На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


книга сторя формування та визначальн тенденцї в розвитку освти, науки, технки як фундаментальних основ життя українського народу. Становлення системи вищої освти в Україн. Наука, технка України як невдємн частини науково-технчної революцї.

Информация:

Тип работы: книга. Предмет: История. Добавлен: 19.01.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


107

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГІЇ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ

Програма затверджена кафедрою історії

Протокол № 7 від 6 березня 2002 р.

Зав. кафедрою Ковальський Б.П.

ПРОГРАМА КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ.

Для студентів бакалаврського циклу «НТУУ «КПІ»

на 2006-2007 н.р.

Програма розроблена

у відповідності з наказом

МОН України від 18.02.1994р.
№ 1/9-18 «Про розробку
освітньо-професійних
програм вищої освіти за
відповідним професійним
спрямуванням», наказом
по НТУУ «КПІ» від 01.02.2002р. № 1-15
«Про планування навчального
процесу та підготовку підрозділів
Історія України. Соціально-політичні аспекти.
Навчальний посібник для вищих закладів освіти
ІІІ- ІV рівнів акредитації. 2006 рік.
Загальна редакція Б.П. Ковальського
Колектив авторів: професор КПІ, доц. Лебедєв І.К.,
доц. Горбань Т.Ю., к.і.н. Ховрич С.М.
Використані підготовчі матеріали проф. Лихолата О.В.,
доц. Юра П.С.
У посібнику розглядаються проблеми виникнення і функціонування освітніх систем в Україні, зокрема становлення системи вищої освіти, розвитку науки і техніки в Україні у контексті науково-технічної революції, висвітлені пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.
Курс подається за модульною схемою.

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету соціології НТУУ “КПІ”. Розроблено на основі програми курсу, затвердженої МОНУ.
ISBN Кафедра історії НТУУ “КПІ”
Вступ.
Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу.

Предмет, завдання, методологічні принципи, джерела вивчення історії України як науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність, діяльність в соціально-політичній, інших сферах життя з давніх часів до сьогодення. Еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу, його наукова періодизація. Значення вивчення історії України для підготовки майбутніх спеціалістів, її місце і роль в гуманізації діяльності людини. Оволодіння курсом дозволить молодому професіоналу спиратись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.
Історіографія проблеми генезису українського народу, становлення української нації. Початок людської цивілізації на території України. Пращури сучасних українців. Поняття народність, народ, нація, етногенез. Наша передісторія: трипільська доба, післятрипільська доба, скіфо-сарматська доба, слов'янська доба.
Теорії походження слов'ян та історіографія проблеми генезису українського народу. Проблема “прабатьківщини” слов'ян в історичній науці. Український народ - автохтон на своїй землі. Основні концепції, підходи щодо формування та розвитку українського етносу.
Основні періоди формування українського народу. Перша згадка назви “Україна”. Становлення української нації. Нація - вища форма розвитку етносу. Співвідношення народу і нації. Труднощі “відродження” і становлення української нації.
Модуль І. Етнополітичний контекст української історії.

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.
Етнополітика як наука і навчальний предмет, її взаємозв'язок з історією та їх взаємовплив. Основні поняття та категорії етнополітики. Суб'єкт і об'єкт етнополітики. Політична правосуб'єктність як визначальний критерій в етнополітичних відносинах в історичній ретроспективі.
Регіони як об'єкти вивчення: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина. Особливості формування етнонаціональної структури Південноукраїнського регіону. Поняття “історико-етнографічний регіон” в історичному контексті. Критерії етнічної приналежності. Причини дезінтегративних процесів в українському суспільстві та формування історико-етнографічних регіонів.
Обумовленість та форми проявів етнокультурних особливостей українців в етнорегіональному вимірі. Етнокультурні регіони як об'єкти етнополітики держав, у складі яких вони знаходились.

Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського

народу. Історичні аспекти, найбільш характерні риси спілкування

між собою, в рамках держави чисельних етносів в Україні.

Природно-географічні та історичні умови формування етнічної території української народності в період феодалізму. Проблеми етнічного походження Київської Русі. Етнічна структура Давньоруської держави. Концепції полі- та моноетнічності давньоруської народності. Міжетнічна толерантність в Київській Русі. Причини та суть етнополітичного конфлікту з єврейською общиною. Етнічний фактор в суспільно-політичному житті Галицько-Волинської держави. Етапи формування української народності. Назви етнічної території та населення України.
Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні виміри. Міжетнічні процеси в контексті польсько-литовських уній. Етнополітика Речі Посполитої. Проблеми українсько-польських та українсько-єврейських стосунків. Полонізація української еліти. Релігійна унія: взаємовплив релігійних та етнічних процесів.
Етнополітика козацько-гетьманської держави. Посилення “російського фактору”. Обмеження та остаточна ліквідація автономії України: етнополітичний аспект. Етнополітичні процеси на Правобережжі.
Етнополітичний фактор в умовах інкорпорації українських земель до складу Російської імперії. Український національне піднесення кінця XVIII - початку ХХст. Засадничі принципи етнополітики Австрійської імперії. Українсько-польська конфронтація. Національні процеси в середовищі українців Східної Галичини. Міжетнічні стосунки на Буковині та Закарпатті.

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.
Еміграція як соціально-економічне і політичне явище. Причини еміграції. Початок еміграційних явищ в Україні. Перші українські емігранти. Східна еміграція - початок, розвиток. Розселення українців на території Російської імперії.
Еміграція українців до країн Західної Європи. Перша хвиля: еміграція українців до 1914 року. Друга хвиля: у міжвоєнний період. Третя хвиля: друга світова війна та “переміщені особи”. Четверта хвиля: Україна в період незалежності. Розселення українців в сучасному світі. Масова українська еміграція.
Східна українська діаспора. Західна українська діаспора. Необхідність активізації українства для розбудови власної держави.
Внесок українців у політику, науку, культуру, мистецтво, господарське, церковне життя в державах, де вони проживають.
Українська діаспора сьогодні та Україна. Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року.
Всесвітній форум українців 2003 року - вагомий консолідуючий чинник різних гілок українського етносу.
Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду.
Національна революція 1917-1918рр. Створення Центральної Ради, етнополітичний фактор її діяльності. (І, ІІ, ІІІ та IV Універсали).
Етнополітичні аспекти внутрішньої політики у часи гетьманату П.Скоропадського, Директорії. Міжетнічні конфлікти у національно-визвольному русі на Західноукраїнських землях у період 1918-1920рр. Етнічний фактор у політиці радянської влади в Україні у 1917-1920рр.
Національно-державне будівництво в Україні. Входження УСРР до СРСР. Проблеми вирішення взаємних стосунків між різними етнічними спільнотами в роки коренізації (українізації). Обмеження національних прав української республіки в 30-ті рр. в процесі створення адміністративно-бюрократичної системи в СРСР. Західноукраїнські землі в 20-30-х роках. Режим соціального і національного гноблення в Галичині, Буковині, Закарпатті. Розвиток національно-визвольного руху.
Етнополітичні проблеми в Україні періоду Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Боротьба українського народу за своє виживання та звільнення.
Посилення русифікації за часів тоталітарного режиму, роль дисидентства у національно-визвольному русі в період кризи Радянської системи.
Етнополітичний фактор в умовах розбудови української незалежної держави. Задоволення національно-мовних і культурних потреб усіх етносів в Україні. Роль засобів масової інформації, повернення незаконно депортованих народів та проблеми відродження їх культури. Нелегальна міграція. Проблеми біженців.
Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

