На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


монография Предмет науки. Як утворилась Київська Русь? Запорозька Сч. Утворення Кирило-Мефодївського братства. Виникнення громад та їхня культурно-освтня дяльнсть. Пдготовка селянської реформи. Столипнська реформа.

Информация:

Тип работы: монография. Предмет: История. Добавлен: 31.08.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


85
85
Предметом кожної науки є певна система об'єктивних законів і зако-номірностей. Предмет даної науки становить дослідження і висвітлення закономірностей виникнення України та її розвитку в різні Історичні епохи -- від найдавніших часів до наших днів.
Основу основ історичної науки складають суспільні факти. Вивчення історії України означає не просте запам'ятування окремих фактів, а теоретичне їх осмислення, розуміння внутрішньої логіки історичних подій, закономірностей розвитку історичного процесу.
Історія України вивчає об'єктивні закономірності суспільного життя в конкретних умовах місця (простору) і часу. Вона осягає й охоплює об'єк-тивні закономірності розвитку матеріальної культури, її взаємодію з соці-альними відносинами та духовною культурою, а значить, пов'язана з еконо-мічними науками, соціальною філософією, соціологією, політологією, культурологією тощо.
У цілому історія України пов'язана з історією світу -- з розвитком світової цивілізації -- і, отже, має геополітичний вимір.
Завдання вивчення історії України. Зважаючи на соціальні функції історичної науки, основні завдання вивчення даного предмета полягають в наступному.
Пізнавальне завдання -- вивчення історії України як процесу, як історичного шляху, виявлення передумов, суті та наслідків історичного поступу, тобто пізнання історичної вертикалі.
Практично-політичне завдання -- це, насамперед, з'ясування зв'язку між історією та сучасністю на засадах аналізу і синтезу, поєднання минулого, сучасного і майбутнього як послідовних ступенів єдиного Істо-ричного процесу.1- .
Вивчення Історії України -- це засвоєння загальнолюдських цінностей. Спроби тлумачення історичного ходу людства із суто класових (або пріо-ритетно-класових) позицій суперечать об'єктивній оцінці Історичних подій.
Як же утворилась Київська Русь? До сих пір єдиної думки щодо походження Київської Русі у істориків немає. Ще в середині XVIII ст. німецькі історики, які працювали в Петербурзькій Академії Наук; Г. Міллер, Г. Байєр, А. Л. Шльоцер, розвинули норманську концепцію. Вони, посилаючись на літописну легенду, стверджували, що вирішальну роль у створенні Київської Русі відіграла германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги ("люди заток"), або нормани ("північні люди"), а на Сході -- як варяги . Одразу проти цієї теорії рішуче виступив М. Ломоносов, який доводив, що першочергова роль у створенні держави належить слов'янам. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції (або теорії природньоісторичного (автохтонного) походження Київської.Русі). З варягами чи без варягів східні слов'яни були в змозі утворити свою державу, бо для цього у них існували всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови; процес державотворення розпочався у них ще до приходу варягів; варяги, просуваючись у східнослов'янські землі, керувалися, перш за все, не державотворчою, а торговельною метою і здобуванням. Вони прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий "шлях із варяг у греки"), обкласти даниною місцеве населення. Б радянській історіографії норманська теорія трактувалася як політично шкідлива І хибна, адже вона заперечує здатність слов'янських народів створювати й зміцнювати свою суверенну державу.
Так почалися суперечки щодо походження Київської Русі. Антинорманської теорії дотримувались і такі провідні вчені, як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій та ін.
Ми не поділяємо і тверджень декого з науковців, що поляни -- це не хто інший, як хазари, так як насправді мова йде про зовсім різні етно-графічні гілки. Хазари завоювали подніпровські, потім подніпровські території, наклавши на місцеві племена данину, -- тобто встановили своє пану-вання. В IX - X ст. Київська Русь визволилася від цієї залежності.
Таким чином, державу Київська Русь заснували слов'яни, і сталося це внаслідок складного й тривалого процесу соціально-економічного та культурного розвитку слов'янських племен, а каталізатором цього проце-су стали скандинавські племена, які або завоювали слов'ян і політично організували їх, або створювали для них загрозу, що змушувало наших далеких предків краще організовуватися самим.
У 882 р. новгородський князь Олег з дружиною і з сином Рюрика Ігорем спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, хитрістю захопив Київ, підступно вбивши Аскольда і Діра. З цього часу замість династії Києвичів встановилася династія Рюриковичів. Відбулося об'єднання Північної та Південної Русі, що стало основою виникнення загальнсруської держави; Київ було проголошено "матір'ю градам руським". Давньоруська дер-жава в цей час. являла собою своєрідну політичну асоціацію світлих і великих князів, які перебували під рукою "великого київського князя". Вона не мала централізованого управління, бюрократичної системи. Зв'язок між володарями і підвладними існував у формі збору данини. За князювання Олега (882 - 912 рр.) Київська Русь зміцніла і значно розширилась. Були підкорені древляни, сіверяни, радимичі і інші племена. Проте створене державне об'єднання не стало міцним і організаційно оформленим. Цьому сприяла така вагома причина (вона змушувала пле-мена консолідуватися), як боротьба з кочовими племенами та Візантією.
У своїй зовнішньополітичній діяльності погляди Олега були звернуті на Константинополь. Він двічі (у 907 та 911 рр.) ходив на Візантію, з якою уклав вигідні договори. Наступник Олега князь Ігор (912 - 945 рр.) почав своє князювання з боротьби проти автономістських настроїв древлян і уличів, які відмовилися коритися київському князю і сплачувати данину. Широкомасштабні воєнні походи були здійснені Ігорем проти Візантії у 941 і 943 рр. У 944 р. був укладений союз з Візантійською імперією, але він для Русі був менш вигідним, ніж договір 911 р. За цією угодою Ігор змушений був відмовитись від володінь на Чорному морі, у гирлі Дніпра, та ще й захищати Візантію від кочовиків. Військові походи поглинали значну кількість ресурсів і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повтор-них збирань данини призвело в 945 р. до повстання древлян, під час якого було Ігоря вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко помстилась древля-нам за вбивство свого чоловіка. Була спалена столиця древлян -- Іскоро-стень. Але в той же час княгиня Ольга зрозуміла, що так далі правити не можна. І вона проводить першу реформу, суть якої полягала в наступному: були чітко визначені землі, з яких за певний проміжок часу збиралась означена кількість данини. У зовнішній політиці Ольга, як і ЇЇ попередники, відвідала найпотужнішого свого сусіда -- Константинополь -- і підписала мир з Візантією. І там же вона прийняла християнство. Таким чином, вона не тільки не допустила розвалу Київської Русі, а, навпаки, зуміла посилити її вплив у Європі.
У 964 р. до влади приходить син Ігоря і Ольги -- Святослав (964 ~ 972 рр.). Становище Русі значно зміцніло за його князювання. Святослав вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Це був князь-воїн, він більшість свого життя провів у військових походах.
Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського (Чорного) моря, Кавказу. Але ці кордони були слабко захищені від нападів кочових орд Середньої Азії. Перед Руссю постали нові проблеми -- проблеми захисту її східних кордонів. Та князь і сам побачив необхідність зміцнення власної влади на території країни. З цією метою він перед тим, як вирушити у другий похід до Болгарії, проводить адміністративну реформу. Старшого сина Ярополка залишив намісником у Києві; молодшого Олега -- у древлян, а Володимира послав правити від свого імені до Новгорода. Цією рефор-мою Святослав зміцнив владу київського князя у землях племінних княжінь.
Другий похід Святослава до Болгарії склався не досить вдало, йому до-велося воював не тільки з болгарами, а й з візантійським імператором. У 971 р. знесилені сторони почали переговори, які закінчились мирним договором.
Після підписання миру Святослав з військом попрямував до Києва. Біля дніпровських порогів печеніги підстерегли Святослава і вбили його. Після смерті Святослава між його синами почалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не визнавали свого старшого брата верховним князем. В той же час Ярополк вирішив приборкати своїх братів і стати єдиновладним володарем Київської Русі. Переможцем у цій боротьбі став Володимир.
Зійшовши на престол у 980 р., Володимир започаткував нову добу в Історії Київської Русі. За його правління процес становлення Київської Русі в основному завершився і почалось ЇЇ піднесення. Перш за все Володимир послідовно поставив під державну владу великі союзи східно-слов'янських племен, що залишалися ще незалежними: хорватів, дулібів, радимичів, в'ятичів.
До того ж Володимир був видатним реформатором і будівничим держави. Близько 988 р. він провів адміністративну реформу. У нього було 12 синів, і ними він замінив племінних вождів в різних містах держа-ви. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки, і з того часу Київська Русь стає об'єднаною державою. На зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов поділ територіальний: державу було поділено на землі-уділи довкола великих міст. Це одна із ознак державності.
Найголовніше досягнення Володимира -- запровадження християн-ства як державної релігії. Нова ідеологія допома-гала зміцненню держави, законодавства, адміністративної системи. Нова релігія прилучила русичів до світової культури, сприяла розвитку мис-тецтва, літератури, архітектури, науки. Могутня Візантійська імперія по-ступово втрачала свій вплив на Київську Русь.
Смерть Володимира Великого (1015 р.) призвела до нової жорстокої боротьби між його синами за владу, І в 1019 р, єдиним правителем Русі стає Ярослав (1019 - 1054 рр.). Його князювання прийнято вважати періодом найвищого економічного піднесення, політичної міцності і культурного злоту. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своєї держави, у 1036 р. він остаточно розгромив печенігів. Значну увагу Яро-слав приділяв безпеці кордонів держави. На багато сотень верст тягну-лися зведені при ньому "змійові вали" з укріпленнями -- фортецями.
За князювання Ярослава активізувалася внутрішня розбудова держави. З його ім'ям пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі -- "Руської Правди", що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Завдяки підтримці князя у Києві було побудовано багато церков. { вперше Ярослав призначив митрополитом русина Іларіона, таким чином вивівши церковну ієрархію із підкорення Візантії.
За часів Ярослава Мудрого швидко розбудовувалися старі і будувалися нові міста. Міста були центрами ремесла і торгівлі; осередками культур-ного й політичного життя, місцем зосередження органів державної влади та церковного управління. Київ, розмістившись посередині дніпропетровсь-кого водного шляху "із варяг у греки", став світовим ринком торгівлі.
З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та. науки. У князя була одна з найбільших у той час у світі і перша в державі бібліотека. На території Київської Русі було чимало шкіл, які, як правило, виникали при монастирях. Центром таких знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. -'
Таким чином, Київська Русь, котра виникла в середині IX ст., пройшла складні етапи свого становлення: переживала своє піднесення в X - XI ст.; зміцнила своє міжнародне становище, вписалася в європейський геополі-тичний простір; збагатила давньоруську і світову культуру.
Останній -- третій -- характеризується постійними чварами, зростаючою загрозою кочовиків і економічним застоєм -- це князювання Володимира Мономаха (1113 -1125 рр.) І його сина Мстислава (1125 - 1132 рр.). Остаточного удару Київській Русі завдали орди монголо-татар, які в 1240 р. зруйнували Київ. Спадкоємицею традицій Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство.,
Смерть Мстислава в 1132 р. означала кінець історичної доби, коли Київ був центром земель руських. Це був початок розпаду Київської Русі на окремі князівства. На землях майбутньої України сформувались такі кня-зівства: Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Київське та Інші. Феодальна роздробленість була викликана рядом причин:
1) великою територією" Держави при відсутності тісних економічних зв'язків за умов панування натурального господарства і неоднорідності населення;
2) зростанням великого феодального землеволодіння;
3) відсутністю чіткого незмінного механізму спадкоємності князівсь-кої влади;
4) розвитком і піднесенням удільних князівств І земель, що сприяло зростанню місцевого сепаратизму І загостренню міжкнязівських взаємин;
5) зміною торговельної кон'юнктури. Західна Європа почала торгува-ти безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася поза світовими торговельними шляхами;
6) посиленням експансії степових кочових племен (печенігів, полов-ців та ін.)-
Роздробленість, що охопила Русь, отримала назву феодальної, оскільки вона була закономірним наслідком еволюції феодальних відно-син (мається на увазі розвиток феодального землеволодіння -- вотчин, посилення влади удільних князів і бояр).
Роздробленість кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін у державному устрої Русі, а саме -- до децентралізації системи управління. Київський князь втратив контроль над удільними князівст-вами, влада в яких зосередилася в руках місцевих князів.
