На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Особливост та масштаби дяльност загонв ОУН на початку Другої свтової вйни, характер їх поглядв наступу. Вдносини нацоналств з вермахтом, причини оунвсько-нацистського конфлкту та його розв'язка. Антинмецька дяльнсть бандервцв.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 06.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


26
ПЕРЕХІД УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ НА АНТИНІМЕЦЬКІ ПОЗИЦІЇ В ХОДІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

План
Вступ
1. Масштаби і характер діяльності ОУН на початку Другої світової війни
2. Відносини з вермахтом
3. Антинімецькі збройні акції УПА
Висновки
Вступ

З початку 1990-х років проблеми пов'язані з дослідженням історії Організації українських націоналістів (далі - ОУН) та Української повстанської армії (далі -УПА) посіли одне з провідних місць у роботі багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Такий посилений інтерес до даної тематики об'єктивно зумовлений тим, що в роки існування радянської влади про діяльність українського націоналістичного підпілля можна було писати виключно в негативному сенсі, підбираючи для зображення постатей та ідей цього руху найтемніші фарби. Однак приховування, старанне ретушування або викривлена правда про діяльність ОУН і УПА жодною мірою не наблизили радянських науковців не лише до розуміння природи національно-визвольного руху українців 1930-50-х рр., але й не дозволили їм сформулювати логічної та цілісної концепції подій Другої світової війни в Україні. Адже без детального та наполегливого вивчення діяльності націоналістичного підпілля годі вести мову про розуміння ключових подій історії останньої світової війни в Україні, не можна уявити масштабів, гостроти та безкомпромісності боротьби, яка точилася на території нашої батьківщини, а відтак важко сформулювати хоча б відносно точні висновки стосовно політичних, демографічних, територіальних, економічних та інших наслідків Другої світової для України.
У цій роботі пропонується дослідження переходу українських націоналістів на антинімецькі позиції в ході Другої світової війни. На мою думку, ця тема є досить актуальною, оскільки вона досі не є остаточно вирішеною на політичному рівні. В роботі розглядаються проблеми, які залишилися важливими для оонівського підпілля впродовж усієї війни. Це, насамперед, питання ефективності масових збройних виступів проти чисельнішого та сильнішого противника, проблема наявності командирських кадрів та їх вміння грамотно вести партизанську війну, проблема вибору союзника і взаємодії з ним тощо.
1. Масштаби виступів ОУН на початку Другої світової війни

Одним із найбільш суперечливих питань, пов'язаних із початком оунівської "партизанки" влітку 1941 року, є визначення розмаху та сили повстанського руху цього періоду. Справа в тому, що масштабність бойових акцій, проведених діячами ОУН(Б) (див. дод. 1) після 22 червня 1941 року, отримала у вітчизняній та зарубіжній історичній літературі діаметрально протилежні оцінки. Самі керманичі Організації безапеляційно стверджували, що ОУН(Б) розгорнула “широку повстансько-партизанську акцію на українських землях під московською окупацією ще перед приходом німецьких військ та героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини української території з-під московської окупації…” Кентій А.В. Нарис історії Організфції українських націоналістів (1941-1942).- К., 1998.- С. 7-8. Німецькі ж військові кола категорично не погоджувалися з такими, на їхню думку, зухвалими оцінками та твердженнями, а тим більше не збирались нікому поступатися своїми лаврами переможців. Вони повсякчасно наголошували на тому, що всі українські землі, включно з Галичиною та Волинню, були звільнені від більшовизму “завдяки невтомним зусиллям частин і підрозділів вермахту, військ СС, поліції та військових формувань усіх інших організацій надісланих сюди рейхом” Кентій А.В. Нарис історії Організфції українських націоналістів (1941-1942).- К., 1998.- С. 7-8..
Через багато років після закінчення війни, ідейно близькі до бандерівської ОУН українські еміграційні історики, такі як Л.Шанковський, слідом за Революційним проводом невтомно підкреслювали: “У балтійських країнах (головно в Литві) та в Західній Україні одночасно з вибухом війни вибухнуло повстання проти більшовиків. Збройний зрив відбувся на всій території Західної України з Буковиною включно. У Галичині й Волині виступили боївки під керівництвом Степана Бандери, на Буковині - такі ж боївки під керівництвом Андрія Мельника.
