На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Шпаргалка Утворення Троїстого союзу. Полтика США та європейських держав щодо Японї кнець 19 - початок 20 ст. Польське повстання 1863 року та його мжнародне значення. Вихд Росї на мжнародну арену в 18 столтт. Росйсько-французьк вдносини псля Тльзиту.

Информация:

Тип работы: Шпаргалка. Предмет: История. Добавлен: 01.12.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1. Утворення Троїстого союзу.

Утворенню Троїстого союзу передував ряд інших подій, зокрема, таких як виникнення нової сильної держави- Німеччини, яка пертендувала на домінуючі позиції серед інших країн в міжнародних відносинах того часу, а також виникнення Союзу трьох імператорів (розпочалось у 1872 і остаточно сформувалось в 1873 р.) як союзу російського, австрійського та німецького імператорів, що в результаті було воєнно-політичною коаліцією. В результаті такого союзу був заключений ряд воєнних конвенцій.
Уся діяльність Німеччини була направлена на послаблення та ізоляцію Франції, але окрім того, на запобігання створенню антинімецької коаліції
Але пріоритетом у створенні коаліції для Німеччини була в першу чергу Австро-Угорщина, що вилилось у підписання антиросійського договору 1879 року, що в результаті було створенням першого воєнного блоку в Європі в умовах нової ростановки сил у світі. Договір передбачав взаємну допомогу військами, допомогу всіма можливими засобами в разі нападу Росії на одну з договірних сторін, а під час нападу іншої д-ви -- доброзичливий нейтралітет сто-рін.
Отже, саме цей договір став основою у подальшому формуванні Троїстого союзу.
Німеччина та Австрія шукали союзників. Таким союзником стала Італія у 1882 році, яка була зацікавлена в послабленні італійських позицій в ПН. Африці. В результаті з Італією було заключено секретний договір про виступ Австрії та Нім на боці Італії в разі нападу Франції, це ж саме стосувалось Італії. Австрія ж була резервом на випадок вступу у війну Росію. Згодом було підписано ряд окремих австр.-італ. та нім.-італ. Угод, атакож ряд договорів які втсановлювали чинність попередніх та встановлювали термін дії.
Але Італія хоча формально і залишалась членом Троїстого союзу, все ж внаслідок брит-нім.протиріч та митної війни з Францію, зблизилась з нею і підписала угоду про нейтралітет у випадку війни з Німеччиною.
Т.С. розпався у 1915 році у зв'язку вступом Італії до 1 світової на боці Антанти.
2. Політика США та європейських держав щодо Японії кін 18- поч 19.

У силу величезної географічної далекості далекосхідного регіону від Європи великі континентальні держави звернули на нього увага лише в другій половині XIX сторіччя. Якщо Великобританія прагнула закріпити там свій статус провідної колоніальної держави, то в Росії й Франції був один об'єднуючий мотив - на Далекому Сході й Париж, і Петербург сподівалися знайти компенсацію за виявлену ними слабість у Європі (у ході Кримської й франко-прусской воєн). договори європейських держав і США із Країною Висхідного Сонця (японо-американський 1854 р., японо-англійський 1854 р. і російсько-японський 1855 р.) передбачали всього лише відкриття деяких японських портів - Хакодате, Симода й Нагасакі - для торгівлі з іноземцями; але дані угоди не передбачали анексії й установлення контролю над Японією.
Правда, відносно цієї країни (так само, як і у відношенні Китаю) неодноразово застосовувалася "дипломатія канонерок": так, 5 вересня 1864 р. з'єднана ескадра з 17 англійських, американських, французьких і голландських судів бомбардувала порт Симоносеки, зруйнувала його форти й висадила десант в 2 тис. чіл. Японський уряд змушений було після цього виплатити 3 млн. дол. контрибуції. Уряду Англії, Франції й США активно втручалися й у внутрішні справи Японії.
Завдання звільнення Японії від нерівноправних договорів було практично вирішене до 1894 р., коли, нарешті, був підписаний англо-японський торговельний договір, що передбачала відмова від однобічних переваг західних держав у Японії (начебто екстериторіальності); і із цього часу зовнішня політика Токіо були підлеглі не завданню захисту реальних національних інтересів, а завданню експансії.
Яка ж була реакція великих держав на прояв агресивності Японії в японсько-китайській війні? Не реагувати була не можна: ця війна показала, що Японія - це не просто ще одна дрімуча й дика азіатська деспотія, начебто Циньской імперії; що Країна Висхідного Сонця перетворюється в сильного суперника за вплив на Далекому Сході. У свою чергу, і Далекий Схід миттєво перетворювався з міжнародної глушини в один з епіцентрів світової політики.
Британія була на боці Японії (про що свідчив, зокрема, і японо-англійський договір 1894 р., що, властиво, і відкрив можливість японської агресії проти Китаю). У Лондоні розраховували використовувати зростаючу міць Японії проти Росії.
У Петербурзі були явно стривожені: на далекосхідних рубежах імперії, які залишалися в той час зовсім неукріпленими (досить сказати, що прямого залізничного сполучення з російським Далеким Сходом у той час не було: не була побудована не тільки Транссибірська магістраль, але й Кругобайкальская залізниця; через Байкал переправлятися доводилося взимку на санях, а влітку діяла поромна переправа), раптово виник сильний і небезпечний ворог. У ході Особливої наради під головуванням великого князя Олексія Олександровича 1 лютого 1895 р. було вирішено підсилити Тихоокеанську ескадру й, крім того, зав'язати стосунки з європейськими державами, переважно із Францією, із приводу угоди про колективний вплив на Японію, у випадку, якщо дії Японії, насамперед у Кореї, будуть порушувати істотні російські інтереси.
Германія в той період була особливо схильна підтримати Росію на Далекому Сході. У Берліні в той період почали, здається, прозрівати щодо тої прірви, у яку зштовхнула Німеччину антиросійська дипломатія канцлера Каприви, і тому там усіляко обхаживали Росію, прагнучи вбити клин між Росією й Францією й насолити Англії. От чому 8 квітня 1895 р. германський уряд виразив безумовну згоду підтримати російський демарш перед Токіо.
А після згоди Німеччини підтримати російські вимоги Париж тим більше не міг відмовити Росії. Зрозуміло, обидві держави мали свій інтерес у цьому конфлікті: якщо німці хотіли відволікти увагу Петербурга від європейських, особливо балканських справ (і, крім того, поучаствовать у розділі Китаю), те французи хотіли б взяти участь у спільних російсько-французьких проектах експлуатації Китаю (і тим самим ще більше прив'язати Петербург до Парижа у фінансовому відношенні).
Отже, 23 квітня представники Росії, Німеччині й Франції одночасно зажадали від японського уряду відмови від Ляодунського п-ова. Тим самим великі держави брали на себе роль захисників Китаю від зазіхань Японії. До цього часу Росія зосередила на Тихому океані значні військово-морські сили, які могли серйозно загрожувати комунікаціям між японськими військами на континенті й островами. Зштовхнувшись із настільки значним демаршем, Японія була змушена відмовитися від територіальних придбань на материку. По Симоносекскому мирному договорі (1895 р.) Китай був зобов'язаний виплатити Японії 230 млн. лан (460 млн. руб.); визнавалася незалежність Кореї.
На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.
Наприкінці XIX століття змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.
З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.
Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.
Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.
Ситуація скалась таким чином, що Японія стала активним гравцем на міжнародній, арені, що характеризувалось підвищенням експансіонізму - вона цікавилась Кореєю та Китаєм, а також Сибіром, тобто їхніми ринками сировини для розвитку своєї промисловості і швидко отримала перемогу над ним 1895 році і захопила Тайвань та Ляодунь. Тому всі подальші дії були пов'язані саме з діяльністю там. Це занепокоїло всі країни: Росію, Німеччину. Францію, Британію, адже всі мали тут свої інтереси і всі втручались у китайські справи. Під тиском Ляодунь було повернуто Китаю але Росія брала його в аренду.
Що ж до США, то в 1899 році американський уряд вимагав рівних для себе умов наряду з європейськими державами в Китаї, що називалось доктриною Хея. Всі європейські країни її прийняли.
Але в цей час в Китаї виникло боксерське повстання. Європейські країни: ВБ, Франція, Німеччина, Росія а також Японія домовились послати туди об'єднані воєнні сили. В результаті Китай зоб.виплатити контрибуцію. Під час самого повстання між ВБ та Німеччиною велися переговори щодо принципу «відкритих дверей» в Китаї, тобто про рівні позиції сторін в цій країні, але за допомогою переговорів Німеччина хотіла втягнути Японію та ВБ проти Росії, оскільки Росія намагалась закріпитись в Китаї шляхом заключення ряду договорів з китайським урядом, зокрема щодо Манджурії. Всі інші країни намагались недопустити поширенню російського впливу в там, таким чином Росія опинилась в ізоляції.
Всі ці вищеназвані країни намагались «не відставати» від Японії: Росія хотіла мати незамерзаючі порти, а також будувала Сибірську желізну дорогу; Німеччина вела переговори з Японією але й підштовхувала Росію до вступу з нею у війну, це робилось задля свободи дій проти Франції; Франція була союзницею Росії хоча няких активних дій в її підтримку фактично не приймала; Японія вела переговори і з Німеччиною із Англією, щоб запобігти підтримці у випадку війни з Росією.
В результаті було підписано брить-яп.угоду проти США, Німеччини та Росії, де закріплялись сфери впливу в Китаї та Кореї а також нейтралілет у випадку війни проти Японії.
Всі ці події лежали в основі подальшого російсько-японського конфлікту і визивали протиріччя між усіма країнами. Щодо приводу загострення рос-яп протиріч, то в ньому фігурувала Манджурія- Росія вимагала від Японії признати, що вона знаходиться поза її інтересами Японія вимагала визнання свого протекторату над Кореєю та на вирівнювання її прав з Росією в Манджурії. Всі вимоги ставились в ультимативній формі. Але в 1904 році, не дивлячись на виконання Росією вимог, Японія розійрвала дипломатичні стосунки з Росією. Так розпочалась російсько-японська війна 1904-1905 рр.
Росія була менш сильною у воєнному плані ніж Японія, особливо на морі, тому на перших порах Росія програвала, що внесло свої корективи у політику всіх зацікавлених країн. Зокрема ВБ та США не хотіли посилення Японії, Франція взагалі була проти всього цього, адже всі сили Росії знаходились не в Європі, а на Далекому Сході, Німеччина ж була цьому тільки рада, прикриваючи російський тил. Всі країни вирішили що з війною пора б уже закінчувати. В цій війні США підтримували Японію від якої та отримувала фінансову допомогу, від Англії також, розраховуючи при цьому виснаження Росії та Японії. .
Посередником виступив американський президент Т.Рузвельт. На цей час Японія економічно та фінансово була слаба, тому виступило за мир. Росія понесла тяжкі втрати, що також зумовило бажання миру. Переговори розпочались в місті Портсмут і закінчились Портсмутським миром у вересні 1905 року. На переговорах основні протиріччя виникли щодо острова Сахалін та виплаті значної контрибуції Росією. Японія зобов'зувалась вивести свої війська з Манджурії, Росія поступалась Ляодуньом, порт-артуром та частиною Сахаліну.
В результаті війни та миру позиції Росії та її міжнародний авторитет на Далекому Сході було підірвано.
3. Польське повстання 1863 року та його міжнародне значення.

Польське повстання являло собою збройний виступ за відновлення незалежності Польщі від Росії. Падіння авторитету Росії після Російсько-кримської війни 1853-1856 зумовило надання деяких поступок Польщі. Це повстання відбувалось у позитивних для себе міжнародних умовах. На відміну від попереднього повстання 1830-31 воно підтримувалось європейськими країнами, зокрема Францією, і відбувалось воно на тлі протиріч з європейськими державами. Фактично воно було засобом тиску на Росію з боку Франції та Великої Британії, де остання приямала участь через загострення протиріч на Середній Азії. ВБ та Франція висунули Росії вимоги про надання Польщі політ, свобод та скликання міжнар. конференції з польського питання; вони були відхилені Росією. Австрія дотримувалась нейтралітету, а Прусія підписала з Росією воєнну конвенцію про взаємодопомогу у придушенні повстання. Тимчасовий уряд в Польщі вже встиг встановити дипломатичні стосунки з Францію, Великою Британією, Швецією, Італією та Туреччиною.
Усі сили повстанців було знищено.
4. Вихід Росії на міжнародну арену в 18 столітті.

До кінця 17 ст. Московська держава існувала фактично ізольовано від інших європейських країн, що негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку. В XVIII в. Росія вступила в якості дикого й злиденного Московського Царства, у якого зовсім не було морського флоту, і лише кілька боєздатних полків. Ні про яку серйозну участь у великій європейській політиці такої Росії, що була набагато менш цивілізованої в той час, чим Туреччина, не могло, зрозуміло, бути й мови.
В XVIII в. Росії, нарешті-те, удалося вирішити ті основні зовнішньополітичні завдання, які країна не могло вирішити із часів Івана Грозного, а саме:
1) надійно убезпечити свої південні рубежі;
2) забезпечити вихід до морів, Балтійському й Чорному;
3) об'єднати східнослов'янські народи, спадкоємців Київської Русі - росіян, українців і білорусів - у єдиній державі.
Це обставина не могла не сприяти загальному економічному й культурному підйому країни.
На той час в Східній Європі Росія лише набирала силу, тому домінуючу роль тут грала Швеція. Вихід на міжнародну арену Росії спричинявся прагненням Росії отримати вихід до Балтійського моря, а також у протистоянні зі Швецією. Був оформлений Північний союз (антишведська коаліція)- Росія, Польща, Данія, Саксонія, створення якого було зумовлено приходом нового короля до влади в Швеції, після чого монархи європейських країн виступили проти нового Карла 12. Швецію підтримувала Британія.
Розпочалася Північна війна 1700-21. На перших порах Данія зазнала поразки, а в 1706 році капітулювала і Польща. Карл 12 почав наступ на Росію, але в 1709 році його армію було розбито під Полтавою. Згодом Данія відновила воєнні дії. До антишведської коаліції приєдналась Прусія.
В результаті війни було підписано Амстердамський мир, який дещо послабив позиції Швеції та змусив піти на поступки. 1718 року Росія отримувала територіальні здобутки, хоча і повертала зайняту Фінляндію. Британія, Данія та Швеція підписали договір проти Росії.
В результаті цієї війни Росія підняла свій міжнародний авторитет та стала Російською імперією. Росія захопила Естонію, частину Латвії, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою.
Хоча при виході Росії на міжнародну арену невдачею була російсько-турецька війна 1711-13 років після якої Росія віддавала Туреччині Азов.
5. Російсько-французькі відносини після Тільзиту.

Рос.-франц. мирний договір підписаний в Тільзиті 1807 передбачав: поширення на територію Росій-ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон-тинентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів-ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція -- між Росією і Туреччиною. Наполеон хотів використати Росію у боротьбі проти Британії , в якій Росія за його планами мала об'явити війну, а Олександр 1 хотів довести до кінця війну з Туреччиною.Конвенцієї 1808 року договори в Тільзиті підтверджувались.
Російсько- французькі відносини почали погіршуватись після війни Наполеона з Австрією, коли Галичину він віддав Герцогству Варшавському, а не Росії. Наполеон хотів послабити Росію через примушення до приєднання до континентальної блокади. Через введеня мита на французькі товари Росією Франція сприйняла це як економічну війну і почала підготоку до фактичної війни з Росією. Війна розпочалась 1812 року. Поступово Наполеон просувався вглиб Росії але під Москвою потерпів поразку. Після битви французи ще зайняли Москву але так і не дочекавшись мирних пропозицій росіян армія була вимушена розпочати відступ на захід, який завершився майже повною загибеллю його армії.
6. Англо-бурська війна 1899-1902 та її міжнародні наслідки.
Була війною в Південній Африці. Приводом до війни став статус іноземців (уітлендерів) яким бурський уряд відмовляв у повноті їхніх політичних прав. 1899 року в жовтні бури оголосили про війну з Англією. Хоча Англія зайняла обидві столиці бурів, вони розпочали партизанську війну внаслідок чого війна затягнулася і лише в 1902 році був підписаний мир.
Хоча бури були змушені підписати мир, воєнні дії, які затягнулись нанесли удар по міжнародному престижу Англії. В цей момент загострюються її відносини як і з Росією, так і з Францією. Англії потрібно було паралізувати можливість втручання з Європи, оскільки в цій війні Англія показала свою слабкість.
7. Міжнародні відносини в період війни американських колоній за незалежність.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.
1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.
З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.
Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.
В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн, в яку входила більшість незалежних держав.Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях. Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.
В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.
8. Англо-американська боротьба за Панамський канал.
Британський уряд шукав зближення з США і намагались всіляко уникнути спорів з ними. Але тут Сша намагались забезпечити собі контроль над Панамським каналом. Ще декілька десятирів тому Англія та США зобов. охороняти нейтралітет цього каналу, який був проритий між Тихим та Атлантичним каналом. Але 1898 року був підписаний новий договір: будувати майбутній канал мали США, а сам канал мав бути вільним для торгових та воєнних суден усіх держав. Але фактично нейтралітет та свобода плавання належали США. До того Панамський канал був частиною Колумбії. Америка створила на тому місці Панамську республіку, яка оголосила про незалежність, а відтак США признали його та окупували.
9. Антифранцузькі коаліції.

