На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Зародження словянства, його розселення. Мжнародн вдносини Київської Рус та Галицько-Волинської держави. Україна в мжнароднй полтиц Росйської Австро-Угорської мперї та нших держав. Зовншньополтичне становище України мж свтовими вйнами.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: История. Добавлен: 13.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1.Східні слов'янські племена та їх зв'язки зі своїми сусідами (ІІ-VІІ ст.)
Зародження слов'янства та їх розселення

Від найдавніших часів терени України були місцем, де проживали різні племена і народи; тут пролягала межа між двома світовими цивілізаціями: світом осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським світом.
Через відсутність писемних пам'яток висвітлення стародавньої історії можливе тільки завдяки археологічним даним. Еволюція людського суспільства тривала міліони років і для кращого розуміння та орієнтації у цьому процесі ділять її на чотири основні періоди: кам'яний вік (2 млн. р. до н.е. - 6-5 тис. р. до н. е.). Своєю чергою він ділиться на: палеоліт (старокам'яний вік) - 2 млн. р. до н.е. - 12 тис. р. до н. е.; мезоліт (середньокам'яний вік) - 12-7 тис. до н. е.; неоліт (новокам'яний вік) починається приблизно: 6-3 тис. р. до н. е.; енеоліт (міднокам'яний вік) - 4-3 тис. р. до н. е.; бронзовий вік - кінець 3 - початок 1 тисячоліття до н. е.; ранній залізний вік є останнім в археологічній періодизації. На території України він починається з VI - V ст.. до н.е.
Розвиток людства на Україні відбувався так як і у інших регіонах Землі. На заміну пітекантропу і неандертальцю, які жили в ранньому палеоліті, приходить кроманьйонський тип людини (приблизно 40-35 тис. років тому), яку називають “гомо сапієнс” (людина розумна). Відповідні зміни відбуваються і в суспільній організації. Первісне людське стадо у часи пізнього палеоліту поступається місцем вищій формі організації - родовій общині зі спільною власністю на засоби виробництва. Рід стає основою суспільної організації. Він об'єднує родичів по материнській лінії, на основі чого можна говорити про виникнення матріархату. Матріархат не означав головної ролі жінки у виробничій сфері, однак жінка охороняла вогонь, житло, дітей.
У пізньому палеоліті вдосконалюються знаряддя праці - на заміну дрючку і загостреному каменю приходить метальний спис. Кам'яні знаряддя стають різноманітними, розповсюджуються знаряддя з кісток, з'являється одяг. Оскільки посуду ще не було, то наші предки використовували черепи тварин ( від цього, очевидно, походить слово “черепок”, а від шкірок з черева малих звірів, якими людина обтягувала ноги, - “черевик”). Однак найбільшим відкриттям палеолітичної людини стало штучне видобування вогню. Стоянки доби пізнього палеоліту розташовані по всій території України. Залишки матеріальної культури паолеолітичних племен знайдені в Мізині на Десні, а також в інших місцях, що свідчить про високий рівень розвитку тутешніх палеолітичних племен. Людина епохи палеоліту відчувала існування вищої сили, що керувала її життям і хотіла привернути її увагу до себе певними діями, амулетами, якими слугували різноманітні жіночі фігурки, браслети з складними візерунками. Відтоді й досі в побуті українського народу збереглися статуетки тварин, зображення птахів на короваях, а орнамент на писанках точнісінько такий самий, який був на браслетах, знайдених археологами на стоянці палеолітичних людей у Мізині та інших стоянках. Ці факти свідчать про те, що палеолітичні племена потрібно вважати за найдавніших предків українців.
В епоху мезоліту (12-7 тис. р. до н. е.) людиною було зроблено відкриття лука та стріл. Основним її заняттями залишалися полювання і рибальство. Вона приручила перших тварин: собаку, вівцю, рогату худобу. В Україні відкрито селища тієї доби: Погоріле на Чернігівщині, Збанки на Волині та інші. В часи мезоліту появляються племена людей і формується родоплемінний лад. Його розквіт припадає на добу неоліту, який почався в Україні близько 7 тис. років тому. Високий рівень знарядь праці приводить до продуктивного господарства - землеробства і скотарства. Тоді з'являються вдосконалені кам'яні сокири, човни - перший транспортний засіб людства, обпалений глиняний посуд - кераміка.
Першою неолітичною хліборобською культурою була Трипільська культура. Хронологічні рамки УІ-ІІ тис. до н. е. Територія. Займалися землеробством. Розвинуте скотарство. Вигодовували трипільці і домашню птицю, займалися бортництвом. Великого розвитку набуло гончарство, використовували гончарний круг. Трипільці вміли виготовляти тонку тканину і фарбувати її травними і рослинними фарбами. Знаряддя праці виготовляли з каменю, кремнію, а потім і з міді. Відзначалась високим будівельним мистецтвом: будівлі були з дерева, устатковані конструкціями з випаленої глини, мали цегляні долівки. Вже тоді існували великі племінні центри: Сушівка, Володимирівна, Петрени, Більче Золоте з широкою периферією економічних впливів, що сягали Чернігівського та Волинського Полісся та Малої Азії.
Трипільців вважають основоположниками українського народного мистецтва. Розмальована трипільська кераміка була попередницею пізніших грецьких ваз та усієї егейської та крітської культури, яка розквітла у ІІ тисячолітті до н.е. У трипільців була своя писемність. Вона створена була на основі звукового алфавіту.
Трипільці створили свою систему поглядів на світ, яка має зв'язок з українською і характерна тільки для неї. Трипільці заклали заклали основи українського національного світогляду й витворили ті своєрідні українські традиції, яких немає в інших народів.
Трипільці мали великі досягнення в галузі будівництва.
Все це свідчить про вплив неолітичних трипільських племен на етногенез українського народу. Матеріальна та духовна культура стоїть найближче до сучасних українців.
В деяких дослідженнях є твердження, що в першій половині ІІІ тис. до н.е. на території північного Причорномор'я відбулося зіткнення двох чужорідних людських спільнот - землеробської і кочової, в результаті якої перемогу здобули останні. Це були так звані племена аріїв, які належали до індоєвропейської групи племен, прабатьківщиною яких був Східний Сибір. Вони частково винищили, частково примусили відступити трипільців зі своїх земель і утвердилися у північному Причорномор'ї.
Тут на рубежі ІІ-І тис. до н.е. вони розділилися на багато груп і вирушили в подальшу мандрівку з України. Лише на північ від Чорного моря цілою залишилась велика група старих індоєвропейських племен. Серед них, на думку прихильників цієї теорії, і потрібно шукати праукраїнців. Проти цієї теорії, про прихід індоєвропейців з Азії на територію України, ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти неї. М.Грушевський зауважував, що таке твердження не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені дійшли висновку, що ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному напрямі через Східно-Європейську рівнину. У мові індоєвропейських племен виявлено слова, пов'язані із заняттям скотарством, а також назви бджоли, меду, ведмедя. Отже предки українців автохтонні на певній частині своєї території.
В період міді-бронзи (ІУ- початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські (іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов'янські і литовські; до другої групи - західної, відносяться грецькі, кельтські та германські. Слов'яно-литовська група займала проміжне становище між арійською і германською, причому найближче вона стояла до арійських племен. Це підтверджено лінгвістичними дослідженнями. Найбільша спорідненість спостерігалась у мовах слов'янських і литовських племен, тому що остаточне їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.
Таким чином, індоєвропейці чи арійці були автохтонним населенням Східної Європи, можна стверджувати, що до них належали і трипільці. Залишки трипільських поселень знаходять не лише на території України, а й поза її межами, зокрема в Німеччині і Скандинавії. Разом з тим знайдені там пам'ятки є набагато молодшими за ті, які відомі в Україні, тобто вони з'явилися там внаслідок розселення трипільських племен.
Спираючись на сучасні методи досліджень, а також на основі археологічних знахідок, багато вчених схиляються до думки, що правітчизною індоєвропейців було північне Причорномор'я.
Десь на початку ІУ-ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної землеробської культури (трипільців) і східної скотарської, що належалт до тієї самої індоєвропейської спільноти. Завоювавши територію поселень трипільських племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки, підпали під їх вплив і стали вести осілий спосіб життя, займатися землеробством ім. ремеслом. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнуркової кераміки. Пам'ятки цієї культури знову ж пов'язують Україну з Середньою Азією, Кавказом, а також з егейською культурою.
Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор'я від Карпат до гирла Дунаю і Кубані опанували кімерійці. Це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглась в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торговельні контакти з Кавказом і Середземномор'ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кіммерійці мали укріпленні городища. Їх етнічна приналежність остаточно не з'ясована. Деякі дослідники вважають, що їхня культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, тому що перехід дол. Нього штовхав нащадків трипільців на південь у степи Причорномор'я.
Починаючи з УІІІ ст.. до н.е., кіммерійців витісняють з північного Причорномор'я скіфи.
Скіфи створили першу рабовласницьку державу близько УІ ст. до н.е., заселяли територію між Доном і Дунаєм. Держава являла собою деспотичну монархію. У 513 р. до н.е. скіфи розгромили персидського царя Дарія. Мали активні контакти з греками, тому що у УІІ-УІ ст.. до н.е. на північному Причорномор'ю виникають грецькі колонії - міста-держави. Це були типові рабовласницькі держави. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами, рибою, ремісничими виробами.
Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому березі Дніпра жили скіфи-кочівники, по обох берегах Дніпра - скіфи-хлібороби, в басейні Середнього Бугу жили скіфи-орачі, які називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були слов'янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців.
За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме - іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців, то їхню появу у Північному Причорномор'ю можна пояснити зворотнім рухом кочових племен, викликаним міграційними процесами в Середній Азії.
Ці факти підтверджують неперервність етногенезу українського народу. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена Зрубної культури, зокрема кіммерійці. Ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже у ІІІ-ІІ тис. до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших прибалтійської і праслов'янської мов. Скіфи- землероби (сколоти) за своєю матеріальною культурою перебували у безпосередньому зв'язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні протислов'ян (протоукраїнців). Поховання скіфів мають аналогію з похованнями трипільців та кіммерійців під курганами, а видатних осіб спалювали на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до слов'янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов'яни. Скіфи користуються всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Його характерні стилістичні риси збереглися і в сучасному народному гончарстві; від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
Починаючи з ІІ ст.. до н.е., скіфів витісняють інші кочові племена - сармати. Вони, як і скіфи, належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в результаті натиску інших племен з Середньої Азії. Сармати були кочовими племенами, лише невелика їх частинка займалася хліборобством біля Дунаю та Азовського моря. Це був войовничий народ, який усе життя провів у війнах, але так і не створив єдиної політичної організації, а жив окремими племенами.
З переселенням сарматів у степи Північного Причорномор'я значно розширилися їхні зв'язки з античними містами. Ці зв'язки сприяли поглибленню у сарматів процесу творення різних соціальних верств і посилення племінної знаті, довкола якої групувалися військові дружини. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була їх багатством і головним засобом виробництва. Чільне місце у їхньому господарстві посідала праця рабів, в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних воєн полонених.
Сармати підтримували зв'язок з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами сприяли поширенню різних культурних впливів. Їх культу поєднувала елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.
У ІІІ ст.. н.е. північно причорноморські степи опановують германські племена готі, що туди прийшли з-над Балтики. І в кінці ІІІ-ІУ ст. розпочинається велика слов'янська міграція.
Слов'яни становили окрему слов'яно-литовську групу. Їхньою батьківщиною вважається територія між Віслою, Балтійським морем, Дністром, Бугом і Середнім Дніпром. Литовські народи займали північну частину цієї території. Велике слов'янське переселення ІІІ-ІУ ст.. не лише остаточно розриває слов'яно-литовську групу індоєвропейців, а й розпочинає диференціацію в середовищі самих слов'ян. Поєднання археологічних та лінгвістичних даних дає підстави відносити скіфів-землеробів (сколотів) до праукраїнців, зокрема полян і русів. Перші писемні згадки про слов'ян відносяться до І ст.. н.е. У творах авторів І-ІІ ст. зокрема Плінія, Таціта, Птоломея вони виступають під назвою венедів. Назва “словен”, “славен” з'являється у УІ ст. і стосується західних слов'ян. Поділ слов'ян на західних, східних і південних розпочинається ще перд їх розселенням, а в його процесі лише закріплюється. Предки українців проживали у південно-східній частині праслов'янської території в районі середньої течії Дніпра.
Готський історик Йордан говорить “...венеди походять від одного корення і нині відомі під трьома назвами - венеди, анти, словени”. Отже венеди ділилися на дві частини: західну (склавени) і східну (анти). Венеди - це стара германська назва склавинів. Анти, - писав Йордан, - проживають між Дністром і Дніпром аж до Чорноморського побережжя. Відомості про антів залишив і візантійський історик Прокопій Кесарійський. Починаючи з УІ ст. анти регулярно вторгалися в межі Візантійської імперії.
У ІУ-УІ ст. н.е. давньослов'янські племена були об'єднанні у два великі союзи державного типу, очолювані царями - Антський на сході і Склавінський на заході. Відомо, що анти створили міцну державу на чолі з королем, яка існувала у ІУ-УІ ст. Головним заняттям антів було землеробство, яке досягло високого розвитку. Також розвивалося городництво, рибальство, збиральництво, мисливство, які становили важливий засіб розвитку зовнішньої торгівлі.
Для антського суспільства початку І тис. до н.е. була характерна територіальна община. Одні землі, залишаючись у колективній власності общин, вже передавалися наділами в індивідуальне користування окремими сім'ями.
За такої форми земельних відносин продукт, отриманий в результаті обробітку конкретної ділянки землі, становив вже приватну власність і міг бути джерелом збагачення. Відбувається диференціація суспільства.
В антів існувало рабовласництво, однак воно не перетворилось у них в основу суспільного ладу, а відразу еволюціонувало до більш прогресивних феодальних відносин.
У ІУ ст. анти вели запеклі війни з готами, що прийшли з над Балтики. Анти зазнали сильної поразки. Готи полонили і розп'яли антського короля Буса (Божа) разом із синами і 70 старшинами. Однак готський король Вінітірій протягом року був розбитий антами, а його державу зруйнували гуни, які прийшли з Алтайських гір. Вони створили велику державу, що охоплювала територію між Нижньою Волгою і Доном аж до басейну Дунаю. Антське царство уникло гунського погрому тому що виступало союзником гунів. Після розпаду гунського державного об'єднання, який настав відразу ж по смерті короля Атіли в 453 р., Антське царство переживає піднесення.
559 р. анти разом з іншими слов'янськими племенами вдерлися до Тракії і дійшли майже дол. Константинополя, але були змушені відступити і повернутися на свої землі.
Анти є безпосередніми предками українців, а їхня держава попередниця Київської Русі. Анти виступають на території, де у УІІІ-ІХ ст. з'являється ім'я “русин”. В середину УІ ст. на Антське царство напали кочові племена аварів, що прийшли з прикаспійських степів. З другої половини УІ ст. Антська держава занепадає. Остання згадка про неї відноситься до 602 р. Під час війни з аварів і Візантії на боці останньої виступили анти. Це свідчили, що анти були підкоренні аварами не остаточно, оскільки вступали в союзницькі зв'язки з іншими державами. Можна припустити, що під тиском аварів вони відступили в Середнє Придніпров'я.
В карпатській улоговині авари заснували свою державу - Аварський каганат. Вона проіснувала до другої чверті УІІ ст. і була розгромлена Франкською імперією.
З початком УІІ ст. уриваються писемні згадки про східних слов'ян. На зміну Антській державі приходить полянсько-руський політичний союз у Середньому Придніпров'ї, якому судилось стати завершальним етапом формування українського етносу.
Літопис “Повість временних літ” дає такий огляд племен, що у УІІІ-ІХ ст. проживали на території сучасної України: поляни жили на правому березі Дніпра, поблизу Києва; сіверяни - над Десною, Сеймом і Сулою; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби (або бужани) - вздовж Бугу (їх називали волинянами); білі хорвати на Прикарпатті; уличі - над Бугом; тиверці над Дністром. З цих племен і повстав український народ. Всіх східнослов'янських племен налічувалось понад сто. Вони об'єднувалися у 14 великих племінних союзів.
Поляно-руські племена займалися рільництвом, скотарством, полюванням, бортництвом, рибальством, гончарством, ткацтвом, обробляли залізо. Вони вели жваву торгівлю із сусідніми і далекими країнами, користуючись торгівельними шляхами. Серед них - великий водний шлях “з варяг у греки”; шлях зі сходу на захід (з Каспійського моря - через Київ - Володимир - Краків - Прагу - Регенбург), з'єднуючи арабський світ з Центральною і Західною Європою; шлях на схід від України (від Каспійського до Балтійського моря), єднаючи арабський світ з Прибалтикою і Скандинавією.
Про майнову диференціацію і поширення торгівлі в той час свідчать знайденні при розкопках скарби монет і коштовностей.
Київська держава у УІІІ ст. вела інтенсивну торгівлю з Візантією, Волзькою Болгарією, Хозарським каганатом, країнами Центральної та Західної Європи, а також арабського світу.
Головну роль серед східних слов'ян відігравали поляни. Столицею полян був Київ, сіверян - Чернігів, деревлян - Іскоростень (Коростень), дулібів - Волинь (Городок над Бугом), в уличів - Пересічень. Відома ціла система міст пов'язаних з життям білих хорватів. У середині І тис. князь Киї за переказом “Повісті временних літ”, заснував Київ. Вигідне розташування на перехресті торгових шляхів швидко перетворило його у могутній економічний, культурний і торговий центр.
На середину Х ст. у різних частинах східнослов'янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявія, Славія та Арсанія. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою великого нащадка Кия - Аскольда. Славія - це об'єднання ільменських словен та окремих неслов'янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Лагода. Арсанія знаходилась в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.
Територія де жили слов'яни, це терен перехрещування культурних і політичних впливів Сходу і Заходу. Вона зберігала нашарування різних культур і розвивала свою багату культуру, яка згодом синтезувала ці впливи. Однак відкритий характер землі у сусідстві з кочовим степом, не сприяв розвитку цієї культури, оскільки всі сили народу спрямовувалися на боротьбу із нападниками.
Духовний світ праукраїнців Антської держави був доволі складним. Кожне плем'я шанувало своїх богів. З процесом творення держави відбулося виділення загально племінних богів, головними з яких були: Дажбог - бог сонця, Велес - бог худоби, Сварог - бог неба, Ярило - бог весни, краси, кохання. Марен - богиня смерті. Дещо пізніше був встановлений для усіх племен спільний культ Перуна - бога війни і блискавки. Крім того, праукраїнці вірили, що у воді живуть русалки, у полі - мавки і польовики, у лісі - лісовики, у хатах - домовики, у болотах - дідьки. Це били другорядні божества, яких називали слов'янським словом - бісами.
Благословення вищих і нижчих богів здобували різними молитвами , обіцянками та жертвами. Для своїх богів анти споруджували спеціальні культові споруди - капища. Дещо пізніше з'являться служителі культу - волхви.
В антів був поховальний обряд. Мертвих або закопували в землю, або палили на великому вогнищі, а попіл збирали в горщики і ставили їх на стовпах на роздоріжжі. Агатих покійників ховали дуже пишно. З ними живцем закопували в яму або палили їх жінок, слуг, коней, усе, що могло знадобитися покійнику у потойбічному світі. Після похорону на його могилі справляли тризну (поминки) - пили, їли, співали.
Таким чином, українське населення є автохтонним і споконвіку проживало на цих землях. Починаючи з неоліту і упродовж наступних етапів формування протоукраїнців, колискою цього складного процесу виступало Придніпров'я, зв'язане з цивілізацією Середземномор'я та іншими народами як Європи так і Азії. Саме на цих землях всередині І тис. н.е. почалося формування державності майбутньої Київської Русі.
У 860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дир., які нібито були спершу боярами Рюрика, але відпросилися в нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. За іншою версією (Шахматов, Грушевськи, Толочко, Брайчевський) проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дир. Були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, напевно, в різний час. Спочатку - Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860,863,866,874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.
860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив у Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди було направлено архієпископа (митрополита) М.Сірина та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнював імператору. В 882 р. Аскольд був вбитий Олегом, що прийшов з півночі.
- Норманська і анти норманські теорії походження назви Русь.
- Вплив норманців на формування державності.
В останній чверті ХІІ ст. у писемних джерелах з'являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.
- походження назви “Україна”.
Формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. Міжнародні відносини цього періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв'язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна відзначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набув першорядної ваги у зв'язку з об'єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій з метою забезпечення торгових шляхів, а також охорона своїх кордонів, а другий період - період розпаду й занепаду Київської держави - характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Тема 2.
Міжнародні відносини Київської Русі та Галицько-Волинської держави (4 год.).

Князівська держава проіснувала п'ять століть. В історичному розвитку українського народу вона виконала надзвичайно важливу роль - запобігла його знищенню і забезпечила розвитку господарства і культури.
Київська Русь була найбільшою державою Європи. Вона творила величезне об'єднання народів, рівного якому на Заході не було. Її економічний розвиток не тільки забезпечував населенню прожиток, а й поставляв багато продуктів на експорт. Внасідок зручного географічного положення на перехресті торговельних шляхів між Чорним та Балтійськими морями і між Азією та Середньою Європою праукраїнстька територія стала одним із важливих чинників міжнародної торгівлі. Великі простори захищали державу від наступів сусідів - у воєнних змаганнях вона завжди виходила переможцем. Хозарська держава впала під ударами Києва. Візантія ніколи не відважилась вийти поза Крим і тільки політичними інтригами намагалася стримати зростання могутності північного сусіда. Війни з Угорщиною, Польщею та Литвою носили пограничний характер, і в кінцевому підсумку українська територія не зменшувалася, а розширювалася. Боротьба, яка вела Київська Русь, була однією з ланок у відвічних змаганнях, що проводила Європа проти натиску Азії. Україні у цій боротьбі випало найнебезпечніше місце для оборони - проти азійських “воріт народів”, що пропускали в Європу дикі орди. Вона перша брала на себе удари кочівників і століттями вважалася “непереможним щитом” Європи.
Займаючи величезну територію від Балтійського моря і Північно-Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Київська Русь відігравала важливу роль у формуванні політичної історії Європи. Зрозуміло, неабияку роль як в Київській Русі, так і Галицько-Волинській державі відводилося міжнародним відносинам.
1. Зовнішня політика Київської Русі

Писемні джерела, зокрема “Повість временних літ”, фіксують формування київської держави з УІ ст.. Важливим чинником у процесі політичної консолідації Полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва.
Надзвичайно зручні географічні, культурні, економічні умови сприяли швидкому розвитку його як головного політичного центру української держави. Спираючись на дружини полян-русинів, київський князь володарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над деревлянами, дреговичами, радимичами, сіверянами. Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.
Автор літопису “Повість временних літ” називає Кия першим полянським князем, який разом із братами Щеком, Хоривом та сестрою Либіддю заснував місто. Літопис наводить дві версії щодо особи Кия. Згідно першої він був перевізником через Дніпро, а за другою князем. А користь другої версії є більше літописних свідчень. Кия з почестями приймав візантійський імператор. Повертаючись з Візантії Кий мав намір поселитися на Дунаї, де збудував місто Києвець, але під тиском місцевих племен змушений був повернутися до Києва. (За Грушевським).
М.Брайчевський говорив, що Кий походить зі східнослов'янського племені хорватів, яке входило до складу Полянського союзу. Під ударами аварів Антсько-Полянський союз розпався. Авари переселили хорватів на Балкани. Належав Кий до соціальної еліти, яка змушена була терпіти аварську зверхність. Учився в Константинополі, був приятелем майбутнього імператора Іраклія.
Близько 635 р. Кий підняв повстання проти аварського каганату. Маючи підтримку Іраклія, здобув низку перемог, намагався закріпитися на нижньому Дунаї, де здобув Києвець. Однак у подальшій боротьбі зазнав невдач і відійшов на північ до Середньої Наддніпрянщини, де і заклав Київ.
У УІІІ-ІХ ст., за літописом, у середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання - Київська Русь, до складу якого увійшли поляни, деревляни, сіверяни.
860 р. у літописах згадуються київські князі Аскольд і Дір, які нібито спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія спростована О.Шахматови, М.Грушевським, П.Толочком і М.Брайчевським. Проаналізувавши літописні повідомлення вони зробили висновок про те, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками київської династії. Спочатку князював Дір, про якого згадує Ал-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Набагато більше свідчень збереглося про Аскольда. Найвизначнішими зовнішньополітичними акціями Аскольда були походи на греків (860, 863, 866, 874), результатом яких стали дуже вигідні для нього договори.
Після перемоги над греками в 860 р. Київське князівство уперше сповістило середньовічний світ про своє існування й початок боротьби за першість з Візантією на Чорному морі, Південно-Східній Європі та Передній Азії. Внаслідок вдалих походів на володіння Візантії, Київська держава уклала дуже вигідні договори.
860 р., після перемоги над греками, Аскольд запровадив в Київській Русі християнство і здійснив перше хрещення свого народу. У Києві було створено митрополію, куди направлено було архієпископа (митрополита) М.Сіріна та шість підлеглих йому єпископів. Почалося будівництво церков. Аскольд прийняв титул кагана, що дорівнювало імператорському. У 882 р. Аскольда було вбито прибулим з півночі Олегом.
