На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик сторя виникнення та основн етапи розвитку полтичної лберальної думки в Росї. Чотири хвил росйського лбералзму, основн представники росйського лберального руху. Аналз рзних видв критики лбералзму як полтичного вчення та модел розвитку.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 12.01.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


42
Зміст

Вступ
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії
1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. Реформи Сперанського
1.2 Лібералізм декабристів
1.3 Ліберальні реформи Олександра II
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції
1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції
1.7 Правозахисний рух у СРСР
1.8 Перебудова, падіння комуністичного режиму - відновлення лібералізму
Розділ 2. Лібералізм у пострадянську епоху
2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух
2.2 Розвиток ліберальної думки сучасності
Розділ 3. Критика лібералізму в Росії
3.1 Моральна свобода і свобода особи
3.2 Лібералізм і Російська православна церква
3.3 Комуністична критика лібералізму
3.4 Соціал-демократична критика лібералізму
3.5 Соціалізм проти лібералізму
3.6 Інша критика лібералізму
Висновки
Список використаної літератури
Вступ

Актуальність теми дослідження. Лібералізм (фр. liberalisme) -- філософське, економічне й політичне вчення, що виходить із свободи людини розпоряджатися собою й своєю власністю. Метою лібералізму є суспільство зі свободою дій для кожного, обмеженням державної влади, верховенством закону, вільним обміном інформацією й економічною свободою. Лібералізм відкинув багато положень епістемологічного фундаменталізму, які були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монарха, статус спадкоємця й устояну релігію, віддавши перевагу плюралізму і (як правило) демократії. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (право на життя, особисту свободу і власність); рівні права для всіх громадян і загальну рівність перед законом; вільну ринкову економіку; керівництво за згодою керованих, обумовлене на чесних виборах; прозорість уряду.
Історія лібералізму в Росії багато в чому суперечлива. Об'єктивних передумов для масового поширення ліберальних ідей у країні не було до початку XX століття. З іншого боку, передова частина суспільства думала, що для вирішення внутрішньополітичних проблем і подолання економічного відставання від західних країн необхідно переймати їхній досвід і проводити реформи. У силу цих обставин, у різні періоди ліберальну ініціативу проявляли глави держави, аристократія й інтелігенція. Ці зусилля часто страждали від недотепного копіювання західних рішень без урахування російських реалій, привели до небажаних наслідків і дискредитували себе в очах суспільства.
Слідом за кожним ліберальним підйомом відбувався період реакції, протягом якого досягнуті завоювання в тому або іншому ступені ліквідувалися.
Нездійсненність багатьох ліберальних реформ після перебудови -- особливо після 1991 р. -- знову розбудила суспільний інтерес до ідей й історичної долі російського лібералізму, до тих періодів вітчизняної політичної історії, коли він відігравав певну роль. Поворот, який відбувся в історіографії російського лібералізму (від замовчування його існування й різко негативної оцінки його «буржуазності» у радянський час до його захопленої оцінки й прагнення побачити в ньому єдино можливий зразок для наслідування на початку 1990-х років), цілком зрозумілий: суперечливість ліберальної моделі розвитку країни в контексті історичної ретроспективи багато в чому співзвучна тій ситуації, яку сьогодні переживає російське суспільство.
Відомо, що ідеологія лібералізму -- продукт західної цивілізації: його джерела відносяться до християнства, ренесансної і реформаторської традиціям, ньютонівської наукової революції і Просвітництва, а стрижневі ідеї й принципи класичної ліберальної парадигми -- визнання невідчужуваних природжених прав людини на життя, свободу і власність -- були породжені буржуазним суспільством на зорі його становлення. Ліберальні ідеї проникнули в Росію в XVIII ст., практично відразу після їхньої появи й теоретичного оформлення в Європі, і невірно відносити лібералізм лише до західного запозичення, як вважає більшість закордонних дослідників. Лібералізм є однією з інтелектуальних традицій російської суспільної думки, пов'язаної з новими умовами розвитку Росії, а саме -- з її «входженням» у новий історичний цикл, появою паростків буржуазної цивілізації, а виходить, і із вступом на шлях загальноєвропейського розвитку, з підпорядкуванням тим же історичним законам, які визначають розвиток Європи. Ідеї лібералізму стали найбільш адекватною формою вираження цього процесу, що відзначали як видатні російські мислителі, так і деякі закордонні дослідники. []
Неоднозначний досвід соціальних перетворень останніх років підтверджує неминущу цінність багатьох основних ідей і принципів у розробці яких вітчизняний лібералізм зіграв величезну роль. У науковій і публіцистичній літературі існують різні думки про роль російського лібералізму в суспільному житті й культурно-історичному досвіді Росії, про причини поразки ліберального політичного руху на початку XX ст., про нездатність ліберальних ідей глибоко проникати в російський ґрунт, перетворити його. І систематизування даних наукових тверджень є дуже важливим для вивчення історії Росії, тому, це і обумовило вибір теми курсового дослідження: «Ліберальна модель розвитку Росії».