Антифранцузькі коаліції -- військ.-політ, союзи д-ав Європи, спрямовані на відновлення влади монархічної династії Бурбонів у період Великої франц. рев-ції, а згодом на протидію завоюванням наполеонівської Франції. Існу-вало 7 коаліцій, кількість її держав-учасниць постійно змінювалась.
1-а коаліція 1792-97 започаткована з підписанням Пільницької декларації 1791 між Австрією та Пруссією, якою стверджувалась готовність обох д-ав розпочати війну з Фран-цією задля відновлення монархії. Обидві д-ви не поспішали до активних дій. Австрія спрямувала всі свої сили на б-бу з Францією. Росія підтримала коаліцію й дип. шляхами сприяла її зміцненню, але війська проти Франції не надсилала й участі в бойових діях не брала. Формальним її початком стало утворення австр.-прус. союзу 1792 проти Франції та проголошення Францією війни Австрії. На бере-зень 1793 до 1-ї А. к. входили Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Іспанія, Голландія, Неаполь, Сардинія, Тоскана й деякі нім. кня-зівства. Основна проблема коаліції -- суперечки між її членами щодо планів розподілу Франції для задоволення власних територ. претензій.
Військ, перемоги Франції 1794 посилили внутр. протиріччя в коаліції та прискорили її розпад.
Із підпи-санням Кампоформійського миру 1797 між Фран-цією та Австрією й початком англ.-франц. пере-говорів 1-а А. к. припинила своє існування.
2-у коаліцію 1799-1802 створено для обме-ження франц. впливу в Швейцарії, Голландії, Півн. Італії та Єгипті. Основні її учасники -- Австрія, Велика Британія, Неаполітанське ко-ролівство, Росія й Туреччина. Розпад коаліції почався після поразок Австрії при Маренго та Гогенліндені 1800. Активну дип. роботу про-водила Франція для виведення Росії з війни. Сепаратний Паризький мирний договір між Францією та Росією підписано 26.09.1801, за яким остання вийшла зі складу 2- А. к. і вона розпалась після підписання Францією з Австрією та з Великою Британією.
Незадоволення Лондона умовами останнього, торг, блокада з боку Франції, а також побою-вання щодо можливості десантування армії Наполеона 1 на Британські о-ви спонукали брит. уряд до активної дип. роботи щодо ство-рення
3-ї коаліції 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом,б під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи-нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805.
До 4-ї коаліції 1806-07 увійшли Пруссія, Росія, Ганновер, Саксонія, Брауншвейг і Саксен-Вей-мар. Велика Британія, за ініціативи якої була створена коаліція, та Швеція входили до неї, але не брали участі в бойових діях. Прус, війська були розбиті в битвах при Єні та Ауерштеді
Після входу Наполеона І в Берлін нім. союзники Пруссії увійшли до Рейнського союзу, який підтримував Францію. Рос. армія зазнала поразки під Фрідландом
Офіційно завершенням існування 4-ї А. к. стало підписання Тільштського миру 1807. Військ, кампанії 3-ї й 4-ї коаліцій були вкрай невдалими для її учасників. Унаслідок перемог Наполеона І суттєво змінилося становище в Європі, фактичним правителем якої він став.
З усіх континентальних європ. д-ав Наполеон І не мав контролю лише над Росією. Франц І мусив відмовитись від титулу імператора Свя-щенної Римської імп. і почати іменувати себе імператором Австрійським. Пруссія втратила половину своїх територій і населення. Британія почала сепаратні переговори з Францією. Для Росії наслідки поразок не були катастрофіч-ними, але її економіка потерпала від нав'язаної Тільзитським миром Континентальної блокади.
5-а коаліція березень -- жовтень 1809 склада-лася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повер-нути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втра-тила велику частину своїх територій. Після зни-щення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.
6-а коаліція 1813-14 створювалась у лютому -- серпні 1813. До її складу увійшли Австрія, Велика Британія, Пруссія, Росія, Голландія, Іспанія, Португалія, Швеція та Мекленбург.
Остаточний перелом на користь коаліції відбувся після поразки Фран-ції в битві під Лейпцігом. Австрія та Пруссія не бажали повного розгрому Напо-леона І, побоюючись надзвичайного підсилен-ня Росії. За їхньою ініціативою в червні 1813 і в лютому 1814 Франції пропонували укласти мир, але ці пропозиції були відхилені.Союзні війська зайняли Париж. Наполеон І зрікся престолу й був засланий на о. Ельба. Існування 6-ї А. к. припинилось із повним розгромом Франції, поваленням влади Наполеона Бона-парта й підписанням Паризького мирного дого-вору 1814.
У 1815 країни-учасниці Віденського конгресу 1814-15 вимушені були створити 7-му коаліцію для війни проти Наполеона І, який висадився на півд. березі Франції, швидко дійшов до Парижа й відновив свою владу. Війська коаліції завда-ли остаточного удару в битві при Ватерлоо 18.06.1815. Після перемоги коаліція підписала Паризький мирний договір 1815 із Францією припинаила існування.
10. Внутрішні та зовнішні причини Французької революції 1789.

Французька революція 1789 року була кризою абсолютизму. Внутрішніми причинами революції були глибокі супереності між торговцями,селянством робітниками з біднотою, які були політично безправними, проти дворянства. А саме, невдоволення викликала система громадської неріності між третім станом та духовнством і дворянством з іншиї сторони. Щодо торгівлі, то абсолютизм був так би мовити гальмом у її розвитку, адже влада чинила опір будь-яким ревормам та послабленню феодальної залежності селянства та підтримувала монопольські привілеї. Всі ці суперчності поглиблювалися торгівельними та фінансовими кризами середині країни. Була й інша причина революції - а саме, збереження (і навіть загострення в нових умовах) англо-французьких протиріч. У Лондоні не без підстави думали, що революційний Париж куди більш активно й рішуче буде відстоювати інтереси французьких промисловців і торговців.
Революція у Франції викликала занепокоєння у колах європейських монархій.
11. Лондонська конвенція 1841 року. Режим чорноморських проток.

Лондонська конвенція 1841 про про-токи -- Перша багатобічна конвенція, що встановлює міжнародну регламентацію режиму проток.
Багатостороння міжнар. угода, підписана представниками Австрії, Ве-ликої Британії, Пруссії, Росії, Туреччини та Франції. Вперше у дип. практиці була спе-ціально присвячена регламентації режиму чорноморських проток.
Підтверджувала т. зв. «давнє правило Османської імперії», згідно з яким у мирний час протоки залишались закритими для військ, кораблів усіх д-ав, і зобов'язувала Туреччину не допускати в мир-ний час у протоки жоден інозем. військ, корабель.
Відповідно до цього договору, султан, на першу вимогу пануючи, повинен був закрити Босфор і Дарданелли для іноземних судів. Тим самим західні держави (Англія й Франція) втрачали єдиного стратегічного напрямку, з якого вони й могли завдати удару по Російській Імперії (південь) а центральні держави, Австрія й Пруссія, були не небезпечні для Росії.
Режим проток у військ, час не ви-значався. За султаном закріплювалось право надавати дозвіл на проходження протоками легких військ, кораблів, що знаходились у роз-порядженні інозем. дип. місій дружніх д-ав. Підписання конвенції ліквідувало переваги Росії у встановленні режиму проток двосто-ронніми рос.-тур. домовленостями. Режим чорноморських проток, встанов-лений конвенцією, в цілому зберігся до Першої Світової війни.

12. Проект Шувалова 1887 та договір перестрахування.

Договір «перестрахування» 1887 - під-писаний О6.1887 в Берліні таємний дого-вір між Росією та Німеччиною.
У 1887 закін-чився термін дії Союзу трьох імператорів, Росія відмовилась його поновлювати через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Нім. канцлер О. Бісмарк запропонував укласти двосторонню нім.-рос. угоду, яка пізніше отримала офіц. назву «Договір "перестрахування"». Відповідно до цієї угоди, Росія брала на себе зобов'язання залишатися нейтральної, якщо тільки Німеччина не нападе на Францію, а Німеччина - зберігати нейтралітет за умови, що Росія не нападе на Австро-Угорщину
«Застраху-вавшись» проти Росії та Франції за допомогою австрійсько-німецького союзу 1879 і Троїстого союзу за участі Австро-Угорщини та Італії, Німеччина «перестраховувалася» шляхом укла-дення дог-ру з Росією, щоб перешкодити її зближенню з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти.
Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий нейтралітет у випадку війни однієї з них із будь-якою третьою д-вою. Однак це поло-ження не стосувалось випадків нападу Ні-меччини на Францію чи Росії на Австро-Угорщину. Німеччина визнавала «історично придбані» права Росії на Балканському піво-ві; сторони зобов'язались протидіяти будь-якій спробі порушити там статус-кво, а також під-тверджували обов'язковість принципу закритості проток Босфор і Дарданелли для військ, кораблів усіх країн.
У додатковому таємному протоколі Німеччина обіцяла Росії моральну й дип. підтримку для захисту входу в Чорне море, тобто при встановленні Росією контролю над чорноморським протоками. Ця обіцянка мала на меті втягнення Росії в авантюри на Бл. Сході та в зоні чорноморських проток, що могло спровокувати її зіткнення з Британією. Німеч-чина також зобов'язалася не давати своєї згоди на відновлення на болг. престолі принца Батенберзького.
Договір був укладений на 3 роки, і термін його дії закінчився в червні 1890, коли Бісмарк уже пішов у відставку. Новий уряд Капріві відмовився від його подовження, вва-жаючи, що він заважатиме зближенню Німеч-чини з Британією і зміцненню союзу з Австро-Угорщиною.
13. Криза Вестфальської системи міжнародних відносин та перегрупування сил в Європі в 18 столітті.

Вестфальська система міжнародних відносин утворилась після підписання Вестфальского миру.(24 жовтня 1648р) і сформуваласься як євроцентричний світ, де провідні європ. міжнародні актори розгор-нули б-бу за поділ світу, поклавши кінець гло-бальній ізольованості цивілізацій та культур. В. с. м. в. стала першим досвідом систематизації міждерж. відносин. Деякі засади В. с. м. в. залишились й у Віденській системі міжнародних відносин.
(Віденська система міжнародних від-носин -- система міжнародних відносин, вста-новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден-ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на  спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.)
В основу В. с. покладено імперсь-кий принцип контролю геогр. простору в межах колоніальних імперій.
У період існування В. с. остаточно сформувались Британська Ні-мецька,Французька імперії. 1877 тур. султан узяв собі титул «Імператор осма-нів». Росія стала імперією раніше, ще 1721.
В. с. встановила новий ба-ланс сил великих держав -- Австрії, Великої Бри-танії, Пруссії, Росії та Франції. Розпочалась епоха «європейського концерту» -- балансу сил між європ. д-вами, основою якого було співробіт-ництво між великими державами. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій, нею став Священний союз. Відповідальність за мир покладалась на великі держави, вона реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру.
Особливості В. с. полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, Велика Британія і Франція вже всту-пили у фазу наук.-техн. прогресу, Австрія та Пруссія в цьому відношенні відставали, а Росія ще перебувала на периферії тенденцій модер-нізації економіки та суспільства.
(У 1850-х В. с. зазнала істотних змін адже через Кр. війну 1853-56 було порушено принципи балансу сил, проти Росії фактично виступила вся Європа. Після поразки Росії розпався Священний союз, закінчилась епоха домінування Росії в Європі. Росія відійшла на другий план, продемонстрував-ши свою техн. і соц. відсталість.
У XIX ст. зростав міжнар. авторитет Пруссії як потужної у військ.-екон. плані д-ви. її перемога у франко-прусській війні 1870-71 і проголошення Німецької імп. стали ще однією кризою В. с, а проблема Ельзасу і Лотарингії -- каменем спотикання на європ. континенті, що мало негативні наслідки для збереження системи балансу сил.
Виникнен-ня в Європі двох нових потужних міжнародних акторів, Німеччини та Італії спо-нукало великі д-ви до нарощування своєї військ., екон. і політ, могутності, активізації колоніальної експансії, внаслідок чого загострились міждерж. суперечності у В. с. Німеччина, яка перетворилась на провідну континентальну д-ву, була найбіль-шою мірою зацікавлена в перегляді статус-кво. За її ініціативою був створений Троїстий союз, що став першим військ, союзом мирного часу у В. с. На противагу Троїстому союзу Великою Брита-нією, Францією та Росією був створений інший військ, союз -- Антанта. Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь. В. с. фактично перестала Існувати.)

14. Відношення провідних європейських держав до Французької революції 1789 року.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії ( 1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії.
Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.
Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті були кроком назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот.
У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).
У першій антифранцузькій коаліції брала участь вся Європа (Росії там поки немає).Коаліції не діставало організації, вона швидко руйнувалася. ДО 95 фактично, коаліція перестала існувати. Австрія боролася до 97 року.
Головна увага в міжнародних відносинах того часу приділялась Франції, зокрема революції,яка була сприйнята європейськими монархіями вороже. Всі країни готувались до війни з нею. Британія намагалась падтягти Росію на свою сторону, а також підсилювати свій вплив на Прусію та Голандію. В той час революція поглинула Бельгію, тому для Британії було пріоритетом створення союзу проти Франції щоб запобігти поширенню революції. Під загрозою опинилась Австрія. Склалися передумови до створення коаліції проти Франції.
15. Позиція Німеччини в період утворення «Союзу трьох імператорів»

Союзом трьох імператорів була фактична спроба Бісмарка ізольювати Францію та недопустити свторення союзу проти себе. Умови склалися так, що Німеччина на той час становила загрозу для всіх своїх сусідів. Тому Австрія намагалась зблизится з нею, сподіваюсь загострити ситуацію проти Росії. Були спроби залучити Англію. Але Бісмарк намагався мати відносини не тільки з Австрією, а й з Росією, адже так він хотів недопустити подальшого франко-російського зближення.
Росія мала свої зиски із зближення, адже сама ідея тісного австро-німецького співробітництва була для Росії небажаною, а Австрія мала б бути континентальним союзником Росії у боротьбі з Англією.
Створенню цього союзу передувало побачення трьох імператорів в Берліні: Олександр 2, Вільгельм 1 та Франц-Йосиф. Ціль Бісмарка під час цього побачення була ізоляція Франції. Але ізоляція Франції, на думку Росії, стала б порушенням балансу сил в Європі.
Між Росією та Німеччиною виникла конвенція про взаємодопомогу, яка носила оборонний характер. Між Австрією та Росією було заключено Шенбрунський договір 1873 року, яка була фактичною домовленістю про нейтралітет у випадку війни з будь-якою третьою державою. Гарантії нейтралітету поширювалися і на випа-док війни однієї з трьох д-ав із Туреччиною, але за умови попереднього узгодження про цілі та результати цієї війни. В одній із статей дог-ру Німеччина і Австро-Угорщина брали зобов'я-зання сприяти Росії в тому, щоб домогтися від тур. уряду твердого дотримання принципу за-криття протоків Босфор і Дарданелли у випадку війни, що означало недопущення брит. флоту в Чорне море. До нього приєдналась Німеччина, все це послужило створенню Союзу трьох імператорів.
(Загострення відносин між Австро-Угорщиною, Росією і Німеччиною в 1885-86 через події на Балканах фактично при-звело до розпаду С. т. і. У 1887, коли закінчився термін дії дог-ру, Німеччина і Росія уклали дого-вір «Перестрахування» 1887.)
16. Загострення боротьби великих держав за вплив на Балканах в кінці 19 століття.

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому передувала італо-турецька війна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини.
Склались умови для формування Балканського блоку (антитурецького), створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників.
Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економічні цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.
Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.
1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир'я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово-рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні-меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі-зати здобутки країн Балканського союзу, особ-ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере-мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан-ського піво-ва і послаблення Туреччини та по-зицій австр.-нім. угруповання.
2 Балканська війна велася між Болга-рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму-нією, Туреччиною та Чорногорією -- з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз-ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке-донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир-ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста-точно зруйнувати Балканський союз, спрово-кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо-чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч-чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.
17. Угода в Пломб'єрі. План Наполенона 3 щодо утворення федерації італійських держав
Пломб'єрська угода 1858 - підписаний 21.07.1858 у Пломб'єрі (Франція) таємний договір між Францією та Сардинським королівством (П'ємонтом) про союз для ведення війни проти Австрії. За ним Франція обіцяла Сардинії військ, допомогу для звільнення Ломбардії та Венеції з-під австр. панування та створення верхньоітал. д-ви на чолі йз Савойською династією. У свою чергу Сардинія зобов'язувалася передати Франції Савойю та Ніццу Алі невдовзі після початку війни (квітень 1859) Франція уклала сепаратне Віллафранкське перемир'я з Віднем (11.07.1859), за яким Венеція завтрачала під владою Австрії.
18. Тільзитські мирні угоди.

Тільзитські мирні договори 1807 -- під-писані в Тільзиті (Схід. Пруссія) мирні угоди між Францією з одного боку та Росією і Прус-сією -- з іншого; завершили існування четвертої антифранцузької коаліції. Дог-ри були підписані після поразки рос. та прус, військ при Фрідланді, основні їхні положення були обговорені при особистій зустрічі Напо-леона І й Олександра І.
Рос.-франц. мирний договір передбачав: поширення на територію Росій-ської імп. дії наполеонівського декрету про Кон-тинентальну блокаду Великої Британії; визнання Петербургом уже здійснених і майбутніх територ. змін, зроблених Францією в Європі; визнання Росією новоствореного Вестфальського королів-ства, яке отримало всі землі Пруссії на лівому березі р. Ельба; створення на землях, отриманих Пруссією при поділах Речі Посполитої, Герцогства Варшавського (Росія отримала Білостоцький округ). Росія ставала посередником на переговорах між Францією та Великою Британією, а Франція -- між Росією і Туреччиною.
За прус.-франц. мирним договором Пруссія зобов'язалась обмежити чисельність армії 40 тис. вояків і виплатити 100 млн. фран-ків контрибуції та приєднатись до Континен-тальної блокади.
Підписавши Т. м. д., Наполеон І домігся укладення союзу з Росією та розриву її відно-син із Великою Британією, але йому не вдалось умовити Росію здійснити великі територ. на-дбання за рахунок Пруссії й остаточно розір-вати стосунки між двома д-вами. Саме через позицію Росії територ. втрати Пруссії були по-рівняно незначними. Положення дог-ру про сприяння Росії у війні з Туреччиною Францією не виконувались. Дог-ри припинили свою дію з початком Російської кампанії Наполеона в 1812.

19. Територіальні завоювання й політика Наполеона 1 у період імперії.

На чолі армії в 1796 р. стає Наполеон Бонапарт. Причина його призначення: розгром роялістів на вулицях Парижа.

1796-1797 гг. - Італійська кампанія, що закінчилася підписанням Кэннофарнийского миру, по якому до Франції відходить Бельгія й Північна Італія. Вся Італія, Швейцарія й Голландія виявилися під французьким контролем.

Потім Наполеон пропонує експансію в Єгипет ( 1798-1799). Він прагне боротися проти Англії. Треба було підірвати її колоніальна могутність. Він прагне повторити похід Олександра Македонського у зворотному напрямку. По шляху в Єгипет він захоплює острів Мальту.

Дії Наполеона об'єднують проти нього Австрію, Англію, Росію й Туреччину. Наполеон захоплює Єгипет, знищує турецьку армію в битві під Олександрією, потім армію мамелюків у битві під Каїрі. Єгипет захоплений, Наполеон блискуче організує керування Єгиптом, але у своєму подальшому русі убік Індії він застряє в стін міцності Сен Жан Дакр, де зазнає поразки й вертається в Єгипет.

А в цей час весь французький флот був знищений Нельсоном. Армія виявилася відрізана від Франції. Наполеон одержує листа, що Суворов ліквідував всі його завоювання в Італії, а директорія розтратила всі засоби, привезені їм з Італії. Наполеон залишає свої війська напризволяще й вертається у Францію, робить державний переворот і встановлює режим диктатури. Наполеон в усіх напрямках зумів домогтися швидкої й стрімкої стабілізації у всій країні.