Основні закономірності, суть і наслідки початкових етапів процесу українського державотворення. Слов'янська держава Київська Русь. Козацько-гетьманська держава.
Концепції державності в українській історико-політичній науці. Історико-психологічні особливості формування української державності і права. Становлення і розвиток суспільних зв'язків в Україні в додержавний період: родини, роду, племені, полісів, союзів полісів і племен. Полісна організація суспільства представників Трипільської, Середньостогівської та інших культур. Виникнення першопочатків держави в Україні в ІV-І тисячоліттях до н.е.: характерні закономірності і особливості. Військова демократія як особлива форма організації суспільства.
Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад, політико-адміністративний устрій. Характерні риси і особливості народів скіфської держави. Грецькі і римські впливи на розвиток української державності в скіфський період. Міграційні процеси на території України в першій половині І тисячоліття н. е.
Слов'янський період розвитку української державності. Держави антів, дулібів, полян та ін. Особливості їх суспільного і державного ладу. Відродження військової демократії як переддержавного типу організації суспільства. Утворення держави русів і етапи її розвитку. Суспільна і державна організація Київської Русі. Становлення феодальних відносин. Феодальна і політична роздробленість держави русів. Утворення нових держав: Галицько-Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського та інших князівств. Завоювання українських земель татаро-монголами та їх вплив на державний лад українських князівств у другій половині XIIIст.
Литовсько-польський період в українській історії державотворення. Спільна боротьба українського і литовського народів проти татаро-монголів. Включення земель Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої Польської. Соціально-політична організація українського суспільства в XIV-XVIст. Політико-адміністративна залежність етнічних українських територій від ряду інших європейських держав.
Боротьба українського народу проти поневолювачів. Виникнення козацтва. Запорозька Січ: суспільно-політичний лад. Утворення української держави - Війська Запорозького під проводом Б.Хмельницького, її державно-політична і соціально-економічна організація. Занепад і ліквідація козацько-гетьманської держави в другій половині XVIIIст. Причини і наслідки для українського народу.
Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Еволюція українського державотворення
в 1917-1920рр.
Лютнева революція в Україні. Розгортання національно-визвольного руху. Створення і діяльність української Центральної Ради. Всеукраїнський Національний Конгрес. Селянські, військові та робітничі рухи. Прийняття Центральною Радою І та ІІ Універсалів.
Українська Народна Республіка. Жовтневі події в Україні. Проголошення УНР, діяльність її урядів (листопад 1917-квітень 1918рр.). Політика Центральної Ради: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов. Війни Радянської Росії проти УНР. Встановлення Радянської влади в Україні. Проголошення незалежності України. Брестська угода. Перебування німецько-австрійських військ в Україні. Ліквідація УНР.
Українська Держава на чолі з Павлом Скоропадським (квітень-грудень 1918р.) Державний переворот 29 квітня 1918 року. Методи і стратегія державного будівництва, внутрішня та зовнішня політика Павла Скоропадського. Боротьба проти гетьманського режиму.
Боротьба за владу в Україні наприкінці 1918 - в 1919 році. Утворення і прихід до влади Директорії. Відновлення УНР, її державна система. Політика Директорії. Акт соборності України. Друга війна РСФРР проти УНР. УСРР і політика воєнного комунізму. Боротьба проти армії генерала Денікіна.
Заключний етап громадянської війни в Україні (кінець 1919-1921рр.)
Встановлення Радянської влади в Україні. Зміни в політиці більшовиків. Становище УНР. Україна в радянсько-польській війні. Розгром військ Врангеля. Останні спроби збройної боротьби проти більшовицької влади, їх поразка.
Західноукраїнські землі в 1917-1918рр. Розвал Австро-Угорської імперії. Становище східної Галичини. Західноукраїнська Народна Республіка. ЗУНР після Акту Злуки з УНР. Буковина, Закарпаття. Окупація західноукраїнських земель Польщею, ліквідація державотворчих здобутків українців.
Основні наслідки боротьби українського народу за національно-державне відродження в період 1917-1920рр.
Державотворчі процеси в Україні в радянський період, їх історичне місце.
Процес формування та становлення радянської держави в Україні у 1917-1920рр. Прийняття ІІІ Всеукраїнським з'їздом Рад першої Конституції УСРР. Національно-державне будівництво в 20-ті роки. Утворення Союзу РСР та входження до нього України. Союзний договір від 30 грудня 1922р., його політична оцінка. Х.Раковський, Г.Петровський, М.Скрипник. Конституція СРСР від 31 січня 1924р., права і реальний стан національних республік. Утворення в жовтні 1924р. в складі УСРР Молдавської автономії.
Реформування адміністративно-територіального устрою УСРР в другій половині 20-х - першій половині 30-х років. Перенесення столиці з Харкова до Києва в січні 1934р. Прийняття нової Конституції УРСР в 1937р. Вступ Червоної армії на західноукраїнські землі у вересні 1939р. Їх возз'єднання з Радянською Україною.
Велика Вітчизняна війна. Вимушені зміни в державній системі СРСР. УРСР на першому етапі війни. Проголошення ОУН С. Бандери 30 червня 1941р. самостійної України. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Визволення України Червоною армією. Роль УРСР в остаточному розгромі фашистської Німеччини та її союзників. Українська РСР - один із засновників ООН (26 червня 1945р.).
Подальше об'єднання етнічних українських земель в складі УРСР. Радянсько-чехословацький договір про входження Закарпаття до складу УРСР. Перехід в лютому 1954р. Кримської області із складу РСФСР до України. Перебудова державних, партійних органів республіки у зв'язку з переходом до умов мирного часу. Діяльність М. Хрущова. Зміни в державницькому житті СРСР, УРСР після смерті Й. Сталіна. Демократизація взаємин між союзними і республіканськими органами влади. Реформа систем управління 1957-1964рр.
Причини та суть кризових явищ в радянському суспільстві 70-80-х рр. Конституція УРСР 1978р. Діяльність В.В. Щербицького. “Перебудова” в аспектах організації загальносоюзного та республіканського управління. Вибори до Рад УРСР в березні 1990р. Спроби демократичного оновлення на ХХVІІІ з'їзді КП України. Прийняття Декларації про державний суверенітет України.
Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності
України в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)
Основні проблеми національно-державного відродження суверенної України на початку 90-х років ХХ ст. Події серпня-вересня 1991р. Прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991р. Акту проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991р. та вибори президента України. Розбудова основ та структур української держави. Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори історично значимого оновлення. Відновлення статусу Кримської АРСР 21.02.1991р.
Подальші кроки в державному будівництві України. Завершення формування трьох гілок влади в державі. Адміністративно-управлінська реформа. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції України. Завершення в жовтні 1996р. формування Конституційного суду.
Затвердження ВР України Гімну, Прапора і малого Герба держави в січні-лютому 1992р. Прийняття закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (21.05.1997р.).
Проведення позачергових та чергових виборів до ВР України та президента (1994, 1998, 1999, 2002рр.). Удосконалення системи та методів діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади на рубежі ХХ-ХХІ століть.
Реформування збройних сил України. Міжнародне співробітництво Міністерства ЗСУ. Підписання в липні 1997р. “Хартії” про партнерство між Україною і НАТО.
Основи зовнішньополітичної діяльності української держави. Україна - один з фундаторів СНД. Участь в міжнародних, міждержавних організаціях і структурах. Прийняття України у вересні 1995р. до ПАРЄ. Зовнішня і внутрішня політика держави у співвідношенні та взаємодії.
Активізація процесу політичного реформування української держави на початку ХХІ століття. Намагання конституційного оновлення України на засадах парламентсько-президентської республіки.