Феодальна роздробленість -- це закономірний процес у розвитку середньовічного суспільства. її переживали й інші країни Європи. До роз-дробленості Київської Русі призвели подальший розвиток давньоруського суспільства, соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Боярство цих регіонів і місцеві князі, спираючись на них, дбали про власні, а не державні інтереси. Київська Русь, однак, усередині XII століття зовсім ще не розпалась. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існування, так як:
по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, І політична єдність втрачалася поступово;
по-друге, зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;
по-третє, надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політич-ного життя.
Таким чином, явище феодальної роздробленості суперечливе і неоднозначне, але закономірне. В Історії Київської Русі (XII - початку XIII століття) діяли відцентрові тенденції, була втрачена державна єдність, посилилися князівські міжусобиці, тиск на Русь сусідніх держав, в той же час формується велике землеволодіння, намітився прогрес у сільському господарстві, підносяться міста, зростає чисельність населення. Почи-наючи з XIII століття в результаті поглиблення соціально-економічних, культурних процесів, торговельних та інших зв'язків іде формування на основі земель і князівств територій російської, української та білоруської народностей. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. В 1187 р. відносно наддніпрянських земель з'являється назва "Україна.
У 1199 р. Роман Мстиславович заволодів Галичем і об'єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу, яка починає відігравати одну із провідних ролей у політичному житті Русі. Незабаром (до самої своєї смерті в 1205 р.) Роман встановив владу над Київською землею. В його руках опинилася величезна давньоруська територія -- практично вся сучасна територія України. Роман склав проект дотримання "доброго порядку" на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній давньоруській державі. Роман, праг-нучи уникнути подальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чини-лось раніше. Та князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити цей проект Романа. Вони заявляли, що такого "одвічно не було", а значить, і не повинно бути.
Переможні походи Романа на Литву, Польщу, Угорщину і половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У 1202 р. па-па Римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону. Вели-кий князь у своїй об'єднаній державі насамперед подбав про зміцнення княжої влади, здолавши опозицію бояр. Багатьох бояр він відправив у заслання або стратив. Щоб захистити українські землі, він розгромив половців, здійснив походи на північ у польські та литовські землі, підтри-мував тісні зв'язки з Угорщиною, Константинополем. У 1205 р., ідучи польськими землями, Роман потрапив у засаду й загинув.
Після своєї передчасної смерті Роман залишив по собі славу вели-кого полководця та політика і двох малолітніх синів: чотирирічного Дани-ла і дворічного Василька. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна -- розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, переведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під владою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Усі вони потерпали від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння. Верхівка галицьких бояр виступила проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство. Бояри прогнали Данила та Василька і взяли владу в свої руки.
В 1238 єдність Г-В держава була відновлена. На період князювання Данила-Галицького припадає час її розвитку.
Таким чином, після 1340 р. Галицько-Волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. Галицько-Волинське князівство, будучи ослабленим боротьбою з тата-рами, постійними сутичками між боярами та князями, стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав і не змогло відстояти незалежності. Однак це не зменшує історичного значення Галицько-Волинського князівства. Це друга велика держава в українських землях після Київської Русі, що продовжила ЇЇ культурні традиції. Був забезпечений високий рівень еконо мінного та духовно-культурного розвитку українських земель. Своєю орієн-тацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в укра-їнські землі західноєвропейським культурним впливам.
У 1340 р. Великий Литовський князь Ольгерд проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям" І значно розширив наступ на українські землі. Менш ніж за 150 років Литовське князівство стало найбі-льшим у Європі.
У чому ж полягали причини такого блискучого завоювання? Українці бачили в литовцях визволителів від монголо-татар, та й литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке Іго Золотої Орди: литовці йшли на те, щоб українці займали найвищі адміністративні посади, а елі-та литовців швидко потрапляла під культурний вплив своїх слов'янських підданих. Литовські князі діяли в Україні за принципом: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". За якісь одне чи два покоління литовці за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попе-редників Рюриковичів та розглядали свою місію як "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва -- міцніючий суперник литовців у боротьбі за київську спадщину. Саме тому Грушевський М. С. доводив, що Велике Литовське князівство зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія.
Безумовно, завоювання литовців є Україні були вражаючими, але більш тривалий І всеохоплюючий вплив на долю українців справила експансія Польщі, початок якої започаткував Казимир Великий (1320 - 1370 рр.). Його активно підтримували три сили: магнати, католицька церква та багаті міщани Кракова.
У квітні 1340 р. Казимир вступив у Галичину. Зверніть увагу -- зро-бив він це під приводом захисту католиків краю, хоч католиками були переважно не поляки, а німці. Насправді ж, він заздалегідь планував цей крок, уклавши угоду з Людовіком угорським, згідно з якою обидва королі при завоюванні України мали діяти спільно.
Більше двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь.
Польща проголосила себе "щитом християнства" І зображала свою експансію на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизма-тиків -- православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально та культурно неповноцінних вело до тяжких майбутніх польсь-ко-українських взаємин.
Завоювання збільшили землі Польщі майже на 50%. Спочатку на землях України поляки вели обережну політику, але Папа Римський і католицька церква з готовністю благословили короля на більш широку експансію. Спочатку в 1375 р. у Львові було засновано католицьке архі-єпископство, а потім на землях України стали виникати, як гриби після дощу, монастирі францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, яке швидкими темпами зростало (сюди переселялись польські, німецькі, чеські та угорські шляхтичі). Укра-їнські феодали, прийнявши нову католицьку віру, отримали рівний статус з польською шляхтою.
Таким чином, український народ все більше підпорядковувався чужій нації -- нації з іншою релігією та культурою. Такий симбіоз мав деякі позитивні наслідки, але закономірно, що з нього згодом виріс гост-рий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який тривав близько 600 років.
1385 великий князь литовський Ягайо уклав із Польщею Кревську Унію (тевтонський орден). Ця означала приєднання литовських, білоруських і укр.. земель до Польщі і окатоличення литовців.
1413 Вітовт уклав з Польщею Городецькі унію. Ця унія передбачала обмеження участі православних у державному управлінні і надання литовським феодалам, католикам таких широких прав, які мали польські феодали.
Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль-ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Литва була не спроможна дати відсіч татарам на півдні, зі сходу литві загрожувало Московське царство. Литовці звернулися про допомогу до поляків. У 1569 між Польщею і Литвою було укладено люблінську унію. За умовами цієї унії Польща і литва об'єднувалися в одну державу Річ-Посполиту.
Люблінська унія 1569 р. була для українців драматичною подією. Незважаючи на все, Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські феодали хоч і підпорядковувались литовцям, однак мали великий вплив як у суспіль-ному, економічному, релігійному, так і в культурному житті України. А з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під удар саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Українці, постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, зазнавали асиміляційного тиску з боку панівної культури. Безпосереднє сусідство з католиками-поляками призвело до гострої релігійної та куль-турної боротьби українців і поляків.
Православна церква за відсутності власної держави була для укра-їнців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак право-славна церква і сама попала в скрутне становище занепаду. Якщо за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства держава була для неї надійною опорою, то тепер Річ Посполита відносилась до неї як до нерідної дитини, так що важливі церковні питання стали вирішуватися мирськими правителями. Світська влада призначала єпископів, що підри-вало авторитет митрополита, розхитувало організаційну дисципліну церкви. Серед церковних служителів поширилась корупція, школи були занед-бані, Таким чином, втративши внутрішні та зовнішні стимули, правос-лавна культура скотилась в обрядовість, обмеженість та занепад.
6 -10 жовтня 1596 р. у Бресті відбувся собор для прийняття унії. З самого початку він розколовся на православний і уніатський. Православний -- відкинув унію, уніатський -- прийняв її. Відповідну грамоту підписали мит-рополит, п'ять єпископів і три архімандрити. Уніатський собор визнав владу папи римського й догмати католицької церкви, зберіг православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні. Уніати діставали великі привілеї -- церковники звільнялися від податків, шляхтичам відкривався доступ до дер-жавних посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католиками.
Православна релігія була поставлена в складні умови. Православні ієрархи замінювалися уніатськими, у монастирів відбиралися маєтності, а самі вони перетворювалися на уніатські. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах.
Таким чином, Берестейська унія не об'єднала християнські церкви, а ще більше їх розпорошила, бо замість двох тепер існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як ЇЇ згодом стали називати.
Висновки з останнього питання теми цілком наочні: релігійна бороть-ба православ'я та католицизму привела до того, що еліта українського народу в своїй більшості полонізувалася. Це мало епохальне значення для подальшої історії Польщі; внаслідок конфронтації українці розколо-лися на деі конфесії, що спричинило до різких відмінностей між західними та східними українцями.
Але цей період приніс українцям і культурне піднесення, чіткіше усвідомлення своєї самобутності.
Закінчуючи вивчення проблем даної теми, слід підкреслити, що ук-раїнський народ під владою Польщі та Литви (XIV - XVI ст.) знаходив у собі сили для боротьби за самобутню свою культуру, православну віру і в кінцевому результаті -- за незалежність своєї країни від загарбників.
Проблема козацтва -- одна з центральних в історії України доби феодалізму, тому вона завжди привертала увагу дослідників.
Радянські історики, відзначаючи велику роль козацтва в історії українського народу, підкреслювали, що воно виникло внаслідок розвитку антифеодальної боротьби селянства і міщанства в Україні як форма протесту проти соціального та національно-релігійного гноблення.
Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між ними досить умовна): тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумов-люють його необхідність.
Які ж причини виникнення козацтва в Україні? Основна причина появи козацтва корінилася в тих соціально-політичних умовах, які скла-лися в українських землях у другій половині XV - XVI ст.
У XIV ст. Україна попала під владу Польщі і Литви (з 1569 р. -- Речі Посполитої), що призвело до ліквідації залишків автономності українських земель. У таких умовах посилювалася експансія католицизму, розширюва-лось шляхетське землеволодіння, становище покріпачуваного селянства погіршувалося з кожним роком. Були й інші причини виникнення козацтва: існування в південних степах кочівників-татар, що створювало загрозу для мирного життя слов'янського населення; можливість переселення в степи.
У відповідь на посилення соціального гніту українські селяни зали-шали рідні місця та йшли в незаселені південні степи Поділля, Брацлавщини, Київщини, де створювали нові поселення, оголошували себе коза-ками, тобто вільними людьми. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік збіглих селян з Галичини, Волині, Полісся, Західного Поділля. Утікали наймужніші й найвідважніші--; ті, кому доля була дорожча за життя, хто не тільки був ладен дати збройну відсіч панам, а й сміливо виходив у степ назустріч татарам.
У верхів'ях Південного Бугу, в середній течії Дніпра, в районі Канева -- Черкас, а також на лівому березі Дніпра -- на Сулі, Пслі -- вини-кало чимало козацьких слобод і хуторів. Знаходячись під постійною загрозою татар і турків (через степи проходили татарські шляхи -- Чорний, Кучманський, Муравський та ін.), козаки займалися "уходництвом" -- рибальс-твом, мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами.
Серед козацтва не було рівності, основна її маса ("голота", "сірома") батракувала у більш заможних козаків ("дуків"), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней. Влада поступово зосеред-жувалася в руках заможного козацтва. Освоєння козаками нових земель привернуло увагу українських, литовських І польських магнатів. У першій половині XV! ст. на володіння "окраїнними землями" за службу великому князю Литви одержали грамоти князі-магнати: Острозькі, Потоцькі, Вишневецькі, Лянцкоронські, Ружинські та ін. Вони використовували козаків як робочу силу в своїх замках-дворах, а також під час походів проти турків і татар.
Рятуючись від панів-магнатів, багато козаків ішло далі по Дніпру на південь, за пороги Дніпра. Долаючи пороги, які перекривали ріку скелями до 7 м. заввишки і тяглися від сучасного Дніпропетровська до Запоріжжя, козаки осідали на островах Велика і Мала Хортиця, Томаківка, Базавлук та ін. Тут, за порогами, не було панського гніту, і козаки мали можливість вільно займатися різними промислами, господарством. Для відбиття нападу шляхти, турків і татар козаки об'єднувалися в невеликі групи, ватаги, споруджували укріплення -- січі, зроблені з рублених, або січених дерев'яних колод.