Основними ідеями Наполеона була ідея природного союзу Росії й Франції. Він пропонує Павлу 1 союз і повертає всіх російських полонених. Павло оцінює цей жест і приймає його пропозицію. Після цього Наполеон робить свій другий італійський похід. В 1800 р. розбиває австрійців при Лоренго. Після цього був укладений мир, що підтверджує умови першого миру. Після смерті Павла Олександр припиняє війну з Англією, але зберігає союз із Наполеоном. Основна помилка Наполеона полягає в тому, що він не міг зупинитися. Можливо, він це усвідомлював, але говорив при цьому: "Я солдат, я повинен робити перемогу". Поступово революційна армія починає перетворюватися в армію завойовників і грабіжників.

Консолідуючи свою владу у Франції, Наполеон зіштовхується як з лівим, так і із правим крилом. Відбувається цілий ряд змов, замахів. Наполеон свариться з Олександром після страти герцога Энгиенского й відновлює проти себе практично всю Європу.

Починається нова війна. Англія - головний супротивник. Наполеон готовить десант, але він фізично не можливий. В 1805 р. у війну проти Наполеона вступають континентальні держави й він змушений відкласти плани десанту й піти на Австрію. У листопаді 1805 р. він здобуває перемогу при Аустерлице, нанеся нищівна поразка російським і австрійським арміям. Наполеон, використовуючи мобільні можливості своєї армії, заважає зблизитися Росії й Пруссії й бере над прусаками перемогу, після чого Росія й Франція виявляються один на один. Дві битви виявляються внічию, але потім Наполеон перемагає і йому вдається вивести Росію з війни й укласти з нею союз. Єдиний пункт, що виявляється невигідний для Росії - це пункт приєднання до континентальної блокади проти Англії, що після перемоги при Трафальгарде стає просто невразлива.

1808 р. - вторгнення Наполеона в Іспанію. Іспанія стає першою країною, де йому не вдається встановити своє панування. Незважаючи на видиму перемогу, країна не скорена. Столиця взята, армія розгромлена, усі права на престол отримані, але починається партизанська війна. Іспанію повністю Наполеонові так завоювати й не вдалося.

1808-1809 гг. - нова війна з Австрією, що була знову переможена. У неї віднімається Галичина. Наполеон намагається поріднитися з одним із царюючих будинків Європи й пропонує Олександрові свою руку його сестрі, але той відмовляється. Тоді Наполеон робить пропозицію у Відень і жениться на Марії Луїзі.

Росія починає порушувати континентальну блокаду, торгуючи з Англією через нейтральні держави. А в 1811 р. Росія відкрито виходить із блокади й починається підготовка до сутички титанів. Наполеонові вдалося укласти союз із Австрією й Пруссією, так що Росії довелося прийняти війну на своїй території. Кутузов, зумівши розгромити Туреччину, уклав з нею мир і позбавив Наполеона одного союзника. Російської дипломатії вдалося у Франції відняти ще одного союзника - Швецію, відібравши в неї Фінляндію й уклавши з нею угода, по якому їй була обіцяна Норвегія. Шведи не тільки зберегли нейтралітет, але й приєдналися до антифранцузької коаліції.

Війна почалася в 1812 р. і ввійшла в історію як вітчизняна війна 12 р. Французька армія остаточно перетворюється в армію грабіжників і завойовників. У Росії Наполеон не знайшов соціальної підтримки, як і у Франції. Велика армія гине й із цього моменту Наполеон остаточно втрачає ініціативу. В 1813 р. він бере ряд блискучих перемог, йому пропонується ряд вигідних умов, але він їх не може прийняти, не може зупинитися. Австрія його віддає й він почав терпіти великі поразки.

В 1814 р. війна переходить на території Франції. Талейран його віддає й радить союзникам іти на Париж. Париж був узятий, після чого так і не розбитий Наполеон відрікається від престолу, але за ним залишається імператорський титул і острів Ельба переходить у його спадкове володіння.

У Парижу знову з'являються Бурбоны, хоча Олександр зволів би республіку. З ними полягає мир, а Франція вертається в границі 1792 р. Виникла погроза нової війни за переділ границі. Намітилися найгостріші протиріччя в стані союзників, погроза війни між Австрією, Англією й Пруссією, Росією. Цьому перешкодили 100 днів Наполеона, що знову прийшов до влади й почав здобувати перемогу за перемогою, але в битві під Ватерлоо він зазнає рішучої поразки. Він уперше втрачає контроль над армією. Його віддають і він удруге відрікається від престолу . І англійці його відправляють на острів Святої Олени, де в 1821 р. при досить нез'ясованих обставинах він умирає.

20. Основні напрямки зовнішньої політики Росії перед першою світовою війною.


    Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвало міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.
    Перед першою світовою війною в Росії різко загострились відносини з Німеччиною. Окрім того ситуацію загострювали балканські війни, які також посилювали протиріччя між самими балканськими країнами та їхніми протекторами. Росія намагалась вирвати Туреччину з-під німецького впливу,окрім того шла запекла боротьба за прихильність балканських країн серед яких росія підтримувала Сербію та намагалась завоювати підтримку Румунії, оскільки бачила в ній оппору проти Австрії, Австрія ж чекала на війну з Сербією. Перед Росією виникла загроза австро-російської війни, хоча без згоди Німеччини Австрія її не могла почати.
    Окрім того, ще до Балканських війн Росія брала участь у створенні Союзу трьох імператорів та в створенні Антанти.
    21. Лондонська конференція 1871 р.та відміна нейтралізації Чорного моря.

    Багатосто-роння угода, підписана представ-никами Австро-Угорщини, Великої Британії, Німеччини, Італії, Росії, Туреччини та Франції; переглядала режим Чорного моря, встанов-лений Паризьким мирним договором 1856.
    Мін. зак. справ Росії О. Горчаков розіслав рос. дип. представникам в Австро-Угорщині, Великій Британії, Італії та Туреччині циркуляр, в якому повідомляв д-ви, які під-писали Паризький мирний договір, про те, що Росія надалі не вважає себе зв'язаною його по-ложеннями, які обмежували її права та суве-ренітет на Чорному морі. Петербург вмоти-вовував свої дії численними порушеннями відп. положень мирного дог-ру іншими дер-жавами-учасницями, в той час як сама Росія чітко їх дотримувалася.
    Австро-Угорщина, Велика Британія і Франція висловили протест проти дій Росії, брит. уряд запропонував винести питання на розгляд міжнар. конфе-ренції. Лондонська конференція для розгляду вимог Росії відкрилася 1871 і заверши-лась скасуванням «нейт-ралізації» Чорного моря, дозволивши Росії та Туреччині тримати на Чорному морі необ-межену кількість військ, кораблів; суверенні права Росії на Чорному морі були відновлені. По відношенню до Чорноморських проток зберігався встановлений Лондонською конвен-цією 1841 і Паризьким мирним договором принцип закритості для військ, кораблів нечорноморських д-ав. Лондонська конвенція 1871 дозволяла Туреччині відкривати протоки у мирний час для військ, кораблів дружніх і союзних їй країн, у випадку, якщо вона буде вважати це за необхідне для забезпечення ви-конання Паризького мирного дог-ру. Конвен-ція визначала режим чорноморських проток до 1922-23.

22. Проблема чорноморських протока в к. XVIII - першій половині ХІХ ст.

Чорноморські протоки, загальна назва проток Босфор, Дарданелли й розташованого між ними Мармурового моря.

Ч. п. - єдиний шлях повідомлення між Чорним і Середземним морями. У системі міжнародних морських шляхів займають особливе положення. Поки Візантія, а після завоювання в 1453 Константинополя турками - Османська імперія панували над всім Чорноморським узбережжям і Чорне море через це було фактично їхнім внутрішнім морем, використання Ч. п. було внутрішньою справою цих держав.

До кінця 17 в. обстановка істотно змінилася. Петро I приступився до будівництва Азовського флоту й в 1696 взяв Азов, Росія вийшла на узбережжя Азовського й Чорного морів. Тепер питання про вхід у Чорне море й виході з нього придбав міжнародний характер, склавши згодом важливу частину т.зв. східного питання. Довгий час зусилля російської дипломатії, стремившейся відкрити Чорне м. і Ч. п. для російського флоту, не приносили успіху.

По Кючук-Кайнарджийскому мирі 1774 за Росією визнане право торговельного мореплавання в Чорному морі й Ч. п. Пізніше таке ж право одержали інші держави (за винятком держав, що воюють із Туреччиною).

Набагато більше складною справою було для російської дипломатії врегулювання питання про прохід військових кораблів. Інтереси безпеки чорноморських країн вимагали встановлення в Ч. п. такого режиму, що, забезпечуючи їхнім військовим флотам надійний зв'язок з відкритими морями, у той же час відгородив би ці країни від погрози агресії з боку нечорноморських держав.

Цей принцип був чітко сформульований в 1802 канцлером А. Р. Воронцовым у відповідь на претензії Франції, що домагалася для свого військового флоту права проходу через Ч. п. Аналогічної з Росією позиції дотримувалася в той час і Туреччина. Не пропускаючи в Чорне море військові кораблі нечорноморських країн, вона по російсько-турецьких союзних договорах 1799 і 1805 надала росіянином військовим кораблям право проходу в Середземне море.

23. Характеристика та причини кризи віденської системи міжнародних відносин


Віденська система міжнародних від-носин -- система міжнародних відносин, вста-новлена після завершення наполеонівських воєн на Віденському конгресі 1814-15, заключний акт якого закріпив результати перерозподілу Європи й колоній між країнами-переможницями. Віден-ський конгрес уперше розробив систему дог-рів, що регулювали міжнар. відносини й оформили кордони в масштабах всієї Європи. Ця система базувалась на  спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем
Але на лідерство претендувала Німеччина, яка під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.
Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.
Інший могутній військовий блок - Антанта - був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати.
У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. - таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.
Підсумовуючи, варто зазначчити: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав - Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією - з іншого.
Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Entente - угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.
Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.
Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.
Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи, утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування .
Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій - монархій, що тримався на принципі балансу сиеми міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.
24. Англо-російська угода 1907 року.

Після російсько-японської війни Англія намагалась зблизитись з Росією. Після зближення з Францією та підписання з нею угоди потрібна була угода з Росією. Росії ж потрібно було недопустити нових ускалднень в Японії, отож новий міністр закордонних справ Ізвольський намагався попередити їх через зближення з Англією. Англія хотіла використати Росію у боротьбі проти Німеччини. Англія взялась за врегулювання російсько-японських відносин: Японія визнавала північну Манджурію за Росією, а Росія південну за Чпонією.
В серпні 1907 було підписано англо-російську угоду між Ізвольським та Нікольсоном. Воно стосувалось Афраністану, Тибету, Персії, остання розділялась на зони: англійську, російську та нейтральну. Афраністан російська сторона визнавала поза зоною свого впливу. Разо Англія та Росія домовились про невтручання у внутрішні справи Тибету. Ця угода створила «троїсту» Антанту, тобто завершила її формування.
25. Проблема чорноморських проток в міжнародних відносинах другої половини 19 століття.

Аж до 1-й світової війни російська дипломатія марне намагалася змінити невигідний для Росії режим Ч. п. Бували випадки, наприклад в 1891 і 1894, коли турецький султан видавав фірмани на прохід росіян військових кораблів через Босфор і Дарданелли (без озброєння й без збройної охорони), але нечорноморські держави утрудняли одержання таких дозволів, а в період російсько-японської війни 1904-05 Великобританія влаштувала військово-морську демонстрацію поблизу Дарданелл, щоб перешкодити пропуску росіян військових судів з Чорного моря в Середземне й появі їх на Д. Сході. Міжнародний нагляд над Ч. п. був невигідний і для Туреччини, тому що порушував її суверенітет, сприяв перетворенню Туреччини в напівколонію імперіалістичних держав, створював небезпечне для неї загострення відносин з Росією. Наприкінці 19 - початку 20 вв. найбільшим економічним і політичним впливом у Туреччині користувалися Великобританія й Франція. Але в роки, безпосередньо попередні 1-й світовій війні, значно зміцнилися й позиції Німеччини. Після вступу Туреччини в 1-ю світову війну на стороні Німеччини була підписана секретна англо-франко-російська угода 1915, що передбачала включення Константинополя (Стамбула) і Ч. п. до складу Російської імперії. Ця угода була покликана зберегти зацікавленість правлячих кіл Росії в доведенні війни з Німеччиною до переможного кінця.
26. Династичні війни початку 18 століття.

4 війни, які невдало провела Франція, згодом дуже вплинули на її авторитет у світі, були базою для її послаблення.
1. Війна за Іспанську спадщину(1701-14) учасники: Франція, Іспанія проти Австрії (Габ.), ВБ.
Війна була розпочата в інтересах фр.абсолютизму тому вважалась правомірною. Хоча її криза полягала в тому, що вона цікаивла лише віддалений круг дворян і не відстоювала національні інтереси та інтереси економіки та буржуазії.
У ре-зультаті В. за і. с. Велика Британія стала провід-ною колоніальною д-вою та значно зміцнила своє мор. лідерство. На іспан. троні утвердився Філіпп V, підвищився міжнар.
2. Польска спадщина. (1733-38)- війна Росії й Австрії за підтримки Пруссії проти Франції, Іспанії, Сардинії та Баварії через обрання нового короля Польщі після смерті Августа II. Інтереси Росії, Австрії та Франції зіткнулись через бажання кожної підпорядкувати собі Польщу. В результаті виграла рос.-австр. коаліції. До Польщі відійшли Лотарингія та Бар, до А. приєдналася Сардинія але А. відмовилась від Королівства обох Сици-лій, а Сардинія отримала частину Міланського герцогства. Росія не зробила територ. надбань, але в результаті В. за п. с. ще більше посилились її позиції в Європі.
3. Австрійська спадщина. 1740-48. учасники: Ав,Фр - ВБ, Прусія , змінився баланс сил в Є, 150-ні вороги Габсбургів- Бурбони стали їхнми союзниками. Вперше на арені з`являється Прусія.
Результат: підписання Аахенського мирного договору 1748 який все ж таки не вирішив протиріччя між державами, Габс.зберегли більшу частину своїх володінь сілезія відходила до Прусії, яка стала великою Є держ.
4. Семирічна війна. (1756-63)-- між Пруссією, Великою Британією, Ганновером і кількома малими нім. державами, з одного боку, та Авст-рією, Францією, Швецією і державами імпер-ського союзу Німеччини й Росією.
Фр втартила Фламенію, території та колонії, статус гегемона, економіку, що знаменувало повну гегемонію ВБ на морі.
27. Емська депеша 1870 року. Отто фон Бісмарк.

Емська депеша надіслана канцлерові Бісмарку телеграма від прус. короля Вільгельма І, у якій був викладений зміст переговорів останнього з франц. послан-ником у Пруссії В. Бенедетті щодо канди-датури на вакантний трон в Іспанії. Згоду на цю посаду дав родич Вільгельма І принц Леопольд Гогенцоллерн, що викликало три-вогу у французів, які побоювались зростання прус. впливу на Піренейському піво-ві. Хоча через кілька днів Леопольд відмовився від претензій на трон, Бенедетті за дорученням франц. імператора Наполеона /II в курортному місті Емс (Німеччина) зустрівся з Вільгель-мом І і попросив дати запевнення, що король ніколи не затвердить кандидатуру принца. Вільгельм І відмовився дати такі гарантії та ві-діслав канцлерові в Берлін телеграму, яка мала бути відправлена в Париж із повідомленням, що криза подолана. Бісмарк, наміром якого було спровокувати війну з Францією, так скоригував її, що перетворив відмову в образу. Цей викривлений зміст Е. д. канцлер передав у пресу й усім прус, місіям за кордоном.
Наступного дня він став відомим у Парижі, що викликало надзвичайне обурення. 19.07.1870 Наполеон III оголосив війну Пруссії- Франко-прусська війна 1870-71, яка закінчи-лася поразкою Франції.
Фальсифікована і опублікована Бісмарком телеграма короля Вільгельма I, що послужила приводом для початку франко-пруської війни 1870-71.
У 1870 іспанський уряд запросив на вакантний престол Іспанії принца Леопольда Гогенцоллерна, офіцера прусської армії і родича короля Вільгельма I.
Леопольд відхилив запрошення іспанського уряду. Бісмарк, що розраховував використовувати дипломатичний конфлікт для розв'язування війни, в ході якої він зумів би об'єднати німецькі держави під пануванням Пруссії, був розчарований таким мирним результатом справи. Наполеон III з свого боку вважав війну з Пруссією необхідною для зміцнення своєї династії. Обидві сторони продовжували провокувати один одного.
Французький уряд після отримання задовільної відповіді від Леопольда пред'явив нові вимоги Пруссії; у висловах міністрів і паризькому друці містилися відкриті погрози за адресою Пруссії. Французький посол Бенедетті за дорученням свого уряду передав Вільгельму I, що знаходився в Емсе, вимога, щоб прусський король зобов'язався "на всі майбутні часи" не давати своєї згоди на кандидатуру Леопольда Гогенцоллерна. Вільгельм I відмовився дати такі гарантії, але заявив послові, що прусський уряд "продовжує залишатися осторонь". Виклад бесіди Бенедетті з королем був 13. VII повідомлено з Емса по телеграфу Бісмарку до Берліна. Отримавши від начальника прусського генерального штабу Мольтке завірення в готовності армії до війни, Бісмарк вирішив використовувати передану з Емса депешу для провокації Франції. Він змінив текст повідомлення, скоротивши його і додавши йому різкіший, образливіший для Франції тон. У новому тексті "Е. д.", фальсифікованому Бісмарком, кінець був складений так: "Його величність король відмовився потім ще раз прийняти французького посла і наказав черговому ад'ютантові передати йому, що його величність не має нічого більш повідомити".
Цей образливий для Франції текст був переданий Бісмарком в друк і всім прусським місіям за кордоном і наступного дня став відомий в Парижі. Як і чекав Бісмарк, Наполеон III негайно оголосив Пруссії війну, що закінчилася розгромом Франції.
28. Союз трьох імператорів 1873 та 1881 рр

В 1873 р. утворюється союз трьох імператорів між Росією, Німеччиною й Угорщиною. Цей союз виявляє собою реалізацію ідеологічних принципів, ідеологічна близькість. Для Німеччини важливо домогтися зближення з Росією для ізоляції Франції, Австрія перетворюється в природного важливого союзника Німеччини. Бісмарк це передбачав ще в 1866 р., коли він не дозволяє добити Австрію. В Австрії виникає необхідність у підтримці Німеччини в політиках на Балканах. У Туреччини виникає можливість союзу з Німеччиною проти Росії. У Россі - підйом економічних інтересів.
Союзу уготована недовга доля. В 1874-75 гг. - неміцність союзу, перша тріщина. Росія не дозволяла Німеччині завдати упреждающий удару Франції, що швидко відновлюється й разом із цим зростає ненависть до Німеччини. Бісмарк створює фонд, за допомогою якого купуються журналісти, впроваджуються агенти, розвертається антифранцузька кампанія, діють провокатори. Росія не погоджується підтримати Німеччину. Бісмарку не вдалося добити Францію. Він зрозумів, що на Росію розраховувати не можна, необхідне зближення з Австро-Угорщиною, проводиться політика відволікання Росії від Європи.
В 1881 р. підписується другий пакт Союз трьох імператорів. Але рівень і ступінь зближення по пакті менше. Це всього лише договір про нейтралітет. Бісмарк продовжує прагнути ізолювати Францію, а Росія одержує можливість вийти з дипломатичної ізоляції

29. Утворення Ліги держав збройного морського нейтралітету.