На Поліссі розгорнула свою діяльність “Поліська Січ” Тараса Бульби-Боровця” Там само.- С.7..
Потрібно, однак, зауважити, що збройний виступ націоналістів не носив характеру одномоментного вибуху на всій території західної України із захопленням великих міст, розгромом значних сил противника тощо. Ні. Виступи носили ознаки початку партизанської війни, яка згодом мала б розгортатись у масове повстання. Але цього не сталося, бо з'єднання Червоної армії вже через 15-20 днів скрізь були витіснені за старий польсько-радянський кордон.
Водночас варто відзначити, що сила й результати ударів бандерівських загонів була солідною. Такий висновок логічно випливає з документів радянської сторони. У них, даючи загальну характеристику збройним виступам оунівців у червні - липні 1941 року, енкаведисти писали: "Вони (члени ОУН(Б)) створювали диверсійно-терористичні банди, які руйнували комунікації в тилу радянських військ, затруднювали евакуацію людей і матеріальних цінностей, наводили світловими сигналами ворожі літаки на важливі об'єкти, убивали партійних і радянських працівників, представників правоохоронних органів. Переодягнені в червоноармійську форму, оунівські банди нападали з тилу на дрібні підрозділи і штаби Червоної армії, обстрілювали їх із горищ будинків і заздалегідь обладнаних вогневих пунктів" ДА СбУ, фонд друкованих видань, спр. 372,т. 24, арк. 7..
Подібно до укладачів звітів НКВС, секретар Рівненського обкому КП(б)У В.Бегма писав у своїх донесеннях до Києва, що при відступі частин Червоної армії на схід націоналісти влаштовували "засідки на окремі групи бійців, знищували їх, а за їхній рахунок озброювалися, особливо знищували командний склад". ЦДАГО України, ф. 1,оп. 23, спр. 75, арк. 37.
Сучасні українські вчені доповнюють інформацію про акції партизанів ще одним важливим напрямком - цілеспрямованими нападами на в'язниці НКВС у Бережанах, Львові, Золочеві, Кременці, Самборі, Луцьку й інших містах. Наприклад: з львівської тюрми № 1 підпільники звільнили 300 в'язнів, що очікували на розстріл, бережанську тюрму оунівці штурмували тричі за один день (26 червня 1941 р.), а в луцькій в'язниці в перший день війни арештовані оунівці самі підняли повстання, яке придушили війська НКВС, розстрілявши після того двісті ув'язнених.
Для розуміння характеру і масштабів націоналістичного руху в цей період чималий інтерес становить доповідь одного з працівників апарату рейхскомісаріату Україна професора фон Ґрюнберга (10 вересня 1942 р.). Цей чиновник здійснив тривалу поїздку за маршрутом Рівне -- Бердичів -- Вінниця -- Київ--Кіровоград --Дніпропетровськ -- Запоріжжя -- Кривий Ріг -- Миколаїв -- Херсон -- Сімферополь -- Севастополь і знову Рівне. Від своїх колег у генеральному комісаріаті "Київ" фон Грюнберг отримав інформацію про діяльність українських націоналістів у столиці України, він же, зокрема, відзначив надзвичайну активність бандерівського руху, який створює свої центри та розповсюджує свій вплив у трикутниках міст Київ -- Вінниця -- Полтава і Київ -- Харків -- Сталіно ЦДАГО України, ф. 1,оп. 23, спр. 75, арк. 37..
Висока бойова активність оунівських повстанських груп змусила навіть сучасних російських істориків (хоча й у доволі некоректних виразах) визнати націоналістичне підпілля вагомим фактором у німецько-радянському протистоянні на початку війни: “Важке становище військ поглиблювалося діями націоналістів. Удар в спину готувався у глибокому підпіллі ще до війни”.
ОУН(Б) та її партизансько-повстанські загони були самостійною й доволі впливовою силою під час зіткнення вермахту й Червоної армії на західній Україні. На жаль, у розпорядженні вчених немає логічних систематизованих звітів про бойові акції 1941 року.
