джерела та література
      Додатки
      Вступ

      Актуальність теми. Серед історичних міст Хмельницької області Ізяслав займає особливе місце. До наших днів збереглося чимало пам'яток археології, історії, архітектури, за кількістю та значенням яких Ізяслав міг би бути справжньою туристичною „перлиною" нашого краю. На жаль, за останні десятиліття перетворились на руїни розкішний палацовий ансамбль князя Сангушка ХVІІІ ст., костел Іоана Хрестителя ХVІ-ХVІІ ст., хоча всі вони перебувають під охороною держави. Найцікавіший період розвитку міста Ізяслав співпадає з правлінням князівського роду Сангушків. Також значним є період панування у Ізяславі князівського роду Заславських, який також не лишився осторонь уваги вчених. Та не дивлячись на значну роботу істориків ще досі залишається багато таємниць у історії Ізяслава, що і визначає актуальність теми.
      Разом з тим, раціональне і ефективне використання історичної спадщини зафіксовані в різних документах дозволить по-новому усвідомити необхідність історико-культурного відродження міста.
      Об'єктом дослідження є історичний розвиток міста Ізяслава.
      Предмет дослідження включає особливості основних етапів розвитку літописного Ізяслава, його історико-культурних пам'яток.
      Метою дослідження є аналіз основних етапів розвитку міста Ізяслава на основі зібрання доступних прямих і посередніх відомостей про історію міста Ізяслава та пов'язаних з ним культурно-ідеологічних осередків.
      Завдання роботи:
      Виявити та проаналізувати наявну історіографію та джерела із даної проблеми;
      З'ясувати особливості становлення та розвитку основних історичних етапів міста Ізяслав;
      Проаналізувати генеалогію роду Сангушків;
      Прослідкувати історико-культурне значення основних пам'яток Заславщини.
      Новизна роботи полягає в цілісному аналізі становлення і розвитку міста Ізяслава на основі історіографічних, археологічних розвідок та джерельної бази.
      Методологія дослідження. В дослідженні використані методи аналізу, синтезу, порівняльний, хронології, узагальнення.
      Історіографія проблеми: Історіографію міста Ізяслава знайшла відображення у загальних працях українських та зарубіжних вчених та спеціальних наукових розвідках. Широке відображення історія Заславщини знайшла у працях Теодоровича Н.І. [38, 39], Грушевського М.С. [11, 12], Загришева И.П., Милюченкова С.А., Мінькова І.І. [30], Каргера М. К, Павлюка В. [32, 33, 34] та інших.
      Значну увагу проблематиці заснування міста Ізяслав відводив М.С. Грушевський в тому числі й у працях “Історія України" [11], “Ілюстрована історія України" [12]. Зокрема, вчений інформував, що місто було засновано на річці Горинь, ще за часів Київської Русі. Цю інформацію підтверджує й інший вчений М. Каргер, який доводить що місто існувало ще з часів Батия у 1241 році, але не на березі річки Горині, а річки Гуска біля м. Шепетівка. М.І. Теодорович у праці “Город Заславь Волынской губернии” також приділяє увагу часу заснування міста та його основних етапів до XVIII ст. [39]. Також над цією проблематикою працювали історики-краєзнавці. Зокрема В.І. Кочубей “Археологічне обстеження берегів Горині в 1928 році", білоруські археологи Г.В. Штихов, В.А. Гилепа, Ю.А. Заєць [24], українські археологи: М.Н. Нікітенко, П. Ричков [36], С. Олійник [36], І.С. Винокур та інші.
      Цікаві матеріали щодо періоду правління князівських родин Заславських та Сангушків подають історики Павлюк В. “Польська шляхта в суспільно-політичному житті Волині кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. ” [34], “Палацово-паркові ансамблі магнатерії - центри культури Волині” [33], Ковальський М.П. “Документи родинного фонду Сангушків" [32], польський історик Tarnowski S. “Wspomnienie posmietne // Ewstachy Sangushzko” (1997) [48].
      Важливим інформативним матеріалом стали також і сторінки інтернету, на яких було почерпнуто праці сучасного українського вченого із Острога Атаманенко В. [1, 2].
      Основу джерельної бази роботи склали результати археологічних експедицій, етнографічної експедиції, яку здійснила дослідниця у місті Ізяславі, збираючи спогади та легенди у старожилів міста [15-22], документи [31].
      Цінним джерелом стала періодика XIX ст., зокрема, „Волинські єпархіальні відомості відомості" [7, 8].
      Структура роботи. Бакалаврська робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на параграфи, висновків, списку джерел та літератури й додатків.
      Апробацію результатів бакалаврської роботи було здійснено шляхом звітів на кафедрі історії України та під час участі у 2 конференціях. Зокрема, в науковій конференції,,Історичні читання", що проходили у Рівненському державному гуманітарному університеті у березні 2007 року та та Звітної наукової конференції викладачів, співробітників, докторантів, аспірантів та студентів Рівненського державного гуманітарного університету за 2006 рік, що відбулася у квітні 2007 року.
      Практичне значення роботи.
      Матеріали даної роботи можна використовувати у навчальному процесі загальноосвітніх шкіл та у ВНЗ при підготовці до семінарських занять студентів і також викладання курсів із історичного краєзнавства, музеєзнавства, археології та історії України. Це дослідження можна також застосувати як тематику для різноманітних конференцій, вікторин, написання рефератів, доповідей.

Розділ 1. Розвиток Ізяслава: загальна характеристика

1.1 Основні етапи розвитку міста

Ізяслав - районний центр Хмельницької області, місто на річці Горинь, притоці Прип'яті. В різні часи документи фіксують дещо відмінні його назви: Ізяславль (XIII ст), Заслав, Заславль, Ізяслав (XIV-XX ст). В XII - першій половині XIII ст. Ізяслав входив до складу Галицько-Волинського князівства. У XIV ст. місто стало володінням князів Острозьких, право яких на місто підтверджено грамотою польського короля Владислава Ягайла і литовського князя Вітовта. У 1448 році, після смерті князя Острозького, великі маєтки були поділені між його синами. Молодший Юрій отримав Заславль і поклав початок роду князів Заславських. У 1466 році на крутому березі Горині він збудував величний замок. У народі це місце має назву Рогнеда. Саме звідси виріс сучасний Ізяслав. Збереглися й залишки цієї найдревнішої кам'яної будівлі. Замок мав дві вежі, 14 городень, дім, церкву. За словами історика В. Антоновича, церква була дерев'яною і мала назву Хрестовоздвиженської. [12, 79].

У другій половині XIV ст. Ізяслав став власністю Литви, а після Люблінської унії 1569 р. - Речі Посполитої. У XV-XVI ст. через кожні 10-20 років Волинь піддавалась нападам татар. Зафіксовано напади татар на Ізяслав у 1491 році, бої під стінами міста між польським військом і татарами у 1534 і 1577 рр. Великі спустошення вчинили вони на околицях Ізяслава у 1618 році. Після Брестської унії посилилося окатоличення Ізяслава. На той час тут було споруджено костел та монастир Бернардинів, а місто перейшло до рук князів Заславських (гілка родини Острозьких). Бернардинський монастирський комплекс споруджувався в 1600-1610 рр., коли князь Януш - Іван Заславський, який в 1594 році прийняв католицтво, заклав костел святого Архангела Михаїла та монастир при ньому для монахів католицького чернечого ордену. Весь комплекс оточений міцною стіною, яку до 1926 року доповнювали високі башти, однак вони потім були знесені. За часів свого існування в монастирі зберігалася чудотворна ікона Божої матері. За переказами, вона була сімейною святинею князів Заславських. Також тут зберігалися сімейні портрети Сангушків, Святополк-Четвертинських. При монастирі існувала багата бібліотека стародавніх хронік, літописів, майже повне зібрання сеймових щоденників. Під час революційних подій ці величезні багатства рукописів зникли. До наших часів первісний варіант монастирського комплексу не дійшов.1648 року армія Богдана Хмельницького захопила місто і зруйнувала монастир. Лише в 1757 році за часів правління князя Павла Сангушка, архітектор П. Фонтан заново відбудував комплекс в одному з найзагадковіших архітектурних стилів - бароко. [32].

У XVII ст. Ізяслав став значним торговим і господарським центром півдня Волині. У місті відбувалися щотижневі торги та річні ярмарки. Населення Ізяслава не раз виступало проти гніту польської шляхти, брало участь у повстанні Наливайка 1594-1596 рр. У 1648 році Богдан Хмельницький, спираючись на допомогу населення міста і сусідніх сіл, із своїм військом взяв ізяславський замок. За Андрусівським перемир'ям у 1667 році Ізяслав відійшов до Польщі. Частина населення, рятуючись від утисків князів Заславських, а з 1673 р - Сангушків, тікала в інші райони. Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії протягом 1793-1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, у 1796-1797 роках - центром повіту Волинського намісництва, пізніше - тієї ж губернії.