Боротьба за незалежність в Америці розпочалась у 1775 році. Тривалість- 8 років, по 1783.
1776 року американцями була прийнята декларація про незалежність.
З початком воєнного конфлікту європейські держави не втручались у нього з двох причин: 1. вони покладали зусилля на невдачу Англії в цій війні, що значно б її послабило, 2. вони собі не могли дозволити відкритого протистояння.
Спочатку воєнні дії складалися не на користь повстанцям, американська армія була навіть близька до катастрофи. Тому американська дипломатія взялась за задачу забезпечення міжнародної підтримки з боку Європи через фінансові та диплдоматичні засоби. Після оголошення Декларації американці послали свого представника до Франції, від якої диплмоати хотіли отримати як мінімум фінансову допомогу, а згодом і воєнну підтримку. Франція ж була готова надавати допомогу, хоча і неофіційно. З Францією було підписано договори про торгівлю та про союз, після цього Франція фактично вступала у війну. До союзу приєдналась Іспанія. Франція ж виступала гарнтом незалежності США. Іспанія пред`являла права на Флориду, Франція на вест-індські колонії, США на Американський континет та на Бермуди.
В цей час в Європі була створена Ліга нейтральних країн у 1780 році, в яку входила більшість незалежних держав. Вона була створена з ініціативи Росії (Катерина 2), яка хотіла провести морську демонстрацію на Англію (Георг 3). Ліга була створена для того щоб силою відповісти на напади англійських суден на торгові судна інших країн, оскільки Англія таким чином порушувала торгівлю: вона захоплювала торгові судна інших країн для того щоб присікти торгівлю з воюючими проти неї країнами. До того Англія вже була у стані війни з Францією та Іспанією. Тпере до ліги приєдналися Голандія, Швеція, Данія, а також Прусія та Австрія, Португалія, Королівство Обох Сицилій.
Отже, Ліга проводила політику «озброєного нейтралітету» у відповідь нападу англійців на торгові судна цих країн. В 1781 році був перелом в воєнних діях, США почали перемагати.
Французи та американці отримали перемогу над англійцями. Англія була змушена вести переговори. Був підписаний Версальский договір 1783 року. Англія визнавала незалежність США та виводила свої війська . До Франції повертались о-ви Сенегал та Тобаго. Іспанія отримувала Флориду.
В результаті світ отримав нового гравця на міжнародній арені. Англія ж була послаблена.

30. Міжнародні відносини напередодні й у період Кримської війни та її наслідки

Микола переконаний у надзвичайно сприятливому для нього дипломатичному розкладі на європейському континенті. Австрія тільки що була врятована російськими військами, але об'єктивно вони були конкурентами. Те ж саме й у відношенні Пруссії. Її король тесть його дружини. Франція тільки що пережила революцію. Йому здається, що в нього дуже гарні відносини з Англією.

Це була перша війна, що виникла на початку другої половини 19 в. Після переможної війни за звільнення греків ( 1827-1829) Росія збільшила свій вплив на Балканському півострові, головним чином у Туреччині, зробивши два рази допомога турецькому султанові, якому загрожував повсталий проти нього могутній васал єгипетський паша Мухамед-Алі. За свою допомогу Росія була вознаграждена висновком вигідних для неї трактатів з Туреччиною.

Стривожені цим, Англія й Франція вжили всі старання, щоб послабити російський вплив у Туреччині. Особливо про це намагався Наполеон 3, що бажав шляхом ослаблення російського впливу підсилити французьке й повернути Франції її головне значення в Європі. На його настійну вимогу турецький уряд відняло в палестинських греків, покровительствуемых єдиновірної їм Росією, ключі від Труни Господня й завідування іншими святинями Палестини й передало їх католицькому духівництву, що перебувався під заступництвом Франції. Греки звернулися зі скаргою до російського імператора й просили його заступництва. Миколу зажадав відновлення стародавніх прав православних греків, на що султан відповів відмовою.

Почалася російсько-турецька війна. Восени 1853 р. російська ескадра під командуванням Ушакова в Синопской бухті блокує турецький флот і повністю його знищує. Але у війні в якій як союзників Туреччини взяли участь спочатку Англія й Франція, а трохи пізніше й Сардинія. Микола звертається за підтримкою до Австрії й Пруссії. Австрія пред'являє Росії ультиматум і займає антиросійську позицію. Пруссія займає позицію недружнього нейтралітету. Росія виявляється одна проти всієї Європи.

Головний театр воєнних дій зосередився в Криму біля міцності Севастополь, що героїчно оборонялася протягом 11 місяців. І тільки після того, як був узятий Малахів курган, головне зміцнення, міцність була залишена захисниками й зайнята союзниками. Однак за цю втрату Росія була вознаграждена узяттям сильної турецької міцності Карс. Але війна однаково була програна.

Переговори про світ почалися вестися з початку 1855 р., але лише в 1856 р. був укладений Паризький мирний договір. Росії довелося погодитися на нейтралізацію Чорного моря й анниксанийские вимоги, які запропонувала саме Австрія. І Росія й Туреччина зізнаються переможеними сторонами, їхні території розмежовуються. Росії вертається Севастополь і Крим, Туреччини - Кавказ, уводиться принцип нейтралізації Чорного моря для обох сторін. Вони втрачають право тримати флот на Чорному морі. Повна нейтралізація проток. Дельта Дунаю переходить до Молдови, турецькому васалові. Росії переходить Південна Бисарабия, а християнські подданые султана переходять під протекторат всіх великих європейських держав.

Відбулася корінна зміна в системі міжнародних відносин. Різке падіння престижу Росії. Вона виявляється у вкрай уразливому положенні. Різко падає значення ідеологічного фактору з погляду гомогенности гетерогенності. В основу відносин ставиться національний інтерес. Росія відмовляється від статусу європейського жандарма. Відбулося повернення сили на позиції вирішального фактору, що впливає на політику.

(1853-1856), війна Росії з коаліцією Османської імперії, Великобританії, Франції Сардинії за панування на Близькому Сході.

Війна була викликана експансіоністськими планами Росії стосовно Османської імперії, що стрімко слабшала. Імператор Микола I (1825-1855) намагався скористатися національно-визвольним рухом балканських народів, щоб установити контроль над Балканським п-вом і стратегічно важливими протоками Босфор і Дарданелли. Ці плани загрожували інтересам провідних європейських держав - Великобританії й Франції, що постійно розширювали сферу свого впливу в Східне Середземномор'я, і Австрії, стремившейся встановити свою гегемонію на Балканах.

Приводом для війни став конфлікт Росії й Франції, зв'язаний із суперечкою православної й католицької церков за право опіки над святими місцями в Єрусалимі й Віфлеємі, що перебували в турецьких володіннях. Ріст французького впливу при султанському дворі викликав занепокоєння в Петербурзі. Британії було запропоновано поділити Османську імперію, однак британський уряд віддав перевагу союзу із Францією.

Підсумком війни стало ослаблення морської могутності Росії і її впливів у Європі й на Близькому Сході. Позиції Великобританії й Франції в Східне Середземномор'я значно зміцнилися; Франція перетворилася в провідну державу європейського континенту. У той же час Австрія, хоча їй і вдалося витиснути Росію з Балкан, втратила в її особі свого головного союзника в неминучому прийдешнім зіткненні із франко-сардинским блоком; тим самим був відкритий шлях до об'єднання Італії під владою Савойской династії. Що стосується Османської імперії, те її залежність від західних держав ще більше зросла.

31. Міжнародні відносини в період Установчих та Законодавчих зборів. Конвент.

В 1788-1789 гг. склалася революційна ситуація. Людовик скликав у травні Генеральні штати. Депутати 3-го стану оголосили себе 17 червня 1789 р. Національним, а 9 липня - Установчими зборами. Спроба розгону зборів викликали народне повстання.

Штурм 14 липня 1789 р. Бастилії з'явився початком революції. У революційній боротьбі, незважаючи на розходження класових інтересів об'єдналися буржуазія, селянство й міське плебейство. Керівником виступала буржуазія.

На першому етапі (14 липня 1789 - 10 серпня 1792 р.) влада захопила велика буржуазія й ліберальне дворянство. Після повалення монархії в результаті народного повстання 10 серпня 1792 р., очоленого Паризькою Комуною,

на другому етапі революції (10 серпня 1792 р. - 2 червня 1793 р.) політичне керівництво перейшло до жирондистів, що составили в Конвенті більшість. 22 вересня 1792 р. Конвент установив у Франції республіку. Жирондистам протистояли якобінці на чолі з Робеспьером, стремившиеся до поглиблення революції.

Спроби жирондистів загальмувати подальший розвиток революції викликали народне повстання 31 травня - 2 червня 1793 р., приведшего до встановлення якобінської диктатури - третього етапу революції (2 червня 1793 - 28 червня 1794 р.) Революційний уряд якобінців, мобілізувавши народ, забезпечило перемогу над вторгшимися у Францію військами європейських монархічних держав Пруссії й Австрії, придушило контрреволюційні мятежы усередині країни.

Коли минула погроза реставрації монархів, більша частина буржуазії, незадоволена обмежувальним режимом і "плебейськими методами" якобінської диктатури, стала переходити на позиції контрреволюції, захоплюючи за собою значні маси селян. У липні 1794 р. термидорианский переворот скинув революційний уряд. Білий терор зайняв місце червоного.

Закон усякої великої революції полягає в тім, що вона має потребу в каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один фактор: вона радикально змінює фактор сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики. Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, що виявляється на порядок боеспособнее інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. В 1793 р. установлюється нова революційна армія, у якій злилися волонтери й рекрути.

32. Російсько-китайські відносини в середині Х1Хст.

Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.

Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол
Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.
В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.
Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.
Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.
До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.
На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.
Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.
На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.
Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.
Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.
Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.

33. Франко-пруська війна 1870-71 рр. та її наслідки

Франко-пруська війна 1870-1871 - військовий конфлікт між імперією Наполеона III і європейської гегемонії, що домагалася, Пруссією. Війна, спровокована прусским канцлером Бісмарком і формально почата Наполеоном III, закінчилася поразкою й крахом Французької імперії, у результаті чого Пруссія зуміла перетворити Північно-Германський союз у єдину Германську імперію.

Пруссія прагнула об'єднати всі германські землі під своєю егідою, а так само послабити Францію. Франція у свою чергу намагалася виключити можливість утворення єдиної й сильної Німеччини. Формальним приводом до війни стали претензії на іспанський престол, які висунув родич Вільгельма Прусского Леопольд Гогенцоллерн. Претензії ці таємно підтримував Отто Тло Бісмарк. У Парижу були обурені домаганнями Леопольда. Наполеон III змусив Гогенцоллерна відмовитися від іспанського престолу, а після цього посол Наполеона зажадав, щоб ця відмова схвалив і сам Вільгельм. Ці вимоги, пред'явлені в Эмсе, порушували правила дипломатичного етикету. Вільгельм відповів відмовою й послав Бісмарку телеграму з розповіддю про свою зустріч із французьким посланником. У телеграмі повідомлялося:

«Французький посол звернувся до його величності в Эмсе із проханням дозволити йому телеграфувати в Париж, що його величність зобов'язується раз і на завжди не давати своєї згоди, якщо Гогенцоллерны знову виставлять свою кандидатуру. Тоді його величність відмовилася прийняти французького посла й велів передати, що більше не має нічого повідомити його».

“Эмскую депешу” Бісмарк сприйняв як сигнал до негайних дій. Він негайно дав вказівки опублікувати її в газетах, підправивши таким чином, що вона тепер виглядала образливо для Франції. 13 липня почалася мобілізація у Франції, 16 липня - у Німеччині. 19 липня 1870 Наполеон III оголосив Пруссії війну.

Приводом до війни послужило неприємне для Франції запрошення принца Леопольда, родича прусской династії, на іспанський трон, що залишався вакантним внаслідок іспанської революції, що свергнули королеву Ізабеллу. І Франція перша оголосила війну, однак Пруссія виявилася краще до неї підготовлена. Пруссія веде переможну війну. Французька армія капітулювала під Седаном, у складі якої перебував сам Наполеон. У Парижу відбувся переворот. Він низложен. В уряді ключові пости займають республіканці. Франція приречена. Німці оточують Париж. Дух Франції зломлений. Одна армія виявилася розгромлена, інша витиснута у Швейцарію, війна програна.

У жовтні Горчаков завершує головну справу свого життя: відмовляється дотримувати умов паризького мирного договору. У першу чергу мова йде про нейтралізацію Чорного моря. У березні 1872 р. все це формально фіксується.

А в січні 1871 р. у Версалі підписується договір про утворення Германської імперії. 22 германські держави поглинаються Пруссією. Вільгельм стає імператором Германської імперії. 18 січня Франція капітулює й підписується Франкфуртский мир. До складу Німеччини входить Ельзас і Лоторингия, на Францію покладена контрибуція в 5 млрд. золотом до виплати якої, Франція є під германською окупацією. Германська імперія стає новою великою державою й міжнародними відносинами починають розвиватися по зовсім новому принципі

34. Континентальна блокада та її значення. Берлінські декрети Наполеона

Континентальна блокада, система економічних і політичних заходів, що проводилася в 1806-14 наполеонівській стосовно свого супротивника - Великобританії. Була оголошена 21 листопада 1806 Берлінським декретом Наполеона . Декрет про Континентальна блокада забороняв вести торговельні, поштові й ін. зносин із Британськими островами;

Континентальна блокада поширювалася на всі підвладні залежні від її або союзні їй країни.

Континентальна блокада сприяла інтенсифікації окремих галузей французької промисловості (головним чином металургійної й обробної); у той же час вона вкрай негативно позначилася на економіці ряду європейських країн, що мали традиційні економічні зв'язки з Великобританією. Головне завдання Континентальна блокада, поставлене Наполеоном, - розтрощення Великобританії - виявилася невиконаною.

Великобританія відповіла на Континентальну блокаду контрблокадою, широким розгортанням морської торговельної війни й контрабандної торгівлі, з якої організована французькою владою і їхніми союзниками митна охорона була не в змозі впоратися. По Тильзитскому мирі 1807 до Континентальна блокада була змушена приєднатися Росія. Тяжкі для Росії умови Континентальної блокади сприяли загостренню франко-російських відносин і з'явилися однієї з найважливіших причин початку війни Наполеона проти Росії в 1812.

Після поразки у війні з Росією Континентальна блокада фактично не дотримувалася майже повсюдно й у квітні 1814, після повного розгрому наполеонівської імперії, була остаточно скасована.

35. Відставка О.Бісмарка та „новий курс” німецької зовнішньої політики

Вільгельм II - імператор германський бытро втратив придбану їм було спочатку (відставкою Бісмарка, згодою на скасування закону проти соціал-демократів і скликанням міжнародної робочої конференції) популярність у широких колах суспільства. З "новим" курсом політики, після відставки Бісмарка, напрямок політики мінялося із частими призначеннями нових канцлерів (Каприви, Гогенлоэ, Бюлов), причому зміни, що звичайно викликалися невідомими суспільству причинами й мотивами й що пояснювалися, очевидно, лише особистим настроєм імператора, дали привід назвати курс його політики курсом "зиґзаґ" (Zickzackkurs).

На початку 1890-х рр. В. був якщо не фритредером, то прихильником торговельних трактатів з іноземними державами, супротивником крайніх домагань аграріїв; виразником його політики був Каприви.

На початку XX в. В. є, навпроти, аграрним протекціоністом, і виразником його політики є Бюлов. Ініціатива всіх цих змін належить не рейхстагу, не канцлерові й не міністрам, а особисто імператорові, що із самої відставки Бісмарка є, по поширеному визначенню, своїм власним канцлером. Захоплення діяльністю на користь робітників, що виразилося у В. у скликанні робочої конференції, швидко змінилося сильним почуттям неприхильності до них. Під впливом цього почуття В. двічі - у Билефельде в 1897 р. і в Ойнгаузене в 1898 р. - обіцяв фабрикантам закон для захисту бажаючих працювати. Законопроект, що карає гамівним будинком за підбурювання до страйку (Zuchthausvorlage), був дійсно вироблений по почині самого В. і внесений у рейхстаг, але забракований цією останньою, значним більшістю голосів (1899), і В. спокійно примирився із цим.

Взагалі не раз він брався до роботи, урочисто обіцяв що-небудь, але, будучи не в силах провести свій намір, швидко остигав і, анітрошки не бентежачись невдачею, знову затівав що-небудь настільки ж нездійсненне; проект з'єднання мережею каналів Рейну з Ельбою, що він вважав за необхідне й по промисловим, і по стратегічних міркуваннях, був відкинутий консервативною більшістю прусского ландтагів, і В. не тільки примирився із цим, але пішов на всілякі поступки саме консерваторам. Одна ідея, або скоріше одне почуття незмінно проходить через все його царювання: ідея посилення германської армії й ще більше флоту, ценою яких би те не було жертв, почуття преклоніння перед військовою силою й перед "окутим у броню кулаком" (його вираження).

У всьому іншому В. мінявся з разючою швидкістю. Пославши в 1896 р. поздоровно-співчутливу телеграму президентові Південно-Африканський республіки Крюгеру із приводу відбиття англійського набігу (Джемсона), він через 3 роки виражав симпатії англійцям, що почали війну з бурами. Більш ніж хто-небудь він говорив про жовту небезпеку, ледве не проповідуючи хрестового походу проти Японії; на початку Російсько-Японської війни його симпатії були настільки виразно на стороні Росії, і це настільки позначалося в його політику, що й у Японії, і в самій Німеччині це викликало сильне невдоволення. Але успіхи японців швидко викликали співчуття до них імператора; у декількох мовах він висловився проти російського офіцерства й дуже співчутливо стосовно Японії. Формальним проявом нового погляду послужив у травні 1905 р. вишукано ласкавий прийом у Берліні японського принца Арисугавы, одночасно з недостатньо ласкавим прийомом покровительствуемого Росією князя чорногорського Миколи.

