На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Вйськово-адмнстративне управлння монгольської мперї та завойовницьк походи. Великий Закон Чингзхана. Поразка руських князв на рчц Калц. Створення Золотої Орди, її устрй, побут, звичаї. Початок визвольної боротьби. Значення Куликовська битви.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: История. Добавлен: 29.09.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


74
Монголо-татарська навала на Русь та її наслідки

Зміст

Розділ 1. Створення монгольської імперії
1.1 Передумови створення
1.2 Військово-адміністративне управління
1.3 Завойовницькі походи
Розділ ІІ. Русь під монголо-татарським пануванням
2.1 Становище Русі напередодні походів
2.1.1 Перша битва і поразка руських князів на річці Калці з монголо-татарами.
2.1.2 Оборона міст від ворожих нападів
2.1.3 Методи управління завойованими територіями
2.2 Створення Золотої Орди
2.2.1 Територія розміщення
2.2.2 Державний устрій Золотої Орди
2.2.3 Міста Золотої Орди
2.2.4 Побут і звичаї
Розділ 3. Визволення руських земель з-під влади Золотої Орди
3.1 Початок визвольної боротьби
3.2 Русь об'єднується
3.3 Куликовська битва та її значення
3.4 Остаточний розпад Золотої Орди
Висновки
Використана література
Додатки
Вступ

Золота Орда була однією з найбільших держав середньовіччя, володіння якої знаходилися в Європі і Азії. Монархи навіть віддалених держав прагнули зав'язати з нею дружні відносини і всіма силами їх підтримувати.
Найпідприємливіші купці долали великі відстані, щоб потрапити в її столицю, яка була найбільшою торговою базою між Сходом і Заходом. Великою силою цієї держави була армія, добре організована з високою дисципліною. За двадцять п'ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.
Монголи підкорили багато держав, не обминувши і територій Руської землі. Лише героїчна боротьба руського народу і інших народів - ось що зберегло європейську цивілізацію, зірвало безглузді плани завойовників про створення світової імперії.
Правдиві і невигадані розповіді про державу кочівників і їх великі завоювання, героїчну боротьбу народів проти завойовників, цікавість до яких і сьогодні не послабилась.
В процесі підготовки роботи ми поставили наступні завдання:
- розкрити принцип військово-адміністративного управління;
- охарактеризувати завойовницькі походи;
- дослідити становище Русі напередодні походів;
- дати оцінку оборонним вмінням русичів;
- охарактеризувати методи оборони міст;
- визначити причини утворення Золотої Орди;
- розкрити перебіг битв;
- охарактеризувати визволення руських земель з-під влади Золотої Орди.
Дана тема цікавила тим, що
- стали доступними нові переклади дослідження, серед яких Д.Уезерфорд;
- останні наукові праці російських істориків Хархалова В.В., Єгорова В.Л., українських істориків Заремба С.З., Галенко О;
- можливістю глибшого вивчення даної теми, поповненням моїх уявлень про звичаї, методи боротьби.
Ознайомлення з подіями дає можливість назвати наш народ сміливим, дружнім у боротьбі проти поневолювачів
Розділ 1. Створення монгольської імперії

1.1 Передумови створення

Монголи були кочівники різного походження, пращури яких здавна жили в степах чи переселились туди із сибірських лісів і в ХІІ ст.. почали формуватись як народ, що жив з скотарства, полювання і рибальства.
На території від Байкала і Амура на сході до верхів'їв Іртиша і Єнісею на заході, від Великої Китайської стіни на півдні до Південного Сибіру на півночі (теперішня Монголія, південь Росії і північ Китаю) проживали племінні союзи, найважливішими з яких були тайфніути, кераміти, наймани, меркіти і татари.
Утворення на цій основі великої держави було справою рук майже виключно однієї людини, відомого як Чингізхан. [10, с. 110]
Чингізхан (близько 1155-1227) - монгольський імператор, народився в урочищі на березі ріки Онон. Його батько, вождь Єсучей, у цей час вів військову кампанію проти татарського ватажка Темучина. Війна закінчилась перемогою Єсучея. Розгромивши ворога, він повернувся додому і дізнався, що його дружина Оелун народила сина. Оглянувши дитину, Єсучей побачив на маленькій долоньці, стиснутій в кулак, цятки крові. Марновірний монгол пов'язав це зі своєю перемогою над татарським вождем і назвав дитину Темучином - на ім'я знатного татарського полоненого, вбитого на честь народження первінця. [1, с. 11]
В дев'ять років він був відправлений жити в плем'я нареченої. Через декілька років, коли батька отруїли татари, він повернувся додому, але піддані Єсучея залишили сім'ю загинулого вождя, викрали його скот. Темучин жив у злигоднях, харчуючись з того, що вполює збиральництва, що у скотарів-монголів вважалось принизливо. [10, с. 110]
Його мати Оелун не могла дивитися на те, як слабша влада її сина. Вона відправила тих, хто все ще залишився вірним йому, проти племен, що відділилися після смерті батька. У результаті приблизно половина васалів колись великої орди Єсучея все ж зберегла вірність Темучину, змушуючи його однак постійно сумніватися в їхній надійності. Але навіть із такими ненадійними соратниками Темучину вдалося боротися проти змов і протистоянь відкритій ворожнечі сусідніх племен, особливо найманів, кераїтів і меркитів. З одним із цих племен Темучин вів війну, що практично не припинялася до 1206 року, коли він зібрав досить сил, щоб оголосити себе верховним правителем усіх племен Монгольського степу.
Він скликав курултай (з'їзд вождів) на берегах Онона, на якому був проголошений великим ханом над усіма племенами з новим ім'ям Чингізхан (кит. Cheng-sze- „істинний володар”). У цей час у Чингізхана залишився лише один противник у Монгольських степах - найманський хан. Проти нього Чингізхан і натрапив на свої війська. В одному із боїв так уміло розгромив сили найманів, що Куглук, їхній ватажок, втік до Іртиша. Разом із ним втік його союзник, меркитський хан Тохта-беки.
1.2 Військово-адміністративне управління

Велика кількість правителів, чи то царів, чи президентів, виростали в середині певних соціальних структур. І приходячи до влади вони їх реорганізовували, давали їм нове життя. Однак Чингізхан починав створення своєї держави з усіма інституціями з нуля. Части з них він перейняв із колишніх звичаїв свого племені, а частину придумав сам. Щоб його імперія не нарушалась, йому необхідно було створити міцну організацію, і він почав з армії, яка привела його до влади - Чингізхан створив міцне військо і чітко підкорив його центральному командуванню. За Чингізхана прості пастухи і кочовики ставали воєначальниками над тисячами і десятками тисяч воїнів. Кожен здоровий мужчина і віці від п'ятнадцяти до сімдесяти років був одночасно і солдатом срокової служби. Він зробив те ж, що в той час, коли його обрали вперше ханом племені, - він назначив своїх самих довірених прихильників керівниками монголів, а своїх давніх і перевірених друзів, таких як Бодрчу - керівниками туманів. Він нагороджував людей низького походження і призначав їх на високі державні посади за виявлену вірність і хоробрість в бою. Членам своєї сім'ї він довіряв менші підрозділи, у п'ять тисяч воїнів. Такі загони отримала його мати, його молодший брат і двоє його молодших синів - Огедей і Талуй. Чагатаю дісталось вісім тисяч, а Двічі - дев'ять, так що навіть його старші сини не одержували повного тумена. Чингізхан призначив декілька своїх друзів намісниками деяких своїх родичів, а саме - своєї матері, молодшого брата і Чагатая. Він пояснив необхідність таких намісників тим, що „Чагатай впертий і не дуже розумний. Він наказав радникам бути біля нього і вдень і вночі. [10, с. 111]
Він об'єднав своїх воїнів в особливі відділення „арабіни”, які складалися з десяти чоловік і були один для іншого як брати. В незалежності від їхнього статусу, вони мали битися разом як рідні брати.
Десять таких відділів складали Ягун із ста чоловік, один з них вибирався керівником. І точно за таким зразком окремі сім'ї утворювали клан, десять таких взводів складали мінган. Десять мінганів утворювали „тумен” - армію, кількістю десять тисяч чоловік. Керівника кожного тумену Чингізхан назначав особисто, оскільки він мав якості, які потрібні були для управління такої кількості людей.