Нині на невеликій території центральної частини міста розташовані 10 унікальних пам'ятників архітектури і їх ансамблів. Серед них: замок князів Заславських (споруда цивільної архітектури готичного стилю з елементами ренесансу XIV-XVI ст), кафедральний собор Іоана Хрестителя з господарськими будівлями (споруди готичного стилю з елементами ренесансу XVI ст), монастир монахів-бернардинців (пам'ятник оборонної культової архітектури епохи ренесансу XVI ст.), торговий дім (споруда XVIII ст). Чи не найбільшу цінність представляє двірцево-парковий ансамбль, архітектурний комплекс якого відноситься до стилю пізнього бароко. І в його склад входять замок-палац князів Сангушків XVII-XVIII ст. Весь цей ансамбль виконаний під керівництвом знаменитого італійського архітектора Павла Антоні Фонтани. Споруди палацу розташовані з врахуванням оборонного кордону замку та максимального просторового розкриття на стару, лівобережну частину міста. Монастир був зведений для латинських монахів-місіонерів, а костел носив назву св. Йосипа. Монастир проіснував до 1831 року. За участь монахів-місіонерів у польському повстанні 1830-1831рр. царський уряд відібрав приміщення монастиря і передав його місцевій владі, яка у подальшому поселяла тут різні повітові установи: поліцейське управління, казначейство, установу військової повинності, дворянську опіку. У 90-х роках минулого століття костел св. Йосипа було передано католицькій общині міста

На початку ХХ ст. в провінційному Ізяславському повіті існувала паперова фабрика, 6 друкарень, в тому числі 2 в Ізяславі. На той час в місті мешкало 14,5 тисяч населення, в Ізяславському повіті - понад 235 тисяч. [33].

1.2 Заславщина у XVI - XVIII ст.

Перша половина XVI ст. була початком суттєвих змін економічного та соціяльного характеру на Волині, в основі яких лежало, поза всяким сумнівом, утвердження фільварково-панщинної системи [12, 82]. Цей процес стосувався в першу чергу села, але не міг не стосуватися міста. Нерівномірність поширення фільваркового господарства мала причинами віддаленість від торгових комунікацій, головно - сплавних судохідних річок, та рівнем розвитку міст як носіїв та символу товарно-грошових відносин. Характерно, що М. Грушевський, говорячи про останній як чинник поширення фільваркової системи, вживав термін не “місто”, а “огнища міщанського життя", маючи на увазі, очевидно, більші, з незначною, невизначальною роллю сільськогосподарських занять міські осередки. Але й невеликі міста, містечка, відігравали як загалом, так і в житті невеликих реґіонів важливу економічну ролю. Розвиток містобудування в приватних володіннях був пов'язаний із загальним станом латифундій, рівнем їх залюднення та загосподарення. Для Заславської волості показники останніх були на 70 - поч.80-ті рр. XVI ст.д. уже низькими [49, 85-86.]. Впливало на це не тільки уповільнення в економічному розвитку порівняно з іншими реґіонами Волині, але й ряд інших чинників. Відставання в рівні загосподарення було пов'язане з найбільш спустошливим характером саме для Південно-Східної Волині татарських нападів, пік яких припадає на другу половину 70-х рр. XVI ст. [2, 12-15] Важливим був і вплив природно-географічних чинників. Значна частина (північна, “bуr tylko, puszcza" [49, 86.]) Заславської, а також сусідні місцевості Острозької та Полонської, волости знаходилася на території т. зв. Малого Полісся (зандрова, характерна й для переважної частини волинського “великого" Полісся), яке й у першій половині XVIІ ст. було малозаселене. З іншого боку, саме ця природна межа була зручною для створення міських поселень [3, 22].

Порівняно з іншими волинськими латифундіями першої половини XVIІ ст.д. ля Заславщини характерне достатньо добре забезпечення джерелами описово-статистичного характеру. Для попереднього періоду - це поборові реєстри 70 - 80-х рр. та інвентар 1579 р. [25, 82.] Для першої половини XVIІ ст. міста Заславщини описано вкрай нерівномірно. Так, найкраще представлені головні центри - Старий та Новий Заслав, а описи Красного Корця практично не збереглися. Незважаючи на досить репрезентативну джерельну базу, міста Заславщини характеризувалися дуже рідко і лише побіжно та ілюстративно [4, 237-252.].

Відставання в урбанізаційному розвитку протягом XVI ст. стосувалося, перш за все, південно-східної частини Волині. На відміну від крупних латифундій центральної частини реґіону, в яких знаходилося іноді по кілька міських поселень (Кореччина, Острожчина, Клеванщина та ін), тут локація нових міст припадає на пізніший час, починається з кінця XVI ст. Протягом першої половини XVI ст. на території Південно-Східної Волині виникло всього кілька нових міст [25, 69-73], натомість у другій половині століття на території Заславщини з'являються міста Білогородка (1570 р., можливо, й раніше), Судилків (1570 р), Новий Заслав (1579 р) та Красний Корчик (1596 р) [25, 77, 82, 84.]. Впродовж першої половини XVIІ ст. тут виникають ще три міста - Шепетівка (1619 р), Славутина (Славута) і Ташків (1633 р) [25, 86-87.].

Центр волості, Заслав (Старий), був одним з найдавніших міст реґіону. Розташований приблизно в її географічному центрі (зі зміщенням на північ), він концентрував навколо себе меншу частину сільських поселень волости. Тому зрозумілим є наступне за часом виникнення в південній, найбільш залюдненій, частині латифундії міста (замок вперше згадується під 1545 р. [25, 77.]) Білогородка, яке, очевидно, стає центром ключа. Ще одне скупчення сільських поселень, яке знаходилося в північній частині Заславщини, дістало свій міський осередок, Красний Корець, наприкінці XVI ст. Розширення Заслава в межах уже існуючого міського поселення було неможливим з низки причин. Поділ волості між синами кн. Януша Заславського Янушем та Михайлом не міг не мати наслідком творення нових адміністративних осередків та розростання міста, але, як це часто було зі старими волинськими містами, його форма (розмір, площа, прив'язка до ландшафту), очевидно, вимагали розбудови за поширеними та домінуючими в таких випадках зразками - у вигляді “нового міста". У багатьох випадках останні зростали інтенсивніше порівняно зі своїми “старими” центрами. Так, за подимним реєстром 1629 р. в ординатській частині Острога (належала кн. В.-Д. Заславському), без врахування димів Волі та передмістя, знаходилося приблизно стільки ж димів, скільки в новому приострозькому Межирічі; в іншій частині Старого Острога димів (183) було вп'ятеро менше, ніж разом в Новому Застав'ї (513) та новоосадженій Кароліні (393); у Новому Заславі димів було більше, ніж у Старому майже в півтора рази [3, 37]. Протягом першої половини XVIІ ст. кількість міст Заславщини майже подвоїлася, але Шепетівка, Славута і Ташків були невеликими за розміром містами.

Усі міста Заславщини, за винятком заснованих пізніше Ташкова та Славути, були розташовані на межі природного кордону малополіської зони. Шепетівка, Судилків та Заслав розташовувались у межах Малого Полісся з його зандровими ґрунтами, але недалеко від її південного кордону - межі з Подільською височиною, для якої були характерні лесові ґрунти, а Красний Корець - на його північному кордоні. Засновувані протягом першої половини XVIІ ст. міста Заславщини знаходилися в межах Малого Полісся, що можна вважати результатом успіхів у загосподаренні цих теренів. З іншого боку, нові міські осередки були осередками подальшого господарського розвитку. Але й більшість міст Заславщини розташовувалися в межах Малого Полісся, а наближення переважної їх більшости до його південного кордону, який поділяв її на дві приблизно рівні частини, не створював складностей в адмініструванні. Завдяки урбаністичним зусиллям кн. Заславських їх родове гніздо перетворилося на кінець першої третини XVIІ ст. у володіння з найбільшою кількістю міських поселень на Волині. З близьких до Заславщини за площею лятифундій (Каширська, Чорторийська, Степанівська, Корецька, Острозька, Старокостянтинівська [49, 77-88.]) жодна не мала в своєму складі такої чисельности міст; до порівняння надаються тільки Кореччина з чотирма та Острожчина з п'ятьма (якщо рахувати й Верхів, який у цей же період міський статус втрачає) містами.

