На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Основн причини та передумови проведення царським урядом нвентарної реформи 1847-1848 рр., позитивн та негативн аспекти її впровадження в життя. Економчна, соцально-полтична та нацональна суть реформи Росйської держави на Правобережнй Україн.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 06.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
Міністерство освіти і науки України
Вінницький державний педагогічний університет
ім. М. Коцюбинського
Кафедра історії України
Курсова робота
Інвентарна реформа 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні

студентки ІІ курсу гр.. В
Ловчинської А.А.
Науковий керівник:
доц. Лисий А.К.
Вінниця-2009
Зміст

Вступ
Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи
Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні
Розділ ІІІ. Наслідки інвентарної реформи
Висновки
Список використаних джерел та літератури
Додатки
Вступ
Актуальність теми. Проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. було зумовлене посиленням антикріпосницької боротьби селянства і прагненням царського уряду привернути на свою сторону селянство в боротьбі проти польських поміщиків, більшість яких відстоювала відновлення Польської держави в кордонах 1772 р. і відокремлення її від Російської імперії.
Об'єктом дослідження є особливості проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. на Правобережній Україні.
Предмет дослідження - основні напрями, шляхи і методи проведення інвентарної реформи Російської держави на Правобережній Україні, реформування аграрного устрою у 1847-1848 рр.; еволюція землеволодіння та землекористування різних категорій населення та її вплив на соціально-економічний розвиток краю.
Територіальні рамки дослідження - це всі українські губернії, що знаходились під владою Російської імперії.
Мета дослідження - всебічно проаналізувати впровадження в життя інвентарних правил.
Завдання дослідження:
1) дослідити причини та передумови проведення царським урядом інвентарної реформи 1847-1848 рр.;
2) з'ясувати економічну, соціально-політичну та національну суть реформи Російської держави на Правобережній Україні;
3) простежити втілення в життя та виконання інвентарних правил;
4) з'ясувати значення впровадження реформи як для українського селянства, так і для царського уряду;
5) висвітлити усі позитивні та негативні аспекти впровадження інвентарних правил у 1847-1848 рр.
Не дивлячись на те, що інвентарна реформа 1847-1848 рр. на Правобережній Україні неодноразово була предметом наукового дослідження, проте вона ще не досить досліджена та висвітлена і містить ряд проблем, які ще не повністю вивчені.
Щодо істориків, які працювали над даною темою, можна виділити: Ф.І. Ястребова Ястребов Ф.І. Нарис з історії України в першій половині ХІХ ст. - К.: АН УРСР, 1939., Б.Д. Лановика Історія господарства: Україна і світ: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995., В.Г. Веригу Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). - Львів:Світ, 1996., І.О. Гуржія . Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. - К.: Держполітвидав, 1954.
Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників в Україні проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). - К.:Радянська школа, 1958. .
Ястребов Ф.І. у своїй монографії подає детальний опис розвитку України в першій половині XIX ст. Він дав оцінку політичного, соціально-економічного та культурного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Належну увагу у своїй монографії автор приділив проведенню інвентарної реформи, її передумовам та наслідкам.
У підручнику Б.Д. Лановика та колектива авторів розглядається історія господарства України у світовому контексті. У ньому висвітлено господарство в історичному розвитку, економіку країн світу в сукупності й різноманітності форм вияву на кожному конкретному історичному етапі. Проглядаючи даний підручник, ми можемо дослідити сільське господарство України у першій половині XIX ст., його найважливіші моменти.
Монографія В.Г. Вериги ставить своїм завданням дослідити історію нашої Батьківщини кінця XVIII - початку XIX ст., де автор на основі широкого кола історичних джерел подає детальний опис суспільно-політичного та економічного життя українських земель в зазначений період.
Монографія І.О. Гуржія є цінним джерелом для вивчення розкладу феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України в першій половині XIX ст. Автор досить детально досліджує становище українського селянства та поміщиків у дореформений період, передумови впровадження селянської реформи 1861 р., подає аналіз інвентарної реформи, її значення та вплив на подальшу долю українського селянства. Інша праця Гуржія про боротьбу селян і робітників проти феодально-кріпосницького гніту є досить ґрунтовною. Адже саме в ній автор акцентує увагу на негативних сторонах феодально-кріпосницької системи, які підняли українське селянство на боротьбу проти поміщицького гніту. Також автор подає нам відомості про селянські рухи 40-х рр., спричинені впровадженням інвентарних правил.
Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, 3 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.