Щоб зберегти мир серед своїх рідних племен, він проголосив закон, який ліквідував традиційні приводи для міжплемінних воєн і ворогувань. Великий Закон Чингізхана відрізнявся від тих, які ми можемо знайти в історії. Він турботливо відробляв давні звичаї степових кочовників і рішуче скасував ті з них, які заважали б функціонуванню нового суспільства. Він дозволив людям жити за місцевими законами настільки, щоб вони не порушували Великий Закон, який був верховним законодавством для всієї імперії. [17, с. 163]
Великий Закон не становив собою єдиної системи законів, це скоріше всього був змінний кодекс правил, який Чингізхан продовжував доробляти до кінця життя. Чингізхані закон торкався лише найважливіших і найнебезпечніших аспектів існування суспільства в цілому. До тих пір, поки мужчини викрадали б жінок було б неможливо зупинити ворожість і війни між сім'ями. Тому новий закон Чингізхана забороняв викрадати собі дружин, це стало очевидно, його реакцією на викрадення його дружини Борте.
Наслідки цього звичаю все ще мучили Чингізхана всередині його власної сім'ї, так як він не був впевнений, хто був батьком першого сина Борте, і ця невпевненість принесла багато горя, коли Чингізхан зістарився.
Чингізхан хотів знищити всі витоки внутрішніх конфліктів серед своїх підданих. Знаючи всі труднощі і біду, які випадають на долю незаконнонароджених дітей, він оголосив своїх дітей законними, в незалежності від того, були вони народжені жінками чи наложницями. Оскільки торгівля жінками часто викликала суперечки і різноголосся серед воїнів, він заборонив її.
Через ці причини він наклав заборону на порушення подружньої вірності. Через ці причини він заборонив порушення подружньої вірності, яку монголи розуміли інакше, ніж інші народи. Туда не входили сексуальні зв'язки між дружиною і близькими родичами її чоловіка, а також зв'язки між чоловіком і служницями дружин інших мужчин клану. Згідно слову Чингізхана справи гери повинні вирішуватися в гері, а степу - в степі. Подружньою зрадою вважались тільки зв'язки між одруженими чоловіками і жінками із різних сімей. [13, с. 245]
Крадіжка худоби завжди вважалась гріхом, але все ж таки була дуже поширена серед степових кочовиків і призводила до виникнення кровної ворожнечі і взаємних побоїв. Чингізхан оголосив, що крадіжка худоби буде каратися смертю.
Щоб дати усім релігіям однакові права, Чингізхан позбавив релігійних діячів і їх майно від виплати податків і всіх форм суспільних відробітків. [6, с. 56]
Чингізхан створив декілька законів, які повинні були б уберегти країну від боротьби за титул хана. Згідно цих постанов хан завжди повинен був вибиратися курултаєм, „а будь-який член його сім'ї, який би претендував на цей титул без виборів повинен би бути вбитий.
Щоб кандидати на цю посаду не вбивали один одного, він наказав, щоб смертна кара членам його роду могла виноситись тільки за рішенням курултаю, але не через рішення будь-кого із родичів.
Закону були підвладні всі від самого бідного пастуха до самого хана. Таким чином Чингізхан проголосив принцип верховенства права. Підкоривши навіть верховного правителя закону, він досягнув того, чого не досягнула ні одна цивілізація до нього.
Він чітко постановив, що Великий Закон торкається всіх, включаючи і правителів.
Його наслідники відмінили це право через п'ятдесят років після його смерті.
Щоб укріпити вірність і згуртованість своєї держави, Чингізхан відновив давню традицію набору заручників. Він вимагав, щоб кожен із командирів мінганів і туманів прислав своїх синів і їх кращих друзів особисто до нього. Із них він організував особистий мінган. Замість того, щоб погрожувати смертю заручників у випадку невірності чиновника, Чингізхан використовував розумну стратегію. Він виховав із своїх заручників хороших адміністраторів і керівників, тримав їх, щоб при необхідності замінити ними підлеглого, що провинився. Це діяло дуже ефективно.
Чингізхан розділив цей елітний загін на денний і нічний дозір. Вони відповідали за цілодобову охорону хана і його лагеру.
Саме вони здійснювали контроль над хлопцями і дівчатами, які працювали в таборі, вони організували пастухів і їх стада, вони слідкували за переміщенням табору разом зі зброєю і державними регаліями - знаменами, піками і барабанами. Вони спостерігали за тим як готовили їжу, а також справедливо розділяли м'ясо і м'ясомолочні продукти між людьми.
Дозори допомагали організовувати зібрання суду і взагалі підтримувати порядок. Оскільки вони контролювали входи і виходи із ханських шатр, вони і складали основу імперської адміністрації. [17, 184-186]
Всі члени особистого загону Чингізхана мали звання старших братів за відношенням до інших дев'яти теменів, і таким чином вони могли віддавати накази будь-якому з них. На відміну від інших армій, де кожен солдат мав свій чин, в монгольському війську чин давався всьому підрозділу. Рядовий воїн тумена (армія кількістю 10 тисяч чоловік) Чингізхана був вище по чину керівника інших туманів. Так само всередині туманів будь-який із загону командира мав вищий чин, ніж керівник інших дев'яти мінганів (десять зводів по 100 чоловік)
Щоб організувати швидку передачу указів і повідомлень, Чингізхан створив особливу систему гінців, яких називали „посланцями стріл”. Армія постачала самих гінців, а мирне населення забезпечувало для них станції. Ця поштова служба рахувалась такою ж важливою, як і армія, тому монголам було дозволено служити в ній на тих же основах, що й в військах. [10, с. 112]
Організація і манера пересування монгольської армії відрізнялась від всіх інших армій світу за двома принциповими пунктами.
По-перше, монгольське військо складалось тільки із кавалерії. Більшість всіх інших армій традиційних цивілізацій більше ніж на половину складалися з піхотинців.
По-друге, монгольські війська подорожували без фуражирів і обозів, якщо не рахувати великого запасу коней, який вони завжди брали з собою. Під час походів вони доїли тварин і забивали їх, щоби потім використати у їжу, також харчувались з полювання і грабування навколишніх сіл. Воїни також везли з собою полоски сушеного м'яса, сиру, які вони могли жувати під час їзди, а коли в них було свіже м'ясо, але не було часу його приготувати, вони клали його під сідло, де м'ясо швидко розм'ягчувалось і ставало їстівне.
Традиційно армія пересувалась витягнувшись в одну довгу колону, за якою йшли обози. Монголи розтягувались на велику відстань, щоб забезпечити для коней краще пасовище і дати солдатам максимальний шанс загнати будь-які дикі звірі. Чингізхан їхав в центрі, а по боках його захищали армії Лівої і Правої руки. Менші загони становили авангард і ар'єргард армії. Ар'єргард також охороняв запасних коней всього війська. Десятирічна організація армії Чингізхана зробила її дуже глибокою і мобільною. Кожен тумен був влаштований так як і загін самого хана. Командир десяти тисяч їхав в центрі. Захищений зі сходу і заходу іншими мінчанами, із яких у випадку необхідності також утворювався ар'єргард і авангард. Замість того, щоб утворити ієрархію воєнних підрозділів, Чингізхан організував своїх людей концентричними кругами.
Хоча монголи часто змінювали положення своїх таборів, центральний табір підрозділу завжди розкладали завжди одним і тим самим зразком так, що солдати, які недавно приїхали завжди знали, що і де знаходиться, і куда їм йти. Кожен мінган віз з собою особистий лікарський загін, укомплектований, як правило, китайськими лікарями. Всі шатра розташовувались в спеціально влаштованому порядку згідно з своєї назви і цілі і навіть всередині палаток всі речі розташовувались по одному шаблону. В кінці дня, після переходу бою чи полювання підрозділи ставали на відпочинок розставляючи шатри офіцерів в центрі табора оточуючи їх палатками охорони і других солдат. Вночі коней завжди тримали на поготові, а по краях табору виставлялись дозорні.