Міста Заславщини демонструють спосіб заснування, поширений і в практиці інших волинських маґнатів. Вони створювалися за згодом підтверджуваними привілеями власників, у даному випадку - кн. Заславських, з наданням пільг та термінів їхньої дії, визначенням торгів та ярмарків, наданням маґдебурзького права тощо. І лише згодом одержувався королівський привілей, який підтверджував локацію та маґдебурзьке право. Славута і Ташків такого державного підтвердження, скоріше за все, не одержували у розглядуваний період, оскільки визначений на їх розбудову термін у 20 років [25, 87] завершувався вже в час, коли тривала національно-визвольна війна і більшість міст за різними показниками такими вже навряд чи були. Всі ці ініціативи належали кн. Ю. Заславському, в результаті чого в його Новозаславській волості було сконцентровано переважну більшість міст Заславщини (крім Старого Заслава та Білогородки). Зважаючи на те, що саме на територію Новозаславської волості припадав основний масив Малого Полісся, можна говорити про зауважений вище зворотній вплив міст на розширення сільської мережі. У структурі Новозаславської волості існували також безміські ключі, а відтак - потенційні можливості подальшого збільшення числа міст. Таким, наприклад, був Дяківський ключ у північній частині волості.

Описово-статистичні джерела, які стосуються Заславщини і містять описи міст, належать до різних груп. Найбільш широко використовується подимний реєстр 1629 р., виданий О.І. Барановичем [3, 95]. У ньому містяться дані про кількість димів-будинків в усіх містах Заславщини, з яких вибирався державний податок (Новий та Старий Заслави, Красний Корець, Шепетівка та Білогородка [3, 93-96.]). Єдиний уніфікований критерій оподаткування та неодноразово відзначувана дослідниками висока репрезентативність дають можливість визначити тип міських поселень Заславщини. Проблема класифікації середньовічних та ранньомодерних міст була й досі залишається предметом обговорення науковців. Й до сьогодні в історичній літературі немає загальноприйнятої відповіді на питання: яке поселення, за якими ознаками і критеріями слід вважати містом, а яке містечком. При класифікації міських поселень виділяють або чотири групи міст: найбільші, великі міста (понад 500 будинків), менші міста (понад 300 будинків) та містечка (до 300 будинків), або три: поселення - до 150 будинків, міста - понад 250, а від 150 до 250 - перехідна форма чи малі міста - до 200 будинків, середні міста - 200 - 700 будинків, великі - більше 700 будинків, або дві: поселення, які налічували до 500 будинків - містечка, понад 500 - міста [24, 22-23.].

За даними подимного реєстру 1629 р., дві третини волинських міст (74) мали до 300 будинків [3, 114-140.]. Це не було особливістю лише Волині. Відомо, що в Західній Європі в період пізнього середньовіччя великих міст з населенням 3 - 10 тисяч чоловік було не більше 6% [40, 59]. На 1629 р. містами середніх розмірів були Старий Заслав та Красний Корець, на межі крупних та середніх міст знаходився Новий Заслав (508 димів), містечками були Шепетівка (128) та Білогородка (119).

Попередня податкова - поборова - традиція для Волині XVII ст. практично не збереглася. Узагальнений сумарний поборовий реєстр зберігся від 1601 р. [39]. Відповідно до його інформації, заплачено було зі Старого та Нового Заслава: з першого - 32 злотих 15 грошів шосу та 24 злотих з ремісників та попа; з другого - 16 злотих шосу та 58 злотих 12 грошів від міської ріллі та городів, ремісників, попа та вальних кіл (млинових) [39]. Сумарно платежі від інших волинських міст (в реєстрі вони представлені в далеко не повному вигляді) перевищували 50 злотих тільки в кількох випадках - центри повітів, Торчин, Білів, Клевань, Олика, Горохів, Сокіл, Локачі, Янушпіль, Ожигівці; лише у випадку обох Заславів, Ожигівців та Торчина вжито для приватновласницьких володінь термін “місто”, для решти - “містечко", навіть коли побор з них був близьким до Старого та Нового Заслава.

Більш інформативні, порівняно із сумаріушами, первинні поборові реєстри (квити, рекоґніції) збереглися для Старого Заслава (1613 р) [35, 39]. Практично одночасно було здійснено описання Нового Заслава (ключа новозаславського присудку) - “Реєстр чиншів м. Заслава та навколишніх сіл" 1612 р. [35, 40] Це дає підстави розглядати кількісні показники обох головних міст Заславщини.

Залежно від різних завдань, які стояли перед укладачами обох документів, вони відмінно, під різними кутами відображають населення міст. Поборовий реєстр, спрямований на відображення податкових категорій, у дійсності першочергову увагу зосереджує на земельних наділах міщан, різні категорії яких також фіксує. Натомість, у даному випадку складніше виявити торгові та ремісничі категорії населення. У реєстрі виділено рубрику “люзні та ремісники”, в якій об'єднано різні групи населення, але практично в усіх випадках при іменах вказано вид ремесла, часто - в зменшувальній формі (krawczik, ganczarczik, cziesielczik, stelmasczik та ін. [35, 40-41]).

Поширеним заняттям мешканців Старого Заслава було шинкування. Всього ним займалася 41 особа, що становило біля 13% міщан. Виключно шинкуванням був зайнятий 31 мешканець міста, 11 - поєднувало його з ремеслом, по одному - з торгівлею, з броварництвом, солодовництвом. Ще шестеро міщан шинкували не з власного будинку. Трохи більше міщан займалося торгівлею. Найзаможнішими серед торговців слід вважати сімох міщан, які мали комори, скоріш за все - торгові точки, в ринку.32 міщан платили з “стольця", тобто, очевидно, торгували з власного будинку. По одному міщанинові поєднували торгівлю з шинкуванням та ремеслом. Стосовно 9 міщан зазначений платіж “z anglu" іншим поборовим реєстрам (як і поборовим універсалам) невідомий; якщо цей термін є спотворенням слова “handl”, то й їх можна віднести до категорії торговців. У такому випадку з торгівлею було пов'язано 50 осіб або 15%.

Загалом у торгівлі та ремеслі була задіяна майже половина (44%) старозаславських міщан. У той же час, в місті зосереджувалася значна кількість служилого населення. До вже згаданих служок, гуменника, ключника, сурмачика, які володіли волочними наділами землі, треба додати возницю, садівничого, дворника, воловника, лебідника, воротного, 2 пастухів та 28 гайдуків, які разом становили майже 13% мешканців міста. У місті знаходилося й 4 зем'янські будинки.

Більше половини старозаславських міщан користувалися землею, поєднуючи сільськогосподарські заняття з суто міськими. У той же час, виключно з користування землею платили 60% міщан, які мали в своєму розпорядженні ті чи інші земельні наділи (40% таких міщан поєднували службу, ремесло та торгівлю з землеробством). Міщани користувалися 64,25 волоками землі, тобто на одного міщанина припадало близько 6 моргів. [35, 246]) під час ярмарків. Загалом, 227 міщан, які користувалися землею, мали в своєму розпорядженні 53,75 волоки.

Міщани Нового Заслава сплачували грошовий та вівсяний чинші з землі, подимний, гайдуцький та пушкарський податки; вибирання податків супроводжувалося платою бірчого [35, 237]. За забезпеченням землею реєстр виділяє волочних, півволочних та безземельних міщан, до яких зараховує підсусідків та коморників; окремо реєструються служилі категорії населення. Найпоширенішого для попереднього випадку користування четвертинами волоки Новий Заслав поки що не знав. Чисельність міщан, об'єднаних у десятки, які користувалися землею, становила 351 особу [35, 337]. Порівняно з 1606 р. (365 осіб) їх кількість дещо зменшилася, як зменшилася на один і кількість десятків [25, 156]. Натомість, розміри землі, якою користувалися приписані до десятків міщани (365 - у 1606 р. та 351 - у 1612 р), не змінилася й становила в 1606 р.132, а в 1612 р. - 132,5 волоки. Рівень забезпечення новозаславців землею був помітно вищим порівняно зі старозаславцями.

Вищий рівень забезпечености новозаславських міщан порівняно зі Старим Заславом можна пояснити кількома факторами. По-перше, це саме новий характер міського поселення, де виділення землі було одним з елементів заохочення населення. По-друге, Новозаславська волость, на яку припадала більша кількість малополіської смуги, мала, відповідно, більший земельний резерв, а міська земля була одним із способів загосподарення. Нарешті, Новий Заслав мав право проведення трьох щорічних ярмарків [25, 153], під час яких міщани, як вже зазначалося вище, якусь частку сільськогосподарської продукції могли збувати приїжджим купцям. Частина міської ріллі - біля 11 ділянок розміром щонайменше 7,5 волок (точно встановити обидва показники неможливо через попсованість тексту документу) - лежала пусткою.

Відсутність серед повинностей міщан податків від занять торгівлею та ремеслом не дають можливості в усій повноті відтворити характер міських занять новозаславців.

На 1617 р. м. Красний Корець належало до незначних, тобто було містечком. Натомість перспективи його подальшого розвитку проявлялися у кількості його вулиць. Їх було одинадцять, на них було 296 будинків. Мало це містечко і значний Ринок, на якому знаходилося 29 будинків [25, 112, 124.].