- норманська теорія утворення давньоруської держави (В.Антонович, С.Томашівський, В.Липинський, Д.Дорошенко та інші);
- походження назви “Русь” (М.Грушевський, О.Єфременко, Б.Рибаков, П.Толочко, С.Макарчук) .
В останній чверті ХІІ ст.. у писемних джерелах з'являється назва “Україна”. Уперше її фіксує Іпатіївський літопис 1187 р.
- походження назви “Україна”.(С.Скляренко).
Формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії. Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв'язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядної ваги у зв'язку з об'єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, з метою забезпечення торгових шляхів, то другий період - період розпаду й занепаду Київської держави - характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.
Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.
Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.
Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.
Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме
і друге правило - точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.
Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов'янських племен, а з іншого, - міжнародний досвід, насамперед слов'янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.
Засвоїли процедуру укладання усних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилися укладати перемир'я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у Північному Причорномор'ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступали в прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державою франків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст.. починається налагодження дипломатичних відносин. Уже в 836-839 рр. є відомості про руське посольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу на Константинополь уклала перший відомий договір “миру і любові” з Візантією. Цей договір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачав встановлення між державами мирних відносин.
З кінця ІХ ст. договори “миру і любові” були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов'язували наприкінці ІХ - на початку Х ст. Русь і Болгарію.
В Х ст. у міру зміцнення і розвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювала щоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.
З Візантією були укладені договори 907, 911 і 944 рр. Договір 907 р. містив традиційні для договорів “миру і любові” умови. Вони передбачали відновлення мирних відносин між країнами, сплату імперією данини Київській Русі і визначення статусу посольських і торговельних місій. Судячи по спільних військових діях Русі і Візантії проти сильних противників, цей договір містив й усну домовленість про військовий союз. Вироблення спочатку перемир'я, а згодом і миру у 907 р. супроводжувалось посольськими обмінами та посольськими конференціями. Це були перші руські посли, які представляли на переговорах Київську Русь.
За договором Олега з греками від 911 р., один з перших руських князів вимовляє собі контрибуцію, право торгівлі без мита і визначає норму торговельних зносин Русі з греками. Руські купці, прибуваючи до Царгорода, мали право залишатися там шість місяців і, повертаючись, отримували на дорогу потрібні припаси. Проживати вони у Царгороді вони мусили на передмісті. Входити до міста могли тільки групами не більше 50 осіб, без зброї і в супроводі грецьких урядовців. Договір визначав також форми судового процесу між русинами і греками, спеціальні припаси щодо корабельних пригод на морі, про спадщину померлих на грецькій території руських купців і дозвіл русинам служити в імператорському війську.
Русько-візантійський договір 911 р. показав, що на початку Х ст. Русь не тільки вміла укладати звичайні для того часу договори “миру і любові”, а й йшла до освоєння вершин тогочасної дипломатії - письмових двохсторонніх рівноправних міждержавних договорів, які охоплювали політичні, економічні, військові та юридичні питання. Київське посольство в Візантії приймали відповідно до встановлених правил, поширених і на інші іноземні місії.
Договір 911 р. став якісно новим щаблем в історії давньоруської дипломатії. Він включав на тільки головну загальну угоду 907 р. - ідею “миру і любові”, а й “ряд” - конкретні статті, присвячені різноманітним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням.
Угода була зафіксована в автентичних грамотах, написаних рідною мовою обох сторін, і в копіях, написаних мовою іншої сторони. Обмін оригіналами і копіями, порядок підписання грамот візантійським імператором і руськими послами, процедура їх клятвеного ствердження свідчили про рівноправність міждержавних переговорів.
У середині 30-х рр.. Х ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжує зростати. Вона хоче оволодіти Північним Причорномор'ям, зруйнувати візантійські опорні пункти в Криму, міцно закріпитися на східних торговельних шляхах. Після припинення виплати данини Візантією Київська Русь починає війну з Візантією 941 р.
Війна закінчується в 944 р. спочатку перемир'ям а потім укладення нового договору. Згідно нього, встановлювалася свобода дипломатичних і торговельних зносин, заборонялися безчинства русичів на грецькій території, обмежувалися закупки паволок (дорога шовкова тканина) руськими купцями, були внесенні статті про повернення рабів, що втікали від своїх панів, про підсудність русичів в час побуту в Царгороді, про викуп полонених. Спеціальною постановою Русь зобов'язувалась не втручатися до справ Корсунської області в Криму. Русичам дозволялось вільне рибальство у гирлі Дніпра, але не можна було там зимувати.
Фактично цей договір увібрав у себе попередні договори 907 і 911 рр. Угода 944 р. стала вершиною давньоруської дипломатичної практики і документалістики - першим розгорнутим письмовим договором про військовий союз двох держав.
Новий крок зробила руська дипломатія і в період руського походу на схід 945 р. Захопивши місто Бердаа, русини зробили спробу закріпитися у краї і здійснили заходи щодо укладення миру з місцевим населенням.
Руська дипломатія багато досягнула за правління дружини Ігоря Ольги (945-964). У міжнародній політиці вона намагалася забезпечити інтереси держави дипломатичним шляхом. 946 р. княгиня у супроводі великого посольства відвідала Константинополь. У переговорах з імператором йшлося про відносини двох держав й актуальну для Русі справу християнізації.
Щоб добитися більших поступок з боку Візантії, Ольга активізувала дипломатичні відносини з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.
Таким чином, у середині Х ст. Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, угорцями, варягами, Болгарією, печенігами, встановила мирні відносини з Німеччиною.
Із середини 60-х років Х ст. Київська Русь вступила в смугу тривалих і важких війн і дипломатія Святослава розвивається переважно в умовах військового часу, які мали певний вплив на її характер.
У часи Святослава дипломатія Київської Русі розв'язувала нові завдання, які постали перед державою у зв'язку з активізацією його зовнішньої політики, підпорядкуванням його владі більшості східнослов'янських племен, зміцненням позицій у Північному Причорномор'ї, зокрема в районі Таманського півострова, в Нижньому Подніпров'ї і Подністров'ї.
Нові зовнішньополітичні завдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівня дипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії при Святославі базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли його подальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності, розширюючи політичні зв'язки Русі з іншими країнами.
Нейтралітет Візантії завдяки союзному (944 р.) договору дав можливість Святославу напасти на Волзьку Болгарію, землі буртасів, Хозарський каганат. Водночас Русь здійснила низку політичних заходів для оволодіння захопленими районами Приазов'я і Поволжя. Договір, укладений із населенням відвойованих у Хазарів народів, повинен був тут забезпечити тут міць і тривалу владу давньоруської держави.
Остаточне, наперекір договору 944 р., оволодіння Руссю гирлом Дніпра, підпорядкування своїй владі слов'яноруських племен, які проживали по Дніпру і Бугу, встановлення протекторату над грецькими володіннями в Криму створили серйозну загрозу візантійським володінням у Північному Причорномор'ї, насамперед Херсонесу. У зв'язку з тим Візантія укладає із Руссю таємний договір 967 р., який передбачав відновлення мирних відносин між двома державами, порушених руською агресією в Криму, відмову Київської Русі від подальших нападів на візантійські володіння у Північному Причорномор'ю, згоду Візантії не перешкоджати Русі в оволодінні Нижнім Подунав'ям .
Готуючись у 967 р. до дунайського походу, Святослав створив першу коаліцію, забезпечивши союз у угорцями. Внаслідок наростаючого конфлікту Святослав весною 970 р. починає війну з Візантією.
У цій війні Київська Русь виступила на чолі коаліції, до складу якої входила Болгарія, печеніги і угорці. Її створенню передували руські посольства в Панонію до угорців і в причорноморські степи до печенігів, а також певні політичні кроки щодо Болгарії, в підсумку яких болгарський народ виступив союзником Київської Русі у цій війні.
У ході візантійської компанії договір влітку 971 р. Святославу не вдалось відродити анти візантійську коаліцію у попередньому складі. Русько-візантійський договір 971 р. ознаменував остаточну їх відмову від угоди 967 р. щодо Болгарії і знову повертав Київську Русь і Візантію до вихідної точки - до тих відносин, які склалися між двома державами до 966 р., тобто до року успіхів руської зброї на Сході.
Дипломатичні зусилля Київської Русі періоду 60-70-х років Х ст. сприяв широкому виходу давньоруської держави на міжнародну політичну арену, були одним із могутніх чинників розширення і розвитку давньоруської феодальної держави.
Повертаючись з походу 972 р., Святослав був вбитий печенігами в районі дніпровських порогів.
Діяльність Святослава важко оцінити однозначно. Дбаючи про зміцнення міжнародних позицій свої держави, він майже не займався її внутрішніми проблемами. Його військові походи свідчать про недостатнє розуміння реальної ситуації, разом з тим вони сприяли зростанню ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.
Володимир Великий (980-1015). Завершується тривалий процес об'єднання території Київської держави.
Замість далеких походів, Володимир зосередився на захисті власних кордонів. Він звернув погляд на Захід і додав до своїх володінь Перемишль і червенські міста (981 р.). Змусив литовських ятвягів (983 р.) визнати його верховенство. З метою зміцнення північно-східних кордонів Русі Володимир здійснив похід на Волгу проти болгар (985 р.). Володимир налагодив дружні відносини з поляками, мадярами і чехами. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення підпорядкувати собі головні торговельні шляхи на захід, а також прокласти інші шляхи на Константинополь.
Впровадження християнства
У 987 р. у Візантії спалахнуло повстання проти імператора Василя ІІ під проводом Варди Фокі. Василій ІІ звернувся до князя Володимира за військовою допомогою, пообіцявши видати за нього заміж свою сестру Анну. Але, коли небезпека минула, імператор не захотів виконувати свою обіцянку. Тоді Володимир напав на візантійські міста в Криму, взяв Корсунь (Херсонес) і погрозив походом на Константинополь. Імператор відповів, що не може видати своєї сестри за поганця. У відповідь прозвучала заява Володимира про готовність охреститися. Щоб врятувати вітчизну від загрози війни, принцеса Анна вирішила погодитися на шлюб. Хрещення, а водночас і шлюб Володимира з Анною, можливо, відбулося у Корсуні в 987 р. По приїзді князя до Києва, він охрестив своїх синів і киян (988 р.).
Значення прийняття християнства
По-перше, християнство принесло в Україну вищий рівень культури, сприяло поширенню писемності. По-друге, сприяло об'єднанню держави і зміцненню міжнародного авторитету Київської держави серед християнського світу. По-третє, прийняття християнства зміцнювало державну владу князя, бо освячувало її.
15 липня 1015 р. князь Володимир помирає. Відразу по його смерті розпочинається усобиці між його синами.
Часи Ярослава Мудрого (1019-1054) - період найвищого розвитку Київської держави. Вона відігравала важливу роль у міжнародній політиці. У 1030-1031 рр. Ярослав відвоював захоплені Польщею червленські міста в Забужжі. Унаслідок походів на північ приєднав до Русі фінські племена чудь, завоював місто Юріїв. 1036 р. Ярослав завдав нищівного удару печенігам. Усе ж у зовнішній політиці Ярослав Мудрий надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків з різними країнами, підкріплюючи їх династій ними шлюбами.
Сам він був одружений з Інгігердою - дочкою норвезького короля Ольфа, а другим шлюбом - з Анною, дочкою візантійського імператора. Дочка Ярослава Анна була дружиною французького короля Генріха І. Друга дочка Ярослава Мудрого стала дружиною норвезького короля Гаральда Сміливого, а третя, Анастасія, вийшла заміж за угорського короля Андрія. Три сини - Ізяслав, Святослав та Всеволод - були одружені відповідно із сестрою польського короля Казімира, онука німецького цісаря Генріха ІІ і дочкою візантійського імператора Константина ІХ Мономаха.
Активні дипломатичні відносини мала Русь з Германською імперією, обмінюючись посольствами в часи воєнних дій 1030-1031 і 1040-1043 рр. Сторони вважали, що їх відносини будуть взаємовигідні - Русь прагнула мати союзника в боротьбі проти Візантії, Германія в особі Генріха ІІІ хотіла скористатися військовою підтримкою Русі в зовнішньополітичних акціях.
На схилі літ князь поділив Київську Русь між п'ятьма синами: Ізяслав одержав Київ, Древлянську землю з Туровом та Новгородом із Псковом; Святослав - Чернігів, Муромі Тьмуторокань; Ігор - Володимир-Волинський; Всеволод - Переяслав, Суздаль і Ростов; В'ячеслав - Смоленськ. Ярослав увів принцип сеньйорату. Сини князя, які на досягли князівства, називалися “ізгоями”, їх позбавляли права на землю. Система сеньйорату була однією з причин міжусобиць, ослаблення і , зрештою розпаду держави.
Після смерті Ярослава Ізяслав (1054-1078) намагався поширити свою владу і на деякі землі братів. Він зайняв Володимир-Волинський після смерті Ігоря (1060 р.), а також Полоцьк (1067 р.), Отже усі землі на правому березі Дніпра були під його владою. Поразка, завдвнв половцями у 1068 р., викликала повстання киян проти Ізяслава. Вони вибрали собі за князя Всеволода, який перед тим був ув'язнений, Ізяслав мусів тікати до Польщі, просити допомоги у короля Болеслава Хороброго. Ізяслав усе-таки повернув Київ, але грабіжництво союзників і помста князя киянам викликала нові заворушення. Крім того, Ізяслав посварився з братами і в 1073 р. мусив удруге втікати до Польщі і подався дальше у Європу шукати допомоги.
В цей час у Києві правив колишній чернігівський князь Святослав ІІ (1073-1076). Після його смерті Ізяслав помирився з братом Всеволодом і втретє став князювати у Києві (1076-1077), але незабаром загинув у боротьбі зі Святославовичами.
Останній Ярославич на київському престолі - Всеволод І (1078-1093) об'єднав головні землі Київської Русі.
Після Всеволода Святополк ІІ (1093-1113) увесь час вів боротьбу з половцями. У цій боротьбі йому допомагав Володимир Мономах, переяславський князь, під проводом якого було здобуто перемоги над половцями у 1105-1111 рр.
Володимир Мономах (1113-1125) головну увагу приділяв зміцненню політичноїб єдності держави. Дипломатичними методами і військовою силою він домігся визнання своєї влади майже усіма князями. Здійснив переможні походи на половців у 1103, 1107 та 1111 рр.
Володимир Мономах підтримував зв'язки із Західною Європою, був одружений з дочкою англійського короля Гідою. Син Мономаха Мстислав був одружений зі шведською королівною, а його дочки знайшли чоловіків у Норвегії і Данії. Добрі взаємини мав Володимир із Візантією.
Із смертю Мономаха зовнішня політика перестає бути найвищим пріоритетом у державному житті. Найстарший син Мстислав І (1125-1132) отримав Київ, Смоленськ і Новгород, інші землі перейшли до братів. Він прогнав половців з українських степіва. Мстислав підтримував зв'язки із Західною Європою, був одружений зі шведською королівною, а дочок видав заміж за королів Угорщини, Данії, Норвегії.
Після смерті Мстислава І Київська держава розпалась на кілька окремих князівств.
Феодальна роздробленість Русі змінила характер її зовнішньої політики. Єдиній зовнішній політиці наступив кінець. Кожне князівство проводило політику, вигідну тільки йому і часто невигідну для країни загалом. Водночас залишаються і спільні для всіх князівств методи ведення міжнародної політики. Русь продовжує виступати як значна міжнародна сила в Європі.
У часи феодальної роздробленості, підтримуючи з Візантією дружні відносини, Київська Русь однак намагається звільнитися з-під надмірної опіки Візантії., насамперед церковної, що здійснюється через митрополитів-греків. Політичні мотиви переплітаються з теологічними, творячи складну палітру русько-візантійських відносин.
Важливим є відносини українських князівств з Польщею. Польщі був потрібний союзник у боротьбі проти Німеччини. Водночас Польща не відмовлялася загарбати руські землі, які ослабли внаслідок міжусобної війни. До Польщі тяжіли Волинське і Чернігівське князівство. Поляки брали участь у поході чернігівського князя на Галич 1144 р., дочка чернігівського князя Всеволода вийшла заміж за сина польського короля. У великих київських князів були також добрі відносини з Польщею. Син Ізяслава одружився із сестрою Болеславовичів, а Мешко ІІІ взяв за дружину Євдокію Ізяславівну. Наприкінці ХІІ ст. намітився поворот Галича до Польщі. Завдяки цьому галицько-волинсько-польські відносини, не дивлячись на окремі конфлікти, були союзницькими. Ярослав Осьмомисл використовував поляків у конфлікті із сином Володимиром. Міцні зв'язки з польським королем Казімиром ІІ мало і Чернігівське князівство. Відомі і спільні походи польсько-українських князів проти ятвягів. Ці факти свідчать про те, що у ХІІ ст.. відносини між українськими князівствами і Польщею були досить тісними.
Чесько-українські відносини були дружніми. Насамперед це стосується Волині. Ще 1123 р., відстоюючи свої права на Волинь, князь Святослав Ярополчин, крім польських та угорських використовував і чеські наймані війська, які неодноразово брали участь у міжусобицях на Русі. У 30-70-ті рр.. Галицький князь Осмомисл був в анти візантійській коаліції разом з чехами. Чеський князь Володислав повертався із христового походу з Візантії через Київ і мав політичні контакти з великим київським князем.
Криза Візантійської імперії і утворення другого Болгарського царства сприяли зміцненню відносин між болгарами і українцями. Це проявилося при Асені ІІ, який в1207 р. знайшов притулок у Галичі. Тоді ж руські війська перебували у складі болгарських. Русь-Україна також брала участь в угорській війні через Сербію і сприяла боротьбі за самостійність Сербії і Болгарії.
Відносини із Угорщиною мали досить складний характер. Спочатку Угорщина допомагала відокремленню Галичини і Волині, згодом, боячись зміцнення Галицького князівства, підтримувала Волинь. Мадяри також були зацікавленні у сильному союзнику проти Візантії. У 1145-1146 рр. король Геза ІІ скріплює цей союз шлюбом із Єфросинією Мстиславівною, але в конфлікті між Галичиною і Волинню угорські війська несподівано повернулись назад: угорці брали участь у поході волинського війська на Київ. Відомо не менше шести походів на Русь. 1152 р. відбувся похід на Галичину, який закінчився для неї невдало. Загалом у Галичині з Угорщиною склалися дружні зв'язки, які ускладнилися після 1118 р., коли Угорщина вступила в боротьбу за Галич У ХІІ ст. відбувся рішучий перелом у русько-половецьких відносинах. Ще Мономах зробив багато для того, щоб це плем'я не було ворожим для Київської Русі. Для цього укладалися династичні шлюби. 1116 р. відбувся переможний похід руських князів на Дінець, під час якого було зруйновано ряд половецьких міст і половці відкотились далеко в степи. Після смерті Мономаха половці зробили спробу напасти на Київську Русь, але були розбиті. 1129 р. Мстислав їх далеко за Дон, Волгу та Яїк, однак боротьба з ними продовжувалася протягом усього ХІІ ст.. Половці використовувалися і в міжусобних війнах. Велику поразку вони потерпіли від об'єднаних сил князів 1184 р., але тільки у 1190 р. ця боротьба закінчилася остаточною перемогою русичів.
Відносини з половецьким степом - одна з найскладніших ланок зовнішньої політики України. Київська Русь зуміла у важкій воєнно-дипломатичній боротьбі втримати лісостеповий кордон аж до монголо-татарської навали.
Битва на Калці з монголо-татарами 1223р. закінчилась поразкою союзників. Вона негативно вплинула н і на зовнішньо-політичне становище Київської Русі. Однак це не згуртувало князів, не змусило їх вжити заходів для оборони країни. У 1239 р. татари знову появилися на Україні і захопили ряд князівств. Із захопленням Києва у 1240 р. Україна потрапила у залежність до татар.
Аналізуючи міжнародні відносини Київської Русі, потрібно коротко зупинитися на її зовнішньополітичних та культурних зв'язках. Слов'янські племена розселилися на берегах Дніпра та його приток - зручних шляхах сполучення. Розвиток торгівлі сприяв розробці природних багатств зайнятої східними слов'янами смуги Руської рівнини, що давала їм досить щедрий та різноманітний матеріал для зовнішньої торгівлі. З того часу хутро, мед, віск, ліс стали головними статтями вивозу Київської Русі.
Успіхами зовнішньої торгівлі сприяли не тільки внутрішні, природні фактори, а й зовнішні обставини, однією з яких була наявність хозарських племен, що розселилися в степах між Доном і Дніпром у УІІ ст. Вони разом з волзькими болгарами стали посередниками торгового обміну між Балтійським північним краєм та арабським Сходом приблизно з половини УІІ ст.. Підкоривши східних слов'ян, позбавивши їх зовнішньої незалежності, хозари разом з тим дали можливість слов'янам виходити на чорноморські та каспійські ринки. Під заступництвом хазар по річках йшла жвава торгівля з Придніпров'ям, про що свідчать історичні документи. Руські купці привозили доля продажу свої товари до Чорного моря, в грецькі міста, де візантійський імператор брав з них десятину (торгове мито), купці по Дону і Волзі спускалися до хазарської столиці, де поводир-хозар брав з них також десятину, входили у Каспійське море, проникали на верблюдах до Багдада. В історичних літописах є дані про те, що у УІІІ ст. виникла і розвивалася торгівля дніпровських слов'ян із хазарським та арабським Сходом.
Наслідком успіхів східної торгівлі слов'ян стало виникнення стародавніх торгових міст у Русі. З політичної сторони виникнення укріплених міст і поселень довкола них, так званих торговельних округів, знаменувало поступове формування Київського князівства як певного державного політичного утворення. Адже місто було центром не лише торгівлі, а й ремесла, релігії та культури.
У ІУ-Х ст. Київ зав'язував торговельні відносини з Візантією, арабським Сходом, із чорноморськими, азовськими та китайськими ринками. Крім того, Київ був найважливішим оборонним пунктом.
Для ведення торгівлі треба було мати безпечні кордони і відкриті торговельні шляхи по степових річках, здійснювати час від часу збройний тиск насаді ринки заради отримання вигідних торговельних умов. Цього можна було досягти тільки об'єднаними зусиллями усіх східних слов'янських племен, причому в окремих випадках через насильницьке підкорення тих, хто не бажав добровільно підтримувати київських князів. Київське князівство через географічні, торговельно-економічні чинники почало виконувати роль економічного та політичного центру слов'ян, виступаючи виразником їх інтересів. Ці спільні інтереси зумовили як внутрішню, так і зовнішню політику перших руських князів. Кордони руської держави в ХІ-ХІІ ст. свідчать про те , що вона була не племінним і не етнічним, а політико державним утворенням.
У внутрішній економічній політиці головною сферою діяльності князівської адміністрації було збирання податків у вигляді данини. Данина у підвладних Київському князівству країн, з інших князівств стягувалася здебільшого натурою. Вона збиралася, як правило, двома шляхами: або підвладні князівства привозили її до Києва (повозом), або київські князі самі збирали цю данину по інших князівствах. Київські князі споряджали по Дніпру торговельні каравани човнів, які відправлялись у Константинополь для торгівлі там зібраною даниною (вироби лісових промислів, хутро, мед, віск). Згідно з договором між грецьким імператором Цімісхієм та київським князем Святославом, руські люди мали право привозити в Грецію для продажу хліб. Головними торговцями були київський князь та його бояри. До торговельних караванів дуже часто приєднувалися в дорозі човни простих купців з тим, щоб під охороною князівського конвою досягти світових ринків.
Київ як центр політичного і господарського життя Руської землі своїми заморськими торговими оборотами підтримував також судовий промисел слов'янського населення усього Дніпровського басейну. Данина була тією основою, яка відзначала і зовнішню економічну діяльність перших руських князів. Ця діяльність в узагальненому вигляді мала щонайменше дві головні мети: 1) завоювання заморських ринків; 2) охорону та підтримку торговельних шляхів, які вели до цих ринків. Військові походи руських князів у Візантію та інші держави значною мірою були зумовлені прагнення Київської Русі підтримати або відновити перервані через різні причини торговельні відносини. Як правило, такі заходи завершувалися підписанням договорів про щорічні торгівельні зносини Русі з певною державою або містом.
Про характер зовнішньополітичних зв'язків давньоруської держави, їх масштаби, географію та форми реалізації можна судити на основі історичних свідчень, до яких належать насамперед державні документи, правові акти, договори, грамоти великих князів, літописи (“Руська правда”).
Головною формою покарання за різні порушення в Київські Русі виступали грошові штрафи. В обігу були куни або гривни кун. Гривна кун - це зливок срібла Ѕ фунта, який виступав найбільшою одиницею обміну на давньоруському ринку аж до ХІУ ст. Гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, 50 реданам, це хутрові грошові одиниці. Одночасно з “хутровими” грошима в обігу перебували і металеві гроші інших країн. Власні металеві (срібні) монети у стародавній Русі почали карбувати при князювання Володимира. Розрахунки по торговельних операціях здійснювалися і хутром, і металевими грошима, і досить часто двома валютами.