За місцем свого проживання, на низинах Дніпра, за порогами, вільне козацтво називалось низовим, або запорозьким військом. Ті козаки, що жили вище дніпровських порогів, дістали назву міських, або українських козаків. До реєстрових належали козаки, які знаходились на службі у поль-ського короля. Вони вносились в реєстр, тобто список. Звідси і назва -- реєстрові козаки.
Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце у становій ієрархії Речі Посполитої.
Отже, протягом XV - XVI ст. у суспільстві формується нова соціаль-на верства -- козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політич-ного лідера і на владу.
Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєн-ня, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціаль-но-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар.
Вибір місця для створення військово-політичного центру козацтва обумовлювався як природними умовами, необхідністю його успішної оборони, так і прив'язкою до Дніпра -- головної артерії морських походів проти Туреччини й Кримського ханства.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється в 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495 - 1575 рр.). У своїй "Все-світній хроніці" він повідомляв, що в першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів {Козацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та Ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву -- Великий Луг, де було багато проток та островів {понад 250).
У 1552 - 1556 рр. український князь Дмитро Вишневецький (Байда) зібрав розрізнені козацькі ватаги й збудував на віддаленому стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця (пло-щею близько 500 га) фортецю, що мала стати заслоном від татар. На валах укріплення встановили гармати. До фортеці вів лише один прохід з баштами по боках і звідним мостом. Попід вагами розташувалися куре-ні-- дерев'яні, криті очеретом або кінськими шкурами будівлі. Посе-редині фортеці був майдан, де відбувалися козацькі ради. Укріплення на Хортиці Вишневський збудував усупереч волі польського короля Сигізмунда ІІ Августа, який не бажав псувати відносини з Кримським ханством. Так Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ. Це вже було військово-політичне об'єднання з єдиним центром, добре навченим і озброєним військом. Настав новий етап в історії козацтва, один із періодів розвитку своєрідної української державності.
Д. Вишневецький здійснив ряд успішних походів на Кримське ханство і турецькі фортеці. Однак влітку 1557 р. козаки під натиском турків і татар змушені були залишити Хортицю. Д. Вишневецький з загоном козаків перейшов на службу до російського царя. Але після того, як І. Грозний не надав йому допомоги під час походу на Кафу, Д. Вишневецький повер-нувся в Україну. В 1563 р. під час невдалого походу в Молдавію Д. Вишневецький потрапив у полон до турків і був страчений у Стамбулі. Пам'ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні, багато з яких співають і нині.
Після смерті Д. Вишневецького Запорозька Січ продовжувала існу-вати. Кожний християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти на Січ і приєднатися до козацького братства. При бажанні він міг покинути Січ. Під страхом смертної кари на Січ заборонялося приводити жінку. В Січі постійно знаходилось від 15 до 20 тис. козаків. Переважна ж більшість проживала за її межами, на зимївках. Одружені козаки жили окремо і займалися сільським господарством.
Січовики сформували нову українську (козацьку) державність. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Запорозької Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні Історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада, ії рішення були обов'язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої полі-тики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі -- військової старшини, а також органів місцевої влади -- паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військова старшина -- кошовий отаман, військовий суддя, війсь-ковий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та Ін.; похідні та паланкові начальники -- полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.
Кошового отамана обирали на один рік простою більшістю голосів відкритим голосуванням (часто шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа, той і переміг). Лише Іван Сірко кошовим був протягом 15 років, а Петро Калнишевський -- 10 років.
На період походу чи війни кошовий призначав собі заступника з числа полковників-- наказного гетьмана. Кошовий отаман одночасно був головою війська і держави.
Генеральна старшина, якщо говорити сучасною термінологією, вико-нувала роль кабінету міністрів. До неї входили обозні, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, судді і підскарбій -- усі з титулом "генеральний".
Обозний фактично мав обов'язки заступника кошового отамана (гетьмана), начальника штабу, тилу і артилерії. Осавули -- гетьманські старшини для особливих доручень. Під час війни вони командували окремими підрозділами, в мирний час служили ад'ютантами. Хорунжий і бунчужний ¦-- церемоніймейстери -- відповідали за військові корогви (прапори) і символи гетьманської влади. Писар -- начальник канцелярії --
велику роль відігравав у зовнішніх відносинах. Генеральні судді очолю-вали верховний суд. Цю роль виконувала вся військова старшина, вклю-чаючи кошового отамана. Підскарбій завідував фінансами.
Кіш поділявся на курені, очолювані курінними отаманами. Курені складалися з сотень. Великі землі Запорозької Січі (за межами Хортиці) поділялися на округи -- "паланки". На кінець існування Січі налічувалось 10 паланок, їх очолювали полковники. Козаки паланок мали сім'ї. Вони були прописані до певних куренів, що були на острові Хортиця.
На той час налічувалось 38 куренів. Назви їх походили від імені отама-нів, що їх заснували, або від назви місцевості, звідки прийшли перші козаки.
Військо Запорозьке мало свою печатку -- герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (мали-нового) кольору.
Основну частину Війська Запорозького становила піхота, кіннота ж була нечисленною. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний рушницею або мушкетом (важка рушниця на сошках), пістолем, шаблею, ножем, списом. Січ мала свій флот з великих човнів -- "чайок". Довжина їх-- 20 м, ширина -- 4 м. Швидкість до 15 км на годину. Чайки були оснащені трьома щоглами з вітрилами і веслами. На борту знаходилось 4-6 гармат. Бойовий екіпаж складався з 50 - 70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами.
Запоріжжя мало свою територію, яка називалася "землями Війська Запорозького". Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запо-різької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківській областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі була близькою острівній Англії.
За несприятливих умов козаки кілька разів переносили Січ в інші місця. Були випадки, коли татари руйнували Січ. Так, наприкінці 1560-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка, розташований за 60 км на південь від Хортиці. На період існування Томаківської Січі (60-ті - початок 90-х років XVI ст.) припадають походи запоріжців на турецькі й татарські фортеці Причорномор'я. Спускаючись на своїх сла-ветних човнах-чайках по Дніпру, козаки виходили в Чорне море й тро-щили, турецькі галери.
Особливого розголосу набув похід запорозького кошового Івана Підкови в 1557 р, на Молдавію. Він розгромив війська турецького ставле-ника Петра Мірчі, здобув Ясси і став господарем Молдавії. Наступного року, зазнавши поразки від турків, Підкова відступив в Галичину, де був заарештований і страчений у Львові. В ці ж роки запорожці ходили в Крим, у 1589 р. вони здійснили великий похід на Очаків, Аккерман. Томасівська Січ стяпп Ь;і:юю першого великого козацько-селянського повстання проти Речі Посполитої наприкінці XVI ст. під проводом К. Косинського.
З середини XVII ст. лідером Запорозької Січі стає І. Д. Сірко, який народився в Мерефі (в ЗО ш від Харкова). Будучи полковником, кошовим шаманом Запорозької Січі, він протягом 26 років, з 1654 по 1680 рр.. не сходив з історичної арени. Ведучи боротьбу з татарами, турками, молда-ванами, поляками, росіянами, Сірко за весь час свого життя брав участь в 55-ти битвах і кожного разу, за винятком одного випадку, перемагав. Татари називали Сірка Урус-шайтаном, руським чортом. А татарки-матері лякали його ім'ям своїх дітей.
Про високе військове мистецтво, мужність, хоробрість козаків є багато спогадів іноземців, які в різні часи побували на Україні і Запорозькій Січі. Так, французький Інженер Боплан в "Описі України" зазначає; "козаки кмітливі, добре загартовані, невтомні в битвах, відважні, сміливі, власним життям не дорожать". А турецький Історик XVII ст. Найма так характери-зував запорозьких козаків: "Можна стверджувати напевно, що немає в світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки свій хо-робрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі". Д. І. Яворницький в "Історії запорозьких козаків" наголошує: "З тих пір, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри й вітчизни, вони зробились в очах своїх одноплемінників рицарями церкви, правди та честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим ім'ям ввійшли на сторінки слов'янської чи взагалі світової Історії".
За ходом Історичних подій і за завданнями, які ставили перед собою запорожці, вся історія запорозьких козаків, на думку Яворницького, може бути розділена на такі шість періодів: період утворення запорозького козацтва (1471 - 1583 рр.); період боротьби проти Польщі за релігійно-національну незалежність південної Русі (1583 - 1657 рр.); період участі у боротьбі за релігійно-національну незалежність Правобережної України проти Польщі, Криму і Турції (1657- 1686 рр.); період боротьби проти Криму, Турції і Росії за власне існування {1686 і- 1709 рр.); період існування запорожців за межами Росії і спроби їх повернутися в рідні місця (1709 - 1734 рр.); період боротьби з російським урядом за самостійне існування і падіння Запорожжя (1734 - 1775 рр.).
М. Костомаров назвав Січ "Християнською козацькою республікою", і це визначення стало класичним з огляду на кілька причин. Війську Запо-розькому низовому були притаманні певні риси демократичної респуб-ліки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.). У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада.
Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Отже, можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ ціл-ком обґрунтовано можна назвати "християнською козацькою республікою".
Збільшення чисельності козацтва в XVI ст. і його виступи проти фео-дального гніту непокоїли великих землевласників. А тому польський уряд, намагаючись розколоти козацтво і встановити над ним контроль, вирішив взяти на державну службу частину міських заможних козаків, які б захи-щали кордони Речі Посполитої й допомагали приборкувати дії бідних козаків.
Польський уряд, який в мирний час закликав безжалісно винищувати "цю своєвольну голоту", охоче збільшував число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та оплату, коли потрібна була їх допомога у війнах проти Московської держави чи Оттоманської Турції. Але з віднов-ленням миру урядовці часто-густо зрікалися своїх обіцянок і знову висту-пали проти козаків. Загострення цих суперечностей неминуче призводило до соціального вибуху.
Наприкінці XVI - на початку XVII ст. українськими землями прокоти-лося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 - 1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 - 1638 рр.) -- тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.
Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту ("артикули" польського короля Генріха Валуа та третій Литовський статут фіксували остаточне оформ-лення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані "угодниками" та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.
Одним із перших великих козацько-селянських повстань під керів-ництвом українського шляхтича і гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського вибухнуло в 1591 р. Козаки, селяни на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта зібрала військо, яке розгромило повстанців на річці П'ятці.
Не встигло вщухнути останнє відлуння одного, як вибухнуло інше повстання. Очолив його Северин Наливайко -- син галицького шевця. У 1595 р. після вдалого походу на турків у Молдавії Наливайко на чолі 2,5 тис. війська повернувся на Брацлавщину, але незабаром вступив у конфлікт з місцевою знаттю.
Козаки знову повстали проти ненависної шляхти, їх підтримали селяни. Важливо відзначити, що допомогу Наливайкові надали запо-рожці. Вони діяли під проводом Г. Лободи на Київщині та Брацлавщині. Повстанці Наливайка пройшли через всю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи селян до боротьби.
Весною 1596 р. повстанці під натиском поляків змушені були відійти на Схід, сподіваючись знайти захист у МосковІЇ. З поширенням голоду й хвороб та зростанням втрат серед повстанців виник розкіл.
Після поразки повстань кінця XVI ст. декілька десятиліть не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньопо-літичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків.
З 1596 до 1625 рр. домінувала поміркована течія, найяскравішими постатями якої були гетьмани Самійло Кішка (1600 - 1602 рр.) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616 - 1622 рр.). Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимча-сових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести чисельність козацького війська до 40 тис; трансформувати ко-зацтво з чисто воєнного в активний воонно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу у 1620 р. всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.
Друга хвиля повстань в Україні (1625 - 1638 рр.), яку очолювали народні ватажки М. Жмайло, Т. Федорович (Трясило), і. Сулима, П. Бут, Д. Гуня, Я. Остряниця та інші, також закінчилася невдачею.
Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися укра-їнськими землями наприкінці XVI - на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність, неорганізо-ваність, недосконале озброєння повстанців, локальний характер дій, ма-лочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядо-вим козацтвом, неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програмних установок, гнучка політика польського уряду, спря-мована на розкол лав повстанців тощо. Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоли-чення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авто-ритет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикла-дом для майбутніх поколінь борців за визволення Народу, прискорювали формування національної самосвідомості.
Насамкінець необхідно підкреслити, що козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення.
Діяльність козаків впливала на всі сфери життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим станом у формуванні української державності і витоком української держави.
Національна-визвольна війна(1648-1657). У середині 17ст. укр.. землями прокотилася хвиля національно-визвольної боротьби. Її зумовили ряд причин:
1.намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Утиски як реєстрових так і нереєстрових козаків.