До другого десятиріччя XVI ст. відноситься ще один інвентар, який описує Старий та Новий Заслави і Білогородку. Він недатований, але на його першій сторінці вказується, скоріш за все, пізнішим упорядником, як час створення 1617 р.; М. Крикун датує його “складеним десь в одному з перших двох десятиріч XVII ст." [28, 76]. Свідчення цього інвентаря є унікальними у зв'язку з тим, що містить вказівки на кількісний склад родин (“koszdego ossoba ys czeliadzi№”) цих міст, який, щоправда, вважається дуже заниженим [28, 76.]. Поза цим, він зазначає відсутність органів міського самоврядування у Старому Заславі та Білогородці.

В інвентарі, окрім цього, вказані назви вулиць Старого та Нового Заслава. У першому вони інвентарем названі так:

1) над ставом, яка йде до єврейського кладовища (do okopu zidowskiego; 21 будинок), та окремо її дві полаті (28 та 24; друга - їдучи до Острога),

2) Затильна до малого ставка на низ (9),

3) Затильна (16),

4) що йде від Острога до монастиря та її полать (12 та 15),

5) можливо, Красна (Krziszna;7),

6) друга вулиця Погорільська (25) та 6) без назви (18) [28, 78]. У Новому Заславі на час створення існували такі вулиці:

1) Ринковий затилок за церквою (22 будинки),

2) Островська або Красна (56),

3) що йде повз Грицька;5),

4) що йде повз Бориса (8),

5) що йде повз Лутора;7),

5) Купецька,

6) паркан від Горині (60),

7) що йде повз Кроча;(1),

8) що йде повз Потапа (5),

9) паркан над Понорою (28),

10) Застав'я (40) [28, 78.]. На Ринку знаходилося 36 будинків; окремо від вулиць на самому початку переліку вміщено список міських урядовців: війта та суддів, присяжних, Андрій Різник, Савка, Яким, Михно. [30, 154].

Таким чином, можна говорити про етапи розвитку міської мережі Заславщини і її відображення в джерелах. У силу впливу зовнішніх чинників, він часто переривався й міста змушені були просто відновлювати свій попередній потенціал. Вже навіть підсумовуючи певний рівень загосподарення реґіону та будучи чинником і стимулом його подальшого поступу, міста вимагають окремого дослідження з точки зору соціально-економічної проблематики, яка на сьогодні відійшла на другий плян у вивченні ранньомодерної історії Волині та загалом України. Як наслідок, практично відсутні праці, які поєднували б аґрарні та урбаністичні підходи та тематику, цілісно розглядали б крупні маєткові комплекси. Значною мірою це залежить і від стану джерельної бази. Для першої половини XVIІ ст. Заславщина знаходиться чи не в найкращому становищі. У цьому відношенні важливими є використання практично одночасних за часом створення описів Старо - та Новозаславської (1636 - 1637 рр) волостей, а також Шепетівки (1643 та 1644 рр), Дяківського (1642 та 1647 рр) та Краснокорецького (1650 р) ключів та інші описи, а також господарські документи Заславщини.

Починаючи з 1386 року і далі, впродовж багатьох століть, Ізяслав був головною резиденцією багатих і славетних князів Острозьких, Заславських та Сангушків. Після другого розподілу Польщі у 1793 році Ізяслав став центром новоутвореної російської Ізяславської губернії. Проте губернським містом він стати фактично не встиг. У 1804 році центром всієї Волинської губернії, куди і входив Ізяслав, стало місто Житомир. Ізяслав став повітовим містом, яким і лишився надалі.

У 1891 володарем - Ізяслава став князь Роман Сангушко, єдиний представник цього роду. В цей час він постійно жив у Славуті Заславського повіту.

1.3 Місто Ізяслав у період ХІХ - ХХ століть

За Всеросійським переписом населення 1897 року в Ізяславі мешкало 12611 чоловік, в тому числі 7055 чоловічої статі і 5556 - жіночої. В Ізяславському повіті, куди входили містечка Гриців, Славута, Судилків і Шепетівка, проживало 208.7 тисяч чоловік.

Розвинутої промисловості в цьому регіоні не було. Але декілька промислових підприємств тут працювало. Це, перш за все шкіряний завод в Ізяславі і чавуно-ливарний завод Клейця за дві верстви від міста. В Ізяславі існувало три млина, що належали Р. Сангушку. В повіті було три кінних заводи. Два з них належали графу Потоцькому і один - князю Сангушку. В Ізяславі знаходилось управління військового начальника 128 піхотного староскольського полку. В місті була своя лікарня. Щорічно в центрі Ізяслава проводилась ярмарка. Мешканці Ізяслава традиційно православного віросповідання. Але в часи правління князів Заславських, які були римо-католиками, певна частина населення також прийняла римо-католицьке віросповідання. Це відбилося на храмовому будівництві міста. На кінець ХІХ століття в Ізяславі збереглися три католицьких костьоли, а саме: Барнардинський, Місіонерський і Фара. Всі три будівлі являли собою величні, чудові кам'яні споруди - пам'ятники архітектури минулого. [32, 412].

Чотири православні церкви були побудовані вже в ХІХ столітті. Це, перш за все Соборна церква Різдва Христового в старому місті, що була освячена в 1836 році. В старому місті ж була кладовищенська церква Успіння Пресв'ятої Богородиці, побудована у 1800 році. Пізніше було побудовано дві церкви в Новому місті. Це церква Святителя і Чудотворця Миколи, споруджена у 1861 році на кошти Р. Сангушка за розпорядженням царського уряду, і кладовищенська церква святого Михайла, побудована у 1869 році.

За “Обзором Волинской губернии за 1911 год" в Ізяславі було 6 богомілень, в яких мешкало 807 бідняків похилого віку. [26].

Дуже погано Ізяслав був забезпечений освітянськими учбовими закладами. Хоча це стосується й України в цілому.

У 1869 році в місті відкрилося двокласне міське училище Міністерства народної освіти з підготовчим класом. У 1884 році в ньому навчалось лише 150 учнів, в тому числі, 96 хлопчиків і 54 дівчинки. На початок ХХ століття, крім цього училища, в місті працювало жіноче вище початкове училище. У 1911 році в Ізяславі мешкало 14593 чоловіка. В Ізяславському повіті - 235452. в усіх учбових закладах працювало лише 20 вчителів і навчалось 450 учнів. Серед початкових учбових закладів було дві школи грамотності, що існували при церквах в приміщеннях богоділень. Цікаво, що церковно-парафіальна школа при церкві Святителя і Чудотворця Миколи знаходилась в старому дерев'яному будинку на цвинтарі. У 80-х роках в ній вчителював місцевий селянин, який закінчив лише підготовчий клас Ізяславського двокласного міського училища. У 1888 році в школі опанувало грамоту 50 дітей, в тому числі 37 хлопчиків. [26].

Середніх учбових закладів в Ізяславі не було. Але рівень культури і потяг до знань тут був досить великим. Про це свідчать такі факти: на початку ХХ століття в провінційному Ізяславському повіті існувала письмово-паперова фабрика, шість друкарень, в тому числі дві в Ізяславі, вже функціонували дві приватні бібліотеки. [6]

Нове століття для ізяславчан розпочалося загостренням земельного питання.

Могутній селянський рух, що розгорнувся в країні, знайшов гарячу підтримку серед широких мас трудової Волині. І це цілком закономірно. Адже тут були найбільші контрасти між селянськими і поміщицькими землеволодіннями. В Ізяславському повіті два найбільші поміщики Сангушко і Потоцький утримували понад 80 тисяч десятин землі, а селяни, які користувалися наділами, ледве переважаючими три десятини на двір. Таке скрутне становище мешканців міста і околиць призводить до масових виступів проти багатіїв.

Селяни виступають на масові порубки поміщицьких лісів, вимагають щоденної плати і скорочення робочого дня. Прагнуть примусити поміщиків повернути захоплені ними громадські вигони і сіножаті; найбільш поширеним був випас худоби на поміщицьких сіножатях і в лісах, особливо селах Михля, Лютарка, Сошне, Щурівці, Припутні та ін. Поштовхом до цього були події російської революції 1905-1907 років. Прокурор Житомирського губернського суду визнавав, що на обстановку в Ізяславському повіті впливали події, які відбувалися в центрі Росії. “Проникающие в народные массы Вольшской губернии слухи об аграрних беспорядках в центральних губерниях, неправильное толкование крестьянам злонамеренными лицами манифеста 17 октября. й порождают в сельськом населений толки об исключительном его праве пользования землями, находящимися во владении помещиков, монастырей й казней". [6, 9].

Царський прокурор змушений відзначити, що “усиленное брожение замечается среди малоземельних крестьян". [6, 9].