Із численних поїздок В., досить люблячої подорожі, найбільше політичне значення надається його поїздці в 1898 р. на Схід, у Туреччину й Палестину. Завдяки своїй любові говорити мови при всякому зручному випадку, завдяки нестійкості, непослідовності й коливному курсу своєї політики, своєму преклонінню перед силою, є постійною мішенню для карикатур майже всіх німецьких сатиричних журналів, і предметом нападок у пресі. Тому що він досить чутливий до них, то прокуратура не пропускає приводу до порушення процесів про образу величності.

36. Робота А.Дебидура "Дипломатична історія Європи".

Труд французского ученого профессора А.Дебидура ` Дипломатическая история Европы от Венского до Берлинского конгресса (1814-1878) ` в двух томах - впервые вышел в Париже в 1891 году . Книга написана ясным и легким языком несмотря на сложность и запутанность дипломатических комбинаций . В центре внимания Дебидура - развитие всей системы европейских международных отношений .

37. Зовнішня політика Франції в період Директорії й Консульства.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.

Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир'я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.

Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,

Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.

Консульство.

Францією управляли три консули. Кожний з них мав рівну владу, вони здійснювали посібник із черзі. Однак із самого початку вирішальної, безсумнівно, був голос Бонапарта. Декрети брюмера являли собою перехідну конституцію. По суті, це була Директорія, що зводилася до влади трьох. При цьому Фуше залишився міністром поліції, а Талейран став міністром закордонних справ. Комісії двох попередніх зборів збереглися й розробляли нові закони по велінню консулів. 12 листопада консули дали клятву «бути відданими Республіці, єдиної й неподільної, заснованої на рівності, волі й представницькому правлінні». Але якобінські лідери були арештовані або вислані на час консолідації нової системи. Придатний, котрому поручалося важливе завдання по організації фінансів, що перебували в стані хаосу, досяг вражаючих результатів завдяки своїй чесності, компетентності й винахідливості. У Вандее наступило перемир'я із заколотниками-роялістами. Робота зі створення нового основного закону, що одержав назву Конституції VIII року, перейшла у ведення Сиейеса. Він підтримував доктрину, відповідно до якої «довіра повинне виходити знизу, а влада зверху».

Бонапарт мав далеко, що йдуть плани. В «кулуарах перевороту» було вирішено, що він сам, Ж.-Ж. де Камбасерес і Ш.-Ф. Лебрен стануть консулами. Передбачалося, що Сиейес і Дюко очолять списки майбутніх сенаторів. ДО 13 грудня нова конституція була завершена. Виборча система формально опиралася на загальне виборче право, але при цьому встановлювалася складна система непрямих виборів, що виключала демократичний контроль. Засновувалися 4 збори: Сенат, Законодавчі збори, Трибунат і Державна рада, члени яких призначалися зверху. Виконавча влада передавалася трьом консулам, але Бонапарт як перший консул піднімався над іншими двома, які задовольнялися всього лише дорадчим голосом. Конституція не передбачала ніяких противаг абсолютної влади першого консула. Вона була затверджена за допомогою плебісциту в ході відкритого голосування. Бонапарт форсував хід подій. 23 грудня він видав декрет, по якому нова конституція повинна була ввійти в силу в день Різдва. Нові інститути почали діяти ще до оголошення результатів плебісциту. Тим самим виявлявся тиск на результати голосування: 3 млн. голосів за й тільки 1562 - проти. Консульство відкрило нову еру в історії Франції.

38. Другий поділ Польщі та Україна.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі.
В 1791 р. у Польщі була введена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивною й викликала роздратування монархів Європи.
В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна.
Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі.
В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь.
У результаті розділів рыч Посполита як держава перестала існувати.
Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.
39. Завершення утворення Антанти (1904-1907).

В обстановці наростання військової небезпеки Європа розкололася на два угруповання протиборчих держав. Кістяк однієї з них склав союз Німеччини й Австро-Угорщині, ув'язнений в 1879 р. проти Франції й Росії. На противагу йому виник франко-російський союз, оформлений рядом договорів 1891-93 гг. Інші держави Європи, а також США і Японія довгий час не могли вирішити, до якій з угруповань примкнути. Нарешті в 1904 р. Англія дозволила компромисом суперечки про розмежування колоній і сфер впливу із Францією, а в 1907 р. - з Росією. Так виникла Антанта - коаліція Англії, Франції й Росії.
В 1905 році в європейських справах відбулися корінні зміни. Їхніми творцями були німці: Німеччини не загрожувала небезпека, Росія, знекровлена війною на Далекому Сході, охоплена революцією. У Ф. у влади стояли пацифистськи настроєні радикали.
8 липня 1905 р. Ф. прийняла вимоги Німеччини скликати міжнародну конференцію, що забезпечить безпеку й незалежність Марокко. Конференція по марокканському питанню зібралася 6 січня в Алхесирасе. Німці хотіли затвердити незалежність Марокко, французи - прибрати до рук марокканський банк і поліцію. Конфлікт із Марокко послужив першим натяком на прийдешні події ознакою 1-й світової війни, справжній поворотний пункт у європейській історії.
Ще раніше марокканське питання було, відсунуть на задній план несподіваними конфліктами Німеччини з Англією й Францією:
- гонка військово-морських озброєнь (германська-німецька-англо-германська)
- Боснійська криза.
Франція, як і Росія, ще багато років тому привітали припинення германського-німецького-англо-германського співробітництва, їх стривожила перспектива бути утягненими в германський-німецький-англо-германський конфлікт.
У цей час Росія мала потребу в тривалому світі, а, забезпечивши свою безпеку на Середньому й Далекому Сході, вона могла його мати. Укладене в 1897 р. австро-російська угода стабілізувала положення на Близькому Сході, і в інтересах Росії було підтримувати його.
Османська імперія в Європі розпадалася сама. Македонія була охоплена хронічними безладдями, в 1903 р. там спалахнуло справжнє повстання, а всі спроби почати міжнародні дії показали суперництво держав. Крім того, А-У добре використовувала ті 10 років, протягом яких її угода з Росією стабілізувало положення на Балканах ( проникає австрійський капітал).
Липень 1908 р.: Извольский запропонував підтримати анексію А-У Боснії й Герцеговині, якщо австрійці підтримають замість задуму росіян відносно Проток. Извольский думав, що ці питання прийде подати на розгляд Європейської конференції, тому що вони міняли умови Берлінського трактату, і він направляється із цією пропозицією в інші країни. По поверненню в З-П він зажадав, щоб ці питання були передані на розгляд Європейської конференції, що докорінно міняло справу.
А-У мала намір принизити Сербію, а не Росію, і в 1908 р. почалася війна між А-У і Сербією. Російський уряд вирішив, що не буде втручатися в цю війну. А-У ж злякалася наслідків своєї політики, хоча вона могла спокійно завоювати Сербію, вирішує відступити, задовольняючись вимогам, щоб Сербія визнала анексію. Извольский примирився із приниженням. Пізніше Сербія надійшла так само. Боснійська криза закінчилася, його результатами були: - не розв'язала проблемы південних слов'ян;
- для поліпшення положення двох провінцій так і нічого не було зроблено.
У дні Боснійської кризи над Європою вперше нависла тінь світової війни. Віддаленою погрозою війни (травень 1905 р.- можливість нападу Німеччини на ізольовану Францію) було досить, щоб спонукати всі держави забити відбій і спробувати змінити курс. А-У повернулася до своєї негативної балканської політики. Германія відмовилася від обіцянок надавати необмежену підтримку австрійцям, даних нею в січні 1909 р. Англія, Фр. і Росія домагалися поліпшення відносин з Німеччиною, особливо дві континентальні держави.

40. Віденський конгрес 1814-1815рр. та його значення.

Які ж були конкретно-політичні наслідки Віденського конгресу?
По-перше, був створений (по акті 8 червня 1815 р.) Германський союз . Цей союз не був державою, вона був лише союзом германських держав. Члени союзу користувалися однаковими правами, поза залежністю від розмірів держави-члена (і отут Пруссія користувалася тими ж правами, що і яке-небудь вільне місто). Була потрібно одноголосність при рішенні наступних питань: 1) основні закони Германського союзу; 2) зміна основних установ Германського союзу; 3) правові питання; 4) релігійні питання. Не дивно, що при таких порядках Союзний сейм у Франкфурті - основний орган Германського союзу - незабаром став посміховищем всієї Європи. Правда, члени Союзу повинні були захищати цілісність всієї Німеччини й не містити сепаратних договорів. Але всі члени Союзу зберігали повну волю у військових і зовнішніх справах; вони не повинні були лише містити союзи, спрямовані проти Германського союзу або окремих держав-членів (зовсім порожнє застереження!). Війни між германськими державами були заборонені, однак ніякої верховної судової влади в Союзі створено не було. Втім, ніякого єдиного правового поля також не було створено.
По-друге, у результаті Віденського конгресу були прийняті наступні територіальні рішення:
3.Герцогство Варшавське відходило до Росії, за винятком Торуни й Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галичина переходило до Австрії.
3.2/5 Саксонського королівства відходили до Пруссії. Крім того, Пруссія одержувала Данциг і шведську Померанію, Вестфалию, лівий берег Рейну. У Ганноверском королівстві за Пруссією забезпечені військові дороги.
Територіальні збільшення одержала Баварія, але Франкфуртскому герцогові його герцогство не вертається; Франкфурт стає вільним містом.
"Медиатизированные" Наполеоном князі залишаються медиатизированными (тобто вони втрачають своїх маєтків), але ним виплачується компенсація.
Нідерландське королівство приєднує до себе Бельгію й Люксембург.
Сардинское королівство уступає Савойї Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную.
Австрія одержує Венецію й Ломбардію.
Утвориться Нідерландське королівство, що включає не тільки властиво Голландію, але й Бельгію й Люксембург.
Територіальні постанови Віденського конгресу створювали цілий ряд вогнищ напруженості в різних регіонах Європи - від Північного моря до Середземномор'я - і дуже незабаром Європі довелося відчути на собі, що штучне придушення волі народів чревате самими серйозними наслідками.

41. Польська проблема в 1795р. та третій поділ Польщі.

Другому розділу Польщі передувало наростання у зв'язку з революцією у Франції революційних настроїв у Європі й, зокрема, у Польщі. В 1791 р. у Польщі була уведена конституція, що, незважаючи на ряд недоліків, була прогресивної й викликала роздратування монархів Європи. В 1793 р. Росія й Пруссія зробили другий розділ: Пруссії - відійшли польські землі, Росії - Білорусія й правобережна Україна. Другий розділ викликав невдоволення патріотів Польщі. В 1794 р. почалося повстання в Польщі на чолі з Тадеушем Костюшко ( 1746-1817). Повстання було подавлено, і це спричинило третій розділ Польщі (1795 р.): Австрія й Пруссія одержали польські землі, Росія - Курляндию, Литву, Західну Білорусію, Західну Волинь. У результаті розділів Мова Посполитая як державу перестала існувати.
Розділи Польщі були, зрозуміло, реакційним актом, у яких російське самодержавство зіграло негарну роль.

42. Об'єднання Італії.

Положення Віденського трактату у відношенні Італії: Сардинское королівство уступає Савойю Швейцарії й Франції, але одержує замість Геную; Австрія одержує Венецію й Ломбардію. Відновлювалася Папська область; імператриця Марія-Луїза зберегла за собою Парму, Пьяченцу, Гвасталу; ерцгерцог Франц Эсте одержує назад герцогства Модену, Реджио й ін. Нарешті, було відновлене Королівство Обох Сицилий зі столицею в Неаполе й королем Фердинандом IV на чолі.
Отже, з одного боку, Італія залишалася роздробленої, а з іншого боку - на Апеннінському півострові безроздільно панувала Австрія.
У жовтні відбулися плебісцити в Умбрии й королівстві Обох Сицилий, по результатом яких ці області приєдналися до Сардинскому королівства. Після стількох століть феодальної роздробленості, іноземної окупації, принижень і безсилля - Італія, нарешті, об'єдналася.
Австрія була не в змозі цьому перешкодити. У Німеччині навряд чи підтримали б австрійську інтервенцію в Італію - багато німецьких патріотів, у свою чергу, жадали повторити те, що вже зробили італійці. От чому протести Берліна проти порушення прав неаполітанського короля й тата були озвучені лише проформи заради. Франція, безсумнівно, підтримала б Італію. У Росії не могли забути й простити поводження австрійців у ході Кримської війни. Нарешті, у самій Австрії була неспокійно; Угорщина знову загрожувала повстанням. Але остаточно поховала всякі надії австрійців нота лорда Рассела від 27 жовтня, у якій він висловився за народів, що визнали Віктора-Еммануїла своїм государем, і відстоював перед Європою ту точку зору, що нації можуть у будь-який час змістити ті уряди, які їм не по душі.
Це означало, що об'єднання Італії було фактично визнане "європейським концертом".

43. Священний союз ( історія утворення, етапи діяльності).

У Європі перебувало п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначні й згода між якими забезпечує мир у Європі на 40 років.
1. Це Англія, що панує на морях;
2. Франція, істотно ослаблена, але завдяки мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї покладена контрибуція, але її границі були збережені;
3. Пруссія дуже серйозно підсилюється;
4. Австрія відносно слабшає;
5. Росія, що перебуває на вершині своєї могутності.
Цей принцип пентархии й був покладений в основу системи, що сформувалася тоді, "європейського концерту", суть якої зводилася до того, що миром правили п'ять держав: Англія, Франція, Росія, Австрія й Пруссія. Але жодна з великих держав не претендує на роль гегемона, що й забезпечило в Європі мир майже на 40 років.
Олександр під впливом своїх емоцій, пов'язаних з перемогою над Наполеоном, висуває проект Священного Союзу. В основу його ідеї лягає концепція єдиної християнської системи в Європі, монархи якої повинні зобов'язатися взаємодіяти виходячи із принципів Біблії. 4 держави зобов'язуються гарантувати статус-кво й запобігати подальші потрясіння, для чого висувається ідея постійних конгресів.
Спочатку до Священного Союзу, прагнучи убезпечити свої завоювання, приєдналися Австрія, Пруссія й Росії. Пізніше до них примкнули майже всі європейські монархи. Англія, хоча формально й не входила у Священний Союз, спочатку також підтримувала його політикові. Фактично, це був союз монархів, які об'єдналися для спільної боротьби проти революційних виступів власних народів, запобігання й розгрому революційних виступу всюди, де б вони не виникали.
В 1818 р. в Ахене відбувся конгрес 4 держав - Росії, Пруссії, Австрії й Англії, які відновили союзний договір, спрямований проти всяких змін у Франції, що загрожують спокою й безпеці її сусідів. Рішучі революційні виступи проти монархів, які відбулися в Іспанії, Неаполе й П'ємонті, змусили союзників на наступних конгресах називати речі своїми іменами. Так на Троппауском конгресі, що проходив восени 1820 р., Олександр наполягав на збройному втручанні в іспанську й італійську революції. Він уперше проголосив принцип поліцейського нагляду не тільки за Францією, але й за будь-якою країною, де починався б революційний рух. Але ніякі тверді заходи, початі правителями держав, що входять у Священний Союз, не могли зупинити революційні виступи, які охопили європейські країни після 1815 р.
Після реставрації в Іспанії династії Бурбонов були ліквідовані всі прогресивні політичні перетворення, здійснені в цій країні за роки національно-визвольної боротьби 1808-1814 гг. Новий король Фердинанд 7 скасував дію конституції 1812 р., розігнав кортесы й розправився з керівниками й найбільш помітними учасниками національно-визвольного руху. В Іспанії повністю відновився й навіть підсилився абсолютистський режим. Політика короля викликала величезне невдоволення в суспільству. Опозицію йому становила міська буржуазія, інтелігенція й прогресивна частина дворянства. Невдоволення росло з кожним днем. Положення короля ускладнювалося тим, що головною силою революції, що назрівала, була іспанська армія. Повстання почалися в 1814 р. і незважаючи на жорстокі репресії тривали. Фердинанд у березні 1820 р. змушений був проголосити відновлення дії конституції 1812 р., а вже в липні 1820 р. у Мадриді зібралися кортесы. Вони знову узаконили окремі демократичні волі, ліквідували цехи, скасували внутрішні мита, які заважали розвитку вільної торгівлі, конфіскували монастирські землі й скасували інквізицію. Сили іспанських монархістів були занадто слабкі для того, щоб сподіватися на перемогу у своїй країні без втручання ззовні. Саме тому на конгресі Священного союзу у Вероні 1822 р. було ухвалене рішення про військову інтервенцію силами союзників в Іспанію. Діючи від імені держав Священного Союзу, у квітні 1823 р. французька армія вторглась в Іспанію й до кінця травня за підтримкою іспанського дворянства зайняла Мадрид. До листопада були зломлені останні вогнища опору й революція була задушена.
Священний союз, ця містична декларація, датована 26 вересня 1815 р. (Дебидур А. Дипломатична історія Європи. В 2-х тт. Т. 1. - М.: 1994. - С. 96), була плодом містичного й релігійного настрою імператора Олександра I. У цьому дивному документі говорилося, що країни-подписанты мають на меті відкрити перед особою Вселенныя їхню непохитну рішучість як у керуванні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів, керуватися не іншими якими-небудь правилами, як заповідями сіючи Святі Віри, заповідями любові, правди й миру, які, аж ніяк не обмежуються додатком їх єдино до приватного життя, потрібно, напроти того, безпосередньо управляти волею царів і водительствовать всіма їхніми діяннями, яко єдиний засіб, що затверджує людські постанови й винагороджує їхні недосконалості. Крім того, сторони зобов'язалися залишатися зв'язаними узами дійсного й нерозривного братерства, уважати себе як би единоземцами, подавати один одному у всякому разі й у всякому місці посібник, підкріплення й допомога, дивитися на себе стосовно підданим як на батьків сімейства, бачити в керовані ними народах тільки членів єдиного народу християнського, управляти ними згідне з навчанням Христа й піклуватися про те, щоб і піддані перейнялися тими ж прагненнями, що й государі.
44. Третя антифранцузька коаліція 1805

3-я коаліція 1803-05. Вона складалася з Австрії, Великої Британії, Неаполітанського королівства, Пруссії, Росії та Швеції. 1805 англ. флот завдав поразки об'єднаному франц.-іспан. у Трафальгарській битві.Австр. армія була оточена та знищена під Ульмом, під Аустерліцом були розгромлені об'єднані австр.-рос. війська. 3-я А. к. припи-нила існування з підписанням Пресбурзького миру 1805, який був двосторонньою франц.-австр. угода, підписана в Прессбурзі (сучасна Братислава, Словаччина) після поразки союзних австр.-рос. військ від Наполеона І під Аустерліцем.
За нею Австрія визнавала франц. територ. захоплення в Італії (П'ємонт, Генуя, Парма, П'яченца та інші), поступалась на користь Наполеона як короля Італії своїми територіями на Адріатичному узбережжі (Венеціанська область, Істрія, Далмація), визнавала Баварію та Вюртемберг королівствами, Баден -- вели-ким герцогством і віддавала Баварії Тироль із Бриксеном та Трієнтом, архієпископство Бамберг, єпископства Аугсбург, Фрейзинген, Нассау, Ейхштедт та інші; Вюртембергу -- п'ять міст на Верхньому Дунаї, графство Гогенберг, ландграфство Валленбург. Між Вюртембергом та Баденом було поділено частину австр. Шва-бії, Констанц, Брейсгау, Ортенау. Як компенса-цію Австрія отримувала Зальцбург та Вюрцбург для вигнаного з Тоскани ерцгерцога Ферди-нанда Габсбурга. Австрія зобов'язувалась сплати-ти контрибуцію в розмірі 40 млн. флоринів.
Зміни в Німеччині та Італії встановили франц. домінування в Європі та поклали край існу-ванню Священної Римської імперії. .

