На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Статья Процес боротьби українського народу за нацональну незалежнсть у 40-50-х роки ХХ столття. Рушйна сила цєї боротьби - Органзаця українських нацоналств, сторичний розвиток якої автор прослдковує до 1956 року.

Информация:

Тип работы: Статья. Предмет: История. Добавлен: 15.07.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Юрій Романишин,
кандидат історичних наук, завідувач відділу
періодичних видань Львівської наукової бібліотеки
ім. В.Стефаника НАН України
ОУН і УПА як історична реальність
суспільно - політичного життя України
У статті розкривається процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х рр. ХХ ст. Рушійною силою цієї боротьби автор вважає Організацію українських націоналістів (ОУН), передумови виникнення та історичний розвиток якої він прослідковує до 1956 року.

Існування різних наукових та ідеологічних напрямів і підходів, починаючи від 90-х років ХХ ст., дозволило накопичити певний теоретичний і фактичний матеріал, однак це ще не призвело до створення ґрунтовної узагальнюючої роботи із виникнення ОУН і УПА. Закінчення періоду первинного накопичення публікацій раніше замовчуваних архівних матеріалів та зняття цілого ряду ідеологічних "табу" з цієї теми викликає потребу в нових підходах до трактування історичних подій. Сьогодення вимагає від науковців нетрадиційних підходів до проблеми дослідження історії ОУН і УПА .
Головним предметом, у розбіжності трактувань є історія українських визвольних змагань 40-х років. Протягом останніх 9-10 років вийшли у світ ряд збірників архівних документів, що торкаються подій цього часу, зокрема у числі найбільш вагомих можна назвати праці проф. В.Косика ( Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Париж -Нью-Йорк - Львів, 1993. - 659 с.), В. Сергійчика (ОУН - УПА в роки війни. Нові документи і матеріали. - Київ: Дніпро,1998. - 940 с.), д-ра І.Біласа (Репресивна каральна система в Україні. Суспільно - політичний та історико-правовий аналіз. - Київ: Либідь, 1994 - Т." - 685с.) Збірки мають велику інформаційну вартість, але глибинне історіософське осмислення документально засвідчених явищ і подій автори залишили для читачів. Якщо розглянути праці, запропоновані деякими діаспорними дослідниками ( Т. Гунчак, П. Соболь, Ю. Бойко та ін.) цієї проблеми, то крім загальнозрозумілої для широкого загалу читачів "правильності" і "правоти", слід відзначити у їхніх працях відсутність глобального філософського осмислення феномену українських національно-визвольних змагань. Отже, мета цієї праці - розкрити процес боротьби українського народу за виживання й утвердження серед інших націй і народностей в період 40-50-х років ХХ століття.
Після програної великої битви під Полтавою за гетьмана Івана Мазепи і після зруйнування Запорізької Січі, через жорстокий натиск царської Москви здавалося, що ідея української держави зникла з душі українського народу назавжди й українська нація вже ніколи не підніметься до рівня державотворчих націй. Та минали століття, змінювалися речники і форми утвердження ідеї національної держави, але започаткована Б. Хмельницьким боротьба вже ніколи не припинялася.
Навіть у час жорстокого пригнічення всього українського великоруським колонізаційним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї, національного буття українського народу. Неоціненним досягненням української культури, і твором, що започаткував українську літературну мову, стала видана у 1798 р. "Енеїда" Івана Котляревського. Відтак українська національна ідея була сформована в документах Кирило-Мефодіївського братства та київської "Старої громади" 70-х років ХІХ ст. й була згодом пропагована українськими альманахами та національно-патріотичними часописами [1, с.7 - 8].
У тяжкі кріпацькі часи Україна зроджує поета-пророка Тараса Шевченка, який словами "Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте, і вражою, злою кров'ю Волю окропіте!" відновлює в українському народі дух до боротьби. Саме під впливом творів Тараса Шевченка відбувалося становлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідними культурними запитами. Зокрема, під впливом його ідей у 1891 р. група українських патріотів: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик заснували "Братство Тарасівців" і на могилі Кобзаря у Каневі склали присягу - боротися за волю України. Це Товариство, одним із найактивніших учасників якого був Микола Міхновський [2, с.27], немало прислужилося пропаганді української національної ідеї, а твір М. Міхновського "Самостійна Україна" став програмою дій для молодих українських націоналістів [3, с.17].