Досить бурхливі події розгорнулися в Ізяславі у травні 1905 року. Для боротьби з селянами посилались військові частини. Почалися арешти найбільш революційне налаштованих селян. Це викликало ще більше обурення.15 травня 1905 року із села Путринець до міста прибуло багато обурених людей з вимогою звільнити заарештованих своїх односельців, їх підтримали мешканці міста і навколишніх сіл: Чижівка, Сохуженці, Білиженці, Сморшки та ін. Понад 3000 чоловік, що з'явилися в місті, стали загрожувати розгромом тюрми, їх рішучі дії примусили справника звільнити заарештованих.15 травня в місто прибуло 3 ескадрони кавалерії 31-го ризького драгунського полку з метою припинити самоправство. В 1906 році робітничий люд міста відзначив день міжнародної солідарності - 1 Травня. [6, 9].

Страйкова боротьба селян і сільськогосподарських робітників Ізяславщини була складовою частиною загальнонародної боротьби трудящих царської Росії проти ненависного самодержавства і поміщицького землеволодіння. Всього на Ізяславщині в 1905 році відбулося 45 селянських виступів із 202 на Волині. Виступами селян була занепокоєна і губернська влада. Так, в донесенні Волинського губернатора міністру внутрішніх справ П.А. Столипіну повідомлялось про виступи селян Славутського та інших сходів. Міністр наказав винищувати “заколотників, а в разі опору, спалювати їхні житла". Але й після цього наказу виступи селян продовжувались і в наступні роки.

Під революційним впливом у місті створюється соціал-демократичний гурток. Члени його переважно молодь, знайомилися із революційною літературою і розповсюджували революційні ідеї серед населення. Царським жандармам вдалося викрити гурток. Найбільш активних його членів було заарештовано і заслано до Іркутської губернії на вічне поселення. [26].

У ці розбурхані російською революцією дні в Ізяславі 1906 року перебував Михайло Коцюбинський. Готуючи до видання п'ятий том своїх творів, він зробив подорож по Волинській губернії, проїхавши, як сам згадував, понад 400 верст. По дорозі Коцюбинський захворів. У листі до професора Гнатюка з Ізяслава він скаржився на поганий стан здоров'я. В Ізяславі письменник відпочив кілька днів. Тут він відвідав старовинні будинки в Старому місті, гімназію, місця, пов'язані з перебуванням в Ізяславі російського імператора Петра Першого та польського поета-демократа Гославського. [23]

З Ізяслава письменник завітав у село Михлю, де записав декілька народних пісень, легенд, приказок, ознайомився з побутом і умовами життя мешканців. В місті М. Коцюбинський мав зустрічі з демократичною інтелігенцією, яка гостинно приймала письменника на Ізяславській землі. За ініціативою вчителів, першій середній школі міста було присвоєно ім'я Михайла Коцюбинського. [4, 244].

Народні маси Ізяславщини не зупиняються на досягнутому і переходять до більш рішучих дій. Ведуть масові порубки поміщицьких лісів, захоплюють поміщицькі бурякові плантації, урожай землевласників і розподіляють між безземельними селянами. Нерідко на своїх сходках виносили постанови про конфіскацію поміщицьких маєтків. Селяни пред'являли поміщикам таксу поденної плати, вимагаючи підліткам 15 коп. за годину, жінкам - 25-30 коп., чоловікам - 35-40 коп. Страйкуючі влаштовували погроми і підпали поміщицьких маєтків та економій.

Прокурор Житомирського окружного суду А.П. Сакович в червні 1917 року заявив, що він точно ще не знає, але йому відомо, що в селі Антоніни Ізяславського повіту з'явився якийсь більшовик-матрос і бунтує селян. Селяни вирішили відібрати землю графа Потоцького, поставивши вимогу через два дні звільнити маєток. Далі повідомляється, що ліси графа знищуються. Щоденно приїжджають сотні підвід, які вивозять дрова. Навколишні села завалені вивезеним лісом. Днями селяни вигнали орендатора з володіння графа Потоцького, захопивши став і млин. [14, 186]

Царський уряд, щоб розгромити революційне налаштовані маси знову посилає до міста війська. Зокрема, сотню 91-го Донського козачого полку. Але навіть силою зброї нічого не можуть домогтися. У вересні-жовтні 1917 року солдати гвардійського кавалерійського корпусу, розквартированого в місті та його околицях, разом з селянами Ізяслава, сіл Білогородки, Клембівки реквізували поміщицькі маєтки в місті і селах.

1 листопада 1917 року селяни Славутської волості Ізяславського повіту і солдати четвертого батальону 264 піхотного запасного полку, захопивши ліси князя Сангушка, почали вивозити лісоматеріал, дрова тощо. Власник лісів звернувся за допомогою до головнокомандуючого Південно-західним фронтом. Але для розправи з селянами і революційними солдатами командування направило ескадрон драгунів. Між драгунами і солдатами четвертого батальйону полку зав'язався бій, що призвело до поранення кількох солдат. Обурені солдати рушили в Славуту, де розміщався склад з гвинтівками і боєприпасами. Захопивши зброю, вони заарештували начальника Славутського гарнізону генерала Гавренського і оточили замок князя Сангушко. Охорона замку намагалась кулеметним вогнем зупинити солдатів, але їй не вдалося зробити. Через деякий час замок був в руках солдатів. У маєтку, крім драгунських офіцерів, були князь Сангушко і граф Ржевуський. Сангушко, на вимогу селян, був страчений, а маєток спалено. Так скінчилось панування династії князів Сангушків. [32, 413].

Під час першої світової війни Ізяслав опинився в районі дій Південно-Західного фронту. Тут перебували штаби військових з'єднань, крема 11-ї армії, польові шпиталі. Проводилися безперервні реквізиції фуражу, мобілізації населення з їх транспортними засобами і тяглом на виконання тилових робіт, постачання боєприпасів на фронт, а також мобілізації все нових і нових людських резервів фронту Війна принесла мешканцям міста Ізяслава, як і всій країні, багато страждань, її гнів злився з обуренням солдатських мас, які гинули на фронтах за інтереси багатіїв. Цей гнів перетворився в ураган, який у лютому 1917 року змів ненависний царизм.

Повалення царизму в Росії створило сприятливі умови до сформування на Україні Центральної Ради, а за тим і Української Народної Республіки. Так, 17 березня 1917 року представники громадських організацій і політичних партій України вирішили створити Об'єднавчий Центр. Із цією метою 20 березня в Києві було скликано збори, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою нового уряду обрали професора Михайла Грушевського.

До української Центральної Ради ввійшли представники різних товариств, громад, робітничих, студентських, кооперативних, військових організацій, а також політичних партій, які стали виразником інтересів українського народу.

Нову владу визнав весь український народ, підтриманий, зокрема: українським національним конгресом, що зібрався 19 квітня 1917 року, Першим військовим з'їздом - 18 травня 1917 року, згодом - Першим Всеукраїнським селянським з'їздом та рядом інших. Центральна Рада стала дійсно представницьким законним органом усієї української демократії. Це був перший камінь у побудові української державності.

23 червня 1917 року Центральна Рада прийняла свій Перший Універсал, в якому, звертаючись до українського народу, проголосила: “Хай буде Україна вільною нашому народу оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". [4, 246]

Центральна Рада 20 листопада 1917 року своїм Третім Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки. Територія Української Народної Республіки включала: Київщину, Чернігівщину, Херсонщину, Харківщину, Катеринославщину і Таврію (без Криму). Проголошення Третього Універсалу Центральної Ради було безперечно актом великої історичної ваги: вперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави. Українську державу та її уряд визнавали також Всеукраїнські Установчі збори, які відбулися в Києві 10-12 грудня 1917 року. Більшовики на цьому форумі здобули лише 10 відсотків голосів, їх спроба через Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів 17-19 грудня 1917 року здійснити політичний переворот зазнали невдачі. Делегати цього з'їзду висловили довір'я Українській Центральній Раді: з 2500 делегатів лише 150 голосували за більшовиків. [4, 247].

Українська держава та її уряд були визнані всім українським народом.3-4 січня 1918 року УНР визнав уряд Франції, Англії, навіть Росії. Підтверджено це визнання було 9 лютого 1918 року в Брест-Литовську під час підписання мирного договору між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією та Росією. Але визнання України більшовицькою Росією було недовгим. Того ж 9 лютого 1918 року російська армія повела війну за повалення народної влади в Україні і захопила Київ. [4, 247].

На теренах України, як в центрі, так і на місцях розпочалася жорстока боротьба за владу. Так уже 19 листопада (2 грудня) 1917 року в Ізяславі створюється, всупереч українській владі, радянська влада, її проголосив більшовицький підпільний осередок, до якого входили, зокрема: Бойко, Максимов, Шевчук, Борисюк, Костецький, Вільчинський, Грицюк, Адось і брати Ковальчуки та інші. Наприкінці лютого 1918 року Ізяслав опинився в зоні австро-німецького війська. Більшовики пішли в підпілля. Впродовж лютого 1918 року і до квітня 1919 року влада в місті знаходилась в руках представників Української Центральної Ради. Більшість мешканців міста і повіту підтримали нову владу, про що свідчить преса того часу. [4, 248].