2. Відносини з вермахтом

Як уже зазначалося, після закріплення німецької окупаційної влади на українських територіях, ставлення офіційних чинів вермахту до повстанців різко змінювалося з позитивного на вкрай негативне. Але в перші тижні війни, під час військових операцій між оунівськими бійцями та гітлерівськими солдатами, існувала доволі тісна взаємодія і взаємодопомога. З огляду на це виникає питання, чи не розвідслужба вермахту (абвер) була ініціатором й організатором націоналістичних повстань?
Заступник керівника диверсійного управління абверу підполковник Е. Штольце після закінчення війни на Нюрнберзькому суді стверджував, що він особисто давав вказівки лідерам обох ОУН А. Мельнику і С. Бандері спрямовані на те, щоб вони відразу після початку бойових дій “організували в Україні провокаційні заколоти з метою послабити тил радянських військ, а також вплинути на міжнародну громадську думку, роздмухуючи враження того, що нібито відбувається розклад радянського тилу” Нюрнбергский процесс. Сборник документов в семи томах. Под редакцией Р.А. Руденко - М.: Госюриздат, 1957. - Т. 3. - С. 531. . Подібні дані знаходимо і в донесеннях радянської розвідки. Зокрема, у розвідзведенні на ім'я М. Хрущова (№ 32/67 від 1 вересня 1942 р.) стверджувалося, що: “Німецька військова розвідка прибравши до своїх рук ОУН і, зокрема, Бандеру, вела активну розвідувальну та диверсійно-терористичну роботу на території УРСР, широко використовуючи з цією метою оунівські кадри, які знаходилися на території західних областей УРСР в підпіллі. Оунівські лідери всю діяльність Організації спрямували на виконання завдань німецьких розвідувальних органів, пов'язаних зі збором потрібних розвідувальних даних і організацією диверсійно-терористичної роботи в радянському тилу”ЦДАГО України, ф. 1, оп. 23, спр. 116, арк. 1.
Мабуть, цитовані вище твердження є частково достовірні, однак, лише частково. Безперечним є факт довгорічної співпраці ОУН із німецькими військовими колами, хоча й далеко не все в тій співпраці було безхмарним (про це буде написано нижче). Все ж, на нашу думку, важко однозначно визнати покази Е.Штольце на допиті цілковито точними і правдивими, а не здобутими під тиском радянських слідчих.
Справа в тому, що Е.Штольце виявив себе запеклим нацистом. Після поразки Німеччини він, не шукаючи можливості здатися до рук англо-американцям, почав розбудовувати в радянській зоні окупації підпільну воєнізовану мережу руху опору. Це швидкоруч створене підпілля наприкінці травня було викрите контррозвідкою Червоної армії. 31 травня 1945 р. Е.Штольце арештували. Радянські солдати у своїх спогадах часто зазначають, що німців, захоплених у боях після 8 травня, вони люто карали, вважаючи такі дії "законною помстою закоренілим нацистам". Тож можна припустити, що й Е.Штольце на допитах у підполковника СМЕРШу Бурєшнікова доводилося не солодко. Сталіну потрібне було обґрунтування тези про те, що ОУН та УПА - це "банда українсько-німецьких націоналістів", що українське підпілля завжди було лише структурою в системі німецької військової розвідки. Е.Штольце міг надати будь-яку "компрометуючу інформацію". Знаходячись у безвиході, морально та, мабуть, і фізично зламаний полковник абверу, марно намагаючись врятувати своє життя, очевидно підписував усі заздалегідь підготовлені протоколи, згідно з якими він "віддавав накази" лідерам ОУН, "створював УПА" тощо. Наші сумніви стосовно достовірності свідчень Е.Штольце посилюються також через те, що його безпосередній шеф, начальник абверу-2 генерал-майор Ервін Едлер фон Лагузен у своєму щоденнику зафіксував дані про зустріч лише з А.Мельником (в оперативних документах німецької військової розвідки фігурує під ім'ям Консул-І), яка проводилася на вимогу шефа абверу В.Канаріса Волков А., Славин С. Адмирал Канарис - "железный" адмирал. - Москва - Смоленск, 1999.