Об'єктом дослідження є лібералізм як ключове суспільне явище в історії Росії та в реаліях новітнього часу.
Предметом дослідження є процес виникнення, розвиток та еволюції російського лібералізму, його особливості у минулому та перспективи на майбутнє.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період з XVIII ст. по 2008 рік - від часу зародження лібералізму у Росії до його становища в сучасності.
Метою дослідження є аналіз зародження, розвитку та еволюції російського політичного лібералізму у періоди його найбільших організаційно-політичних успіхів у минулому та становище в новітній час.
Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання наступних наукових завдань:
на основі аналізу дослідницької літератури та документів з'ясувати історію виникнення та основні етапи розвитку політичної ліберальної думки в Росії;
розглянути чотири хвилі російського лібералізму;
визначити основних представників російського ліберального руху;
проаналізувати різні види критики лібералізму, як політичного вчення та моделі розвитку Росії.
Ступінь наукової розробки обраної проблематики. Різними аспектами історії та аналізу сучасного ідеологічного процесу, становлення громадянського суспільства в Росії й, відповідно, значення лібералізму в цих процесах займалися Шелохаєв В.В, Ельдейман В.Я, Чичерін Б.Н., Струве П.Б., Секиринский С. С., Леонтович В. В. [26], [27], [24], [25], [20], [21], [19], [12]
Практичне значення курсової роботи. Текст роботи містить корисні довідкові дані по історії ліберального руху, може увійти складовою частиною до наукових робіт, статей та досліджень для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів, спеціалізованих курсів з всесвітньої історії, історії політичних партій та вчень, а також використовуватися у практичній діяльності сучасних політичних партій України та інших країн пострадянського простору.
Структура курсової роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури, який нараховує 27 позиції.
Розділ 1. Зародження та поширення лібералізму в Росії

1.1 Зародження лібералізму в царській Росії. Реформи Сперанського

До початку XIX ст. Росія, як і більшість європейських країн, стала абсолютною монархією. Режим користувався лише обмеженою моральною підтримкою з боку аристократії [13, 32]. Ліберальні революції, які відбулися в кінці XVIII століття в Північній Америці й Франції вплинули на освічену частину російського суспільства або на його критичні настрої. [12, 97] Одних лібералізм залучав як ідея, інші розглядали його як інструмент для модернізації країни. До числа перших відноситься адмірал Микола Мордвинов, який вважав за необхідне створення умов для нагромадження приватного капіталу: «Власність це перший камінь. Без нього і без твердості прав, що її обгороджують немає нікому потреби ні в законах, ні в батьківщині, ні в державі». [23, 117] З метою швидкого формування класу великих власників Мордвинов пропонував передати державну власність у руки дворянства (тобто, по суті, передбачив ідею приватизації). [23, 121]
Підписання досить принизливого Тильзитського перемир'я з Францією в 1807 р. викликало гостре невдоволення у вищому суспільстві, тому для полегшення ситуації імператор Олександр І доручив одному із самих освічених людей свого часу, міністрові внутрішніх справ Михайлу Сперанському, розробити план політичних реформ. Ще під час перебування секретарем князя А. Б. Куракіна, Сперанський вивчив роботи французьких мислителів часу Просвітництва і Іммануїла Канта і став прихильником конституційної монархії. Причину політичної нестабільності Сперанський бачив у тому, що самодержавство має тільки видимість законності, будучи по суті самовладдям. Замість цього він пропонував заснувати поділ влади на виконавчу, законодавчу й судову галузі й звести до мінімуму право государя видавати закони без згоди вищого законодавчого органа, Державної Думи.