Окрім суто зовнішньої торгівлі, у Київській Русі значного поширення набули торговельні операції в кредит або кредитні угоди, про що також свідчать історичні документи.
Помітну роль у житті Київської Русі, зокрема у формуванні її державної символіки, розвитку культури, відіграла Візантія. Візантійські впливи помітні, поряд з варязькими, й у військовій організації Київської держави, будові укріплень, флоту. Візантійським впливом позначені також архітектура, малярство-іконопис, монументальний живопис, книжкова мініатюра, мозаїка. І все ж не можна зводити культуру Київської Русі тільки до візантійських впливів. Адже Київська Русь (найбільша держава ранньосередньовічної Європи) межувала з багатьма країнами, вела з ними активну торгівлю. Культура докиївської та київської князівської доби, якій були властиві елементи давньоіранської культури, відчувала вплив культур Переднього Сходу та Греції. Крім цього, ця культура була пов'язана з культурами Хазарії, народів Західної та Центральної Європи, а також Північного Кавказу та Закавказзя. Перебуваючи в контексті візантійсько-болгарсько-слов'янської спільності, культура Русі усе ж становила певну автохтонність, хоча була досить відкрита усім впливам і взаємодіям.
Таким чином, з ІХ ст.. до 30-х років ХІІ ст. Київська-Русь Україна як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий різноманітними подіями та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була рання феодальна монархія з центром у Києві. Вона висунулась на провідні позиції в Європі й була вшанована тогочасними найрозвинутішими країнами.
2. Міжнародні відносини Галицько-Волинської держави

Галицько-Волинське князівство - друга після Київської Русі велика держава на українській землі. Вона, з одного боку, зберегла Україну від передчасної окупації з боку Польщі, а з другого - припинила процес асиміляції українського етносу великоруським. Ця держава, перейнявши національно-культурні традиції Київської Русі, свою політичну діяльність розвивала під сильним впливом стосунків, які існували в Середній Європі. З занепадом Києва посередницька роль у торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Беручи участь у політичних та економічних справах Європи, Галицько-Волинська держава втягувалась і в духовні інтереси Західної Європи, збагачувала її культурним впливом і збагачувалась сама.
У зв'язку з тим, що Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, розташованих далі від степів - Галичини і Волині.
Галицька земля відокремилася ще в кінці ХІ ст. Тут з другої половини того століття осіла династія Ростислава Володимировича (онука Ярослава Мудрого). Його три сини - Рюрик, Володар і Василько, поділили згодом Галичину. Боротьба князів Волині, котрих підтримував великий князь київський Святополк, проти Галичини. Осліплення Василька. Володар і Василько розгромили Святополка на Рожнім полі (Галицько-Волинське пограниччя), а його союзників угрів - під Перемишлем. (1099 р.). Василько і Володар померли майже одночасно, і вся влада в Галичині перейшла до Володаревого сина талановитого і енергійного Володимирка (1141-1153). Він переніс свою столицю до Галича і досить успішно там правив.
Князь Ярослав Осьмомисл, син Володимира (1153-1187), розширив свої володіння, колонізуючи Дністер; землі його доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі стосунки з Угорщиною, Німеччиною. У 1165 р. він визнав певну залежність від Фрідріха І Барбаросси. Галичина за Ярослава розквітла економічно і була наймогутнішим князівством на Русі. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ і боровся з половцями. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією.
З економічним і політичним ростом Галичини зростав також вплив галицького боярства. Після смерті Ярослава, князем став його син Володимир ІІ (1187-1199). Він не відрізнявся політичним хистом і бояри прогнали його з князівства. Князь шукав допомоги в Угорщині, але угорський король Андрій використав це на свою користь, зайняв Галичину власним військом і оголосив себе королем Галичини. Проти нього почалося повстання, бояри поєдналися з Володимиром і допомогли йому повернутися на князівство.
Зі смертю Володимира ІІ закінчився рід Ростиславовичів. Століття князювання цієї династії дало Галичині основи для її подальшого історичного розвитку. Ростиславовичі зуміли оборонити свою землю від вторгнення сусідів - поляків, угорців, забезпечити кордони князівства, розвинути господарство та торгівлю, Вони закріпили за Галичиною визначне становище серед українських князівств і країн Європи. Ці здобутки Галичина зберегла і тоді, як увійшла в державницький зв'язок з Волинню.
Волинь на півстоліття довше ніж Галичина була пов'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині ХІІ ст. Однак Волинь дуже швидко поділилася на малі князівства і через те втратила своє політичне значення.
Роман Мстиславович (1173-1205) об'єднав волинські землі і у 1188 р. на заклик галицьких бояр приїхав до Галича, щоб князювати на місці Володимира Ярославовича, але в скорому часі змушений був залишити князівство. Лише після смерті Володимира, в 1199 р., він удруге заволодів Галичем і з'єднав його з Володимиром.
Намагання київського князя Рюрика відібрати у Романа Галичину закінчилися поразкою: Роман відібрав у нього Київщину і Київ і посадив там свого намісника. Він підтримував приязні стосунки з Візантією, з Угорщиною, з папою Інокентієм ІІІ.
Роман Мстиславович пропонував створити федерацію князівств, які кожного року обирали б зверхника цієї федерації. Ідея князівської федерації була новацією того часу. Літописець називав Романа “великим князем, самодержавцем всієї Русі”. Саме у Романа Мстиславовича шукав захисту імператор Візантії Олексій ІІІ Ангел після завоювання Константинополя хрестоносцями.
Галицько-Волинське князівство мало великі зв'язки із зарубіжними країнами. Про це свідчить і розвиток торгівлі, яка велася за правовими нормами. Відомим торговим шляхом був шлях з Томуня через Холм на Володимир. Інша дорога йшла через Берестя і Ковель. На Польщу вела дорога з Червена на Сандомир, із Львова - на Городок, Любасів до Томуня. Із Звенигорода шлях пролягав на Закарпаття і в Угорщину. Відчувався і культурний вплив Європи на Західну Україну. Вже при дворі Ярослава Осмомисля був звичай носити західний одяг. Ввозили сюди: з Литви - продукти лісового господарства, з Візантії - шовк, вино, прянощі, із Західної Європи - сукно, полотно, оселедці. Вивозили ж шкіри, хутра, віск, сіль. Умови торгівлі встановлювалися дипломатичноми переговорами. У закордонній політиці Роман утримував тісний союз з Візантією, що убезпечувало його від угорських претензій на Галичину; через це угорський король Андрій мусив нав'язати з Романом приязні стосунки. Мав тісні зв'язки з папою Інокентієм ІІІ.
Роман брав участь у боротьбі між польськими князями, допомагаючи своїм союзникам. Також здійснив успішні походи на половців та литовських князів. Згодом він втрутився у боротьбу між гібелінами (прибічниками імператорської династії Гогенштауфенів) та гвельфами (прихильниками пап), виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном ІУ Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславович загинув 19 червня 1205 р. у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Зави хвостом на Віслі. Передчасна смерть не дала Романові закріпити престол за своїми синами Данилом (що мав 3 роки) і Васильком (1 рік). З того часу почалася боротьба за Галицьку землю. Романова дружина з малолітніми синами шукає притулку у Польщі і Угорщині. 1205 р. у Ся ноку відбулася зустріч княгині Романової з королем Андрієм, який обіцяв взяти їх під свій протекторат, а насправді задумав включити Галичину до Угорщини. Про це свідчить прийняття ним титулу короля Галичини і Володимирії. Польський князь Лешко Білий захопив пограничні землі князівства між Вепром і Бугом.
Першими захопили Галичину 1206 р. три сини Ігоря Святославовича. Однак бояри з допомогою угорців розправилися з ними. На княжіння запросили малолітнього Данила, але скоро прогнали його. Князем стає боярин Володислав Кормильчич, що викликало протест князів. У Спіші 1214 р. Угорщина і Польща домовилися про Галичину. Андрієвого сина Коломана було одружено із донькою Лешка і посаджено на престолі у Галичині. Польща отримала Перемишль. Однак незабаром цей союз розпався і Галичина була окупована угорцями. Данило спочатку зосередив свої зусилля на звільненні Волинської землі. Йому вдалося заволодіти Берестям, Белзом, Перемишлем і тільки у 1215 р. вступити у Володимир, а у 1230 р. Волинське князівство було повністю в його руках. Після цього розпочав боротьбу за Галичину. У 1238 р. Данило остаточно заволодів Галичем.
Щоб зміцнити свої східні кордони перед загрозою нової навали монголів, 1239 р. Данило Галицький рішучим ударом захопив Київ, яке залишив із військом свого воєводу Дмитра. У1243-1244 рр. він двічі здійснив походи на польські землі, здобув замок Люблін і тим самим змусив поляків відмовитися від зазіхань на територію Галицько-Волинської держави.
1245 р. Данило разом з братом Васильком під містом Ярославом цілковито перемогли полчища угрів та поляків. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.
Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив поїхати до Батия, щоб захистити свої землі. Він приїхав у Сарай наприкінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист і не лише не дав себе знищити, а й добився від Батия підтвердження на Галицько-Волинське князівство.
При Данилі Романовичу Галицько-Волинська держава, займаючи більшу частину української етнічної території того часу, досягла найбільшого розквіту. Данилом Галицьким були засновані нові міста (Львів, 1256 р.; Холм, яке стало його столицею). Він зміцнює старі фортеці. Йому вдалося підкорити бунтівних бояр і тим самим посилити централізацію управління. Правителі Західної Європи, сам папа Римський Інокентій ІУ були зацікавлені в союзі з Данилом у боротьбі проти ординської орди. Він прислав йому королівську корону, і папський посланник Пізо коронував його в Дорогочині 1253 р.
Сподівання Данила на допомогу Заходу у боротьбі проти татар не оправдались. Тому 1254 р. Данило з великим військом рушив проти татарського намісника Куремси і розбив його. Проте успіх був тимчасовий. Золота Орда послала на галицько-волинські землі 1259 р. грізного воєводу Бурундая. Данило не мав сили воювати з ним і тому пішов на умови татар і знищив всі укріплення міст. Але він не скорився завойовникам, вів дипломатичні переговори з Польщею та Угорщиною з метою створити антитатарську коаліцію. Однак успіху він не мав. В останні роки життя Данило отримав багато перемог над литовським князем Мендовгом і знову збирався з силами, щоб піднятися проти татаро-монголів. Данило Романович тяжко захворів 1264 р. помирає в Холмі. Було йому тоді 63 роки.
Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бебенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривало боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів). Незважаючи на складну політичну ситуацію Данилові вдалося зміцнити Українське королівство, ведучи незвичайно важку, але майстерну гру: на Сході проти татар і на заході - проти підступних сусідів - Литви, Польщі і Угорщини.
Політику Данила продовжив його син Лев І (1264-1301). Він мусив визнати над собою владу Орди, але звів залежність тільки до військової допомоги. Він оберігав і північний кордон. Пішов походом 1275 р. проти Тройдена і підписав з ним мир.. У 1280 і 1289 рр. Лев ходив походом на Польщу і приєднав до князівства Люблінські землі. Лев близько порозумівся з чеським королем Вацлавом. Отримав деякі землі на Закарпатті. Таких широких кордонів Галицько-Волинська держава ще не мала.
1269 р. помер його брат Швари, і усі його володіння перейшли до Лева. У зовнішній політиці чільне місце належало відносинам з Польщею. Після смерті Болеслава Мало польського Лев виступив претендентом на краківський престол, але невдало: було обрано Лешка Чорного. Це викликало кількарічну війну з Польщею, яка закінчилася із смертю Лешка в 1288 р. У боротьбі за краківський престол Лев обстоював кандидатуру Болеслава Мазовецького, свого сестринича, сина Предслави. Під час цієї міжусобиці Лев знову захопив Люблін.
У цей час змінюються відносини з Угорщиною. В 1281 р. Лев забрав частину Закарпаття із Мукачевим. Ім'я Лева згадується в багатьох західноєвропейських джерелах як союзника Угорщини у її боротьбі з Чехією (1271 р.). Під час війни Пшемисла ІІ , Оттокара Чеського з Рудольфом Габсбурзьким чеський король добивається приязні Лева, але цього ж самого добивається й Рудольф Габсбурзький. Пізніше Лев нав'язав добрі стосунки з новим чеським королем Вацлавом ІІ і відвідав його в 1289 р. Підтримував Лев також стосунки з Тевтонським орденом і Литвою. Оберігав північний кордон держави від ятвягів, а коли литовський князь Тройден захопив прикордонний Дорогочин, організував великий похід на Литву, здобув Новгородок . В результаті Тройден змушений був піти на мир. Лев визнавав над собою владу Золотої Орди, але гнучкою політикою зумів цю залежність звести до мінімуму: він надавав лише військову допомогу для походів, які організовував хан. Зате татари допомагали йому у зміцненні політичних планів. Нема певних доказів на те, чи Львів уже за Лева був столицею Галичини.
Син Василька Волинського, Володимир, був людиною мирною, “книжник великий, філософ”, він охоче відмовлявся від участі у війнах, до яких його примушували татари. Усю увагу скерував на будівництво. За його правління було збудовано багато нових міст, палаців, укріплень, соборів. Він забезпечував церкви книгами і сам їх переписував. Був висококультурною, гуманною, освіченою людиною. Ще за життя передав Володимир-Волинське князівство не Леву, а його брату Мстиславу. Із смертю Володимира закінчується Галицько-Волинський літопис.
Мстислав (1289-1292) об'єднав центральну та східну Волинь, пізніше дістав від Литви Волковийськ. Після смерті Мстислава знову об'єдналася вся Галичина і Волинь в одну державу під владою Лева, а після його смерті (1301 р.) під владою його сина Юрія (1301-1315).
Юрій І уникав воєн, і, можливо, внаслідок аж за надто мирної політики втратив Люблін (1302 р.). Своєю столицею обрав Володимир, і взагалі в його державі першість належала Волині. На власній печатці він іменував себе ”король Руси, князь Ладимерії”. Правління Юрія було добою розквіту, спокою та економічного добробуту держави. У 1303 р. він заснував окрему митрополію в Галицько-Волинській державі (київський митрополит у тому часі пересилився до Суздаля), до якої входило кілька єпархій - володимирська, луцька, перемишльська, турівсько-пінська (перед тим вся Русь входила до складу однієї метрополії - київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. Мав повагу сусідніх держав. Він був одружений з Єфимією, сестрою Владислава Локетка, Куяновського князя. Юрій також уклав союз з Тевтонським орденом: це було потрібно для противаги небезпечному сусідові - Литві.
Сини Юрія Андрій і Лев ІІ (1308-1323) дістали його спадщину. Як вони керували державою: чи спільно, чи поділяли її - невідомо. У грамотах вони йменували себе “князями всієї Руси”. У зовнішній політиці брати опиралися на союз з Тевтонським орденом. Збереглися привілеї, видані ними торунським і краківським купцям. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більшим відчутним був тиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглася грамота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з Орденом, якому галицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Це свідчить про широкий розвиток галицько-волинської торгівлі. Ймовірно, вони вели незалежну політику щодо татар, вели проти них війну, можливо обидва загинули в ній.
Становище їх у тодішньому політичному світі було, очевидно, досить міцне, якщо довгий час вони могли втримувати закарпатські завоювання Лева І, а в Угорщині знайшлася група вельмож, котра поставила одного з братів кандидатом на угорський престол проти Карла-Роберта. Вони тримали Закарпаття, поки Карл-Роберт не здобув Мукачів, що поклало кінець українському володінню в Закарпатті. Очевидно дітей вони не мали, і династія Данила перервалася.
На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри останніх князів Андрія і Лева ІІ. Він прийняв православну віру і ім'я Юрія ІІ (1325-1340). У зовнішній політиці Юрій ІІ Болеслав тримався союзу з Прусією. З Польщею, яка на той час об'єдналася, відносини були напружені. У 1337 р. Юрій ІІ разом із татарами намагався повернути Люблін, але не мав у цьому успіху. З Литвою Юрій ІІ мав дружні стосунки, закріплені у 1331 р. його шлюбом з дочкою князя Гедиміна Єфимією.
Князь Юрій ІІ протегував містам, сприятливо ставився до німецької колонізації. Незважаючи на обрання Юрія ІІ самими боярами і їх безпосередньої участі у правлінні князівством, проти Юрія ІІ Болеслава діяла боярська опозиція. Його звинувачували у протекції чужинцям, в сприянні німецькій колонізації, в намірах окатоличити українські землі. У 1340 р. князя Юрія ІІ було отруєно, а його прихильників почали переслідувати. Його загибель була великою трагедією для України. Це був час, коли дві агресивні сусідні з Україною держави вийшли зі стану анархії та міжусобної боротьби і розпочали державне будівництво під проводом талановитих королів: Польща - під проводом Казімира Великого, Угорщина - Карла-Роберат.
Після смерті Юрія ІІ- Болеслава бояри запросили Любарта, сина литовського князя Гедиміна. Новий князь прийняв православ'я разом з ім'ям Дмитро. Спроба Дмитра Любарта утвердитися в Галичині зустріла конкуренцію з боку Казімира Великого, котрий негайно після смерті Юрія ІІ Болеслава поспішив до Галичини “помститися” за вбивство князя та його католицьких прихильників. Одночасно прийшли угри й наближалися литовці. Галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар і з їх допомогою уклали мир з трьома претендентами; визнаючи їх зверхність, виторгували собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько як “староста та управитель” Руської землі. Завдяки його політичному хисту країна зберегла свою державність до 1349 р. до смерті Дедька. Великою помилкою галицьких бояр було те, що вони не підтримали Дмитра-Любарта в його боротьбі за Волинь. З 1340 р. почалася боротьба за галицько-волинські землі між їх сусідами. У 1349 р. Казімир Великий дістав право від татар на Галичину, після цього він удруге напав на галицькі землі і заволодів ними. Любарт з литовцями почав нападати на Галичину і Польщу, але поляки разом з уграми незабаром здобули Володимир. Галичина і Холмщина залишилися в руках поляків. Дмитро-Любарт, князь Волинський, став васалом Польщі. У цих змаганнях Галицько-Волинська держава занепала остаточно.
Після занепаду Києва галицько-волинська земля перейняла на себе основні торговельні та політичні переваги колишньої держави. Значення цих земель росло також і завдяки східно-західному торговельному шляху. Галицько-Волинська держава продовжила на ціле століття існування державної організації і стала головним політичним центром всієї України.

Тема 3.

Українські землі у міжнародній політиці іноземних держав (ХІУ - перша половина ХУІІ ст.) (4 год.)

Із занепадом Галицько-Волинської Держави українські землі перестають бути серцевиною важливих політичних об'єднань, стають об'єктом боротьби сусідніх держав - Литви, Польщі та Московії. У завоюванні руських земель спочатку значних успіхів добилася Литва. Однак більш чисельніша й агресивніша польська шляхта, вдаючись до військового тиску та дипломатичних угод, витіснила литовців з України. Швидко зростаюче Московське царство починає виношувати думку, що саме воно є правонаступником Київської Русі. З півдня українські землі зазнавали спустошливих татарських і турецьких набігів. Силою, яка зуміла зупинити войовничий наступ Османської імперії і Кримського ханства, стали українські козаки, які заснували військову організацію - Запорізьку Січ, з іменем якої пов'язане відродження української державності, яка в середині ХУІІ ст. існувала уже в завершеному вигляді.

Боротьба за українські землі між Московською і Литовсько-Польською державами

Виснажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті останнього Галицько-Волинського князя Юрія ІІ польський король Казимир ІІІ напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Петько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення.
В боротьбі за галицькі землі, яка йшла із змінним успіхом, симпатії більшості галичан були на боці Любарта. Все ж сили були надто нерівними. В 1349 р. Польща знову захопила Галицьке-Холмське та Перемишльське князівства, а король польський Казимир проголосив себе “правителем Королівської Русі”, тобто Галичини. Великий князь литовський Альгірдас (Ольгерд Гедимінович) у 60-х рр. ХІУ ст. підпорядкував собі інші українські землі - Поділля, Київщину, Переяславщину. Галицьке князівство з 1370 р. опинилось під владою Угорського королівства, причому з 1372-1378 і 1385-1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорщини і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. Однак 1387 р. Галицька земля і західна частина давньої Волині (Холмщина) були надовго захоплені Польським королівством. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, в тому числі територія сучасної Буковини, опинилась у складі Молдовського князівства, яке сформувалось саме в цей час. Поряд з румунською більшістю, значну частину населення цього князівства становили українці, а деякі волості були цілком українськими. В устрої і правовій системі Молдавського князівства було чимало рис, які сформувались у Галицько-Волинському князівстві, навіть грамоти господарів (князів) Молдавії протягом тривалого часу укладалися українською мовою.
Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України

Ґрунт для останньої унії між Польщею та Великим Литовським князівством визрівав від початку ХУІ ст. Польща не залишала своїх планів на приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви.
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрати зверхності політичного становища в суспільстві, поза як провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбільше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєднаної Польщею ще в ХІУ ст.
Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалася польська шляхта.
На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта - дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам федералізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.
Всередині ХУІ ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські і білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуація в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 р. Полоцьк, що належав до того часу Литві.
Литва опинилася в критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала величезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовська, так і українського та білоруського походження) вимагала унії з Польщею, щораз стикаючись з опором магнатської олігархії.
Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів.
Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиття Литви і Польщі в одну державу), то посли Литви - князі К.Острозький, Г.Хоткевич, Є.Волович, К.Радзивілл та інші - вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.
Проте Сигізмунд-Августза підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині і Підляшшя. Не відчуваючи реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилась. Тепер Литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що вони не будуть позбавленні своїх привілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об'єдналися в єдину державу - Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.
Латвія втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина і Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Вона усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до яких входили магнати, шляхта і вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялася на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства ділилися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилась і судова система. У кожному повіті впроваджувалися громадські та земельні суди. Громадський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв'язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися і окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські, Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі).
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід.
Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами і шляхтою. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво.
Запорізька Січ у міжнародній політиці Європи

Слово козак тюркського походження, і в перекладі означає “вільний незалежний чоловік”. Перша згадка про українських козаків датується 1492 р., коли кримський хан Менглі-Гірей скаржився великому князю литовському, що кияни і черкасці розбили під Мягиною турецький корабель, і у відповідь на це князь обіцяв потрусити козаків. Однак документальне свідчення про існування українських козаків уперше зустрічається в усній грамоті 1499 р. великого князя литовського Олександра київському війтові та міщанам про воєводські прибутки.
Причини утворення козацтва

- важкі феодальні повинності Польсько-Литовської держави для українського населення;
- економічний чинник, до Люблінської унії литовські феодали зовсім відмовлялися від окраїн чорноземів, і уряд надавав їх у володіння нижчому станові, який повинен був на свій страх і ризик захищати їх;
- захист України від агресії Османської імперії, яка становила велику небезпеку після завоювання і перетворення Кримського ханства у свого васала.
Засновником Запорізької Січі був князь Дмитро Вишневецький (Байда). Улітку 1556 р., після завершення очаківського походу на Малу Хортицю, Д. Вишневецький прибув зі своїми козаками, які звели тут укріплення(січі - із січених дерев'яних колод), а також замок. Пізніше козаки перенесли Січ на острів Томаківка, а в ХУІІ ст. - Базавлук та Чотомлик. За усю історію козацтва існувало 8 запорізьких січей. Запоріжжя стало зародком нової української (козацької держави). Були створені структури влади, які поступово зосереджувалися в руках старшини. Керівним органом був Кіш, по суті центр не лише військової, а й адміністративної та судової влади на території Запоріжжя, якому підпорядковувалися не лише козацтво, тобто військо, а й навколишня людність, що проживала в укріпленнях - паланках, хуторах-зимівниках. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман. До складу Коша входили виборні суддя, обозний, хорунжий. Пізніше, у ХУІІІ ст. територія Запоріжжя почала поділятися на округи - паланки на чолі з полковником і місцевою старшиною. Найважливіші питання військового та політичного характеру кошовий отаман виносив на розгляд військової ради. Запорізька Січ була козацькою демократичною республікою.
Кошовий отаман, в руках якого зосереджувалося керівництво військовою та адміністративною владою на Січі, обирався раз на рік (на Різдво) на загальній раді.
Запорізька Січ відігравала помітну роль і в міжнародних відносинах. Зважаючи на запорізьке козацтво як велику військову і політичну силу, уряди Росії, Туреччини, Венеції, Австрії, Кримського ханства, Франції налагоджували із Січчю дипломатичні відносини.
Перші зносини українських козаків вже в 20-х рр.. ХУІ ст. зав'язалися з представниками Російської держави. До найперших таких зв'язків можна віднести зустрічі із сторожовими загонами московського царя, які, стежачи за пересуванням татарської орди, заглиблювалися далеко на південь в степи. Відтак почалися контакти з російськими прикордонними воєводами. З ними, а також з українськими старостами до певної міри погоджувались спільні походи проти татар.
Були встановлені також тісні зв'язки між донцями та запорожцями, причому ініціатива виходила від представників дніпровської вольниці.
Значні успіхи у боротьбі з чужинськими набігами у 40-х рр. ХУІІ ст. ще вище піднесли козацький авторитет, засвідчили про грізну й самостійну силу, з якою потрібно рахуватись.