Україна і світ: геополітичні фактори,
зовнішньополітичні орієнтації в історичній ретроспективі.
Актуальність проблематики. Основні поняття і термінологія (геополітика та її складові, українська еліта, національна ідея, національні інтереси, суверенітет тощо).
Історичні процеси на землях України в стародавні часи і формування протоукраїнської етномовної території. Між Європою та Азією. Україна та її сусіди. Зовнішньополітичні орієнтації як чинники політичної боротьби в Україні. Історична ритміка української еліти. Головні фактори і причини геополітичних орієнтацій на різних етапах української державності. Пріоритети зовнішньої політики України в контексті геополітичного розвитку часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.
Геополітичні тенденції стосовно України в ХІV-ХVІІІ століттях.
Особливості політичного становища українських земель у складі Великого князівства Литовського. Місце та роль української шляхти в Речі Посполитій. Українська геополітика часів козацько-гетьманської держави. Місце України в міжнародних відносинах Європи періоду правління Богдана Хмельницького. Польща і українські землі. Україна і Росія у другій половині ХVII-XVIII ст. Остаточна ліквідація козацької державності (1708-1783рр.).
Геополітичне бачення України в програмних документах декабристів та Кирило-Мефодіївського товариства. Відновлення Української держави в програмах українських політичних партій кінця ХІХ - поч. ХХ ст. Геополітичне становище України на межі ХІХ-ХХ ст. Українське питання в Першій світовій війні. Геополітичні зміни у післявоєнний період.
Українська революція 1917-1920рр.: здобутки і втрати в державотворчій боротьбі. Аналіз головних факторів та причини різної зовнішньополітичної орієнтації українських політичних сил цього періоду. Підсумок процесу перерозподілу українських етнічних земель у складі сусідніх держав.
Українська радянська держава: обмеження суверенітету та правосуб'єктності українського народу на міжнародній арені. Геополітичні сюжети в українській суспільній думці першої половини ХХ ст. Україна в геополітичному європейському інтер'єрі кінця ХХ ст.
Геополітичне самовизначення України у 1991-2003рр.. Місце і роль України в світовому геополітичному просторі. Вплив США і Росії на українську зовнішню політику в контексті геополітичної інтеграції в Євразії. Фактор сили в сучасному світі і його бачення Україною. Зовнішньополітична орієнтація держави на початку ХХІ ст. Головні проблеми України у сучасних геополітичних перетвореннях. Українська діаспора у процесі відновлення та зміцнення геополітичного становища України на різних етапах вітчизняної історії.
Модуль ІІІ. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу,
поєднання історичного і сучасного.

Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.)
Суспільство кіммерійців, скіфів, сарматів, його соціальне розшарування та диференційованість. Грецькі міста-поліси, Боспорське царство. Рабовласницькі системи на території Північного Причорномор'я.
Київська Русь - ранньофеодальна держава, її соціальна структура та соціальні відносини. Суспільна організація Галицько-Волинського князівства, його соціальна структура.
Входження українських земель до складу Литовської держави та особливості її соціальної структури і соціальних відносин. Польсько-литовські унії та їх наслідки для соціального розвитку України. Закабалення українського селянства, денаціоналізація української шляхти, зміни у статусі українського міщанства у зв'язку з наданням ряду міст Магдебурзького права.
Причини і джерела виникнення козацтва, його соціальна база і організаційна структура першого періоду існування. Реєстрові та нереєстрові козаки. Запорозька Січ - антипод феодально-станової Речі Посполитої.
Українська національна революція середини XVII століття. Роль і місце у визвольній боротьбі козацтва, селянства, міщанства, української еліти. Досягнення влітку 1652р. де-факто селянами і міщанами визнання з боку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань, зокрема, ліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих форм експлуатації. Створення козацької держави і становлення української соціальної структури, її стан з 1648 р. до кінця ХVIII ст. Зростання феодального, старшинського та монастирського землеволодіння. Подальше закріпачення селян. Селянські повстання на Лівобережжі та Слобожанщині. Гайдамацький рух, Коліївщина, рух опришків. Церква та суспільно-політичне життя в Україні XVIII-XIXст. Діяльність церковно-релігійних конфесій: української православної, римо-католицької й греко-католицької як факторів впливу на перебіг суспільно-політичного життя завдяки їх духовному авторитету та економічній могутності.
Соціальна модернізація України у складі Російської та Австрійської імперій. Політика заохочень та покарань як метод соціальної стандартизації в імперіях в кінці XVIII-XIXст.
Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.
Завершення промислової революції, перехід до індустріалізації. Якісні зміни структури господарства, соціальної сфери, науки, культури.
Початок українського національного відродження. І.Котляревський. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Шевченко. “Руська трійця”. Український культурно-національний рух. Москвофіли. Народовці. Діяльність громад.
Активізація національного руху в Україні. Діяльність загальноукраїнських організацій, В.Антонович, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Русов, Є.Чикаленко. Виникнення українських політичних товариств і партій. І.Франко, М.Павлик. Утворення РУП, перша Програма партії. Національне і соціально-політичне спрямування в революційному русі: визначення пріоритетів Українські партії і громадські організації у подіях революції 1905-1907рр. в Росії. Необхідність об'єднання української соціал-демократії в революційний міжпартійний блок. Національне питання в програмах політичних партій і рухів. Період столипінської реакції. Товариство українських поступовців. Українська думська громада у І і ІІ Державних думах. Намагання використати ідеї парламентаризму в розвитку українського питання. Стратегія і тактика політичних організацій в Першій світовій війні. “Союз визволення України”. Головна українська Рада.
Об'єктивні умови і суб'єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу в радянський період.
Політичне та духовне життя українського народу у 1920-1930-х роках, становлення радянської форми управління, формування однопартійної політичної системи, політичні новації у зв'язку з утворенням СРСР. Культурне будівництво, Л.Курбас, М.Хвильовий, політика українізації, О. Шумський, М.Скрипник, державна політика щодо релігії. Становлення тоталітарного режиму, політичні процеси в кінці 20-х-30-ті роки, масові репресії.
Політичне і культурне життя в роки Другої світової війни. Дві течії руху Опору в Україні як спосіб національного, етнокультурного виживання.
Політико-ідеологічні і культурні процеси в Україні в перші післявоєнні десятиріччя (1945-1964рр.), ідеологічний наступ тоталітарного режиму в кінці 40-х - на початку 50-х років, “ждановщина”, ліквідація УГКЦ, А.Шептицький, Й.Сліпий. Лібералізація політичного і культурного життя в період “хрущовської відлиги”, шестидесятники.
Політичний і духовний розвиток українського суспільства в період загострення кризових явищ радянської системи (1965-1985рр.). Посилення тоталітарних тенденцій управління та надмірна ідеологізація суспільної свідомості. П.Шелест, В.Щербицький. Три основні течії дисидентства: правозахисна, релігійна, національно орієнтована. Репресії проти інакомислячих. Стан української культури. Видатні досягнення в галузі театру, кіно, спорту. Народна творчість.
Демократизація суспільного життя в період “перебудови” (1985-1991рр.): спроби політичних реформ, зростання політичної активності і національної свідомості суспільства. Виникнення неформальних організацій, НРУ, утворення інших політичних партій. Національно-культурне та релігійне відродження. Декларація про державний суверенітет України як основа подальшого гуманітарного поступу і духовного розвитку українського народу.
Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.
Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.
Партійне життя. Формування багатопартійної системи. Заборона КПРС і відродження на її основі партій лівого та крайнього лівого спрямування. Поява партій демократично-центристської та правої орієнтації.
Діяльність партії влади. Популістські заяви та реальні дії. Необхідність формування політично структурованого громадянського суспільства.
Соціальна політика. Розшарування суспільства за майновим станом. Корупція та заходи щодо подолання цього явища. Формування середнього класу. Занепад державної системи медичного забезпечення. Спроби переходу до страхової медицини. Пенсійна політика. Профспілки.
Культура і спорт в Україні. Свобода творчості і матеріально-фінансові проблеми культурологічних галузей. Мовна ситуація. Труднощі утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Преса і книговидавнича справа. Кіно, телебачення, радіо, театр. Народна освіта та вища школа, їх реформування. Наука, українська і світова культура. Співпраця в галузі культури з українською діаспорою.
Фізична культура і спорт. Участь українських спортивних команд в Олімпійських іграх, в європейських та світових чемпіонатах. Професіоналізація спортивного руху.
Духовне життя в Україні. Свобода віросповідання. Наявність різних релігійних конфесій та їх співіснування. Проблеми в українській православній церкві. Участь церкви в громадському житті держави.
Модуль IV Історія формування та визначальні тенденції
в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних
основ життя українського народу.
Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні.
Грецька колонізація Північного Причорномор'я та зародження шкільної освіти в грецьких полісах в другій половині І тис. до н.е.
Прийняття християнства у Київській Русі та розвиток під його впливом освіти.
Входження українських земель до складу Литви та Польщі. Стан освіти у другій половині ХІІІ - першій половині XVІІст. Люблінська та Берестейська унії та їх вплив на стан освіти. Діяльність Острозької школи. Братські та єзуїтські школи. Утворення та діяльність Київського колегіуму. Педагогічні погляди просвітителів.
Освіта в Україні у другій половині XVII-XVIIIст. Початкове навчання. Середня та вища освіта. Наукова думка, книгодрукування та їх вплив на формування історичних знань, поширення природничих та точних наук. Загальний стан освіти у ХІХст. Приходські школи, повітові училища, приватні пансіони. Професійні училища і школи. Середня освіта. Вища освіта. Ліцеї. Університети. Освіта в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Культурно-освітні установи.
Діяльність Генерального секретарства (Народного міністерства) освіти за доби Центральної Ради. Розвиток системи освіти за часи Української Держави та Директорії УНР. Освіта в радянській Україні в часи “воєнного комунізму” та НЕПу. Ліквідація неписьменності. Освіта в період здійснення політики коренізації. Школа, заклади середньої та вищої освіти України у 1930-ті рр.
Освітні заклади України в роки Другої світової війни. Внесок науковців, педагогів вищої школи УРСР у перемогу над фашизмом.
Підвищення ролі загальноосвітньої школи у повоєнні роки. Запровадження системи загальної середньої освіти. Розвиток професійно-технічної освіти, середньої спеціальної та вищої школи. Освітня реформа 1983р. “Закон про мови в Українській РСР” 1989р. Прийняття Верховною Радою України закону “Про освіту” (1991р.). Відкриття нових українських шкіл та україномовних класів. Поява ліцеїв, коледжів, гімназій. Гуманізація системи освіти. Реалізація Національної програми “Освіта” (“Україна - ХХІ століття”).
Утворення Міністерства освіти і науки України. Реорганізація структури вищої і середньої спеціальної освіти. Триступенева підготовка. Створення недержавних навчальних закладів. Акредитація вузів на першому етапі створення і розвитку суверенної України.