Розділ І. Українські землі напередодні проведення інвентарної реформи

Напередодні проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. українські землі були вкотре поділені і знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували з кінця XVIII - до початку XX ст. внаслідок трьох поділів Польщі, які здійснили Австрія, Прусія та Росія. У першій половині XIX ст. майже усі українські землі возз'єдналися під владою Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.
Україна у складі Росії офіційно називалася "Малороссия". Окремі її частини мали свої назви. Народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною. За південною (Степовою) Україною закріплюється назва "Новороссия". Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі -- Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі -- Волинська, Київська і Подільська; на півдні -- Катеринославська, Таврійська і Херсонська та три генерал-губернаторства, до яких входили губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське -- правобережні, Новоросійське-Бессарабське -- південні, а також Бессарабську область, яка підпала під владу Росії у 1812 р. Рибалка І.К. Історія України. Харків, 1994. - С. 227.
Становище на українських землях під владою як російських, так і австрійських володарів було важким. Російське самодержавство керувалося у своїй колоніальній політиці загальним принципом багатонаціональних імперських утворень - установленням політичної, економічної та національної зверхності панівної нації над підкореними. У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії була остаточно впроваджена та зміцнена царська влада на підвладних територіях. Царський уряд вважав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн. чол., органічною частиною Російської імперії.
Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії, провідним сектором якої залишалося сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля - основний засіб виробництва - належала поміщикам, головна виробнича сила - селянство - було залежне від феодала чи держави.
У зазначений період в Україні домінуюче становище займало поміщицьке землеволодіння: Економічна історія України і світу: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар, 2002. - С. 181.
У складі Російської монархії
Лівобережна і Слобідська Україна -68-70% усієї землі
Правобережна Україна -75%
Південна Україна -68%
Австро-Угорської монархії
Східна Галичина -96%
Північна Буковина -69%
Закарпаття -90%
Основними володільцями заселених та незаселених земель були поміщики. Правда, в першій половині XIX ст. царський уряд рядом указів дозволив міщанам, купцям та державним селянам купувати незаселені землі і володіти ними. Але це істотно не змінило становища. В руках поміщиків перебувала переважна частина орної землі, угідь та лісів. У Київській губернії, за даними на 1845 р.. 1 266 поміщиків володіли 3 631 139 десятинами землі, або більше як ? всього простору губернії.
Звичайно, розподіл землі між поміщицькими господарствами був нерівномірний. В одних розмір земельної площі обмежувався сотнями і навіть десятками десятин, а в інших досягав десятків і сотень тисяч десятин. Взагалі більша половина поміщицької землі належала великим володільцям, які становили 1/17 загального числа поміщиків.
У Волинській губернії з 6 930 778 десятин всієї землі в 1847 р. поміщикам належало 4 635 066 десятин, або 66,9%.
На Правобережній Україні близько ? всієї землі перебувало в руках поміщиків, а частка орної поміщицької землі була ще вищою. Характерною рисою місцевого поміщицького землеволодіння була наявність величезних латифундій. Основна частина земельних багатств зосереджувалась в руках невеликої групи поміщиків.
Розглядаючи дані про поміщицьке землеволодіння на Правобережній Україні, необхідно враховувати ту обставину, що тут досить поширене було здавання маєтків в оренду. Власники великих латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєтки на окремі фільварки, віддавали в оренду іншим поміщикам-посесорам. У Київській губернії в 1847 р. з 1 266 маєтків 156, або понад 12%, були в оренді. Значного поширення набрало орендування маєтків у Подільській та Волинській губерніях.
В Полтавській і Чернігівській губерніях поміщикам належало понад 70% всієї кількості землі. Згідно з даними за 1846 р., в Полтавській губернії налічувалось всієї землі 3 732 234 десятини, з яких 2 694 869 перебувало в руках поміщиків і лише 1 037 365 у володінні або в користуванні державних селян. Отже, у володінні поміщиків перебувало 72,2% всієї землі. Разом з цим їм належав основний масив лісу. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. - К.: Держполітвидав, 1954. - С. 55.
В Харківській губернії за даними 1844 р. поміщики зосереджували в своїх руках 2 625 481 десятину обробленої і 173 078 десятин необробленої землі, а державні селяни мали в своєму користуванні 1 206 136 десятин і 117 401 десятину у власному володінні.
Про розподіл землі в Херсонській губернії можуть дати певне уявлення відомості за 1845 р. З загальної кількості землі в 4 350 972 десятини тут належало:
Поміщикам 3 527032 дес.
Державним селянам 392 752
Колоністам 236 762
Містам 156 146
Євреям-землеробам 38 280
Отже, в руках поміщиків перебувало 81% загальної кількості землі. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. - К.: Держполітвидав, 1954. - С. 58.