На відміну від чіткої структури і організації центрального табору, більшість простих воїнів розділялись на свої менші загони і вільно розташовувались по окрузі. В сутінках вони розпалювали невеликі вогнища, намагаючись зробити це тоді, коли ще досить світло, щоб вогонь було видно на великій відстані, але досить темно, щоб дим не було видно здалеку. На вогні вони поспішно готували їжу. Після їди вони не засиджувались і не спали біля вогню, вони розділялись на ще менші групи по три-п'ять чоловік, які спали в потайних заглибленнях в землі. На світанку наступного дня вони встановляли свої порядки і продовжували рух у звичайному режимі. [17, с. 149-150]
Завжди воїнів вчили вмирати за своїх володарів, але Чингізхан ніколи не просив своїх солдат вмирати за нього.
Ведучи війну він завжди намагався зберегти якомога більше монгольських життів. На відміну від інших воєначальників і імператорів історії, котрі з легкістю відправляли на смерть сотні і тисячі людей, Чингізхан ніколи не жертвував добровільно ні одним із своїх воїнів. Найважливіше правило, яке він створив для своєї армії, стосувалося втрати солдат. На полі бою і в мирній гері воїну заборонялось говорити про смерть, рани і поразки. Одна тільки думка про це могла привернути такий поганий результат. Навіть згадування імен загиблих воїнів рахувались значною забороною. Кожен монгольський солдат повинен вести життя вона, який вірить, що він безсмертний. Коли монгол опинявся в безвихідній ситуації, йому належало подивитись вверх і своїми останніми словами призвати собі на допомогу Вічно Синє Небо. Під час війни в степі кочівники залишали трупів на милість диких звірів і природи.
Монгольський метод ведення війн став важливим із традиційної степової системи ведення боїв, яка розвивалась в Монголії більш ніж тисячу років. Їх успіх пояснювався великою дисципліною, згуртованістю і вірністю своєму ханові.
1.3 Завойовницькі походи

Перші перемоги Чингізхана були над тими, хто був сильніший за нього. Він підкорив собі племена монгольського степу. Переходячи з одного завоювання до іншого, борючись зразу на кількох фронтах, монгольська армія зробила війну явищем континентального характеру. Неперервно воюючи, Чингізхан включав в свою імперію все нові країни. [17, с. 12]
Чингізхан задумав вторгнення в імперію китайських татар (киданів), що раніше відвоювали Північний Китай у династії китайських імператорів Сун, давніх ворогів кочівників, і створили свою державу. Першим його кроком стало підкорення західної частини держави тангутів Сі-Ся.
Після перемоги над армією китайських татар, якою керував син правителя, він захопив фортецю і похід у Великій Китайській стіні.
Закріпивши своє становще вздовж Великої Китайської стіни, восени 1213 року Темучин посилає три армії в різні кінці Китайської імперії. Одна з них під командуванням трьох синів Чингізхана - Джучі, Чагатая і Учедея, - відправилася на південь. Інша під проводом братів і полководців Темучина , рушила на схід до моря. Сам Чингізхан і його син тупі на чолі основних сил виступили на південно-східному напрямі. Перша армія просунулась до самого Хонана і, захопивши двадцять вісім міст, приєдналася до Чингізхана на Великій китайській дорозі. Арія під командуванням братів і полководців Темучина захопила провінцію Ляо-си, а сам Чингізхан закінчив свій тріумфальний похід лише після того, як досяг морського скелястого мису в провінції Шаньдунь. Але чи то побоюючись міжусобиць, чи то з різних причин він вирішив навесні 1214 року повернутися в Монголію. Але перед тим відправив наступне послання-ультиматум китайському імператору: „Усі ваші володіння в Шаньдуні та інших провінціях до півночі від Жовтої ріки тепер належать мені. Єдиний виняток - ваша столиця Йєнпін (сучасний Пекін). З волі небес ви тепер так само слабкі, як я сильний. Однак я хочу залишити завойовані землі, але щоб умилостивити моїх воїнів, налаштованих украй вороже, вам треба обдарувати їх коштовними подарунками.
Китайський імператор з радістю прийняв ці умови своєї безпеки. Укладаючи настільки бажаний для нього мир, він подарував Чингізхану дочку покійного імператора, інших принцес імператорського дому, п'ятсот юнаків і дівчат і три тисячі коней.
Однак не встиг вождь монголів перейти за Велику Китайську стіну, як китайський імператор перевів свій двір подалі, у Кайфи. Цей крок був сприятливий Темучином як прояв ворожості, і він знову ввів війська в імперію, віднині приречену на загибель. Війна відновилася. Поки Чингізхан завойовував усе нові міста і провінції Китаю.
Після цього Темучин кинувся до меж Хороша. Він не мав наміру переходити кордон і відправив до шаха Мухамеда послів із подарунками і таким посланням: „Вітаю тебе! Я знаю, яка велика твоя влада і яка велика твоя імперія. Я ставлюся до тебе як до улюбленого сина. Однак ти маєш знати, що я захопив Китай і всі території тюркських народів на півдні від нього. Ти знаєш, що моя країна - батьківщина воїнів, земля багата родовищами срібла і мені немає потреби захоплювати інші землі. Наші інтереси спільні і полягають у тім, щоб підтримувати добросусідські торговельні відносини між нашими підданими”.
Це миролюбне послання було добре прийняте шахом. І, цілком імовірно, монгольські армії ніколи б не з'явилися в Європі, якби не одна подія. Незабаром після того, як посольство Чингізхана повернулося з Хороша, він послав своїх перших купців у Трансоксіану. Але вони були схоплені й убиті, звинувачені у шпигунстві Інельюком Гаїр-Ханом, правителем Отрара. У гніві Темучин зажадав видачі правителя, що порушив договір. Однак замість того, щоб виконати вимогу, Мухам мед зітнув голову одному з послів монгольського володаря, а інших відпустив, відрізавши їм бороди. Така образа робила війну неминучою, і навесні 1219 року Чингізхан виступив з Каракорума. Почата ним кампанія мала далекосяжні цілі й з перших днів призвела до найнесподіваніших наслідків. [Резерфорд, 194-196]
Із самого початку армія завойовника поділялася на дві частини: однією командував другий син Чингізхана, Чагатай, що направив свій удар проти захисників Хорезмської імперії на півночі; другу очолив старший син Джучі.
Його основною метою було завоювання Сигнала і Дженда. Проти воїнів Джучі Мухам мед вислав армію в чотириста тисяч чоловік. Але величезна армія потерпіла поразку.
У цей час третя армія Чингізхана оточила і взяла штурмом Ходжент, теж розташований на Яксарті. Четверта армія, очолювана самим правителем монголів і його молодшим сином Тупі захопила Бухару. Місто було розграбоване, а жителі були піддані найбільшим насильствам або рятували і спалили вщент. [17, с. 356-360]
Залишивши Бухару в руїнах, Чингізхан, долиною Согдгани вирушив до Самарканда. Зрадники відкрили йому ворота, без бою здали місто. Те ж саме сталося й у місті Балте. Але ні в тому, ні в іншому разі добровільна здача не врятувала жителів від насильства і грабунку. Джине і Субедит-багатур переслідували Мухаммеда, що заховався в Нішапурі. Програвши війну і не маючи підтримки Мухаммед біг до Каспійського моря, де й помер від нападу пневмонії у прибережному сільці Астара, передавши владу своєму сину Джелал-ад-Діну. Тим часом Тулі разом зі своїм військом вступив у провінцію Хоросан і взяв штурмом Нессу, після чого з'явився перед кріпосними стінами Мерва. Скориставшись зрадою жителів міста монголи захопили його і з властивою їм жорстокістю розграбували і спалили місто. З Мерва Тулі відправився в Нішапур, де його зустрів надзвичайно завзятий опір. Чотири дні жителі запекло боролися на стінах на стінах і вулицях міста, але сили були нерівні.