Наука, техніка України як невід'ємні частини
науково-технічної революції
Формування основ та історичний поступ науки в українській дійсності періоду І-ХVІІІ століть. Виробництво, ремесла та їх технічна видозміна. Науково-технічний бум ХІХ століття.
Формування науки як соціального інституту, організаційних підрозділів та наукових шкіл.
Новітні відкриття у природознавстві на початку ХХ ст. Розвиток науки і техніки в Україні.
Створення Національної академії наук України та розвиток науки у довоєнний період. В.І.Вернадський. Формування наукових шкіл у галузі фундаментальної науки. Вирішення проблеми розщеплення атомного ядра.
Витоки сучасної науково-технічної революції, її етапи та сутність. Істотні зміни у соціальній структурі під впливом НТР.
Взаємодія фундаментальних, прикладних і технічних складових національної науки. Пріоритетні напрямки досліджень науковців АН УРСР у 60-80-х роках та їх внесок у розвиток світової науково-технічної думки.
Досягнення і недоліки науково-технічного розвитку СРСР у 60-80-х роках. Загострення проблеми впровадження наукових досягнень у виробництво. Спроби переведення економіки країни на шлях інтенсивного розвитку. Проблеми формування і здійснення єдиної науково-технічної політики. Посилення мілітаризації економіки в умовах гонки озброєнь.
Перспективи переходу людства до постіндустріальної цивілізації як однієї з можливих моделей суспільного прогресу. Політика суверенної України стосовно поєднання науково-технічного прогресу з інтересами соціально-економічного і духовного розвитку суспільства
Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.
Освіта Україні на рубежі ХХ-ХХІст. Реформа освіти (середньої, професійної, вищої). Закон про освіту 1996 р. Запровадження нової моделі освіти в Україні. Виникнення та розвиток приватної системи освіти. Прийняття ряду освітніх програм та спроба їх реалізації. Новації і стандарти у вищій, середній і професійній освіті, ефективність їх діяльності. Освітнє співробітництво в рамках СНД.
Стан науки. Діяльність Національної академії наук України. Акценти держави на посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. Відтік наукової еліти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок. Розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.
Проблеми розвитку техніки. Співвідношення потреб господарського комплексу України і реального технічного, технологічного потенціалу держави в обслуговуванні інтересів суспільства. Визначальний розвиток промислово-технічної технології (комп'ютеризація, електроніка, обчислювальна техніка, авіакосмічна, інформаційна техніка тощо) в Україні після проголошення її незалежності. Техніко-економічна система як реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи і відродження економічного потенціалу України.
Висновки та узагальнення по курсу.

Модуль ІV.