В місті виходив тижневик “Нова дорога”. Це було видання земства, а пізніше - Народної Ради. Часопис закликав жителів міста і повіту підтримувати Центральну Раду, зокрема, в ньому говорилося: “Друковане слово набуло тепер колосального значення. Тому і наша газета, бажаючи бути справді народною газетою, крім чисто земських інтересів повинна відображати, як у дзеркалі, всі події політичного і громадського життя, тобто розглядати кожне явище не з точки зору тієї чи іншої партії, а з точки зору загально-державницького будівництва" і далі конкретизувала: “У нашій державі встановлюється тепер республіканський народницький лад, - після того, як Центральна Рада оголосила незалежність Української Народної Республіки. Отже, всі сучасні події повинні обговорювати лише з точки зору загально-державницьких українських інтересів”. [4, 248].

Підтримали нову владу - Центральну Раду - повітові демократичні збори, а також повітовий учительський з'їзд. Зокрема, з'їзд виступив за впровадження у школах української мови, визнав за необхідне “негайно і вповні українізувати початкову школу, і ще вчительство повинно відкидати всяку партійність і політиканство, разом з тим проводити всюди ідеї закріплення української державності". [4, 249].

На вимогу з'їзду управа прийняла рішення, в якому, зокрема, говорилося: “Розпочати навчання із січня 1918 року українською мовою. тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жахливого рецидиву безграмотності і занепаду нашої національної культури".

Але влада представників Центральної Ради в місті була недовговічною. Більшовики, що пішли в підпілля, готували збройний виступ. В Ізяславі створюється підпільний ревком, першим головою якого обрано К.І. Горлинського. Значну роль у підпільному ревкомі відігравали І.Я. Демчук та Ф.І. Шурпа. На засіданні підпільного ревкому був представник губернського комітету партії більшовик, матрос Слюсар.

На початку березня 1919 року в Шепетівці відбулася нелегальна повітова нарада більшовицького осередку Ізяславщини. Нарада прийняла рішення: посилити партизанську, диверсійну роботу, безперервно руйнувати лінії зв'язку і комунікації ворога. До Червоної Армії, що наступала, підпільники послали свого представника, який провів їх через с. Васьківці і тим самим було полегшено наступ військ.16-го квітня у місто Ізяслав увійшли більшовицькі війська. У місті вони захопили 9 автомобілів, велику кількість зброї та ешелон з гарматами. Кіннотники В.П. Примакова фактично започаткували в місті виконавчі більшовицькі органи. [26].

У місті починає діяти повітовий виконком, організовуються волосні ревкоми, створюються комітети бідноти. Агітаційно-організаційний відділ по роботі на селі при всіх волостях відкрив відділи управління: земвідділ, соцзавбез, освіти. В селах відкриваються хати-читальні, народні будинки, які організовують культурно-просвітницьку роботу для підготовки вчителів, в Ізяславі організовуються короткотермінові курси, з'їзди завідюучих волостних відділів освіти. Відділ праці вирішує питання про підвищення зарплати робітникам промислових підприємств. Виходить повітова газета “Известия”. До населення міста була опублікована відозва від імені повітового ревкому щодо прийняття участі у боротьбі проти Колчака. У червні 1919 року було скликано повітовий з'їзд рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, який обрав повітовий виконавчий комітет Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Головою повітового комітету було обрано К.І. Горлинського.

Восени 1919 року Волинь, а також Ізяслав зайняли війська Директорії. На Волинь претендувала і панська Польща. Біля Ізяслава з вересня 1919 року проходила демаркаційна лінія між військами Директорії і військами панської Польщі. Навесні 1918 року Антанта кинула проти України війська панської Польщі. Наше місто попадає під тимчасову окупацію.

Місто довгий час було ареною військових дій. Безумовно, це позначалося негативно на його житті. Господарство зруйновано. Фабрики і заводи не працюють. Торгівля в занепаді. Продовольче харчування вкрай загострилося. Відчувається нестача хліба, солі, мила, сірників тощо.

Війська Західного фронту 5 червня 1920 року розпочали операцію проти військ панської Польщі за визволення території України. Вигнання білополяків розпочалося операцією під Сквирою, де Перша кінна армія, очолювана С.М. Будьоним, стальним клином врізалася в оборону противника. Через тиждень були визволені Київ, Бердичів, Житомир. На лівому фланзі першої кінної армії, в складі 45-ї дивізії, якою командував І. Якір, діяла кавалерійська бригада Григорія Котовського.27 червня, після запеклих чотириденних боїв бригада визволила стратегічний пункт оборони противника - Любар. Ворог відходить на Ізяслав-Шепетівку. [4, 249].

29 червня 1920 року кавалеристи Котовського вибили польські війська на підступах до Ізяслава, з сіл Вербівці, Чотирбоки, Тишевичі, Білеве. Бої точилися майже 10 годин, а вранці, 30 червня, котовці ввійшли в місто Ізяслав. Про ці події комбриг повідомляв начдиву: “вночі здійснив наліт на Ізяслав, після запеклого бою вибив противника з Нового міста. Противник відступив на лівий берег, зірвавши за собою міст, бій продовжується. Противник відходить далі, але переслідування продовжити не можу, бо противник засів у так званій фортеці”.

Громадянська війна та інтервенція, що принесла місту Ізяславу величезні спустошення, скінчилася. Місцеві органи влади всі свої зусилля направляють на відбудову зруйнованого господарства.

Питання відбудови зруйнованого війною народного господарства вирішувалося колективно на з'їздах рад Ізяславщини. Так, делегати з'їзду, що зібрався 27 лютого 1921 року, заявили, що вони зібралися для вирішення питань “будівництва робітничо-селянських республік... Надіємося, що нашою загальною працею ми вийдемо із розрухи”. А з'їзд рад Ізяславщини 22 листопада 1922 року констатував. “делегати ставлять перед собою мету - віддати всі свої сили на відбудову промисловості і сільського господарства країни і, якщо потрібно буде, то готові в будь-який час із зброєю в руках відстояти її від ворогів". [4, 250].

В 1923 році в Ізяславі налічувалося 1210 житлових будинків, з яких 65 - великих будинків було націоналізовано і передано відділу комунального господарства. Значна робота здійснювалася по розгортанню державної, кооперативної і приватної торгівлі. В 1923-24 роках в Ізяславі діяло 2 державних торговельних магазини, 14 кооперативних та 268 приватних, в тому числі, понад 100 дрібних так званого першого розряду.

В 20-х роках в місті працювало понад 150 кустарів-ремісників. Це були майстри ковальської, шевської, теслярської, кравецької, бондарської, чинбарської та інших справ.

У 1923 році повітовий Ізяслав Волинської губернії отримав статус районного центру Шепетівської округи. В цьому ж році в місті мешкало 9949 чоловік, з яких - 39,9% становили українці, 35,9% - євреї і 18,9% - росіяни. Зменшення населення міста відбулося через загибель на фронтах першої світової і громадянської війни, багато людей виїхало з міста, рятуючись від воєнного лихоліття. [26].

В цих складних умовах розпочинається реалізація постанов з'їздів Рад - відбудова народного господарства.

Вже в кінці 1921 року дала струм, побудована на річці Горинь, гідроелектростанція потужністю 30 кВт, а після додаткового встановленого корабельного дизельного двигуна її потужність зросла до 400 кВт. Міська електростанція в 40-х роках подавала частину електричного струму до міста Шепетівки. В 60-х роках після встановлення ще одного дизельного двигуна потужністю 750 кВт, потужність всієї електростанції становила 1100 кВт.

У відбудовчий період було створено умови для розвитку кустарної промисловості. Кустарі-ремісники об'єднувалися в промислові артілі: шевські, швейні, бондарні, харчової і деревообробної промисловості. Вже в 1925 році в Ізяславському районі було 18 закладів по виробництву деревного вугілля, 18 паркетних, 54 шевських і 18 кравецьких майстерень. Протягом 20-х років в Ізяславі існують 2 сільські Старо і Новоізяславські ради, які в 30-х роках злилися в міську раду. [26].

Багато уваги приділялося благоустрою міста. В Новому місті вулиці замощувалися бруківкою, дощаті тротуари замінювалися на більш прогресивні будівельні матеріали.