-С. 426.. Бандера ж, як більш впливовий лідер націоналістичного руху, мав перед війною переговори із самим керівником німецької військової розвідки, але дуже сумнівним (з огляду на поведінку С.Бандери на початку липня 1941 року) є те, що абвер йому "віддавав накази". С.Бандера був людиною амбітною, і вважав себе та свою Організацію рівноправними учасниками всіх переговорів з німцями, а Україну - союзником Німеччини, а не її васалом. Тому слід говорити не про виконання оунівцями розпоряджень абверу, а лише про вироблення спільної тактики дій вигідних у даній конкретній ситуації, як для ОУН, так і для німців. Очевидно процес співпраці проходив не зовсім "гладко", адже сам генерал Е. фон Лагузен заявляв, що співробітництво з ОУН було "справжньою мукою" через постійні сварки між А. Мельником і С. Бандерою. Хоча, на наше переконання, причиною "муки" для німців були не протистояння А. Мельника й С. Бандери, а дотримання останнім угод з німцями лише у випадках вигідних для ОУН, тобто намагання націоналістів максимально використати гітлерівців у власних інтересах. Через те що нацисти мали стосовно ОУН аналогічні наміри, співпраця між ними виходила, м'яко кажучи, нещирою. Єдине, що утримувало такий "лукавий союз" від передчасного розпаду - це відчуття обома сторонами необхідності у взаємній підтримці для подолання спільного могутнього ворога. Документи свідчать, що націоналісти готували свої плани повстання задовго до появи на світ потворного дітища гітлерівського генштабу "Барбаросси". Оунівці в будь-якому випадку розпочали б повстання, незважаючи ні на міжнародну ситуацію, ні на хід бойових дій в Європі. Такою була логіка інтегрального націоналізму з його культом фанатизму й жертовності. Однак міжнародна обстановка, яка склалася на початку 1941 року, сама "підказувала" найпростіший для ОУН(Б) вихід - синхронізувати свої дії з німцями. Перед лідерами Організації тоді постав вибір- або піти на союз з Німеччиною і спробувати реалізувати свої глобальні плани використовуючи тимчасового спільника, або розпочати самотужки боротись проти СРСР і загинути в цій боротьбі не отримавши жодного шансу на перемогу.
Підтвердженням цього припущення є рядки з листа командира УПА “Мамая” до курінного “Вара” написані в листопаді 1945 р. У них автор, роздумуючи над політикою ОУН(Б) стосовно німців і над пошуками нових можливих союзників, зазначає: “Ви багато говорите про нашу “гру з німцями” і закликаєте до обережності. Ви кажете, що маси людей на сході повинні були б ставитися до нас позитивніше, якщо б ми одразу повстали проти німців. Думаю, що ці маси знали хто ми і що боремося з німцями, але вони вірили в силу СРСР, а цій силі ми самі не могли протиставитися”.
На наш погляд, співпраця з німцями під час підготовки антирадянського повстання влітку 1941 р. переважно до фінансування повстанців, підготовки окремих диверсантів (які виконували на території УРСР завдання як ОУН, так і абверу), надання лідерам Організації інформації про дату початку війни й місця основних ударів вермахту, встановлення розпізнавальних знаків та умовних сигналів, передача даних про об'єкти, диверсії на яких могли б допомогти німцям. Саме ж повстання націоналісти готували самотужки (його підготовка ввійшла в завершальну фазу 10 травня 1941 року, коли Крайовий провідник ОУН(Б) І.Климів призначив Обласні та районні українські національні революційні проводи, тобто майже за місяць до того, як керівники ОУН(Б) в Україні дізналися про дату нападу Німеччини на СРСР). Лише останні 12 днів (від 10 до 22 червня 1941 року) крайові лідери ОУН(Б) могли реально узгодити свої плани з намірами німців. Аналіз, який ми проводили вище, показав, що з цим завданням оунівці впорались блискуче. Як уже зазначалося, синхронізація дій повстанців із наступаючими військами вермахту була життєво необхідна й відповідала інтересам підпілля. Адже було б безглуздо одразу піднімати повстання за сотні кілометрів від лінії фронту, прирікши тим самим себе на безрезультатну й неминучу смерть.