І вона заявила про себе на повний голос із початком 50-х років уже на міжнародній арені з приходом на дніпровські острови Дмитра Вишневецького.
Д.Вишневецький - український феодал Польсько-Литовської держави - має величезні заслуги не тільки на терені захисту рідної землі від ворогів, а й у справі організації українського козацтва, піднесення його на високий рівень європейських політичних зв'язків. Він, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводившись незалежно щодо прикордонних старост, які намагалися тримати Січ у повному підпорядкуванні, спираючись на підтримку російських прикордонних воєвод і бойових побратимів з Дону, почав виокремлювати запорізьке козацтво в автономну, незалежну від Польсько-Литовської держави, а згодом і в самостійну організацію, поступово висуваючи її на арену міжнародних відносин.
Одним з перших дипломатичних кроків Вишневецького була поїздка восени 1553 р. до столиці османської Порти. У Константинополі він, швидше всього, міг домовлятися від свого імені як староста черкаський і канівський про врегулювання прикордонних конфліктів, добиватися від правителів Туреччини припинення набігів кримської орди на українські землі. Розуміючи, що без зовнішньої допомоги щойно організованому козацькому війську не обійтися, Д.Вишневецький вирішив скористатися непорозумінням, які виникли між Портою і Кримом, зав'язавши в цей час добросусідські відносини з обома правителями, що, врешті, йому вдалось.
Вернувшись з Туреччини, Вишневецький мав аудієнцію в короля Польщі під Любліном. Призначаючи його прикордонним старостою в Черкасах і Каневі, Сигізмунд-Август доручив йому бути “стражником” і на Хортиці.
Як ніхто інший, Вишневецький прекрасно розумів, що успіх боротьби з ординською навалою буде забезпечений тоді, коли Запорізьку Січ підтримуватиме російська держава.
З огляду, мабуть, на підтримку російського уряду та організаційне зміцнення дніпровського козацтва Вишневецький вважав уже за можливе дати об'єднаними загонами генеральний бій кримському ханові. Саме у зв'язку з цим він звернувся по допомогу і до польського короля. Козацький посланець Захарко, однак не тільки не одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затриманий до закінчення Варшавського сейму.
Не відпустивши Захарка до Запоріжжя, Сигізмунд-Август відправив на Січ шляхтича Василя Шишковича для з'ясування ситуації (хоча там уже перебував польський посол Андрій Одинцович), а на пропозицію козаків та їх прохання про допомогу не відгукнувся конкретними діями. І це в той час, коли набіги татар на Україну тривали, а польська влада нічого не могла вдіяти для їх припинення.
Таким чином, на відміну від російського уряду, який підтримував Вишневецького у боротьбі проти ординських набігів, польська влада не відгукнулася на пропозиції козацтва.
Вишневецький, незважаючи на грізний лист султана до короля від 6 травня 1557 р. про “приборкання ґвалту підданого свого Дмитра”, продовжував вести бойові дії з ордою, регулярно повідомляв у Москву про пересування ханського війська, що дало змогу Російській державі своєчасно виступати на зустріч ворогові.
Пізніше Вишневецький, перейшов на службу до Московського царя (пізніше відійшов від нього), ще довго турбував кримчаків. У 1561 р. він остаточно пориває з царем і вертається до Польщі. У 1563 р. Вишневецький пішов з козаками на Молдавію, сподіваючись обняти престол господаря. Однак, потрапив у пастку, невеликий загін Вишневецького був розбитий, а його самого заковано і відіслано до Туреччини, де він і загинув.
Походи козацтва під проводом князя Вишневецького проти турецько-татарської навали знайшли широкий відгук і збудили інтерес правителів європейських країн до нової організованої військової сили, що з'явилася на дніпровських островах. У багатьох столицях народжувалися проекти використання її у війнах, що спалахували то тут, то там.
Відбулися попередні контакти представників дніпровської вольниці з послами європейських країн, зокрема Франції. Крім того, запорожці в цей час підтримували відносини з польським урядом, молдавськими господарями і зі своїми донськими побратимами.
Починаючи з 1568 р. польський король, враховуючи силу і авторитет запорізького козацтва на міжнародній арені, змушуй був офіційно визнати його як самостійну військову організацію, пропонуючи службу і оплату. Хотів контролювати їх діяльність. Тепер король звертався до козацтва не через своїх прикордонних урядників, а безпосередньо сам. Запорізька Січ, де й далі збиралися нові сили, продовжувала розвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її згоди входити в дипломатичні зносини з сусідами.
Широкого розмаху набирають контакти з Росією. З початку 79-х років ХУІ ст. вони багато у чому пов'язувалися із зацікавленістю Івана Грозного в проектах визволення Молдавії від васальської залежності від Порти, а, отже, - і в участі запорозьких козаків в анти турецькій коаліції. Значну роль відігравала Москва в підготовці козацьких походів у Молдавію для підмоги тутешнім повстанцям у боротьбі з турками.
Відносини козацтва з польським урядом у цей час розвиваються досить успішно. Запорозькі посли були присутні навіть на коронації нового короля Стефана Баторія 1576 р.
Незважаючи на деяку прив'язаність козацтва до русла польської політики, воно продовжувало підтримувати відносини з російською державою, висилало посольства навіть до кримського хана (після 1585 р.)
У 90-х роках ХУІ ст. особливо широкого розмаху набрав розвиток дипломатії Запорізької Січі. Крім Польщі та Росії, козаки вступали в зносини з багатьма європейськими країнами, Ватиканом. Про переговори з австрійським імператором Рудольфом ІІ 1594 р. докладно розповідає його посол на Запоріжжі Еріх Лясота. Він говорить і про козацьких послів - полковника Станіслава Хлопицького - до московського царя та сотників Саська Федовича й Ничипора - до австрійського імператора.
У травні - червні 1594 р. гетьман Северин Наливайко вів переговори з папським легатом Олександром Комуловичем, який мав інструкцію з Ватикану схилити козацтво до ати турецького походу.
Однак папський посол в Україні так і не зміг по суті налагодити контакти із запорожцями для організації походів проти орди. Козацтво наприкінці ХУІ ст. й надалі вело самостійну активну антитурецьку й антитатарську політику, не пов'язуючи її з дипломатичними акціями Ватикану.
Підсумовуючи розвиток українського козацтва у ХУІ ст., можно однозначно твердити: намагання Речі Посполитої взяти під контроль зростання його чисельності та діяльність по суті повністю провалилась. Польща, яка вважалася впливовою державою в Європі, виявилася слабкою у змаганні із козацтвом. Не зумівши в ХУІ ст. підпорядкувати собі козацький рух на Запоріжжі, вона виявилася безсилою й утримати в покорі реєстрове козацтво, хоч організувала його саме з цією метою. Розвинувши прагнення запорожців, реєстрове військо досить швидко досягло жаданих прав, що дало змогу закласти юридичну базу під легалізацію і оформлення нової, досі не знаної суспільної організації. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки ХІІ ст. вперше підняло голос на захист інтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту, пробудивши почуття національної свідомості, прагнення до відродження власної держави.
Найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним із найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів був Петро Конашевич-Сагайдачний. Народився він у с. Кульчиці на Львівщині. Навчався в Острозі, а згодом подався на Запоріжжя, де брав участь у походах на Молдавію та Лівонію. Особливої слави здобув морськими походами, зокрема на Кафу у 1616 р. й до кінця життя він був гетьманом Війська Запорізького, під його керівництвом козацтво перетворилось на окремий стан, його збройні сили були реформовані в регулярну армію з жорстокою дисципліною.
Щодо польського уряду, то Конашевич-Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як його посередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому війську для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановленні кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока тисяч. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва і міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.
Завдяки гетьманові Конашевич-Сагайдачному 1620 р. відбулося висвячення нових православних ієрархів. Його старанням козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщани і духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості у своїх діях і планах.
У цей час, на початку ХУІІ ст., в Європі з представників багатьох націй створилася своєрідна “ліга християнської міліції”, метою якої було вигнання турків з Європи. Гетьман Сагайдачний і все запорізьке військо записалося до неї. У Франції, поблизу Авіньйона, знайдено рукописи про контакти старшини Війська Запорізького з лігою, що виникла саме тут.
1618 р. почалися українсько-перські переговори. Шах Аббас - перший з персидських володарів - зацікавився запорожцями. Його військовий радник запропонував набрати на службу10-12 тисяч запорожців, які б виступили проти турків.
Однак польська влада, не бажаючи розпалювати конфлікт із Туреччиною, не надала Персії офіційної козацької допомоги. Проте є свідчення, що козаки воювали в армії Аббаса, це були приватні загони, які пішли в найми до персів.
На початку ХУІІ ст. налагоджуються контакти запорожців із грузинськими князями. З того часу, козаки почали нападати на Синоп і Трапезунд, вони звернули на себе увагу правителів Західної Грузії, які перебували у ворожих відносинах з Османською імперією. Встановлення дружніх зв'язків із грузинськими князями диктувало козакам необхідність мати в цьому регіоні союзників і опорні пункти для укриття на випадок поразки морського походу.
Одним із чинників, що сприяв налагодженню цих контактів, була спільність християнської релігії запорізького козацтва та населення західногрузинських феодальних князівств 1620 р. почалася війна Речі Посполитої з Туреччиною. У битві під Цецорою 1 вересня 1620 р. польське військо було розвите. Одною з причин поразки була відсутність українських козаків. Після розгрому польського війська, сейм терміново прийняв ухвалу взяти на службу20 тисяч козаків і всіляко намагатися схилити козаків до війни з турками. Аби домогтися у цій ситуації задоволення своїх вимог щодо затвердження ново висвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачного і Курцевича, а самі почалися готуватися до походу. Тим часом їхнє військо на чолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на слова пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінці серпня зосередилися дві армії - турецька, що налічувала близько ста тисяч регулярного війська й кілька десятків тисяч озброєної челяді, і польська, чисельність якої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч, спустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавію проходив у безупинних боях з турками і татарами, які намагалися не допустити з'єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат. Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм на зустріч і мало не потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів. Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили на смерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрали гетьманом Конашевича-Сагайдачного.
Під час битви під Хотином, козаки відіграли головну роль у боротьбі з турками і витримали відчайдушний турецький штурм, що не приніс султанові успіху, і це змусило його розпочати переговори з поляками. Переговори розпочались 2 жовтня 1921 р.
Від самого початку переговорів козацьке питання займало на них чільне місце. Турки вимагали від Польщі вжити най рішучих заходів супроти запорізьких козаків. Вони наполягали на видачі останніх. Польські посли вказували на неможливість виконання цієї вимоги й пов'язували козацьке питання з татарськими наскоками на Україну та їх згубними наслідками. Далі посли розповіли, що спустошення турецьких володінь є справою не тільки запорізьких козаків, а й донських, підданих московського царя. Турки вимагали видачі козацької старшини, на що посли заявили: поляки від найдавніших часів поважали своїх союзників по зброї, тож не може бути й мови про видачу їх супротивникам.
Турецька сторона запропонувала особливі статті щодо турецько-козацьких взаємин. Султан вимагав згоди на будівництво замків, турецьких поселень на території України. Поляки відповіли, що це незгідно з дружнім сусідством і означало б капітуляцію перед Туреччиною.
Щоб гарантувати припинення татарських походів, посли просили дозволити Польщі укладати самостійну угоду з ханом, на що султанський представник відповів: “Хан, раб султана, вчинить так, як скаже султан”.
До угоди заносився пункт “Про довічну відмову Польщі від Молдавії і про входження до складу останньої Буковини”. Польща відмовлялася від свого протекторату над Молдавією, але вимагала, щоб на молдавський трон посадили людину мудру, з добрими намірами щодо Польщі. За цих умов поляки обіцяли віддати Молдавії Хотин після підписання угоди.
Для залагодження прикордонних конфліктів сторони погодилися заснувати комісію з представників Польщі і Туреччини. За угодою Польща повинна була сплачувати щорічно кримському ханові утримання в розмірі 30 тисяч золотих. За це хан зобов'язувався надати Польщі воєнну допомогу. Султан мав отримати 2 тисячі соболів, 20 тисяч лисячих шуб, коштовну скриньку, годинники.
Із такими умовами миру польські посли повернулися до свого табору. Вони повідомили козаків про порядок повернення війська додому. У присутності пораненого гетьмана Сагайдачного запорожці уважно вислухали послів. У статтях угоди, які стосувалися козацьких походів до берегів Туреччини й Криму, не було нічого нового, бо це питання неодноразово обговорювалося і раніше. Такі умови миру не позбавляли козаків підозр і побоювання щодо своєї подальшої долі. Через це вони вирішили, не дотримуючись визначеного порядку, вночі переправитись на лівий берег Дністра. Перед тим, як покинути табір, запорожці вибрали послів до короля Сигізмунда ІІІ, які мали прибути до Варшави й викласти йому основні вимоги козаків.
Хотинський мир був компромісом насамперед за рахунок козаків. Умови мирної угоди спрямовувалися проти них. Невдячністю заплатила Річ Посполита тим, хто врятував її від катастрофи. Вона зобов'язалася заборонити чорноморські походи. Король рекомендував відібрати у запорожців човни, зменшити кількість козаків до 3 тисяч осіб, переписавши їх до реєстру. Однак реалізувати ці плани не вдалося. Після підписання Хотинської угоди загострилися шляхетсько-козацькі конфлікти, сила січовиків зростала, морські і сухопутні походи проти турецько-татарських агресорів досягли великого масштабу, переростаючи у справжню війну.
У Західній Європі утвердилась думка, що основна заслуга у відсічі турецьким полчищам, у провалі завойовницького походу Туреччини Україну і Польщу, належить запорізькому козацтву.
Хотинська битва мала величезне міжнародне значення. Вона вплинула на зростання визвольної боротьби балканських слов'ян, кавказьких та арабських народів. Після Хотинської поразки Османська імперія значно ослабла і втратила чимало своїх володінь у Месопотамії, Північній Африці, на Кавказі.
Водночас зріс авторитет козацтва в Європі. Відтепер його представники не тільки сиділи на рівних за столом переговорів у Варшаві, не тільки налагоджували постійні контакти із сусідніми державами, а й закріпили своє становище в системі міжнародних відносин того часу.
Після смерті П.Конашевича-Сагайдачного (10 квітня 1622 р.) новим гетьманом став Олифер Голуб (1622-1623). Уже за його гетьманування козаки здійснили два морських походи, один з яких дуже налякав турків, оскільки козацькі чайки напали на Анатолію, захопили багато турецьких суден і з'явилися неподалік Царгорода.
Активною була позиція козаків на сеймі 1623 р., коли православні спробували повернути своїй церкві правне становище в державі. Однак вирішення конфлікту православних з уніатами було відкладено до наступного сейму, а від козаків зажадали повної демобілізації і покори владі.
Невдача на сеймі коштувала булави гетьманові Голубу, і замість нього козака обрали Михайла Дорошенка. Весною 1624 р. козаки втрутилися в династичну суперечку в Криму, з'явившись під Кафою як союзники Махмет-Гірея і його брата Шагін-Гірея проти турків. Скориставшись тим, що турки вирішили приборкати Крим, козаки (їх було близько 4 тисяч) вдарили на Царгород, пограбували й спалили дощенту усі передмістя турецької столиці. 24 грудня Шагін-Гурей уклав союзний договір з козаками - перший міжнародний договір козацтва ХУІІ ст., до того ж укладений без відома, всупереч волі польського короля.
Угода з Кримом зіграла визначну роль в історії України. Вона була великим успіхом козацької дипломатії. Згідно з нею Шагін-Гірей зобов'язався не тільки втримувати татар від нападів на Україну, а й обіцяв козакам свою допомогу. Зі свого боку, запорожці обіцяли військову підтримку Криму проти Туреччини. Цей союз був актом самостійної політики українського козацтва. Він підтримував їх у боротьбі з польським урядом, заважав Польщі приборкувати козацьке “свавілля”. Угода суперечила інтересам Туреччини й Польщі, залишала їх у непевному становищі.
У середині 20-х років ХУІІ ст. козаки прийняли на Запоріжжі претендента на турецький престол Ахію, що видавав себе за сина султана Магомета ІІІ. Запорожці були готові підтримати його, до них приєдналися донські козаки, велися переговори з Шагін-Гірейєм, який приїздив для переговорів на Січ. Із Січі Ахія перебрався до Києва, де знайшов притулок у митрополита Борецького, а далі виїхав дол. Москви. У зв'язку із справою Ахії Борецький писав листи в Москву, до патріарха, нарікав на утиски над православною вірою у Польщі й просив разом з козаками під протекцію царя.
Польський уряд усвідомлював, наскільки небезпечні для Речі Посполитої відносини козаків з іншими, ворожими їй державами, тому одним з головних пунктів угоди від 8 червня 1630 р., після селянсько-козацького повстання, була заборона козацтву без відома короля вступати у зносини з іноземними володарями, насамперед з московським царем і шведським королем.
Козацьке повстання 1630 р. мало великий вплив на політичну ситуацію в Європі. Московська держава, готуючись навесні 1631 р. розпочати війну з Польщею, покладала на нього великі надії. Угода, підписана Конєцпольським із козацькою старшиною 8 червня 1630 р., змусила царя на роки відкласти цей виступ. Поразка, яку зазнала Московська держава у Смоленській війні 1633-1634 рр., значною мірою пояснюється тим, що царська дипломатія не зуміла скористатися становищем в Україні й привернути козаків на свій бік. Однак усе ж таки найважливішим було те, що козацькі війни вимагали від шляхетської Польщі великого напруження сил.
В умовах Тридцятилітньої війни почалася справжня дипломатична боротьба за українське козацтво. Зокрема, правителі Швеції вже давно розробили плани союзу з українським козацтвом, аби використати його збройну силу в своїх інтересах. Уперше шведський король вирішив увійти у безпосередні зв'язки із козацтвом у 1626 р., коли він послав із своїм послом до російського царя православного Любима Рубцева, якому доручалося в “запорізьких козаків для важливих справ”. Однак тоді ця місія не вдалася, оскільки в Москві не захотіли пропустити Рубцева на Україну.
Через два роки шведський посол у Трансільванії та Туреччині Павло Страсбургер за дорученням свого уряду цікавився в Бетлена Габора відомостями про українських козаків, їх внутрішнім побутом, ставленням до Криму, Молдавії, Польщі. Своєрідний звіт Страсбургера містить рекомендації шведському королю Густаву-Адольфу використати запорожців в інтересах шведської корони.
Тільки у вересні 1631 р. прибуло шведське посольство до Війська Запорізького. Однак новий гетьман Іван Петражицький, лояльний до шляхетської Польщі, вислухавши посланників Швеції, відіслав їх до гетьмана Конєцпольського. Тоді не зав'язалися козацько-шведські відносини. Зате налагодились контакти з іншими європейськими державами: від червня 1631 р. є згадка про перебування козаків у Сілезії.
Коли Франція оголосила 21 травня 1635 р. війну Іспанії і вже на початку червня французькі війська увійшли в Бельгію, імператор австрійський вислав в Бельгію козаків і хорватів, щоб вони виснажували французьке військо і переривали його комунікаційні засоби. Козаки з хорватами успішно виконали цю місію. Французи змушені були залишити Бельгію. Згодом козацькі загони змусили французького генерала Ла Валлетта відступити від Рейну.
Наприкінці Тридцятилітньої війни, у 1645-1646 рр. козацький корпус був прийнятий на французьку службу. Це був великий успіх французької дипломатії, зокрема кардинала Мазаріні, який розпочав переговори з Запоріжжям. Французькі дипломати запросили козацьких старшин до польського королівського двору, де й велися переговори про службу козаків у французького короля. В березні 1645 р. було підписано типову для тих часів угоду про найм на військову службу 88 кінних козаків та 1800 козаків-піхотинців.
У складі війська принца Конде козаки брали участь в облозі і взятті іспанської фортеці Дюнкерка, де проявили велику відвагу. На цьому епізоді завершується останній етап участі українських козаків у європейській міжнародній політиці перед Визвольною війною середини ХУІІ ст. В цілому можна підсумувати, що українські козаки у Тридцятилітній війні воювали в Іспанії, Франції, Німеччині.
Міжнародні торговельні зв'язки Запорізької Січі

Вони формувалися у результаті взаємин кількох головних факторів:
По-перше, тут був досягнутий високий рівень розвитку господарства, що створювало деякий надлишок ресурсів для обміну з іншими народами.
По-друге, історично на Запоріжжі склалася певна господарська спеціалізація, внаслідок якої відчувалася постійна та істотна потреба в привізних продуктах харчування, передусім у хлібі.
По-третє, надзвичайно вигідне географічне положення Запорізької Січі сприяло розвитку транзитної торгівлі.
Багата, майже незаймана природа, буйні луки і пасовиська, густі ліси і переліски, родюча земля, помірний клімат, великі водні басейни річок та озер сприяли веденню розгалуженого господарства: рослинництва, тваринництва, рибальства, звіроловства, бджільництва тощо.
Запорожці, ведучи постійні війни, не мали змоги повністю зосередитися на господарстві. Рільництвом здебільшого займався певний прошарок козаків, які зосереджувалися у зимівниках, селах і бурдюгах. Вирощували переважно гречку, ячмінь, овес, горох, значно менше сіяли пшениці й жита, що й спричинювало необхідність в постійному ввезені цього зерна, а також борошна, круп, пшона тощо.
Незважаючи на зростаючі потреби у продуктах харчування рільництво вирощування хлібних культур не посіло належного місця в господарстві Запоріжжя. Широко було розвинене ведення тваринництва, особливо конярства. Надзвичайно сприятливі умови були й для поширення вівчарства. Найголовнішою галуззю, яка забезпечувала життєво важливі потреби населення, було рибництво. Виготовляли в'ялену і солону рибу, жир, ікру, клей тощо. У господарській структурі Запоріжжя чільне місце посідало бджільництво; частина населення займалася мисливством та птахоловством.
Багатогалузеве і досить розвинене господарство Запорізької Січі, його природно-історична спеціалізація та географічне положення краю спонукало до розвитку різноманітних торговельних зв'язків.
Серед торгових партнерів Запорізької Січі виділялися Росія, Лівобережна Україна, Польща, Литва, Крим, Туреччина, Персія, Вірменія, Греція та інші країни. Найбільш питома вага припадає на Лівобережну Україну та російські області, які в сукупності забезпечували найголовніші життєві потреби козацтва. Лівобережжя забезпечувало найголовніші потреби запорожців у хлібі, борошні, пшоні, горілці, одязі і взутті. У великих кількостях завозилися також сукно і вовна, полотно, горох, свинець, рушниці, шкіра худоби, тютюн, дьоготь, рибальські снасті. З Запоріжжя вивозили на Лівобережну Україну продукти тваринництва, рибу, сіль (транзитом з Криму), лисячі та вовчі хутра.
З російських областей на запорізькі ринки переважно постачалися товари мануфактурного виробництва й ремесла, зокрема метали і вироби з них, зброя, сукна, бавовняні тканини, полотно, предмети повсякденного побуту.
Запорізька Січ вела торгівлю із Правобережною Україною і цей товарообіг не особливо відрізнявся від того, який склався з Лівобережною Україною та Росією. Торговельні зносини Запоріжжя у цьому напрямку здійснювалися за допомогою сухопутних і водних шляхів.
Жваві торговельні зносини розвивались у запорожців і з Туреччиною, причому з середини ХУІІ ст. вони стали втілюватися у договірні форми (угода 1649 р.). До Запоріжжя постачалися зброя (рушниці, пістолі, порох, кулі, свинець), а також одяг і взуття, башлики, китайські кафтани, сап'янові чоботи, овочі тулопи, шапки; полотна, бавовняні та шовкові тканини. З продовольства найбільшу питому вагу займали сіль, мед, сир, лимонний сік, ізюм, кава, горіхи. Завозилися такі товари, як дерев'яне масло, камфора, ладан, скло, коси, ножі, бритви, ножиці. В обмін на товари турецьких купців запорожці пропонували вовну, залізо, яловичину, баранину, живих овець, коров'яче масло і конопляну олію, рибу, ікру, хутра, пшеницю тощо.
Великими масштабами і давніми традиціями характеризувалася торгівля Запорізької Січі з Кримом. Обопільна митна політика стимулювала активність торгових людей до збільшення обсягів товарів. Головною транспортною артерією був Муравський шлях, подекуди використовувалися і Дніпровські води. На південь прямували переважно продукти рослинництва і тваринництва, а в транзитній торгівлі - вироби ремесла, зброя. Найголовнішою статтею ввозу з Криму була сіль. Широким попитом у запорожців користувалися кримський сап'ян і сап'янове взуття, шовкові тканини, волоські горіхи, вина та багато інших товарів.
Аналогічним чином складалися і торговельні відносини з Польщею. Незважаючи на періодичні політичні тертя, обидві сторони дуже високо цінували взаємні господарські контакти і усіляко сприяли їх всебічному розвиткові. Широкою популярністю серед торгового люду користувалися польські ярмарки. Для польських купців створювався режим найбільшого сприяння, забезпечувалися умови для надійної охорони їхніх товарів, багато чого робилось для організації ефективної торгівлі.