2.посилення експлуатації укр.. селян. Зростання панщини, натуральних і грошових податків.
3.посилення визиску (експлуатації) укр.. міщан. Збільшення повинностей і податків.
4.утиски православного духовенства.
5.релігійна дискримінація. Насадження католицизму і уніацтва.
Боротьба укр.. спрямовувалася на розв'язання таких головних завдань:
1. знищення польського панування.
2. створення укр.. держави.
3. ліквідувати велику і середню феодальну власність на землю, кріпосне право і утворити фермерського типу козацьку земельну власність.
Рушійними силами української революції стали козацтво і селян-ство. Під впливом перших збройних перемог до визвольного руху приєд-налася козацька реєстрова старшина, частина української шляхти, за-можне міщанство, православне духовенство, що перетворило цей рух на загальнонародний. Усі верстви, які брали в ньому участь, прагнули звіль-нитися з-під влади Польщі, але їхні соціально-економічні та політичні мотиви були неоднаковими. Селянство, низи козацтва і міщанство праг-нули знищити кріпосницькі порядки, а українське шляхетство та реєст-рова старшина обмежувались завданнями1 національного визволення. їх підтримували верхи міщанства й духовенства. Отже, рушійними силами національно-визвольної війни були козаки, селяни, міщани, нижче право-славне духовенство, дрібна українська шляхта.
Характер війни -- національний, визвольний, справедливий.
Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595 - 1657) -- видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із заго-ном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо Встановивши зв'язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом ТомакІвкого, Хмель-ницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених І готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму.
Боротьба укр. почалася захопленням у лютому 1648р. повсталими козаками Запорозької С. і проголошення Б.Хмельницького гетьманом.
Щоб урівняти сили з могутнім польським військом і забезпечити власний тил Хмельницький уклав союз з кримським Ханом.
У перших битвах під Жовтневими водами і Корсунем у травні 1648 році козацьке військо повність знищило наявні в Україні польські збройні сили. Після цього Хмельницький розіслав у різні райони Укр. Козацькі загони. У визволених місцевостях відбулося інтенсивне руйнування польських державних інституцій і ставлення українських. Одночасно розгорнувся селянсько-повстанський рух. І під час цих повстань було винищено: євреїв, польської шляхти.
Польський король направив нову армію в Укр. але Хмельницький у вересні 1648 році розгромив її у битві під Пилявцями. після цього укр.. військо здійснило похід спочатку до Львова, а поті до Замостя на територію Польщі.
Важкі втрати, нестача зброї, спалах епідемії, чуми змусили хмельницького укласти перемиря і повернутися в укр..
В історії існує думка, що в той час Х. не мав наміру створити незалежну укр.. державу.
Навіть після перемог Х стосунки між укр.. і полякуми залишилися не з'ясованими.
У серпні 1649 р. відбулася Збориська битва. Поляки знову були розгромлені, їм вдалося привернути на свій бік кримського хана Іслама Герея 3. Це змусило Х. почити переговори, які завершилися зборівським договіром 1649 р. Згідно з ним встановлювався 40- тисячний козацький реєстр, оголошувалася амністія усім повстанцям у Київському, Чернігівському і Братиславському воєводствах влада переходила до гетьманської адміністрації. Разом із тим польській шляхті поверталися всі її маєтки. Більшість селян мала знову стати кріпаками. Зборівський договір не задовольняв ні українців ні поляків.
У 1651 поляки відновили війну з Укр.. У червні 1651 р. під Берестечком відбулася чергова велика битва. Кримський хан не бажаючи цілковитого розгрому польського війська і посилення Укр.. покинув поле бою і силою затримав при собі Х.Козацьке військо зазнало тяжких поразок і відступило.
У вересні 1651 Х змушений був укласти Білоцерківський договір. За яким козацький реєстр скорочувався в двічі, а підпорядкована гетьману територія обмежовувалася Київським воєводством. Польські хани почали повертати свої маєтки, а польська адміністрація жорстко розправлялася з непокірними укр.. селянами.
У цей час тисячі укр.. козаків і селян переселялися за польсько-російський кордон на землі, які лежали на схід від Полтави. Через постійні набіги татар йці землі були мало заселені. Російський уряд не тільки дозволяв укр.. селитися тут, а надавав їм привілеї слободи. Ці землі стали називатися слобідською Укр..
На весні 1652 Х 30-не польське військо під Батагом (гора), але йому було ясно, що без сильного надійного союзника перемогти Польщу не вдасться. Таким союзником як він вважав міг стати російський цар. З проханням допомогти в анти польській боротьбі гетьман кілька разів звертався до Москви починаючи з 1648.
Наприкінці 1653 цар Олексій Михайлович сподіваючись розширити сферу свого впливу використати Укр.. як буфер проти Туреччини,залучити укр.. козаків до відвоювання у Речі-Посполитої втрачених Росією територій погодився допомогти Х.
У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана з козацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. У наслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя. Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежність Укр.. від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави які мають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складі Росії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україною та Росією.
Воєнні дії між Росією і укр.. та Польщею відбувалися з перемінним успіхом.
Влітку 1655 Річ-Посполита втягнулася у війну зі Швецією. Х почав домовлятися зі швецьким урядом про спільні дії на території Польщі, але в 1655 Швеція напала і на Росію.
Хмельницький опинився у складному становищі, бо мав домовленості як із російським царем так із швецьким королем.
Тим часом Польща уклала з Росією перемиря про яке Х дізнався пізніше.
Укр.. військо здійснило похід в Польщу але він закінчився провалом. Підкошений невдачею, тяжкою хворобою Х у вересні 1657 помер 1648р., по-новому підходить до визначення мети боротьби. У 1649 р. він вперше в історії української суспільно-політичної думки чітко формулює національну дер-жавну ідею: створення незалежної соборної держави в етнографічних ме-жах України.
8 серпня 1649 р. була укладена Зборівська угода, за якою виділя-лася козацька територія, до якої входили Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводства. Воєводства Волинське та Подільське залишалися під владою короля. Систему козацького управління, що була юридично визнана Польщею у серпні 1649 р., було названо Гетьманатом. Зборівька угода не відповідала грандіозним задумам Хмельницького, однак він вирі-шив використати здобуті права для державного будівництва на відвойо-ваних землях.
Територія трьох воєводств, на котру поширювалася влада гетьмана, тобто Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства, називалася Геть-манщиною. Столицею Гетьманщини вважався Чигирин, пізніше -- Глухів і Батурин. Гетьманат, або держава Війська Запорозького, мав свій символ -- герб (зображення козака з рушницею на плечі, з шаблею і списом, який стримів у землі поряд з козаком) і печатку Війська Запорозького.
Єдиного кольору прапора для України в ті часи не Існувало. Січова корогва (прапор) була, наприклад, червоного (малинового) кольору, з од-ного боку на ній зображався у білому кольорі Архангел Михайло, з іншого -- білий хрест, оточений небесними світилами. Прапори полків були різних кольорів, переважали малинові, червоні, блакитні, жовті.
Незважаючи на складні внутрішні та зовнішні політичні умови, Б.Хмельницькому вдалося сформувати -- 150-тисячне військо. Хоча вищим органом козацької державності, як і раніше, вважалася загальнокозацька рада, гетьман намагався скликати її якомога рідше, а рада генеральних старшин фактично мала дорадчий статус. Псевдореспубліканські методи не влаштовували Б. Хмельницького, і він вперто запро-ваджував принцип максимальної централізації управління, а в перспек-тиві -- систему спадкоємного гетьманства, зосередивши в своїх руках до 1650 р. всю повноту військової, адміністративної, фінансової і судової влади. На цей час були також визначені основні джерела фінансових надходжень: прибутки від промислів, торгівлі, земельного фонду, що знаходився у підпорядкуванні скарбу Війська Запорозького, податки, оренда, різні збори (тільки від митних казна одержувала до 100 тисяч злотих), конфіскована контрабанда.
Адміністративно територія поділялася на полки, сотні й курені. До куреня входив хутір або село, де було від 10 до 40 козаків; сотня налічувала їх від 70 до 300, у полку було 7-10, а то й 20-22 сотні. У містах фактично існувало двовладдя: поряд з городовими отаманами функціонували магістрати й ратуші. Наміри поширити козацький устрій на міста реалізувати не вдалося через опір міщанства, яке боролося проти старшинських амбіцій з такою ж упертістю, як раніше опиралося домаган-ням магнатів. Була ліквідована польська система судочинства, яке по-чало орієнтуватись на статті Литовських статутів і давні звичаєві закони козацтва, що призвело до правової плутанини та зловживань.
Хоча національна козацька республіка не була державою у повному розумінні слова, вона все ж мала характерні ознаки держави.
Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови в середині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать не диференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад -- козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів (анархія (лат. апагспіа -- безвладдя) -- суспільно-полі-тична Ідея, в основу якої покладено заперечення державного управління суспільством; охлократія -- домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу).
До Переяслава посольство прибуло 31 грудня 1653 р. і було уро-чисто прийняте старшинами. Богдан Хмельницький прибув до Переяс-лава 6 січня 1654 р., а 7 січня відвідав Бутурліна.
Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду й оформ-лення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події передусім з Статейного списку -- тобто письмового звіту -- посольства В. Бутурліна, в якому, звичайно, події зображуються у вигідному для Росії світлі.
У документі говориться, що вранці 8 січня у гетьмана відбулася таємна рада, на якій обговорювалися умови ("статті") переходу України під владу російського царя.
Того ж дня ударами в литаври скликався народ на загальну раду. Коли народ зібрався в коло, вийшли старшини й гетьман. Ставши посе-редині Богдан Хмельницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шестирічну війну з Польщею, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі "...государя из четьірех, кого вьі хощете": турецького султана, кримського хана, польського короля або російсь-кого царя. Далі Хмельницький охарактеризував кожного з них. "Народ возо-пил: волим под царя восточного, православного..." Після цього переяславсь-кий полковник Павло Тетеря ходив по колу і запитував, чи всі так бажають.
Після закінчення Ради Хмельницький і старшини поїхали до "заїзжого" двору, де мали зустрітися з Бутурліним. По закінченні зустрічі всі поїхали до Успенської церкви. Хмельницький хотів, щоб російські посли присяг-нули від імені царя, що "ему, государю, их, гетьмана Богдана Хмельниц-кого и все Войско Запорожское, польскому королю не вьідавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать, и хто бьіл шляхтич, или казак и мещанин, и хто в каком чину наперед сево и какие местности у себя имел, и тому б всему бьіть попрежнему". Бутурлін став доводити, що він від імені царя присягу складати не буде, а гетьман і все Військо Запорізьке без всякого сумніву мусять присягнути цареві.
На початку березня 1654 р. посольство прибуло до Москви. 13 бе-резня посли урочисто були прийняті царем, а потім почалися переговори. Внаслідок цих переговорів з'явилися документи, які визначили становище України і характер взаємовідносин її з Росією в перші часи після Переяславської Ради.
У січні 1654 році У Переяславі відбулася рада гетьмана з козацькими старшинами і простолюдом і переговори з російським посольством. У наслідок чого було досягнення угоди про перехід укр. Під зверхність царя. Історики по різному визначають суть Переяславського договору ( 1 васальна залежність Укр.. від Росії 2 Персональна унія. Тобто незалежні держави які мають власні уряди визнають владу Ольго монарха. 3 Автономія Укр. У складі Росії. 4 Возєднання укр. І російського народу. 5 Військовий союз між україною та Росією.
Статті з 11 пунктів з указами царя і жалувані грамоти можна вважати повним текстом дого-вору між Українською державою і Росією 1654 року.
У договорі, по-перше, розв'язувались військові питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Польщі, Туреччини та Кримського ханства. Цар зобов'язувався навесні 1654 р. почати війну проти Польщі.
По-друге, Україна переходила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збереженням системи суспільного ладу й адміністративного устрою, який склався у ході визвольної війни. В Україні залишався обраний Військом Запорозьким гетьман, а також поділ на полки І полковий адміністративний устрій. Реєстр козацький установ-лювався в 60 тис. чол., усі козаки мали жити "по прежним правам", а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися не повинні. У містах України залишалися урядники {війти, бурмистри, лавники, райці) з місце-вого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в "государеву казну" царським чиновникам. Зберігалося право гетьмана вступати у зносини з іноземними державами, за винятком польського короля й турецького султана.