Місто було взяте, і, за винятком чотирьохсот ремісників, залишених у живих і відправлених у Монголію, усі інші чоловіки, жінки і діти були по-звірячому вбиті. Герат уник долі Мерва і Нішапура, відкривши свої ворота монголам. На цьому етапі свого просування по містах Азії Тулі отримав наказ від батька приєднатися до його армії в Бадахтані. [1, с.3-4]
Пізніше Чингізхан відновив переслідування Джелал-ад-Діна. Діждавшись підкріплення, проводир монголів наздогнав Джелал-ад-Діна, що зі своїми туркми укріпився на березі річки Інд. Хоча війська Чингізхана сильно переважали армію сина Мухаммеда за чисельністю, турки фактично захищалися. Тільки коли монголи розгромили їх на вщент, знищивши майже усіх ті, що залишилися в живих, у сум'ятті кинулися тікати. Джелал-ад-Дін, бачачи, що битву програно, підхопився на коня, погнав його до ріки недалеко від пол. битви і кинувся в воду. [14, с. 135]
В цей час Джине і Субедей-багатур зі своїми загонами пройшли через Азербайджан і навесні 1222 року вторглись у Грузію. Тут вони розбили об'єднані сили лезгинів, черкесів і кинчалів уздовж Дону. Монголи розгромили і половців, що бігли на Русь. Руські князі були стривожені появою загадкового ворога. Однак Мстиславові, князю Галицькому вдалося умовити їх, зібрати на березі Дніпра об'єднану армію. Тут він зустрів посланців з монгольського табору. Навіть не вислухавши їх, Мстислав стратив посланців. Монголи відповіли на цю подію такими словами: „Ви хотіли війни, ви її матимете. Ми не заподіяли вам осі ніякої шкоди. Бог справедливий і він розсудить нас”. У першій же битві біля ріки Калки слов'яни були вщент розбиті, залишки руської армії тікали від переможців, а ті, спустошивши Валько-Камську Болгарію, задоволені здобиччю повернулися до річці Ахтуб у Середню Азію, де й з'єдналися з основною армією монголів.
Монгольські війська, що залишилися в Китаї, супроводжував такий самий успіх, що й армії у Західній Азії. Монгольська імперія була розрушена за рахунок кількох нових завойованих провінцій, що лежали на північ від Жовтої ріки, за винятком одного-двох міст. Після смерті імператора Сюїнь-Цзуна 1223 р. Північна Китайська імперія практично припинила своє існування і кордони Монгольської імперії майже збіглися з кордонами Центрального і Південного Китаю, у якому правила імператорська династія Сун.
Повернувшись із Центральної Азії, Чингізхан іще раз ровів свою армію по Західному Китаю. Під час цієї кампанії астрологи повідомили вождю монголів, що п'ять планет його гороскопа зійшлися в несприятливій фазі. Забобонний монгол повірив, що йому загрожує небезпека. Охоплений поганим передчуттям, грізний завойовник відправися додому, але в дорозі занедужав і незабаром помер. (1227 р.) У заповіті Чингізхан призначив своїм спадкоємцем третього сина Угедея, але поки він не буде проголошений Великим ханом (імператором) смерть великого правителя мала зберігатися в таємниці. Похоронна процесія рушила зі стану Великої Орди на північ, до ріки Керумн. Заповіт монгольського володаря виконували з такою старанністю, що людей, які траплялися на шляху процесії, убивали. Був похований у долині Керумна. [1, с. 6-9]
Так закінчився шлях одного з найбільших завойовників, що будь-коли жили на землі. Народившись у маленькому монгольському племені, він, син рядового вождя, домігся того, що його армія переможно пройшли від кордонів Китаю до берегів Дніпра.
Ніхто в Китаї не чув про Європу і ні одна людина в Європі не чула про Китай. І, наскільки нам відомо, ніхто не подорожував із Європи в Китай. До моменту його смерті в 1227 р. він з'єднав їх дипломатичними торговими вузами, які залишаються і по сьогодні.
За двадцять п'ять років армія монголів підкорила більше царств і народів, ніж Римська імперія за чотири століття.
Чингізхан зі своїми синами і внуками підкорили собі найгустонаселеніші країни тринадцятого століття. За всіма параметрами площа завойованих територій чи число підкорених царств, Чингізхан більш ніж в два рази перебільшує будь-якого завойовника в історії. В період розквіту його імперія досягла біля 11-12 мільйонів квадратних миль (територія рівна за площею всьому Африканському континентові і значно більше всієї Північної Америки, включаючи США, Канаду, Центральну Америку і Карибські острови. Вона простягнулась від засніженої Сибірської тундри до гарячих рівнин Індії, від рисових плантацій В'єтнама до пшеничних полів Угорщини і від Кореї до Балкан Завоювання Чингізхана зворушують уяву і досягають до меж неосяжного.
Хоча створена ним імперія зрештою розпалася через невміле правління наступних монгольських володарів, так і внаслідок об'єктивних історичних закономірностей, вона залишила численні свідчення своїх перемог над іншими народами.
Розділ ІІ. Русь під монголо-татарським пануванням

2.1 Становище Русі напередодні походів

Київська держава, подібно до інших ранньо-середньовічних держав існувала недовгий час. Протягом двох століть (за життя Володимира до 1015 року) відокремилося Полоцьке князівство і в середині ХІІ ст.. відійшли під проводом своїх династій. Останні землі, що входили як складові частини України Руси. З величезної держави Володимира та рослава залишилася тільки Київщина з її пригородами. Деякий час існував титул Великого князя, але він щораз більше перетворювався на номінальний; фактичної влади Великий князь не мав.
Причин занепаду Київської Руси було багато. Перша з них - надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до складу її входили не лише українці але й цілий конгломерат народів, об'єднаних владою спільної династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори мало залюднених земель утворювали і так слабу комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, то волі старшого брата, дядька, а іноді племінника вони супротивилися. [12, с. 179-180].
Дуже показовою була спроба в кінці ХІ ст.. встановити колегіальність рішень, скріплених хресними цілуваннями на з'їздах князів, снемах. Але, вже перший Любецький з'їзд 1097 року не дав позитивних наслідків. У середині ХІІ ст. снеми припинились, не ставши постійною інституцією федеративної держави. [2, с. 211-212]
Одночасно з послабленням влади князя, знов збирали голос віча, орган переважно боярства та міського купецтва, патриціяту. Бували випадки, коли віче скликав князь, бувало збиралося воно само. Віче втручалось у всі справи, ламало спадкові права князя, обирало любих йому осіб, відчиняли їм міські брами і „показувало путь” нелюбим.
Третьою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздрібнення її. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом і Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того спостерігалось два процеси: намагання Великого князя Київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави своїми династіями.
Послаблення Київської держави, природно, викликало її зубожіння: припинилися данини, що їх одержувала вона з різних частин, військо, яке держава могла виставити, залежало вже від тих князівств, на які вона розпалася.
Водночас із послабленням держави загострювалися міжусобні війни князів за великокнязівській стіл і між окремими князівствами - за Київ та інші міста. Трагедією міжусобиць було ще й те, що князі часто закликали собі на допомогу половців. [12, с. 180-181]
Половці вже нікому не давали переходу, грабували і забирали в неволю, що тільки могли. А осмілені княжими уособицями далі почали й самі набігати на українські землі, особливо на Київщину та Переяславщину. [2, с. 109]
Протягом двох століть Київська держава розпалася на 15 окремих земель, які заперечували права Києва на загальний провід . І одні краще, інші гірше організовували своє власне життя, як суверенні держави.
Процес розпаду великої держави був властивий не тільки Україні. Монархія Карла Великого поділилася на три частини - Італію, Францію, Німеччину, а ці частини ділилися на менші. Європейські держави вийшли з того поділу обновленими, відродженими але цього не сталося з Київською державою, бо якраз в часи її найбільшого ослаблення на неї чатував новий ворог - монгольські орди, що дістали у нас назву татар. Ці орди довершили занепад Київської держави, на тлі якої піднімалося Галицько-Волинське князівство, що продовжило на сто років існування Української держави з новим політичним осередком на заході, об'єднало всю Правобережну Україну і зберегло її історичні традиції.
2.1.1 Перша битва і поразка руських князів на річці Калці з монголо-татарами.