Відповідно до плану Сперанського, викладеного ним у «Введенні до Укладення державних законів», Державна Дума також повинна була здійснювати нагляд над урядом і міністрами. [23, 141] Сенат залишався вищим судовим органом, а призначувана імператором Державна Рада здійснювала нагляд над законністю дій всіх галузей влади й направляла закони імператорові на їхнє затвердження. Всьому населенню надавалися цивільні права, включаючи недоторканість особи й власності, право на суд, право вільно розпоряджатися своїм майном. При цьому воно розділялося на три стани. На дворянство і середній стан (купців, міщан, державних селян) поширювалося виборче право, на основі майнового цензу. Третій стан (кріпаки, робітники) права голосу не мали, але в перспективі передбачалося скасування кріпосного права.
Свої реформи Сперанський почав у галузі освіти, заснувавши першу державну середню школу -- Царськосельський ліцей. В 1809 р. був випущений указ, відповідно до якого всім придворним, незалежно від титулу, для одержання посади в державному апараті передбачалося пройти державну службу починаючи з нижчого щабля. Відповідно до іншого указу, для одержання посади колезького асессора або вище, чиновникам без університетської освіти покладалося здавати іспити. 1 січня 1810 р. була заснована Держрада. Почалася фінансова й адміністративна реформа, у значній мірі за зразком Франції.
Сперанському вдалося реалізувати лише невелику частину свого плану. Реформи обурили знать й великих чиновників. Критикуючи Сперанського, М. М. Карамзін стверджував, що для Росії «природним» є кріпосне право. До 1812 р. у Сперанського не залишилося впливових союзників, він був відправлений у відставку й у заслання.
1.2 Лібералізм декабристів

На початку XIX століття у Росії не було ні політичних партій, ні неурядових громадських організацій. Їхню роль заміняли численні тайні товариства. Перші товариства майбутніх декабристів почали виникати в 1816--1818 р. на хвилі очікувань конституційної реформи, що, як передбачалося, дозволить Росії наздогнати прогресивні держави Західної Європи. Спочатку вони складалися переважно із представників знаті, що пройшли Вітчизняну війну. Однак, після того, як заколот Семенівського полку (1821 р.) спровокував різку жорсткість цензури і політичного розшуку, ці таємні товариства стали притягати прихильників ліберальної революції, в основному із дрібнопомісного дворянства. Змовники вважали, що необхідно стратити всю царську родину, скасувати кріпосне право. Частина декабристів виступала за унітарну республіку, частина підтримувала конституційну монархію з федеративним устроєм. Незважаючи на запозичення ліберальних ідей від французьких просвітників, опорою руху декабристів було національне почуття і патріотизм. [4, 43]
Урочиста присяга новому імператорові Миколі І, призначена на 14 грудня 1825 р., здалася лідерам руху зручним приводом для заколоту, хоча рух до нього був не готовий в силу поганої організації й відсутності чіткої програми. У випадку успіху, як перша міра після заколоту передбачалося встановлення тимчасової диктатури. Повстання декабристів було легко подавлене, п'ятеро організаторів страчені, понад 3000 чоловік (включаючи солдатів) відправлені у в'язниці, на каторгу або заслані в Сибір. Ставши надбанням громадськості -- у перекрученій формі, -- ідеї декабристів викликали масове осудження. Протягом усього правління Миколи I лібералізм мав статус ворожої ідеології. Якщо західні ліберальні революції були нерозривно пов'язані з національним почуттям, то після провалу повстання декабристів російські ліберали виявилися в протистоянні з патріотично настроєною частиною суспільства. [4, 47]
1.3 Ліберальні реформи Олександра II

Світогляд імператора Олександра ІІ зложився багато в чому під впливом його наставника В. А. Жуковського, людини ліберальних поглядів. Після поразки в Кримській війні економічна відсталість Росії стала очевидною, і частина суспільства почала рішуче вимагати модернізації. Поряд з оборонними й економічними проектами (такими, як будівництво залізниць), Олександр II здійснив ряд реформ ліберального характеру. Найважливішою з них було скасування кріпосного права 19 лютого 1861 р., при цьому селяни одержали право на викуп землі. Усього кріпаків було 25% від загального числа селян. В 1864 р. була проведена судова реформа, зокрема, були введені мирові суди і суд присяжних. На рівні місцевого самоврядування були засновані представницькі органи влади -- земські зібрання. Земські школи стали сільськими центрами освіти. Було розширено багато цивільних свобод, зокрема, ослаблена цензура, зменшено обмеження на релігійні меншості, амністовані політв'язні, скасовані важкі тілесні покарання, скасовано обмеження на виїзд за кордон, введена університетська автономія. Була проведена також військова реформа на окраїнах імперії, наприклад у Фінляндії.