У своїх торговельних зносинах з іншими державами запорожці використовували дві головні форми: прямий товарообмін і купівля продаж товарів за допомогою грошей. Торгово-економічні зносини Запоріжжя ґрунтувалися на багатовалютній системі. Переважали російські червінці: в них запорожці отримували платню і вели розрахунки на внутрішньому і зовнішньому ринках. Крім цього в обігу перебували і інші гроші. На основі широкого товарно-грошового обміну визначалась і купівельна спроможність валют, відповідний валютний курс.
Майже кожний козак брав участь у тій чи іншій формі торгівлі. Спеціально і постійно нею займалися торгові люди, купці, промисловики, шинкарі тощо. Особливо на цьому тлі виділявся чумацький осередок. У зовнішньоторговельних зносинах чумакам відводилася головна роль. Вони об'єднували свої зусилля, створювали артілі, асоціації, товариства.
Найбільші купці, що торгували великими партіями товарів, мали свої представництва (факторії) у зарубіжних землях. Для спілкування з іноземними громадянами для підготовки різноманітних письмових документів використовувалися послуги перекладачів (товмачів). Згідно з угодою 1649 р. турецька сторона не заперечувала проти постійного перебування у Стамбулі торгового представництва Війська Запорізького. Крім того, купцям із Запорізької Січі було надано право побудови в різних портах і містах Туреччини власних складських приміщень для зберігання і упакування товарів. В свою чергу, для захисту інтересів турецьких негоціантів в одному з портів Запоріжжя постійно перебував турецький намісник. Свої факторії та постійних представників мали в Запорізькій Січі й деякі зарубіжні купці.
Досить розвинутою була на Запоріжжі митна справа. Митна система мала дві головні цілі: поповнення доходів скарбниці і регулювання цін та інших умов торгівлі на численних ринках і в окремих торговців. Митні тарифи поширювалися на усі види торгівлі на увесь обсяг товарів, які підлягали продажу. Спеціально призначені люди обкладали митом усіх, хто пропонував свої товари на запорізьких ринках. Відчутний дохід у військову скарбницю давали шинки, яких на Запоріжжі було досить багато. Кожний козак при нагоді міг продавати спиртні напої, якщо він варив мед, виготовляв пиво чи брагу. До того ж митні тарифи на вино-горілчані вироби були, як правило, вищі, ніж на інші товари. Крім того, вино й горілка, що вивозилися ззовні, обкладалися подвійним митом: за церкву і старшину. Взагалі митна система на Запоріжжі була досить складна і заплутана. Окрім того, з усіх приїжджих купців стягувалось “мостове” за переїзд через мости, гаті, переправи, а також за перевіз через мости вантажів військовими човнами. Для охорони зарубіжних купців обов'язково приставлявся конвой, плата за який в багато разів перевищувала митний збір. Загалом же митна стаття доходів дуже подобалася запорожцям. Вони домовлялися з російським царем і кримським ханом та забезпечували переправи і перевезення за межами Січі, на території Росії і Криму.
Короткий аналіз зовнішньоторговельних зв'язків Запорізької Січі дає змогу дійти до таких висновків. На Запоріжжі, незважаючи на особливий характер і спосіб життя козацтва, був досягнутий досить високий рівень розвитку продуктивних сил. Було створене розгалужене господарство, що складалося із рільництва, насамперед хліборобства й овочівництва, тваринництва, передусім скотарства, конярства і вівчарства, а також мисливства та бджільництва. Значного розвитку досягло рибальство та рибальські промисли, які за своєю організацією наближалися до мануфактурного виробництва. Власною працею запорожці не тільки забезпечували свої внутрішні потреби, а й створювали надлишок продуктів для зовнішньої торгівлі.
Отже, зросла роль України в системі міжнародних відносин ХУІ - першої половини ХУІІ ст. Українське козацтво активно включалося в тогочасну європейську міжнародну політику, що робило його рівноправним і впливовим об'єктом міжнародного життя. На зламі ХУІ-ХУІІ ст. козацтво вступило на міжнародну арену, а в 20-ті роки ХУІІ ст. вперше підняло свій голос на захист інтересів свого народу, проти соціального, національного й релігійного гніту, розбудивши почуття національної самосвідомості, прагнення до відродження власної держави.
Тема 4.
Міжнародні відносини України (др. Половина ХУІІ - ХУІІІ ст.) (8 год.)
1. Міжнародні відносини України під час Визвольної війни українського народу 1648 - 1654 рр.
Дипломатична служба козацтва, на відміну від інших держав, була насамперед провідником інтересів народу в боротьбі за національне та соціальне визволення з-під гніту іноземного поневолення. Формуючись водночас із розвитком запорізького козацтва, яке “струсонуло навіть польським троном”, вона готувала грунт для процесу творення української державності, що викристалізувалось у ході Визвольної війни 1648-1654 рр. у Гетьманщину - саме ту форму політичної автономії, яка залишилася життєздатною протягом понад століття.
У другій половині ХУІ - середині ХУІІ ст. козацькі дипломати були відомі в усій Європі. У складному переплетінні міжнародних подій того часу вони зуміли знайти своє місце і відігравали важливу роль у вирішенні багатьох життєво важливих питань: вплив українського козацтва, його дипломатії, особливо позначився за часів видатного державного діяча, воєначальника і дипломата Б.Хмельницького.
Творець Української Козацької Республіки, Б.Хмельницький вперше в історії України висунув політичну програму звільнення “з лядської неволі” народу “всієї Русі” і створення “по тем границам, как владели благочистивые великие князи”, національної держави, в якій хотів “абсолютно незалежно від кожного монарха панувати”.
Визвольна війна українського народу стала важливою подією у політичному житті Європи середини ХУІІ ст. До 1654 р. гетьман успішно протидіяв заходам польської дипломатії у Бахчисараї, Стамбулі, зумів паралізувати наміри Варшави зіткнути Україну з Росією; домігся визнання Української держави як суб'єкта міжнародних відносин. Гетьман налагодив зв'язки з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдавії. Згодом уряд Б.Хмельницького визнала Венеція, Швеція та інші держави. Він розумів всю згубність для визвольної війни воєнно-політичного союзу Польщі з Кримом, тому, незважаючи на підступну політику хана, доклав максимум зусиль, щоб запобігти створенню й зберегти союзницькі відносини з ханством. Доба гетьмана Б.Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її над зусиллями утвердити Україну у балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву.
Тогочасна Європа поділялась на два табори - католицький і протестантський. Б.Хмельницький повинен був врахувати ці політичні сили в Європі. Україна, яка піднялася проти католицької Польщі, не могла розраховувати на підтримку католицьких держав. Тому весь свій політичний вплив і дипломатичний хист Б.Хмельницький спрямував на використання сил, які могли б сприяти визвольній війні. Воєнний союз із Кримом, хоча татари були одвічним ворогом України. Головною причиною перших переговорів Хмельницького з кримським ханом була ізоляція їх від Польщі та забезпечення тилів українських військ з півдня. Поєднати найкращу в Європі козацьку піхоту з сильною татарською кавалерією. Хмельницький наполегливо добивався воєнного союзу з Кримським ханством проти Речі Посполитої. Та обережний Ісдам-Гірей вагався. Мабуть, вів побоювався пастки з боку козаків і не відповів на перше посольство запорізького гетьмана нічого певного. Тому десь у середині лютого Хмельницький вирядив в Крим нове посольство. Переговори другого посольства завершилися укладенням угоди про взаємну воєнну допомогу в боротьбі з ворогами. Окрім дипломатичного хисту Хмельницького, договору у Бахчисараї сприяло становище, яке склалося в Криму, змушуючи хана пристати на пропозицію гетьмана. По-перше, він надіявся поліпшити життєві умови татарського населення, яке поживиться у війні проти Речі Посполитої. По-друге, згода Хмельницького залишити свого сина як заручника, також давала Іслам-Гірею сподівання на якусь здобич. Водночас порозуміння із Кримом давало змогу використовувати татар як допоміжне військо. Козацька старшина погодилась платити їм за допомогу або грішми, або участю у розподілі здобичі і бранців.
Відносини з Кримом ускладнилися з 1649 р., коли під Зборовом хан перейшов на бік польського короля, і пізніше, у 1651 р., коли під Берестечком він залишив поле бою, захопивши з собою гетьмана, що привело, зрештою до поразки козаків. Під впливом польської шляхти хан зрозумів небезпечність для Криму зростання сили України і не дав можливості Хмельницькому остаточно перемогти Польщу. Іслам-Агей прагнув будь-що запобігти утворенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того, він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовим договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.
Усвідомлення ненадійності зв'язків із Кримом змусило гетьмана активізувати дипломатичні відносини із Туреччиною.
Значним успіхом політики Хмельницького було те, що Порта наказала кримському ханові допомогти “бунтівним козакам”, що викликало серйозне занепокоєння у Польщі. Відносини з Портою гетьман облаштовував від імені України як незалежної держави. Українське посольство у Стамбулі (його очолювали полковник А.Жданович і брат Богдана П. Ясенко-Хмельницьций) було удостоєне аудієнції султана.
Важливим дипломатичним успіхом Хмельницького було підписання 1649 р. договору між Військом Запорізьким і Туреччиною. За цим торговим договором козакам дозволялося плавати і торгувати без обмежень на всій території Туреччини і Чорному морі не платячи мита та податків на сто років, мати своїх торгових представників у містах Туреччини, гарантувалася охорона спадщини.
Підписання цього документу мало надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше в історії воно визнавалось як рівноправний партнер могутньої сусідньої держави, з правом відкривати в столиці Порти постійне представництво. Це спричинило до того, що процес створення рівноправних відносин з козацькою державою швидко почав поширюватись.
У лютому 1650 р., коли Польща намагалася втягнути гетьмана у війну з Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б.Хмельницький відновив свій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 р. на руки посла Осман-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий спосіб зірвав московсько-польський союз, що був спрямований проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилась б на театр воєнних дій супротивників.
Певну роль у дипломатії Б.Хмельницького відігравали Молдавія, Валахія і Трансільванія. Ці князівства були сусідами України, перебували у васальній залежності від Туреччини, а також були у близьких відносинах з Польщею. Було дуже важливо як вони поставляться до визвольної боротьби українського народу.
Найближчим сусідом України була Молдавія. Молдавський воєвода Василь Лупул видав себе за союзника Війська Запорізького, але насправді служив Польщі. Інформував поляків про події на Україні, інтригував проти Хмельницького. Однак Хмельницький розгадав лицемірну політику Лупула. Блискавичний похід Запорізького війська у вересні 1650 р., а потім у червні 1652 р. змусив Молдавію до союзу з Україною. Новий молдавський воєвода Степан Георгіна теж уклав мир із Хмельницьким.
Валахія (Мунтенія) не мала безпосередніх кордонів з Україною, тому і зв'язки з нею були незначними. Добрі відносини з нею порушив похід Тимоша Хмельницького проти Бессарабії в інтересах Лупула 1653 р. Війська Тимоша були розгромлені, а його поранено, внаслідок чого він невдовзі помер. Б.Хмельницький запевнив, що цей похід відбувся без його дозволу, і в 1654 р. відносини з Валахією знову поліпшилися.
Трансільванія (Семигород) була у васальній залежності від Туреччини, але завдяки великій території і вигідному розташуванню займала незалежне становище і проводила самостійну політику. Коли ж почалася Визвольна війна, семигородський князь Ракоцій раніше від інших налагодив зв'язки з Хмельницьким. Трансільванія посідала важливе місце як союзник проти Польщі, який міг ударити з півдня від Карпат. Упродовж 1648-1651 рр. йшов жвавий обмін посольствами, й обидві сторони погодилися на укладення воєнного союзу. Однак з огляду на обставини його не було реалізовано. Після 1653 р. Трансільванія разом з Молдавією і Валахією утворила єдиний блок, ворожий Україні.
Гетьман прагнув налагодити зв'язки з далекою Швецією. Хмельницький передбачав, що Швеція може розпочати війну з Польщею, і бажав використати шведську допомогу для визвольної боротьби українського народу. 1653 р. гетьман вислав до Швеції посольство, але російський уряд відмовився пропустити послів через напружені відносини Росії із Швецією. Тісніші контакти між Україною і Швецією встановилися у 1655-1657 рр., коли король Густав вів війну з Польщею.
У цей період Україна підтримували відносини з Брандербургією, а вони мали епізодичний характер.
Із південно-європейських держав у відносини з Україною увійшла Венеція, яка на той час перебувала у постійній війні з Туреччиною. Коли ж почалася Визвольна віна, Венеція сподівалася на виступ Запорізького війська проти Туреччини. Хмельницький не відкидав цілком венеціанського плану.
Венеціанський сенат вирішив налагодити безпосередні зв'язки з Хмельницьким. Підготовку до переговорів було доручено венеціанському послові у Відні Ніколо Сегредо. Він зібрав вичерпну інформацію про Україну і Хмельницького і підшукав для посольства Альберто Віміні, венеціанського підданого, який знав слов'янські мови. Сегредо передав Віміні грамоту, адресовану Хмельницькому, в якій йшлося про налагодження зв'язків. Однак подальший розвиток подій не дав змоги здійснити цей план, і венеціанська дипломатія була змушена очікувати більш сприятливих умов.
Безпосередній кордон із Туреччиною мала Австрія. Вона уважно стежила за відносинами Б.Хмельницького з Туреччиною і усяко намагалася підірвати його вплив у Порті, щоб не допустити порозуміння козаків із турками. Пізніше 91657) цісар був змушений безпосередньо контактувати із Хмельницьким.
Отже ми бачимо, що іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб'єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648-1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв'язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. У ті ж роки Україна встановлює зв'язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.
Окремо і більш ґрунтовно варто було б зупинитися на відносинах України та Речі Посполитої і українсько-російських відносин.
Відносини України і Речі Посполитої
Затягуючи переговори з українськими козаками, польська шляхта хотіла виграти час для організації нових сил для придушення народного повстання. 11 лютого 1649 р. до Переяслава прибули польські урядові комісари на чолі з Адамом Киселем. Наступного дня відбулася церемонія передачі від нового короля гетьманської булави і червоної корогви з білим орлом а також коштовні подарунки.
На переговорах, які тривали тиждень, було досягнуто угоди відкласти закінчення комісії і складання реєстрів Війська Запорізького до весни. Протягом цього часу коронні і литовські війська не повинні були вступати у Київське воєводство (по ріках Горинь і Прип'ять), а з боку Подільського і Брацлавського воєводства запорозькі війська також не мали права переходити зазначені річки.
Під час переговорів Хмельницький заявив, що його основна мета визволити весь руський народ аж до Любліна і Кракова.
Б.Хмельницький, в багатьох своїх висловлюваннях, особливо в перший період Визвольної війни, часто підтримував позицію польського короля в його стосунках із шляхтою. Це пов'язувалось насамперед з тим, що її свавілля блокували навіть ті незначні поступки, які Річ Посполита погоджувалася дати українському народу.
У щоденнику шляхетських комісарів зазначено: приймаючи їх зневажливо Б.Хмельницький прихильно ставився до московського та угорського послів, які в цей час прибули до Переяслава. Крім них, в цей час у Переяславі перебували волоські, талаські, турецькі і татарські посли.Саме тоді, на думку багатьох дослідників, і був підписаний договір між Військом Запорізьким
і Туреччиною.
21 травня підрозділи 10-12 тисячного польського війська вдерлися на Південно-Східну Волинь. Так були зірвані умови Переяславського перемир'я.
У середині 1649 р. польсько-українські відносини набули нової специфіки. Наприкінці липня козацькі частини обложили військо Яреми Вишневецького в Збаражі, а потім швидким маршем і вдалим маневром оточили і головні польські сили під Зборовим. Однак Іслам-Гірей за спиною Богдана Хмельницького домовився про вигідний для себе мир з Яном Казімиром, бо розумів, що поразка Польщі в боротьбі проти України неминуче змінить співвідношення сил у Східній і Південно-Східній Європі, а це суперечило канонам традиційної татарської політики. Для Кримського ханства оптимальною виглядала ситуація рівноваги між Річчю Посполитою і Україною, що давало Бахчисараю змогу не лише використовувати у своїх інтересах суперечності між ними, провокувати їх на взаємну боротьбу та ворожнечу, грабувати українські та польські землі тощо. Поразка Яна Казимира вела б до створення незалежної Української держави, що позбавляло кримську верхівку названих переваг. Тому Іслам-Гірей прагнув будь-що запобігти створенню на північних кордонах ханства міцної самостійної козацької України. Крім того він мав намір утягнути Польщу у війну з Росією, й укладений під Зборовом договір повинен був стати першим кроком на шляху до цього.
Український гетьман змушений був піти на переговори із шляхтою, випускаючи з рук по суті повну перемогу над ворогом.
На переговорах, що розпочалися 7 серпня 1649 р. під Зборовим, козацька старшина висунула 18 вимог, основні з них були:
- зберегти давні вольності козаків;
- визнати козацьку територію у таких межах почавши від Дністра, Берлинців, Бара по Старий Костянтинів, по Случ і за Случ, що впадає в Прип'ять, по Дніпро, а від Дніпра, почавши від Любича та Стародуба і аж до московської границі з Трубецьким, а тим козакам що не попали у цю територію мала бути амністія польського уряду;
- скасувати унію, руське духівництво повинно користуватися всіма вольностями так само, як духівництво римської віри;
- всі посади земські, городські і міські по всіх воєводствах у королівських, світських духовних містах повинні бути надані особам грецької віри;
- всі сеймові ухвали, що урізують права і вольності Війська Запорізького мають бути скасовані;
- щоб духівництва римської віри в Києві не було й київського єпископа;
- король мусить заприсягтись на сеймі про виконання цих вимог.
8 серпня після продовження переговорів була обнародувана так звана “Декларація його королівської милості війську Запорізькому на пункти супліки даної”, яка отримала назву Зборівського договору. Цим документом межею козацької території польський уряд визнавав лінії: Дністер - Ямпіль - Брацлав - Вінниця - Погребище - Паволоч - Коростишів - Горностайпіль - Димер - Дніпро - Остер - Чернігів - Ніжин - Ромни і аж до “границе московской и Днипра”. Отже, порівняно з вимогами української старшини, у повну залежність від шляхти переходило Київське Полісся, частина Сіверщини, Поділля і Волинь. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися усі попередні вольності. На його території не мали права з'являтися коронні війська.
Таким чином, Зборівський договір де-юре узаконив існування української держави - Гетьманщини.
В Україні посади повинні були займати тільки особи православного віросповідання. Питання про унію та про церковне майно виносилося для розв'язання на найближчий сейм, а Київському митрополиту надавалося місце сенаті. Не мали права проживати в Києві та інших містах єзуїти. Усім повстанцям гарантувалася повна амністія. На гетьманську булаву віддавався Чигирин з округою.
Зборівський договір частково забезпечував права та привілеї козацтву, українській шляхті, православному духівництву в межах трьох воєводств. Що ж до селян, то хто не вписувався до реєстру, мав знову потрапити у підданство своїх панів, що поверталися на Україну.
Умови Зборівського договору урочисто підписані 10 серпн1649 р., підлягали ратифікації на сеймі.
Однак зразу після підписання Зборівського договору Україною прокотилася хвиля невдоволення тим, що король дозволив татарам брати ясир, також було невдоволення тим, що Російська держава не дала у 1648-1649 рр. військової допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої.
Польська шляхта не хотіла змиритися з умовами Зборівського договору. Збираючи військову силу, вона тим часом хотіла приспати пильність козацької старшини, висилаючи час від часу посольства, що мали засвідчити миролюбні наміри Речі Посполитої, домогтися поступок на користь шляхти.
Після серії боїв 18 серпня 1651 р. під Білою Церквою було підписано мирний договір між Військом Запорізьким і Річчю Посполитою: кількість реєстрових козаків зменшувалась до 20 тисяч, влада козаків поширювалася тільки на Київське воєводство.
Договір був важким для українського народу, але за умов, що склалися, означав великий успіх козацької дипломатії. Головним для Б.Хмельницького у цей період було збереження миру між козацькими і шляхетськими військами. У той самий час умови Білоцерківського миру вже ніяк не задовольняли населення України і також польську шляхту. Після укладення Білоцерківського договору Хмельницький посилено намагався зміцнити міжнародне становище України, послабити негативний вплив поразки під Берестечком, добитися створення антипольської коаліції. Ведучи тяжку дипломатичну роботу з польським урядом, Б.Хмельницький продовжує водночас підтримувати зв'язок із Росією.
У битві під Батогом у травні 1652 р. козацьке військо розгромило польську армію. Перемога під Батогом підняла моральний дух Війська Запорізького. 17 серпня на Варшавський сейм прибули козацькі посли, які домагалися відновлення своїх прав за Зборівським договором. На таємних нарадах король із сенаторами вирішив не вступати з українськими послами в переговори, а вислати з ними до Чигирина своїх комісарів. Після аудієнції козацьких послів у Яна-Казімира 31 серпня з ними було відправлено до Чигирина польських комісарів - Миколая Зацвіліховського і Жигмонта Чорного.
Польське посольство не мало успіху - Б.Хмельницький відмовився пристати на умови шляхти і в другій половині вересня воно повернулося до Варшави. Комісію було відкладено до нового року.

6 січня 1653 р. в Чигирині, куди зібралися “на думу” полковники і сотники “з усіх городів”, було вирішено: “З королем і поляками не миритися, а просити милості у царя, щоб прийняв їх під свою сильну державу”. Старшина ухвалила готуватися довоєнних дій на випадок агресії шляхти. Водночас дипломати Хмельницького готували грунт для збройного виступу проти Речі Посполитої. Стало зрозуміло, що боротьба набуває затяжного характеру.
Що ж до зносин українського гетьмана з Російською державою, то уже 8 червня 1648 р. в Черкасах Хмельницький доручив жителю Стародуба Григорію Климову, затриманого козаками біля Києва, листа до російського царя Олексія Михайловича з повідомленням про здобуті перемоги над шляхтою, проханням допомогти та про бажання українського народу та Війська Запорізького, як писав Б.Хмельницький, “услужить вашей царской вельможності”.
Водночас Г.Климов мав доручення передати листа севському воєводі Леонтієву. Ці дати окреслили початок дипломатичних зносин українського гетьмана з Російською державою.
Розуміючи велике значення допомоги Росії, козацька старшина намагалася використати усі канали для налагодження з нею зв'язків. 11 липня цього самого року з російським гінцем Іваном Трохимовичем, який повертався від Яреми Вишневецького, було передано лист до путилівського воєводи Никифора Плещеєва з проханням, аби Росія надала допомогу в боротьбі з шляхтою.
Прочитавши звернення Б.Хмельницького, Олексій Михайлович доручив Н.Плещеєву запевнити українського гетьмана, що Росія не виступить на боці Польші. Наприкінці липня 1648 р. Т.Милков, посланець хотзимирського воєводи С.Волховського, прибув у похідний табір під Янушполем як перший офіційний представник російського уряду. Він запевнив гетьмана у доброзичливому ставленні свого уряду до українського народу.
Під час перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями 23 грудня 1648 р. Б.Хмельницький прибув до Києва, де його урочисто зустріли. Під час розмови з патріархом Пасієм
Б.Хмельницький вирішив уповноважити його просити підтримки в російського царя.
Уже 8 лютого 1649 р. царському гінцю Василю Михайловичу гетьман вручив у Переяславі лист до Олексія Михайловича, в якому, зокрема, писав про віроломство польських шляхтичів і просив Олексія Михайловича підтримки у боротьбі проти польської шляхти.
Перше офіційне російське посольство на чолі з Григорієм Унковським вирушило на Україну 16 березня 1649 р.
З 17 до 22 квітня в Чигирині відбулися переговори між Унковським і Б.Хмельницьким та старшиною. Після їх закінчення з російським посольством до Москви було виряджено чигиринського полковника Федора Якубовича Вишняка, який мав завдання продовжити українсько-російські контакти.
Перед цим посланці Б.Хмельницького побували на Дону. Вони просили допомоги в боротьбі з польською шляхтою. Хоча царя донські козаки запевняли, що вони без царя наказу допомоги дати не можуть, російський посол в Україні весною 1649 р. повідомляв свій уряд про інше, що донські козаки допомагають Війську Запорізькому.
Про активну участь представників донської вольниці у спільних походах разом з українськими повстанцями проти польської шляхти свідчить і “Реєстр Війська Запорожского после Зборовского договора”, куди вписано велику кількість донських побратимів запорожців.
Враховуючи те, що польська шляхта активно готувалася до війни з українськими повстанцями, Б.Хмельницький знову звернувся до царя Олексія Михайловича. Уповноважений послом від козаків до Москви поїхав чигиринський полковник Федір Вишняк, який просив царя про допомогу в боротьбі проти Польщі.
До складу козацького посольства, крім полковника Вишняка, входили Степан Мостепенко, Іван Скоробаченко, Жадан Якименко і конюх гетьманський Островський, “да людей с ними пять человек”.
Полковник Вишняк мав аудієнцію у російського царя 5 червня 1649 р. Прийнявши подарунки від Б.Хмельницького - “лошадь да лук турской”, Олексій Михайлович вислухав лист українського гетьмана і промову посла.
На відпускній аудієнції 13 червня Олексій Михайлович вручив полковнику Вишняку царську грамоту, в якій засвідчувалась готовність прийняти Військо Запорізьке під своє покровительство.