Середньо-азійські степи, що досить вже нашкодили нашому життю й культурі, викидаючи в наші степи раз у раз все нові лихі орди кочові, на місце тих, що вже ослабли в боротьбі з нашим народом і стратили свою дикість в пожиттю з ним, - викинули ще раз хижу і дику орду на шкоду і погибель українського життя. Це були монголо-татари, що в 1230 рр. рушили на Україну. [2, с. 117]
Найкращі воєначальники Чингізхана, Дубе і Субутай, перейшли південне узбережжя Каспійського моря, північну Персію, південний Кавказ, розбили грузинське військо і з'явилися в степах північного Кавказу. Тут зустріли їх сили половців, ясів, кочосів та інших кавказьких народів. На Подонні в 1222 році монголи розбили половців, причому кількох ханів було забито, а старий Котян - тесть Мстислава Галицького з рештками половців відступив до Дніпра. Котян звернувся до Мстислава Галицького та до інших українських князів, прохаючи допомоги. У Києві відбувся з'їзд князів, на якому вирішено допомогти половцям. [12, с. 113-184] Тоді бо Мстислав Романович був князем у Києві, а Мстислав Святославович у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславович Удамей у Галичі - це були старійшини в Руській землі. А Юрія (Всеволодовича) князя суздальського не було Ще були князі молоді Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславович, київський Тоді князь половецький охрестився Бастий. [9, с. 393]
Всього зійшлося на рать двадцять три князя. Думали довго, але договоритися не могли. Мстислав Удамей наполягав, що потрібно нападати на татарський табір під Маріуполем. Ця ідея багатьом подобалась. Однак князі не могли ніяк вибрати одного воєводу для всіх полків. Тим часом із степу прибіг один із гінців. Він розповів, що незнайомі татари густо рухаються до Дніпра. Це пришвидшило рішення іти проти татар, направляючись через Дніпро біля острова Хортиця.
Князі зійшлися в такій думці: кожен князь іде сам по собі своєю ротою, ніхто другому нехай шляху не перебиває. Хто перший захопить татарський табір, той по-чесному повинен поділитися з іншими князями. Після цього всі поцілували хрест. Коли князі встали, князь Василько був дуже задуманий і заклопотаний. Він казав, що не так треба воювати. Не багатства татарського треба шукати, а розбити ворогів вщент. А йти врозбрат, коли кожен відвертає лице від іншого - це своєю волею накликати на себе біду. Князь Мстислав Удамей мав великий військовий досвід - він все життя провів в ратних справах, борючись за кого завгодно лиш би була вигода. Він не зрадів покинутому татарами табору на берегах р. Калки. Хоча Мстислав дав приказ підрозділу готовитися до бою і надіти кольчуги.
На розвідку князь вислав свого юного зятя Данила Романовича з полками. Дуже швидко від Данила прискакав гонець з звісткою, що татари дуже близько. [12, с. 263, 287, 281]
Мстислав же Романович і Мстислав Святославович сиділи в стані, бо нічого не знали. Мстислав Мстиславович їм нічого не казав через зависть, бо велика негода була між ними. Коли зійшлися війська між собою, Данило виїхав вперед і був поранений в груди, але через молодість (18 р.), відвагу і мужність не чув ран, кріпко боровся, побиваючи татар. Татари утікали. Данило побив їх своїм військом, але інші полки зітнулися з ним, і бачачи, що все сильніше налягають вороги, почав тікати, і лише тоді побачив рану. [9, с. 394].
Одна частина татарських військ взяла в облогу табір князя Київського Мстислава Романовича. Він не тримав зв'язку з іншими підрозділами. Бажаючи слави хотів один, без чужої допомоги знищити татар. В полудень цього дня київляни стали табором на березі Калки. Вони як зазвичай поставили кругом вози, і коли біля них промчалась лавина половців воїнів. Одинадцять князів, які були в Київському війську поклялись битися до останнього подиху. Київляни тісно скріпили вози, відгородившись червоними щитами і залягли під колесами. Вони уражали татар стрілами, відбиваючись мечами і сокирами.
В битві на р. Калці і довгім Залозному шляху загинуло багато руських богатирів.
Так по вині недалекоглядних, заздрісних і ворожих між собою князів не бажаючих з'єднати свої сили в єдине, Залозний шлях став шляхом загибелі найвідважніших руських воїнів.
На березі Калки, на високому кургані, Субудай-багатур скликав своїх тисячницьких і сотницьких на торжеств енну молитву богу війни Сульде. Татари принесли дошки, відірвані від руських возів і розставили їх на зв'язаних князів. Триста татарських воєначальників посідали на ці дошки. Піднімавши чаші з кумисом, вони возхваляли грізного Бога війни Сульде. Відмовившись від грошей за викуп найзначніших руських князів, татари жертвували Богу Сульде цих полонених, які насмілились піти в бій з військами „посланого небом” Чингізхана. [17, с. 286-287] Після цього татарське військо вернулося назад і попустошивши Поволжя пройшло степами до Туркестану.
На Україні забули про татар і думати, а тим часом завоювання Чорноморя по цім поході у татар стало рішеною справою і її тільки відклали до слушного часу.
2.1.2 Оборона міст від ворожих нападів
Загарбання руських земель почалося за часів Батия (Бату, інакше Саїнхана) - онука і наступника Чингізхана. Поставивши своєю метою оволодіти Руссю, Батий не приховував своїх цілей щодо Східної Європи. [11, 12]
Батий 1236 р. з величезним військом вступив на земля волзьких бумар, спустошив мордовські та буртаські землі. Зимою 1237 р. монголо-татари почали воювати за рязанські землі.
Наступного року - спустошена Москва. Москву було взято за п'ять днів. Незабаром впав після восьмиденної облоги Володимир - столиця Північно-Східної Русі. [6, с. 16]
Навесні 1238 р. завойовники вирушили в напрямку Новгорода, але не дійшовши за 100 верств до Новгорода повернули на південь. Пройшовши по окраїнах смоленської землі і Чернігівського князівства Батий підійшов до м. Козельська, яке тримав в облозі два місяці, але взяти не зміг. Тільки отримавши підмогу з Волги, загарбники захопили місто.
Наступного, 1239 р. почалася навала монголо-татар на Південно-Західну Русь. З березня вони захопили Переяслав (південний), потім Глухів. Довго оборонявся стародавній Чернігів і тільки після того як місто підпалили і людей вибили, завойовники в жовтні увійшли в місто.
Наприкінці року монголо-татари вторглися в Крим. Восени 1240 р. Батий з величезними силами, прорвавши лінію валів-укріплень на р. Рось підступив до Києва. На чолі полчищ загарбників були крім Батия відомі монгольські полководці: Бурун дай, Субедей, Гурюк, Менгу. [5, с. 24-25] Літописець повідомляє що „обступила сила татарська Київ і в облозі город був. І вся земля була сповнена Руськая ворогами. І поставив Батий пороки під город і били вони день і ніч”. [9, с. 379].
Мужньо боролися кияни на чолі із хоробрим галицьким воєводою Дмитром. Останнім оплотом була Десятинна церква, за кам'яними стінами якої загинуло багато захисників міста. Сама ж церква, переповнена людьми обвалилася від ударів стінопробивних знарядь. 6 грудня (за іншими джерелами (9 листопада) 1240 р. Київ було взято, а всі люди, від малого до великого вбиті мечем.
Монголо-татари зруйнували також Вишгород, Білгород, обманом здобули Колодяжин, захопили Кам'янець Ізяслав, стольні міста Володимир, Галич, Галицько-Волинського князівства і інші міста. Орди Батия вийшли на західні рубежі Русі. Проте деякі укріплені міста Південно-Західної Русі, зокрема, Кременець, Данилов, монголо-татари так і не змогли захопити.
Успіх загарбників пояснюється насамперед відсутністю єдності руських князів в умовах феодальної роздробленості, а також тим, що ворог мав переважаючі сили, використовував при облозі пристосування для ламання фортечних стін, метання каміння, перекидання через фортечні стіни посудин із нафтою, що призводило до пожеж. Останнє часто викликало паніку серед захисників міст-фортець. Основним озброєнням монголо-татарів були лук, стріли і сокири. Для перетягування стінобитних знарядь використовувались канати. Важливим видом озброєння були списи, часто з гачком для стягування вершника з коня.