45. Особливості й характер міжнародних відносин напередодні Першої світової війни.

Перша світова війна стала результатом порушення європейського балансу, що різко змінив конфігурацію центрів сили. Вона міняється в основному в центрі Європи. Виникає Германська імперія й повністю міняє всю цю конфігурацію. У цих умовах виникає стійка тенденція до поляризації двох сил, до створення двох протиборчих блоків, сутичка між якими неминуча. Розвиток засобів ведення війни.

· Англія: підрив Німеччини як торговельного партнера. Англо-бурська війна привела до англо-германських протиріч.

· Франція: прагнення повернути Ельзас і Лотарингію

· Австрія: будь-якій слабкій державі потрібна війна, щоб об'єднатися. Вона була в самому уразливому положенні. Внутрішня криза, ріст відцентрових сил, залежність Австрії. Німеччина її підтримує.

· Росія: протоки. Війна з Німеччиною не дуже потрібна. Забрати східну Галичину.

· Потрібний союз із Англією.

Домінує стара логіка, відсутнє розуміння, прогнозування майбутніх масштабів і характеру війни.

Всі країни зацікавлені в загальній війні:

· Англії потрібний привід розгромити Німеччину, знищити її флот.

· Для Німеччини головний ворог - Франція. Необхідно знищити її, виключивши реваншу.

Виникає конфлікт між Сербією й Австрією із приводу ситуації на Балканах. Росія заступається за Сербію, а Німеччина за Австрію. Ключовий момент - ставка на нейтральність Англії.

· Росія об'єктивно до війни не готова, не відбулася реформа армії. Інтерес: одержати привід для захоплення проток.

В 1914 р. уряд Росії повинне було піти на поступку. Об'єктивний розклад конфлікту допускав можливість уникнути війни в невигідні для Росії умовах. Найбільш агресивними були в Росії ліберали. Вони вкрай зацікавлені в орієнтації Росії на Англію й Францію. Вона була чужорідним тілом у цьому альянсі. Розрахунок був на те, що ця війна неминуче приведе до облагороджування Росії. Микола перебуває в умовах гострого конфлікту з російським суспільством, падав його престиж, він не міг дозволити собі жорстко відстоювати свою точку зору. Сазонов домігся наказу про мобілізацію.

Сам початок війни був пов'язане з ініціативою Німеччини й Англії. І росіяни й французи жадали від англійців чіткій підтримці. Німцям давали зрозуміти, що Англія в цій війні не зацікавлена, а ті дуже розраховували на її невтручання.

46. Дипломатична підготовка російсько-французької війни 1812 р.

Политическая ситуация накануне войны

После разгрома русских войск в битве под Фридландом в июне 1807 г. царь Александр I заключил с Наполеоном Тильзитский мир, по которому обязался присоединиться к континентальной блокаде Англии. По соглашению с Наполеоном Россия в 1808 г. отобрала у Швеции Финляндию и сделала ряд других территориальных приобретений; Наполеон же развязал руки для покорения всей Европы за исключением Англии и Испании. В 1810 г. Наполеон женился на Марии-Луизе Австрийской, дочери австрийского императора Франца, упрочив себе таким образом тыл и создав в Европе точку опоры. Французские войска после ряда аннексий придвинулись вплотную к границам Российской империи.

З перших же днів 1812 р. обидві сторони вже не сумнівалися в близькості війни. Несподівана справа про шпигунство ще більше загострило відносини.

Російський уряд довідалося не про все, але дуже багато чого про французьку велику армію.

Олександр Іванович Чернишов кілька разів їздив кур'єром з листами Олександра до Наполеона й з листами Наполеона до Олександра. Наполеонові Чернишов зумів сподобатися своїми найтоншими лестощами й уменьем подавати розумно й до речі репліки в розмовах про військову справу, про що так любив говорити французький імператор. Вкрадливий царедворець, молодий блискучий красень, абсолютно безпринципний кар'єрист, згодом жорстокий кат декабристів, що завжди збуджував моральну огиду навіть у придворному оточенні, що видали всякі види, трьох імператорів, яким він встиг за своє довге життя сподобатися, Чернишов знав, як підійти до кожного із цих трьох так несхожих один на одного людей: до Олександра, до Наполеона, до Миколи. А більше йому нічого ніколи й не було потрібно. Пещення Наполеона відкрило Чернишову доступ в усі салони Парижа й дали зв'язку у верхах французької бюрократії. З початку 1811 р. Чернишов обзавівся знайомством з Мішелем, що служив у головному штабі французької армії й давно що вже сносились із російським посольством. Кожне 1-е й 15-е число місяця французький військовий міністр представляв імператорові так званий “Звіт про стан” всієї французької армії з усіма змінами в чисельності її окремих частин, з усіма змінами в її розквартируванні, з обліком всіх пішли за полмесяца нових призначень на командні пости й т.д. Ці звіти попадали в руки Мішеля на кілька коротких годин. Мішель нашвидку знімав копії й доставляв їхньому Чернишову за відповідну винагороду. Так у них і йшло справу цілком благополучно й організовано більше року, із січня 1811 по лютий 1812 р. Але від імператорської таємної поліції вкритися було важко навіть при всій спритності Чернишова й всієї обережності Мішеля. Щось здалося таємної поліції негарним, і в лютому 1812 р., коли Чернишова не було будинку, у нього зробили ретельний обшук, звичайно неофіційний. Обшукали й одного кур'єра на границі. Обшуки дали такі результати, що в Наполеона вже сумнівів ніяких не залишилося в щирій ролі російського полковника, що полюбився йому. Наполеон, майже остаточно до цього часу що вирішив, що війна з Росією неминуча, ні в якому випадку не міг і не хотів поривати з Олександром тепер же. Йому необхідно було мати у своєму розпорядженні ще 3 - 4 місяці, і матеріал був затриманий. Чернишов після цього таємного, делікатного, але все-таки дуже лиховісного за своїм значенням і по своїх результатах домашнього обшуку зволів не дуже засиджуватися на берегах Сени. Він почтительнейше откланялся в Тюильрийском палаці й виїхав у Росію. Перед від'їздом з Парижа він спалив всі папери, які могли б дати імператорської таємної поліції відповідь на питання, що невідступно стояло перед нею із часу цього лютневого спритно завуальованого обшуку: зрада доведена, Чернишов мав доступ до секретнейшим документів, але хто зрадник? Випадок дав розгадку таємниці. Кваплячись із від'їздом, Чернишов забув наказати підняти килими у своїх кімнатах. Як тільки він виїхав, французька поліція з'явилася в будинок. Під одним з килимів біля каміна був знайдений лист, писане рукою Мішеля, якимось образом туди завалився. Мішель був негайно арештований, суджений і привселюдно гільйотинований 2 травня 1812 р. Суд над ним і ще трьома обвинувачуваними був навмисно зроблений голосним: Наполеон хотів представити народу справа так, що саме Росія прагне напасти на Францію й підсилає шпигунів.

Отже, хоча в російського уряду на початку війни були лише порівняно давні відомості - від лютого 1812 р., - але за чотири місяці ці повні й найбагатші відомості в загальному не могли ще остаточно застаріти. А про пересування й зміни, що происшли у французькій армії за саме останнім часом, російське командування дещо знало від інших своїх агентів, подрібніше й непомітніше, що сиділи й у Парижу, і в Німеччині, і особливо в Польщі.

47. Дипломатичні й воєнні аспекти політики Бісмарка в питанні об'єднання Німеччини.

1862 - Бісмарк відвідав Лондон і в бесіді з тодішнім прем'єр-міністром Великобританії розкрив свої плани щодо найближчого років: «Незабаром я буду змушений взяти на себе керівництво політикою Пруссії. [Реорганізую армію, оголошу війну Австрії, створю єдину Німеччину під верховенством Пруссії]». У цій цитаті розкриті всі плани Б у зовнішній політиці. Б зміцнив зв'язку з керівними колами пруссько-германського мілітаризму - з вищим генералітетом, військовим міністерством і Більшим Генеральним Штабом.
Опираючись на союз Кайзер-Генштаб (Мольтке - аристократ, офіцер, вивчав гуманітарні науки, блискуче розбирався у військових питаннях), Б дуже рано зрозумів яку роль грає Росія на міжнародній арені. Б противився англійським планам, спрямованим проти Росії, які передбачалося здійснити за допомогою Пруссії. Територіальні компенсації за рахунок (п)росіян* володінь Пруссії були не потрібні, і тим більше вступ у союз із Англією, Францією й Австрією означало перетворення Пруссії у васала англійської корони. Навіть переможна війна з Росією принесла б збиток Пруссії, що постійно відчувала б на східній границі тиск із боку потужної держави, готової до реваншу.
План Б полягав у тім, щоб зібрати 200-тисячну армію на границі з Росією, а потім, порушуючи угоди, ударити разом з росіянами по Австрії, користуючись тим, що Англія й Франція, зайняті боротьбою з Росією на Чорному морі, не зможуть зробити Пруссії реальної протидії. Однак план був відкинутий через страх у правлячих колах перед Австрією. І на Паризькому конгресі Пруссії довелося чекати поки великі держави дозволять їй увійти туди, де від імені всіх германських держав уже виступала Австрія.
23 вересня 1862 року Б був уведений до складу прусского кабінету, а через 2 тижні був призначений на пост міністра-президента. Із цього моменту протягом 28 років Б беззмінно стояв у політичного керма Пруссії. Б висунув ідею спільності династичних інтересів обох монархічних держав (Росія й Пруссія), особливо в боротьбі проти національно визвольного руху в Польщі, поділеної між Пруссією, Росією й Австрією. Б усіляко підтримував тезу: «Боротьбу проти цього руху ми повинні вести не за правилами цивільної справедливості*, а за правилами громадянської війни». Б застерігав Горчакова, що «найменша поступка при нинішніх обставинах украй небезпечна». Коли в Польщі відбулося збройне повстання, Б зосередив війська на границі, щоб не пропустити повстанців на територію Пруссії. У Б було 2 шляхи:
1-й варіант:
- швидко придушити повстання, згідно з Росією;
- дати ситуації погіршитися доти, поки росіяни війська будуть виселені з Польщі, а вона [Польща]* попросить допомоги в Пруссії.
2-й варіант був сумнівний і небезпечний.
1863 г - військова була підписана військова конвенція між Росією й Пруссією. Її суть: Росія й Пруссія виступають солідарно проти загальної небезпеки, начебто являють собою одну країну. Б давав зрозуміти, що даний союз не обмежується боротьбою проти Польщі, але проти будь-якої небезпеки ззовні. У Россі вважали, що Німеччина стане заслоном на Сході.
Б переслідував кілька цілей:
- недопущення польського повстання в Сілезії;
- показати Австрії, що Пруссія не буде плестися в неї у хвості;
- друге зближення з Росією, що забезпечило б нейтралітет Росії у випадку війни Пруссії із Францією або Австрією.
Починаючи війну проти Данії, Б хотів запобігти намечавшееся перетворенню герцогств Гольштейна й Шлейзвига в самостійні держави, вхід до складу Германського союзу. [Германський союз - об'єднання германських держав під гегемонією Австрії, створене (у складі 39 держав) 8 червня 1815 г на Віденському конгресі; ліквідований після розгрому Австрії в 1866 (ДО 66 року в ГС входило 32 держави.)]
Друга мета - испробовать боєздатність армії, нарешті, зробити перший крок до об'єднання Німеччини під своїм верховенством.
Наступною метою була війна з Австрією, і Бісмарк відмінно розумів, що потрібно заручитися й цього разу нейтралітетом Росії, що був забезпечений: маючи старі звади з Австрією, Росія не рушить свої війська на її захист. Франції Б пообіцяв шматки рейнської Баварії й рейнського Гессену, таким чином, Б не довелося розподіляти сили на 2-х фронтах. 1866 - австрійська армія була розбита, це був перший тріумф Мольтке. 12 липня* 1866 року на військовій раді Б висловився проти подальшого походу на Відень, тому що Франція, що одержала території, обіцяні Бісмарком, початку виступати проти + Росія стурбована настільки швидкою перемогою Пруссії - тобто Пруссія могла потрапити у франко-російські кліщі, до того ж війна з Австрією була непопулярна й у самій Пруссії серед буржуазії.
Поразка Австрії означало ліквідацію її претензій на гегемонію серед германських держав. Гегемонію одержала Пруссія й приступилася до підготовки третього, заключного акту на шляху до об'єднання Німеччини. Б бачив свою головну дипломатичну мету в тім, щоб заручатися підтримкою [чиєї?]*, коли він почав готуватися до війни із Францією. Боротьба розгорнулася навколо 4 південно-германських держав: Баварія, Вюртемберг, Баден і Гессен. Франція також вимагала обіцяні їй території, але Б не квапився. Б також боявся зближення Фр і Авст, що хотіла взяти реванш за поразку.
У Б був також проект створення з Баварії нейтральної держави типу Бельгії, що повинне було переконати Росію, що Німеччина не збирається розширюватися за рахунок південно-германських земель, а також показати агресивні цілі австро-французьких спроб зближення. Б звернув свої зусилля убік Англії, Росії й Італії, щоб, використовуючи всі промахи Франції, залишити неї в ізоляції. Б також продовжував переговори із Францією, щоб виграти час, потрібне для підготовки до війни. Б вирішив спровокувати Францію. Б вирішив використовувати суперечку Франції із принцом Леопольдом (Гогениоллеры Зигмарингеи [назва династії?]) із приводу престолу в Іспанії. Франція виступила проти обрання німецького принца. Виник конфлікт. Прусский король злякався можливої війни, пообіцяв, що накаже принцові подати у відставку, але це було б крахом провокаційних зусиль Б =» Б сфабрикував т.зв. Эмскую* депешу й спровокував Наполеона3 на оголошення війни.

48. Вступ США в боротьбу за переділ світу в останній третині ХIХ ст.

У середині XVIII в. Англія затвердила своє колоніальне панування в східній частині Північної Америки. У ході війни за незалежність ( 1775-83 гг.) 13 англійських колоній об'єдналися в Сполучені Штати Америки (1776 р.), у влади в країні закріпилися буржуазія й плантатори-рабовласники.

У результаті громадянської війни ( 1861-65 гг.) між буржуазною північчю країни й південних рабовласницьких штатів було законодавчо скасоване рабство.

У наступний період США стають високорозвиненою капіталістичною країною.

До кінця XIX в. американський капіталізм вступив у стадію імперіалізму, у країні підсилився робочий рух.

З кінця XIX в. правлячі кола США активно включаються в боротьбу за переділ миру, за завоювання пануючого положення на світовому ринку, широко розгортають колоніальну экспансію, у першу чергу в Латинській Америці США взяли участь у першій світовій війні (оголосили війну Німеччини у квітні 1917 р.).

49. Громадянська війна в США й позиція великих держав.

Перемога першої буржуазної Революції, який була воїна американців за незалежність проти Англії наприкінці XVIII в., створила умови для капіталістичного розвитку США. Швидкому економічному росту сприяли й природні умови: м'який клімат, багатство корисних копалин. Розташування країни за океаном давала можливість нести порівняно невеликі військові витрати на оборону країни. Однак у США капіталістичні відносини розвивалися нерівномірно. Якщо в північних штатах швидко затверджувалися буржуазні порядки, фермерське сільське господарство, росла капіталістична промисловість, то в південних штатах панувала рабовласницька система. У північних штатах рабство було скасовано вже на початку XIX в., а на Півдні в 1860 р. налічувалося 4 млн. рабів-негрів. Головним гальмом на шляху капіталістичного розвитку на всій території країни було рабство.

Плантатори Півдня господарювали екстенсивними методами, постійно мали потребу в нових землях і прагнули до захоплення родючих земель на Заході. Але на ці землі також претендували північноамериканські буржуазія, фермери й переселенці. Подальше розширення території плантаторського господарства забезпечувало збереження рабства. Сільськогосподарську продукцію й сировину плантатори традиційно вивозили в європейські країни й звідти імпортували промислові товари. У результаті північноамериканські виробники втрачали джерела сировини й ринку збуту промислової продукції. Ці фактори приводили до протиріч між капіталістичною Північчю й рабовласницьким Півднем. Через слабість промислової й торговельної буржуазії Півночі політична влада належала плантаторам, які висували в президенти своїх ставлеників. Прагнення зберегти низькі мита на ввезені з Європи промислові товари змушувало частину фермерів також віддавати свої голоси кандидатам жителів півдня.

Однак все більше число людей противилося рабству, в 50-е рр. боротьба проти рабства активізувалася. Необхідність знищення рабства ставала неминучою. У ході збройної боротьби, спрямованої проти рабовласництва, у штаті Канзас була утворена Республіканська партія, що об'єднала у своїх рядах буржуазію, фермерів - супротивників рабства. Приводом до війни між Північчю й Півднем послужило обрання в 1860 р. на пост президента США Авраама Линкольна ( 1809-1865), одного з талановитих керівників Республіканської партії й прихильника скасування рабства. Плантатори на своєму з'їзді прийняли рішення про відділення рабовласницьких штатів від Союзу й почали підготовку до війни. В 1861 р. ці штати створили Конфедерацію, війська якої у квітні підняли заколот і захопили форти й арсенали на півдні країни. Цивільна війна, Що Почалася, була результатом загострення економічних і соціально-політичних протиріч між двома суспільними системами: системою найманої праці й системою рабства. По характері війна була буржуазно-демократичною революцією, другою революцією на території США. Плантатори-Рабовласники боролися за збереження рабства як соціальної системи, поширення її на всю територію країни. Основним завданням на першому етапі війни жителі півночі вважали відновлення Союзу всіх штатів і недопущення поширення рабства на нові регіони.