В цей час розгортають свою роботу: робітничий клуб, міська бібліотека з фондом 3000 книг, тут же працює школа по ліквідації не писемності, хата-читальня, кінотеатр та районний драмгурток, а в Старому місті існував клуб кустарів. В цих клубах, особливо в робочому, кипіла культурно-просвітницька робота: читались лекції, проводились концерти самодіяльних митців, ставились п'єси. Працювали різні гуртки. Молодь тягнулася до культури, до знань. Склад гуртківців був інтернаціональний: тут і українці, поляки, євреї, росіяни - представники різних національностей, що проживали в нашому місті. Працювало 4 школи: дві семирічки і дві початкові, в яких навчалося 1044 дитини. Ці дані дають змогу зробити висновок, що в перші повоєнні роки в місті навчалося в три рази більше дітей, ніж в довоєнний час. Налагоджується робота медичних установ: лікарні, поліклініки, аптеки, які надавали безоплатну допомогу населенню.

Приділяється значна увага охороні материнства і дитинства. Так, в 1922 році в місті було відкрито будинок маляти, а в 1925 році для безпритульних дітей - дитячий будинок. У цих же роках Ізяславщина взяла на своє утримання понад 400 дітей з голодуючої Самарської губернії Росії. [29, 190].

Ще 1919 року 8 серпня в Ізяславі створено комсомольську організацію. З січня до листопада 1924 року Ізяславську районну комсомольську організацію очолював Микола Островський. [13]. Згодом були створені комсомольські осередки в селах Білогородка і Двірець.

З ініціативи М. Островського була створена юнсекція, в якій навчалися міські комсомольці, а також в селі Михля створено комсомольський табір, де одноразово відпочивало 150 дітей. Він багато уваги приділяв безпритульності дітей, що залишалися без батьків за роки світової і громадянської війни. Про організаційні здібності Миколи Островського відзначалося в характеристиці, виданій Ізяславським райкомом КП (б) У.

“Характеристика. Видана ця бюро Ізяславського райпарткому тов. Островському в тім, що він являвся фактичним керівником комсомольської роботи, виявляв ініціативу, був настійливим в проведенні тих чи інших завдань, виявляв уміння підбирати працівників і керувати ними. Цілком орієнтується в політичній обстановці. Ухилів не помічається. Організаційні здібності добрі. Витриманий. Уміє володіти собою. Запальний внаслідок розладу організму. Свої помилки визнає і робить з них відповідні висновки. Дисциплінований. Інтриг не любить. Підняв роботу в усіх осередках, давав директиви і було повне керівництво роботою спілки молоді”. [13]. Такою була характеристика 20-річного Островського. В Ізяславі його було прийнято в комуністичну партію. І того ж 1924 року на 2-й Шепетівській конференції Миколу Островського обрано членом окружкому комітету комсомолу. [13].

Разом з відбудовою промислового життя на Ізяславщині значна увага приділяється відродженню сільського господарства, його кооперування.

1924 року в місті було організовано першу трудову артіль. 1929 року створюється артіль “Червона Зірка". В 1930 році організовано два товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ) “Краще життя" і “Шляхом Жовтня”. На фільварку “Прилука” було організовано агрономічну базу, де навчали молодь веденню господарства в новоутворених колгоспах. Тут же, на цій базі, де раніше князь Сангушко розводив різні породи коней, започаткували розведення племінної худоби.

З часом ТСОЗ переходять на статут колгоспів. В передвоєнні роки в Ізяславі було два колгоспи - в Старому та Новому місті.

У 1930 році в Ізяславі створюється чи не одна з перших на Поділлі машинно-тракторна станція (МТС), яка обслуговувала колгоспи району. В 1940 році вона мала 43 трактори і 12 комбайнів. Район на влада надавала великого значення в підготовці кадрів на базі цієї МТС. В 1932 році організовано курси трактористів, на яких навчалось 66 молодих людей. У березні 1933 року вони успішно закінчили навчання. Кращі курсанти: Лісковий, Каращук, Слойценко, Титарчук, Загорець, Покидько, Якубець були премійовані. А всі разом вони звернулись до районної газети “За соціалістичне село” з листом, в якому писали: “Ми, 66 молодих трактористів, що опанували тракторну справу, рапортуємо про свою готовність повести сталеві коні на колгоспні лани". [26].

За добре поставлену роботу і успішне виконання виробничих планів Ізяславська МТС затверджується учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року. Так, на трактор ХТЗ було вироблено 773 га оранки, на У-2 593 га, на комбайн вийшло 263 га обмолочених хлібів, зібрано по зоні МТС по 12,6 цнт. зернових і близько 200 ц цукрових буряків.

Так пропагувалась проведена колективізація і переваги її перед індивідуальним господарством. А насправді, колективізація проводилася примусово, репресивними методами. В селян забирали сільськогосподарський реманент, коней, худобу, розбирали будівлі і будували з них колгоспне господарство. Людей виганяли з будинків на вулицю, а житло їх конфісковували. Селянські родини, які жили більш заможньо, які своєю, майже цілодобовою важкою селянською працею, створили собі достаток, називали куркулями, їх не приймали до колгоспів, все, що вони нажили, влада забирала, а самих їх у 1930-1932 рр. відправляли у вантажних вагонах, як худобу, до Сибіру, Північної Росії, де вони змушені були влаштовувати своє життя. Така доля спіткала багато родин Ізяслава. Зокрема, Павла Сошенського, Олексія Більовського, Саву Більовського, Івана Кам'янецького, Никифора Сахнюка, Грицька Бабійця, Петра Більовського, Йосипа Нагорного, Мартина Камінського з с. Сошне, Василя Теліжинського із Білевого і багато інших. Всіх перерахувати неможливо. [4, 250].

Створення колгоспів планувалося комуністичною партією. Так, Політбюро ЦК ВКП (б) ЗО січня 1930 року прийняло Постанову “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". В постанові вимагалось створення колгоспів в найстисліші строки. У виконанні цих заходів брали участь партійні працівники, активісти, міліція, а, подекуди, і армія.

Примусовому створенню колгоспів, особливо великий опір чинився в сільській місцевості. Ось один із випадків такого опору селян, що вже вступили до колгоспів.31 січня 1930 року бюро Шепетівського окружкому КП (б) У, до якого входив і Ізяславський район, вирішили негайно вислати 800 куркульських родин. На допомогу органам влади були мобілізовані всі активісти і розкуркулення охопило всі села. Одночасно почали закривати в селах церкви. Це ще більше підігрівало обстановку.13 лютого була закрита церква в с. Плужному.14 лютого під час ревізії церковного майна почали сходитися люди, переважно жінки. Між ними і комсомольцями виникла сварка і навіть дійшло до бійки. [31].

Плужненський священник Войко Оверко закликав виступити на захист церкви.20 лютого після служіння, в якому прийняло участь щонайменше 1000 чоловік, селяни зібралися на майдані і зажадали повернути насіння, інвентар, худобу і припинити колективізацію. Лише застосування збройної сили зупинило виступ. [31].

Та вже 23 лютого селяни в селах М'якоти, Хотень, Шекеринці, Велика Радогощ, Борисів почали повертати собі усуспільнене зерно, інвентар. Через декілька днів ці виступи перекинулися на всі села району. Початкові вимоги про повернення насіння, інвентаря поступово переросли в політичні: “Надати право голосу всім", “Геть радянську владу”.24 лютого жінки с. Добрин розібрали усуспільнене майно. В натовпі кричали: “Нас грабують, немає нічого: ні мила, ні хліба, в СОЗ не підемо”. Одночасно окружком дав вказівку заарештувати порушників порядку.4 березня 1930 року заарештовано “зачинщиків і осіб контрреволюційного елементу", з них в Плужненському районі - 149, а в Ізяславському - 30 чоловік. На кінець березня кількість заарештованих становила понад 2000 чоловік. Селянські виступи, які одержали назву “волинок” були стихійними і розрізненими. Мети єдиної у повстанців не було, це й обумовило їх поразку. Вони були придушені збройною силою. Про виконану роботу в питанні проведення колективізації Шепетівський окружком доповідав в ЦК КП (б) У “В тих районах, де завдано нищівного удару, шляхом масових арештів контрреволюційного активу з кулацтва, де нами розгорнута масова політробота настав спокій (Плужне, Ізяслав) ”. Майже всі заарештовані були засуджені, деякі до розстрілу. [31].

8 березня 1931 року відбувся Пленум Ізяславського райкому КП (б) У, який розглянув хід створення колгоспів, вказав на помилки, допущені при проведенні цієї господарської кампанії. Вимагалося прискорити хід колективізації, підкреслювалось про необхідність класової пильності.

Постанова Пленуму Райкому була виконана достроково. В усіх селах з'явились колгоспи. Селяни, позбавлені землі і засобів до існування, змушені були йти працювати на так звану колективну ниву.

Новоутвореним молодим колгоспам доводилися плани непосильницьких хлібозаготівель, при чому вони часто змінювалися в бік збільшення. У колгоспах, а також в індивідуальних господарствах, які ще не встигли вступити до колгоспів, забиралося все зерно, навіть насіння. Уповноважені керівних органів ходили із хати в хату і вимітали, в повному розумінні цього слова, весь наявний хліб. Це та поганий урожай 1932 року призвели восени 1932 року і весною 1933 року до голоду. [4, 250].