1241 р. полчища монголо-татар вторглися в Польщу, Чехію, Моравію, Волощину, Трансільванію. 1242 р. - в Хорватію і Дамнацію. Прорвавшись через так звану „Руську браму” в Карпатах і подолавши при цьому мужній опір карпатських русинів і угрів, монголо-татари, на чолі з Батиєм вдерлися в Угорщину, Словаччину, яка тоді була під владою Угорщини.
11 квітня 1241 р. у гирлі притоки Тиси-Слакої були розбиті монголо-татарами угорські війська на чолі з королем Белою ІУ.
В Європі в такий відповідальний історичний час не було єдності між державами для організації спільної боротьби з грізним ворогом. Жодна європейська країна в тому числі і папська Курія, на яку покладали надії народи, що сповідали католицьку віру, не вживала ніяких реальних заходів для організації відсічі.
Героїчний опір народних мас зберіг від ворога польське місто Вроцлав, словацькі Братіславу, Комарно, моравські Брно, Оломоуц, Хорватські Опит, Трнаву та інш. Це пояснюється ще й тим, що в Центральній Європі монголо-татари не використовували важкі пристосування для облоги міст, залишені на Русі.
Кочовики, сили яких на той час вже були підірвані боротьбою з Руссю, яка не скорилася і загрожувала їм з тим, не могли подолати опір європейських народів. Зазнавши удару під Оломоуцем та іншими містами, монголо-татари незабаром повернули від берегів Адріатики через Болгарію, Русь і відійшли на схід. [5, с. 26-27]
Героїчна боротьба руського народу ослабивши наступальний порив завойовників, не тільки зберегла від розгрому європейську цивілізацію. Великий опір, який зустрів Батий на Русі, мало велике значення для неї самої. Русь зберегла свою організацію, управління, культуру, віру. На території руських князівств фактично не було ординської адміністрації. В історичній перспективі це дало змогу для самостійного розвитку країни і для боротьби проти влади завойовників.
Однак залежність від завойовників руські князі змушені були визнати - спустошена Русь ще не могла надіятись на свої сили дати відсіч новим нападам. В 1243 р. Батий повернувшись із західного походу на Волгу і заснувавши велику державу - Золоту Орду, визвав до себе великого володимирського князя Ярослава Всеволодовича. Із рук хана Ярослав Всеволодович прийняв ярлик на велике княжіння. Батий призначив його найстаршим над усіма руськими князями. Ярослав повернувся в свої землі з великою честю. Це був акт формального визнання залежності від Золотої Орди. Однак до фактичного встановлення іга ще було далеко. [6, с. 16-17]
Спустошені міста і села, витоптані квітучі ниви і сади, численні людські жертви - такий слід залишила „Батиєва рать”. Від багатьох поселень на Русі збереглися тільки назви в літописах. Монгольська навала тяжко позначилася на сільському господарстві, ремеслі і торгівлі. Чимало народів внаслідок встановлення золотоординського іга втратили свої історичні назви, зокрема половці, хазари, волзькі болгари, які з часом стали складовою частиною татарського, казахського, башкирського, чуваського та інших народів.
Так, небагато численні монголо-татари засвоїли мову завойованого населення Половецького степу (Приазов'я) - половців, змішалися і поріднилися з кіпчаками, і земля отримала верх над природніми і расовими якостями татар і всі вони стали ніби кіпчаки. Монголо-татари встановили режим систематичного терору, причому грабежі, розорення і масові вбивства стали їх постійним заняттям.
2.1.3 Методи управління завойованими територіями
Золота Орда не мала сили окупувати Русь повністю і поставити її у васальну залежність. Руссю безпосередньо управляли місцеві князі, більшість яких були перетворені у васалів золотоординського хана. Щоб зміцнити їх залежність, золотоординські хани намагалися розпалювати феодальні уособиці, підбурювали одного князя проти іншого. У цій політиці вони не гребували ні підкупом, ні обманом, ні вбивством. Так, у 1246 р. за наказом Батия був убитий чернігівський князь Михайло Всеволодович, в особі якого Батий вбачав небезпечного для Золотої Орди політичного діяча.
Незабаром від рук ворога загинув чернігівський князь - Андрій Мстиславич.
30 вересня цього ж року в далекому Кара-Корумі було отруєно видатного руського діяча того часу Владимирського князя Ярослава Всеволодовича та ін.
Однак Золота Орда не змогла придушити прагнення Русі по політичної незалежності. З самого початку золотоординського іга народ не припиняв боротьби проти поневолювачів. Перший удар золотоординському пануванню завдала хвиля народних повстань. У лісах, степах, плавнях базувалися загони воїнів, які систематично давали відсіч загарбникам.
Велику роль у консолідації антиординських сил зіграла і політика видатних полководців і дипломатів Русі. Зокрема, Галицько-волинський князь Данило Романович. [3, с. 30].
В 1245 р. хан Могучій прислав посла до Данила, щоб віддав Галич якомусь іншому князеві, що випросив собі грамоту у хана на галицьке князювання. Данило побачив, що як він не поклониться ханові, не признає зверхньої власті його над собою, то Орда знайде на нього якогось претендента і не дасть йому спокою. З стидом і жалем мусів їхати в Орду і, поклонитися ханові. Хан прийняв його з честю, але дав йому почути свою власть. Данило одержав від хана підтвердження своїх прав на свої землі, але, за те мусив признати себе татарським холопом, підручником. Хоч гірко і соромно було Данилові кланятися татаринові, але ця подорож зміцнила його становище і ніхто з сусідів не наважувався нападати на Данила. Однак Данило не мирився з підданством татарам і чекав тільки хвилини, щоб скинути його з себе та вирвати з татарським рук Київщину. [2, с. 124]
Ще у 50-х р.р. ХІІІ ст. Данило намагався створити для боротьби проти Золотої Орди оборонний союз, до якого приєднався князь володимиро-суздальський Андрій Ярославич, князь тверський і переяславський Ярослав Ярославович та ін. До цього союз мав намір залучити польську курію. Так, сподіваючись за допомогою папи створити європейську анти ординську коаліцію, Данило Галицький прийняв від рук папи корону і в м. Дороги чинні навіть коронувався. Але папська курія не справдила надій Данила. 1245 р. на церковному соборі в Ліоні обговорювались питання про встановлення зв'язків з ординцями. Тоді ж папа Інокентій ІУ відправив місію в Орду на чолі з Плано Карпіні. Завданням місії було схилить як руських князів, так і правителів орди до католицизму. Папський двір намагався використати монголо-татар для поширення на руських землях католицизму. 1253 р. нове посольство в Орду було послано на чолі з Гільомом, де Рубруком. Але руська дипломатія в особі передусім Данила Галицького і Олександра Невського зуміла нейтралізувати підступи папської курії і зберегти економічні та політичні позиції руського духовенства. [11, с. 52]
Народні рухи, а також політика деяких руських князів, змусили Золоту Орду залишили непорушними політичний і церковний уклад (1261 р. в Сараї було навіть створено спеціальну руську Єпіскопію) Русі. Золото ординцям залишалося пристосовувати місцеві порядки до цілей, які переслідувала їх політика. З метою придушення народних виступів і посилення експлуатації у деяких землях Русі було створено військово-політичну організацію баскаків. Особливі військові загони відповідно до їх чисельності, очолювалися десятниками, сотниками, тисячниками і темниками. Вони формувалися не лише з золото ординців, а частково з місцевого населення. Загони були в розпорядженні баскаків (намісників) - у Моноголії їх називали „таньмачі”. Баскакські загони діяли переважно у Північно-Східній Русі, зокрема в Мурманській, Рязанській і Суздальській землях, а також на території Смоленського, тверського, Ростовського, Курського, Володимирського князівства. Дещо пізніше виникли баскакські загони і у деяких районах Південно-Західної Русі, зокрема в Волховській та Галицькій землях. Основним обов'язком баскаків було тримати у покорі місцеве населення.