У час, коли народи Європи у вирі війни із зброєю в руках почали виборювати свою державність, за волю України постали Українські Січові Стрільці, вояки Наддніпрянської та Галицької Армій. Однак тому, що політичні умови в Україні не були всюди однаковими, проголошення вільної Української держави в різних частинах України проходило в різні терміни: 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Центральної Ради в Києві проголошено Україну самостійною державою, а 1 листопада 1918 р. у Львові утворено Українську Народну Республіку. Усі ці державно-правові акти були передумовою об'єднання українських земель в одній Соборній Українській Державі з центром у Києві.
Але ні польська шляхта, ні московські більшовики не могли змиритися з існуванням незалежної України. Прагнення народу до самостійного державного буття було нещадно придушено силою зброї й звірячим терором супроти мирного українського населення. Героїчна боротьба українського народу за свою національну державність у 1917 - 1920 рр. закінчилась трагічною поразкою. Чотири держави розділили її територію: Східні землі захопила Радянська Росія, створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку; Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща; Буковиною і Бессарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина. Таким чином, після декількох століть боротьби, на початку ХХ ст., у 1920 р. Україна і надалі залишалася поневоленою своїми сусідами. Таке положення закріплював Ризький договір від 18 березня 1921 р. між Польщею і Радянською Росією, а 1923р. на Нараді Амбасадорів у Парижі уся демократична Європа погодилася з таким статусом держав у повоєнній Європі.
Однак хоча здобута тоді молода Українська Держава проіснувала заледве кілька років, та все ж національна ідея не загинула, а, більше того, "відродження української державності в 1917 - 1920 рр. сприяло зростанню національної свідомості на всій українській етнічній території" [4, с. 357].
На нашу думку, після поразки національно-визвольних змагань українського народу його подальший національний розвиток міг би найповніше розвиватися на теренах саме Галичини. Принаймні офіційно задекларовані передумови для цього тут були. Зокрема, вважалося, що за нормами міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. Тому на Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню усі політичні права [5]. Окрім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов'язана поважати права українського населення, і з огляду на етнічний склад (64 % українців, 25 % поляків 10 % євреїв та 1 % - представників інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. До того ж, у ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що "окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування" [6, с.328].
Однак насправді все було інакше. Польські окупаційні власті проводили послідовну політику асиміляції українського населення, намагаючись довести Європі, що ніяких українців та їх проблем не існує. При цьому в Галичині різко зменшувалася кількість шкіл із українською мовою навчання, більше того, навіть у приватних гімназіях заборонялося вживання слів "Україна" чи "український" [7, с.181]. Марними були спроби громадськості створити і свій навчальний заклад у Львові, де після ліквідації українських кафедр в університеті Яна-Казимира протягом кількох років діяв підпільний університет, на 65 кафедрах якого навчалося майже 1500 студентів. Його було ліквідовано шляхом польських поліцейських репресій [8, с.154-155].
Та ще важче було на Східноукраїнських землях, які опинилися під окупацією більшовицької Москви. Органи московських ЧК - ГПУ - НКВС, взявши на себе функцію усюдисущого міністерства у справах "дружби народів" та "морально-політичної єдності радянського суспільства", вишукували й винищували на місцях усіх, хто виявляв ознаки, або міг стати носієм чи виразником національної політичної свідомості поневолених народів [9, с.91]. До того ж, у результаті форсованої колективізації, яка проводилася насильницькими методами, тисячі українських хліборобів були виселені в Сибір і на Крайню Північ. А щоб зламати хребет селянам, які традиційно були носіями української мови та культури, Москва організувала в Україні штучний голодомор. Восени 1932 р., коли майже все українське селянство було колективізоване, Московський більшовицький уряд запровадив масову здачу хліба державі. Оскільки плани збору виявилися нереальними, від селян забирали все, що й призвело взимку 1932 - 1933 р. до жахливого голоду, який поширився в усій Україні і призвів до масових смертей. Загинуло, за підрахунками істориків, більше 7-ми мільйонів чоловік [10, с.213] . Однак, у цей час в інших союзних республіках голоду не було. Це дає можливість стверджувати, що це був терористичний акт із боку держави проти українського народу [11].