У зв'язку з подальшим ускладненням відносин з поляками 7 жовтня 1649 р. в Севастянівні (під Калником) Богдан Хмельницький, запросивши російських посланців Протасьєва і Богданова на обід, заявив їм про неминучість розриву з Польщею і необхідність російсько-українського об'єднання. Він висловив нарікання на Олексія Михайловича, який не прийняв його під свою протекцію, хоча посольства з України з цим до Москви добивалися.
8-9 листопада 1650 р. Б.Хмельницький знову мав зустріч з послом російського царя Арсенієм Сухановим і Назаретським митрополитом Гавриїлом. Під час розмови український гетьман висловлював жаль, що російський цар і досі не прийняв Військо Запорізьке у підданство. У березні 1651 р. Б.Хмельницький у листі з Білої Церкви знову висловив Олексію Михайловичу побажання дружби України з Росією. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який був скликаний у 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії, царя, порушення нею мирного договору. Земський собор ухвалив впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Але патріарх Йосип благословив царя порушити мир, якщо Польща не піде на поступки. Протягом 1652-1653 рр. до російського уряду відряджали кілька посольств від Війська Запорізького: в січні 1652 р. - очолюване полковником Іваном Іскрою, наприкінці 1652 р. - на чалі з військовим суддею С.Богдановичем-Зарудним, у березні 1653 р. - на чолі з К.Бурляєвим
і С.Мужиловським. Ці посольства обговорювали питання союзу України з Росією.
Російський цар довго займав очікувальну позицію. Однак, оскільки московські політики усвідомлювали, що якби поляки здолали Б.Хмельницького, то передусім обернули б кримців і козаків на Москву, то цар вирішив, що вмішуватися в українські справи потрібно. Фактичне визнання Росією незалежності Війська Запорізького від Польщі, згідно з рішенням Земського собору від 1 жовтня 1653 р., перенесло проблему союзу України з Росією у практичну площину. Для здійснення цього рішення цар Олексій Михайлович направив до України поважне посольство на чолі з боярином Батуріним. Посольство мало завдання передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору.
Новим етапом у відносинах України з Росією стала Переяславська рада. Між Чигирином і Москвою встановлювалися постійні зносини. Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 р. У той самий час В.Батурін і Б.Хмельницький повідомили в Москву про союз України з Росією. У листі не ставилося прямо питання про статус України з Росією. Однак у подальші дні гетьман і його оточення не раз обговорювали з послами це питання, просили російських послів присягнути від імені царя, що будуть збережені за усіма станами їх права та вольності. Посли відмовилися від присяги.
Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської Ради були усними договором Росії і України. Його належало було зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнула на вірність царю, після чого посли вручили грамоту клейноди - корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім інші. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги полковник І.Богун, Уманський та Брацлавські полки.
Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови царю.
17 лютого з Чигирина для переговорів із російським урядом про статус України виїхало посольство на чолі з С.Зарудним і П.Тетерею. 12 березня вони прибули до Москви. 14 березня, крім листів Б.Хмельницького, українські посли передали російським представником “Просительные письма” із 23 пунктів (статей) і про підтвердження усіх козацьких прав і привілеїв (ст..1,7,13); про 60 тисячний козацький реєстр (ст.. 2); про права православної шляхти (с. 3); про палату старшині та кошти на утримання війська (ст..8-12,21,23); про вільне обрання козаками гетьмана (ст..6) та передачу йому Чигиринського староства (ст..5); про збурення міської адміністрації та збір податків на Україні царським урядом (ст..4-15); про те, що царські воєводи та інші урядовці не повинні втручатися у внутрішні справи України (ст..16); про надання царським урядом грамот про вольноситі козацтва і православної шляхти(ст..17); про збереження прав Київського митрополита (ст..18). “Просительные письма” містили прохання, щоб російські війська почали наступ проти Польщі (ст..19) і спільні дії проти Кримського ханства (ст..22), а також про розташування російських гарнізонів в Україні (ст..20) і про право зносин гетьманського уряду з іншими державами з відома російського уряду (ст.14).
Більшість статей отримали схвалення царя і бояр. Остаточне рішення було оформлене в царських грамотах від 27 березня про збереження прав і вольностей Війська Запорізького, православної шляхти, про володіння гетьманом Чигиринським староством та іншими маєтностями. Інші питання знайшли своє відображення у статтях із 11 пунктів від 24 березня 1654 р.
Перебуваючи у союзі з Росією, Україна користувалася широкими автономними правами. Договір 1654 р. на тривалий час визначив державно-правове становище України у складі Російської держави.
Отже, договір 1654 р. складався з трьох актів: з проекту договору за підписом Б.Хмельницького, датованого 17 лютого 1654 р., що містив 22 статті; з акту 21 березня 1654 р., що містив 11 статей, і грамоти царя від 27 березня 1654 р., що містила резолюцію царя на решту статей проекту. Оригінали цих актів були написані українською мовою (грамота царя та акт з 11 статтями були виготовленні в Москві), але вони до нас не дійшли. У московських архівах збереглися лише проект договору в перекладі російською мовою та чернетки акту і грамоти від 27 березня 1654 р. з поправками і додатками.
Російсько-українські взаємини уявлялися гетьману і козацькій старшині як протекторат на договірній основі. Про “договорное письмо” йшлося ще у 1654 р. під час розмови Хмельницького з митрополитом Гаврилом. Прийняття Війська Запорізького “під царську високу руку” розумілося Хмельницьким як протекторат - популярна у середньовічній Європі формула залежності, коли одна держава брала на себе захист територіальної цілісності іншої і здійснювала контроль на її політикою.
Щоб зрівняти становище, під час Переяславської ради козацька старшина вимагала зустрічної присяги від імені царя про непорушність козацьких прав і вольностей. Виходячи з традицій демократизму, які звикли поважати навіть у розбурханій анархією Польській державі, вона сподівалася, що царські посольство дасть якісь гарантії українській автономії. Проте в дипломатичному двобою перемогу здобула російська сторона, яка над усе прагнула перетворити протекторат в інкорпорацію. Царські посли категорично відкинули польський досвід присяги королів своїм підданим. Представники козацької старшини вимагали від послів принаймні письмових гарантій козацьких вольностей за зразок тих договорів, які з ними укладали король і сенатори. Однак цю вимогу російські посли відхилили Хмельницький вмовив представників старшинської опозиції (П.Тетерю і Г.Сахновича) відкласти свої претензії до того часу, коли на переговорах розглядатимуться умови входження України в союз з Росією. Відразу ж після цього гетьман, старшина, козаки присягнули Росії за “чиновной книгой”, яку привезли із собою посли.
Прийняття присяги по всій Україні (усього до книги присяги вписано 127337 осіб) відбулося спокійно і навіть урочисто. Проте, це було явно не до вподоби запорізькому козацтву, хоча Хмельницький і заручився його попередньою згодою на входження в союз з Росією. Не захотіла прийняти присягу частина старшини на чолі з І.Богуном. У Кропив'янському і Полтавському полках козаки “киями побили” московських урядників. Категорично відмовилося від присяги вище духівництво на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим.
Так відбулося входження України в союз з Росією. Цей союз невдовзі виявився дискредитований, бо в устах ідеологів самодержавства він став обґрунтування належності росіян і українців до однієї нації і, отже, заперечення самого існування українського народу. Зрештою, і термін “возз'єднання” не відповідав характеру російсько-українських відносин після 1654 р., оскільки не було досягнуто відповідального йому рівня рівноправності партнерства. Очевидно термін “приєднання” точніше відбиває сутність цих відносин.
Умови союзу України з Росією обговорювалися в Москві і були закріплені у підготовлених українською стороною так званих “Березневих статтях” 1654 р. і в царських грамотах. Царський уряд гарантував непорушність станового поділу, “вольності” козацтва, виборність гетьманів, 60-тисячний козацький реєстр. Україна зберігала право дипломатичних зносин з іншими державами, за винятком Польщі і Туреччини.
За свого життя Хмельницький твердо обстоював права України, цар не отримав жодної данини з України, а воєводи до українських міст призначались тільки за згодою Хмельницького. У результаті спільних воєнних дій проти Польщі вдалося, хоч і не надовго, здійснити давню мрію гетьмана про Україну “по Холм і Галич” - з піл влади поляків було звільнено майже усю Західну Україну.
З початку 1655 р. почало змінюватися ставлення турецького уряду до України в бік можливості відновлення її союзу з Кримом. Дуже сприятливим фактором для наступу українсько-російських військ став початок війни Швеції проти Речі Посполитої. В цілому, незважаючи на складність обстановки, літньо-осіння кампанія українсько-російського війська в Україні завершилася успішно. Внаслідок договору з ханом, укладеного під Озерною, було убезпечень російські та українські землі від татарського нападу. Вдалося уникнути й загострень відносин зі Швецією, що залишало можливість спільних дій проти Речі Посполитої. Відкривалася перспектива дальшого поліпшення стосунків з Трансільванією, Молдавією і Валахією та залучення цих держав до коаліції проти Польщі. Хмельницький виявив себе тонким політиком, який послідовно втілював курс на включення до складу козацької держави всіх українських земель, проводив активну зовнішньополітичну діяльність.
Проте Хмельницький мав усі підстави бути незадоволеним розвитком російсько-українських відносин. Тим часом дедалі помітнішим стає розходження зовнішньополітичних курсів українського та російського урядів. Вже весною завершується процес переорієнтації політики Росії на союз із Річчю Посполитою проти Швеції. Особливо його турбувало те, що посланці України не були допущені на віленські переговори Росії з Польщею 1656 р. Емоційний і запальний гетьман не вірив полякам і усяко намагався застерегти царя від їхньої підступності. Однак і російський уряд на кожному кроці виявляв свою підступність - він не гребував жодними засобами, щоб перешкодити зміцненню впливу України у зайнятій її військами Білорусії. Не залишаючись у боргу і не довіряючи царю, хмельницький уклав угоду з татарами.
Російський уряд непокоїли і монархічні тенденції у поведінці Б.Хмельницького, які виявилися у тому, що в останні місяці життя він добивався згоди старшинської ради на передачу гетьманської булави після своєї смерті 16-річному сину Юрію. 17 липня (6 серпня) 1657 р. Хмельницький помер у Чигирині.
Заслуги Хмельницького в тому, що він домігся від турецького уряду проведення політики позитивного нейтралітету стосовно України. Гетьман не поспішав приймати пропозицію Порти щодо її протекторату, але і не відхиляв їх, прораховуючи можливі наслідки такого кроку в критичний для Української держави період.
Гетьман прагнув залучитися підтримкою Молдавії, Валахії та Трансільванії. Це було не просто, бо в цьому регіоні традиційно сильними залишився вплив Польщі. Не можна ігнорувати й того, що Молдавія і Валахія перебували у васальній залежності від Туреччини. 1653 р. Б.Хмельницький в оцінці політичної ситуації у Молдавії допустився серйозної помилки, що призвело до укладення цими державами антиукраїнської коаліції з Річчю Посполитою. Однак гетьман уже наступного року домігся розвалу цієї коаліції. Тим часом відбувається дальше зближення України з Трансільванією. У подальшому з Трансільванією було укладено антипольський договір (1656 р.).
Мирний договір між Москвою і Польщею, без урахування інтересів України, був
підписаний у вересні 1656 р. за посередництвом Австрії і порушував всі найважливіші інтереси України. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. Більше того - для об'єднання в козацькій державі всіх руських земель (це була головна мета гетьмана) царська влада ставала не лише зайвою і навіть небезпечною. Крім цього, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України - короля шведського Карла-Густава.
Угода Московщини з Польщею змусила Б.Хмельницького визначити нові приоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не увійшли; знешкодити татарський Крим і врешті здобути міжнародне визнання своїх династійних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні.
Тим часом відбувається дальше зближення України зі Швецією. Викликає інтерес інструкція, котра проливає світло на позицію уряду Швеції щодо України. Насамперед посли мали добиватися розриву російсько-українського союзу й залучення України до збройної підтримки Швеції в її боротьбі проти Росії (негайного надання королю 30 тис. війська для реалізації воєнно-стратегічних завдань). Самому Б.Хмельницькому належало за домовленістю з Карлом Х взимку чи весною вирушити до Польщі або Росії. Під час цієї війни козаки не повинні були без відома короля починати іншої війни, для якої була б потрібна допомога Швеції. Хмельницький не мав права укладати миру чи перемир'я з ворогами Карла. Зі свого боку, Швеція брала на себе зобов'язання не допомагати ворогам України, а по можливості помагати козакам. Як бачимо, шведський уряд не поспішав визнавати незалежність України, обминав питання про входження західноукраїнських земель до складу козацької держави, чим на той час найбільше клопотався Хмельницький. Звісно, така позиція Швеції насторожувала гетьманський уряд.
Новостворена тоні на сході Європи коаліція держав одразу поставила нову українську державу на садовище не лише суверенної країни, але цілком самостійної у ведені власної міжнародної політики, яка може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна., Семигород, Молдавія та Волощина. Вона була утворена на противагу Москві з одного боку та Польщі і Криму з - іншого.
Коаліція вищезгаданих держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільності політичних інтересів, у реалізації яких неабияку роль відігравала Україна. Розглянемо конспективно прагнення кожної з країн - учасниць блоку.
Швеція, у своїх давніх намірах заволодіти польським узбережжям Балтійського моря та в старій династичній війні з Польщею, із підписанням Віденського миру між Москвою і Польщею опинилась перед новою проблемою - можливістю підсилення останньої союзом із Москвою та перспективою обрання Московського царя на польський престол. За цих умов завданням короля шведського Карла-Густава було якнайшвидше запобігти цій небезпеці та, випередивши Москву, швидкими темпами оволодіти максимальною територією польських земель. Тож Україна, як ворог Польщі і незадоволена царською політикою васала Москви була для Швеції важливим і потрібним союзником.
Неабиякі інтереси щодо України мала також Прусія. Фрідріх Вільгельм Великий, князь Па руський і курфюрст Бранденбурзький завдяки козацькому повстанні під проводом Б.Хмельницького отримав можливість визволитися з під влади і впливу Польщі. Одразу після початку українського-польської війни 1648 р. він був звільнений від обов'язку платити щорічну грошову данину Польщі, яка не змогла вести війну на два фронти.. Також кожний успіх гетьмана Б.Хмельницького й ослаблення Польщі відкривав нові можливості для подальшого унезалежнення і зросту Прусії.
Таким чином, Швеція і Прусія, уклавши між собою договір, склали північну групу анти польської і антимосковської коаліції.
Ланкою, що мла об'єднати північну і південну групи держав коаліції, була Литва. Відчувши ослаблення Польщі у війні з Україною, в Литві почали ширитися сепаратистські настрої, речником яких був князь Януш Радзивіллю Зі смертю останнього політичний провід опинився в руках його брата Богуслава Радзівіла, який під час польсько-шведської війни перейшов на бік шведського короля і прийняв шведський протекторат. Разом з тим він прийняв протекцію Б.Хмельницького, який обіцяв йому, в разі потреби, боронити Литву від зазіхань Москви.
Південна група коаліції держав складалася з України, Семигороду, Молдавії та Волощини. Останні три держави, маючи великі спільні інтереси в боротьбі за унезалежнення від Османської імперії, історично підтримували давні культурні, релігійні та династичні взаємини (після смерті сина Тимора Б.Хмельницький прагнув видати свою доньку за небожа молдавського воєводи Михайла). Єднали їх також спільне сусідство та боротьба з татарськими кочівниками.
Такі ж давні політичні і військові стосунки існували між Україною й Семигородом. Особливо вони посилилися в ті часи, коли князь семигородський Юрій ІІ Ракочі запався метою поширити свою державу за рахунок польських територій, в чому йому конче потрібна була допомога України, Молдавії та Волощини. Реалізація задумів Юрія ІІ Ракочі залежала від того, чи погодиться Україна прикрити його західні кордони від постійних нападів татар. Водночас князь семигородський був у найтісніших контактах із королем шведським Карлом-Густавом, посередником у яких виступав англійський повстанський вожак Олівер Кромвель, оскільки в інтересах Англії було якнайшвидше утворити в Європі союз некатолицьких держав.
Ця балтійсько-чорноморська коаліція, що клином врізувалася між Москвою та Польщею, паралізувала великодержавні тенденції обох згаданих країн, створюючи належну противагу. В цих умовах Україна набувала великої держави, без участі якої було б неможливим не лише утворення згаданої коаліції, але й реалізації всіх зазначених геополітичних інтересів кожної з країн-учасниць блоку.
Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених за посередництвом Швеції в першій половині 1656 р., обома сторонами 7 вересня 1656 р. був підписаний “трактат вічної приязні” між гетьманом Б.Хмельницьким та князем Ракочі. Згідно з цією угодою, як Хмельницький і його нащадки, так і Ракочі та його наступники взаємно зобов'язувалися боронити один від одного від ворогів. Також було домовлено, що коли Ракочі розпочне війну проти Польщі, гетьман Б.Хмельницький надасть йому військову допомогу, не зважаючи на ставлення до цього московського царя. За це Україна мала отримати всю Червону Русь, а також частину Білої Руси; Хмельницький отримає титул князя, який, за підтримки Юрія Ракочі, як і вся верховна влада в Україні, буде передана по наслідству синові гетьмана Юрієві.
У кінці 1656 р. Б.Хмельницький активно включився у справу розподілу Польщі. За його наказом на допомогу Юрієві Ракочі було направлено козацьке військо на чолі з полковником Антоном Ждановичем, що мав довершити окупацію західних “руських земель”. У відповідь на це Москва вступила у війну на стороні Польщі, тим самим виступивши проти Швеції, Семи городу й України. Б.Хмельницький наказав зміцнити українські залоги в Білорусі, а на допомогу А.Ждановичу надіслав свіжі сили на чолі з Ю.Хмельницьким, який дістав наказ поводитись із, московськими військовими частинами, що зустрічатимуться серед польських військ, як із ворожими.
Разом з тим у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських, антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б.Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на проти турецький фронт. Через свого особливого посла отця Данила гетьман Б.Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий план коаліції, що б мала на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі між християн, в першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно з задумом Б.Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну роль могли в ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород.
Смерть Б.Хмельницького поклала край його грандіозним задумам.
Виникнення козацької держави на Україні призвело до зростання її міжнародного авторитету авторитету та активізації дипломатичних відносин. Після встановлення союзу з кримським ханом (1651) Хмельницький активно втрутився до молдавських діл. У 1650-1653 рр. козацьке військо ходило в Молдавію. В столицю України того часу Чигирин до Б.Хмельницького прибували посли з Росії, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Б.Хмельницький у різні часи своєї діяльності встановив і підтримував свої відносини з багатьма країнами Європи, зокрема Польщею, Туреччиною, Молдавією, Волощиною, Венецією, Швецією, Австрією, Трансільванією, Бранденбургом, які визнали Україну як суб'єкт міжнародного права. Гетьмана вдалося те, що не вдавалося до нього нікому, - вирвати Україну із смертельних обіймів Речі Посполитої, змусив королів рахуватися з нею, спонукати Росію виступити у ролі гаранта “українських вольностей”.
Міжнародні зв'язки України після смерті Б.Хмельницького
Смерть Б.Хмельницького дуже сильно вплинула на державне становище України. Реакція Війська Запорізького на Віденський договір між Росією та Польщею, який обмежував права і вольності українського народу, змусив царський уряд серйозно проаналізувати ситуацію, що склалася в Україні та довкола неї, змінити свою стратегію і тактику. Було взято курс на пошуки опори козацької старшини з метою змінити з її допомогою внутрішню ситуацію.
Активізація цього курсу почалася після смерті великого гетьмана. У цей час цар і бояри визнали слушним для зміцнення своїх позицій в Україні, розгортання наступу на суверенітет козацької держави. В Україну було відправлено два корпуси російського війська - князя Романдовського з Бєлгорода та Шереметьєва з Борисова. На Запоріжжя відправився з конкретними інструкціями князь Трубецькой.
Генеральна рада козацької старшини, висловлюючи волю Війська Запорізького, вручила булаву Івану Виговському без дозволу царя Олександра Михайловича. Такий виявив незалежності Війська Запорізького змусив царський уряд нав'язати Україні нові статті договору. У них, зокрема, йшлося про обмеження війська до 40 тисяч, про вислання царських воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук. Крім того ставилося питання про передачу царській владі Старого Бихова, який “піддався” Хмельницькому.
Коли цей крок став відомий в Україні, то піднялася широка хвиля протестів і обурення в середовищі козацтва, що вбачала в цьому кроці Олександра Михайловича серйозний замах на основу тієї Української держави, що існувала в рамках “Березневих статей” 1654 р.
Коли на ново скликаній Раді в жовтні 1657 р. Виговський, розтлумачивши її учасникам суть пропозицій Москви і заявивши при цьому про своє небажання “бути в неволі”, поклав булаву, йому повернули гетьманські реалії, обіцяючи одностайну підтримку свого війська в боротьбі за давні права та вольності України. У 1657 р. І.Виговський оформляє договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішньополітичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення
Москви, якій не подобалось все більш зростаюча політична незалежність України.
Ці події зміцнили царя в думці про те, що підкорити козацтво можна, тільки розколовши його лави. Не визнаючи з початку Виговського гетьманом, Олексій Михайлович через свого воєводу Романдовського вів таємні зносини із Запорізькою Січчю, обдаровував кошового Барабаша титулом гетьмана і гетьманською булавою; агенти царя сіяли недовіру і ворожнечу між реєстровиками і запоріжцями. Московські воєводи почали усувати неугодну їм козацьку старшину, розсилаючи по Україні підбурювальні листи.
Трагедія братовбивчої війни, боротьба з повстанським полковником Пушкарем і кошовим Барабашем.
Незабаром відносини з Москвою І.Скоропадський розірвав і сповісти про це Європейські країни, як уже говорилось він відновив союз із Кримом, домігся офіційного визнання України Швецією та іншими державами. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. У Гадячі 16 вересня 1658 р. він підписав договір з представниками польської держави про входження Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств до складу Польсько-Литовської держави з наданням їм автономії ( за зразком Люблінської унії 1569 р.) під назвою Великого Князівства Руського. Українці помагалися, щоб до його складу входили також західні українські землі - воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, Пінський і Мстиславським повіти, а також хотіли зберегти чисельність князівського війська у кількості 60 тисяч (окрім найманого). Польська сторона усі ці домагання відкинула і не погодилася на державну самостійність усіх українських земель.
Гадяцький трактат 1658 р. був розроблений у гетьманській канцелярії І.Виговського при вирішальній участі воєводи, дипломата, високоосвіченої людини свого часу Юрія Немировича. Згідно з цим документом, Україна розривала союз із Росією і на федеративних засадах, у вигляді Великого Князівства Руського, входила до складу Речі Посполитої, яка мала складатись з трьох вільних республік (власне Польської, Литовської та Руської). Спільний для всіх король мав обиратися трьома народами, а гетьман ставав безпосереднім військовим і цивільним правителем України. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча гетьманові, якого українське населення обирає “доживотно”, і якого затверджує король. Податки і прибутки мали залишатися у князівстві, де передбачалося існування власної скарбниці, монетного двору, війська, утворення генерального трибуналу. Землеволодіння, становий поділ перебували у руках гетьмана. Гарантувалося збереження традицій прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалася до шляхетного стану. Без дозволу українського уряду коронне військо не мало права входити на територію князівства. Православне духовенство отримало політичні права на рівні з римо-католицьким, а також право безперешкодно будувати церкви, монастирі, відкривати нижчі школи, шпиталі, повертати маєтки, а унія значно обмежувалася територією, де вона вже існувала.
Передбачалося відкриття двох академій (Київська повинна була мати ті самі права, що і Краківська), де б навчалися і викладали люди грецької віри; заснування колегіумів - “скільки буде потрібно”; відкриття друкарень тощо.
Ще до свого підписання в 1659 р. Гадяцького договору Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в Порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.
Після Гадяцької ради Виговський не хотів більше коритися Москві покликав собі на допомогу хана Махмет-Гірея. Почувши про Гадяцькі пакти зложені на раді, московський уряд наказав князю Трубецькому зібрати раду з старшин і простого люду, щоб влаштувати внутрішні непорядки на Україні. Князь Трубецький зібрав усе московське військо під проводом князя Ромадовського і рушив на Конотоп де 27 червня 1659 р. зазнав нищівної поразки від козацького війська на чолі з Виговським.
Тим часом в травні 1659 р. у Варшаві зібрався сейм на який приїхали і козацькі посли Великого князівства Руського - усього 200 осіб, на чолі якого стояли: Юрій Немирич і Прокіп Верещак. Врешті Гадяцькі пакти були затверджені і 22 травня 1659 р. на урочистих зборах Сенату присягнули на них польський король, арцибискуп Гнізненський, біскуп Віленський, гетьман коронний, литовський гетьман, канцлери, маршалки, київський митрополит і всі посли Великого Князівства Руського.