По-третє, панівні верстви -- козацька старшина, заможна частина козацтва, українські шляхтичі і духівництво -- забезпечили свої станові і групові інтереси. Духівництву та шляхтичам були підтверджені їх маєтності, козакам встановлена платня (з місцевих доходів). Про селянство йдеться лише в 17 пункті "Березневих статей", за яким селяни мусили виконувати свої звичайні повинності, а, що це означало, роз'яснень не було.
Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького й старшини характер "челобітної", а від царя -- "жалування", "милості", за змістом вони є договором двох само-стійних держав. Про те, що Україна переходила до Росії як самостійна держава свідчать: наявність власної території, своєрідного державного
устрою; повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземними державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як І інші держави, через Посольський приказ; нарешті, добровільність приєднання України до Росії. Про договірний характер акта 1654 р. свідчать численні пізніші офіційні документи як російські, так і українські. Акт 1654 р. неодноразово називається "трактатом", "договором", "договірними статтями" в документах 1659 р., 1663 р., 1687 р., 1722 р. та Ін. Але, укладаючи договір, обидві сторони -- і Хмельницький, і царський уряд -- переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, відвоювати інші українські землі, добитися повної незалежності, забезпечити само-стійність української держави, а за це цар одержуватиме щорічну гро-шову данину (трибут). Цар і російський уряд, у свою чергу, мали далеко-сяжну мету: з часом повністю ліквідувати українську державу І перет-ворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.
Численні напади польських військ, турків, кримських татар, намаган-ня царського уряду обмежити права української держави, гострі соціальні суперечності, народні повстання, боротьба старшинських угруповань -- все це вело до руйнування міст і сіл України, підриву її економіки, запустіння цілих районів України. В історіографії цей період дістав назву Руїна.
Росія, як і обіцяла, почала війну проти Польщі в 1654 р. Війна закін-чилась у 1656 р. Віленським перемир'ям. Б. Хмельницький розраховував разом з Росією відвоювати усі українські землі, але цього не сталося. Як наслідок-- почалися суперечності між Б. Хмельницьким і Росією. Хмель-ницький уклав угоду з Швецією і продовжував війну з Польщею. Росія в цей час воювала з Швецією.
27 липня 1657 р. у Чигирині помер Б. Хмельницький -- одразу ж загострилася внутріполітична обстановка в Україні.
Посаду гетьмана впродовж місяця формально обіймав 16-річний син Хмельницького -- Юрій. Старшина майже аідверто ігнорувала його повноваження: У результаті І. Виговський спершу став виконуючим обов'язки гетьмана, а наприкінці жовтня 1657 р. у Корсуні його обирають гетьманом. Так було зірвано план Б. Хмель-ницького щодо спадкового гетьманства.
Виговський мав намір будувати типову для середньовіччя аристо-кратичну республіку, що посилювало охлократичні тенденції в масах, послаблювало центральну владу, стимулювало безчинства старшини. В економічній політиці замість польської шляхти панувала українська. Швидко рід Виговських став найбагатшим в Україні.
Напружені стосунки склалися у Виговського з Запорожжям.
Через те, що І. Виговський спирався виключно на старшину, його ігнорування гострих суперечностей між старшиною й козацькими низами створило вибухонебезпечну ситуацію. Навесні 1658 р. проти гетьмана виступили полковники М. Пушкар, С. Довгаль, кошові отамани Я. Бара-баш, І. Золотаренко, ніжинський протопоп М. Филимонов. У братовбивчій боротьбі загинуло щонайменше 50 тис. осіб. Виговський налаштував проти себе різні верстви населення і більшість старшин. Маючи в роз-порядженні 40 - 50-тисячну армію, гетьман не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України, вперше використав татарські загони для боротьби з народом, погодився на прибуття російських воєвод до найголовніших міст І передачу їм адміністративної влади.
Під час переговорів з польською стороною І. Виговський відмовився від таких принципів, як суверенність і соборність української держави. Про це свідчить укладений на початку вересня 1658 р. між Виговським та польським урядом Гадяцький договір, за яким Руське князівство у складі Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств поверталось на правах автономії до складу Речі Посполитої. За польським зразком утво-рювалися органи влади, відновлювався адміністративно-територіальний поділ. Руське князівство позбавлялося прав суб'єкта міжнародних від-носин. У соціально-економічному аспекті передбачалося відновлення тих форм феодального землеволодіння, експлуатації селян і міщан, що Існу-вали до визвольної війни, відновлення маєтків вигнаних панів. До часу ратифікації договору (травень 1659 р.) польський уряд домігся від І. Виговського згоди на обмеження автономних прав України. Так, чисель-ність реєстрових козаків зменшувалась до ЗО тис. осіб, унія залишалася, православні могли обіймати посади урядників лише у Київському воє-водстві, а в Брацлавському й Чернігівському -- поперемінно. Отже, договір, по-перше, узаконював поділ українських земель на дві частини й унемож-ливлював їх возз'єднання в межах національної держави; по-друге, доко-рінно змінював політичний устрій козацької України й зводив нанівець її державну автономію. Уряд Руського князівства втрачав самостійність у внутрішній політиці й позбавлявся права на зовнішні зносини. Положення договору зводили нанівець державний суверенітет козацької України, якого вона змогла добитися у 1654 р., уклавши договір з Росією.
"Чорна рада" під Фастовом 27 вересня 1659 р. обрала гетьманом Юрія Хмельницького, але відсутність у нього твердої політичної волі, неврівноваженість характеру зробили його знаряддям у руках стар-шинських угруповань.
За умовами Переяславського договору з Москвою (жовтень 1659 р.) гетьман не мав права без дозволу російського царя виступати з полками в похід, призначати полковників та інших посадових осіб, українська церква зобов'язувалась перейти під владу московського патріархату. Крім того, гетьман втрачав право на дипломатичну діяльність, російські гарнізони й воєводи розміщувалися в шести містах Гетьманщини. Прий-нятий під тиском Москви договір розчарував навіть прихильну до Росії козацьку еліту.]
Влітку 1660 р. російські й українські полки рушили на Правобережжя, але після кількох невдач в боях з поляками Юрій Хмельницький у жовтні того ж року підписує з Річчю Посполитою Слободищенський трактат, за яким Гетьманщина входила до її складу на правах автономії. З таким рішенням категорично не погодилися лівобережні полковники, тому протягом 1661 - 1663 рр. громадянська війна розгорілася з новою силою.
Після загибелі під Ржашевом та Каневом майже 8 тисяч козаків Ю. Хмельницький у січні 1663 р. відрікся від булави.
У січні1663 правобережне козацтво обрало гетьмана Івана Брюховецького( Московські статті-1665, Андрусівське перемиря -1667(яке уклала Польща і Росія а він орієнтувався на Польщу.),а правобережжя Тетерю після нього Петро Дорошенко.
Наслідки боротьби за гетьманську булаву після смерті Б. Хмель-ницького виявилися катастрофічними. Поразку національно-визвольної боротьби спричинили: відсутність загальновизнаної суспільством націо-нально-державницької ідеї; переважання рєгіонально-кланових інтересів у верхівки; перманентна політична боротьба між старшинськими угру-пованнями, під час якої вони створювали блоки з іноземними державами, часто нехтуючи інтересами власного народу; ігнорування більшістю еліти ідеї створення спадкоємного гетьманства, утвердження республікансько-олігархічної форми правління, що призводило до суперництва за геть-манську булаву і вело до численних зловживань старшини на місцях; принципові помилки в проведенні соціально-економічних перетворень, що зумовлювало розкол в українському суспільстві та створення воро-гуючих соціумів.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос-ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи -- обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо -- не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки -- компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго-вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов-лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан-нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян-ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо-магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж-ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу-вало доходи від податків.
У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. -- Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан-щині, а в 1783 р. на Лівобережжі -- подушний податок, яким обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш-ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій-ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.
1. Причини й особливості національно-визвольної боротьби
Після короткочасного, у роки Визвольної війни середи-ни XVIII ст, звільнення від польсько-шляхетського понево-лення майже 50% українців знову потрапили під владу Речі Посполитої. Величезну більшість їх складали селяни-кріпаки, котрі зазнавали жорстоких соціально-економічних і ре-лігійних утисків. Це перетворювало їх на бунтарів, готових до участі у новому антипольському повстанні.
Але, на відміну від 1648 р., селяни залишалися майже оди-нокими у прагненні протистояти зростаючому гніту. Лише Запорозька Січ, землі якої межу-вали з польськими володіннями, надавала бунтівному селян-ству певну допомогу спорядженням, людським поповненням, а головне - досвідченими керівниками.
2. Розгортання гайдамацького руху. Опришки
Гайдамацький рух, то затухаючи, то знову спалахую-чи, не припинявся десятиріччями ще у першій половині XVIII ст. Найвищого ж піднесення він досяг у 1768 р. під назвою Коліївщини. Саме у 60-х роках для багатьох селян Правобережжя, особливо у Середньому Подніпров'ї, закін-чився час, коли задля господарського освоєння спустоше-ного ще в добу Руїни краю вони були звільнені від панщи-ни. Кріпацтво відновлювалось у повному обсязі. До матері-альних нестатків додалися й національно-релігійні утиски. На початку 1768 р. частина поляків Правобережжя прого-лосила у м. Бар створення конфедерації, яка рішуче висту-пила проти наростаючого підпорядкування Речі Посполи-тої Росії. Разом з тим конфедерати розгорнули боротьбу про-ти будь-яких поступок православним українцям. Вони вчи-нили погроми в селах і містечках, нещадно розправлялися з тими селянами, котрі поверталися у православ'я, виганя-ли і карали православних священиків, руйнували і палили православні церкви.
Для боротьби з конфедератами Катерина II ввела на Право-бережжя війська. Це було зроблено з метою підтримати залеж-ного від Росії польського короля, але селянство розцінило появу росіян по-своєму. Ширилися чут-ки, що прийшли вони, щоб допомог-ти скинути владу всієї польської шляхти. У травні 1768 р. вибухнуло масове повстання. Очолив його запо-рожець з Лівобережжя Максим Залі-зняк, який проголосив себе полковни-ком. За декілька днів була визволена вся південна Київщина.
Місто за містом падали перед по-встанцями. Найбільшого успіху гай-дамаки досягли під Уманню - твер-динею польської влади в Середньому Подніпров'ї. Долю фортеці вирішив Іван Гонта - сотник козацької охоро-ни магната С. Потоцького, власника міста. Разом зі своїм загоном він узяв бік повстанців.
Наприкінці червня в руках гайдамаків були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Перелякана шляхта вважала, що почався новий 1648 р. і тікала вглиб Польщі.
Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності й засилля ка-толицизму. Це пов'язувалося зі звільненням Правобережжя від польсько-шляхетського володарювання. Однак планам повсталих не судилося збутися. Величезний розмах повстан-ня, його соціальна спрямованість змусили російський уряд втрутитися в події. Катерина II побоювалась і поширення по-встання на Лівобережжя. Командування розміщених на пра-вому березі Дніпра російських військ отримало наказ допо-могти полякам.
Залізняка, Ґонту та інших ватажків повстанців російсь-кий генерал М. Кречетніков запросив на банкет. Вважаючи росіян союзниками, ті прийняли запрошення й були підступ-но схоплені. У наступні дні російські війська розгромили гай-дамаків, що залишилися без керівників.
Польська шляхта влаштувала криваву розправу над учас-никами Коліївщини. У містечку Кодня на Волині спеціаль-ний суд засудив до страти тисячі людей: їх вішали, четверту-вали й садовили на палі. Мученицьку смерть прийняв Гонта, якого росіяни разом з 800 його козаками видали полякам. Залізняка як російського підданого засудили до заслання в Сибір. Цієї ж кари зазнали його сподвижники.
Таким був сумний кінець останнього великого повстання українських селян. На масштабну збройну боротьбу за націо-нальне й соціальне визволення Україна піднялася лише че-рез 150 років потому.
У другій половині XVIII ст. в зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення -- як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб, на інші сільськогосподарські продукти. Це створило сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Унас-лідок цього з кожним роком розширювалось феодальне землеволодіння, зменшувалась кількість вільних військових і рангових маєтностей, грома-дських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закрі-пачених селянських дворів. Одночасно зростали повинності селян.
У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гре-бель, мостів/фортець тощо), а також грошові і натуральні збори збіжжям, медом', птицею і т. п. Скорочувалась кількість вільних козаків. Не маючи можливості відбувати на свій кошт військову службу, козаки ставали в залежність від старшин і змушені були виконувати на них різні роботи (під час жнив, на перевезенні вантажів та ін.).
