Здесь можно найти образцы любых учебных материалов, т.е. получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат В.Антонович мав безлч учнв, а створена ним Київська школа славна не тльки своєю разючою клькстю вчених, але багаточисленними науковими силами, як знайшли визнання, розумння пдтримку не тльки в Росї, але в Захднй вроп.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2004. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2

РЕФЕРАТ

ІСТОРИЧНА ШКОЛА

ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА

Сьогодні розвиток історичної науки набуває особливого значення. На очах майже одного покоління проходять зміни не тільки в змісті наукового знання і в методах його одержання, але й у формах зв'язку науки з суспільством, в організації наукової діяльності. Для істориків головною проблемою є осмислення того, що ми переживаємо на основі власної історії та світового досвіду.
Вивчення традицій в історії історичної науки зобов'язує, в першу чергу, звернутись до змістовного аналізу наукового знання. Без аналізу якраз змістовної сторони знання неможливо відрізнити дійсний розвиток історичної науки від псевдонаукових кон'юнктурних “шкіл”. Відомо, що історіографія надто охоче йшла на компроміси або на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою 1.
Проблему історичних наукових традицій розглядають вітчизняні і зарубіжні дослідники науки, пов'язуючи їх, що цілком зрозуміло, з проблемою традицій у культурі. Щодо традиції дослідницької, яка є регулятором у науковому пізнанні, то визначають її нормативно-евристичну функцію, яка вимагає безперервного продукування нового знання і заперечення стереотипів мислення, які склалися.
Сьогодні історична наука, щоб бути дійсно наукою, повинна зайнятися розробкою нової концепції, нових підходів, перш за все, методологічних та філософських. Це, звичайно, не означає, що маємо безоглядно заперечити набутки минулих часів. Адже наша історіографія репрезентована такими іменами, як Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та ін., має досягнення, що становлять гідну історіографічну та історіософську спадщину світової історичної науки і гордість української національної історичної школи із стійкими науковими традиціями. Адже скрізь і завжди в історії всіх наук ми бачимо, як на протязі одного, двох, трьох поколінь одночасно появляються талановиті люди, піднімають на значну висоту окрему галузь духовного життя людства і потім не мають собі замісників. Інколи потрібно довго чекати, щоб знову з'явилися рівні їм уми і рівні їм таланти; інколи вони не проявляються 2.
М.Грушевський підкреслює тяглість київських наукових традицій, починаючи від “Академії Ярослава” -- основного освітнього центру середньовічної української держави, яка знайла своє продовження в Київському Атенею -- цій другій українській академії ХVІІ ст., і мала домінуючий вплив на культурне життя України і Східної Європи. Згодом Київська наукова традиція відроджується в наукових і академічних осередках у ХІХ ст., без огляду на переслідування української мови і культури російською владою. Діяльність НТШ у Львові і УНТ у Києві завершує головний підготовчий етап до організації третьої модерної академії -- Української Академії Наук як найвищої наукової установи в найновішому періоді української історії 3.
Традиційні прагнення істориків передусім полягали в правдивому віддзеркаленні минулого і в поверненні історії функцій “вчительки життя”, як дороговказу нашого буття, основою якого є поміркованість, практичність та реалізм. Історія покликана допомогти індивідууму відокремлювати істинне і правдиве від хибного й неймовірного, відрізнити справжню політичну і державну мудрість від уявної. Крім того, національна історія має репрезентувати народу всю героїку та трагедію його минулого, переконати його в тому, що він здатний будувати і мати державу не гіршу від інших народів, здатний захищати і вдосконалювати її.
Очевидно, що при дослідженні тих чи інших подій, історик повинен спиратися на домінуючі принципи методології -- історизм та об'єктивність. При вивченні та аналізі навіть найдраматичніших сторінок історії дослідник повинен “вжитись”, “вписатись” у час появи та взаємодій досліджуваних подій і фактів. Інший підхід прирікає на тимчасове існування досліджень, робить історію служницею політики. Сьогодні йдеться мова про модель-схему української національної історіографії, яка охоплювала б усі періоди і головні явища історії України й об'єктивну історичну термінологію 4.
Для історичної науки зразком об'єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно 5. Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об'єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу 6.
Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об'єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже рідко і в надзвичайно обережній, ледве помітній формі давав відчути свої загальні погляди, свою філософію української історії”. Так, О.Єфименко стверджувала, що “в розвідках Антоновича завжди зберігається рівновага і гармонія між ідеєю і фактом”, і, як позитивне, відзначала, що він ніколи не дає готової ідеї. Але факти під мистецькою рукою історика укладаються в такій ясній перспективі, так логічно і струнко, що ідея явища вимальовується з найбільшою виразністю 7.