Гадяцький договір викликав надзвичайне обурення серед широких народних мас України, і тому не набув реальної сили. Один із авторів договору гетьман І.Виговський змушений був у жовтні 1659 р. скликав в Германівні Генеральну Раду і зрікається гетьманської влади. Сам подається до Польщі, де дістає посаду барського старости, потім Київського воєводи, а ще пізніше сенатора. За доносом полковника Тетері арештовано та розстріляно в 1664 р. неподалік Манявського скиту на Галичині. Внутрішнім заворушення в Україні скористалась Москва, війська якої окупували Лівобережну Україну.
Гетьманом знову було обрано Юрія Хмельницького (1659-1653), чого висунула старшина анти польського напряму, яка схилялася до союзу з Москвою. Насамперед Юрій Хмельницький (1659-1663) та старшина хотіла налагодити стосунки з Москвою та добитися прав для України, приєднання північної Чернігівщини та частини Білорусії, свободи дипломатичних стосунків, заборону воєводам втручатися у внутрішні справи країни. Все це було оформлено в так званих Жердевських статтях. На той час князь Трубецький повертається на Україну з новим військом. До нього вирушає посольство на чолі з П.Дорошенком, та той їх не приймає. В свою чергу він запрошує Юрія до Переяслава, де Генеральна Рада знов обирає його гетьманом. Заляканий силою російського війська та погрозами Трубецького в 1659 р. Юрій приймає замість Жердицьких статей - нібито статті Богдана Хмельницького, а саме Переяславську угоду 1654 р. Справжні статті в Москві були кардинально перероблені та доповненні, в них було проведено принцип повного підкорення України Москві, а митрополита Київського - Московському патріархату (про це в редакції 1654 р. не було навіть згадки). Згідно з Переяславським пактом 1659 р. російські залоги розташовувалися в усіх найбільших містах. Козакам заборонялося вести зовнішню політику та вступати в війни без дозволу Московського царя (стаття 14-а. Послів і гінців з інших держав гетьманові не приймати, а відсилати до царя.). Не дозволялося без згоди з Москвою обирати та звільняти старшину та полковників. До статті 6-ї цар зробив істотний допис: після обрання нового гетьмана їздити йому до царя на поклон і вручення булави, хоругви і жалуваної грамоти на гетьманство. Козацькі залоги мали вийти з Білої Русі. Митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату.
До запропонованих Ю.Хмельницьким статей про політичне і правове становище України цар додав ще 19 своїх: про готовність козацького війська виступити на війну за вказівкою царя; гетьманові бути навіки відданим і вірним його величності; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані бути московським воєводам із ратними людьми для оборони від ворога. Стаття 10 встановлювала смертну кару для учасників змов, спрямованих на розрив союзу України з Росією. Проте і цей договір не був запроваджений в життя, оскільки в оголошеній Польщі війні Росія зазнала поразки.
У 1660 р. між Росією та Польщею знову виникає війна за панування над Україною. Московські війська разом з гетьманським військом виступають на Правобережжя. Та незабаром під Чудновим, що на Волині вони потрапляють в польське оточення. Після розгрому Ю.Хмельницький згоджується до повернення України до складу Польщі, підписуючи договір, так званий Слободищенський (інша назва Чуднівський) трактат, що був повторенням Гадяцького договору, але без “Великого Князівства Руського та з скасуванням Переяславської угоди 1654 р. та розривом союзу з Москвою - фактично Україна дістала автономію. Але на той час влада гетьман поширювалася лише на Правобережжя.
За новим договором Україна потрапляла в залежність від Польсько-Литовської держави, що привело до внутрішньої боротьби в Україні між прихильниками польської та московської орієнтації. Після зречення 1663 р. Ю.Хмельницьким гетьманства Лівобережна Україна обрала собі гетьмана окремо від Правобережної.
Гетьман Правобережжя П.Тетеря (1663-1665) проводи пропольську політику. Наступник Тетері П.Дорошенко (1665-1676) дотримувався інших поглядів - основою його політики було глибоке переконання у необхідній єдності та окремішності українського народу. Межами української території він відзначив на заході Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан, а на сході Севськ і Путивль. Лівобережний гетьман І.Брюховецький проводив зовсім іншу політику. У вересні 1665 р. Брюховецький поїхав з величезним почтом на поклін до Москви, де підписав новий договір, статті якого звели до мінімум автономію України; усі податки населення мали перейти до царського скарбу, на Україні поширювалася царська горілчана монополія. Новообраний гетьман відтепер мав приїздити на затвердження до Москви. В Україну мало прийти майже 12-тисячне царське військо. Воєводи із залогами розміщалися в усіх більших містах Лівобережжя. Гетьман не мав права вести які не будь зовнішньополітичні стосунки, митрополит Київський призначався Московським патріархатом. В обмін на ці поступки, викладені у форми грамоти від 11 грудня 1665 р., гетьман отримав щедру платню: титул боярина, земельні володіння неподалік від кордону з Москвою і... “московську дівку” в дружини. Народ гнівно зреагував на дії московської адміністрації. Духовенство заявило що воліє вмерти, а не скоритися Москві. Піднесла голову і старшинська опозиція.
Цю зміну ситуації на Лівобережжі вміло використав Дорошенко. Вже в лютому 1666 р. на старшинській раді він виклав свою мету: звільнити Правобережжя з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччино йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну. Восени кримський хан надав значну допомогу, прислав 30 тисяч орди, а на початку грудня на Поділля з шеститисячним каральним загоном вступив польський полковник Маховський, щоб придушити непокору. На нього напав Дорошенко з татарами й ущент розбив карателів під Брацлавом.
Для виснаженої Польщі це було страшним ударом. Вона змушена була укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові на початку 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Згідно з угодою Польща віддає Москві Смоленськ та Сіверську землю
і визнає право Москви на Лівобережжя. Київ з Околицями до 1669 р. мав перейти до Російської імперії Польщі залишалось Правобережжя (крім Києва) та Білорусь. Землі війська Запорізького проголошувалися під спільним управлінням та слугували буферною зоною проти нападу татар. Усе це викликало страшне обурення в Україні, почалося повстання.
Восени 1667 р. українське військо кількістю 24 тисячі чоловік та з кількома десятками тисяч татар під проводом Дорошенка оточує польську армію біля Підгайців на Галичині. Та в той час запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на Перекоп і Дорошенкові союзники укладають з поляками сепаратний мир. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко з військом переходить на Лівобережжя. Перед тим в порозумінні з Дорошенком, який обіцяв свою допомогу, Брюховецький вирішив сам очолити повстання. Брюховецький також звернувся до Порти і Криму, за допомогою яких очистив все Лівобережжя. Московські залоги втрималися тільки в Києві, Ніжені і Чернігові. Однак з-за Дніпра в цей час на Лівобережжя вступив Дорошенко і прислав до нього козаків з вимогою скласти гетьманський уряд. Гетьман заарештував посланців, але серед його козаків спалахнуло заворушення, і Брюховецького вбили власні козаки. Сам Дорошенко проголошує себе гетьманом усієї України. Того ж таки 1668 р. він скликає Раду, де складає умови турецького протекторату: звільнення України від Вісли до Путивля.
Це був найвищий тріумф Дорошенка. Його портрети продавалися в Парижі, Лондоні, Гамбурзі. Деякий час генеральним писарем у Дорошенка був закинутий на правобережжя історичною долею Іван Мазепа. Він продемонстрував вроджений дипломатичний хист. У цей період сам французький король Людовік ХІУ намагався через свого варшавського посла встановити контакт з Дорошенком, прагнучи отримати корпус козаків для боротьби з віденським цісарем. Московський уряд не міг змиритися з таким зростанням популярності Дорошенка. Боячись цього, він почав з гетьманом дипломатичні зносини. Але Дорошенко висував вимогу визнання протекторату Москви за умов, що під його рукою буде вся Україна - з Перемишлем, Галичем, Ярославом, Львовом, Володимиром. Тому московські посли настирливо пропонували дотримуватися умов Андрусівської угоди - залишитися в підданстві короля й не приятелювати з бусурманами.
Закріпити успіху Дорошенко не зміг. Отримавши звістку про несподіваний наступ поляків, він змушений був піти на Правобережжя. Наказним гетьманом на Лівобережжі Дорошенко залишив чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (1668-1672). Полишений на власні сили Дорошенком Многогрішний піддався на намови прихильників Москви в першу чергу архієпископа Лазаря Барановича вступив в переговори з представниками Москви. У Новгороді Сіверському рада старшин обрала Многогрішного “сіверським” гетьманом. У січні 1669 р. делегація Многогрішного у Москві висловила бажання Лівобережжя приєднатися до Москви, хоч деякі полки трималися Дорошенка ще рік. 1669 р. між лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним і російським царем було укладено нові договорні статті.
Глухівські статті хоч і поступалися Березневим статтям Хмельницького, проте до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної). Складалися з вони з 27 основних та 12 додаткових пунктів: московські воєводи мали залишитися тільки в п'яти містах - Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі, але без права втручатися в місцеві справи; податки теж мали збирати представники гетьмана. Реєстрове військо становило 30 тисяч і отримувало певну платню з місцевих коштів. До них доручався ще й особливий полк з 1000 козаків з поліцій ними функціями - здійснення охорони та придушення всіляких бунтів. Лівобережному гетьманові категорично заборонялося підтримувати зносини з іншими державами. Українцям було суворо заборонено ввозити до Московії на продаж горілку і тютюн, де була встановлена на ці товари державна монополія.
Дорошенко спочатку не визнав Многогрішного гетьманом, але згодом нав'язав з ним дружні стосунки. Між двома гетьманами існували навіть своєрідні дипломатичні зносини. Проте Дорошенко продовжував чітко орієнтуватися на Туреччину. Козацька рада розробила статті із 14 пунктів про турецький протекторат над Україною. Загалом Порта їх зустріла прихильно, але не поспішала реалізовувати, ведучи складну політичну гру.
Тоді Дорошенко знову звернуся до Польщі, прагнучи домогтися повної автономії України в дусі Гадяцького трактату 1658 р. Але поляки відбулися “самими лише компліментами”. Вони воліли укласти наваго вигідніші для себе угоди з Дорошенковим конкурентом Ханенком, якого Польща визнавала гетьманом Правобережної України. Для Дорошенка це означало остаточний розрив з Польщею, зате підняло його пристиж серед козаків, що похитнувся після переорієнтування на Туреччину.
Дорошенко почав збирати коаліцію проти Польщі. За прикладом Хмельницького він послав листа до Бранденбурзького курфюрста, але лист потрапив до поляків. Дорошенко звернувся за допомогою до Москви, до Многогрішного, навіть до Степана Рязіна. Допомогу ж подали тільки Туреччина і Крим. Перше посольство до Константинополя Дорошенко вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були змушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом Дорошенко почав готувати договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Б.Хмельницького: Українська Держава мала дістати територію від Перемишля до Путивлю; за Запорізьким Військом залишалося право свобідно обирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, посли також мають володіти цією мовою; турки не будуть ставити в Україні мечеті, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не будуть укладати миру без згоди України. Султан Мухам мед погодився на деякі з цих пунктів, а саме - на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. І навесні 1672 р. між Правобережною Україною і Туреччиною, Кримом і Польщею вибухнула війна. Антипольська коаліція, маючи переважаючі сили, перемогла, і восени того ж року під Бучачем було укладено мир. За його умовами Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, і на козацьку Україну, яка ставала самостійною державою під протекторатом султана. Польща виводила свої гарнізони з правобережних фортець і щорічну змушена була виплачувати солідну контрибуцію Туреччині - 22 тисяч злотих. Турецький протекторат не викликав захоплення серед широких верств народу. Тим часом лівобережний гетьман Іван Самойлович підбиває московський уряд скористатися важкою ситуацією для Польщі та розпочинає війну з Дорошенком. Коли московсько-козацькі війська перейшли Дніпро до них приєдналися Канівський та Черкаський полки. В 1675 р. Петро Дорошенко вирішує зректися і передає булаву Генеральній Раді в Чигирині, а клейноди надсилає до Москви, здавши таким чином гетьманство на користь Самойловича та Ромодовського, як хотів Московський цар.
За гетьмана Івана Самойловича (1672-1686) більшість договірних статей продиктував цар. Зокрема, кількість реєстрових козаків зменшено до 20 тисяч. У своїй зовнішній політиці Самойлович вороже ставився до Польщі, виступав за порозуміння з Кримом і Туреччиною, прагнув відібрати правий берег Дніпра у Дорошенка та об'єднати його з лівим під своїм керівництвом.
Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію.
Союз Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй боротьбі з Польщею, турки ведучи основні дії на українській території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилось на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки розпочали переговори з поляками, не допустивши до них Дорошенка. І гетьман прийняв рішення остаточно порвати з турецько-татарським союзником. Він склав булаву, Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Дорошенко відіслав до Москви ознаки своєї влади: гетьманські клейноди, прапори й турецькі санджаки і в 1676 р. був засланий до Москви.
Порта вивела на політичну арену Юрія Хмельницького, якого 1677 р. проголосила “князем малоросійської України”. З цим не могла змиритися Москва. Розпочалися затяжні бої, під час яких усі учасники - Московія, Польща, Крим і Туреччина - взаємно виснажували свої сили. Тому вони охоче пішли на переговори. Польща за умовами з турками зреклася Поділля й Правобережної України, за винятком північної Київщини. Московія з Польщею 1678 р. уклали між собою Андрусівське договір, за яким Київ залишався за Москвою. Зате Польщі відходила частина Вітебщини й вона ж утримала викуп у сумі 200 тис. карб. Московія з Кримом 1681 р. уклали в Бахчисараї перемир'я на 20 років. Упродовж цього періоду заборонялося заселяти простори між Бугом і Дністром, тобто всю південну і середню Київщину. Цей регіон мав залишитися безлюдним і нейтральним.
У 1681 р. турки в Кам'янець-Подільському стратили Ю.Хмельницького. Після цього вони віддали Правобережну Україну в управління молдавському господареві Івану Дуді. Склалося так, що ніхто з недавніх учасників переговорів не поспішав виконувати умови укладених угод. Польща не припиняла прикордонних боїв з турками і поступово їх витіснила з Поділля. Попри всі заборони почалося залюднення Поділля і Київщини. Дільний польський король Ян Собеський навіть почав відновлювати там козаччину. 1683 р. 5 тис. козаків допомагала королеві визволяти від турківської облоги Відень.
Але поляки дуже були зацікавленні в підписанні “вічного миру” з Москвою. Ще в 1683 р. вони почали переговори з цього приводу в тому ж Андрусеві. Цьому всіма силами опирався Самойлович. На першому етапі переговорів йому вдавалося зволікати з ухваленням остаточного рішення. Проте в 1686 р. “вічний мир” було підписано у Москві.
Умови миру не враховували інтереси України. Польща назавжди зрікалася Правобережжя, а на правому березі віддавала Москві Київ з невеликою округою. Запоріжжя переходило під повний протекторат московського царя. Поляки зобов'язалися поки що не заселяти середньої Київщини. Був створений союз проти Туреччини й Криму.
В останні роки свого гетьманування Самойлович почав триматися щодо Москви незалежно, критикував її політику союзу з Польщею проти Туреччини й Криму.
На початку 1680-их рр. Австрія, Венеція, Польща, Ватикан та Москва почали укладати анти турецьку, а разом з тим антикримську коаліцію, так звану “Священну Лігу”, до якої було запрошено й Україну. Та Самойлович відмовився від участі коаліції, він не хотів остаточного знищення Кримського ханства, бо тоді Україну звідусіль оточували б московські володіння. Також Самойлович був проти зближення Москви з Польщею. Та з підписанням в 1686 р “вічного миру” між Польщею та Москвою його плани створення незалежної держави стали примарними. В 1687 р. починається війна проти мусульманського світу. Австрія, Польща та Венеція мусили вдарити по Туреччині, Росія - на Крим. І все ж, як підданий царя, змушений взяти участь у поході московського війська проти Криму 1687 р., який очолив фаворит царівни Софії Василь Голіцин. Похід був страшно невдалим. Галіцин звалив всю відповідальність за невдачу на Самойловича і його заарештували й відправили до Москви, а згодом до Сибіру.
Якщо підсумувати міжнародне становище яке склалося навколо українських земель після смерті Б.Хмельницького, то можна дійти до висновку, що найбільш зацікавленими були три держави у його вирішенні на свою користь це Польща, Туреччина та Росія. Польща після повстання 1648 р. втратила один з найприбутковіших районів Східної Європи, і тому зрозуміло її бажання повернути Україну в свій склад будь-якою ціною. Інколи йдучи на такі поступки, про які до Хмельниччини й мови йти не могло (наприклад, Гадяцька угода та інші). Для Польщі Україна була ще захисною буферною зоною між татарами і турками. Для Туреччини Україна - це постачальник основного джерела доходів турецької казни - работоргівлі. Але найбільші інтереси тут мала Російська імперія. На той час Україна знаходилася на вищому щаблі культурного та економічного зростання ніж Росія. Для Москви козацька держава була таким собі взірцем і союз з якою був дуже важливий як з військово-політичних, так і з культурних питань. Таке собі “вікно” в південно-західну Європу.
Гетьманування Івана Мазепи (1687-1709) припало на час, коли Росія і Польща у “Вічному мирі” 1686 р. підтвердили попередній Андрусівським договір про поділ України між собою. Ці держави створили проти турецький союз, щоб відірвати від Туреччини її володіння на північному узбережжі Чорного моря. Ареною їх інтересів стала Україна. З політичного боку для української державності не були корисними ні вічний московсько-польський мир, ні протитурецький союз цих держав. Недовірливо ставився до московсько-польської коаліції І.Мазепа. І хоч протягом тривало часу він ішов по лінії російської політики, обставини змусили його орієнтуватися на союз із Швецією. Чинники, які вплинули на таке рішення, такі: напружені відносини між Мазепою і Запоріжжям, складна ситуація на українських землях, нескоординованість самих українських сил і змагань, боротьба різних течій.
Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи після приходу до влади було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Вже на початку свого правління він, він, підписуючи “Коломацькі статті”, відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини. 1) влада гетьмана зводилась до політичних функцій - стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; 2) заборонялися міждержавні відносини України. Листи і документи всіх сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви; 3) українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Москви; 4) в гетьманську столицю - Батурин вводився московський стрілецький полк; 5) українським купцям “под жорстким наказанием” заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші; 6) вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.
І.Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова, ключової турецької фортеці на Азовському морі. Втягуючись у Кримські походи, І.Мазепа планував здобути для України доступ до Чорного і Азовського узбережжя, такий важливий для економічних її інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася, й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар.
Зміни у політичному житті України настали з початком Північної війни. У 1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. У ставленні до загарбників польська шляхта розділилась на два табори: один перейшов на бік шведів і виступав за обрання новим королем їхнього ставленика С.Лещинського, другий - підтримував чинного короля Августа ІІ і спільно з Москвою продовжував боротьбу зі шведською агресією. За таких умов інтереси московського царя і українського гетьмана збігалися. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові Августу ІІ, наказав І.Мазепі зайняти Правобережжя, а гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб врешті реалізувати свою мрію про з'єднання Правобережної України з гетьманщиною.
У 1704 р. І.Мазепа вступив на територію Київщини. Гетьман усунув від влади Семена Палія, відтак за згодою Петра І заарештував його і вислав у Сибір. У червні 1705 р. 40-тис. козацьке військо на чолі з І.Мазепою здійснило похід вглиб Правобережжя. До кінця серпня воно дійшло до Львова, а на початку жовтня взяло Замостя. Уся Правобережна Україна і Галичина опинилася під владою гетьмана І.Мазепи. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа ІІ були розбиті і він зрікся корони на користь С.Лещинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами “Вічного миру”.
У 1708 р. воєнні дії були перенесені в Україну. Її населення терпіло від свавілля російських військ. Крім цього, Україні загрожував новий напад Польщі. Такі обставини змусили гетьмана перейти на бік шведського короля Карла ХІІ і укласти з ним у 1708 р. угоду. Ще до цього у своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Тривалий час Мазепа продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. З приходом до влади Петра І гетьман скерував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного-заходу від Польщі, і з півдня, від Криму і Туреччини. Мазепа був прихильником союзу з Москвою до того часу доки Петро не надумав знищити усі прояви української державності. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це сповіщало близьку ліквідацію автономії України.
За цих умов серед української старшини виникла опозиційна щодо царизму група, яка обговорювала можливості відновлення Гадяцького договору з Польщею (в особі С.Лещинського) і союзу з Карлом ХІІ проти Москви. Однак зносини українських опозиціонерів з союзниками почались задовго до вступу шведів на Україну. Принаймні 1705 р. прибічники С.Лещинського пропонували гетьманові вступити до шведської коаліції. Ці переговори велися в глибокій таємниці і привели до того що коли І.Мазепа перейшов на сторону Карла ХІІ значна частина українського населення йому не повірила. Українська старшина змусила Мазепу до рішучих кроків 1708 р., коли гетьман опинився у безвиході після наказу Петра І йти на допомогу російській армії, у той час, коли вся Україна була окупована царськими військами. Гетьман вирішив дочекатися наслідків вирішальної суперечки між Петром І і Карлом ХІІ, але обставини не дозволили цього. І.Мазепа виступив проти Петра І, не встигши ні підготувати до цього українське суспільство, ні стягнути в Україну більшість збройних сил. До цього кроку змусив гетьмана вступ шведів в Україну восени 1708 р. У своєму зверненні до війська й народу гетьман стверджував що союз із шведами допоможе визволити Україну з рабства і московської тиранії і відновить її самостійність. На переговорах з Карлом ХІІ І.Мазепою було висунута головна вимога - незалежність Української держави з довічною владою гетьмана, її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.
У 1708 р. Карл ХІІ вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі на Москву. Однак після кількох невдач змушений був повернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І.Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалося про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем - це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося неготовим до такої різкої зміни й залишилося пасивним до дій І.Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків з гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-ти тис. військо. На домогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового Костя Гордієнка.
І хоча шведським солдатам заборонялася усілякі ревізії і насильства щодо українського населення, хоча харчі і фураж вони здобували тільки за гроші, народ переважно ставився до шведів як до ворогів, значною мірою завдяки православному духівництву. Позиція церкви визначалася настановами й наказами Петра І.
Стратегічним прорахунком шведського командування були дії на півночі України, які призвели до втрати Стародуба. Впав і Батурин. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця. Повна поразка шведських військ під Полтавою змусила гетьмана Мазепу втікати з України і шукати притулку в Туреччини, на території Молдавії, де біля міста Бендери 21 вересня 1709 р. він помер. Новим гетьманом, але вже на чужині, було обрано Пилипа Орлика
(1672-1742). “Угода і Конституція прав і свобод Війська Запорізького” - результат колективної праці козацької громади на чолі з П.Орликом - була скріплена підписом і печаткою гетьмана у день його обрання на цей пост - 5 квітня 1710 р. Вона стала першою писемною Конституцією у світі, яка увібрала звичаєві закони Війська Запорізького.
Вона мала здійснюватися після здобуття Україною незалежності. Документ складався з 16 статей. У преамбулі Конституції подавалася характеристика тогочасного політичного життя, всебічних утисків та порушень козацьких свобод після Переяславської Ради. Зазначалося, що кордон з Польщею повинен бути відновлений по річці Случі (як за Хмельницького), а запорожцям повернуті всі відібрані у них землі і поселення. Верховна влада належатиме гетьманові, який обиратиметься розширеною козацькою радою. Щоб гетьман, за прикладом московських царів, не міг діяти самовільно, його влада буде обмежена постійною участю в управлінні генеральної старшини, а також Генеральною радою (своєрідним козацьким парламентом), яка скликатиметься тричі на рік.
Після невдалого виступу І.Мазепи, російський цар Петро І (1682-1725) взявся за ліквідацію автономії Гетьманщини. Уже під час виборів нового гетьмана Лівобережної України царський уряд почав диктувати свою волю. Старшина хотіла вручити гетьманську булаву чернігівському полковнику Павлу Полуботку. Але заявивши, що з полуботка може вийти новий Мазепа, Петро І наказав обрати гетьманом Стародубського полковника Івана Скоропадського.
Після виборів гетьмана за традицією потрібно було підписати нові “статті”, але Петро І відмовився це зробити, посилаючись на складну військову ситуацію. Єдине, на що відважився гетьман, було те, що він звернувся до царя з проханням підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь І.Скоропадський отримав “Решительный указ” царя від 31 липня 1709 р., відповідно до якого по суті козацтво підпорядковувалося російському трону. Відтепер царським воєводам дозволялося цікавитися внутрішніми справами України, втручатися в місцеве судочинство. У 1709 р. до козацького гетьмана приставили регента-стольника Ізмаїлова, яким мав таємну інструкцію слідкувати за інакомислячими українцями. Гетьманська резиденція переносилась в Глухів, що розміщувався на московському кордоні і де перебувало постійно два російських полки Формально залишивши попередній устрій Гетьманщини, цар повністю ігнорував автономні права України, владу самого гетьмана. У 1715 р. Петро І видав наказ, який скасовував колишній порядок виборів полкової і сотенної старшини: тепер полкові і сотенні ради визначали тільки кандидатів, а гетьман з дозволу російського міністра-резидента призначати одного з кандидатів, який давав клятву в присутності царського радника. А далі гірше - цар сам призначав полковників і як правило росіян або інших чужинців.