Українські старшини-поміщиш протягом першої половини XVIII ст. фактично закріпачили велику кількість селян, ставши політично й еконо-мічно пануючим класом. Вони намагалися юридично оформити кріпосне право в Україні, а також зрівнятися в правах з російськими дворянами. Це стало можливим після приходу до. влади Катерини II та ліквідації української автономії. . .
У 1762 р. російською царицею стала Катерина І!. Головною метою її правління було: уніфікувати систему управління по всій країні; скасувати особливості, що були в Україні, Ліфляндії та Фінляндії; перетворити ці території на звичайні провінції Російської Імперії. Плани імператриці чітко висловлені у ЇЇ таємній інструкції генерал-прокуророві Сенату князеві В'яземському. "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія, -- писала Катерина II, -- є провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити їх відра-зу було б дуже незручно, але не можна ж і вважати ці провінції за чужі й поводитися з ними як з чужими землями, це була б явна дурниця, Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись, як вовки в лісі".
Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. -- Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан-щині, а в 1783 р. на Лівобережжі -- подушний податок, яким обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш-ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій-ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.
Українська національно-визвольна боротьба XVII - XVIII ст., політичним наслідком якої стало утворення української козацької держави, засвід-чила зрілість національно-державницької політичної еліти українського суспільства, прагнення більшості народних мас до політичної реалізації своєї самобутності. Проте за тогочасних складних геополітичних обставин, внутріполітичних процесів ця боротьба мала драматичні наслідки.
Після укладення Переяславського договору між Україною і Росією російська влада неухильно стала втручатися у внутрішнє життя україн-ського суспільства, маючи на меті не тільки обмежити гетьманську владу, а й остаточно скасувати автономію України, перетворивши її на імперську провінцію. Соціальний антагонізм в українському суспільстві, слабкість, непослідовність українських політичних сил, занепад громадської моралі уможливили реалізацію намірів царизму.
Особливості національно-визвольної боротьби: вперше державо-творча ідея опанувала соціальними низами, які стали провідною силою в боротьбі за українську державність; Запорозька Січ як політичне утво-рення була зародком української національної держави, продовженням нацїонально-державницької традиції українського народу; республіканська форма правління передбачала участь широких мас у вирішенні життєво важливих питань; окреслився примітивний розподіл влади на законодав-чу, виконавчу та судову, хоч законодавчо упорядкованим він не був; існування української державотворчої традиції, однією з домінантних рис якої було самоврядування, що стало могутнім імпульсом для розвитку політичної самосвідомості українського народу; народні маси набули досвіду боротьби проти національно-релігійного гноблення, соціальної нерівноправності й економічного гніту.
Хоч Українська держава загинула, всі її здобутки залишилися в спадщину наступним поколінням. "Свідомість національної окремішностІ, цінування волі та' індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність, -- писав видатний український історик І. Крип'якевич, -- це були надбання, з яким українське громадянство ввійшло в XIX століття". І коли наприкінці XVIII от. багатьом здавалось, що українське національне життя замерло назавжди, саме на основі національно-державних традицій попередніх часів почалося нове відродження національної самосвідомості українського народу.
На схід від Лівобережної України лежала територія Слобідської України. До її складу входили сучасні Харківська, східна частина Сумської, північна частина Донецької і Луганської областей України, частина Бєлго-родської, Курської та Воронезької областей Російської Федерації.
Слобідська Україна ще наприкінці XVI ст. була майже безлюдною й зазнавала частих нападів кримських татар. У першій половині і особливо з середини XVII ст. ця територія стала швидко заселятися головним чином за рахунок переселенців з Правобережної й Лівобережної України -- українських селян, міщан, козаків, які втікали сюди від гніту польських магнатів та шляхтичів. Крім того, сюди втікали від гніту панів і російські селяни. Поселялися тут і російські служилі люди, які будували укріплення й несли сторожову службу, оберігаючи населення від нападів кримських татар. Уже в середині XVII ст. переселенці заснували ряд міст -- Острогозьк, Лебедин, Охтирку, Суми, Харків і багато містечок, сіл, хуторів і слобід (від останнього слова пішла і назва Слобідська Україна). Насе-лення швидко зростало, і вже наприкінці XVII - на початку XVIII ст. на Сло-божанщині налічувалося близько 250 тис. українських і російських поселенців.
Утікачі з України переносили на Слобожанщину козацький устрій, який нагадував лад Лівобережжя. Тут, як і на Лівобережжі, існували козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями. У другій половині XVII ст. тут було п'ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський), Ізюмський. Усіма справами в полку відали полковник і полкова старшина -- обозний, суддя, хорунжий і писар. Слобідські полки в адміністративних і військових питаннях були підпорядковані бєлгородському воєводі, а через нього -- спочатку Роз-рядному приказу в Москві, а з 1688 р. -- Посольському приказу.
Головними заняттями слобожан були хліборобство і скотарство. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, мли-нарство, в місцевостях, багатих на ліс, -- виробництво смоли й дьогтю.
Видобували також сіль, особливо в районі Тора (біля нинішнього Слов'янська) й Бахмута.
На території Слобідської України розвивалися феодально-кріпос-ницькі відносини. Козацька старшина, монастирі, заможні козаки й міщани зосереджували в своїх руках дедалі більше земельних володінь та інших багатств і ставили в залежність від себе населення: підданих селян ("пашенних мужиків"), козаків-підпомічників, міську бідноту, підсусідків і "робітних людей". Селяни, що жили на землях феодалів і були їх підданими, мусили відбувати на них "послушенство", тобто виконувати різні роботи -- обробляти їхні поля, косити сіно, возити дрова тощо -- не менше 1 - 2 днів на тиждень, і платити чинш. Не в однаковому становищі залишалися й козаки. Були повноправні, виборні козаки -- компанійці, які відбували військову службу. І козаки-підпомічники, які часто не мали свого господарства, а жили при заможних козацьких дворах і обслуго-вували старшину та виборних козаків або давали їм провіант, гроші і т. п.
Посилювався і гніт російських властей. Майже в усі значні міста призначались царські воєводи, які утискували місцеве населення, встанов-лювали повинності й оброки і обмежували права козаків.
Широкі народні маси Слобожанщини протестували проти гніту феодалів-старшин і царських воєвод. Вони нерідко брали участь у повстан-нях (наприклад, селянська війна на чолі з Степаном Разіним в 1667 -1671 рр., повстання під проводом К. Булавіна в 1707 - 1708 рр., селян-ська війна під проводом Омеляна Пугачова в 1773 - 1775 рр.). Багато селян намагалося уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Старшина всіляко перешкоджала самовільному вступу селян до козацтва. У цьому їй допо-магав царський уряд. За наказом Петра І 1723 р. козаками залишилися лише здавна записані в козацькі списки, інші мали залишатись залеж-ними. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини та заможних козаків. Це зменшу-вало доходи від податків.
У другій половині XVIII ст, на Слобожанщині панщина становила 4-5 днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби
Як відомо, у 1764 р. Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за "зраду" змусила написати просьбу про звільнення його з посади гетьмана. Гетьманство ліквідували. У 1765 р. російський уряд ліквідував і слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки й підпомічники офіційно стали називатися військовими обивателями, а з 1782 р. створили окрему групу державних селян. Так на землях Слобідської України з'явилась Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями. У 1780 р. було створено Харківське, а в 1783 р. -- Катеринославське намісництва. Лівобережна Україна у 1781 - 1782 рр. була поділена на три намісництва -- Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
Царський уряд прагнув запровадити в Україні загальноросійські порядки. У 1765 р. був введений на користь держави спеціальний рубльовий оклад, який мали сплачувати всі селянські двори, у 1776 р. на Слобожан-щині, а в 1783 р. на Лівобережжі -- подушний податок, яким обкладалися
селянські родини відповідно до кількості в них осіб чоловічої статі. А З травня 1783 р. указом Катерини М юридично оформлено кріпосне право на Лівобережжі і Слобожанщині. Селянам було заборонено переходити від одного поміщика до іншого. В указі говорилося, щоб "кожному з селян залишатися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний ниніш-ньою останньою ревізією". У 1785 р. Катерина II, задовольняючи настійні вимоги старшин, поширила чинність "Жалуваної грамоти дворянству" в Україні й цим юридично зрівняла українську стар-шину в правах з росій-ським дворянством. Ранги козацької старшини було переведено на російські чини.
Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично зрівняна з російськими дворянами і злилася з ними в одному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена.
Як відомо з попередньої теми, після трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) на початку Х!Х ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина -- імперії Австрійській.
У цей час в обох імперіях відбуваються однакові процеси: доміну-вання в аграрній сфері поміщицького землеволодіння та прогресуючий його занепад; посилення експлуатації селянства, його майнова дифе-ренціація; криза натурального господарства та його перехід на капіта-лістичні рейки.
Сільське господарство було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначив динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері знаходилось ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва -- земля, що перебувала в руках поміщиків, і основна виробнича сила -- залежне від феодала чи держави селянство.
Які ж основні тенденції розвитку сільського господарства у цей час? У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке зем-леволодіння. В українських землях, що належали Росії, воно становило близько 75% землі, а в тих, які були в складі Австрійської імперії, близько 90%. Поміщикам належало майже 60% загальної чисельності селян.
Отже, переважало кріпосницьке господарство дворян-поміщиків. Окрім селян-кріпаків, другу велику групу селян становили державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.
У всіх сферах економічного життя, незважаючи на збереження крі-посництва, набирав сили процес товарно-грошових відносин, суспільний поділ праці, що поглиблювався. Сільське господарство поступово набу-вало рис підприємницького характеру: зростала його товарність, поглиб-лювалася галузева спеціалізація, розвивалися товарне рільництво І тваринництво.
Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво хліба на про-даж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, а відтак -- руйнування селянських господарств. Внаслідок цього кількість землі на душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській -- 1,9, Подільській -- 1,2, Херсонській -- 3,2 десятини. А для сплати податків і ведення господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку душу.
Залишаючись власниками великих наділів, поміщики були основ-ними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX ст. збували на ринку майже 60% хліба, а 40% продавали господарства селян.
Розширювалися площі під вирощування технічних культур. Площа цукрових плантацій 1860 р, досягла на Правобережжі 33 тис, а Лівобе-режжі -- 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури. Наприклад, у Полтавській та Чернігівській губерніях -- коноплі й тютюн, а в Катеринославській та Херсонській -- льон. У поміщицьких господарст-вах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодаль-ної експлуатації, основною формою якої була панщина,
Одним із найважливіших показників розпаду феодально-кріпосни-цької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був розвиток промисловості.
У 1825 р. налічувалося до 650 промислових підприємств (без вино-курень), а 1860 р. їх було вже майже 2 330. У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневіль-ній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська князя Радзивілла (Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська князя Юсупова (Полтавська губернія) -- майже 900 робітників, графині Розумовської (Карлівка Полтавської губернії) -- до 600 робітників. Були й казенні заклади -- Луганський ливарний завод, Шосткінський пороховий завод, Київський арсенал, Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі Києво-Межигірського монастиря, закритого за нака-зом Г. Потьомкіна) та ін.
До 1859 р. в Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів; діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи. Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн. пудів.
Зростання на ринках збуту сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (із них 1 786 великих і середніх). Найвідомі-шими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три Харківські ярмарки та ін.
Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбува-лося в основному за рахунок купців, чисельність яких протягом 1816 -1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Більшість становили росіяни. Серед українців вирізнялися брати Яхненко, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, Федоренки.
У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90% заводів. Проте за темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основна причина -- копоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для російської промисловості та гальмував віль-ний розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і неспри-ятливою фінансовою політикою.
У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася анти-кріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними, протягом 1797 - 1825 рр. в Україні відбулися 103, а протягом 1800 - 1860 рр. -- майже 2400 виступів селян.
2. Утворення І склад Кирило-Мефодіївського братства
Кирило-Мефодіївське товари-ство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і існувало до кінця березня 1847 р. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтеліген-ція. У братство увійшло 12 осіб. Воно діяло нелегально.
Учасники Кирило-Мефодіївського товариства зазнали сильного впливу поезії Тараса Шевченка, який рішуче виступав за визволення слов'янських народів від деспотизму, скасування кріпацтва, відродження вільної Ук-раїни. Шевченків заклик до одночас-ного національного та соціального визволення і ліг в основу програмних документів кирило-мефодіївців.