Реформи супроводжувалися ростом вимог поширити їх на область політичних свобод. Під час відсутності системної ідеологічної основи для перетворень, у середовищі освіченої молоді стали здобувати популярність нігілізм і різні радикальні навчання. Влада відреагувала жорсткістю політичного розшуку, особливо після замаху на імператора в 1866 р. Невдалий початок російсько-турецької війни спровокувало в 1877 р. глибоку кризу, з метою виходу з якої Олександр II надав міністрові внутрішніх справ графу М.Т. Лоріс-Меликову широкі повноваження для знищення терористичної «Народної свободи» і при цьому доручив йому розробити план політичної реформи. Передбачалося створення дорадчої комісії, що включає делегатів від земських зібрань, яка б готовила законопроекти для внесення в Держраду. Однак Олександр II був убитий народовольцями саме в той день (1 березня 1881р.), коли він підписав маніфест про свої наміри. Новий цар, Олександр ІІІ, проголосив непорушність самодержавства й взяв курс на нейтралізацію ефекту реформ свого попередника. [2, 54]
1.4 Ліберальні настрої інтелігенції

Незважаючи на тверді цензурні обмеження, серед інтелектуальної еліти ліберальна думка продовжувала розвиватися і в 1830-і рр. В 1836 р. Петро Чаадаєв опублікував вісім «Філософічних листів», у яких він підняв питання про культурну відособленість Росії. Об'єктами критики Чаадаєва були православ'я, кріпосництво й самодержавство. Слідом за Чаадаєвим, західники (А.І. Герцен, В.Г. Белінський і ін.) бачили в Західній Європі реалізацію ідей законності, справедливості й прав особистості. Їм заперечували слав'янофіли (А.С. Хомяков, К.С. Аксаков і ін.), які думали, що в російського «народа-богоносця» свій особливий шлях й особливі цінності: общинний (колективний) початок і соборність (соборність до згоди серед представників громади). Слов'янофіли вважали, що народ повинен займатися моральним саморозвитком, а не прагненням до влади або до особистого збагачення, і підкреслювали, що між ним і державним апаратом існує фундаментальне протистояння: «сила влади - царю; сила думки - народу».
Дискусії між західниками й слов'янофілами подали надію, що ідеї лібералізму можливо адаптувати для Росії, зробивши акцент на соціальній справедливості. [11, 51] До початку 1860-х рр.. частина інтелектуальної еліти перейнялася переконанням, що для подолання відсталості країни недостатньо реформувати самодержавство, а необхідні глибокі політичні перетворення.
Однак західний лібералізм у своєму розвитку опирався на широкий клас власників, якого в Росії не було. Результатом стала поява нового суспільного класу -- інтелігенції, який взяв на себе роль опозиції й бази для поширення ліберальної ідеології. Інтелігенція складалася із учителів, інженерів, літераторів, адвокатів і т.д., які прагнули до вироблення єдиної системи соціально-ліберальних цінностей і вважали, що майбутнє національного прогресу залежить головним чином від культурного рівня самої інтелігенції. [11, 54]
Серед інтелігенції було безліч різних течій. Так, ліберальний консерватизм прагнув до синтезу ліберальних свобод із ідеалами консерватизму (порядок, стабільність, релігійно-моральні традиції, національно-культурна спадкоємність). К.Д. Кавелін був одним з перших ліберальних мислителів у Росії, що протиставив лібералізм анархії. Він указував, що забезпечення цивільних прав і свободи особи вимагають всебічної підтримки з боку держави. Провівши аналіз російської історії, Кавелін зробив висновок, що замість того, щоб намагатися негайно перейти до представницького правління, російський лібералізм повинен опиратися на традиції общинного самоврядування й землеволодіння, а також на світову юстицію. [9, 66]
Інший ліберальний консерватор, впливовий професор Московського університету Борис Чичерін (обраний в 1882 р. міським головою), призивав до поетапного законодавчого введення конституції: спершу свободи сумління, слова, преси, потім демократичного формування уряду. На думку Чичеріна, свобода волі не існує без морального закону, а їхнім синтезом є право як «свобода, визначена законом». Тому він наполягав на необхідності сильної влади, що виконує функції нагляду над виконанням закону.
Однак найбільшу активність проявляла група, що дотримувалася соціалістичних ідей, викладених в утопічному романі Миколи Чернишевського «Що робити?» (1863 р.), і навіть вживала спроби реалізувати їх на практиці («Знаменська комуна» і т.п.)