Другий напрямок політики Петра І супроти Гетьманщини полягав у цілеспрямованому винищенні її населення. Системою стали примусові канальні роботи, будівництво міст і оборонних споруд. До цих акцій залучалося десятки тисяч козаків, селян і міщан. Додому поверталося лишень 30-60% усіх мобілізованих, решту гинуло від тяжких умов життя, епідемій, каліцтва, голоду тощо.
Третій аспект колонізаторської політики - економічне свавілля царських чиновників на Україні. Усе частіше українським купцям заборонялося займатися зовнішньою торгівлею, запроваджувалася державна монополія на виробництво і продаж багатьох товарів. Вводилися закони, відповідно до яких українським торговим людям дозволялося перекуповувати товари тільки у російських купців. Московські чиновники визначали ярмарку і передусім порти в Росії, де могли торгувати купці з України. Цар значно обмежив права українців, які виїжджали на південь країни за сіллю, рибою та іншими товарами. Вільна торгівля на Україні завдяки цим заходам практично перестала існувати. Російський уряд прагнув збувати на українських землях тільки мідні гроші, з тим, щоб в обігу населення Росії залишалися золоті та срібні монети і якомога більше їх осідало в царській казні. Ослаблювали Україну і багато численні постої російської армії.
Сила царської влади була також спрямована і проти української культури. Саме за часів Петра І помітно скоротилась сфера вживання української мови, насамперед в офіційних установах і містах, занепало видання українських книг, започаткувався курс на русифікацію освіти, українська церква попала під опіку московської патріархії. У 1720 р. царський указ забороняв друкування українських світських книг. Українську еліту стали насильно забирати у Росію.
Весною 1722 р. Скоропадський в черговий раз приїхав до царської столиці і несподівано для себе отримав наказ Петра І про запровадження з 29 квітня 1722 р. на Україні так званої Малоросійської колегії. Складалася вона з шести осіб: трьох росіян і трьох українців, очолював її представник центральної влади - московський бригадир Вельямінов, який і почав правити Гетьманщиною. Повернувшись на Україну, І.Скоропадський через кілька днів помирає - 3 липня 1722 р., призначивши до виборів нового гетьмана наказним гетьманом Павла Полуботка (1722-1723 рр.).
Ставши наказним гетьманом, Павло Полуботко продовжував політику І.Скоропадського. Із запровадженням Малоросійської колегії на Гетьманщині виникло двовладдя. Спроби старшини домогтися виборів нового гетьмана результатів не дали. На практиці це означало, що Петро І вирішив остаточно ліквідувати українське гетьманство. П.Полуботко раз за разом нагадує Петру І про статті Б.Хмельницького та Олексія Михайловича, які були підтверджені іншими царями і самим Петром, відповідно до яких російські чиновники не мали права втручатися у внутрішні справи українського судочинства. Але ще більше розлютило царя.
3 серпня 1723 р. П.Полуботко разом з генеральним суддею Іваном Чарнишем і генеральним писарем Семеном Павичем прибувають до Петербурга, де подають чергову “чолобитну”, у яких ставиться питання про повернення відібраних прав і вольностей козацьких. Петро І для того, щоб виграти час і переконатись, що загрози з боку українського війська немає, приймає петиції. Одночасно він відправляє на Україну мойора Рум'янцева - для збору “компромату” проти Полуботка. Тут же царська таємна канцелярія розпочинає слідство. Полуботко разом з старшиною, що його супроводжувала були арештовані прямо на вулиці. Після цього арешти почали проводитися по всій Україні. Основними пунктами звинувачення були зносини Полуботка П.Орликом. Прямих доказів проти П.Полуботка не було, тоді було пред'явлене інше звинувачення - державна зрада. П.Полуботка було закатовано в петропавловській фортеці наприкінці 1723 р. Заарештовану старшину з в'язниці звільнили після смерті Петра І на початку 1725 р.
На вищі посади було призначено людей слухняних і покірних. Військову Генеральну Канцелярію очолив полковник Іван Левенець,
глухівський сотник Іван Мануйлович та Федір Гречаний, а до Стародуба і Чернігова було призначено полковників - росіян. Гетьманщиною правила Малоросійська колегія.
Після цього доля України залежала від змін на Російському престолу. При правлінні Петра ІІ гетьманом на короткий час став Данило Апостол (1727р.). При вступі на престол Анни Леопольдівни роль гетьмана принижувалась, а в 1737 р. була замінена на Малоросійську колегію, яка складалася з шести чоловік.
Дещо змінилося становище на Україні після обрання гетьманом Кирила Розумовського в лютому 1750 р. У часи перебування гетьмана в своїй резиденції в м. Глухові та під час його довготривалих виїздів до Петербурга краєм правила старшина. За Розумовського входять у звичай загальні з'їзди старшини у Глухові для вирішення важливих справ, і ці з'їзди мали перетворитись у щось більше - подібне до українського Сейму. Вони мали відновити конституційно-парламентський устрій української козацької держави. Автори цього твору стояли на позиціях, що політичні права мають належати виключно українській шляхті.
За часів гетьмана К.Розумовського була завершена робота з реформи суду. У 1763 р. гетьман скликав у Глухові “Генеральні збори” і затвердив реформу судочинства, яка розроблялась ще з 1743 р. Ця реформа зміцнила привілейоване становище козацької старшини. Українська шляхта остаточно закріпила за собою право на селянську працю. За Розумовського було значно обмежено право вільного переходу селян і тим самим прикріплено їх до панських маєтків. Розумовський зробив спробу реформати українську козацьку армію. Було заведене обов'язкове навчання козацьких синів. Вони не тільки здобували загальну, але і освіту на західно-європейський зразок. Була введена єдина форма для української армії (синьо-біла). Розумовський хотів також заснувати університет поблизу Батурина. У 1764 р. був виданий царський маніфест, у якому сповіщалось, що гетьман К.Розумовський “добровільно” зрікається гетьманства і влада знову перходить до Малоросійської колегії на чолі з генерал-губернатором. Генерал-губернатором стає Петро Румянцев. У колегії мали засідати 4 українці і 4 росіяни. Протягом 1765-1767 рр Колегія здійснила перепис усього населення України, що дало можливість підвищити оподаткування.
Спочатку уряд Катерини ІІ скасував у 1765 р. козацький лад на Слобожанщині. Слобожанщина до складу української держави офіційно не входила, а була одною з московських провінцій, що мала статус автономії. З кожним роком Слобожанщина багатіла і розвивалася, її українське населення збільшувалося. При певних обставинах цей регіон міг стати вагомим збройним резервом у випадку антиросійської війни. Царський уряд своїм маніфестом розпустив козацькі полки на Слобожанщині, створивши на їх основі гусарські полки, а козаків було обернуто в стан таки званих вільних селян, з яких і набиралися рекрути до гусарських полків. Посполиті селяни попали у повну залежність від своїх хазяїв, тобто стали кріпаками на російський манер. Так, на політичній карті Російської імперії з'явилась нова губернія - Слобідсько-Українська.
Ліквідація давнього ладу на Гетьманщині прискорилась тільки після знищення Запорізької Січі. У1781 р. була скасована Малоросійська колегія. На місце Гетьманщини виникли три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, які разом склали Малоросійське Генерал-Губернаторство. По губерніях були введені загальноросійські адміністративні й судові установи. У 1783 р. наказом Катерини ІІ сільське населення Гетьманщини назавжди закріплювалось до землі. Населення Гетьманщини обкладалось великим подушним податком. Тоді ж, у 1783 р. був скасований і козацький полково-сотенний військовий лад. Козацькі полки перетворювалися у так звані пікінерні полки регулярного російського війська. Увесь козацький стан прирівнювався до стану вільного козацтва, хоча назва “козак” офіційно залишалася за ними. З них здійснювався набір до армії - три новобранці з кожних 500 козаків. Козацька старшина розформувалася і їй пропонувалося вступати до війська на правах російського офіцерства.
Щоб остаточно відірвати старшину від рядового козацтва, цариця надала козацькій військовій старшині права російського дворянства.
Крім того, видозмінюючи соціальну структуру Гетьманщини, російська цариця не залишила осторонь українське духовенство. У 1786 р. була проведена секуляризація українських монастирів. Багато з них було ліквідовано, а інші - пограбовані. Це особливо негативно вплинуло на українську культуру. Монастирі були важливим осередком національної культури: вони утримували школи, друкарні, лікарні та інші доброчинні установи. Особливо це позначилось на становищі Києво-Печерської Лаври з її славнозвісними друкарнями і Києво-Могилянській академії та її філіалів, які втратили фінансову підтримку. Українське духівництво остаточно занепадає у кінці ХУІІІ ст.
Таким чином, за роки свого правління Катерина ІІ довела розпочату Петром І справу знищення автономії Гетьманщини і Слобожанщини до логічного кінця. Зникають з історичної арени усі зовнішні ознаки української державності, ціла соціальна структура, яка надавала Україні чітко виражений європейський характер.
Запорізька Січ. Під час Північної війни російські війська по-варварськи знищили так звану Чортомлицьку, або Стару Січ. Запорожці були змушені перейти кордон і зупинитися на турецькій території, заснувавши там у 1711 р. Олешківську Січ. Запорізькі козаки змушені були визнати владу кримського хана і турецького султана. Згідно із статтями Прутського миру від 12 липня 1711 р. та Константинопольського трактату від 3 квітня 1712 р. Росія формально визнавала протекторат турків над Запоріжжям. Спочатку козаки почували себе дуже вільно на чужині. Але згодом запорожці були позбавлені привілеїв при вивозі солі; на вимогу кримського хана змушені були здійснювати далекі походи і безкоштовно працювати на будівництві укріплень; їм заборонялося тримати на Січі гармати і будувати свою церкву. Протягом 22 років вони зверталися до російських царів про повернення під їх протекторат але безуспішно. Тільки за царювання Анни Іванівни 7 вересня 1734 р. їм було дозволено повернутися на свої землі, де вони заснували Нову або Краснокутську Січ, яка існувала з 1734 по 1775 р. Приймаючи російське підданство запорожці отримали у своє володіння землі, якими турки формально поступилися Російській імперії в 1740 р. Ця територія отримала назву “Вольностей Війська Запорізького”. Це істотно вплинуло на становище Січі. Якщо раніше Січ знаходилась на периферії, у “дикому полі”, то тепер її тісним півколом оточували кордони польської України, Гетьманщини і Слобожанщини, які прагнули розширити свої волдіння.
Правові взаємини між Запоріжжям і російським урядом регулювалися умовами Лубнівського договору 1734 р. Запорожці визнавали себе підданими цариці, дістали право на свої землі та жили за своїми звичаями, але підпорядковувалися російському генералові, який командував військами на Україні. Проте у внутрішньому житті Запоріжжя було цілком автономним. Прийнявши російське підданство, запорожці здійснювали колонізацію обширних територій, успішно поєднуючи господарську діяльність із військовою службою. Була на Січі і школа, в якій навчалося 150 хлопчаків.
Російська адміністрація, всупереч умовам Лубківського договору, грубо порушувала права і вольності козацтва. Уряд розгорнув будівництво військових укріплень у безпосередній близькості від Січі, причому на території автономної козацької республіки. В результаті у серці запорізьких земель виросла лінія російських фортець із постійною залогою. У запорожців виникли прикордонні непорозуміння з донськими козаками. Уряд взяв сторону дончан і наказав запорожцям зруйнувати свої поселення на узбережжі Азовського моря. Але найбільші конфлікти виникли у зв'язку із сербською колонізацією, яку російський уряд розпочав у 1751 р., коли з південних провінцій Австро-Угорщини серби почали висилятися до Росії на козацькі землі.
Зі вступом у 1762 р. на престол Катерини ІІ активно почалася підготовка до знищення Січі. Певний час це гальмувалось зовнішніми обставинами. Зокрема, у 1768-1774 рр. йшла російсько-турецька війна і царату запорожці потрібні були, як військова сила. Після підписання у 1775 р. мирного договору між Туреччиною і Росією в Кучук-Кайнарджі загроза для існування Січі стала реальною. На Україні залишилась 66-тисячна російська армія генерала Те келія, яка несподівано рушила на Січ. 4 червня 1775 р. Січ було взято в облогу. Серед запорожців стався заколот. Частина козаків вирішила стояти до кінця. Але настоятель Січової церкви архімандрит Володимир Сокальський, виступивши в ролі примирителя, умовив козаків не допустити даремного кровопролиття. У результаті частина козаків добровільно відмовилася від опору, а частина втекла за Дунай. Цариця жорстоко розправилася з запорожцями. Старшина на чолі з кошовим отаманом Калнишевським була арештована, а Січ зруйнована. Січ закінчила своє існування 3 серпня 1775 р. Із зруйнуванням Січі закінчила своє існування остання твердиня справжньої народної демократії на українських землях.
Завершив ліквідацію української автономії процес колонізації запорізьких земель російським самодержавством. Усі новоприєднані землі (запорізькі володіння і приморські степи) увійшли до складу Ново російської губернії, на чолі яких стояв князь Потьомкін. Враховуючи, що ці простори були малозаселені, сюди ринулись колоністи. Але усе ж таки більшу частину населення становили українці. Колишні піддані Війська Запорізького і навіть самі запорожці були переведені в категорію державних селян. Друга частина населення, яка жила на землях, розданих поміщикам, стала кріпаками. Правда, кріпосний гніт у цьому регіоні був слабший, чим на інших землях і це сприяло переселенню людей в ці краї.
В період Гетьманщини міжнародні відносини України не обмежувалися тільки з Росією та країнами, з якими вона була пов'язана системами союзів, що сприяли її боротьбі за незалежність.
Морськими походами Запорізького Війська у роки Визвольної війни 1648-1654 рр. цікавилася Австрія. Її посол у Стамбулі передав цісареві точні відомості про українські посольства до султана. Віденський двір у своїх інструкціях наказував послові підривати вплив Хмельницького в Порті, щоб не допустити ближчого про розуміння козаків з турками. Пізніше (1657 р.) цісар був змушений увійти в прямі контакти з Хмельницьким.
За свідченням документів, калмицькі загони не раз виступали разом із запорожцями проти Криму.
Умови угоди Мазепи із шведським королем: Мазепа зобов'язувався передати Карлові ХІІ для зимового постою шведського війська Сіверщину з твердинями - Стародубом, Новгород-Сіверським, Меглином та іншими; мав зібрати козацьке військо та прихилити на свій бік слобідських (білгородських), донських козаків і навіть калмицького хана Аюку для допомоги Карлу ХІІ у боротьбі з Московщиню тощо. В свою чергу шведи зобов'язувалися не розоряти українські землі.
У договорі, що був укладений водночас між Мазепою і Польщею, говорилось про “політичну майбутність України”. Київське й Чернігівське (Сіверське) князівства, а також Смоленщина мали повернутися до Польщі. У нагороду за це Мазепа отримав би князівство (утворене з Полоцького та Вітебського воєводств) у Білорусії.
Україна підтримувала добрі відносини з Францією. Родина українських емігрантів Орликів все своє життя присвятила пошуку союзу з державами, які могли б захистити “права Козацької Нації”. Пилип Орлик вів дипломатичні переговори з султаном і ханом, не раз відвідував конференції зі шведськими діячами, з чужинецькими послами, що прибували до Бендер. Бендери під час перебування полтавських втікачів були справжнім Вавілоном - націй і мов. Концепцію відновлення української державності повністю підтримував молодий Орлик, син Пилипа - Григор. Він у своїй політичній концепції прийшов до давнішого проекту Дорошенка й Мазепи - опиратися дипломатично в Європі на Францію, щоб увійти у безпосередні зносини з сусідами України, рівночасно союзниками Версалю.
Григор Орлик залишився вірним цій концепції усе своє життя. Він захищав Україну в Європі у найважчу її історії добу. Підкреслюючи політичне значення свого призначення генерал-поручником французької королівської армії, Григор Орлик писав: “Знаючи мою попередню діяльність, Туреччина, Швеція, Польща побачать у моєму призначенні доказ, що Франція і надалі допомагатиме цим країнам проти московської загрози. А щодо Козацької Нації, то вона, шануючи пам'ять мого батька як вождя, що стільки поклав праці на відновлення вольностей України, досі пригніченої під тиранським ярмом російської держави, вона - Козацька Нація - звертатиметься до мене через таємних емігрантів, щоби зорганізувати в єдиний слушний час революцію на Україні”. Традиції Григора Орлика житимуть у французькій закордонній політиці аж до часів Напалеона.
У період козацької доби активно розвивалася дипломатична діяльність гетьманів для забезпечення міжнародних прав України. У багатьох випадках гетьмани здійснювали самостійну політику, не прислухаючись до застережень і прямих заборон Росії.
Хоч зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглася державно-національна традиція, яка після занепаду Київської Русі ожила в козацькій державі. Автономія Гетьманщини давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура наприкінці ХУІІ - на початку ХУІІІ ст. піднялася на висоту, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола і Розумовського на один рівень із найбільш освіченими країнами Європи. Навіть московський терор не зміг знищити цієї культури. Свідомість національної окремішності, потяг до волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурність - це надбання, з якими українське громадянство увійшло в ХІХ ст.
Тема 5. Україна в міжнародній політиці Російської і Австро-Угорської імперії та інших держав (кінець ХУІІІ ст. - 1917 р.)
Період кінця ХУІІІ - початку ХІХ ст. був часом великих політичних перемін і соціальних перетворень в Україні, спричинених передусім новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну військову загрозу для українських земель.
Унаслідок цих змін з історичної сцени зійшли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні в попередні століття. Після першого поділу Польщі(1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і Північно-причорноморські степи; 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина - частина колишньої Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна ( Київщина, Волинь, Поділля); після третього поділу (1795 р.) - Берестейщина.
Такий стан речей без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця ХУІІІ
аж до початку ХХ ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Однак ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав до складу яких входили українські землі наприкінці ХУІІІ ст., зменшилась із чотирьох до двох. Проте кордон між Росією та Австрією був не тільки географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем.
У Росії царат намагався затерти сліди давньої автономії. Микола І утворив окремий комітет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжі, останки місцевої культури і зрусифікувати їх. Тоді введено російську урядову мову в судах і русифіковано всі школи. Русифікації мав служити також відкритий в 1834 р. Київський університет ім.. св. Володимира. В 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права. В 1840 р. в судах усунено Литовський Статут і введено російські закони. В 1839 р. скасовано на Правобережжі останки унії.
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував на Україні велику армію, що становила біля ста тисяч. Це надзвичайно обтяжувало населення, особливо селянство, що мало обов'язок будувати і ремонтувати казарми, доставляти підводи, дрова і у всьому допомагати війську.
У 1783 р. російськими військами було захоплено Крим, це відкрило епоху чорноморської колонізації.
Торгівля. Зріст хліборобства і промисловості оживив торгівлю України. Промислові вироби приходили найбільше з Росії - сукно, бавовняні матерії, взуття, металеві вироби; в цей час російські купці забирали хліборобські продукти, мед, віск, тютюн, всяку сировину. Вільний доступ до Чорного моря повернув зовнішню торгівлю України на нові шляхи. Новозасновані міста Одеса і Херсон стали важливими портами і для вивозу українських продуктів і для іноземного імпорту. Вивозили також сало, шкіри, шерсть, горілку, а пізніше цукор.
Українське дворянство. Нащадки української старшини мали надію відновити давню автономію Гетьманщини. В основному дворянство спрямувало свої устремління на добрі відносини з Росією, не тратячи надії, що своєю лояльністю здобуде деяких успіхів. В 1812 р. під час походу Наполеона на Москву, цар Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з українських козаків, причому обіцяв, що після війни вони залишаться як постійне військо. Російський уряд використовував ці формації для своїх потреб. Не думаючи йти ні на які політичні поступки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатки на озброєння, обмундирування й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, “цілком зруйнувало козаків”. Натомість у 20-х роках набрано посеред козаків 25 000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Під час польського повстання 1831 р. цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Козакам знову обіцяно поворот до козацької військової служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. Коли війна закінчилась, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано а Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків замордовано до смерті, прогнавши “крізь строй”.
Українсько-російські відносини. Економічна подітика російського урядуввесь свій час йшла врозріз із інтересами України як чисто хліборобського краю. Міністр фінансів граф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства України своїми митними тарифами й фінансовою політикою, немилосердно стягаючи з українського населення податки і доводячи його до розорення.
Після польського повстання 1830 року, російський уряд змусив змінити своє ставлення до правобережних українських губерній. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна - це старий “русській” край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рішучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддержуючи натомість елемент “русській”.
Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецький ліцей і всі польські середні школи закрито, натомість у Києві в 1832 р. засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл реформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу вгиб Росії, натомість спроваджено учителів росіян або українців з Лівобережжя. За школою настала черга за церквою. Більшість римо-католицьких монастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 р. Вона залишилась який час на Холмщині.
На лівобережній Україні було в 1831 р. скасовано чинність Магдебурзького права по містах. Це скасування було підтверджене царським указом із 1835 р., а в 1842 р. скасовано було Литовський статут, який давно вже став українським національним правом. У Києві разом з Магдебурзьким правом скасовано і міську міліцію в числі понад 2000, озброєну і обмундировану на старосвітський козацький лад. Щоб ослабити український елемент в Києві, купців-українців виселено з центру міста на окраїни.
Українське дворянство в усьому було зрівняне з російським і нарешті саме “малоросійське” генерал-губернаторство було ліквідоване, щоб не залишилось будь-якого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська і Полтавська.
Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно стати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й невиявні вирази маніфесту, виданого, очевидно, малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах самі священики пояснювали селянам, що вони мусять стати на оборону своєї віри й батьківщини, так, як колись предки їх, козаки. Всяка робота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у козаки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх в козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення повстань були вислані військові підрозділи. Але селяни вчинили їм опір. Опір селян був зломлений і почалися жорстокі репресії. Тисячі селян були побиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру.
Крах Росії в Кримській війні був крахом цілої державної системи царя Миколи І. Бюрократично-поліційне господарювання в краї не витримало того серйозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було ніякої комунікації. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, несла страшенні втрати в боях. Технічне озброєння було відсталим у порівнянні з ворогом. Цар Микола отруївся. Престол перейшов у 1855 р. до його сина Олександра ІІ, вихованого в ліберальному дусі. Він дав амністію членам Кирило-Мефодіївського братства.
Загальне піднесення, яке охопило освідченні круги в цілій Росії, торкнулося також українського громадянства. Вся увага кращих представників українського громадянства зосереджувалась на ліквідації кріпацтва.
Духовним осередком українського національного руху став спочатку Петербург. Тут засновується українська громада, українські друкарні
й організації видавничого характеру. Видається багато українських творів і з кінця 1860 р. український місячник “Основа”, який виходив протягом 1861-1862 рр., зробившись основним органом українського руху. На самій Україні також почали засновуватися “Громади” в містах. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання і розповсюдження українських книжок, влаштовували українські театральні вистави, концерти, звіти і взагалі старалися поширити українську національну свідомість серед усіх кругів громадянства.
19 лютого 1861 р. був проголошений царський маніфест про скасування кріпацтва. Увільнення селян з кріпацтва мало наступити не відразу, а поступово протягом двох років. Селяни діставали у свою власність землю, на якій вони раніше працювали у поміщика, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Взагалі селяни, хоча стали особисто вільними, не мали всіх громадських прав, із яких користувалися інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціальної адміністрації, залежали від волі сільської громади, до якої вони належали: нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована. Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливості її проведення. Вибухали повстання.
“Недільні школи”, “ходження в народ”, “хлопомани”, культурно-просвітницька діяльність.
Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса прихильно ставилися до української літератури й до українських національно-просвітницьких змагань. Російські журнали охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з української історії і етнографії. Але вже в 1861 р. відносини почали мінятися. Розвиток української літератури й ріст української культурно-національної діяльності почав тривожити націоналістичні російські круги, які хоч і називали себе слов'янофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх слов'янських народів Росії. На сторінках слов'янофільських, а потім і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діалект, і що немає ніякої потреби творити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народних мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почулися голоси, що українці не мають підстав для самостійного національного розвитку, бо українці належать до польського племені й українська мова це тільки діалект мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони вважали чисто польським краєм. Навіть євреї виступили проти українського руху, бачачи в ньому небезпеку державного сепаратизму.
Українсько-російські і українсько-польські суперечки загострилися з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухнуло в 1863 р. Підготовка цього повстання на правобережній Україні мала своїм осередком Київ, сприяла появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Серед польської шляхти на Правобережжі появилося романтичне українофільство і так звана українська школа в польській літературі. Рух “хлопоманів”. Вони покинули польський національний табір і перейшли до українського. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Києві почалася активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участь, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народним масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю - не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання не потрібне. Коли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володимира Антоновича зробила сміливий крок, оповістивши себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом з студентами лівого берега заснувала окрему українську громаду.
Спочатку російський уряд не звертав особливої уваги на зростання українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-політичні завдання. Російська адміністрація навіть почала видавати розпорядження і відозви до народу українською мовою. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух польського повстання дав привід російській реакційній пресі кричати, що за польським повстання вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів. Почалася планова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл, проти літератури. Російське суспільство охопив вибух шовінізму. Все це збудило традиційну підозрілість й недовір'я російської адміністрації й уряду до українського руху. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціальної а и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.