В.Б.Антонович був далекий від замилування українством, від ідеалізації, гри на патріотичних почуттях. Він завжди й неухильно відстоював об'єктивізм, закликаючи підкорювати йому особисті почуття дослідника: “Только историк, глубоко верящий в могущество своего народа, в его силы, в его будущность и духовную мощь, не остановится устранить то, что хоть и иногда и приятно патриотическому чувству, но не выдерживает строгой критики... Настоящий историк знает, что история -- это народное самопознание, и что чем больше внести в него света, правды и науки, тем выше, моральнее, а значит и могущественее становится данный народ; духовные силы развиваются не от создания фантастических тенденциозных образов, а от трезвого и прежде всего правдивого понимания своего прошлого” 8.
Історична наука має багаті традиції дотримання вченими об'єктивності в оцінці історичних явищ та подій. М.Драгоманов вважав, що наукова історія мусить розказати усі факти, які мали вплив на життя краю і народу, що, досліджуючи питання історії українського народу, як і інших народів, варто мати на увазі “тільки наукову правду” 9. Завдання історичної науки М.Драгоманов вбачав у тому, щоб схопити загальну норму подібних явищ, тобто їх закон. Всяку природну систематику або статику необхідно розглядати через їх історію чи динаміку, тому що явища переходять від найпростіших форм до найскладніших у певній послідовності 10. Цю методологію, переконаний М.Драгоманов, необхідно застосувати при дослідженні історії. Якщо в історії помітна низка фактів одного роду і вичленити з них ці родові ознаки, то тоді в багатьох випадках з'ясується, що певні явища історичного характеру повторюється за відповідних умов. Цей висновок і є історичним законом. Якщо ж спостереження покаже, що якість явища повторюються, тому що вплив певних історичних умов на них слабшає або й зовсім зникає, то в цьому випадку ми приходимо до другого закону, тобто до того самого, але інакше вираженого. Отже, зауважує М.Драгоманов, для того, щоб дійти якогось узагальнення історичних явищ і надати практичного значення науці про ці явища, необхідно передусім їх розкваліфікувати за родами і видами, позаяк “тільки провівши факти через логічну систематику, ми досягнемо того, що топографічна і хронологічна сторони їх прояву будуть допомагати нам зрозуміти їх, а не затьмарювати і збивати з толку наше розуміння” 11. Неминучим наслідком логічної, а не топографічно-хронологічної системи викладу історичних фактів виступає порівняльний метод, котрий М.Драгоманов розглядав як основу основ історичної науки.
У праці “Положення і завдання науки стародавньої історії” М.Драгоманов писав, що ми мусимо визнати правильність принаймні двох вимог позитивізму щодо історичної науки, а саме: історична наука повинна дати, по-перше, так само точні узагальнення, які дають науки математичні, фізико-хімічні та біологічні, тобто вона покликана відкрити закони розвитку суспільства; по-друге, вона повинна дати висновки, котрі мають таке саме практичне значення, як висновки природничих наук 12.
М.Драгоманов критично відноситься до дослідників, які шукали закономірності історичного процесу у зовнішніх зносинах народів, тоді як їх треба шукати у внутрішній історії кожного конкретного народу. Не можна виправдати тих істориків, в яких наукові побудови густо замішані на націонал-патріотичному самовизначенні, що, на думку М.Драгоманова, притаманне народам, котрі з різних причин відстали від інших народів у розвитку політичного або культурного життя. Самовозвеличення пригноблених і відсталих народів може тільки тішити їх мріями про неминуче настання і їхньої черги “оновити світ” 13.
Тому М.Драгоманов таким науковим побудовам протиставляє власну концепцію філософії історії, в основі якої лежить з одного боку ідея прогресу, а з другого -- соціологічне розуміння історичного прогресу. Саме ідея прогресу зумовила істориків досліджувати внутрішні причини історичних явищ і змін -- культурні, економічні, соціальні, політичні. Український вчений послідовно відстоює тезу, згідно з якою здатність до прогресу є властивістю переважно людської думки, і ця здатність діє головним чином у тій сфері, котра породжується цією думкою, тобто у внутрішній історії народу. Саме тут вона має діяти безперервно в тому розумінні, що повинна закономірно породжувати нові потреби і шукати засоби їх задоволення. Лише така закономірність може вважатися логічною та історичною 14.