Після початку контрреформ Олександра III головним осередком ліберальної опозиції, яка боролася за введення конституції, стали земства. Ослаблення терористичного опору також супроводжувалося ростом регіональних соціалістичних організацій (надалі стали опорою для есерів) і ліберального народництва. Хоча ліберальне народництво, строго говорячи, не було частиною ліберального руху, воно розвивалося під впливом ліберальних ідей. Його найвизначніший ідеолог Микола Михайловський стверджував, що головне завдання суспільства полягає в створенні умов для розвитку особистості, вважаючи її вищим мірилом суспільного прогресу. Попереджаючи про можливий соціальний вибух, він призивав до мирної заміни «самодержавства царя самодержавством народу» на основі загальних виборів, свободи слова й свободи зборів.
Інший ліберальний народник, Яков Абрамов, думав, що для інтелігенції найважливішою є щоденна робота з реального поліпшення економічного становища селян на місцях: у школах, лікарнях, земських установах і т.д. («теорія малих справ»). Народники думали, що в Росії можливо здійснити лібералізацію зусиллями тільки інтелігенції й селянства, минаючи капіталізм.
1.5 Лютнева революція 1917 р. та розвиток ліберальної думки

Початок XX ст. у Росії ознаменувалося посиленням лібералізму завдяки розвитку капіталізму і пов'язаним із цим стрімким економічним підйомом. Поразка в російсько-японській війні в 1905 р. привело до того, що невдоволення режимом переросло в революційних рух. Різко підсилилися радикальні течії, включаючи марксизм і анархізм. Під тиском прихильників відновлення ладу серед уряду Вітте, імператор Микола ІІ заснував вищий представницький орган влади Державну Думу і проголосив ряд цивільних прав: недоторканість особистості, свободу слова, свободу зібрання. Виникли перші легальні політичні партії: кадети, октябрісти і ін. Однак деклараціям суперечили практичні дії, що складалися в прийнятті авторитарних законів, державній підтримці екстреміських організацій (як, наприклад, «Союз руського народу») і розігнанні Державної думи.
Одним з лідерів ліберального руху того періоду був Петро Струве, який думав, що капіталізм здатний еволюціонувати убік соціалізму завдяки розвитку економічної й правової захищеності суспільства. [16, 32] Він призивав до синтезу лібералізму і націоналізму у руслі ліберального консерватизму, думаючи, що державність і нація рівною мірою беруть початок від народної єдності (політичної й духовної). Розчарування Струве в завоюваннях революції 1905 р. виразилося в його роботі «Інтелігенція й революція», опублікованій в збірнику «Вехи» (1909 р.) У ній Струве стверджував, що роль інтелігенції складається не тільки в агітації серед народу, але й у вихованні з народу відповідальних виборців. [21, 133] У тому же збірнику була опублікована стаття М.Бердяєва «Філософська істина й інтелігентська правда», у якій він покритикував основну масу інтелігенції за надмірне захоплення ідеями соціалізму на шкоду лібералізму.
Паралельно широкий ряд філософів, юристів, істориків, економістів і соціологів (М.І. Кареєв, С.І. Гессен, П.І. Новгородцев, П.М. Мілюков, М.М. Ковалевський, Л.І. Петражицький, С.А. Муромцев, Б.А. Кистяковський й ін.) продовжували працювати над синтезом ідей лібералізму й соціалізму.
Початок Першої світової війни завдав удару по російській економіці. Ситуація збільшилася грубими помилками в кадровій політиці, у результаті якої імператор виявився в ізоляції. [16, 34] В 1916 р. на тлі глибокої кризи влади знову підсилився страйковий рух. Гостра недостача продовольства в Петрограді привела до масових хвилювань, до яких 24 лютого 1917 р. приєднався Петроградський гарнізон. 2 березня (15 березня по новому стилю) 1917 р. Микола II відрікся від престолу.
Після Лютневої революції влада перейшла в руки Тимчасового уряду, який повинен був підготувати ґрунт для переходу до нової форми правління. [16, 37] Незважаючи на багаторічну ідеологічну підготовку, російські ліберали не мали програми й багато в чому додержувалися абстрактних принципів [26, 11]. Зокрема, Тимчасовий уряд вважав, що він не має права проводити структурні реформи до скликання Установчих зборів, яке повинно було прийняти конституцію і дати правову основу діям виконавчої влади. Тим часом, реальність вимагала термінових заходів для цілого ряду питань, і із цим завданням справлялися місцеві представницькі органи самоврядування -- ради, у першу чергу, Петроградська Рада робочих і солдатських депутатів. Виникло двовладдя. Якщо в Тимчасовому уряді домінували ліберальні партії (головним чином, кадети), то в радах переважали соціалісти й марксисти (есери, меньшовики і більшовики). Через нерішучість Тимчасового уряду країна повільно сповзала в анархію, насилу вдалося придушити заколот під предводительством Корнілова. Єдиними працюючими органами влади залишалися ради.