Одним із засновників Кирило-Мефо-діївського товариства був історик Ми-кола Костомаров (1817--1885). Він по-казував не лише подібність, але й відмінність «двох народностей» (ро-сійської та української), дві засади історичного розвитку: демократичну, козацьку в Україні і самодержавну, притаманну Росії. Костомаров висував ідею єдності пригноблених слов'янських народів, що тільки і могла їх врятувати від національного і соціального гноблення. Ця ідея і лягла в основу діяльності кирило-мефодіївців.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладеніу «Книзі буття українського народу» і «Статуті сло-в'янського братства Св. Кирила і Мефодія», основним авто-ром яких був Микола Костомаров.
4. Вплив діяльності кирило-мефодіївців на розвиток українського національного руху
Певний час кирило-мефодіївцям вдавалося діяти таєм-но від властей. Вони збиралися на квартирах членів товари-ства, де вели дискусії, обговорювали подальші плани. Свої ідеї вони поширювали в приватних бесідах з людьми, яким довіряли. Серед них найбільше було студентської і військо-вої молоді, інтелігенції й дрібного чиновництва. У березні-квітні 1847 року Кирило-Мефодіївське братство було розг-ромлене жандармами, а його керівники арештовані.
Діяльність кирило-мефодіївців справила величезний вплив на подальший розвиток українського національного руху. На-ступне покоління українських патріотів взяло на озброєння всі головні ідеї кирило-мефодіївців: необхідність відроджен-ня Української держави з демократичним (республіканським) устроєм, рівноправністю всіх громадян; встановлення в Ук-раїні справедливого соціально-економічного ладу; національ-но-культурне відродження українського народу 2, Виникнення громад та їхня культурно-освітня діяльність
Організаційною формою українського національно-визволь-ного руху у 60-90-ті рр. XIX ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад.
Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ, Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського універси-тету та представники місцевої інтелігенції створили Українську громаду, яка ставила собі за мету повністю віддатися праці на благо рідного народу. Очолив громадівців Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб.
На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення. Серед них такі: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів-слов'ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями.
Услід за київською громади організувалися в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві та Катеринодарі на Кубані. Одним із головних на-прямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл ,для дорослого населення. Окрім недільних, члени громад відкривали й щоденні шко-ли, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Громадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевчен-ка, Марка Вовчка та інших письменників, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Чернігівська гро-мада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Чернігівський листок». Його літературна ча-стина виходила українською мовою. Видавцем і редактором газети був відомий байкар Леонід Глібов (1827-1893). Валуєвський циркуляр, Ємський Акт

1. Підготовка селянської реформи
Після детального опрацювання пропозицій було підготов-лено узагальнюючий документ - «Положення про селян» і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861р. Олександр II (1855-1881). У містах і селах України ці документи обнародували-ся з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для України. «Положення» торкалося двох найго-ловніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.
2. Особисте звільнення селян
Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селя-ни відтоді отримали можливість укладати договори як з при-ватними особами, так і з державними установами, займати-ся торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді у різних справах: ци-вільних і кримінальних.
Крім того, вони могли, за власним бажанням, брати участь в органах громадського самоврядування, пере-ходити в інші стани (в міщанство, ку-пецтво й т. д.), вступати до навчаль-них закладів, на службу тощо.
Але, ставши вільними, селяни за-лишалися «нижчим станом». Вони сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, не були аж до 1904 р. вільні від фізич-них покарань. Від усього цього були звільне ні дворянство, купецтво, духо-венство. Протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від наділу, а значить залишити село. Але й після цього, щоб бути повністю вільним, включаючи і право вибору місця проживання та професії, треба було вийти з сільської общини. Вихід же з неї був утруднений різними обмеженнями.
Незважаючи на очевидні переваги особистої свободи, не-мало селян не могли їх одразу збагнути. Традиції рабського життя настільки глибоко в'їлися в людські душі, що у дея-ких селян оголошення Маніфесту 19 лютого 1861 р. супро-воджувалося сценами розпачу і вигуками: «На кого нас за-лишаєш, барин!» Цих селян лякала свобода, яка не лише відкрила перед ними нові можливості, а й вимагала ініціа-тиви і відповідальності за кожен свій крок.
3. Селянські наділи
При скасуванні кріпосного права поміщики були зобов'я-зані відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався «добровільною» угодою між поміщиком і селянами, але в межах норм, визначених за-коном для конкретної місцевості. На Україні, де поміщики хот-іли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі. При цьому поміщик сам визначав, де дати, наділ, що, по суті, прирікало селян на отримання гіршої землі. В селянський наділ, як правило, не включалися ліси.
Якщо селянин до реформи користувався більшою кількістю землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали - відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізали майже третину за-гальної площі селянського землекористування. Але водночас ті, хто не мав раніше землі, тепер за рахунок відрізків її одержува-ли і могли вести власне господарство.
Наслідки реформи
Реформа безпосередньо стосувалася більшості, меш-канців України. Адже з 13,5 мільйона її населення селяни становили 10,5 мільйона. Але й решта швидко відчула на собі її результати. До 1917 р. реформу 1861 р. називали Вели-кою. Здійснене «згори» скасування кріпосного права, хоч і врахувало перш за все лише інтереси поміщиків, але все ж таки стало гігантським кроком вперед. Росія стрімко пере-ходила від середньовіччя до нового часу, стала на шлях, яким вже впевнено йшла решта Європи, Ліквідація середньовіч-них суспільних відносин створила умови для швидкого еко-номічного прогресу, який не примусив себе довго чекати.
Провівши земську, судову, воєнну, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови: не проголосив Конституції і не дозволив скликання парламенту. Саме тому модернізація в Росії не мала системного харак-теру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресив-ного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.
Та хоч реформи 60 - 70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промисло-вих підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то на початок XX ст. -- 5301. безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866 - 1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царизму. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, прилив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст.
Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.
У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне насе-лення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13% кількості населення.
Індустріалізація та урбанізація мало торкнутися українців, які стано-вили в 1897 р. 73% загальної кількості населення і тільки 30% міського.
Лише трохи більше 5% українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38%, для євреїв -- 45%. Мало українців було і серед інтелігенції: 16% -- юристів, 25 -- учин-мім, менше 10% -- письменників і митців.
Скасування кріпосного права відкрило перед Російсь-кого імперією перспективу утвердження ринкового господар-ства. Разом з Росією на шлях ринкових перетворень стали найбільш розвинуті національні райони імперії, у тому числі й Україна.
В результаті, значно прискорилися темпи соціально-еко-номічного розвитку України, відбувалося оновлення (модер-нізація) всіх сторін суспільного життя. Українське суспіль-ство поступово набувало рис, характерних для індустріаль-них націй Заходу. Але ринкова економіка з вільною конку-ренцією, змаганням товаровиробників вимагала також ґрун-товних змін в адміністративно-політичному управлінні. В Європі вони супроводжувалися утвердженням в суспільстві принципів ліберальної демократії, парламентаризму, широ-кого місцевого самоуправління. Монархічна форма правлін-ня в результаті революцій замінювалася республіканською. У тих європейських країнах, де залишався монархічний устрій, влада монарха істотно обмежувалася виборними органами парламентського типу.
Отже, наприкінці XIX ст. капіталістичний спосіб виробництва став панівним, що зумовило значні економічні та соціальні зміни: формувалися два нових класи -- буржуазія і пролетаріат, зростали великі міста фабрики і заводи, що застосовували машинну техніку. Україна пероіно рилася на вугільно-металургійну базу імперії. Усе це позначилося мі процесі національного і духовного відродження українського народу.
Історія національних політичних партій на Наддніпрянщині веде відлік від започаткованої у 1900 р. на основі студентської громади Харкова Революційної української партії (РУП).
Хоча точно визначеної програми дій РУП не мала, її чле-ни, а це переважно молодь, вважали, що майбутнє України слід шукати в селі, яке зберегло свій національний характер і через це надавало значні революційні можливості для бо-ротьби з владою. І члени РУП, за прикладом революціонерів попередніх років, пішли в село й понесли з собою брошури, газети і відозви.
Це мало величезне значення для розвитку українського революційного руху. Такий характер діяльності першої ук-раїнської партії на Наддніпрянщині відрізняв її від усіх по-передніх політичних груп, які переважно займались культур-ницькою роботою в замкнутих колах інтелігенції та студент-ства. РУП за перші три роки існування розгорнула мережу місцевих організацій, утворила Цент-ральний комітет у Києві та Зарубіжний комітет у Львові. Партія виступала за повалення самодержавства. Між 1900 і 1904 рр. РУП випускала 4 газети і ви-дала 38 брошур загальним накладом 190 тис. примірників. Видання РУП, які поширювались в селі і пропагували ліквідацію поміщицького землеволодіння, безоплатну передачу землі селянам, відповідали настроям населення і сприяли розгортанню масового антиуря-дового антипоміщицького селянського руху 1902-1903 рр. на Полтавщині та Харківщині. Газета російських соціал-демократів «Іскра» писала в 1903 р.: «Як снігом було засіяно їхніми листка-ми Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах, проїжджаючи сотні верств на селянському возі, вивозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, надзвичайне освітило давно приспану, відтяту від політичного життя країну. Селя-нин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літерату-ру, його власною мовою писану».
2. РУП і утворення нових українських політичних партій
Під впливом РУП прискорилося створення нових українсь-ких партій. На конференції Загальної української орга-нізації восени 1904 р. було ухвалено рішення про створення на її основі Української демократичної партії (УДП). Про-грама новозаснованої партії будувалася за зразком галиць-кої УНДП. Незабаром від українських демократів відколо-лася група радикалів, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Через рік ці дві партії знову злилися в Українсь-ку демократично-радикальну партію (УДРП).
Таким чином, РУП як перша українська партія, пророби-ла велику роботу по політизації українського руху. Але ко-роткому періоду її швидкого піднесення поклав край арешт 1903 р. ЦК і багатьох найактивніших рупівців. Послаблену організацію ще більше знесилили внутрішньопартійні супе-речки. Як і більшість українських партій того часу, РУП три-малася на «двох китах» - поєднанні національних вимог з соціальними. Майбутня Україна, самостійна або автономна, бачилася такою, що розбудовуватиметься на соціалістичних засадах. Суспільна власність на засоби виробництва мала при-вести до економічного процвітання.
Отже, в Україні переважали національні партії соціалістич-ного спрямування. Певний виняток становили демократична і радикальна партії. Ці партії, їх засновники та лідери - відомі громадські й культурні діячі ЄвгенЧикаленко (1861-1929), Борис Грінченко, Сергій Єфремов (1876-1937) та інші - в на-ціональному житті відстоювали політичну автономію України.
Отже до соціально-економічних пере-творень, то, підтримуючи, як і соціа-лісти, ідею загальнонародної влас-ності, вони при цьому вважали, що ви-лучення у приватних осіб власності все ж повинне супроводжуватися компен-сацією тим, кому вона раніше належа-ла. Демократи і радикали віддавали пе-ревагу забезпеченню змін через прове-дення державою реформ, а не шляхом руйнівної боротьби між класами.
Становище ускладнилось на початку XX ст. в зв'язку з економічною кризою та поразкою Росії у війні з Японією 1904 - 1905 рр. Небажання та неспроможність самодержавства продовжити курс на подальші реформи, які б зняли соціальну напругу в суспільстві, призвели до загострення існуючих протиріч в житті країни і стали причинами початку розгортання першої Російської революції.
Приводом до початку революції став розстріл демонстрації 9 січня 1905 р. -- події "кривавої неділі". У відповідь на такі дії уряду по всій імперії протягом січня - лютого 1905 р. прокотилась хвиля страйків, у тому числі і в Україні, де страйкували робітники Києва, Катеринослава, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева. В травні 1905 р. пройшли перші політичні страйки та демонстрації у Харкові, Кате-ринославі, Миколаєві, які закінчилися сутичкою з поліцією та військами. У жовтні страйк охопив всю імперію і став загальним всеросійським полі-тичним виступом, в Україні він охопив понад 120 тис. чоловік.
Наростання революції примусило царизм піти на поступки: 17 жовтня 1905 р. російський цар Микола II підписав Маніфест про громадянські свободи, в якому оголошувалось про скликання Думи з законодавчими повноваженнями.
Маніфест проголошував недоторканість особи, свободу слова і друку, свободу совісті та інші політичні права, свободи. Маніфест створю-вав передумови для переходу Росії від самодержавної форми держав-ного устрою до конституційної монархії.Маніфест розколов опозиційні сили.