Для видатного історика Михайла Грушевського любов до свого народу і до історичної істини завжди були вищим мірилом у науковій творчості і політичній діяльності. Учений для себе і для своїх учнів основне завдання наукової діяльності вбачав у тому, щоб ”завжди шукати і ніколи не задовольнятися, що посів цілком усю істину, так, що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна” 15. М.Грушевський рішуче відкидав догматизм як неприйнятний для науки метод дослідження 16. У М.Грушевського домінує “абсолютний критицизм” та об'єктивність, і тому “Історія України-Руси” ”позбавлена будь-якої тенденції політично-партійної чи класової” 17. Тому він критично ставився до статей і книг деяких сучасних авторів, які були “рясно приправлені офіціозно-патріотичним соусом” 18.
В'ячеслав Липинський не був істориком, “який зважує кожне слово й остерігається надто категоричних поглядів, щоб “хід науки ” вже завтра не виявив їхньої слабкості”. Адже особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають позначатися на його об'єктивності, на безпосереднім прагненні пізнати правду 19.
Своєї слави академік Дмитро Яворницький досяг наполегливою, невтомною працею в ім'я України. “Моїм правилом у житті було -- працюй, працюй, не задивляючись уперед і не озираючись назад, -- писав сам Дмитро Іванович, -- працюй, не сподіваючись нізвідки й ні від кого ні на нагороди, ні похвальби, працюй доти, поки не відмовлюють руки й доки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь свого народу й на пожиток краю, який тобі дорогий” 20.
Сьогодні в наукових дослідженнях досить часто глибокі спеціальні знання, методологічна обізнаність витісняються, а їхнє місце займають публіцистична пристрасність, “авторське” бачення проблеми. Йдеться не про те, що було в дійсності, а про те, що сьогодні приваблює з погляду на суспільно-політичну кон'юнктуру. Крім того, ми спостерігаємо дуже сумні й тривожні явища, коли історичну науку, а також ряд суміжних ділянок (археологію, мистецтвознавство, літературознавство) заливає ультрапатріотична і локально-патріотична хвиля, хвиля дилетантизму і безвідповідальності, явної і грубої фальсифікації на ультрапатріотичні мотиви, що відкидає українську національну науку на півтора-два століття назад, викликає зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки, мовляв, ось яка вона, українська наука! Повінь необгрунтованих “гіпотез”, псевдоісторичного графоманства, занадто агресивного, яке згідно зі старими рецептами, звинувачує опонентів з табору об'єктивної науки в антипатріотизмі, формально і фактично не дає українській науковій -- дуже ще тендітній сьогодні -- історіографії увійти повновладним членом в європейську історичну науку 21. Крім того, наша література демонструє значну різницю у поглядах, велике відхилення в цілком протилежні боки, що є проявом суперечливого ставлення до історичних традицій, які нерідко виявляються заручниками наших політичних пристрастей і амбіцій, що може “викликати зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки”.
Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й перевірені за джерелами відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання історичної правди важко будувати майбутнє 22.
Незаперечним фактом і нагальною потребою розвитку сучасної історичної науки є докорінна зміна її методологічних орієнтирів і принципів. Як зауважує М.Брайчевський, завдання виправлення і коригування ситуації, як завжди, має два аспекти -- дескруктивний і констуктивний. По-перше, потрібно переглянути набутки понад півстолітньої творчої праці з метою усунути хибні уявлення, позанаукові твердження, свідомі і несвідомі інсинуації, вимушені і навмисні фальсифікації. По-друге, маємо натомість створити нові, виважені методом справді наукового аналізу концепції. Обидва ці аспекти взаємозв'язані, оскільки, мають реалізуватися одночасно 23.
Потреба нового мислення в політиці, в сфері науки знаходить своє вираження і в якісно інших, ніж раніше, підходах до історично-наукових досліджень 24. Цей процес передбачає звернення до об'єктивної, а не ідеологічно препарованої національної історії, підтримку національної культури, переосмислення попереднього набутку, повернення призабутого, привертає увагу до витоків і збагачення сучасності за їх рахунок 25.