Після ряду військових невдач уряд А. Линкольна на вимогу робітників, фермерів, буржуазії звернулося до революційних методів ведення війни. Армія поповнилася тисячами добровольців і негрів , що бігли на Північ, потім була уведена військова повинність. За роки війни в армію Півночі було покликано 2,7 млн. чіл., а в армію Півдня - 1,1 млн. Тепер жителі півночі вели війну не тільки за відновлення єдності країни й запобігання поширення рабства, але й ліквідацію системи рабства, безкоштовне наділення землею, тобто завдання війни стали революційними.

Велике значення для успіху жителів півночі мав закон про гомстедах, прийнятий в 1862 р. (закон про земельні наділи, по якому громадянин США, що досяг 21 року й не воював проти Півночі, міг одержати наділ до 65 га послу сплати збору - 10 діл.). В 1862 р. була підписана урядова заява про звільнення рабів. Десятки тисяч колишніх рабів записувалися добровольцями в армію. Військова ініціатива перейшла до жителів півночі. В 1864 р. війська під командуванням У. Шермана ( 1820-1891) вторглись у тил жителів півдня. Цей марш у ряді районів Півдня викликав повстання негрів і виступу фермерів, робітників і ремісників проти рабовласників. Війська генерала У. Гранта ( 1822-1885), що в 1864 р. був призначений головнокомандуючим армії жителів півночі, оточили столицю Конфедерації й у квітні 1865 р. зайняли її. Головнокомандуючий армії Півдня генерал Р. Чи ( 1807-1870) із залишками війська змушений був здатися. Війна 1861-1865 гг. була жорстокі й кровопролитною: жителі півночі втратили 360 тис. убитими й померлими від ран і хвороб, а жителі півдня - 250 тис.

Перемога жителів півночі в Громадянській війні забезпечила ліквідацію економічної й політичної роз'єднаності країни, скасування рабства, демократичний дозвіл аграрного питання на Заході країни, перемогу фермерського (американського) шляхи розвитку сільського господарства на більшій території США, створення єдиного національного ринку й розширення демократичних прав громадян.

Громадянська війна була першим етапом другої буржуазно-демократичної революції, а роки Реконструкції Півдня ( 1865-1877) стали її другим етапом. Ціль Реконструкції складалася в проведенні в південних штатах буржуазно-демократичних перетворень і обмеженні влади колишніх рабовласників. Вся повнота влади тимчасово передавалася федеральним військам. У грудні 1865 р. Конгрес затвердив звільнення негрів, а в 1866 р. 14-я виправлення до Конституції країни визнало право голосу за неграми. Однак негри не одержали землю. З виводом федеральних військ з південних штатів влада знову перейшла до плантаторів. Це було зрадництвом буржуазії північних штатів своїх союзників-негрів, воно означало кінець Реконструкції.

Незважаючи на відновлення влади плантаторів Реконструкція мала важливе значення в історичному процесі США. Головний її результат створення умов для розвитку капіталістичних відносин на Півдні країни, завершення процесу створення єдиного національного ринку. Роки Реконструкції були спадним етапом другої буржуазно-демократичної революції в США.

50. Лютнева революція 1848 р.у Франції та позиція великих держав.

У Франції багато феодальних порядків були знищені в ході революції 1789-1794гг. Сталий режим липневої монархії (1830-1848) відповідав інтересам лише фінансової буржуазії, викликав ненависть широких мас селянства й робітників, невдоволення промислової, торговельної буржуазії. Загальне невдоволення політикою уряду Луи-Філіпа збільшувалося неврожайними роками 40-х рр., кризою надвиробництва 1847 р. Все це викликало нову революцію у Франції, що одержала назву Лютневої (1848). Не знаходячи можливості дозволити криза в країні, припинити барикадні бої на вулицях Парижа, Луи-Пилип змушений був відректися від престолу. Франція була проголошена Республікою, створене тимчасовий уряд, уведене загальне виборче право для чоловіків, скорочений робочий день для робітників до 10-11 годин, збільшені податки на земельних власників.

Однак тимчасовий уряд виявився не в змозі виконати інші вимоги робітників і міської бідноти. Дії тимчасового уряду й вибраних Національних зборів, по суті явившиеся рухом назад, привели в червні 1848 р. до широкого антиурядового повстання робітників Парижа, що було жорстоко подавлене військами. Влада була передана президентові Луи Наполеонові, що 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати й кинути у в'язниці небезпечних для нього політичних діячів, а військам зайняти урядові заклади. Це був державний переворот. У відповідь у ряді міст тисячі прихильників Республіки вийшли на барикади, однак війська швидко придушили повстання. Революція зазнала поразки. В 1852 р. Луи Наполеон проголосив себе Наполеоном III, імператором Франції. У країні встановилася Друга імперія ( 1852-1870).

51. Балканські війни

На Балканах ситуація була вибухонебезпечною, точніше Балкани являлись «пороховою бочкою» на якій знаходислась Європа. Цьому пережувала італо-турецька віна в 1911 році, яка довела слабкість Туреччини. Склались умови для формування Балканського блоку, створення якого «деригували» великі держави. Тут вони намагались поділити сфери впливу, тобто шукали союзників. Спочатку сформувався болгарсько-сербський союз 1912 року проти Туреччини, а вже потім до нього приєднались інші учасниці: Греція та Чорногорія. Метою союзу балканських д-ав було звільнення з-під османського гноблення тих балканських територій, які ще перебували під пануванням Туреччини. Але тут були ще й власні зовнішньо-економінчі цілі, зокрема Болгарія та Сербія намагалсь дістати вихід до моря а також «увірвати» собі частину Македоніїї, Греція також хотіла частину Македонії та о. Крит. Сербія з Грецією прагнули здійснити поділ Албанії щоб здобути вихід до Адріатичного моря. Стратегічною ж метою Сербії було створення єдиної держави на чолі з собою.

Росія намагалсь стримувати початок війни, адже вона боялась за морські протоки, куди інші держави могли б ввести свої сили, так само як і Австрія, хоча вона була головним суперником країни в балканських країнах.Німеччина підтримувала Австрію і обіцяла їй допомогу. Сербія була зацікавлена у війні з Австрією.Англія намагалась бути арбітром в Європі.

1 Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 з початком воєнних дій Чорногорії, згодом послідувало оголошення Сербією, Болгарією та Грецією війни Туреччині. Це було національно-визвольним устремлінням визволення від Туреччини інаслідком стало захоплення усієї європейської території Османів. Туреччина зазнала в листопаді поразки і звернулася за допомогою до інших країн. В грудні було укладено перемир'я. Але непоступливість Туреччини щодо кордонів та щодо відмови від островів в Егейському морі і викликала поновлення бойових дій. Переговори продовжилися в травні 19113 було підписано остаточний Лондонський мир. За ним усі європ.володіння Тур.опинялися під владою Балканських країн. На перегово-рах у Лондоні країни Антанти підтримували балканські союзні д-ви, Австро-Угорщина і Ні-меччина, сприяючи Туреччині, намагалися урі-зати здобутки країн Балканського союзу, особ-ливо Сербії. 1-а Б. в. мала велике міжнар. значення. Пере-мога балканських д-ав означала падіння тур. панування майже на всій території Балкан-ського піво-ва і послаблення Туреччини та по-зицій австр.-нім. угруповання.

2 Балканська війна велася між Болга-рією з одного боку й Сербією, Грецією, Руму-нією, Туреччиною та Чорногорією -- з іншого з метою перегляду умов Лондонського миру 1913. Австро-Угорщина прагнула послабити Сербію, різко загострились також протиріччя між союз-ними балканськими д-вами. Сербія та Греція, невдоволені розподілом тур. земель, намагались компенсувати себе за рахунок території Маке-донії, яка мала відійти Болгарії за умовами мир-ного дог-ру, тому був оформлений греко-сербський союз, спрямований проти Болгарії. До нього фактично приєдналася Румунія, яка була незадоволена територ. компенсацією за її нейтралітет у 1-й Б. в. Австро-Угорщина, підтримувана Німеччиною, намагаючись оста-точно зруйнувати Балканський союз, спрово-кувала 2-у Б. в. болг. війська розпо-чали воєнні дії проти сербів і греків. У війну проти Болгарії вступила Румунія. Туреч-чина 16.07.1913 також напала на Болгарію та відібрала в неї Адріанополь. Наприкінці липня розгромлена Болгарія стала просити миру. 30.07.1913 в Бухаресті розпочала роботу мирна конференція (Бухарестський мир 1913). За ним Болгарія втратила майже всі придбані нею території в Македонії. Румунія отримала Півд. Добруджу й Сілістрію, а Туреччина повертала собі частину Схід. Фракії з Адріанополем. 2-а Б. в. змінила розстановку сил у цьому регіоні, вона сприяла зближенню Румунії, Греції та Сербії з Антантою і переходу Болгарії на бік австр.-нім. блоку.

52. Діяльність Талейрана в епоху Французької революції, Директорії, Консульства, та Імперії Наполеона.

Дні 9 і 10 листопада 1799 року остаточно віддали Францію в руки Наполеона Бонапарта. Республіка скінчилася військовою диктатурою. Після Люневильского миру з Австрією в 1801 році й договору з Англією в 1802 руки в Наполеона 4 уже успели зміцнитися у влади виявилися розв'язаними для пограбування сусідів. Для Талейрана настали золоті деньки. Бонапарт захоплював землі, а князь статистично оформляв повідомлення про те, що трапилося, і одержував величезні хабарі при складанні мирних договорів за спиною імператора. Чи знав Наполеон про те, що його обкрадає його міністр закордонних справ? Звичайно знав. Але прощав йому всі, тому що користь, що приносив Талейран була незрівнянно більше. Бонапарт одночасно захоплювався своїм міністром за його здатність віртуозно вирішувати самі складні дипломатичні питання й одночасно нехтував його за характер і невтримну пристрасть до корисливості. Сам же імператор, привласнюючи собі чужі країни й грабуючи всі нові й нові народи чи ледве не щодня вважав, що відкрито брати добре, а нишком ганебно. Талейран прожив з Наполеоном душу в душу всі 8 років диктатури й змінив йому лише тоді, коли остаточно переконався у своєчасності й вигідності для себе цього вчинку.

Князь, передбачаючи невідворотну катастрофу імперії, залучив на свою сторону міністра поліції Фуше, щоб зміцнити власні позиції й запобігти витоку інформації. Але він не врахував одного. У Наполеона крім поліції Фуше, була ще одна таємна поліція, що стежила за самим Фуше. У такий спосіб імператор у середині січня 1809 року в самий розпал кровопролитної війни в Іспанії одержав звістки сводившиеся до наступного: По-перше, Австрія із пропасною поспішністю озброюється, користуючись скрутним станом, у яке потрапила франція; По-друге, Фуше й Талейран про щось підозріло таємно змовляються, нелестно озиваючись при цьому про політика й дії самого імператора. Розлютований Бонапарт прилюдно ледве було не побив свого міністра закордонних справ, загрожуючи йому смертю, у відповідь на що Талейран іде на ще більше зближення з австрійським послом. Відтепер у нього з'явилася спільна справа з Австрією - повалення Наполеона, і коли війна з Австрією навесні 1809 року все-таки почалася, багато хто, включаючи самого Талейрана передбачали, що вона буде набагато важче, ніж аустерлицкая компанія 1805. Одночасно глава французького Мида вів таємну переписку з російським царем Олександром, за певну плату поставляючи йому секретні відомості про французьку армію й плани розвитку французької зовнішньої політики.

З початком французької компанії в Росії пророкування Талейрана стали збуватися: велика армія танула на очах так і не прийнявши не одного великого бою з відступаючими російськими військами. У бесідах із близькими людьми Талейран говорить, що настав момент скинути імператора. Але скинути його за допомогою внутрішньої революції було неможливо, тому що Наполеон користувався широкою підтримкою народних мас і, насамперед селянства, буржуазії й армії. Знаючи це, Талейран не поспішав відкривати карти.

53. Основні вузли боротьби на завершальному етапі колоніального розподілу світу в Азії та на Далекому Сході.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є напад, а кращим способом захистити свої володіння це розширити їх за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

54. Заподій і характер російсько-турецької війни 1877-1878 рр.

Росія в 1877 р. була змушена оголосити війну Туреччини, причому логіка була скоріше внутринняя, чим зовнішня. Напружені відносини з Англією й Австрією, що боїться появи незалежних держав на Балканах - це погроза її імперії. Що стосується позиції Німеччини, то Бісмарк зробив свій висновок: треба робити ставку на Австрію, а Росію поставити на місце. Варіант: утягнути неї у війну, у яку Німеччина могла б не втручатися. Бісмарк активно штовхає Росію на воєнні дії, навіть робить їй підтримку. При цьому він сприяв внештатской зустрічі імператорів Росії й Австрії. Було багато неясностей, не було зафіксовано жодного меморандуму. Сторони погодилися не допустити створення на Балканах великої держави.Коли всі спроби реформ у Туреччині зазнали невдачі, Росія передчасно повідомляє Туреччині війну. Росіяни розраховують провести війну швидко, протягом місяця. В Англії виникли гострі проблеми. Вона не може втрутитися у війну. Допускається зміна статусів проток і окупація Константинополя. Інтереси Англії - убезпечити шляхи в Індію. Вона захоплює ряд островів у середземне море. На початку війни удача повністю є на боці росіян. Їм вдається форсувати Дунай, уклавши угоду з Румунією, вийти на Шитинский перевал і захопити його, що поставило Туреччину на край загибелі. Але тут Росію осягла невдача. Туркам удалося непомітно провести в міцність Пленм великий корпус. 3 атаки були відбиті. Почалося героїчне "сидіння". У кого раніше здадуть нерви? Через недолік продовольства турки змушені були капітулювати. І положення знову міняється на користь Росії. Росіяни завдають поразки туркам, після чого ті вже були не в змозі чинити опір. Російська армія рухається до Константинополя й зайняла Сан-Стефано. Саме там у березні 1878 р. граф Игнатьев, не маючи чітких інструкцій з Петербурга, коли Горчаков просто занедужав, уклав з Туреччиною попередній мир так, як він уважав потрібним, на дуже тверді для Туреччини й вигідних для Росії умовах.

За цим договором Росія одержувала на Кавказі Батум, Аоашкирскую долину, Адаган, тобто більшу частину турецької Грузії; а також Добруджу, що Росія планувала обміняти в Румунії на відняту в Кримській війні Бисарабию. Саме головне для Росії- створення великої Болгарії, що було в той же самий час великою помилкою Игнатьева. До Болгарії відходила Македонія, Вірменія, Північна Болгарія. Країна одержала виходи до Егейського й Чорного морів. На півдні границі Болгарії проходили у двох переходах від Константинополя, при цьому протягом двох років росіяни одержали право на окупацію Болгарії й право Росії на створення болгарської армії протягом цього строку. Це означало, що узяття Константинополя - усього лише справа часу й бажання. Певну Компенсацію одержала Чорногорія й Сербія, які також як і Румунія оголошувалися незалежними. Однак серби вважали, що Росія їх обділила, занадто багато давши Болгарії.

Цей мир був вигідний для Росії, але не для Європи. Він дав привід для європейського втручання в ці роблю Австрія сприймає це як порушення внештатских угод, головний пункт яких: заборона створення на Балканах великої держави. До протесту Австрії приєднується Англія. Починається підготовка до війни з Росією. У росіян залишається остання надія: чітка підтримка Бісмарка, але він віддає Росію, заявляючи, що тут він усього лише чесний маклер, абсолютно не зацікавлений у цих справах.

Після цього Росія змушена передати на обговорення європейського конгресу всіх умов турецького миру й відмовитися від плодів своєї перемоги. По берлінському мирному трактаті Росія одержує Карс, Адаган і Батум, а такжде Добруджу, що Росія міняє на Бисарабию. Крім того, на Туреччину покладена велика контрибуція, а Болгарія різко ужимается у своїх границях, створюючи ряд автономних князівств. Строк російської окупації скорочується до 9 місяців.

55. Експансіоністська зовнішня політика США в Х1Х ст.

На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.
Аж до громадянської війни 1861-1865 гг. американська держава називали "рабом рабовласників", і це було так. 13 американських колоній, що звільнилися від влади англійців в 1783 р., були переважно аграрною країною, і не дивно, що аграрний Південь із його высокоинтенсивным плантаційним господарством, став економічним (а отже - і політичним) гегемоном у Союзі. Аж до 1856 р. з 16 президентів США 11 були жителями півдня. В 1860 р. - у рік перемоги Линкольна на президентських виборах - вищі пости у федеральному уряді займали 543 жителя півдня й 386 жителів півночі (це при тім, що на Півдні жило 9 млн. чіл., з них 4 млн. негрів, а на Півночі - 20 млн. чіл.).
Відповідно, аж до 1861 р. зовнішня політика США була не стільки БУРЖУАЗНОЇ, скільки РАБОВЛАСНИЦЬКОЮ. Вона переслідувала головну мету - ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЕКСПАНСІЮ. Звідси - війна з Мексикою ( 1846-1848), анексія Техаса, Каліфорнії, Нью-Мексико, плани захоплення Куби й усього Карибського басейну. Рабовласникам були потрібні нові землі - федеральний уряд намагалося задовольнити їхнього бажання.
До речі, ПРИЧИНОЮ громадянської війни було не бажання Линкольна скасувати рабство (в 1861 р. він і мріяти про цьому не смів). Однак він твердо був настроєний обмежити рабство його тодішніми територіальними границями - а це була смерть рабовласницького укладу.
Проводячи політикові територіальної експансії, Сполучені Штати в перші десятиліття свого існування прагнули запобігти втручанню європейських держав у справи Західної півкулі. ДОКТРИНА МОНРО була практичним вираженням доктрини "АМЕРИКАНСЬКОЇ СИСТЕМИ", сформульованої вперше державним секретарем США Дж.К. Адамсом в 1821 р. Президент США Дж. Монро, виступив в 1823 р. із заявою про неприпустимість спроб європейських держав колонизовать країни Південної Америки, які
недавно здобули незалежність у ході антиколоніальної війни проти Іспанії. Зрозуміло, цей демарш не зупинив би Священний союз, стремившийся відновити принцип легітимності всюди у світі - однак негативне відношення "володарки морів", Великобританії до цієї витівки, робив інтервенцію Священного союзу практично неможливої.
Таким чином, уже в перші десятиліття свого існування США проводили досить активну зовнішню політику, політику РЕГІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, що прагне бути гегемоном у своєму регіоні миру й перешкоджає втручанню в цей регіон інших великих держав.
Остання третина XIX століття американської історії наочно показало, що таке БУРЖУАЗНА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА, очищене від усяких сторонніх домішок. Принцип THE BUSINESS OF AMERICA IS BUSINESS виявився у всій своїй вроді. За винятком покупки Аляски в Росії (1867 р.) і організації Панамериканської конференції (1889 р.), важко навіть пригадати які-небудь здійснення американської дипломатії за цей період часу. Сполучені Штати повністю пішли в себе, у рішення своїх внутрішніх проблем. Американська ж дипломатія займалася в цей період або рутиною, або висновком угод
торгово-економічного характеру.
Наприкінці XIX століття, однак, змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.
З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.
Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.
Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.
56. Перша опіумна війна в Китаї

Опіумні війни - загальна назва загарбницьких війн проти Китаю, котрі вела Англія (сама у 1839-1442 рр.) і спільно з Францією у 1856-1858 рр. і 1860 р. Причиною опіумних війн було прагнення капіталістичних країн нав'язати Китаю вигідні їм нерівноправні умови торгівлі, отримати якомога більший доступ на китайський внутрішній ринок.
Приводом до першої опіумної війни стало знищення китайською владою в Кантоні запасів опіуму, який належав англійським купцям. В цій війні Китай зазнав поразки. Скориставшись поразкою відсталого феодального Китаю англійські колонізатори по закінченні першої опіумної війни нав'язали Китаю нерівноправний Нанкінський договір (1842), який передбачав відкриття для англійської торгівлі п'яти китайських портів, перехід острова Гонконг у “вічне володіння” Англії і сплатою Китаєм великої грошової контрибуції.
1843 року додатково до Нанкінського договору 1842 р. був підписаний англо-китайський договір. За додатковим договором 1843 р. англійці домоглися нових поступок від Китаю: права створення у відкритих портах особливих поселень для іноземців (сетльментів), екстериторіальності, тобто незалежності іноземних підданих від китайської влади, непідсудності їх китайським судам. Договір передбачав також прийняття принципу найбільшого сприяння, котрим користувалися в Китаї інші держави.
57. Політика Німеччини щодо розколу Антанти на початку 20 ст.