Водночас на теренах Західної України, незважаючи на польський спротив, український національний рух не був, порівняно з тією територією, де хазяйнував більшовицький московський режим, у цілковито пригніченому стані. На Галичині діяли молодіжні організації "Луг", "Сокіл", "Пласт", які не дали загинути національній ідеї й готували молодь до нових визвольних змагань. Активізувало свою роботу товариство "Просвіта", що, розгортаючи по селах мережу читалень, ширило як загальноосвітню, так й національну й політичну грамотність. Не стояла осторонь цих процесів і греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, яка, користуючись величезним авторитетом народу, ревно плекала у віруючих любов до Бога і України. Подібні ж атрибути громадсько-політичного життя в радянській Україні були цілковито ліквідовані або змушені були стати на службу пануючому режиму. Таким чином, центром національно-політичного життя України, незважаючи на полонізацію краю, стає Галичина, а "Українським П'ємонтом" - місто Львів.
Між тим тисячі колишніх вояків Української Галицької Армії перебували в полоні в Польщі та Чехословаччині. Серед полонених була найосвіченіша західноукраїнська молодь [12, с.16]. У таборах для військовополонених діяли різноманітні гуртки, була створена Стрілецька Рада, видавалися різні часописи [13, с.20-21]. Однак час вимагав змінити тактику боротьби, бути готовими до нових подій, які очікувалися не лише з можливістю виникнення нової війни, але й тривалим перебуванням України під окупацією польських та московських загарбників. Тому в липні 1920 р. у Празі на засіданні Стрілецької Ради полковник Є. Коновалець обґрунтував ідею переходу на нові форми боротьби і створення нового проводу (керівництва. -Ю.Р.) для подальшого розвитку українського визвольного руху. Є. Коновалець виходив із того, що "війна не закінчена, тому зброї не складаємо, йдеться про те, щоб не дати закріпитись на західноукраїнських землях молодій польській владі" [14, с.406]. Це знайшло втілення в утворенні на цьому ж засіданні Стрілецької Ради нової організації - Української Військової Організації (УВО) - першої націоналістичної організації у післявоєнний період [15, с.72].
З утворенням Української Військової Організації збройна боротьба за українську державність повинна бути не ліквідованою, а тільки змінена щодо її форми, стати більше пристосованою до нових реалій суспільно-політичного життя. Тобто, регулярну українську армію повинно на певний період замінити організоване збройне українське підпілля. Продовження боротьби проти окупантів у нових формах повинно було б, на думку організаторів УВО, "тримати далі весь український народ у стані морально-політичної мобілізації, ставити безупинну перед очі своїм і чужим нестійкість та насильницький характер ворожої окупації і революційною дією творити потрібний морально-політичний капітал для ведення відповідних політичних акцій на зовнішньому форумі" [16, с.73].
Почалася робота щодо розгортання мережі УВО, налагодження її систематичної діяльності і опрацювання чітких політико-ідеологічних засад. Це було необхідно ще й тому, що до складу УВО входили люди різних політичних та ідеологічних переконань [17, с.4].
Для організацій УВО в Україні, причому як на західноукраїнських землях, так й на Наддніпрянщині, з-за кордону відряджувалися найактивніші члени УВО. Зокрема, з цією метою на Наддніпрянщину прибули сотник Іван Андрух, поручник Микола Опока, у Галичину - підполковник Юрко Отмарштан та ін. [18,с.73], а згодом до Львова прибув і сам Є. Коновалець.
Оскільки через терор ЧК на Сході України не було можливості розгорнути повноцінну діяльність, то головним плацдармом для УВО стали західноукраїнські землі (ЗУЗ), де ситуація напівдемократичної Польщі дозволяла хоч якось налагодити підпільну роботу. Для чіткішої організаційної праці ці землі були поділені на чотири округи. Усю діяльність УВО спрямовувала і контролювала "начальна команда", до якої входили начальник штабу - сотник Богдан Гнатович, бойовий референт - Михайло Саєвич, політичний референт - Дмитро Паліїв, керівник розвідки - Осип Думин та декілька членів команди, які не мали офіційних посад. Очолював "начальну команду" Є. Коновалець [19, с.39].
Завдання і мету діяльності УВО роз'яснювала спеціальна брошура, видана під назвою "У.В.О." відділом пропаганди організації [20]. У ній, зокрема, чітко окреслювалися два основні напрями дій УВО - організація пасивного і активного опору. Пасивний опір, тобто різні форми бойкоту польської влади, із залученням до них широких мас народу. До активних форм опору, оскільки вони передбачали бойовий характер, належали терористичні акти проти конкретних осіб, експропріаційні акти, тобто напади на державні установи з метою заволодіння коштами, які в умовах окупації вважалися українським багатством і тому повинні були повернуті народові, саботажі - нищення ворожого майна тощо. До активних форм опору залучалися лише члени УВО, оскільки виконання таких завдань було пов'язане з небезпекою для життя виконавців.