Голодом була охоплена майже вся Україна. В районі померли тисячі людей. Голодували також і міські жителі. Так, житель Ізяслава Григорій Чмерук, доведений голодом до озвіріння, ходив із своїм сином Данилом на залізничний вокзал, брав до свого дому пасажирів, які не мали де переночувати, вбивали їх і закопували у старому погребі. Гроші, одяг, взуття, все, що при них було, привласнювали і згодом міняли на продукти харчування. За зиму і весну 1933 року позбулися життя в такий спосіб 9 чоловік. [20].

По закінченні колективізації, тобто одних репресій, розпочинається, особливо в 1937-1939 роках, нова хвиля репресій і за новими мотивами. Тепер вишукували “ворогів народу". Все робилося з метою залякування людей, примусити їх підкорятися владі. Придумуються різні так звані націоналістичні, контрреволюційні організації, що ніби то вони готують повалення існуючого ладу. Під цим приводом багато мешканців міста було заарештовано і обвинувачено по дуже важких політичних статтях кримінального кодексу УРСР. Так, мешканця міста Кашевара Григорія Степановича, 1897 року народження, заарештовано 1937 року і звинувачено в причетності до контрреволюційної діяльності і засуджено за статтею 54-10 КК УРСР до 10 років позбавлення волі. [23].

Петра Мартиновича Нізовця, 1894 року народження, також заарештовано у 1937 році. Йому інкримінували діяльність в українській контрреволюційній, націоналістичній, повстанській організації. Засудили його за тією ж статтею, але з позначкою 2, до розстрілу. Вирок виконано 3 грудня 1937 року. [23].

Подібна доля спіткала Шевчука Василя, Сидоренка Саву, Нагаєвського Володимира, Матусевича Михайла, Мордача Федора, Вільчинського Івана та багато інших мешканців Ізяслава, безпідставно обвинувачених як “ворогів народу". Вони загинули в тюрмах і концентраційних таборах, при режимі, що в той час існував. [22].

Але життя не стоїть на місці. Змінювалося в ці ж роки на краще побутове і культурне обличчя Ізяслава. З'явилися впорядковані вулиці і тротуари, розгорнулося комунальне будівництво. В 1931 році прокладено першу лінію водопроводу із околиці міста Климівки до центру міста. Налагоджувалося повноцінне мирне життя міста. Так, у 1939-1940 році в місті працювало 2 середні і 2 неповні середні і одна початкова школа, в яких навчалося 1652 учні, працювали 80 вчителів. Функціонувало 11 дитячих майданчиків, де працювало 90 вихователів. [30, 191]

Працювала районна лікарня на 120 ліжок, поліклініка, протитуберкульозна лікарня, аптека. Діяли кілька культурно-освітніх закладів. Зокрема, це будинок культури, міська бібліотека, звуковий кінотеатр, стадіон, іподром тощо. В місті виходила районна газета “ За соціалістичне село".

Розділ 2. Наукові та етнографічні дослідження краю

2.1 Археологічні розвідки Заславщини

Ізяслав і територія навколо нього має давню історію. Свідченням життя стародавніх людей на території, де знаходиться місто, є те, що на берегах річки Понори жителі міста знаходять вимиті водами річки з її берегів і русла знаряддя праці, що відносяться до періоду неоліту: кам'яні молоти, сокири, рубила.

1950 року жителі міста на березі річки Понори знайшли частину бивня мамонта, який експонувався в музеї міста, до перевезення його в місто Хмельницький. [35, 72]. У 1970 році таку знахідку було виявлено в глиняному кар'єрі місцевого цегельного заводу. На місце знахідки виїжджала археологічна експедиція Хмельницького обласного краєзнавчого музею. Вона зафіксувала рештки піздньопалеолітичного житла. Воно мало округлу форму площею біля 75 кв. м. На долівці житла, під завалами тваринних кісток, експедиція виявила дві плями від вогнищ і кремінний інвентар, що складався з наконечника поламаного списа і шкребачки. Поруч знайдено кістки тварин, які засвідчили, що мешканці житла полювали на мамонта, благородного оленя, ведмедя і зайця. Виявлено і шкребачки - суто жіночі знаряддя праці. Вони, на думку дослідників засвідчують про те, що хазяїном житла була парна сім'я. Згідно з розрахунками, за якими житлова норма у первісних суспільствах в середньому не перевищувала 10 кв. м. площі стійбища на одного мешканця, то сім'я виявленого житла могла складатися не більше як семи чоловік. [35, 73].

А.Ф. Гуцал і В.П. Мегер у праці “Нові археологічні дослідження на Ізяславщині і Шепетівщині" вказують, що на території Ізяславщини була низка стародавніх поселень. Серед них - поселення IV-III століття до нашої ери біля сіл Двірець, Сморшки, Михнів - поселення скіфського часу. Залишки городищ знайдено біля сіл Борисів і Кунів. Привертають увагу городища біля сіл Михнів, Плужне, Сморшки. Ці пам'ятки на підвищеннях, вони мають складну систему оборонних споруд, які вдало поєднуються із рельєфом місцевості. Особливу увагу привертає група з 250 курганів біля села Михнів. Вони витягнуті двома лініями з південного заходу на південний схід. Біля села Михля відкрито і обстежено 6 курганів. Поблизу села Покущівка відкрито групу з 60 курганів. Крім цих старожитностей було розкопано рештки давньоукраїнського поселення при впаданні в Горинь річки Сошни. [4, 237].

Про давнішнє життя на цій території розповідають знахідки із розкопок, що проводилися на околиці міста (Старе місто) в урочищі Остроня, територія якої в той час була ще покрита старим дубовим лісом, археологи в другій половині ХІХ ст. виявили 17 могильних курганів, 8 з яких було розкопано.

Три найбільші кургани мали окружність приблизно 80 метрів і висотою до трьох метрів. Вони мали куполоподібну форму. Останні 14 мали вигляд не великих розпливчастих пагорбів окружністю до 25 метрів і висотою до одного метра. В розкопках кургану виявлено залишки глиняних горщиків неправильної форми, що вказує на ручну роботу, останки багатьох людських кістяків, кам'яний молоток із діориту, срібне кільце з неспаяними кінцями, що свідчить про незнання процесу спаювання металів. В окремих курганах знайдено залізні цвяхи, із залишками прилиплого до них зітлілого дерева, що свідчить про захоронення в трунах. Але потрібно також зазначити, що окремі горщики, мабуть виготовлені в більш пізній час, мали правильну форму, що свідчить виготовлення їх на гончарних курганах. Судячи по добре відшліфованому кам'яному молотку і зробленій в ньому свердловині для ручки, археологи дійшли висновку, що виготовлений він в кінці кам'яного віку, в так званий неолітичний період. Типи поховань, ймовірно, характерні для древлян і належать, на думку археологів, до кінця VIII або початку ІХ віків. Але, нажаль, нам невідомо яку назву носило існуюче в той час тут поселення. [15].

Дослідження часу виникнення Ізяслава продовжується багатьма істориками, археологами, краєзнавцями в наступні роки минулого і теперішнього століття. Серед істориків немає єдиної точки зору з приводу часу і місця виникнення самого міста, його найменування, а тому існують різні версії щодо розв'язання цього питання.

Так, в 1981 році співробітники Київського дослідного інституту “Укрпроектореставрація", на чолі з М.Н. Нікітенком вперше на території міста Ізяслава провели розкопки в старій частині міста на невеличкому до 2 га останці, розташованому при впадінні в Горинь її лівої притоки Сошни. Відкрито давньоруське городище, що називається місцевими жителями “Рогніда". В культурному шарі товщиною до 0.6-0.65 м найбільш численними знахідками були фрагменти посудин ХІ сер. ХІІІ ст., в тому числі імпортний амфор. Крім кераміки, знайдені фрагменти скляних браслетів, віконного скла, що на думку археологів, свідчить про міський спосіб життя давнього населення. В культурному шарі і в двох житлах, що частково збереглися, знайдені також сокири, шпори, стремя, ножі, наконечники стріл, пряжки, цвяхи, замки, ювелірний пінцет, заготівки з заліза і бронзи. В шарі пожежі одного з жител (або господарчої прибудови) знайдено обвуглений дерев'яний короб із зернами пшениці, проса, основа ткацького верстата з вовняними нитками, що частково збереглася і фрагмент фарфорової чашечки з ручкою; тут же на підлозі розміщено кістяк коня, котрий, мабуть, загинув при пожежі. Давньоруський культурний шар, менш насичений знахідками, потужністю 0.1-0.3 м, простежується північніше “Рогніди” на останці і вздовж лівого корінного и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.