Історія формування та визначальні тенденції в розвитку

освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу

Лекція І. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні

План

Виникнення та розвиток освітніх систем в українських землях в епоху Середньовіччя.
Систематизація освіти у ХІХ - на початку ХХ ст.
Національна освіта в 1917-1919 рр. Діяльність української діаспори в галузі освіти.
Розвиток освіти в Україні у радянський період.
Важливими ознаками цивілізованого народу є власна писемність і освіта. У східних слов'ян, як і в інших народів, зародкові форми писемності виникають у період розкладу родоплемінного ладу і формування класових відносин, тобто у дохристиянський період, про що свідчать літературні й археологічні джерела.
Піктографічне письмо (найдавніший вид слов'янського письма) виникає приблизно у середині І тис. н.е. Це були примітивні знаки (риски і зарубки) для датування термінів хліборобської діяльності, язичницьких свят; знаки родові, племінні, особисті, знаки власності тощо. Для запису складних текстів вживали грецькі й латинські букви, але без їх пристосування до особливостей фонетики слов'янської мови. Використання слов'янами такого письма підтверджує знайдена під час реставраційних робіт у Софійському соборі Києва надряпана на стіні так звана “софійська абетка”, яка містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) - слов'янському мовленню. Це був перехідний етап слов'янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати слов'янські літери.
Потреби суспільного розвитку, виникнення та становлення власної держави - Київської Русі - вимагали певного рівня культури, писемності, освіти. Ці процеси зумовили історичну необхідність у літерно-звуковому письмі, що відповідало природі та практиці слов'янського мовлення. Упорядкування слов'янського письма пов'язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія. Найдавніші слов'янські абетки - глаголиця (на Русі пам'яток, написаних нею, не збереглося) й кирилиця. Протокирилівська абетка стала офіційною на початку Х ст. і згодом, пройшовши шлях вдосконалення, отримала назву “кирилиці”. Кирилиця складалася з 43 літер, з грецького письма було запозичено 24 літери, інші 19 відповідали слов'янським звукам. На Русь вдосконалена кирилиця прийшла з Болгарії, разом з монахами й богословськими книгами, після прийняття Київською Руссю християнства у його східному варіанті як державної релігії (988 р.).
Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Шкільна освіта за князювання Володимира Святославича та Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної та церковної політики Київської Русі. Київські князі почали створювати школи, дбаючи про поширення писемності серед підданих. У літописі під 988 р. вперше згадується про запровадження князем Володимиром шкільного навчання на Русі, до якого в першу чергу були залучені діти бояр і дружинників. Син Володимира Ярослав наказав створити школи й навчати грамоті 300 дітей. Початкові школи існували при великих монастирях. Так, Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, з 1086 р. - монахиня Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для 300 дівчаток, де навчали грамоті, співу, шиттю та іншим ремеслам, що для середньовічної Європи було незвичним явищем.
У Київській Русі існувало три типи шкіл: палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа “книжного вчення” (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст). Школи організовувалися за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), співів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську).
Першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних і церковних шкіл проходили лише цей клас. Другій ступінь освіти включав вміння писати і рахувати. У Х-ХІІ ст. на Русі була поширена іонійська система рахунку, за якою літери грецького алфавіту з різними додатковими знаками (титлами) використовувались як цифри. Третій ступінь охоплював вивчення іноземних мов, насамперед грецької, що мало практичне значення завдяки стосункам з Візантією.
Абетку вивчали силабічним методом, поширеним в античності - спочатку назви букв, а потім склади. Писали металевими й кістяними загостреними стержнями для письма (стилем або писалом). Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки або бересту, для важливих документів - пергамент.
На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. Особливо популярними були псалми, зібрані у Псалтирі - на той час найпоширенішій навчальній книзі в школах грамоти. Укладалися “Парамійники” - літургічно-учительські збірники (біблійні тексти, вибрані зі Старого Заповіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).
Поняття “навчання грамоти” (тобто основи письма, читання, рахунку, хорового співу) з'являється у пам'ятках давньоруської писемності наприкінці ХІ - на початку ХІІ ст. Школи грамоти за обсягом знань прирівнювалися до елементарної початкової освіти. Разом з тим, писемні джерела розрізняють звичайну грамотність і “книжне навчання”, під яким малось на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, що складався головним чином з богословсько-філософських дисциплін (філософії, богослов'я, діалектики, риторики, граматики, деяких відомостей з історії). Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння створювати поетичні твори.
Знання учні отримували не тільки від учителів, але й з перекладної літератури. Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов, започатковані Ярославом Мудрим. Цей процес був піднятий князем до рівня важливої державної справи й невдовзі призвів до заснування при митрополії у Києві першого відомого на Русі книгосховища при Софійському соборі. Дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Невдовзі були відкриті бібліотеки у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших містах Русі. На середину ХІ ст. було зроблено значну кількість перекладів з грецької на давньоруську. Більшість книжок прийшла у Київську Русь з Візантії. Книжковий фонд домонгольської Русі нараховував близько 140 тис. томів, що свідчить про багатство давньоруської культури та високий загальний рівень освіти. Були поширені твори античних авторів Аристотеля, Платона, Сократа, Демокрита, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін.
До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки, а також люди, безпосередньо причетні до виготовлення книжок: переписувачі, укладачі, майстри книжкової справи, художники та ін. Важливими осередками освіти були монастирі й церкви, особливо з другої половини ХІ ст., коли Київська Русь вступає у період розпаду, зазнає кризи загальнодержавна шкільна політика київських князів і посилюється роль церкви в керівництві освітою. Розпочинають виникати монастирські школи. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій у 1068 р. вперше запровадив для ченців обителі Студитський статут (складений 798 р. візантійським богословом Федором Студитом), за яким передбачалося навчання монахів грамоти.
У другій половині ХІІІ-ХІV ст. писемність не була монополією лише духовенства. Літерні тавра на глиняному посуді, пряслах, зброї, графіті на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було і серед представників нижчих верств населення - ремісників, дружинників, міщан.
Високим рівнем освіти відзначалось і Галицько-Волинське князівство, де у князівських та єпископських канцеляріях працювало багато освічених людей - знавців іноземних мов. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.
Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов'янською мовою. Вони забезпечували основи грамотності населення.
Але поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею, у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397 р.) та Краківському (1409 р.) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали туди посилати своїх дітей для отримання подальшої освіти. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української магнатерії та шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.
На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з'являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідну пересувну школу. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою - часослов. У 1491 р. Святополк Фіоль видав у Кракові “Часосолов”, якій призначався для користування в українських землях і який став першою слов'янською книжкою, друкованою кирилицею.
В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов'яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, у суспільстві зростала потреба в освічених людях. У той же час церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була зацікавлена у поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення існуючих шкіл.
З середини ХVІ ст. в українські землі починають проникати ідеї руху Реформації, зокрема, звільнення з-під влади Риму, демократизації церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося могутнім просвітницьким рухом. В Україні наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. створюються протестантські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї (у Хмельнику, Любарі, Киселині, Панівцях та ін.). Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів й іновірців, а тому ці школи переслідувалися католицькою церквою та урядом Речі Посполитої.
Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, у тому числі в галузі освіти. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі. В українських землях експансія Ватикану особливо активізується після Люблінської унії (1569 р.) і утворення Речі Посполитої.
Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п'ять класів) і вищий (де три роки вивчалась філософія і чотири - богослов'я). Чільне місце в них посідала латинська мова, якою велося викладання. Навчальні заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії - у Ярославі (1575 р.), Львові і Луцьку (1608 р.), Києві (1647 р.) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревносних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали з неповагою ставитись до рідної культури. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.
Цей процес денаціоналізації, що охопив насамперед українські шляхетські кола, викликав в Україні наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. серйозний опір. В умовах посилення боротьби за вплив на освіту з боку католицького, уніатського, протестантського віровчень православна церква втрачає свою монополію у галузі шкільництва. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.
Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи - греко-слов'яно-латинської. Вона ґрунтувалась на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи стає визначальним у розвитку освіти у східнослов'янських землях впродовж тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.
Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки, заснував у 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ'я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582 рр.), викладали українські учені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.
Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітні традиції в Острозькій школі зберігались завдяки викладанню церковнослов'янської та грецької мов, які були літературними й конфесійними мовами даного регіону і вивчення яких було характерною особливістю шкіл у східнослов'янських землях ще з часів Київської Русі. Крім того, в умовах наступу католицизму церковнослов'янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.
Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв'язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, яка була мовою західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К.Острозького (1608 р.), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. У 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.
З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства - громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту своїх станових і національно-релігійних інтересів. Вони розпочинають боротьбу проти національного і релігійного обмеження, за збереження православ'я та української культури, у тому числі у галузі освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586 р.).
Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи - “Порядок шкільний”, який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.
Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалась зразково поставленим вихованням протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов'янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов'ям.
Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем'янці, Луцьку та ін., будувались за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла й вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.
За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних батьків навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділялась вивченню слов'янської та української книжної мов. Усі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов'янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з організаторів школи й першим її ректором був Іван Борецький (пізніше - митрополит Іов), який переїхав зі Львова. У Київській братській школі, як і у Львівській, викладались церковнослов'янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, філософія, риторика, поетика.
Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.
Діяльність українських освітніх закладів проходила в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596 р.) розпочалось створення уніатських шкіл: у 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатську школу у Володимирі, такі ж школи у Барі, Шаргороді, Холмі організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов'янська мови, але головним їх завданням було насадження уніатства. Королівський універсал 1613 р. прирівняв ці школи до католицьких.
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи у Лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об'єднання навчальних установ.
Школа отримала назву Київської колегії (у Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід'ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. У колегії викладались також старослов'янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мистецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення німецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс російської мови і поезії. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.
Київська колегія дещо відрізнялась від західноєвропейських університетів, що було обумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов'язкової для університетів системи факультетів, учням не надавались учені ступені, не завжди читався курс богослов'я. Останнє було пов'язане з політикою польського уряду, який забороняв викладати у колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Київська колегія продовжувала залишатись центром українського культурного життя і у другій половині ХVІІ ст.