Таким чином, в умовах, коли йде “інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів та універсальних об'єднавчих цінностей, здатних консолідуватися і зміцнити державу, забезпечити її вихід на цивілізований рівень сучасності та чітку історичну перспективу”, 26 важливу роль може відіграти активне використання національною наукою методологічних та методичних засад українських історичних шкіл, їх авторитетних представників. Особливо актуальним є необхідність постійно демонструвати добросовісну наукову працю на користь народу. Необхідно визначити роль історичних подій, виходячи з нових історичних обставин, бачити їх значення для сучасності, відкидати догматизм, як неприйнятний для історичної науки метод дослідження, уникати будь-якої політично-партійної чи класової тенденційності. Важливо проявляти критичне судження і терпляче ставлення до чужої думки, дотримуючись об'єктивності в оцінці історичних явищ і подій, переконувати силою доказів і фактів. Особисті симпатії історика до окремих постатей, рухів, напрямків минулого не мають позначитися на його об'єктивності, на безпосередньому прагненні пізнати правду. Висока громадська мужність і незалежність від думок авторитетів, дотримання правди -- істини у висловленні своїх думок і поглядів на історичні події і загальнолюдські цінності мають особливе значення. Правдива історія повинна сприяти побудові майбутнього.
Історичні наукові школи значною мірою визначають спрямованість наукового розвитку, коло основних дослідницьких проблем, які висуває епоха та суспільство, роблячи своєрідний внесок у розвиток науки та формуючи риси її певного етапу. Наявність різних напрямів та шкіл, їх взаємодія та взаємовплив виступають запорукою повноцінного розвитку та процесу пізнання, що виявляється у висуненні альтернативних підходів до розв'язання дослідницьких проблем та створенні рівних можливостей для вчених проводити апробацію власних концептуальних побудов, вільних від ідеологічного контролю 27. Саме існування історичних шкіл дає можливість здійснювати спадкоємність наукових і суспільних традицій між різними генераціями дослідників, зберігати генетичний зв'язок між творчою спадщиною попередників та сучасників 28.
Наукова історія розвивалась в університетах Західної Європи у XVIII та XIX ст. Тут творились, так звані, історичні школи. В Україні до половини XIX століття існували три університети. Найвідомішими із них є Львівський університет, другим університетським центром став Харків у 1805 році, третім був Київський університет, створений у 1834 році. Саме їм випала честь створити базу української національної історії 29. Відкриття університетів на Україні сприяло вихованню нових поколінь української інтелігенції, розвитку інтересу до історичних студій, знайомству з новими прийомами і методами історичної праці 30. Крім цього, у 30-40 роках ХІХ ст. починається новий етап у розвитку українського державознавства. Оскільки, на думку В.А.Потульницького, колонізований Харків не мав історичної пам'яті і не міг творити епоху в українській політичній науці, а це в повній мірі стосується і національної історії, лише з відкриттям університету (1834) в давній столиці України місті Києві починається нова інтелектуальна доба в дослідженні національної історії. Її започаткував перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873) -- видатний вчений, який вперше спробував визначити різницю між психологією українців та росіян, довести автохтонність українців, ідею історичної самобутності кожного народу 31. М.Максимович на основі вивчення спочатку українського фольклору, а далі і “Слова о полку Ігоревім”, “Трудів і днів”, усіх верств мови, суспільного і державного ладу Київської Русі та наступних епох прийшов до висновків: Київська Русь - праукраїнська держава, а її історія - частка процесу розвитку українського етносу (народу), що розпочинається, ще в докиївсько-руський період, а розкорінюється протягом усього наступного ходу розвитку до ХІV ст.
Вже стала традиційною думка про те, що у XIX-XX ст. в Україні діяли “Київська школа істориків-документалістів” В.Антоновича, народницька школа М.Грушевського. Крім цього в Україні (Київ, Харків, Одеса) також існували і діяли інші історичні школи (Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського, М.Є.Слабченка). В еміграції виникла державницька школа, фундаторами якої були В.Липинський, С.Томашівський і Д.Дорошенко. При цьому зазначимо, що суперечок щодо існування цих шкіл майже не виникає, бо це загальновизнаний факт.
Історик М.В.Довнар-Запольський зробив одну з перших спроб визначити основні атрибути історичної школи: напрям майбутніх праць в плані визначення їх мети і теми; визначення наукового методу в тій чи іншій мірі -- ідейного розуміння наукового завдання. Тут вчений виділяв проблему першочергового значення: наскільки органічно праці учнів пов'язані з науковою діяльністю вчителя і чи становлять їх праці щось загальне, що може визнаватися як наукова школа, чи ці праці носять випадковий характер. У зв'язку з цим М.В.Довнар-Запольський вважав, що заслугою В.Антоновича, як основоположника першої в Україні історичної школи, є збудження наукової діяльності учнів (наприклад, праці Ляскоринського, Іванова, Голубовського) щодо свідомого наслідування мети і монографічної розробки історії за областями. Учні В.Антоновича розробляли теми, які були окреслені в читаннях їхнього професора. Спільність ідейного змісту всіх робіт учнів В.Антоновича (за винятком одного з них, праці якого пронизані економічною точкою зору на історичний процес) 32 проявляється в тому, що для них основний зміст історичного процесу -- соціальний процес 33.
