На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик сторя виникнення Почаївської Лаври: перша фундаторка монастиря - Анна Гойська, магнат Андрй Ферлей. Почаївський монастир у ХV столтт: нцатор будвництва Успенського собору Потоцький. Святиня на пороз ХХ столття: гумен Амфлохй.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 06.08.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1

КУРСОВА РОБОТА
ІСТОРІЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ
План
Розділ 1. Історія виникнення Почаївської Лаври.
1.1.
Зародження та початок існування святині.
1.2. Перша фундаторка монастиря- Анна Гойська.
1.3. Магнат Андрій Ферлей - нищівник культурних надбань Почаєва.
Розділ 2. Почаївський монастир у ХVІІ столітті.
2.1. Ініціатор будівництва Успінського собору - Потоцький.
2.2 Формування головних фундацій монастиря.
Розділ 3. Святиня на порозі ХХІ століття.
3.1. ХХ - початок ХХІ століття для Лаври.
3.2. Амфілохій (Головатюк, 1894-1971) - новий світильник віри і благочестя монастиря в ХХ-му столітті.
3.3. Храми Почаївської Лаври.
Висновки.
Використана література.

Вступ

Ой зійшла зоря вечоровая,

Над Почаєвом стала.

Виступало турецьке військо,

Як та чорна хмара.

Турки з татарами брами облягали

Монастир звоювати.

Мати Божая Почаївська

Буде нас рятувати.

Отець Желізо з келії вийшов

Та слізьми умліває…

“Ой, рятуй-рятуй, Божая Мати,

Монастир загибає !…”

Ой вийшла-вийшла Божая Мати,

На хрест вона стала,

Кулі вертала, турків убивала,

Монастир врятувала.

А ми, люди, всі християни,

До Бога всі ударяймо, -

Матері Божій Почаївській

Поклін всі воздаваймо!

М. Леонтович

Ясної, погожої днини, коли прозорі долі мальовничого волинського ландшафту відкриваються оку аж до самого горизонту, з передньої тераси Успенського собору Почаївської Лаври можна досить виразно розгледіти силует костельної вежі колишнього домініканського монастиря в Підкамені. У просторовому вимірі лише чотирнадцять кілометрів розділяють ці дві християнські оселі, поміж якими сьогодні пролягає адміністративна межа двох західноукраїнських областей - Тернопільської та Львівської.
Як буде видно з подальшого викладу, загальна історія, і мистецька спадщина Почаївської Лаври органічно уособлюють своєрідне пограниччя поміж православною та католицькою парадигмами, в найширшому розумінні, поміж Сходом та Заходом.
Розпочинаючи роботу над курсовою, я був впевнений, що Почаївська Лавра відноситься до категорії відносно малодосліджених у вітчизняній історіографії. Особливо це стосується долаврської доби його розвитку.
Тому в курсовій роботі, яка базується на наявних літературних джерелах і на моїх власних розвідках, головним було поєднати досить різноманітний матеріал з однозначно верифікованими історичними фактами, постійно залишаючись на грунті об'єктивності й неупередженості.
З огляду на вищесказане, історії Почаївської Лаври присвячені розділи у загальних працях та цілі монографії. Проте одним з найвизначніших досліджень з цього питання є “Фортеця православ'я на Волині - Свята Почаївська Лавра” Митрополита Іларіона (Огієнка І.І.) [11]. Вказана праця є неоціненним джерелом з історії святині.
Із загальних робіт, які присвячені цій темі я скористався працями Лотоцького, Білецького, Гудими, Дубилка, Жука, Логвина, Ричкова, Хайнацького, Янка [10,2,3,4,6,14,19,20]. Серед них, особливо хочеться виділити книгу Печкова “Почаївська Свято-Успенська Лавра”, яка заслуговує на увагу своїми новими, цікавими науковими теоріями та поглядами щодо історії зародження та розвитку храму.
Дослідженню історії Почаївської Лаври присвячена робота Дубилка “Почаївський монастир в історії нашого народу” [4], яка є різносторонньою щодо висвітлення життя Лаври в різні періоди часу.
Під час дослідження теми курсової роботи сформувався матеріал, який дав можливість висвітлити проблему меценатства Почаївській Лаврі.
На жаль, окремі праці з цього питання ще не написано, а інформацію доводилися збирати по різним джерелам у роботах Жука, Гудими.
Отож, з опрацьованої літератури можна сказати, що вона всебічно і різносторонньо висвітлює історію Почаївської Лаври, але залишаються ще білі плями, які потребують свого дослідження.
Об'єктом курсової роботи є : історія Почаївської Лаври.
Мета курсової - дослідити роль монастиря і історичній долі українського народу.
Завдання курсової роботи:
прослідкувати історичний розвиток святині;
дати характеристику ролі Лаври у культурному житті України.