Війна, яку Тимчасовий уряд продовжив, ставала усе більш непопулярною [26, 15]. Більшовики, яких на I Всеросійському з'їзді Рад була меншість, до вересня мали більшість як у Петроградській Раді, так й у Московській. Результатом став переворот 25 жовтня (7 листопада) 1917 р., у процесі якого II Всеросійський з'їзд Рад передав владу новому уряду (Совнаркому), який складався переважно з більшовиків.
25 листопада 1917 р. відбулися вибори в Установчі збори. На цих виборах перемогли Есери, які набрали 48,1% голосів.[19, 257] Більшовики посіли друге місце з 24%. Кадети набрали всього 4,7% голосів, і не зіграли істотної ролі в роботі Установчих Зборів.
Згодом, російський ліберальний рух перестав існувати в організованій формі. Деякі представники партії Кадетів примкнули до Білого руху, але після перемоги більшовиків у громадянській війні були змушені емігрувати із країни.
1.6 Ліберали в післяреволюційній еміграції

Виявившись в еміграції, багато російських філософів продовжували роботу над розвитком лібералізму. Одним з них був ліберал-консерватор С.Л. Франк, предметом пошуків якого була політична система, що припускає моральне вдосконалювання й виховання громадян. На його думку, така система повинна гармонійно сполучати традиційні суспільні інститути із творчою ініціативою окремої особистості. Франк також звернув увагу на принципові розходження в класифікаціях політичних рухів за принципом традиціоналізм -- раціоналізм, етатизм -- політичний лібералізм і анархізм, соціалізм -- економічний лібералізм.
Прихильники соціал-лібералізму наголошували на необхідності забезпечення кожному громадянинові права на гідне людське існування. На їхню думку, правова держава повинна забезпечувати не тільки особисту й економічну свободу, але й рівність можливостей, особливо право на прожитковий мінімум і на освіту. Так, С.І. Гессен думав, що якщо держава захищає солідарні інтереси людей, то законодавчі заборони здобувають характер справедливих приписань. Доповнивши перелік прав людини позитивними правами (на працю, освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, участь у культурному житті й т.д.), російські соціал-ліберали також виступали проти монопольної власності.
1.7 Правозахисний рух у СРСР

У Радянській Росії лібералізм, як і всі інші некомуністичні ідеї, виявився під забороною. В 1930-і рр. режим у цілому користувався підтримкою завдяки забезпеченню соціального захисту (розвитку системи освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення), індустріальному підйому, а також пропаганді. Іншими відмітними рисами були згадана вище заборона на приватну власність, придушення особистої свободи й особливо довільне застосування вкрай жорстокого карного законодавства на адресу людей, що зробили незначні провини або зовсім невинних.
Навіть серед партійної еліти не було єдності із приводу виправданості такої диктатури, і після смерті Сталіна Хрущов, який прийшов йому на заміну, привселюдно засудив сталінські репресії і оголосив амністію багатьом політв'язням. Ці події поклали початок так званої «Хрущовської відлиги». Незважаючи на масове схвалення, «відлига» супроводжувалася ростом критичних настроїв на адресу радянського режиму, які збільшувалися підозрами, що країна знову стала відставати від Заходу. До кінця 1960-х рр. критика прийняла форму ігнорування негласних приписань влади. Виник дисидентський рух, який (наслідуючи дух інтелігенції) уважав цивільну незалежність -- зокрема, свою особисту свободу -- основою майбутнього країни. У цих умовах ключову роль зіграла «Загальна декларація прав людини», яку СРСР підписав в 1948 р., але поширення якої на території країни було заборонено поряд з іншими ліберальними текстами. Завдяки їй індивідуальний нонконформізм придбав риси боротьби за дотримання державою взятих зобов'язань -- за права людини. Так званому економічному (класичному) лібералізму правозахисники уваги не приділяли.