Хоча входження Лівобережжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького зумовило суперечливі тенденції у духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Продовжували існувати приходські школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помічники (“виростки”, “молодики”), у містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запорожжі функціонували церковноприходські та січова школи, які велику увагу приділяли навчанню військовій справі і забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорозької Січі. На Правобережжі продовжували діяти братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у галузі освіти. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.
У першій половині ХVІІІ ст. освітній процес на Лівобережжі і Слобожанщині був ускладнений колоніальною політикою царизму, зокрема мовною. Низка царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) була спрямована на введення російської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов'янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.
Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже у кожному селі, засновувалися сільськими громадами й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. У 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, Лубенському - 172, тоді як у Миргородському - лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалася 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість цих шкіл зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян і козаків.
За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню у всіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади - пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.
У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов'язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І від 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов'я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов'янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою мало церковно-богословський характер, її слухачі діставали досить всебічну освіту.
Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних козаків і міщан; у реєстрі слухачів за 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили у бурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819 р.).
Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.
Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих в 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії - у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.
Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицький характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661 р.), викладання в якому велося латинською мовою.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковнослов'янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено на світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) - відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.
Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мадяризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання слов'яно-руською мовою здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. - духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.
ХІХ ст. висунуло нові завдання перед суспільством. З розвитком капіталістичних відносин уряд Російської імперії розпочинає проводити державну політику керівництва освітою й вдається до реформ. Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи. Дев'ять українських губерній входили до трьох округів - Київського, Одеського та Харківського. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи - для “людей найнижчих станів”; повітові училища - для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети - головним чином для дітей дворян.
Збереженню станового характеру освіти сприяли розпорядження міністерства народної освіти 1813 р. та імператорський указ від 1827 р., які забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихідців з селян-кріпаків. У 1856 р. в українських губерніях діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, в яких навчалось 67,1 тис. осіб - 1 учень на 188 жителів. Лише чверть з них були вихідці з селян. Переважна більшість дітей прирікалася на неписьменність. Розвиток початкової освіти гальмувався також нестачею педагогічних кадрів.
Російський уряд провадив політику русифікації в галузі освіти й не турбувався про відкриття національних шкіл. Українська демократична інтелігенція поставила питання про право українського народу на свою культуру й мову і стала на шлях організації недільних шкіл для народу. Перша з них відкрилася у Києві в 1859 р. У 1862 р. в Україні існувало 111 таких шкіл. Т.Шевченко написав для них “Букварь южнорусскій”, але цензура перешкоджала його розповсюдженню. Наприкінці 1850-х рр. 84 київських вчителі звернулися до влади із заявою про запровадження навчання в початкових школах України рідною мовою. З 1859 р. українська мова почала вводитись у недільних, а потім і у щоденних початкових школах Києва. Однак валуєвським циркуляром (1863 р.) викладання українською мовою в школах було заборонене, а недільні школи ліквідовані.
У 60-х роках ХІХ ст. в галузі освіти було проведено низку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861 р.). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.
У 1870-х рр. початкові народні школи почали відкриватися земствами. На 1898 р. їх кількість на Лівобережжі та Південній Україні становила 3179. Натомість, уряд підтримував створення церковно-парафіяльних шкіл, викладали в яких переважно священики. Кількість таких шкіл особливо зросла на Правобережжі. Всього на 1897 р. в Україні існувало 16798 початкових шкіл усіх видів, які могли охопити навчанням лише третину дітей шкільного віку. Крім того, в містах існували платні приватні пансіони для дітей дворян, які готували до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Вони створювалися окремо для хлопців і дівчат.
З початком ХХ ст. в українських губерніях, як і по всій Російській імперії, відбувалося помітне розширення шкільної мережі, оскільки капіталістична економіка вимагала все більше освічених людей та кваліфікованих кадрів спеціалістів. За 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13570 до 18719. Однак система освіти в Росії лишалася становою й не відповідала зростаючим вимогам економічного та духовного розвитку суспільства. В українських губерніях це доповнювалося національним гнобленням, що проявлялось у забороні вести навчання у школі українською мовою.
Ліберальна буржуазія, насамперед земці, в діяльності яких переважали реформаторські тенденції, прагнула до децентралізації освіти й передачі її у відання органів місцевого самоврядування. Радикальні верстви інтелігенції, передусім вчителі, наполягали на запровадженні освіти рідною мовою, брали активну участь у різних товариствах і комітетах, у подіях революції 1905-1907 рр. За це чимало з них зазнало репресій. Тільки у Катеринославській губернії 156 вчителів було усунуто від роботи.
Хоч і повільно, але з початку ХХ ст. зростала писемність населення в українських губерніях (у 1913 р. - близько 25% писемних). Цьому сприяло запровадження з 1912 р. нового типу народних шкіл - вищих початкових училищ з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні їх налічувалося вже понад 300. Але головну ставку в справі народної освіти уряд зробив на церковно-парафіяльні школи, частка яких на 1911 р. становила 48%. Відповідним було й фінансування - 10 млн. крб. проти 4,8 млн. крб., які одержали школи міністерства народної освіти у 1904 р.
Проблеми початкової школи не могли компенсуватися зростанням кількості недільних шкіл, мережа яких розширювалася досить повільно, й на січень 1917 р. їх налічувалося 112. Забезпечення підручниками, приміщеннями, вчительськими кадрами цих шкіл було вкрай незадовільним. Виняток становила лише Харківська жіноча недільна школа, організатором і керівником якої майже півстоліття була Х.Алчевська. Школа була учасницею міжнародних виставок у Парижі, Чикаго, Брюсселі.
У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні існували Чернігівське ремісниче (1804 р.) і Кременчуцьке землемірне (1807 р.) училища, Херсонське училище торгівельного мореплавства (1834 р.), яке готувало штурманів, шкіперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844 р.), Харківське землеробське училище (1851 р.), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком ринкових відносин зросла кількість спеціальних навчальних закладів, які підпорядковувались міністерству народної освіти (вчительські семінарії), земельних справ (ветеринарні училища), військовому відомству (кадетські корпуси, військові училища і школи). Земства організовували спеціальні ремісничі училища, зокрема, Києво-Олександрівське (1874 р.), де навчались шевському і шорному ремеслам. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 26 ремісничих земських училищ.
Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти. Всі промислові училища були поділені на ремісничі, які готували кваліфікованих робітників, нижчі (готували майстрів) і середні (техніків). В Україні нижчі технічні училища спеціалізувалися переважно на залізничній справі. Їх налічувалося 10. До середніх спеціальних закладів належали комерційні училища (всього - 17), учительські семінарії, середні технічні заклади (гірниче у Горлівці, політехнічне в Одесі, технічне в Миколаєві). В Одеському навчальному окрузі діяло 11 морехідних класів (1884 р.), які готували кадри для Чорноморського торгового флоту. У Глухові було засновано учительський інститут (1874 р.).
На початку ХХ ст. структура середньої та нижчої професійної освіти в підросійській Україні залишалася такою, як і в попередні десятиліття. Зросла лише кількість професій, які можна було здобути вихідцям з селян, робітників і міщан. Виникла також нова форма навчання робітників, зайнятих на виробництві - вечірні та недільні курси й класи, яких у містах нараховувалося понад десяток. Кадри вчителів для всіх форм професійної освіти готували 8 учительських інститутів.
У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки вихідці з дворянства та чиновництва.
У 1864 р. був затверджений новий статут для гімназій. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів - класичні й реальні. Перші давали класичну освіту й готували випускників до вступу в університет, другі - практичні знання (фізика, математика, хімія) та можливість навчання у вищих спеціальних закладах. Утворення реальних гімназій диктувалося необхідністю забезпечити освіченими кадрами підприємства. 1871 р. їх було перетворено на реальні училища, введено 7-й додатковий клас, який давав право вступати до технічних вузів. У пореформену добу набула розвитку жіноча середня освіта. З 1860 р. розпочалося створення жіночих училищ з семирічним терміном навчання. Перші жіночі гімназії в Україні були відкриті у Києві (1850 р.) та Полтаві (1860 р.). З 1870 р. у жіночих гімназіях було запроваджено 8-й клас, який призначався для підготовки учительок і виховательок.
Хоча середні освітні заклади проголошувалися загальностановими, вони були розраховані переважно на дітей дворян, чиновників та буржуазії; вихідці з незаможних верств суспільства фактично були позбавлені можливості вчитись у класичних гімназіях. Крім того, як пережиток феодальної доби існували станові середні навчальні заклади закритого типу: інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони, де навчалися виключно діти дворян.
Середня й професіональна освіта в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст., відбиваючи вимоги часу, перебувала на піднесенні. У Київському учбовому окрузі кількість чоловічих і жіночих гімназій та реальних училищ протягом 1901-1911 рр. зросла вдвічі, а загальна кількість таких навчальних закладів в Україні становила 385. Плата за навчання була дуже високою, що фактично зберігало становий характер освіти. У 1911 р. у тому ж окрузі 80% гімназистів становили діти дворян, чиновників, буржуазії й духовенства.
У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет, який стає центром національного відродження. Його було засновано за приватною ініціативою, головним чином В.Каразіна, на кошти харківського дворянства й купецтва. 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві, до складу якого входили філософський, юридичний, згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М.Максимович. 1863 р. університети отримали автономію. Але у 1884 р. її було скасовано, а університети передано під контроль попечителів навчальних округів.
Крім того, створювалися вищі навчальні заклади, що об'єднували гімназичний та університетський курси: Волинська гімназія у Кременці (1805-1832 рр.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817 р.), при якому існував Інститут східних мов для підготовки перекладачів (1828-1855 рр.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.), згодом перетворена у математичний (1832 р.), а потім юридичний (1840 р.) ліцей. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.
Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харківського ветеринарного інституту (1873 р.). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885 р.). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень. Серед професорів інституту були відомі вчені М.Артем'єв, С.Реформаторський, В.Кирпичов, який став його першим ректором. 1899 р. у Катеринославі почало діяти вище гірниче училище.
Характерною рисою у розвитку вищої освіти в Україні на початку ХХ ст. було створення мережі вищих навчальних закладів для жінок. У 1903 р. в Одесі було відкрито Вищі жіночі педагогічні курси, які з 1906 р. отримали історико-філологічний та фізико-математичний факультети; після 17-річної перерви відновили діяльність Вищі жіночі курси у Києві (1906 р.), створені такі ж курси у Харкові (1907 р.), які крім двох традиційних факультетів мали юридичне відділення.
Свої особливості у ХІХ ст. мав розвиток освіти у Східній Галичині, Північній Буковині й Закарпатті, які перебували у складі Австрійської імперії. Кількість шкіл постійно зменшувалась, українська мова витіснялась німецькою та польською. На 1841 р. початковою освітою у Галичині було охоплено лише 14% дітей. Подібне становище було на Закарпатті та в Північній Буковині. Під час революції 1848-1849 рр. у Галичині діяло 60 недільних шкіл з українською мовою навчання, а на Закарпатті - 9, але згодом вони підпали під вплив церкви.
У результаті реформи 1869 р. в імперії було запроваджено обов'язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років, а школи були передані під нагляд світських органів. За шкільним законом від 1895 р. початкові галицькі школи поділялися на два типи: нижчий (сільський) - трикласні та вищий (міський) - шестикласні. Після закінчення нижчих шкіл не можна було здобути середню освіту.
На Закарпатті австро-угорський уряд здійснював політику мадяризації навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дітей шкільного віку. У Північній Буковині діяло лише 305 початкових шкіл, а закон про загальнообов'язкове навчання практично не здійснювався.