Тож, очевидно, було б зовсім не коректно писати про підготовку та здійснення оунівських збройних виступів німецькою розвідкою. Скоріш за все, маємо справу з типовим прикладом тактичної співпраці двох сторін, стратегічні цілі яких принципово відрізнялися. Крім того, ця розбіжність у далекосяжних планах виявилася на диво швидко (буквально через два-три тижні після початку німецько-радянської війни), що дає підстави стверджувати не лише про ситуативність оунівсько-вермахтівської співпраці, але й про її епізодичність і короткочасність. Даючи ж юридичну оцінку діям бандерівського Проводу, ми скористаємося слушними роздумами М.Коваля: "Немає правових підстав тлумачити як "чорну зраду" порозуміння оунівського керівництва з нацистськими ватажками. Адже оунівці не присягали на вірність радянській владі. Питання ж про те, чи зраджували вони свій народ, йдучи в ім'я своїх ідей на союз з "третім рейхом", такою ж мірою стосується Сталіна з Молотовим" Коваль М.В. ОУН-УПА: між "третім рейхом" і сталінським тоталітаризмом // Український Історичний Журнал. - 1994. - № 2-3 - С. 95.. Продовжуючи думку професора М. Коваля, зазначимо, що в травні - червні 1941 року нацисти ще не встигли відзначитися злодіяннями проти українського народу, натомість на кривавому рахунку більшовиків на 1941 рік було щонайменше 10 мільйонів знищених українців. Окрім того, свої україноненависницькі плани гітлерівці вміло маскували вдалою риторикою про майбутнє відродження поневолених Радянським Союзом народів, водночас демонструючи показну прихильність до українського населення тих земель, які після вересня 1939 року опинилися під правлінням рейху. В цей же час із західних областей УРСР до Сибіру потяглися сотні ешелонів набитих "ворогами народу". Тому для оунівців не залишалося вибору по чий бік фронту ставати 22 червня 1941 року.
Невизнання німецькою владою чинності Акта від 30 червня 1941р., рішення ставки фюрера від 16 липня 1941р. про розчленування України і включення частини її земель до польського генерал-губернаторства і королівства Румунії і, нарешті, створення на більшій частині української території рейхскомісаріату Україна перекреслили плани українських націоналістів щодо відновлення української державності. Німецько-українське співробітництво, яке було реальним фактом у перші роки Другої світової війни, зайшло в глухий кут.
Брутальне відношення Берліну до ідеї відновлення Української держави засуджувалося всіма українськими самостійницькими силами. Але рішучу позицію стосовно нацистської політики зайняла лише ОУН(Б). У документі “Організаційна справа й координація праці екзекутиви» від 31 липня 1941р., розрахованому лише на членів проводу ОУН на ЗУЗ, наголошувалося:Наше ставлення до актуальних німецьких потягань(відізвання Галичини, рейхскомісаріат) є наскрізь вороже” ЦДАВО України, ф 3833, оп. 1,спр. 20, арк. 11.
Разом з тим С. Бандера, Я. Стецько, інші керівні члени ОУН усвідомлювали, що кинути відвертий виклик нацистському режиму було б проявом авантюризму і могло підставити під звичайний удар націоналістичні сили. Реалістичніше було почекати, а по закінченню війни розпочати боротьбу з новим окупантом “в таких формах, які вважатимемо за доцільні і правильні” ЦДАВО України, ф 3833, оп. 1,спр. 20, арк. 11..Такої позиції дотримувалась ОУН на ЗУЗ. В цілому з нею солідаризувався й провід ОУН(Б).
Впродовж серпня 1941р. Я.Стецько, інші керівні члени ОУН за погодженням із С. Бендерою проводили переговори у столиці Третього рейху, аби остаточно з'ясувати позицію німецької сторони. Хоча керівники ОУН і вважали, що “рішуче не треба здавати позиції перед німцями”, проте московського з дипломатичних причин вони були змушені заявляти німецьким урядовцям, що ОУН “трактує Німеччину як союзну силу, що сьогодні бореться проти московського імперіалізму та може причинитися до його розвалу” ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр.1, арк.11., натякаючи таким чином на можливість компромісу.