Таким чином, відомості про загальні розміри поміщицького землеволодіння беззаперечно доводять, по-перше, що основна частина орної і сінокісної землі та лісу перебувала в руках поміщиків і, по-друге, що було характерне співіснування дрібного і найдрібнішого поміщицького землеволодіння з величезними латифундіями, в яких налічувались десятки і навіть сотні тисяч десятин землі.
Щодо володіння поміщиків кріпосними селянами найбільш повну і узагальнюючу картину дають відомості зібрані під час 10 ревізії.
Згідно цих відомостей на Україні з загального числа поміщиків було 65,09% безземельних, що володіли селянами, 47,85% таких, які мали до 21 душі, 27,02% - від 21 до100 душ, 16,12% - від 100 до 500 душ, 2,51% - від 500 до 1000 душ і 1,41% - понад 1000 душ. Якщо ж взяти володіння їх селянами, то перша група мала 0,17% від загального числа кріпаків, друга - 3,36%, третя - 12,65%, четверта - 33,82%, п`ята - 16,32% і шоста - 33,68%. Вищенаведені дані стверджують, що основна частина дрібно маєткових поміщиків припадала на губернії Лівобережної України. В губерніях Правобережної України була в наявності значна група крупно маєткових поміщиків. Саме тут на одного поміщика припадала найбільша кількість кріпаків. Взагалі ж кріпосні селяни розподілялись по трьох основних районах України в такому співвідношенні: Правобережна Україна 56,415 від загального числа кріпаків, Лівобережна Україна 31,28% і Південна Україна 12,31%. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини ХІХ ст.. - К.: Держполітвидав, 1954. - С. 61.
В руках поміщиків зосереджувалось понад 70% всієї землі і близько 60% загального числа селян.
Вся поміщицька земля розподілялась на дві частини - власне поміщицьку і селянські наділи. Співвідношення між цими частинами залежало виключно від сваволі поміщика, від способу ведення ним господарства. Від його ж сваволі залежало і місце розташування селянських наділів. Проводячи самовільні переділи землі, поміщики часто відводили селянам під наділи непридатну і найбільш віддалену від села частину землі. В Східній Україні господарства, що мали 2-4 пари робочої худоби, отримували наділ більший, ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові господарства користувалися 12 десятинами орної землі і 4 десятинами сіножатей. Піші господарства - 3 десятинами орної землі та 1 десятиною сіножатей. В Полтавській губернії співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у Київській - 6-9 і 3 десятин. Зросла кількість безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки. Наприкінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні - 7,5 і 9,25 %.
Переважна більшість державних селян Східної України користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 десятини у Херсонській губернії. У Східній Галичині 27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі (1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1 % у гірських карпатських селах - 35-43%, у Закарпатській Україні 80-90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1-5,2 десятини). Історія господарства: Україна і світ: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вища школа, 1995. - С. 260.
За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення потреб сім ї та сплати податків необхідно було 5 десятин землі на ревізьку душу. В Західній Україні мінімальний наділ визначався у 10 моргів (93,9 десятини) - для сім ї. Отже, більшість селян України не мала прожиткового мінімуму і змушена була шукати додаткових заробітків.
Основними формами експлуатації селян залишалися відробіткова, грошова і натуральна рента. Закон 1797 р. установлював 3-денну панщину з вільною неділею. Але фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. На Правобережній і Лівобережній Україні офіційна триденна панщина доповнювалась так званими «згінними днями» або «толоками». Часто поміщики вимагали віл селян під час посіву і жнив спочатку закінчити всі роботи на панському полі, а потім уже приступати до посіву чи збирання хліба на своїх наділах. Це приводило до того, що селяни, втативши сприятливий час посіву і збирання, залишалися без хліба. Такі факти у кріпосну епоху набрали масового характеру. Так, власниця містечка Ворошилівки (Вінницький повіт) Голінська забороняла селянам приступати до збирання хліба на їх наділах не тільки після повного закінчення жнив на ї полі, а й навіть після підготовки її поля для посіву озимих ВОДА. Ф 220. - С. № 1053. - А.1..
Охоплені ненаситною жадобою до наживи, експлуатуючи «даровану» силу кріпаків, поміщики вигадували різні повинності, які селяни змушені були виконувати крім звичайної панщини. Особливо щодо цього визначались поміщики Правобережної України.