М.В.Довнар-Запольський гадав, що для розуміння поняття школи в історичній науці вказані ознаки спільності праць мають другорядне значення, тому що метод науки з її розвитком використовується з однаковим успіхом всіма учнями і в ньому можливі лише незначні модифікації, а ідейне спрямування спеціальної монографії може бути відображено не виразно. Очевидно, підкреслював історик, основним елементом історичної школи є напрямок, мета роботи; такою метою В.Антонович завжди вважав монографічну розробку обласної історії. Тому школа В.Антоновича характеризувалась ще й терміном “обласної” 34.
У сучасній історичній літературі зауважується, що історик української діаспори Любомир Винар у праці “Силуети епох” зробив спробу визначити головні чинники історичної школи по відношенню до М.С.Грушевського. Спираючись на це дослідження, а також на праці істориків науки В.Карцева, Б.Кедрова, К.Швабе, Е.Бойка та деяких інших, робляться спроби визначити ідеальну модель історичної школи. Вважається, що цей своєрідний “ідеальний тип” школи можна спроектувати на царину українського історіографічного процесу, що дасть змогу зрозуміти місце кожного дослідника у цьому процесі 35.
Розкриваючи значення національних історичних шкіл і їх вплив на історичну науку у справі пропаганди традицій державотворення, варто визначити основні детермінанти історичної школи. Сучасні дослідники, спираючись на думку проф. Л.Винара, звертають увагу на: 1) організаційну структуру (форма і організація наукової праці, яка включає науково-навчальні установи (зокрема університети) і науково-дослідні осередки (наукові товариства, академії наук тощо); 2) спільність головних історіографічних концепцій засновника школи і його учнів; 3) спільність методології історичного дослідження; 4) спільність історіографічних засад; 5) наукові видання, зокрема існування головного історичного періодичного органу (журнал, наукові збірники тощо), які є форумом співпраці і наукової дискусії засновника школи і його послідовників; 6)інші чинники історичної школи, пов'язані з специфічною історичною тематикою (наприклад, регіональні досліди тощо) 36.
Історичні школа, як живий організм, постійно перебуває у розвитку; обов'язково змінюється її структура, співробітники, видання, а діяльність школи повинна привести до цілком певних результатів, завдяки процесу творчого, професійного, морального зростання вчених-співробітників школи. “Учні” можуть перерости науковий рівень, методологію, ідеологію свого “вчителя”. Справжня наукова школа повинна завжди служити фундаментом для наукової діяльності наступних поколінь дослідників. Вони можуть визнавати чи не визнавати її досягнень, схвально або критично ставитись до її діяльності, але вони не в змозі обминути внесок наукової школи в історіографічний процес 37.
Слід зазначити, що основним і пріоритетним атрибутом існуючої школи є науковий напрям як генералізуюча, об'єднуюча ідея (ідеї), що конкретизується в концепції і постає в результаті синтезу суспільної та наукової традиції або новації на певному етапі пізнання і суспільного розвитку. Її втілення у суспільну свідомість створює передумови для реалізації наукової традиції у школах з різною дослідницькою проблематикою, методологією дослідження та умовами праці, які об'єднує визначена ідея 38.
Визначаючи значення ідейних і концептуальних засад київської історичної школи, створеної В.Антоновичем, необхідно зазначити, що загальний зміст української культури й національної свідомості висував потребу наукового синтезування історичного процесу українського народу і якнайширшої популяризації історії України 39. Засновник наукової школи В.Антонович приваблював дослідників, перш за все як людина і вчений: “Незвичайний розум, величезна ерудиція, рідкісний критичний талант, надзвичайно широкий загальний розвиток поєднувалися в ньому з незвичайною добротою, делікатністю почуттів, скромністю, привітливістю, вражаючою працездатністю. В той же час любов до рідного краю і народу, послідовне світосприйняття, надзвичайна толерантність, стійкість у переконаннях і чесність у всіх діях доповнюють ті душевні якості, якими (В.Антонович -- авт.) відрізнявся” 40.
Володимир Антонович, за висловом Д.Дорошенка, став однією з найбільших фігур нової української історіографії, “справжнім її Нестором, як його справді називають”. Хоча, зауважує Д.Дорошенко, В.Антонович завжди уникав узагальнюючих висновків і широкого синтетизму, що не раз ставилось йому в докір, наприклад М.Драгомановим і М.Грушевським, за те, що всю свою увагу, весь свій надзвичайни и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.