Гімназії, які давали середню освіту, були переважно католицькі. З 1856 р. в них було скасовано вивчення української мови. На 1899 р. українські гімназії залишилися лише у Львові й Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі та Чернівцях - окремі гімназичні класи. На середину ХІХ ст. у Східній Галичині було 8 гімназій, на Буковині - 1, на Закарпатті - 9. Крім того, існували приватні професійні школи.
Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817 р.), Ветеринарній (1897 р.), Технічній (1844 р.) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання провадилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійський уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священиків.
Головною проблемою шкільної освіти в Західній Україні було її недостатнє фінансування з боку цісарського уряду. За бюджетними асигнуваннями у 1912 р. на одного жителя Галичини припадало коштів вчетверо менше, ніж у центральних австрійських провінціях. Друга освітня проблема краю - це скорочення кількості або повне закриття шкіл з українською мовою навчання й заміна викладання польською, румунською або німецькою мовами. Так, у Закарпатті на 1907 р. всі українські школи були закриті, кількість змішаних шкіл, де викладання велося двома мовами - українською та німецькою або румунською - зменшилось з  306 у 1902 р. до 30 у 1914 р. Внаслідок такої політики властей у краї був досить високий відсоток неписьменних - 70% (у Галичині - 63%), хоча в цілому на 1912 р. у тій же Галичині діяло 5,8 тис. початкових шкіл.
На початку ХХ ст. кількість гімназій та реальних училищ у західноукраїнських землях впродовж 1900-1910 рр. подвоїлась. У Галичині функціонували 61 гімназія й 13 реальних училищ (5 гімназій з українською мовою навчання; 20% всіх гімназистів - українці). З 13 гімназій та 1 реального училища Буковини у 1910 р. лише в одній викладання велося українською мовою, а у двох - німецькою та українською. У всіх 3 гімназіях Закарпаття викладання велося лише угорською мовою.
Українському студентству західноукраїнських земель після наполегливої боротьби вдалося домогтися від австрійських властей відкриття у Львівському й Чернівецькому університетах кількох українських кафедр. В цілому ж, освіта в українських землях як Російської, так і Австро-Угорської імперій не задовольняла потреб суспільства.
Новий етап у розвитку української освіти розпочався після Лютневої революції 1917 р. Хоча політика Тимчасового уряду була гальмуючим елементом, велику роль у цей час відіграли українські громадські організації, яки утримували на власні кошти українські школи, друкували підручники, організовували літні учительські курси тощо. У березні 1917 р. було відкрито дві українські гімназії у Києві, невдовзі - університет у Катеринославі, консерваторію у Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні розпочав діяльність Український народний університет (Київ) та Український учительський інститут (Житомир). До початку навчального року відкрилось більше 50 українських середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.
Велику роль у розвитку національної освіти відіграла Центральна Рада, яка проголосила основним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. У червні 1917 р. було створено Генеральне секретарство освіти на чолі з І.Стешенком, яке взяло на себе функції керівництва справою освіти в Україні. Влітку 1917 р. секретарство почало призначати губернських і повітових комісарів освіти, завданням яких було проведення українізації школи. Після проголошення УНР до секретарства перейшло управління всіма освітніми установами в Україні. Було скасовано шкільні округи і замість них утворено комісаріати освіти. Національним меншинам забезпечувався вільний розвиток рідної мови та освіти. Управління освітою кожної нації здійснювалося через відділи освіти при Генеральних секретарствах польських, єврейських, російських справ та національні ради освіти. У листопаді 1917 р. були відкриті Українська Педагогічна Академія та Українська академія мистецтв у Києві.
Уряд гетьмана П.Скоропадського продовжив освітню політику, розпочату Центральною Радою. За часи Гетьманату у більшості шкіл було введено українську мову, розпочалось навчання у 72 (з запланованих 150) українських гімназій, видано кілька мільйонів примірників підручників українською мовою для початкової школи. Всі українські школи, утворені у 1917-1918 рр. на приватні та громадські кошти, було переведено на державне фінансування. У жовтні 1918 р. у Кам'янці-Подільському відкрився український університет, а Київський Український народний університет було перетворено на державний.
Значну увагу національній освіті приділяли Директорія УНР. У січні-травні 1919 р. посаду міністра освіти в уряді УНР обіймав І.Огієнко, який розробляв концепцію єдиної національної школи. Законом УНР про основи освіти (13 лютого 1919 р.) національним меншинам надавалося право на школу рідною мовою.
У міжвоєнний період на західноукраїнських землях, де польський та румунський уряди проводили політику національного й культурного гноблення, українські школи закривалися. Закарпаття, що опинилося під владою Чехо-Словаччини, перебувало у кращому становищі. Уряд країни дозволяв українцям користуватися рідною мовою.
Велику роль у розвитку національної освіти у цей час відіграли діячі українського національно-визвольного руху, які після поразки революції були змушені емігрувати. Завдяки їх зусиллям 1921 р. у Празі розпочав діяльність Український вільний університет. Він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. У 1922 р. була заснована Українська господарська академія у Подебрадах (Чехія) - приватний заклад вищої освіти політехнічного типу у складі агрономічно-лісового, економічно-кооперативного та інженерного факультетів. У 1932 р. академія була реорганізована у заочний технічно-господарський інститут. У Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (1922-1933), який готував вчителів початкових шкіл та дошкільних установ. Після Другої світової війни центр науково-культурного житті української еміграції переміщується до Канади та США. З 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. На кінець ХХ ст. українознавчі програми запроваджено у 12 університетах Канади.
Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В.Затонський. Протягом наступних 2-3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювались відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до них різко негативно й практично не брали участі у перших спробах запровадження обов'язкової та безкоштовної освіти.
25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладів - трудову школу, яка складалася з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. З метою якнайшвидшої підготовки спеціалістів для зруйнованої економіки України в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові і середні школи були тимчасово ліквідовані, а їх класи реорганізовані у 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21887 шкіл.
Радянська влада вжила заходів для ліквідації станового характеру вищої освіти. З 1919 р. були запроваджені нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складались вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривались тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначались спеціальні комісари.
З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив свою діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни. Були відкриті інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчались 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, в Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяви подали 13 тис. осіб.
Радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності з літа 1920 р., оскільки 72% населення Україні не вміли читати і писати. У травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання у 1923 р. було створене товариство “Геть неписьменність!” на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них стає менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.
У роки непу відбувався подальший розвиток системи освіти. 1925 р. в Україні - першій з союзних республік - було запроваджено обов'язкове чотирирічне навчання дітей віком 8-9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов'язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл продовжували навчання у семирічній школі.
Поширенню освіти сприяла політика коренізації, що почала здійснюватися в СРСР з весни 1923 р. Вона включала в себе українізацію та створення умов для всебічного розвитку національних меншин. Важливим чинником цієї політики була організація мережі шкіл, вищих навчальних закладів з навчанням українською мовою та мовами національностей, які мешкали в Україні. Ця політика розпочалась з декретів ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалася рівність мов та необхідність дерусифікації. Питаннями коренізації займався Раднарком України та Республіканська центральна комісія з питань українізації. Помітну роль у цьому процесі відіграли О.Шумський та М.Скрипник. Вже на 1930 р. 97% дітей у початкових школах навчались українською мовою, а кількість студентів-українців становила 57%. Політика українізації була згорнута у 1930-х рр.
Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. У 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот вчительської маси до радянської влади. За 1926-1932 рр. кількість педагогічних інститутів зросла в республіці з 12 до 46, а технікумів - з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% - учителям старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництвом республіки приймається спеціальна постанова, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання історії та географії.
З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук. З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним терміном навчання, а з 1934 р. - єдині типи школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І-VІІ класи) і середня (І-Х класи). Протягом 1930-х рр. значно зросла мережа неповних середніх та середніх шкіл при зменшенні кількості початкових шкіл. Всього в Україні на травень 1941 р. працювала 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 були середні (2264 - на селі).
Потреби економіки вимагали постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та здійснено перебудову спеціальної освіти. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовані професійно-технічні школи для юнаків з семирічною освітою для підготовки кваліфікованих робітників. Замість вчительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрито інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні інститути (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні інститути (Харків, Одеса). Зростала мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.
З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум. Усі технікуми передавалися з Наркомату освіти галузевим наркоматам. Їх кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилось 123. За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р. в республіці було відновлено університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.
Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до діючої в СРСР системи. Вона стала загальнообов'язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, у тому числі 6000 - з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Всі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державне утримання. У 1940/41 навчальному році у західноукраїнських землях діяло 15 вузів (7 - у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.
Під час німецької окупації загарбники намагались прищепити українцям фашистську ідеологію. Директива головного ідеолога третього рейху В.Розенберга передбачала для дітей на окупованих територіях чотирикласну освіту. Гауляйтер України Е.Кох вважав достатнім три класи. Кілька вищих та середніх спеціальних учбових закладів, що діяли в Україні на початку окупації, незабаром було закрито, а студентів і учнів вивезено як робочу силу до Німеччини.
В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв'язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. - школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.
Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл сприяло розгортанню обов'язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечене загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл - у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.
З 1958 р. замість семирічної обов'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.
У 1960-1970-х рр. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 1960-ті рр. було запроваджене загальнообов'язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті - завершений перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас були внесені зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної освіти.
На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, в яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання здійснювалося українською мовою. Російською мовою навчалися у 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці нараховувалося у цей період 981. У 93 школах України навчання здійснювалося румунською мовою, в 59 - угорською, в 14 - молдавською, у двох - польською. Зате не існувало жодної української школи за межами республіки.
Швидко зростаючий у повоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги для підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні училища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ всіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.
У повоєнне сорокаріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої і середньої спеціальної освіти. У 1954 р. було здійснене об'єднання дрібних вузів і споріднених факультетів, організовано ряд нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах. У 1960-1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів були створені університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. У 1969 р. в ряді вузів республіки були створені підготовчі відділення, слухачі яких після складання іспитів зараховувалися на І курс.
Розширилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.
Розвиток освіти у повоєнний період забезпечив високий освітній рівень жителів України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища і середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури. Але у цей період не обійшлося без помилок і порушень у галузі освіти. Політика “злиття націй” призвела до того, що в Україні залишилося менше половини шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.
Разом з тим, попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність й запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало, такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Процес створення такої школи розпочався в Україні після здобуття незалежності.
Лекція ІІ. Наука, техніка України як невід'ємні частини
науково-технічної революції