Збройні повстання були найгострішою формою боротьби а умовах революції. Першими до цього засобу вдалися матроси панцерника "Потьомкін" (14 - 15 червня 1905 р.).
Восени 1905 р. прокотилась хвиля селянських повстань, серед най-більших був виступ селян с. Великі Сорочинці на Полтавщині, криваву розправу з яким змалював В. Короленко в творі "Сорочинська трагедія".
У листопаді відбулися виступи солдатів саперної бригади Київського гарнізону, повстання моряків Чорноморського флоту в Севастополі на чолі з лейтенантом П. ШмІдтом.
Київське повстання саперів очолював підпоручик Б. Жаданівський. Основним районом збройної боротьби в грудні 1905 р. став Донбас, де збройна боротьба набула найбільшої гостроти, а розправи урядових військ були найбільш кривавими.
В умовах революції в російському громадському житті виникають органи народного самоврядування -- Ради робітничих депутатів. В Україні вони були створені в 8-ми містах: Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Єнакієвім, Юзівці, Кременчуці.
Розгортання революції 1905 - 1907 рр. сприяло розгортанню та під-несенню національного руху. В 1905 р. активізується діяльність РУП, яка з 1905 р. була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами її стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
Українські політичні партії взяли участь у виборах до 1-ої Державної Думи (102 депутати, що об'єднались в Українську парламентарну гро-маду, друкованим органом якої був "Український вісник", головою її був адвокат з Чернігова І. Шраг) та до 2-ої Державної Думи (47 депутатів, які об'єднались в Українську громаду і видавали часопис "Рідна справа -- вісті з Думи").
У роки першої російської революції з'явилась легальна українська преса: газета "Хлібороб", .
Проявом національного руху було виникнення культурно-освітніх організацій "Просвіта". Вони були створені в Києві, Катеринославі, Одесі.
Діяльність українських громад у І та II Державних думах Росії
Вибори до першої Державної думи українські соціал-де-мократи, солідаризуючись з російськими, бойкотували. Ук-раїнські демократи і радикали, навпаки, у виборах брали ак-тивну участь, але виступали не з своїми власними списками, а по списках російських кадетів. Всього у першу Думу, яка почала працювати у травні 1906 р., від України ввійшло 102 де-путати, серед яких переважали селяни та представники міської інтелігенції. 45 депутатів-українців створили свою власну пар-ламентську громаду. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг (1847-1919). В основу програми цієї пар-ламентської групи були покладені три найбільш гострі для ук-раїнського суспільства проблеми: земельна, освітня і питан-ня автономії. Громада почала видавати свій власний журнал «Украинский вестник», що мав служити трибуною для всієї Росії й тому друкувався російською мовою. Українська парламентська громада була найчисленнішою серед неросійсь-ких груп в Думі. Вона відігравала провідну роль у Союзі авто-номістів, який об'єднував парламентські групи неросійських народів. Так само, як і українці, вони стояли за перетворення Російської імперії у федеративну державу. Українські депу-тати підготували окрему декларацію у справі української ав-тономії. Але обнародувати її з парламентської трибуни не встигли, бо за день до запланованого виступу цар розпустив Думу і видав наказ про вибори нової.
У січні 1907 р. відбулися вибори до II Думи. Цього разу у виборчій кампанії брали участь всі політичні партії України. Понад половину усіх депутатів з України становили селяни. Знову почало діяти українське парламентське об'єднання. Воно називалось Трудовою громадою. Громада мала 47 членів, які домагалися автономії України, місцевого самоуправління, ук-раїнської мови в школі, суді й у церкві. У зв'язку з цим грома-да вимагала створення кафедр української мови, літератури й історії в університетах і в учительських семінаріях. У II Думі українські депутати ще гостріше ставили питання автономії. Вони вимагали, щоб Україна мала автономію у складі Російсь-кої імперії із своїм власним урядом. Громада видавала часопис «Рідна Справа - Думські вісті», що виходив два рази на тилеждень. У «Рідній Справі» друкувалися промови членів Українсь-кої трудової громади. II Дума виявилася ще радикальиішою, ніж перша, й тому протрималася також недовго, лише 103 дні. У червні 1907 р. її було розпущено.
Столипінська реформа та політична реакція в Україні. Період післяреволюційного розвитку Російської імперії пов'язаний з ім'ям Петра Столипіна (справжнє прізвище -- Столипа), що походив з старинного дворянського роду, до якого (між іншим) належав і М. Лєрмонтов.
П. Столипін провів аграрну реформу, за якою селянин мав право виходу з общини; йому общиною надавалася у приватну власність земля, ці землі дозволялось виділяти в окремій відруб або окреме індивідуальне господарство -- хутір.
Проведенню реформи мав сприяти Селянський банк, який скупо-вував землі у поміщиків І продавав селянам, а також видавав їм позику на 55 років. Ще однією складовою реформи було сприяння переселенню селян з європейської частини імперії на Далекий Схід, у Сибір, Казахстан, Середню Азію.
В Україні процес виходу з общини ішов досить швидкими темпами порівняно з іншими регіонами Росії. В результаті реформи з земельної громади вийшло 25% дворів, зокрема в степовій зоні -- 42%, на Ліво-бережжі -- 11%, на Правобережжі --46%. Разом з тим на Правобережжі та Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, пере-йшла у приватну власність; особисте приватне землеволодіння почало переважати в Чернігівській, Таврійській, Херсонській, Катеринославській, Харківській губерніях і охопило до 50% всіх селянських дворів. Протягом 1906 - 1913 рр. на схід Росії мігрувало 1,2 млн. чол., лише 25% із них повернулося назад.
Результатами аграрної реформи були зростання концентрації земель-ної власності в руках заможного селянства, широке використання машин і добрив, зростання у 1912 р. врожайності селянських господарств на 20%.
Внаслідок реформування сільського господарства посилився процес капіталізації селянства та соціальної диференціації.
Програма реформ П. Столипіна передбачала піднесення агрокуль-тури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію місцевого само-врядування, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи. Задумане реформатор вважав здійснити не менш ніж за 20 років. Але з самого початку політика реформ наштовхнулась на опір як реакційних, так і ліворадикальних політичних партій та угрупувань. У 1911 р. П. Сто-липін загинув у результаті терористичного акту, вчиненого терористом-есером Д. Богровим. Поховано П. Столипіна в Києво-Печерській лаврі.
Щодо революційного руху Столипін повів рішучу політику репресій та терору, особливо проти національних рухів, в тому числі й проти укра-їнства. Було заборонено викладання українською мовою, святкування роковин пам'яті Тараса Шевченка; збір коштів на спорудження пам'ятника на могилі поета в Каневі; закривалися "Просвіти", українські газети, клуби, товариства. Водночас посилилась діяльність правоекстремістських чор-носотенних організацій, члени яких переслідували діячів національного руху, чинили акти розправи. Жорстокими репресіями царизм переслі-дував учасників революційного руху. Серед судових процесів того пері-оду найжорстокішим був процес над учасниками донецького збройного повстання, із 131 підсудного винними було визнано 92 чол., із них 8 засуд-жено до смертної кари, а решту -- до різних строків каторги. Поразка революції призвела до кризи в національному русі та його занепаду. Розпадається Українська радикально-демократична партія, припинила своє існування "Спілка". Частина членів УСДРП взяла участь у створенні міжпартійного політичного об'єднання -- Товариства українських посту-повців, яке найближчими своїми завданнями вважало українізацію освіти, церкви, відстоювання прав українства через трибуну Державної Думи.
Після успішної для росіян Галицької битви (1914 р.) бої між російською і австро-німецькою арміями на українських землях розгорілися на Ка-рпатських перевалах. Незважаючи на наполегли-вість росіян, подолати ці перевали їм так і не вдалося. Проте наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У результаті росіяни взяли в полон 120 тис. австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території Східної Галичини і пів-нічної Буковини російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-губернатора графа О. Ьобринського, мав запрова-дити «русские начала» в житті населення краю, Так, у Галичині запро-ваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські школи, інші навчальні заклади та культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким було вивезено вглиб Росії. Відбулись єврей-ські погроми.
Російська окупація тривала до весни--літа 1915 р. Тим часом австро-німецьке командування розробило стратегічний план на 1915 р., згідно з яким передбачалося спрямувати проти Росії головний удар і вивести її з війни. Зібравши достатню кількість військ, австро-німецьке командування перейшло в наступ. У районі міста Горлиця було прорвано російський фронт. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня -- до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війсь-ка під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестей-щину з містами Луцьк і Дубно. Росіяни зазнали поразки через погане мате-ріальне постачання військ і прорахунки командування.
Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, де-портацією населення. Поряд із цим до відступаючих російських частин дода-лися біженці, які боялися репресій з боку Австро-Угорщини. Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи П. Мілюков назвав російську політику в Галичині «європейським скандалом».
Зупинивши наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільсь-кий--Тернопіль--Кременець--Дубно,, росіяни навесні 1916 р. силами Південно-Західного фронту несподівано завдали удару, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).
Наступ розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли в наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулися по всьому фронту вглиб на 80--120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бро-дами, Луцьком. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1 млн вбитих і поранених, понад 400 тис. полонених. Росіяни втратили близько 500 тис. осіб.
Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмін-ною протягом року. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, улі-тку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, но-вими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відступити навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фро-нту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.
Висновок. У цей період українські землі продовжували залишатися ареною бойових дій між військами Росії і Австро-німецького блоку. У результаті західно-українські землі були розорені тривалими бойовими діями і окупа-ційною політикою, яку проводили щодо цих земель Австро-У'горська і Росій-ська імперп.
Перша світова війна призвела до загострення соціально-економічних, політичних і національ-них суперечностей у Російській імперії. Перемо-га Лютневої революції 27 лютого 1917 р. приве-ла до падіння самодержавства (Микола II зрікся престолу). Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. Але поряд із цим органом активно діяла Петроградська Рада. В Україні замість старих ор-ганів влади виникають губернські, міські й пові-тові правління. У містах і селах утворюються Ради робітничих і солдатських та Ради селянських де-путатів. Перебіг доволі хаотичних і стихійних подій під час зміни влади зумовив активізацію національного руху в Украї-ні. Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник-ла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР). УЦР, створена 3--4 березня 1917 р. в Києві на зборах представни-ків Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демок-ратів, стала представницьким органом українських демократичних сил, що очолив національно-демократичну революцію в Україні. Посаду голови УЦР обійняв М, Грушевський.
Основні напрямки політичної програми УЦР:
-- боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українсь-ких губерній та етнічних земель;
-- підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;
-- співпраця з Тимчасовим урядом;
-- захист прав національних меншин.
Однак в УЦР не було єдиної думки про майбутній статус України. «Самостійники» на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винничєнко) бачили Укра-їну автономною республікою у федеративному союзі з Росією.
Піднесення національної самосвідомості українського народу зумовило історичний крок, зроблений Українською Центральною Радою. УЦР 10 чер-вня 1917 р. проголосила / Універсал «До українського народу, в Україні й поза Україною сущого».
Основні положення І Універсалу були такими: , -- автономія України в складі Росії;
-- право законодавчої ініціативи;
-- необхідність загальнонародних, рівних, прямих виборів шляхом таєм-ного голосування до законодавчого органу -- Всенародних українських зборів (сейму);
-- відмова передавати певну частину податку до центральної російської скарбниці, уведення українського податку;
-- заклик до згоди і порозуміння між представниками усіх національно-стей, що мешкали в Україні.
Прийняття І Універсалу сприяло консолідації (єднанню) українського суспільства.
Після проголошення І Універсалу 15 червня 1917 р. був утворений україн-ський уряд -- Генеральний Секретаріат.
Значення І Універсалу полягало у тому, що в Україні проголошувався автономний лад. Це сприяло зміцненню українського суспільства на нелег-кому шляху створення української держави.
Слід зазначити, що історичні рішення І Універсалу в Росії були сприй-няті із занепокоєнням. Хвиля масових демонстрацій у Петрограді, пора-зка російської армії на Південно-Західному фронті і як наслідок -- утра-та Галичини -- чинники, що зумовили політичну кризу. Тимчасовий уряд, побоюючись подальшого загострення ситуації, пішов на переговори з УЦР.
II Універсал Центральної Рада Бездіяльність Тимчасового Уря-ду в соціально-економічній сфері та кого курс на війну до и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.