Чоловіки-кріпаки повинні були відбувати різноманітні вартові, ремонтні, лісові та інші повинності. А жінки - прясти льон і коноплі, полоти городи, мазати і білити поміщицькі будівлі. При чому все це робилось як «даремщина» або «дурниці», що не зараховувались в дні панщини.
Багато таких видів «даремщини» доводилось відбувати кріпакам Лівобережної України. Зокрема місцеві поміщики змушували дівчат-кріпачок без врахування в дні панщини прясти нитки і вал, ткати і білити полотно.
Одним з найтяжчих видів панщинної праці була праця на поміщицьких промислових підприємствах, число яких особливо швидко почало зростати з другої половини XVIII ст. В більшості маєтків поміщики експлуатували на промислових підприємствах працю селян, які відробляли панщину одночасно і в їх сільському господарстві, а в деяких вони зовсім відривали селян від землеробства і перетворювали в постійних кріпосних робітників з мізерною тижневою, місячною або відрядною винагородою грошима чи продуктами харчування.
Основна маса кріпосних робітників являла собою ще селян, які, користуючись наділами, відбували весною і влітку панщину в поміщицькому землеробстві, а восени і взимку - на промисловому підприємстві. Побудова поміщиком промислового підприємства справедливо розцінювалась селянами як велике нещастя. Лановик Б.Д., Лазаревич М.В. Історія України. - К., 2006. - С. 230.
Часто поміщики, влаштувавши промислові підприємства, віддавали їх в оренду купцям, які продовжували експлуатувати робітників-кріпаків. Заробітну плату їх забирав собі поміщик, а орендарі, докладаючи всіх зусиль, щоб за строк оренди більше одержати доходу, витискували останні сили з поневолених селян, що відбували панщину на підприємствах. Сарбей В.Г. Історія України ХІХ - поч. ХХ ст..- К., 1994. - С. 85.
Нестерпно пригноблені й жорстоко експлуатовані кріпосною державою селяни постійно перебували під загрозою перетворення у військових поселенців. Влаштовуючи військові поселення, царизм намагався створити особливу касту солдат, які, займаючись сільським господарством, повинні були не тільки утримувати себе, а й нести на своїх плечах, поруч з іншими групами державних селян, тягар казенних податків і повинностей. Життя селян, перетворених у військових поселенців, було надзвичайно тяжким. Їх зобов'язували носити своєрідну форму одягу. До 45 років вони були зобов'язані виконувати одночасно і «фронтові» заняття, і тяжкі урочні роботи в сільському господарстві. У військових поселеннях підлягали розпису не тільки військова справа і сільськогосподарські роботи, а й відпочинок, сон і навіть народження дітей. За найменше порушення цього розпису селян жорстоко карали.
Після реформи 1827 р. у військових поселеннях виникло дві протилежні групи: з одного боку, поселенці-господарі та їх помічники і, з другого - солдати-постояльці діючих і резервних ескадронів. Для утримання їх поселенці повинні були виконувати військову панщину в сільському господарстві і численні повинності. Незважаючи на те, що формально поселенці мали працювати три дні на казну і три дні на себе, в дійсності вони працювали на казну часто протягом всього тижня, бо «уроки» були такі великі, що за один «день» треба було виробляти 2-3 дні. Крип'якевич І.П. Історія України. - Львів, 1990. - C. 148.
Працюючи майже цілий тиждень на поміщика, селяни платили йому ще й різноманітні натуральні і грошові побори. Так, наприклад, в Радомишльському повіті в 1840 р. найпоширенішими натуральними данинами були: кури (в 122 з 135 маєтків, переважно по дві курки з селянського господарства), яйця (в127 маєтках, по 24 штуки), каплуни (в 41 маєтку, по 2 штуки), гриби (в 85 маєтках, по 100 штук), хміль (в 50 маєтках, по 20-40 фунтів), мотки пряжі (в 93 маєтках, по 2-6 штук). Крім цього, натуральні данини бралися горіхами, клюкою, чорницею, калиною, медом тощо. Розмір грошового побору, який платили селяни Радомишльського повіту поміщикам, коливався від 52 копійок до 2 карб. 55 копійок сріблом. Приблизно так ж натуральні та грошові побори були і і решті повітів Київської губернії. Киевская старина. - 1906. - № 7-8. - С. 264-265
Нечуване насильство і жорстока експлуатація поміщицьких та державних селян, подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт посилили на українських землях антикріпосницьку боротьбу. У Східній Україні поширеними формами селянського протесту були скарги цареві та повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа з поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Відстоюючи своє право на вільне життя, селяни вели тривалу і вперту боротьбу проти гнобителів. Проте селянські рухи через свою стихійність, роздробленість та непідготовленість були придушені поліцією та військовими. Особливо гострого характеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі під проводом Устима Кармелюка, що охопив і деякі повіти Волині та Київщини. Економічна історія України і світу: Підручник / Б.Д. Лановик, З.М. Матисякевич, Р.М. Матейко. К.: Вікар, 2002. - С. 246.