Курсова робота складається зі вступу, основної частини, висновків та використаної літератури. У вступі визначається актуальність, об'єкт, мета, завдання курсової роботи. Основна частина складається з трьох розділів, де аналізується і розкривається тема роботи, а у висновку підсумовуються основні положення мого досліду.

Хотілося б висловити сподівання, що курсова робота задовольнить і дасть змогу глибше осягнути непрості шляхи становлення й розвитку надбань вітчизняної історії культури та мистецтва.
Розділ 1. Історія виникнення Почаївської Лаври.

1.1. Зародження та початок існування святині.

Історія Почаївського монастиря охоплює майже вісім сторіч і не замикається в його мурах, а відзеркалює той стан, що був майже на всіх просторах України.
Оригінальних документів про початки існування монастиря на Почаївській горі немає. Все, що написане про перші сторіччя - це легенди. Але дослідники гадають, що легенди постали не лише на самих розповідях, але й мали удокументовану підставу, коли брати до уваги характер тих описувань, що сягають трьох чи чотирохсотлітньої давнини.
На підставі деяких записів, що сягають початків і збереглися в архівах, історики твердять, що в монастирі були літописи, але вони, мабуть, пропали під час нещасливих та злочинних подій, таких як : грабування монастиря польським шляхтичем Андрієм Ферлеєм 1623 року; під час великої пожежі 1626 року; під час нападів і заколотів у монастирі, що їх робив граф Станіслав Тарнавський з участю інших шляхтичів та єзуїтів.
Існує ще й інше припущення : коли царський уряд приказав уніятським монархам забратися з монастиря, де вони перебували 110 років, то можливо, що всі літописи були потайки забрані, або десь вони затратились; але й на такі припущення нема документів.
Однак збереглися два документи, які частково дають уявлення про початки пустельного життя монархів на Почаївській горі. Один документ вказує на дату 11 лютого 1213 року. Другий, написаний польською мовою уніятським монархом в Почаєві, позначений датою 13 липня 1732 року., цікавий тим, що в ньому, так як і в першому рукописі, розповідь починається теж від 1213-го року.
Семен Антонович Жук, дослідник монастирського архіву в Почаєві, написав що “ В рукописній книзі позвів з 1661 року, яка переховується в лаврському архіві в т. ІІ на 144 і слідуючих сторінках згадується, що ще до того часу існувала інша книга під назвою “Пам'ятники Почаївського монастиря”. Ця книга початки ченців на Почаївській горі відносить до 1240 року. На превеликий жаль у лаврській бібліотеці немає цього високовартісного пам'ятника” [6. ст.3].
Історичні дослідники приєднуються до тієї дати - 1240 року. Гадають, що до того часу на Почаївській горі вже існувала чернеча оселя, що після нападу татарської орди хана Батия, після знищення церков і монастирів у Києві, монархи, які не згинули, втекли в лісові гущі і там залишились жити.
Історики також досліджували походження назви “Почаїв”. Існують дві версії. Науковці приєднуються до першої, що в Києві був потік, який звався Почайна. Там був монастир, якого татари зруйнували. Той потік злився з Дніпром під час повені 1712 року. Дослідники вважають, що ті монархи, які втекли з того монастиря аж на Волинь, своєму новому пристановищу дали назву Почаїв.
Але історик - отець М. Трипольський робить інші висновки. Він думає, що та назва складається з двох слів - “Поча Діва”, що мало б означати, що Пречиста Діва почала творити чуда і каже, що в живій, поточній мові слово Діва втратило звук першої приголосної літери “Д” і кінцеву голосну літеру “а”; так з виразу двох слів “Поча Діва”, витворилось слово - назва Почаїв.
Для підтвердження такого висновку отець М. Трипольський вказує на документ під назвою “Дипломат”. Це акт дарування маєтку Михайла Центера і його дружини Почаївському монастиреві 11 лютого 1213 року.