Першою правозахисною громадською організацією стала «Ініціативна група захисту прав людини в СРСР», заснована в 1969 р. Генріхом Алтуняном. Слідом за нею виник ряд інших організацій, серед яких найбільш великою була «Московська Хельсінкська група», заснована в 1976 р. Юрієм Орловим. Дисиденти, яких по всій країні налічувалося кілька тисяч, поширювали заборонену ліберальну літературу, публікували «відкриті листи» і проводили демонстрації. Одним з найбільш впливових правозахисників був Андрій Сахаров. На початку своєї суспільної діяльності Сахаров, видатний фізик-ядерник, призивав до скорочення ядерного озброєння і до мораторію на ядерні випробування. Майбутнє соціалізму й капіталізму він бачив у формі демократичного соціалізму -- держави із широкими цивільними свободами, соціальним захистом, рівністю в рівні життя й націоналізованих монополій. Пізніше він перейшов до критики репресій проти дисидентів й, нарешті, в 1979 р. засудив Афганську війну, за що був позбавлений нагород і засланий у Горький (Нижній Новгород).
1.8 Перебудова, падіння комуністичного режиму -- відновлення лібералізму

До початку 1980-х рр. ріст економіки СРСР практично зупинився, наростало технологічне відставання від розвинених країн, бюрократичний апарат втратив ефективність. В 1987 р. глава радянської держави Михайло Горбачов оголосив про початок масштабної перебудови з метою демократизації політичної системи. Хоча головне завдання Горбачов бачив в реформі економіки, на практиці його основні зусилля виявилися спрямованими на відсторонення КПРС від тотального контролю над всіма галузями влади й над всіма аспектами суспільного й економічного життя. Радикальні зміни торкнулися насамперед свободи поширення інформації і свободи суспільних дискусій, у яких активну участь приймала інтелігенція. [19, 263]
Новим вищим органом влади став З'їзд народних депутатів, частина делегатів якого обиралися прямо з декількох кандидатів шляхом таємного голосування. У результаті в 1989 р. пройшли вибори (під час яких народ активно практикував протестне голосування, яке виражалося у викреслюванні єдиного кандидата), позиції консервативної частини партійної еліти виявилися значно підірваними. Сформована з'їздом Верховна Рада вперше одержала реальні законодавчі повноваження. В 1990 р. блок «Демократична Росія» зміг одержати близько чверті місць на З'їзді народних депутатів РСФСР [25].
Паралельно КПРС послабила контроль над виконавчою владою, що також стала виборною. Наприкінці1991 р., після невдалої спроби перевороту з боку комуністів-консерваторів, партія втратила контроль над силовими структурами.
Згідно думки ряду політологів, політика Горбачова в цілому характеризувалася прихильністю соціальному консенсусу, конституціоналізму, еволюційному руху в напрямку демократії. [16, 44] Однак реформи супроводжувалися політичним посиленням союзних республік, гострими міжетнічними конфліктами, падінням авторитету влади центра, паралічем бюрократичної машини й колапсом централізованої планової системи керування економікою. Спроби Горбачова зупинити ці процеси провалилися, вжиті заходи по частковій децентралізації економіки виявилися неефективними. Слід зазначити, що причинно-наслідкові зв'язки між цими явищами й політикою Горбачова дотепер є предметом гострих суперечок.
Отже, російський лібералізм пройшов три хвилі, три етапи у своєму історичному розвитку. Кожний з них мав свої особливості.
Перший етап -- «урядовий» лібералізм, який ініціювався «зверху» -- охоплював періоди правління Катерини II й Олександра I: по змісту був ліберально-просвітницьким, уповав на освічену обмежену монархію (конституційні проекти М.М. Сперанського), викликав опозиційний самодержавству рух декабристів.
Другий етап (хвиля) -- лібералізм постреформенного періоду, тобто «охоронний», або консервативний лібералізм, -- своїми політико-соціологічними й філософськими теоріями (концептуальні основи -- К.Д. Кавелін, систематична розробка -- Б. М. Чичерін, П. Б. Струве). Він вплинув на світогляд С.Л. Франка, С.Н. Булгакова в традиції ліберального консерватизму. Він викликав земський, а з початку 90-х років - буржуазний ліберальний рух.
Третій етап -- «новий» лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.), тобто соціальний лібералізм, що проголосив необхідність забезпечення кожному громадянинові «права на гідне людське існування». Він дав поштовх новому осмисленню проблем правової держави й «правового соціалізму» в обстановці ідейної боротьби як із представниками консервативних, так і ліворадикальних сил (М.І. Кареєв, П.І. Новгородцев, Б.А. Кистяковськнй, С.І. Гессен, М.М. Ковалевський, П.М. Мілюков, Л.А. Петражицький, С.А. Муромцев й ін.), підготував, поряд із другим напрямком, утворення ліберальної партії кадетів, а згодом -- її розкол.