УВО займалося здебільшого суто військовими акціями, а були ж іще інші галузі роботи. Підростало нове покоління, яке треба було належним чином виховати і залучати до визвольної діяльності. Виникає, зрештою, ціла низка окремих, незалежних одна від одної, організацій як в Чехословаччині, так і в Галичині, де осіло найбільше українських емігрантів: Група Української Націоналістичної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Організація Вищих Класів Українських Гімназій та ін. [21, с.138]. Необхідно було під діяльність цих організацій "підвести" якусь спільну ідеологічну платформу. Сумнівів у керівників УВО практично не було - це повинна бути ідеологія націоналізму. Саме з цією метою на пропозицію Є. Коновальця апологет українського націоналізму Д. Донцов переїхав з Відня до Львова, щоб відновити видання "Літературно-Наукового Вісника", який повинен був стати рупором націоналістичної ідеології: "Націоналістичний "ЛНВісник" - "Вісник", між двома війнами у Львові, якраз мав за мету збудження нового "люду героїв" - "трагічних оптимістів", якими були поети і прозаїки нового журналу…" [22, с.914].
Саме зростаючий рівень національної свідомості дозволив усі українські організації об'єднати в одну революційно-підпільну, з чітко визначеними ідеологічно-політичним обличчям, структурою, єдиною програмою. Однак, прагнучи до об'єднання всіх націоналістичних організацій, Є. Коновалець не пропонує їх влиття до УВО, але пропагує створення з усіх існуючих нової революційної націоналістичної організації.
У результаті численних тривалих переговорів і консультацій із лідерами партій УВО прийшло до скликання Першої Конференції Українських Націоналістів, що відбулася 3 - 7 листопада 1927 р., і висловилося за те, щоб "створити єдину організацію українських націоналістів…" [23, с.27]. Отже, український націоналізм став, таким чином, "витвором української нації" [24].
На Першому Конгресі Українських Націоналістів, матеріали якого повністю були видруковані на сторінках журналу "Розбудова нації" протягом березня-травня 1929 р., відзначалося, що найвищим законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів, виконавчим - Провід Українських Націоналістів (ПУН), який складається з голови, котрого вибирає Збір, і восьми членів, яких на пропозицію голови затверджує Збір. Кожний член Проводу, який очолює якусь Референтуру, називається Референтом Проводу. Структурно на території України ОУН ділилася на Краї і Округи, а на еміграції - на Терени і Держави. Структурами ОУН у Краю, до якого входила Галичина і Волинь (у 30-і роки волинські землі виділилися в окремий Північно-Західний Край), керувала Крайова Екзекутива (від лат. слова - "виконувати") ОУН на західноукраїнських землях. Керував нею Провідник, його заступники і референти, які очолювали певні ділянки роботи.
Уся територія Краю - західноукраїнських земель - поділялася на 10 округ (Львівська, Стрийська, Станіславівська, Коломийська, Бережанська, Тернопільська, Перемиська, Сокальська, Луцька, Рівненська). Округи поділялися на повіти, що збігалися з адміністративним поділом. Повіти - на райони і підрайони, що включали три - п'ять сіл. Найнижчою клітиною були "п'ятірки" і "трійки", тобто три - п'ять членів ОУН, завжди добре законспірованих так, що коли в якомусь селі були дві "п'ятірки", то вони зовсім не знали одна одну. Якщо в якійсь місцевості не було необхідної кількості активістів руху, то там призначався станичний. Спочатку при розбудові структур керувалися демократичним принципом - усіх керівників вибирали. Однак досвід роботи в підпіллі показав, що ефективнішим є призначення керівника. Тобто сама ОУН у краї мала чітку організаційну структуру, побудовану на військовий лад.
Окремі пункти резолюції передбачували державний устрій, з'ясовували військове питання, ставлення ОУН до культури і мистецтва, освіти, релігії тощо.
В Організації панувала військова дисципліна. Кожний член ОУН обов'язково повинен був мати псевдонім. Ніхто не користувався справжніми іменами і прізвищами. Усі села і міста в системі інформації і зв'язку були закодовані, причому коди і псевдоніми періодично змінювалися.