Початок змісту того акту такий : “Дипломат”. Во ім'я Отца, Сина і Святого Духа, Тройца Єдиносущная і Нерозділимая. Се аз раб Владиці моєму Господу Богу і Спасу нашому Ісусу Христу троічеський поклонник Михаіл Центер, Воєвода Божію Милостію, господар землі чуда Пресвятої Діви Марії - Поча Діва… і супруга Єлена Михайла Центер, дали і потвердили сему монастирю… десять волоків с лісом і хутір Колената, десять домов с млини на реке і чотири пасіки с пчели і с весь приход і да поставлять от се да на перед (себто від нині й на майбутнє) молебніци наші клаугери (з грецького - ченці). [1.ст.5].
До теми назви “Почаїв” митрополит Іларіон написав : “Жодні давні історичні джерела 13, 14 і 15 віків ніколи й ніде не згадують ані Почаєва, ані монастиря”. Але в розповіді про землевласників - Василя й Анну Гойських, митрополит Іларіон згадує, що до їх маєтностей “… входили села Орля, Совчичі, Комната і Старий Почаїв”. [11.ст.27].
Про початок Почаївського монастиря митрополит Іларіон наводить уривки з рукописної книги, яка має дату 13 липня 1732 року. Книгу ту написав польською мовою невідомий уніятський монарх у Почаєві. На прикінці 12-го віку жив біля Почаївської гори побожний муж Туркул; у сні йому являлась Божа Мати. Десь року 1213-го прибув чернець з Афону на ім'я Мефодій. Туркул розповів Мефодієві про свої видіння Божої Матері. Чернець Мефодій вибрав на горі високу липу, очистив стовбура і намалював образ Божої Матері так, як вона уявлялась у сні побожному Туркулові. Чернець Мефодій багато розповідав про святу Гору Афон. “…він сильно підняв на дусі побожного туркула, який також пішов на Схід; мабуть бував у Києві і в кінці подався на Афон…, там зустрів ченця Мефодія і намовив його вертатися на Почаївську Гору. Біля них згуртувалися і інші ченці зі Сходу. І року 1220-го невеликий монастир - скит був закінчений, а біля нього були побудовані й окремі оселі - келії для монархів - пустельників. Того ж 1220-го року Священноієрей Мефодій освятив нову Церкву на честь Святого Преображення. Настоятелем став о. Мефодій ”.
Святих чудес у Почаївському монастирі було багато, але це зокрема, довга тема для теологів. Але існує легенда про чудесне з'явлення Матері божої на Почаївській горі в 1261 році. Про це чудо так говорить Галятовський : ”Іоан Босий з села Почаєва виділ на скалі стоячую Пречистую Богородицю. Перед нею стоял чернець, котрий в скалі мешкал і повідал тому Іоану Босому і хлоп'ятам з села Почаєва пасучи овци на горі близько скали, ж Пречистая Богородица стояла на тій скалі, которой там стопа єсть вирита і завше ся в той стопі чиста вода знайдуєт, которою розмаітії хвороби улечаются. - На той скалі церков знаменитая, мурованая і при церкві монастир знаменитий, муром в коло обведений в землі на Волині знайдується, і монастир от села Почаєва називається Почаївський ”.
Формально документована історія Почаївського монастиря починається 1527 року. Це грамота, написана старою українською мовою, видана польським королем Зигмунтом І-м Крем'янецькому старості Якову Монтовтовичу, щоб він не побирав податків і не втручався в справи почаївських землевласників - Вачиля і Анни Гойських, і щоб під час свята Успіння Пресвятої Богородиці в Почаєві не брав податків від людей, які привозили на продаж харчові продукти.
Короткий уривок з цієї грамоти має такий зміст: “Ми з ласки нашої то єму одпустили, і ти би що до твого не висилал і ярмарочних доходов брати і людей судити не веліл, і ні вошто не вступовал і дал в том покой конечно”[8.ст.29].
Отже, історія виникнення Почаївської Лаври складна і охоплює майже вісім сторіч. Все, що написане про перші сторіччя - це легенди. Але дослідники гадають, що легенди поставлені не лише на розповідях, а й мали документовану підставу.
1.2. Перша фундаторка Почаївського монастиря - Анна Гойська.