Деякі радянські історики, зокрема В.В.Карчалов приходить до висновку, що баскаки виступають не в якості „намісників”, що забезпечують покірність місцевого населення ординській владі власними збройними загонами, а як представники хана, що лише контролювали діяльність руських князів і доповідали хану про випадки непокірності. [7, с. 154]
Існувала на Русі відповідна система повинностей і зборів: поплужне (поземельний податок - від плуга), кормове (утримання ханської адміністрації і тієї що відряджалась на Русь у „службових справах”), ямне (надання підвід для поштового зв'язку та перевезення ханських чиновників), тамча (мито). Найважчою повинністю була „війна” - виставлення певної кількості воїнів для участі в грабіжницьких, монголо-татарських походах. Золото ординці обкладали руське населення різними поборами. Були випадки, як татари на Русі забирали в рабство одного з трьох синів, часто забирали неодружених чоловіків, жінок. З інших же брали у формі викупу брали по шкурі ведмедя, чорного бобра, тхора і чорної лисиці. Коли ж не було нічого, то забирали в неволю
Жорсткі методи баскакської системи викликали невдоволення населення.
У 50-х рр. ХІІІ ст. прокотилася хвиля невдоволень у Новгороді, в 60-х - у Ростові, Суздалі, Владимирі, Устюзі, Ярославлі. Народний анти ординський рух, незважаючи на жорстоке його придушення зростав. Так, в кінці ХІІІ ст. відбулося повстання в Курському князівстві проти розбійницького розгулу, знущань ханського баскака Ахмата, 1289 р. із Ростова жителі вигнали ординських загарбників.
В деяких районах анти ординський рух очолювали князі. Так, у Південно-Західній Русі точилася жорстока боротьба проти двох монголо-татарських орд - Мауці (Могучого) і Куремс (Корени), яку успішно вів галицько-волинський князь Данило Романович. Зокрема, в 50-х рр. ХІІІ ст. він визволив від загарбників міста Медженбіж, Болохів, Городок, Симач, Жидачів та ін. Незважаючи на те, що в 1257-1259 рр. Галицько-Волинська Русь після походу Бурундая на чолі великого війська була підкорена монголо-татарами, все ж таки Галицько-Волинське князівство залишилось єдиним у Південно-Західній Русі, де влада Орди була номінальною. Правителі Золотої Орди усвідомлювали, що Галицько-Волинське князівство є форпостом європейських держав, які залишилися поза ординським контролем.
Активний антиординський рух примусив золотоординських політиків дещо видозмінити систему експлуатації Русі з метою забезпечення регулярних надходжень данини і стримати до деякої міри народні повстання. Нові методи полягали в тому, що з одного боку, в організації перепису тобто в підрахуванні об'єктів обладання і суми данини, з другого - в передачі права і обов'язку збирати й доставляти в Золоту Орду данину руськими князями В 50-х рр. ХІІІ ст. монгольський хан Менгу дав наказ зробити перепис населення Русі. Він призначив на Русі даругу (особа, відповідальна за збирання податків), який і відправив переписувачів („численників”) в Муромську, Суздальську і Рязанську землі. Населення було поділена на десятки, сотні, тисячі і тьми (десятки тисяч). Податку не підлягало тільки духовенство, на яке загарбники опиралися у своїй політиці. Незабаром даниною була обкладена переважна більшість земель Русі. Наприкінці ХІ Уст золотоординські хани від баскакства на Русі, а також від існуючої системи відкупів. Данину збирали вже не ординські даньщики, а руські князі.
Передача права (обов'язку збирати і доставляти в Орду данину руським князям мала серйозні політичні і економічні наслідки для Русі. Адже князі, яким доручався збір данини, були поставлені в привілейоване становище перед іншими князями, і, таким чином в майбутньому використовували свою владу для об'єднання земель і зміцнення великокнязівської влади, а з часом і згуртування анти ординських сил.
Щоб розпалювати боротьбу між окремими князями за великокнязівський стіл у північно-Східній Русі ординці присвоїли собі право призначати великого князя. Саме великокнязівській стіл став одним із знарядь активізації на Русі феодальної ворожнечі.
Орда орієнтувалася на „слухняного” князя в інтересах збереження своєї влади на Русі, а руські князі заручались „ласкою” Золотої Орди, прагнучи використати останню для зміцнення свого становища, подолання між князівських уособиць, що, в свою чергу, створювало умови для посилення політичної централізації Русі.
Ординці підтримуючи і посилюючи феодальну роздробленість, намагалися перешкодити зростанню політичної єдності руських земель і іншими методами. Наприклад, щоб ще більше ослабити Київ, хани передавали його різним руським князям, через що він почав швидко втрачати своє значення економічного і політичного центру Русі. Отже, уже не міг стати об'єднуючим ядром руських земель. Незабаром Київ втратив хоч і тимчасово, значення релігійного центру.
Весь період золотоординського іга на Русі позначається безперервними спустошливими набігами. Загарбники, захопивши місто, виганяли жителів у поле, потім грабували домівки, ремісників молодих чоловіків і жінок забирали у неволю. Монгольське панування своїм кривавим брудом не тільки гнітило, а й ображало й висушувало саму душу народу, який став його жертвою.
2.2 Створення Золотої Орди

2.2.1 Території розміщення
У придонських і приазовських степах 1243 р. Батий заснував державу, що мала назву „Улус Джучі”, яка в свою чергу складалася з двох частин - „Білої Орди” на захід від Волги і „Синьої Орди” на схід від Волги. За давньоруськими літописами „Біла Орда” звалася „Золота Орда”. Саме цей термін і усталився у вітчизняній історичній літературі. Білий колір у тюркських народів - синонім заходу. В.А.Артамонов вірно зазначив, що в історичній літературі Синя Орда локалізується на захід від Волги помилково.
Столицею новоствореної держави став Сарай-Бату (неподалік сучасного міста Астрахань, з часом її було перенесено в Сарай-Берке, біля сучасного Волгограда). [3, с. 27]
В територіальному відношенні Золота Орда звичайно асоціюється з степовими просторами, вщент заселеними кочівниками, а десь посередині безкінечних степів знаходиться столиця держави місто Сарай. Якщо оцінювати загальну площі, то Золота Орда безсумнівно буде величезною державою середньовіччя. Арабські і перські історики ХІУ-ХУ ст. сумарно розказали про її розміри в цифрах, які були у свідомості очевидців. Один із них відмітив, що довжина на 8,а ширина на 6 місяців дороги. Інший трохи скорочував розміри: до 6 місяців дороги в довжину і 4 - в ширину. Третій, опираючись на конкретні географічні орієнтири повідомляв, що ця країна простягається „від моря Константинопольського до річки Іртиш в довжину на 800 фарсахів, а в ширну від Дербента до міста Болгара, що є приблизно 600 фарсахів.
Специфіка золотоординських границь полягала в тому, що всі навколишні народи намагалися селитись, як найдальше від районів проживання монголів через зрозумілу турботу про свою безпеку.
Також територія держави не була стабільною і змінювалась впродовж всього періоду її існування, вона то збільшувалась, то зменшувалась.
Загальна територія держави в ХІІІ ст. займала такі прикордонні території. Східні кордони Золотої Орди включали області Сибіру Ібіру з прикордонними річками Іртиш і Чуле ман, які відділяли володіння Джучиндів від митрономії. Крайніми районами були Барибінські і Кулундінські степи. Північна границя на просторах Сибіру знаходилась в середній течії ріки Об. Південний кордон держав починався в перед гір'ях Алтая і проходив північне озеро Балхаш, потім тянулось на захід через середню течію Сирдарі, південніше Аральського моря.
Північний півострів також складав частини Золотої Орди з самого початку її існування. Саме після включення в територію цьої держави - він одержує нову назву - Крим, за назвою головного міста цієї території.
Але самі ж монголи займали в ХІІІ-ХІУ ст. лише північну, степову частину півострова. Його побережжя і гірські райони представляли в цей час ряд напівзалежних від монголів малих феодальних володінь. Найбільш важливим серед них були італьянські міста-колонії Кафа (Феодосія), Солдат (Судак), Чембало (Балаклава). В містах південного-заходу існувало найбільше князівство Феодоро, столицею котрого був добре укріплене місто Мангуп. Відносини з монголами італьянців і місцевих феодальних власників підтримувались завдяки жвавій торгівлі. Але це анітрохи не мішало саранським ханам час від часу нападати на своїх торгівельних партнерів, і ставились до них як до підкорених.