Головою Проводу Українських Націоналістів (ПУН) одноголосно було обрано полковника Євгена Коновальця.
З наростанням українського націоналістичного руху польська влада з осені 1930 р. оголошує справжню війну українському населенню Галичини. Для прискорення розправи режиму з учасниками руху запроваджуються в цій частині України так звані "наглі суди", тобто термінові суди, здійснюється політика "пацифікації", "замирення", що насправді перетворюється в масовий терор проти українства. Та незважаючи на те, ОУН продовжує свою бойову активність, аби і надалі підтримувати напружену боротьбу в українському суспільстві згідно з концепцією "перманентної революції" [25, с.440-495]. Свідченням цього є те, що лише протягом 1931 - 1932 рр. по Західній Україні, за неповними даними, було проведено понад 100 арештів і судових процесів над українцями, учасниками акцій протесту, а в кожному процесі, як звичайно, фігурувало декілька осіб [26, с.3-4].
Однак були в історії ОУН й трагічно-героїчні події. Одна з них, зокрема, пов'язана з нападом на пошту в Городку, що поблизу Львова, коли за завданням Проводу Крайова Екзекутива повинна була роздобути гроші для націоналістичного руху. Після, здавалось би, ретельно розробленого плану операції головними виконавцями нападу стали В. Білас і Д. Данилишин. Однак операція провалилася, В. Білас і Д. Данилишин були схоплені і невдовзі предстали перед польським судом, який засудив їх до смертної кари. Про це повідомили усі українські часописи [27].
Невдале закінчення акції в Городку стало предметом спеціального розслідування Проводом ОУН. За його результатами було визнано винними деяких Крайових Провідників і таким чином із січня 1933 р. обов'язки Крайового Провідника перебрав заступник Крайового Провідника Степан Бандера, який і виконував ці обов'язки без формального затвердження до червня 1933 р., коли Берлінська Конференція ОУН, яка проходила з 3 по 6 червня, затвердила його на цій посаді і водночас прийняла запропоновані ним проекти подальшої діяльності в Краї [28, с.2].
Очоливши Крайову Екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях, С. Бандера відразу ж приступив до зміцнення організаційної мережі ОУН, посилення її бойової діяльності, піднесення рівня пропаганди і загального духу боротьби. Усім окружним і повітовим екзекутивним було наказано створити бойові "п'ятірки" і "трійки". Змінився і головний напрям бойових дій: уся активність відтепер спрямовувалася на індивідуальний терор проти представників окупаційної влади та їх прислужників, а також проти пропагандистів "совєтофільства" [29, с.51].
Однак у результаті зміни плану теракту на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, що мав бути актом помсти з боку ОУН за його керування "пацифікацією", протягом якої піддавалися жорстоким тортурам тисячі українських селян, до рук поліції потрапив так званий "Архів Сеника", тобто архіви документів Проводу ОУН за кордоном. Називався умовно цей архів так, тому що ним відали члени Проводу ОУН О. Сеник і Я. Барановський [30, с.739]. На підставі цього польська поліція сфальшувала справу і довела її до суду. Перед судом, який тривав з 18 листопада 1935 р. до 19 січня 1936 р. опинилося 12 провідних членів ОУН Краю, серед яких були такі відомі діячі Проводу, як Степан Бандера та Микола Лебедь [31]. Судовий процес став сенсацією для газетярів. Адже підсудні, відмовляючись говорити польською мовою, демонстративно віталися окликом "Слава Україні!" і не лише не просили про помилування, але й відверто звинувачували владу. Так, С. Бандера свій виступ фактично присвятив пропаганді ОУН й роз'ясненню того, чому організація вдається до таких методів, як атентанти [32, с.143-145].
Зрештою, судовий процес засвідчив, що ОУН не є групкою терористів, як це хотіли подати польські шовіністи, а охоплює своєю діяльністю всі структури українського життя, формує і спрямовує народну думку і виступає як єдиний захисник національних інтересів українства.
Польська влада докладала усіх зусиль для ліквідації ОУН: лише з 1924 до 1934 р. було ув'язнено 1024 члени ОУН, яких засуджено загалом на 2020 років тюремного ув'язнення, винесено 4 смертні вироки і 16 присудів довічних ув'язнень, зрештою, до довічного ув'язнення був засуджений й С. Бандера [33, с.76; 26-28]. До того ж, окрім польської влади, за розвитком націоналістичного руху з побоюванням спостерігала й Москва. Саме тому органи НКВД, наприклад, організували у травні 1938 р. вбивство визнаного лідера ОУН Є. Коновальця, яке сталося в голандському місті Ротердамі [34, с.311].