1559 року, грецький митрополит Неофіт подорожував по Україні, був на Волині. Затримався він у родинному замку Гойських в Орлі -10 км від Почаєва. Там митрополит Неофіт подарував Анні Гойській ікону Божої Матері. Та ікона була у каплиці Гойських понад 30 років і прославилася чудесністю. Після прозріння, від народження сліпого, брата Анни - Пилипа Козинського, Анна Гойська, будучи глибоко вражена тим чудом, уважала, що таку велику святиню вона недостойна довше затримувати у своєму маєткові і подарувала ікону Почаївському монастиреві 1597 року. З того часу та ікона в народі популярно зветься Чудотворний Образ Почаївської Божої Матері. Того ж 1597 року 14 листопада Анна Гойська подарувала монастиреві велику частину своїх земельних маєтностей і написала грамоту - акт дарування.
“Я, Анна Тихонівна Єрофеєвна Гойська, судинно (вдова по судді) земськая Луцькая, визнаю й оголошую цим своїм листом… У моїй маєтності при селі Почаєві з давніх часів знаходиться мурована Церква на честь Успіння пресвятої Богородиці, то щоб при тій церкві було постійне Боже Благослов'я, я постановила побудувати й заснувати при ній монастиря, щоб жили в ньому 8 ченців, люди добрі, побожного життя, і не іншого Усповідання, як Грецького, Східної Церкви, і два дяки. На утримання їх у тому монастирі я надаю тій Святій Церкві і будучи при ній монастиреві, і надала на вічні часи так, що це надання не можуть ніколи порушити ані я, ані потомки мої, які після мене будуть володіти тим маєтком Почаєвом, шість чоловік селян у тому моєму маєткові Почаєві поселених на Горі проти мого Почаївського двора. А до того даю орного і неорного поля з дібровою десять волоків на три руки, у кожній руці по десять волоків на три руки, у кожній руці по десять різів (ділянок). А крім того ліс, що біля тієї церкви, з полем і сінокосами, що все зазначено знаками і написами… Усіх написів біля монастиря, лісу, поля й сінокосу 32. Для удержання тієї Церкви, монастиря й ченців щорічно давати по 30 кіп литовських грошей, зо всіх моїх маєтків…, давати щорічну десятину зо всього збіжжя, яке належить Почаївському двору.
А Ігумен мусить бути чоловік Християнської Віри Східної Церкви, Святих Правил нашого Грецького Ісповідання… Судити незгоду в монастирі має Владика не іншого Ісповідання, а тільки Грецького, Східної Церкви. А на кожного,хто порушить у чому цю мою волю на користь монастиря, нехай буде на ньому анатема і всяке неблагословення з прокляттям” [14.ст.20].
Цей заповіт написаний у Почаєві. Підписали його чотири свідки: Макар Ледуховський, Василь Малинський, Кіндрат Хорошко і Григорій Баковецький”. [6.ст.20].
Із заповіту Анни Гойської та із книжок Іоаникія Галятовського: “Новоє небо з новими звіздами” і “Гора Почаївська” відомо про те, що перед 15 сторіччям на Почаївській Горі, крім Дерев'яних була також мурована церква Успіння Пресвятої Богородиці, але хто і коли будував ті церкви - невідомо.
Фундація Анни Гойської сталася один рік після проголошення Берестейської унії 1596 року. З історії України відомо, що після проголошення тієї унії, на Правобережній Україні, від Сяну до Дніпра, і на землях Білорусії почалась ворожнеча і боротьба; спочатку між духовенством і міською елітою, а пізніше та боротьба перенеслася на народні маси. Найперше поляки навертали на унію міську православну еліту; обдарували її різними шляхетськими титулами, урядовими становищами і земельними наділами. Вслід за тим - навертали на унію українських православних землевласних аристократів, бо після навернення феодалів - легко було навертати селянське простолюддя, яке, у кріпацькому положенні, було тотально узалежнене від своїх панів-поміщиків. Крім того, спротив серед народних мас з року в рік дуже поширювався.
Після того, коли Чудотворний образ Божої Матері був принесений на Почаївську гору в церкву Успіння Пресвятої Богородиці; коли монастиреві було подаровано землю і на горі почали будувати монаший гуртожиток,- слава Почаївського монастиря розносилась по всій Україні. У монастирях збільшувалась кількість монархів, щороку прибувало більше людей-богомольців; життя монархів у монастирі набирало організованого характеру. У процесі розвитку боротьби з уніятством, Почаївський монастир з року на рік ставав православною твердинею на Волині, а тому мусив мати відповідних керманичів-адміністраторів.
Таким керманичем і першим ігуменом Почаївського монастиря став отець Іов Залізо. Отець Іов був родом своїм походив з Коломийщини. На десятому році свого життя вступив до Угорницького монастиря на Галичині. Маючи 12 років, прийняв чернечий постриг. На 30-му році життя був посвячений в чин ієромонаха; він був прикладом аскетичного чернечого життя й моральної завершеності; чутка про отця Іова дійшла до Волинської Землі.
Основоположник Чеснохресного монастиря в Дубні князь Костянтин Острозький, просив ігумена Угорницького монастиря дозволити отцю Іову поселитися в Дубенському монастирі. До Дубна отець Іов прибув 1582 року. Там його монахи обрали ігуменом і він тим монастирем правив 20 років. У боротьбі проти напастей польських єзуїтів - отець Іов здобув собі славу ц велику повагу між монархами й серед навколишнього населення. У боротьбі отець Іов послуговувався розумною тактикою й організаційним хистом в обороні монастиря і православних церков Дубенської округи.
Учень і життєписець отця Іова - монах Досифей написав так: “Віддана праця отця Іова помножила його славу, але й збільшила йому число ворогів…, отець Залізо, тікаючи від людської слави й бажаючи мати лише славу від єдиного тайновидця Бога, потайки залишив монастир і подався на Гору Почаївську-здавна світлостю чудес многих осіяну” [8.ст.20].
Отець Іов прибув до Почаєва 1602 року. Запис монаха Досифея, про таємне залишення Чеснохресного монастиря в Дубні, митрополит Іларіон оспорює, думаючи, що отець Іов зробив це на прохання Анни Гойської і за згодою князя Костянтина Острозького. Інші історики той таємний відхід бачать і тлумачать як тогочасну необхідність тому, що отець Іов був широковідомим оборонцем православ'я і, що єзуїти за ним стежили та й по дорозі могли б його вбити.
У Почаївському монастирі отець Іов не зміг жити схимним життям - постом і молитвами у яскині. Його там обрали ігуменом і він мусив керувати всіма справами монастиря і захищати його від польських магнатів і єзуїтів.
Князь Костянтин Острозький помер 1608 року. Його син Януш, вихований єзуїтами, став фанатичним католицьким поклонником римського центру. Під його охороною єзуїти збільшили наступи й насильство і невдовзі забрали Чеснохресний монастир у Дубні.
Після смерті у 1617 році Анни Гойської монастир у Почаєві став головним об'єктом напастей польської шляхти, єзуїтів а побіч діяли також українські уніятські місіонери. Однак монастир, під керівництвом отця Іова Заліза, все ще був твердинею українського православ'я, слава якого лунала по всій Україні.
Отже - Анна Гойська, яка була першою фундаторкою Почаївського монастиря зробила багато для того, щоб слава його постійно розросталася. Для цього вона віддала багато земель під будівництво храмів і робила великі пожертви монахам.
1.2. Магнат Андрій Ферлей - нищівник культурних надбань Почаєва.