Умовно політико-соціологічний і філософсько-правовий зміст ідей лібералізму першої хвилі можна охарактеризувати як офіційний варіант. Другої хвилі -- як більш «правий» у порівнянні із класичним лібералізмом (синтез ідей і цінностей лібералізму і консерватизму), а третьої хвилі -- як більш «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму й деяких соціалістичних і соціал-демократичних ідей) у порівнянні з «чистим» економічним і політичним лібералізмом.
Кожен з трьох напрямків російського лібералізму мав свої особливості і відмінності від західноєвропейського лібералізму, свою логіку розвитку, обумовлену політичною історією Росії і вітчизняної політико-філософської думки. Представники кожного етапу мали різні філософсько-теоретичні основи своїх концепцій і своє бачення суспільного й політичного ідеалів, статусу особистості й соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, пов'язаних з тенденцією реформування й еволюційною соціальною методологією. Найвищий розвиток російського лібералізму доводиться на період 60-80-х років минулого століття і на початок XX ст., тобто охоплює другий і третій етапи, коли оформляються його власні концептуальні основи.
Розділ 2. Лібералізм у пострадянську епоху

2.1 Реформи 1990-х і ліберальний рух

Після розпаду СРСР в 1991 г. економіка Росії переживала кризу, яка збільшувалася низькими цінами на нафту й газ на світовому ринку. [16, 45] Новий уряд під головуванням Єгора Гайдара взяв курс на лібералізацію -- перехід до ринкової економіки. Хоча термін лібералізм значно ширше терміна «економічний лібералізм», у Росії, починаючи з 1990-х рр., ці два поняття стали часто вживатися взаємозамінними.
Лібералізація насамперед торкнулася цін, фіксація яких була скасована 1 січня 1992 р., що в сполученні з іншими факторами привело до гіперінфляції, у результаті якої більшість населення втратило всі довгострокові заощадження, заморожені в Ощадному банку Росії. Це також зменшило попит на товари, що усунуло їхній дефіцит. Хоча уряд стверджував про наявність у нього продуманої програми й відповідності результатів очікуванням, масштаб гіперінфляції показував зворотне й настроїв проти реформ значну частину населення.
Однак центральною темою ліберальних реформ стала приватизація, метою якої був перехід державної власності в приватні руки. Офіційно стверджувалося, що головним новим власником стане населення, яке для цього одержало приватизаційні чеки (ваучери). Фактично, до моменту закінчення чекової приватизації в середині 1994 р., на всеросійських чекових аукціонах за ваучерів були куплені акції загальним номіналом 285 млрд. руб. або 1,75 млрд. дол. США (за курсом ЦБ РФ на дату початку приватизації 14 серпня 1992 р.) Для порівняння, капіталізація 50 найбільших приватних російських компаній (які практично не брали участь у чековій приватизації) на початок жовтня 1995 р. перевищувала 20 млрд. дол. США. [16, 46] Гнітюча частина власності підприємств була передана в приватні руки за допомогою грошової приватизації. При цьому грошова приватизація найбільш великих компаній на практиці звелася до їхнього продажу заздалегідь наміченим власникам за символічну ціну (особливо це стосувалося т.зв. «станових аукціонів»).
Економічні реформи ліквідували товарний дефіцит, забезпечили внутрішню конвертованість рубля й сприяли розвитку ринкових відносин, завдяки чому до 1999 р. економічний спад зупинився. [16, 46] Згідно А. Дворковича, в 2007 р. мав ВВП повернутися на максимальний рівень ВВП радянського періоду 1990 р. [7, 126]. Проте, на думку ряду російських і західних фахівців, приватизація не досягла головної мети економічного лібералізму: децентралізації економіки. За словами Мілтона Фрідмана, «Росія приватизувала, але так, що створила приватні монополії -- приватні централізовані економічні важелі керування, які замінили державні централізовані важелі керування» [7, 127]. З погляду ліберальних критиків російської приватизації, її головною проблемою була атмосфера беззаконня, що суперечить принципам політичного лібералізму. Цей «уроджений порок» російських приватних корпорацій сприяв росту корупції як серед їхніх керуючих, так і серед чиновників [7, 131]. Слідством масового сприйняття приватизації як проведеної на шкоду загальному добру, стала її дискредитація в очах значної частини суспільства. [18, 36]
Поряд з економічними реформами проводилися й політичні перетворення. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. наділила громадян Росії широкими політичними й цивільними свободами. Однак на думку ряду юристів [13, 292], вона також має «ур и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.