При розгляді русько-ординських кордонів особливий інтерес викликають деякі його частини, які можна назвати буферними зонами. Буферні зони представляють досить обширні райони між володіннями Русі і Золотої Орди, протяжність яких з півдня на північ становила від 50 до 200 км.
Поява буферних зон на Русько-ординській границі була результатом монгольських походів 1237-1240 рр.
Під час не однократних походів по цих областях військ Батия населення їх було частково знищено чи взято в полон, а частково переселилось в більш спокійні північні райони. Володівши такими землями руські князі в результаті опинились з однієї сторони в небезпечнім сусідстві з монголами. З другої сторони, економіка цих районів була не просто підірвана, а потребувала великих зусиль для її відродження В результаті деякі князі залишали свої уділи і перебираючись на північ служили у заможніших феодалів.
Такі буферні зони можна відмітити в верхів'ях Дністра і південного Бугу (місто Бакота і Болоховська земля), під Курськом (Ахматові слободи) і в районі Тульського Степового коридора. Останній являє собою широкий і широковрізаючийся в руську територію степовий клин вздовж правобережжя верхів'я Дона до Оки.
Особливо потрібно відмітити, що воєнна міць Золотої Орди дозволяла зберігати в недоторканості границі держави впродовж всього ХІІІ ст. і на початку наступного століття. Але в другій половині ХІ Уст положення різко змінилось, монголи вже не мали сил утримувати свої розтягнені кордони, і Золота Орда один за одним почала втрачати крайні території.
2.2.2 Державний устрій Золотої Орди
В усіх монгольських державах, що виникли в ХІІІ столітті утвердились правлячі династії, які вели свій рід від Чингізхана. Голова кожної з них розглядав виділену йому територію не як державу, а як родове володіння. Кіпчакські степи отримав старший син Чингізхана Джучі, який і став засновником правлячого тут багато чисельного сімейства Джучидів. В повній відповідності з цим кожний, що вступав на саранський престол ханів називав свою державу просто „улус” (народ, даний в уділ, володіння). Зберігся ярлик хана Тохмамиша, в які він називає свою державу Великим Улусом. Щодо назви держави Джучидів, то іноді арабські і персидські літописці часто називали іменем правлячого хана. Так Золоту Орду називали улусом Джучі, улусом Бату, улусом Берке, улусом Узбека. Нерідко ці назви використовувались не тільки в період правління того чи іншого хана але й після смерті.
Можна не сумніватися, що термін „Золота Орда” був на Русі, в розговорній мові вже в ХІ Уст але в літописах цього періоду ще не згадується. Назва „Золота Орда” з'являється тільки після того, як всі шахи монгольського владарювання стер час.
З першого року свого існування Золота Орда не була суверенною державою, а очолюваний нею хан також не рахувався незаконним правителем. Це було викликано тим, що володіння Джучинів, як і інших монгольських царевичів юридично складали єдину імперію з центральною владою в Каракорумі. Каан, який знаходився там, відповідно однієї із статей яси (закону) Чингізхана мав право на визначену частину доходів із всіх завойованих монголами територій. Більше того, він мав в цих областях володіння, які належали йому. Тільки центральна каракорумська влада мала право рішати найважливіші економічні і політичні питання. Сила центральної влади, що трималася лише на авторитеті Чингізхана була ще настільки велика, що хани Батий і Берке продовжували додержуватися по відношенні до Каракоруму шляху чистосердеччя, покірності і дружби. [16, с. 205]
В 60-х роках ХІІІ ст. навколо какакорумського престолу розгорнулась міжусобна боротьба між Хубілаєм і Арта-Бугом. Перемігши Хубілай переніс столицю із Каракорума та територію завойованого Китаю в Хан балик (сучасний Пекін). Правлячий в Золотій Орді Меншу-Тимур, підтримавши в боротьбі за верховну владу Аріг-Буга не визнав за Хубілаєм права верховного правителя всієї імперії і покинув столицю.
З цього моменту Золота Орда одержала повну самостійність в рішенні всіх питань зовнішнього і внутрішнього характеру. В час одержання повного суверенітету в Золотій Орді вже уснівала своя внутрішньодержавна структура. Основою цієї системи було армійське десятинне розрахування всього населення держави. Вся держава поділялась на ліве і праве крило. В улусі Джучі праве крило складало володіння хана Бату. Ліве крило було під владою його старшого брата хана Орди.
В початковий період існування Золотої Орди крила відповідали найбільшим адміністративним одиницям держави. Однак пізніше крила були розділені на чотири основних територіальних одиниці, які очолили улус беки. Ці чотири улуса називались Сарай, Решт-і-Кипчак, Крим, Хозерм.
Основою адміністративно-територіального поділу Золотої Орди була зулуська система. Суть її полягала в тому, що когочі феодали мали право на отримання від самого хана чи іншого багатого степового аристократа певного уділу - улусна. За це власник улуса був зобов'язаний видавати у випадку необхідності певне число повністю озброєних воїнів (в залежності від розмірів улуса), а також виконувати різні податкові і господарські повинності. Улуси не передавалися у спадок від батька до сина.
В початковий період існування Золотої Орди великих улусів було не більше 15 і границями між ними частіше всього були ріки.
Одночасно з встановленням адміністративно-територіального поділу проходило формування апарату управління господарством. Період правління Бату і Берке з повним правом можна назвати організованими в історії Золотої Орди. Були оформлені феодальні володіння аристократії, появився апарат чиновників, була закладена столиця, утверджені і розпреділені податки і повинності.
Податки Бату і Берте характеризуються абсолютною владою ханів, авторитет яких визначався розмірами награбованих багатств. [3, с. 17-19]
Хан, який стояв на вершині піраміди влади, значну частину року кочував по степах в оточенні своїх дружин і великого числа придворних. Тільки короткий зимовий період проводив в столиці.
В ханських ярликах перечислюється велика кількість чиновників. Для безпосереднього правління ними були створені дві вищі державні посади: беклярібек (великий князь) і везір. Оба чиновники знаходились на одному щаблі феодальної ієрархії, але більшу роль в державному апараті відігравав беклярібек. В його руках була зосереджена значна влада, він був головнокомандуючий всієї армії, відав дипломатичними відносинами, мав значний вплив на релігійні справи. Зосередження такої влади в руках беклярібеків призводило до того, що вони ставали фактичними правителями Золотої Орди, диктували свою волю на престолі Джучідам. Найяскравішим прикладом були відносини Ногайця і Мамая.
В руках везіра була зосереджена вища виконавча влада, центральний орган який називався диван. Він складався з декількох палат на чолі із секретарями. Вони завідували такими сферами господарства як: фінансова, податкова, торгівельна і внутрішньополітична. Він не мав великого впливу в зовнішній політиці, але його роль в внутрішньому житті держави була велика, так як основною стороною його діяльності становив збір податків і данини з підкорених народів.
На завершення можна додати, що в Золотій Орді не практикувались характерні для Монголії курултаї, на яких всі представники роду Чингізидів рішали важливі державні справи.
Маючи в столиці владу, яка складалася з правлячого роду і багатих феодалів, ханові більше не потрібні були курултаї. Обговорення важливих питань він міг проводити збираючи вищих військових і громадських чиновників держави. Що ж до престолонаслідника, то велику роль грали явірцеві перевороти. [16, с. 230-231]
2.2.3 Міста Золотої Орди
Поява міст у монголів було способом утворення держав і формування його внутрішньої політичної і економічної структури. Міське життя дуже пов'язане з інтересами чиновників, а мале місто завжди виступало в ролі провідника політики центральної влади і було однією з його надійних опор. Існування міст було неможливе без існування міцної центральної влади і її послаблення стало однією з причин упадку осілого життя в Золотій Орді.
Містобудування в Золотій Орді пережило декілька стадій. Найраніше з них пов'язана з початковим існуванням держави, характеризується використанням монголами міст, які існували до їх появи в Європі і під час нападів 1236-1242 рр. Такі міста були відбудовані і використані в якості політичних і торгівельних центрів. Яскравим прикладом може служити в цього випадку Великий Бомар, колишня столиця Волжської Болгарії. При ханові Бату це місто деякий час відігравав роль столиці держави (до заснування Сарая) і саме тут почали карбуват и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.