Після смерті першої фундаторки Почаївського монастиря - Анни Гойської, по родинній лінії всі маєтності Гойських дісталися магнатові Андрієві Ферлеєві. Він і його жінка були протестантами. Ферлей почав нападати на монастир : намагався відібрати всі земельні дарування Анни Гойської, включно з монастирськими будинками, у яких жили монахи; грабував майно і тероризував монархів; під час прощ у великі свята посилав своїх фундаторів - жидів продавати горілку в монастирі під церквами, щоб п'яниці робили бешкети; посилав своїх гайдуків грабувати і руйнувати монаші приміщення.
У монастирі не було води. Монахи довозили воду з джерела коло села Старий Почаїв. Ферлей наказував своїм гайдукам зупиняти монахів на дорозі і розбивати бочки з водою. Тоді отець Іов з монахами почав копати криницю на самому верху гори. Дослідник архіву монастиря - Семен А. Жук написав, що ”… найбільше копав сам отець Іов ”. Прокопали глибше тридцяти метрів і докопались до чистої води. Та криниця й тепер є на подвір'ї Братського корпусу, коло вівтарної стіни Успінського собору. “Почувши про це, Ферлей ще більше розлютився і напав на монастир з ватагою своїх озброєних людей, пограбував його, а щоб найбільше помститись --забрав з собою до Козина чудотворний образ Божої Матері й переховував його в замкові”[6.ст.28].
“Одного разу у Козинському замкові у Ферлеїв був бал. Щоб потішити своїх гостей, Ферлеєва зараз таки вбралася в церковні ризи, взяла в руку Святу Чашу, і так вийшла до гостей… І голосно зневажала Православну віру та православні звичаї !… І сталося чудо : пані Ферлеєва сильно занедужала, - “напав на неї злий дух, і володів нею довгий час”, пише сучасник, автор життя преподобного Іова монах Досифей. Недуга збільшувалася, Ферлеєва втрачала розум” [3.ст.54].
Три роки після Ферлеєвого нападу і грабування, 1626 року, в монастирі сталася велика пожежа. Церкви, будинки і церковні устаткування - все згоріло або було дуже пошкоджене. Отець Іов звернувся до Московського царя Михайла Федоровича за допомогою. Митрополит Іларіон твердить, що : “… в Москві на допомогу видавали великі кошти, і тим прокладали широку дорогу до себе. Всі монастирі йшли цією дорогою бо в себе, під польською окупацією, мали тільки утиски та насильне заганяння в унію”. [8.ст.43].
Андрій Ферлей, будучи колителяном Белзьким, а пізніше воєводою Сандомірським, він, як і вся тогочасна шляхта, не визнавав ніяких законів. “Як польський високий урядник обов'язаний був топтати дорогу для унії. Почаївський монастир став фортецею православ'я на Волині, і на А. Ферлея зі всіх сторін пішли натиски передати цю фортецю в руки уніятів, а поки що - не давати їй працювати”. [5.ст.64]. Не змігши зруйнувати монастиря нападами і грабуваннями, А. Ферлей, як спадкоємець маєтностей Анни Гойської, хотів судом забрати монастир. Ігумен Іов Залізо брав участь на всіх судових розправах і виступав як уповноважений оборонець прав Почаївського монастиря. Чудотворну Ікону Божої Матері відсудив щойно 1644 року. Всі інші судові позивання отець Іов виграв 1647 року. Історики звертають увагу, що польські судді, які відкладали справи на 25 років все ж таки вирішили їх на користь монастиря лише тому, що відчували козацьке повстання, яке під проводом гетьмана Богдана Хмельницького почалося наступного 1648 року.
Відновлення української православної ієрархії в Києві 1620 року мало великий позитивний вплив на українських аристократів - землевласників православного віровизнання. Після великої пожежі, на прохання отця Іова допомогу монастиреві давали: Жабокрицькі, Долинські, Куликівські, Малинські, Пузини, Сташкевичі, Ушківські, Ясногірські, князі Адам і Михайло Вишнивецькі, Черневецькі, Малинська, Марія Збаразька та інші. Але найбільшими в тому числі були Федір і Єва Домашевські з Бережець. Вони збудували Троїцький Собор на самому верху гори. Той собор був закінчений 1649 року. В архівах Волинської духовної семінарії зберігався заповіт, написаний 20 травня 1649 року, в якому були детально записані всі дарування Домашевських на утримання Почаївського Монастиря.
Семен Жук наводить опис тогочасного монастиря: “ Виглядав він більш-менш та: у центрі на горі вирізнялася своїм розміром велика Троїцька церква у візантійському стилі; у підніжжі гори від сходу - нижче теперішніх святих воріт і праворуч - стара невелика мурована церква Успіння. Крім цих двох головних церков, як свідчать про це деякі історики у честь: Св. Спаса, Благовіщення, Воскресіння, Св. Федора, Побіди Божої Матері й Миколаївська, що примостилась в різних напрямах від головної Троїцької церкви. У північно-західній частині монастиря були розташовані братський дім та різні господарські будинки ”.[6.ст.31].
Найбільшою святою реліквією Почаївського монастиря є Чудотворний Образ Божої Матері. Такою ж великою святістю - мощі отця Іова, що у монастирі в Печерній церкві у скалі лежить понині.
Отже, магнат Андрій Ферлей будучи протестантом безжально нищив монастирську культуру та надбання храму, але незважаючи на всі негаразди Почаївська Лавра з ігуменом Іовом Залізом зуміли відборонити свою свободу та релігійні переконання.
Розділ 2. Почаївський монастир у XVІІІ столітті.