План
Наука України у ХVІІ-ХІХ ст.
Формування системи наукових установ і розвиток науки у першій половині ХХ ст.
Особливості української науки в умовах науково-технічної революції.
Наукові знання прийшли на Русь з прийняттям християнства через переклад грецьких та інших книг. На Русі знали твори античних авторів - Арістотеля, Платона, Сократа тощо. Науково-природничі знання знаходились під впливом середньовічних трактатів Козьми Індикоплова, “Шестоднева” Іоанна, екзарха болгарського.
Поряд з цим, на Русі існували й практичні знання, що з'явилися внаслідок виробничої діяльності. Металургія, ковальське й ювелірне виробництво вимагали знань у галузі металознавства, а будівельна справа - елементарних знань з математики. Виробництво скла, мозаїк, різнокольорових емалей, глазурі для керамічного виробництва було неможливе без знання хімічних властивостей матеріалів.
Головним центром розвитку наукових знань в Україні на початку ХVІІ ст. був Київський колегіум, навколо якого зосереджувались кращі наукові сили. Викладачі колегіуму в трактуванні деяких питань вийшли далеко за межі теологічного тлумачення світу. Вони сприймали ідеалістичні погляди Арістотеля, які становили основу їхніх філософських концепцій, але в своїх спробах творчо переосмислити його спадщину звертались не до інтерпретованих церквою творів філософа, а безпосередньо до першоджерел. Разом з тим, у поглядах деяких викладачів колегіуму простежувались елементи матеріалістичного світосприйняття. Так, Йосип Кононович-Горбацький викладав у колегіумі філософію. Його курс включав логіку, фізику й метафізику. Він вважав, що матерія перебуває у постійному русі й що саме рух є формою її існування, та стверджував, що світ існує незалежно від людської свідомості.
Викладачі колегіуму були знайомі не лише з філософською системою Аристотеля. Їм були відомі матеріалістичні погляди старогрецьких філософів. Так, М.Стрийковський у своїй “Хроніці” виклав ці погляди на походження світу.
У другій половині ХVІІ ст. центром освіти і науки в Україні стала Києво-Могилянська колегія. Тут гуртувалися наукові сили того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський та інші. Київські вчені зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, географії та інших наук. Зокрема, І.Галятовський намагався розкрити причини таких явищ природи, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, блискавка. Передові погляди у галузі астрономії, що пов'язувалися з системою Коперника, проявили перекладачі “Космографії” Є.Славинецький та А.Сатановський. У науковому середовищі Києва були знавці математики, зокрема планіметрії та стереометрії.
У ХVІІІ ст. на розвиток і поширення наукових знань у Гетьманщині, Слобожанщині та інших українських землях вплинуло створення Петербурзької Академії наук та діяльність М.Ломоносова. Своїм вченням про поверхню землі він поклав початок розвитку геології, надавав великого значення використанню кам'яного вугілля, яким багаті надра України. Наукові експедиції Академії наук мали велике значення для вивчення природи України. Їх маршрути пролягали через Київ, Глухів, Бахмут та інші міста. На початку ХVІІІ ст. було відкрито поклади кам'яного вугілля в Донбасі. Академічні комплексні експедиції на чолі з П.Палласом, В.Зуєвим та іншими вченими започаткували сис и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.