Під час польського повстання 1830-1831 рр. посилюється селянський рух на Правобережній Україні. Завдаючи серйозного удару царизмові, польське повстання мало революційне значення. Але воно не ставило своїм завданням ні ліквідації кріпосництва, ні забезпечення селян землею. Ось чому селяни лишались осторонь від цієї «консервативної революції», вважали її з самого початку за «панську справу» і під виглядом боротьби з польськими «бунтівниками» селяни вели боротьбу проти кріпосного гніту. Антикріпосницькими виступами селян під час польського повстання була охоплена велика кількість сіл Київської і Волинської губерній. Баженов Л.В. Участь поляків Правобережної України у листопадовому повстанні 1830-1831 рр.// Укр.. слов'янознавство. Респ. міжвід. наук. збірник. - 1974. - Вип.. 10. - С. 105- 112.
Незважаючи на постійні придушення селянського руху і на приборкання польського повстання 180-1831 рр., на Україні не припиняється польський шляхетський рух на Правобережжі. В 30-40-х роках царизм ще більше посилив свій колоніальний наступ на Україну, особливо на Правобережжя.
З кінця 30-х років Микола І віддав Правобережну Україну в руки генерал-губернатора Д. Бібікова (1838 - 1852 рр.), який проводив особливо енергійну діяльність щодо колоніальної політики імперії Романових на Україні. Харківським і чернігівським генерал-губернатором був призначений М. Долгоруков (1840 -1847 рр.). Південною Україною, Бессарабією і Кримом правив М. Воронцов (1823 - 1844 рр.). Тарас Григорович Шевченко в своєму вірші «Юродивий» так схарактеризував діяльність цих царських сатрапів на Україні:
«Во дни фельдфебеля-царя
Капрал Гаврилович Безрукий
Та унтер п'яний Долгорукий
Украйну правили. Добра
Таки чимало натворили,-
Чимало люду оголили
Оці сатрапи ундіра».
Для підсилення армії на Правобережжі в Київській і Подільській губерніях в 1837 р. було створено 5 нових округ військових поселень, що охопили кілька десятків тисяч селян. Під військові поселення була віддана частина шляхетських маєтків, конфіскованих під час польського повстання. Тросецкий И.А. Россия в ХІХ веке. - М.: Высшая школа, 1997. - С. 357.
Щоб зміцнити позиції російських поміщиків, Бібіков протягом кількох років виключив з складу правобережного дворянства понад 80 тисяч дрібної шляхти, головним чином поляків. В 1840 р. Бібіков з розпорядження Миколи І завів у судах імперські закони, скасувавши Литовський статут. Ці ж закони були заведені замість Литовського статуту і на Лівобережжі царським указом від 4 березня 1843 р. Була заведена паспортна система, в результаті чого на урядову адміністрацію був покладений облік усього кріпосного селянства. До неї перейшов обов`язок переслідувати і розшукувати селян-утікачів, що раніш робив сам поміщик. Щоб ще більше підсилити державну владу і роль царської адміністрації на Україні, Микола І вилучив кримінальні злочини, зроблені кріпаками, з підсудності поміщикові і передав їх царському судові. Нифонтов А.С. Россия в 1848 году. - М.,1949. - С. 147.
Крім того, щоб знищити на Україні всякі рештки колишніх особливостей у міському управлінні, царський уряд скасував у 1835 р. в Києві магдебурзьке право. Київський магістрат, що підлягав досі безпосередньо сенатові, був перейменований у міську думу, яка залежала від місцевих губернських властей.
Все це ще більше зміцняло позиції царизму на Україні, підсилюючи тут вплив його адміністративного і судового апарату.
Наляканий селянським рухом 1830-х років і польським повстанням, Микола І приступив до проведення інвентарної реформи поміщицьких селян на Правобережжі. Царизм мав на меті, з одного боку, послабити причини і приводи наростаючих селянських рухів і, з другого - створити в особі місцевих селян опору самодержавства в боротьбі проти польського національно-визвольного руху.
Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні
Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.
На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов'язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов'язковим для правобережних поміщиків. Верига В.Г. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). - Львів: «Світ», 1996. - С. 146.
26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.
Суть інвентарних правил сходила до такого:
1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;
2) за зе и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.