2.1. Потоцький - ініціатор будівництва Успінського собору.

Важливу роль у розбудові Почаївського василіанського монастиря відіграв відомий польський магнат Микола Потоцький, з ім'ям якого пов'язано спорудження головного монастирського храму-соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці.
Легенда пов'язує появу Потоцького в історії Почаївської обителі за досить незвичайної обставини. Проїзджав він якось повз монастир і раптом через необачність візника карета втратила керування й перекинулася. Скочивши на ноги, розлючений пан вихопив пістоля з очевидним наміром пристрелити винуватця. Бідолашний подумки вже розпрощався з життям, але все-таки встиг повернутися до монастиря і, перехрестившись з останньою надією попросив порятунку у Пресвятої Діви Марії. Через якусь мить Потоцький натисув на гачок і - осічка. Вдруге натиснув - знову осічка. У третій спробі - так само. Вражений таким перебігом, Потоцький змилостивився над наляканим до смерті чоловіком і наказав повернути коней до монастирського подвір'я. Вперше побачивши ікону Божої Матері і відчувши її невидиму Божествену силу, глибоко зворушений Потоцький вирішив решту свого життя присвятити цій чернечій обителі.
Легенда залишається легендою, але в реальному житті на момент першого знайомства Миколи Потоцького з почаївським монастирем та його святощами у нього вже накопичилося достатньо серйозних підстав шукати спасіння для своєї грішної душі в богоугодних справах.
Син белзького воєводи Стеофана Потоцького та Іванни з родини Сенявських, Микола Потоцький народився в 1712 р. Вивчав науки у львівському колегіумі єзуїтів. Коли молодому пану виповнився 21 рік, доля подарувала йому величезний родинний спадок. Він мав можливість піти батьківським шляхом і досягти поважного становища на найбагатших щаблях тогочасної владної ієрархії. Та кар'єра його мало цікавила, зате дуже зваблювали гулянки, пригоди, амурні розваги.
І ось у 1758р., роздарувавши частину своїх маєтностей родичам, Потоцький приймає нечуване рішення: перейти з батьківської римо-католицької віри на “східний”, або “руський” обряд. З цього часу він стає греко-католиком і неодноразово жертвує величезні суми на цивільне та церковне будівництво. Серед найвідоміших його споруд - ратуша, костел та дві церкви в Бучачі, два храми в Городешці, каплиця при домініканському костелі у Львові і, нарешті; наймасштабніше його дітище - новий Успенський собор Почаївського монастиря.
Спокутування своїх молоднечих гріхів врешті-решт привело Потоцького до думки зробити ще один богоугодний крок-прийняти постриг у Почаївському монастирі. Для цього він порушує перед престолом клопотання про розлучення з дружиною Маріанною з Домбровських після п'ятнадцятирічного бездітного шлюбу. У 1714р. дозвіл на це Папи Климента ХІV було отримано. Але подальший перебіг подій завадив Потоцькому стати ченцем, хоча він неодноразово, іноді впродовж тривалого часу, проживав у монастирі в окремому, спеціально побудованому “дворі”, а останні роки свого життя провів тут майже безвиїздно.
Сучасники Потоцького залишили цікаві характеристики його незвичайної зовнішності. Наприклад, Юліан Нелицевич у своїх мемуарах згадує про його “справді величезний зріст, обличчя рум'яне, але прив'яле, довгий сивий вус, оселедець на голові, закручений за вухо” [14.ст.366]. Не може не викликати здивування незрозуміла звичка носити оселедець, що аж ніяк не в'язалося з традиціями тогочасної польської шляхти. Ця прикметна риса в його зовнішності разом з демонстративним уживанням “хлопської” мови та визнання тієї ж “хлопської” віри підштовхують до думки про, можливо, свідоме дистанціювання Потоцького, навіть у зовнішньому вигляді, від типової поведінки до манер польської аристократії.