Зі свого боку, у Берліні, хоч і прийняли принципове рішення про недоцільність відновлення української державності, розглядаючи українські землі як “життєвий простір” для німецького народу, проте не бажали з погляду військової доцільності розпочинати боротьбу з українськими націоналістами, справедливо вважаючи їх безкомпромісними противниками комуністичного режиму. Поліція безпеки інформувала своє керівництво, що “бандерівці вагаються: підпільна дія чи співпраця” Літопис УПА.- Т. 21.- С.177, 178..
У меморандумі від 14 серпня 1941р., надісланому німецькій стороні, керівники ОУН(Б) розгорнули чітку аргументацію, підштовхуючи Берлін до усвідомлення неможливості такого акту як дезавузація “Українського державного правління”, наголошуючи, що це матиме фатальне значення для німецької політики в Україні і взагалі на Сході Європи. Керманичі українських націоналістів нагадували своїм опонентам:”УВО, а згодом ОУН під проводом полк. Коновальця від початку свого існування співпрацювали з Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина сприяє самостійній соборній Українській державі”. Вони також підкреслювали, що “свою зовнішньополітичну концепцію українські націоналісти будували на союзі України з Німеччиною”.
У меморандумі містилась також констатація того факту, що коли “за згодою Німеччини Карпатська Україна дісталася мадярам і ЗУЗ зайняли більшовики”, то ОУН не змінила свого ставлення до союзу з Третім рейхом. І зараз “ОУН іде на співпрацю з Німеччиною не зі страху й опортунізму, але в переосвідченні необхідності цієї співпраці для України”. Далі в цитованому документі йшлося про те, що “немає кращої запоруки і непохитності приязні' як та, що українська держава буде визнана Німеччиною. За таких умов “визнаний український уряд організовуватиме негайно збройну силу - Українську армію, яка увійде у війну на боці Німеччини і буде вести її спільно з німецькою армією так довго, доки на всіх фронтах у сучасній Німеччина не переможе” ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 39, арк.. 1-10..
Однак у Берліні зажадали від ОУН(Б) повного прийняття своїх вимог. При цьому німецька сторона знову і знову нагадувала представникам бандерівського проводу, що створене на підставі Акта від 30 червня 1941р. “Українське державне правління” є фактично самочинним органом, який не виявляє волі українського народу. Однак Я.Стецько спростовував такі заяви і 23 серпня 1941р. передав до відома нацистських урядовців документ у формі “Ствердження”, в якому доводив, що УДП у цілій своїй основі визнане широкими колами громадянства на всіх українських теренах та в середовищі еміграції, а тому “має правову основу” висловлювати волю українського народу ЦДАВО України, ф. 3833, оп. 1, спр. 1, арк..7..
Ці та інші аргументи української сторони не справляли враження на німецьку владу. Її представники, а це були переважно чиновники другого плану, ігнорували всі подання ОУН(Б), а також інших українських політичних центрів. Тому можна припустити, що С.Бандера та його найближче оточення все виразніше відчували, що остаточний розрив із Німеччиною неминучий, бо з України надходили повідомлення про брутальну поведінку нацистської адміністрації на окупованих теренах.
Зокрема у листі без підпису до “Славка”, який, імовірно, був адресований Я.Стецьку, піддавалися критиці дії німецької окупаційної влади і наголошувалося: ”Пробуйте ще раз говорити з ними (тобто з німцями. - Авт.) поважніше, бо інакше прийдеться нам ту “співпрацю” таки залишити”. ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 95, арк. 136. Ця тема дуже гостро піднімалася і в листі до С.Бандери від 29 серпня 1941р. Його автор пише: “Детальніша наша співпраця з німцями досить небезпечна і сковзка. Не можемо практично вести двох політик: йти разом з німцями, а водночас (проводити) “нашу оонівську”. ЦДАВО України, ф. 3883, оп. 1, спр. 20, арк. 18
Рішучі заходи німецької влади до певної міри дезорієнтували й дезорганізували членство ОУН(Б) як у дистрикті “Галиччина”, так і в рейхскомісаріаті Україна. За словами відомого діяча ОУН Є.Стахіва, діями нацистів бандерівська ОУН “фактично була знищена”, а серед “неарештованих членів Організації була страшна депресія” Ста и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.