На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Брестський мирний договр Україна. Гетьманський переворот: розвиток подй, головн причини невдач значення. Основн напрями полтики уряду П. Скоропадського. Невдала спроба побудувати українську державнсть на пдвалинах консервативної деї.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: История. Добавлен: 30.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Контрольна робота
З курсу „ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Тема: Період Гетьманату в Україні
План

1. Брестський мир і Україна
2. Гетьманський переворот. Політика уряду П. Скоропадського
Література
1. Брестський мир і Україна

Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття «мирного перепочинку». У що вилився цей «перепочинок» для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно знизився навіть порівняно з 1917 p., голод став жорстокою реальністю для міського населення, зупинилося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжнародній арені, Росія на довгі роки опинилася в самоізоляції. Зате вистояла і навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.
Якщо сепаратний мирний договір і дав перепочинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквідувавши у листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччина і Австро-Угорщина перекинули свої війська на захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування і смерть.
Брестський мирний договір вніс значні корективи у розвиток міжнародного революційного руху, переписавши сценарій передбачуваної світової революції. За соціал-демократичними канонами, розробленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо лише там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна й особливо Австро-Угорщина стояли на порозі великих соціальних струсів, і якраз на них розраховували ліві комуністи на чолі з М. Бухаріним, обстоюючи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сил до нейтралізації лівих комуністів, знову продемонструвавши свою необмежену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Брестського миру питання про революцію у Німеччині було відкладено до осені. Таким чином, головним плацдармом світової революції стала Росія, а отже, й незмірно зріс авторитет Леніна. 1918 р. його постать набула планетарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К. Лібкнехта та Р. Люксембург.
9 листопада, коли Ленін запропонував солдатам самочинно на рівні полків і дивізій вести переговори про перемир'я, Українська Центральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В нотах, відозвах, постановах Генерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобов'язання, взяті перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.
2 грудня у Брест-Літовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемир'я, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.
За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на старих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику. «Ініціатива була не наша, -- згадував В.Винниченко. -- Ми мусили взятися за цю справу, щоб зовсім не оскандалитися перед своїми масами, й то тільки після того, як більшовики вже вступили в переговори з німецьким командуванням». Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обговорювалась і була схвалена Малою радою. В ній декларувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні переговори. Зокрема, мир мав бути загальним, забезпечити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій. Посилаючись на проголошення 3-м Універсалом Української Народної Республіки, Генеральний секретаріат обстоював своє право на міжнародні зносини й застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Республіку», а також, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Заявляючи про свій намір взяти участь у Брестських мирних переговорах, Генеральний секретаріат наполягав на тому, щоб справу миру було остаточно завершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.
Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовиками й представниками Четверного союзу. Зважитися на подібний крок керівникам УНР було нелегко. їхні зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці Антанти, до того ж російська громадська думка не раз звинувачувала і Грушевського, і Винниченка в австро- і германофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір українців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря міжнародних справ О. Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: «Більшовики хотять заключній сепаратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир». Ясна річ, це говорилося з наміром бути почутими у Парижі та Лондоні. Одначе напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.
Розуміючи, що присутність у Бресті українців -- це додатковий важіль впливу на переговорний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого обговорення восьмі загальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Литовського делегацію, склад якої визначили центральні комітети УПСР і УСДРІЇ. її головою було призначено В. Голубовича, а членами -- М. Левитського, М. Люблінського, М. Полоза та О. Севрюка.
28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н. ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції. В ній брали участь близько 400 офіційних представників країн-учасниць. Хоч українській делегації, одній з наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла неабияку активність, завзято захищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорської делегації граф О.Чернін записав у своєму щоденнику: «Українці значно відрізняються від російських делегатів. Вони менш революційні й незмірно більше цікавляться власним краєм, аніж загальним соціалізмом (...) їхні змагання спрямовані на те, щоб стати якнайшвидше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уявляють, чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір використати нас як трамплін для наскоку на більшовиків. Вони йшли на те, аби ми визнали їхню самостійність, а тоді виступлять із цим fait accompli (довершеним фактом) перед більшовиками, які будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні миру».
Як слушно завважив О. Чернін, першим нагальним завданням делегації УНР було утвердити себе повноправною і окремою політичною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно вирішила конференція. Від імені держав Четверного союзу О. Чернін офіційно заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійним і повноважним представництвом самостійної Української Народної Республіки». Аналогічну заяву зробив Л. Троцький, оголосивши, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах». Остання, підкреслив нарком іноземних справ РСФСР, «виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація».
Декларуючи власну позицію, українська делегація спиралася на ноту Генерального секретаріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів перекреслювало надію на загальний характер миру. Він мав носити сепаратний характер. Тож і делегацію, і Центральну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.
Українці зажадали забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні».
Така позиція скидалася на територіальну претензію до Австро-Угорщини й викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських земель Галичини. Характеризуючи перебіг цих загалом успішних для української сторони переговорів, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко 22 січня на дев'ятих загальних зборах УЦР зазначив: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української держави (...) Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Україну від усяких зазіхань з боку середньоєвропейських держав. Дев'яті загальні збори 220 голосами «за» («проти» -- 1, «утрималося» -- 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було деклароване 4-им Універсалом.
В уряді не виникло якихось принципових заперечень щодо вироблених умов, бо у зв'язку з наступом більшовицьких військ становище в Україні загострилося. В Києві панувала гнітюча атмосфера. «Непевність у завтрашньому дні була такою великою, -- згадував О. Севрюк, -- що Центральна Рада делегувала нам право ратифікувати майбутній мирний договір на випадок, коли б вона сама не в стані була цього зробити».
Українська делегація повернулася до Бреста, де розпочався останній, найдраматичніший етап мирних переговорів. Росіяни привезли у своєму обозі представників харківського Народного секретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Інсинуації Троцького українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четверного союзу. Однак для австрійської сторони це послужило нагодою домагатися зняття з обговорення галицької проблеми як своєї внутрішньої. «Тими днями, -- згадував один з керівників німецької делегації генерал Гофман, -- я дивувався з молодих українців, які цілком певно знали, що крім евентуальної допомоги німців вони нічого за собою не мають і що їхній уряд є поняттям фіктивним, а проте рішуче стояли в переговорах з графом Черніним при вимогах, які зголосили, і не відступали від них ані на крок». Австро-Угорщині, що знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний так само, як і Україні, й Чернін відступив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окремої таємної угоди з Україною. Таку угоду про створення з українських земель Галичини й Буковини окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини було укладено 26 січня. А наступного дня (точніше ночі) представники країн Четверного союзу і УНР підписали мирний договір, в преамбулі якого договірні сторони відзначили, що «вони хочуть сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, правному, господарському та умовому».
Відповідно до преамбули було укладено й основний текст договору. Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами та їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жодних анексіоністичних та контрибуційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія на підставі «етнографічних відносин і з урахуванням бажань населення». Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини і встановити паритетні курси національних валют (1000 німецьких державних марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР).
Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх обставин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. їхнє важке становище могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверного союзу. Це питання ЗО січня обговорювала Рада народних міністрів за ініціативою М. Порша. Сумнів у доцільності такої допомоги висловив М. Ткаченко: «...мабуть, краще дати большевизму вмерти власною смертю, почекати, доки народ знову не звернеться до нас, а тим часом формувати нове військо». Однак голосував він за німецьку допомогу, як і 4 з 5 інших присутніх міністрів.
Того самого дня О. Севрюк, М. Левитський та М. Любинський підписали заклики до народів Австро-Угорщини й Німеччини з проханням про допомогу. Особлива надія покладалася на українців-галичан: «Гадаємо, настав час, коли ці наші брати рам'я об рам'я з повертаючими військовополоненими підуть на бій проти спільного ворога нашого волелюбного українського народу і принесуть йому сили для будови нової, свіжої потуги. Це хочемо сказати у важку годину з надією, що наш голос буде вислуханий».
Для німців і австрійців такий поворот подій не став несподіванкою, адже не з альтруїстичних міркувань підписували вони угоду з делегацією УНР. «І для нас Україна була необхідною як сила економічна, і, очевидно, ми не могли відступити її більшовикам, -- писав генерал Е. Людендорф. -- Треба було задушити більшовизм на Україні й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; з цією метою треба було просунутися в глиб країни». У спільній австро-українській заяві зазначалося: «Висловлене з української сторони прохання про військову допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Української Республіки й повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає».
Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями.
2. Гетьманський переворот. Політика уряду П.Скоропадського

Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів з гетьманських дружин, які загинули в короткочасній перестрілці із січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Це була єдина військова частина, що намагалася захистити УЦР. Але й вона після зустрічі її командира Є. Коновальця з П. Скоропадським припинила опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. На той час у Києві було поширено підписану гетьманом «Грамоту до всього українського народу», в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади. Сам П. Скоропадський так визначив своє політичне кредо: «...мене захопило пробуджене в масі солдатів і молодих старшин українське національне почуття. Я повірив, шо це молоде національне почуття допоможе Україні швидше позбутися анархії і стати на ноги. Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків».
Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської «Грамоти». В ній мовилось про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за обставин, що загрожували національною катастрофою, мати державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». У зв'язку з цим Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, звільнялися з роботи міністри УНР та їхні заступники. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. А доти вся верховна влада в країні, як законодавча, так і виконавча, мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в «Законі про тимчасовий державний устрій України», оприлюдненому того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував і скасовував склад уряду, виступав найвищою посадовою особою у зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну демократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим.
Коротка довідка
Павло Скоропадський - нащадок гетьмана поч. XVIII ст. Івана Скоропадського, один із найбільших українських землевласників, з 1912 р. - генерал-майор російської армії, ад'ютант Миколи ІІ. У 1917 році Павло Скоропадський брав участь у створенні загонів вільного козацтва.
Гетьманський переворот був спробою консервативних політичних сил загасити полум'я революції, покласти край радикальним соціальним настроям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У гетьманській «Грамоті» декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: «Права приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою (...) Відбудовується повна свобода в розробленні купчих з купівлі-продажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага звертатиметься на поліпшення правового становища та умов праці залізничників и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.