Після смерті Є. Коновальця Головою Проводу ОУН став А. Мельник, який притримувався досить поміркованої позиції щодо діяльності очолюваної ним організації [35, с.216]. Згодом протиріччя між С. Бандерою і А. Мельником поглибилися, коли виникло питання орієнтації ОУН. С. Бандера дотримувався думки, що потрібно орієнтуватися лише на власні сили, А. Мельник розраховував на підтримку інших держав, передовсім Німеччини. Це призвело до остаточного розколу ОУН, що стався на лютневій конференції ОУН, яка проходила 1940 р. у Кракові [36, с.11]. Саме з цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН (р) чи ОУН(б) (революційна або бандерівська) і ОУН (м) - мельниківська [37, с.473]. Тому навряд чи можна погодитися з твердженням К.Бондаренка, який вважає, що головна суперечка (між С.Бандерою і А.Мельником. - Ю.Р.) полягала у особистісних моментах [38, с.15]. Адже навіть самі члени ОУН згодом відзначали, що розходження полягали не лише в персональних питання, але й у політичних розбіжностях [39, с.21].
Між тим стрімко розвивалися події на міжнародній арені. Виходячи із спільних домовленостей Сталіна і Гітлера, восени 1939 р. Червона армія вступила на західноукраїнські землі із заздалегідь пропагандистськи розрекламованою метою про "захист українського населення", насправді окупувавши ці землі [40]. На території, зайнятій Червоною армією, розпочався страшенний терор, масова депортація населення. Для цього в західні області УРСР було скеровано 4278 оперативних підрозділів НКВС, залучено 3330 працівників міліції, державного апарату, бійців Червоної Армії і 2032 сільських активісти, за допомогою яких із Західної України і Західної Білорусії без суду і слідства було вислано більше 1 млн. 173 тис. 170 осіб [41, с.38], а загалом же, як вважає професор Ю. Ю. Сливка, із цих областей було вивезено приблизно 10 % їх населення [42, с.4]. На відплату сталінсько-беріївській вакханалії Крайовий провід ОУН організував у різних місцях збройні акції проти членів НКВС. І це вилилося в те, що в 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 оунівцями. 42 звинувачених, із них 11 жінок, отримали смертний вирок [43, с.14].
Таким чином, тоталітарна сталінська система після вересня 1939 р. "була тим об'єктивним чинником, який відштовхував (а не притягував) українське населення Галичини від нової влади -"визволительки" [44, с.119]. І зрозуміло, що за цих умов - з вересня 1939 р. до червня 1941 р. - ОУН на теренах Західної України перебувала у глибокому підпіллі, що дозволило їй зберегти свою мережу [45, с.51]. Основним її завданням стало розширення мережі підпільних організацій і їх збереження. Підпільною мережею ОУН керував у цей період Іван Климів, який за героїзм і сміливість у боротьбі проти поневолювачів отримав псевдонім "Легенда".
Про політичну платформу ОУН того періоду можемо судити із Маніфесту ОУН, прийнятого в грудні 1940 р. У цьому Маніфесті головна мета оунівців була визначена так: "Боремося проти московського імперіалізму всіх видів, а зокрема, проти більшовизму… Через повний розвал Московської імперії і шляхом Української національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську державу та визволимо поневолені Москвою народи" [46, с.21].
Таким чином, у Маніфесті, що був фактично першим програмним документом діяльності ОУН(б), було зазначено, що метою ОУН є здобуття незалежної Української держави, а шлях досягнення цього - українська національна революція, методи ж досягнення - збройна боротьба.
22 червня 1941 р., порушуючи договір про ненапад, укладений між СРСР і Німеччиною, фашистська Німеччина, випереджаючи Сталіна, який також мріяв про новий переділ світу на свою користь і відповідно готувався до війни [47], першою напала на СРСР, зокрема й на Україну.
Вибух війни сприяв і зростанню політичної активності українських національних сил [48, с.8]. Певним чином сприяли цьому похідні групи ОУН, організація яких розпочалася за межами України ще напередодні нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. Однак найактивніше розгорнули свою діяльність такі групи з початком війни проти СРСР. Так, під керівництвом Степана Банд и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.