МАТЕРІАЛ ІЗ ШПОР НЕ ПІДХОДИТЬ

58. Зовнішня політика Росії в період утворення Балканського блоку та балканські війни.

На чолі російського зовнішньополітичного відомства із квітня 1856 р. стояв талановитий політик і дипломат Олександр Михайлович Горчаков ( 1798-1883). Розумна, широко освічена людина, проникливий і гнучкий політичний діяч, А.М. Горчаков піклувався про згоду держав, наполягаючи на виключному праві Росії відстоювати свої національні інтереси.
Зовнішня політика Росії при Олександрі II була спрямована насамперед на рішення східного питання. Поразка в Кримській війні підірвала міжнародний авторитет Росії, привело до втрати нею переважного впливу на Балканах. Нейтралізація Чорного моря робила беззахисними південні морські границі країни, перешкоджала розвитку Півдня й гальмувала розширення зовнішньої торгівлі.
Головним завданням російської дипломатії було скасування статей Паризького трактату. Для цього необхідні були надійні союзники. Англія продовжувала залишатися самим небезпечним супротивником Росії через суперництво в Закавказзі й Середній Азії. Австрія сама намагалася закріпитися на Балканах. Туреччина у своїй політиці орієнтувалася на Англію. Пруссія була ще слабка. Найбільшою мірою інтересам Росії відповідало зближення із Францією, що суперничала з Англією в Середземномор'я.
Із цього моменту на перший план висувається східне питання, що загострилося через успішне просування Росії в Середній Азії в 70-х роках. Торговельні зв'язки із Середньою Азією, настільки важливі для російської економіки, ускладнювалися через постійні міжусобиці в цьому регіоні. Занепокоєння російського уряду викликали спроби англійської дипломатії через афганського еміра впливати на Кокандское й Хівинське ханства. В 1864 р. було почато рішуче настання на середньоазіатські ханства. Улітку загони полковників М.Г. Черняева й Н.А. Верьовкіна вступили на територію Кокандского ханства зі сходу й півночі. Незабаром були захоплені міста Туркестан і Чимкент. Із зайнятих земель була утворена Туркестанська область на чолі з військовим губернатором генералом Черняевым. У червні 1865 р. Черняев за власною ініціативою штурмом взяв найбільше місто Середньої Азії Ташкент (100 тис. жителів). Навесні 1866 р. почалися успішні воєнні дії проти бухарського еміра. В 1867 р. на зайнятих землях було утворено Туркестанське генерал-губернаторство із центром у Ташкенті.
У квітні 1873 р. була укладена російсько-германська військово-оборонна конвенція. У тому ж році Росія й Австро-Угорщина підписали політичну конвенцію, до якої приєдналася Німеччина. Так був оформлений "Союз трьох імператорів". Незважаючи на серйозні протиріччя між сторонами, "Союз" значно впливав на міжнародні відносини 70-х років. Висновок "Союзу" означало й вихід Росії з міжнародної ізоляції.
Берлінський конгрес викликав у Росії найсильніше невдоволення позицією Німеччини. В 1879 р. збурювання в суспільстві проти політики Бісмарка підсилили початі Німеччиною дії по обмеженню російського імпорту (заборона на ввіз худоби, введення мит на російський хліб). Германія здобувала все більшу вагу в Європі. Бісмарк бачив у Росії небезпечного суперника. 7 жовтня 1879 р. був укладений секретний австро-німецький договір, спрямований проти Росії. Однак франко-російському союзу, що міг би зрівноважити розміщення сил у Європі, заважав англо-російський антагонізм. З огляду на погрозу можливого військового зіткнення з Англією, Росія була зацікавлена в забезпеченні нейтралітету Німеччини і її спільниць Австро-Угорщині. З 1879 р. фактичне керівництво зовнішньою політикою перейшло до Н.К. Гирсу, що придерживались, на відміну від Горчакова, прогерманской орієнтації, і тоді ж почалися тривалі таємні переговори про висновок російсько-германської політичної угоди.

59. Липнева революція у Франції 1830 р., її значення та позиція великих держав.

Липнева революція 1830 у Франції, буржуазна революція, що покінчила з монархією Бурбонов. Дворянсько-клерикальний режим Реставрації гальмував економічний розвиток країни. Промислова криза й депресія 1827-30, неврожаї 1828-29, що погіршили й без того важке положення трудящих, прискорили революционизирование народних мас. Підсилювалося невдоволення й ліберальної буржуазії, що домагалася економічних і політичних перетворень в інтересах капіталістичного розвитку країни. Безпосереднім приводом до И. р. послужили ордонансы, підписані королем 25 липня, опубліковані 26 липня 1830, про розпуск палати депутатів (у якій переважали представники ліберальної буржуазії), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресій проти прогресивної преси. 27 липня в Парижу спалахнуло масове збройне повстання під гаслом захисту конституційної хартії 1814 і зсуву кабінету Полиньяка; головною рушійною силою повстання з'явилися робітники й ремісники, підтримані дрібною й середньою буржуазією, передовою частиною інтелігенції. 29 липня повстанці опанували Тюильрийским палацом і ін. урядовими будинками. Королівські війська були розбиті й пішли з Парижа, деякі полки перейшли на сторону народу. Революційні виступи в провінційних містах також закінчилися поразкою захисників "старого режиму". Влада в столиці перейшла в руки "муніципальної комісії", очоленої впливовими діячами помірно-ліберального крила великої буржуазії (банкіри Ж. Лаффит і К. П. Перье, генерал М. Ж. П. Лафайет і ін.). Слабість дрібнобуржуазної демократії й неорганізованість робітничого класу дозволили верхівці буржуазії привласнити всі плоди народної перемоги й не допустити поглиблення революції. Незважаючи на протести республіканських груп, палата депутатів, у якій переважали орлеанисты, вирішила передати корону герцогові Орлеанскому - Луи Пилипові, тісно пов'язаному з великими банкірами. 2 серпня 1830 Карл Х відрікся від престолу, 7 серпня Луи Пилип був проголошений "королем французів".
И. р. привела до досить обмежених політичних результатів. Нова конституція ("Хартія 1830") здійснила деяке зниження (у порівнянні з "Хартією 1814") майнового й вікового цензу для виборців; державний апарат і командний склад армії були очищені від крайніх реакціонерів, уведене місцеве й обласне самоврядування; трохи урізане була влада короля. Однак працюючі маси й дрібні власники не дістали права голосу; закони проти профспілок і робочих страйків, важкі непрямі податки не були скасовані. Зберігся поліцейсько-бюрократичний апарат, що зложився ще в період наполеонівської імперії, він лише перейшов в інші руки.
Незважаючи на незавершеність Л. р., вона мала велике прогресивне значення: революція скинула політичне панування дворянської аристократії й покінчила зі спробами відновлення в тій або іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазії, хоча й не всієї, а лише однієї її частини - фінансової аристократії (тобто верхівки торгово-промислової й банківської буржуазії). З 1830 у Франції встановилася буржуазна монархія. И. р., що гаряче привітали передові люди різних держав, завдала серйозного удару реакційній системі Священного союзу. Спроби правлячих кіл Росії, Австрії й Пруссії організувати військову інтервенцію проти Франції з метою відновлення в ній старої династії виявилися марними через протиріччя серед європейських держав і внаслідок революційних виступів у багатьох країнах Європи. Всі європейські держави, хоча й не відразу, визнали режим Липневої монархії.
60. Бутапештська секретна конвенція між росією та Австро-Угорщиною 1877.

Російсько-австрійська конвенція 1877 Будапештська, секретне угода між Росією й Австро-Угорщиною. Підписано 3(15) січня в Будапешті російським послом Е. П. Новиковим і міністром закордонних справ Австро-Угорщині Д. Андраши. Готуючись до війни з Туреччиною, російський уряд прагнув забезпечити нейтралітет Австро-Угорщині. Конвенція передбачала, що при виникненні російсько-турецької війни Австро-Угорщина буде дотримувати доброзичливого нейтралітету стосовно Росії. Як компенсація Австро-Угорщина одержала право вибору моменту й способу заняття своїми військами Боснії й Герцеговини. Обидві держави зобов'язалися не розширювати сфери своїх воєнних дій: Австро-Угорщина - на Румунію, Сербію, Болгарію й Чорногорію; Росія - на Боснію, Герцеговину, Сербію й Чорногорію. Можливі наслідки війни й територіальні придбання сторін регулювалися додатковою конвенцією. Відповідно до неї Австро-Угорщині були віддані Боснія й Герцеговина, крім Новопазарский санджака - територію, розташовану між Сербією й Чорногорією; Росія повертала собі частина Бессарабії в границях до 1856.
61. Дипломатична боротьба держав в період близькосхідної кризи 1875-1877.

Для посилення своїх позицій на Сході Росія як і раніше робила ставку на визвольну боротьбу християнських народів проти Туреччини.
Улітку 1875 р. вибухнула нова близькосхідна криза. Незважаючи на вимоги європейських держав, Туреччина відмовлялася зрівняти в правах з мусульманами християнське населення провінцій Болгарія, Боснія й Герцеговина. У Боснії й Герцеговині спалахнули повстання. Воєнні дії в Середній Азії й ненадійність союзників змушували російський уряд уникати військового конфлікту й шукати дипломатичного рішення питання. Учасники "Союзу трьох імператорів" з ініціативи А.М. Горчакова в травні 1876 р. підписали Берлінський меморандум, що підтримав боснийцев. У квітні 1876 р. повстали болгари. Турецькі війська почали масове винищування болгарського населення. 30 липня 1876 р. Сербія й Чорногорія оголосили війну Туреччини. Не домігшись поступок дипломатичними засобами, 12 квітня 1877 р. Олександр II видав маніфест про війну з Туреччиною. У той же день російські армії направилися через Румунію до Дунаю. У червні 1877 р. російська армія форсувала Дунай. 7 липня передовий загін генерала И.В. Гурко опанував Шипкинским перевалом через Балкани й утримував його під напором постійно, що атакував супротивника, до грудня. Західний загін під командуванням генерала Н.П. Криденера зайняв міцність Нікополь, але не встиг випередити рухалися до Плевне турок. У результаті кілька спроб взяти міцність штурмом окончились невдачею, і з осені російські війська приступилися до облоги Плевны.
У східній частині Болгарії Рущукский загін під командуванням цесаревича Олександра Олександровича блокував турецьку армію у фортецях Шумла, Варна, Силистрия. Наприкінці листопада Плевна капітулювала. У цей же час почали настання сербські армії. Використовуючи сприятливу ситуацію, загін генерала Гурко 13 грудня зробив героїчний перехід через Балкани й зайняв Софію. Загін генерала Ф.Ф. Радецкого, пройшовши через Шипкинский перевал, розбив супротивника в Шейново. Зайнявши Филиппополь (Пловдив) і Адріанополь, російські війська рухалися на Константинополь. 18 січня 1878 р. війська під командуванням генерала Скобелєва взяли Сан-Стефано в 12 верстах від Константинополя. Кавказька армія під командуванням генерала М.Т. Лорис-Меликова одну за іншою взяла міцності Ардаган, Карі, Эрзерум. Стурбована успіхами Росії, Англія послала військову ескадру в Мармурове море й разом з Австрією загрожувала розривом дипломатичних відносин у випадку захоплення російськими військами Константинополя.
19 лютого (3 березня) 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір Росії з Туреччиною. Туреччина визнала незалежність Сербії, Чорногорії й Румунії, передавала Росії Південну Бесарабию й міцності Карі, Ардаган і Батум. На Балканах створювалося Болгарське князівство, що фактично означало знаходження болгарами незалежності. Під натиском Англії й Австро-Угорщині Росія була змушена передати статті договору на міжнародне обговорення. Дипломатичній поразці Росії сприяла позиція Бісмарка, що взяло курс на зближення з Австро-Угорщиною.
62. Місія князя Меншикова в Туреччину та причини російсько-турецької війни.

Меншиков був призначений у Туреччину царем як надзвичайний посол і повноважного представника. Нессельроде велено було виготовити для від'їжджаючого Меншикова інструкцію, основне положення якої було таке: «Розпадання Оттоманської імперії стало б неминучим при першому ж серйозному зіткненні з нашою зброєю».
Меншикову офіційно поручалося різко й рішуче 'покінчити суперечка про «святі (Місцях», домігшись від султана спеціального договору з російським імператором, причому в цей договір було потрібно включити й визнання права,пануючи захищати всім православним підданим султана'. Микола очікував успіху від місії Меншикова через те, що незадовго до прибуття російського посла султан, погодився на категоричну вимогу .представника Австрії Лейнинтена видалити турецьку армію з меж Чорногорії. Але різниця була в тім, що Чорногорія й раніше фактично не підкорялася Туреччини, а місія Меншикова складалася в пред'явленні до Туреччини вимог, які хилилися до підриву суверенної влади султана у всіх тих його володіннях, де було православне населення. При цьому Меншикову було дано зрозуміти, що на нього в Зимовому палаці не розсердяться, якщо навіть наслідком його дипломатичних дій з'явиться війна Росії з Туреччиною.
Прибулого в Константинополь Меншикова зустріли з надзвичайною пошаною. Турецька поліція не посмітила навіть розігнати юрбу греків, які влаштували послові захоплену зустріч. Меншиков петел себе із зухвалою гордовитістю. Він відразу ж заявив, що не бажає мати справи з міністром закордонних справ Фуад-Эфенди, що стояв на стороні французів по питанню про «святі місця», -- і султан, переляканий звісткою про зосередження двох російських корпусів у Бессарабії, звільнив Фуада й призначив бажаного Меншикову Рифаат-Пашу. У Європі звернули велику увагу навіть на чисто зовнішні провокаційні витівки Меншикова: писали про те, як він зробив візит великому візиру, не знімаючи пальто, «ак різко говорив він із султаном Абдул-Меджидом. З перших же кроків Меншикова стало ясно, що у двох центральних пунктах він нізащо не поступиться: по-перше, він бажає домогтися визнання за Росією права на заступництво не тільки православної церкви, але й православним підданим султана; по-друге, він вимагає, щоб згода Туреччини бути затверджено султанським сенедом, а не фірманом, тобто щоб воно носило характер міжнародно-правового зобов'язання за договором з царем, а не було б простим указом султана, зверненим до його підданим і извещающим їх про нового заступника й про права православної церкви. Що торкається питання про Ієрусалимський і Віфлеємський храми, то по цих претензіях Абдул-Меджид був готовий піти на всі поступки. Але тепер це пануючи вже не цікавило. 22 (10) березня > 1853 р. Меншиков прочитав уголос Рифаат-Паші таку вербальну Ноту: «Вимоги імператорського [російського] уряди категоричні». А через два дні він прочитав йому нову ноту, що вимагала припинення «систематичної й злісної опозиції». Відразу він представив проект «конвенції», що робила Миколу^: як відразу ж заявили дипломати інших держав, «другим турецьким султаном»,
63. Німецьке питання на Віденському конгресі 1814-1815.

Німецьке питання було слідуючим після польсько-саксонського. АвстріЯ та Росія вважали доцільним закріпити феодільну роздробленість Німеччини. Англія цим питанням не дуже цікавилась, а Прусія була безсила що небуть вирішувати. Тут Німеччині об'єднатись не вдалось.
Але Австрія (Меттерніх) подала план створння «Німецького союзу», в кий мали б входити Австрія, прусія та інші німецькі держави (38 шт). Але прийняття рішення було зірване відновленням Наполеонівської влади.
64. Зовнішня політика Директорії. Наполеон Бонапарт.

Уся зовнішня політика Директорії та її адміністративний апарат залежали від воєнних перемог. Контрибуції ат пограбування стали соновним джерелом збагачення та доходів Директорії. Гловною задачею Дипломатії було найбільш вигідне використання воєнних перемог та в створенні кола залежних держав на східному кордоні. Італія була джерелом продуктів та грошей, Єгипед мав би бути дпомогою а завоюванні Індії.
Що ж до безпосередньо дипломатії, то це була так звана «дипломатія генералів», за конституцією Директорія вела переговори, заключала договори, назначала дипломатичних агентів. Була також створена Комісія (міністерство) по закордоннип справам, але міністр в ній не мав політичного впливу. Але фактично дипломатія знаходилась при владі у воєнних генералів (наполеон, Моро) республіки, вони підписували і перемир'я і прелімінарні договори без врахування інструкцій Директорії. Тон дипломатичних договорів був в дусі насилля, різкості та грубості.
Згодом мзс був призначений Тайлеран, до того він служив у жирондистів але він таємно служив і королю. Він був відомий не тільки як надзвичайно талановитий дипломат але й як лицемір. Весь адміністративний апарат Директорії базувався на взятках, Талеран ними не гребував також. Він вніс ряд змін у організацію мзс. Він поставив інститут консулів на корсить торговим інтересам, оскільки до того інтереси в них були в більшій мірі політичні. Таким чином головною задачею консулів була задача захисту торгівлі. Він також організував школу перекладачів,
Саме він підтримуав Наполеона у поході на Єгипед та нові завоювання. Після перевороту 18 брюмера він також був міністром і всі дипломатичні справи перейшли в його та Бонапарта руки.
65. Франко-німецькі воєнні тривоги и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.