Імовірно відповіддю на запитання про причини такої дивної нетиповості може бути ностальгічним потяг до витоків свого православного українського родоводу, оскільки перші Потоцькі походи, власне, з теренів південно-східної Галичини і трималися грецької віри. Прикметним є й те, що з тих самих теренів походив і Іов Залізо, святі мощі якого не міг не бачити в Почаєві Микола Потоцький. Більше того, в одному зі своїх листів до монастирського керівництва від 2 листопада 1776р. Потоцький навіть формулює свою окрему вимогу про порушення перед Папою клопотання стосовно канонізації ігумена Іова. Такий запит справді був направлений до Риму, але прохання залишалося без наслідків. [15.ст.96-97].
З ім'ям Миколи Потоцького пов'язана ще одна важлива сторінка в історії Почаївського монастиря. Вона назавжди закарбувалася не лише в біографії монастиря, але, як бачимо далі, ще й суттєво вплинула на просторовий розвиток будівель. Сам Потоцький став ініціатором в 1764р. коронування ікони Божої Матері Почаївської.
Вперше обряд коронування, як відомо, відбувся ще в 732р. з ініціативи Папи Григорія ІІІ як один із заходів офіційної церкви з тодішніми іконоборчими настроями. Однак лише за часів контрреформації коронування відбулося у Ватикані в 1631р. вже відповідно до спеціально розроблених настанов. У цих настановах підкреслювалося, щоб пропоновані до коронування образи були “старожитними”, причетними до важливих історичних подій і, зрозуміло, добре знаними та шанованими не лише в межах місцевості, але й серед народів. У Польщі перший обряд коронування стався в 1717р. у монастирі паумінів на Ясній Горі в Ченстоховії, а протягом ХVІІІст. Пройшов у декількох українських містах - Сокалі, Підкамені, Луцьку, Львові, Бердичеві.
Релігійна та загальносуспільна значущість коронування завжди була такою великою й неординарною, що йому, як правило, передували тривалі роки клопотань перед Папською адміністрацією, пошуки меценатів та досить копіткі підготовчі роботи для забезпечення самого ритуалу і пов'язаних з ним урочистостей. Більше того, отримання Папського дозволу на коронування дуже часто пов'язувалося з необхідністю будівництва нового храму для коронованої ікони. Так було і в Почаєві, де закладання наріжного каменя Успенського собору невипадково збіглося в часі з надходженням з Риму дозволу на коронування ікони Богоматері Почаївської. Усі необхідні кошти пожертвував знову ж таки Микола Потоцький. Колони були виготовленні в Римі зі щирого золота відповідно до розмірів зображення.
Після тривалих приготувань святкові урочистості були призначені на час з 8 до 15 вересня 17173р. Лише священнослужителів прибуло до Почаєва понад тисячу осіб. Ще більше було запрошено поважних світських гостей з усіх кінців тогочасної Польщі та з-поза її меж. Як свідчать деякі історичні описи, разом з простим людом у коронаційних церемоніях брали участь понад сто тисяч віруючих [1.ст.105]. Ще більщої привабливості обряду додала обставина, що Папа Климент ХІV спеціальною буллою дозволив монастиреві робити в цей восьмиденний термін підпусти гріхів усім прибулим до Почаєва.
У 1772р. Микола Потоцький помер і був похований згідно з заповітом без особливих пишнот у мурованому склепі ще недобудованого Успенського собору. Разом зі смертю Потоцького монастир втратив не лише щедре джерело фінансування будівництва, але й відчутну підтримку магната у стосунках із зовнішнім світом. Масштабні задуми могутнього фундатора зрештою були втілені у величних монастирських спорудах які й стали найкращим йому пам'ятником.
2.2. Формування головних фундацій монастиря.

З документальних першоджерел випливає незаперечний факт: ще задовго до монастирських фундацій Анни Гойської на території сучасної Лаври існувала невеличка церква в ім'я Успіння Присвятої Богородиці.
Храм Успіння, як зазначалось у вже згадуваній грамоті польського короля Сигізмунда ІІ від 1557р., був мурований. І хоча він не вирізнявся своїми розмірами, та використання для його будівництва більш довговічних і дорогих конструктивних матеріалів замість поширених тоді дерев'яних зрубних конструкцій свідчить на користь неординарності споруди.
Успенська церква розташовувалась на південному схилі Почаївської гори, приблизно на середній її позиції. З цього боку гора плавно переходила в рівнинну місцевість, тому навіть такий невеликий храм ще здалеку добре проглядався з південних доріг, що вели від Вишнівця, Заложців та Підкаменя. Це була хоч і скромна, але досить помітна рукотворна прикраса мальовничих відрогів Крем'янецької височини. Зрозуміло, що відразу після фундації монастиря постало питання нового будівництва. Про його особливості немає відомостей, окрім припущень, що Гойська вибудувала для ченців “малий дерев'яний монастир” [11.ст.123]. Враховуючи виняткову живучість у часі юридично оформлених кордонів, можна додати, що ареал монастирської території склався і залишався практично незмінним протягом усього ХVІІст., якщо не брати до уваги “пригородка”, про який йтиметься нижче.
Оскільки більшість будівель була зведена з дерева, то над Почаївським монастирем постійно висіла небезпека пожеж. І одна з найбільших трапилася- таки 1626р. Як писав ігумен Іов, від вогню тоді загинули “краса церковна, священні шати, Євангеліє, хрести й інші церковні окраси”. [5.ст.42]. За поширеною в той час звичкою, ігумену нічого не залишалося, як звернутися за допомогою до московського царя Михайла Федоровича, який щедро допомагав багатьом православним церквам і монастирям на українських теренах тогочасної Речі Посполитої. Очевидно, допомога була отримана і монастир досить швидко відбудувався, а головною монастирською церквою, як і раніше, залишався давній храм Успіння Пресвятої Богородиці.
Найдавніша Успенська церква і практично всі монастирські споруди ХVІІст. Були втрачені у наступному столітті. Тому сьогодні можемо лише в загальних рисах охарактеризувати їх архітектурне обличчя, спираючись передусім на наявні іконографічні перешоджерела. Головним з них, безумовно, є високовартісний твір відомого українського гравера доби бароко Никодима Зубрицького - мідьорит “Облога Почаївського монастиря 1675р.”. На сьогодні ця гравюра залишається по суті єдиним автентичним відтворенням архітектурного обличчя Почаївського монастиря довасиліанської доби. Вона дає змогу досить повно уявити просторову локацію та композицію практично всього архітектурного комплексу і водночас зробити певні аналітичні висновки стосовно кожної споруди. Особлива цінність гравюри змушує детал и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.