На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


научная работа Оцнка нацонального аспекту, культурної та церковної дяльност Петра Могили та його ставлення до нших вровизнань. Контакт українського народу з молдавським. Київський обласний собор 1640 року. дея церковної єдност в творчост Петра Могили.

Информация:

Тип работы: научная работа. Предмет: История. Добавлен: 15.07.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ПЕРЕДМОВА

Праця Аркадія Жуковського, що подається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р. ступінь доктора від Філософічного факультету Українського Вільного Університету. Треба додати, що дисертація д-ра А. Жуковського є третьою по черзі дисертацією з історії Православної Церкви, що їх надав за останні роки Український Вільний Університет; авторами двох попередніх дисертацій є протоієреї Православної Церкви.
А. Жуковський світська людина, з широким науковим та громадським зацікавленнями. Спочатку наукова увага його була присвячена історії Буковини (він співредактор та співавтор фундаментальної книги «Буковина -- її минуле й сучасне», Париж 1956; він також автор « Історії Буковини» в цьому виданні); крім того, йому належать розвідки про українсько-румунські культурні взаємини. За останній час найбільш цікавить його історія Цер-кви та церковних відношень. Він брав також участь у монографії «Taras Chevtchenko -- sa vie et son ceuvre», Paris, 1964, впорядкував брошуру «Square Taras Chevtchenko a Paris», 1969 та склав бібліографічну працю «Шевченкіяна у бібліотеках Парижу» Париж, 1961.
Монографія А. Жуковського, крім вступу, поділяється на три розділи: І. Велика й суперечлива постать Петра Могили (Спроба оцінки Могилознавства); II. Молдавський воєводич на Київському митрополичому престолі (біографічний нарис Петра Могили) та III. Ідея церковної єдности в творчості Петра Могили. Фактично до останнього розділу включено окремий -- «Висновки», які заслуговують на те, щоб їх відокремити від усієї праці. Такий є загальний зміст цієї монографії.
Перший розділ з'ясовує систематизовану історіографію всього питання, що автор назвав «Могилознавством». Він подає, у критичному аспекті, величезну історіографію праць, присвячених Петрові Могилі різними мовами. Дуже важливо, що автор широко використовує праці російських дослідників, як проф. С. Голубев, проф. о. Ф.Тітов, що являють собою тепер бібліографічну рідкість. Вводячи читача в світ протилежних думок, автор зберігає об'єктивність.
Другий розділ, присвячений біографії Петра Могили, дуже добре списаний, базується на великій літературі, включаючи румунську. Біографію Петра Могили автор подає па тлі історії Україну.. Віч з'ясовує джерела релігійних переживань Петра Могили. Не західньо-европейська освіта, яку він вважає за леґенду, а Львівське братство, що з ним були пов'язані, як його патрони, члени родини Могил, впливало на світогляд молодого воєводича. Переїзд Петра Могили до Києва, зблизив його з Київською братською школою, головне з митрополитом Йовом Борецьким. У цих двох школах, серед їх видатних діячів молодий маґнат встановив ті церковні та наукові зв'язки, що тривали до його смерти. Зі Львова він перетягнув до Києва видатніших діячів свого майбутнього гуртка: Ісая Трофимовича-Козловського, Сильвестра Косова, та інших. Львів -- видатний осередок освіти Східньої Европи, тодішня фортеця православія -- став мостом між Києвом та Европою.
Цінні психологічні міркування А. Жуковського з приводу мотивів та мети, що з ними молодий маґнат, перед яким слався шлях блискучої кар'єри, зрікся її та ціною тяжкої боротьби, порушення церковних традицій, у 30 років взяв на себе тягар керівництва найбільшою твердинею Православної Церкви. Приймаючи чернецтво, добиваючись архимандритства, Петро Могила вже мав перед собою плян і твердо, рішуче, без вагань прямував до його здійснення. Він зустрічав противників на всіх ділянках боротьби, але вийшов переможцем і підніс Києво-Печерську Лавру, а разом і Православну Церкву на таку височіні), про яку вже забули люди.
Характеристика Петра Могили ясно показує, що вся боротьба за архимандритство й само архимандритство було ступенем до найвищого становища у Православній Церкві: митрополичого престола.
Автор об'єктивно висвітлює всі факти психологічного та юридичного характеру, пов'язані з останнім етапом цієї боротьби: перебіг справ на сеймах, «Пункти заспокоенія», та обрання Петра Могили на митрополичий престол. Цей факт дійсно був найзпач-ніший в історії України XVII ст. до Хмельниччини. Свідомий своєї мети, Петро Могила твердо йшов до неї та без вагань і жалю нищив есе й усіх, хто стояв на перешкоді. П'ять років життя вій поклав на боротьбу з митрополитом Ісаєю Копипським, бо в ньому бачив не власного ворога-конкурента, але розумів, що то була боротьба за майбутнє Православної Церкви, за її незалежність.
Велич Петра Могили підкреслює автор характеристикою його діяльности в галузі культури: реставрація церков, повернення церков, що їх взяли уніяти, а головне -- внутрішня організація Церкви, братств. Надзвичайно показовий заповіт Петра Могили, який дуже великі кошти залишив на школу, на Церкву. Так з цього розділу постає живий образ Петра Могили в його маеста-тмчнггі величі.
На підготованому двома розділами ґрунті, побудований третій розділ: його присвячено кардинальному питанню в діяльності Петра Могили, що викликав найбільшу й найгострішу полеміку між православними та католиками. Це ідея церковної єдности в діяльності Петра Могили. Це найбільший розділ, що завершує монографію та надає їй виняткового значення.
Головною тезою цілого розділу є слова автора, якими він розпочинає III розділ : «Не зважаючи на свою відданість православній справі, віч (Петро Могила) не був засліплений конфесійним фанатизмом, його всестороння освіта та широкий світогляд ідей дозволили йому цінити все, що було добре у інших ісповіданнях»... «Він розумів, що поодинокі вїроісповіданпя і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства -- любов до ближнього, не повинні стояти на перешкоді до зближення вірних Христової Церкви різних віроісповідань ». Під таким кутом зору автор оцінює всю діяльність Петра Могили, вносячи в це розуміння максимальний об'єктивізм, що характеризує його працю.
Петро Могила, нащадок прадідів, що боролися за православну віру, весь час залишався вірним їй, але тяэюко переживав роз'єднання Церкви й все життя шукав шляхів для об'єднання її... «Сама ця діяльність, пише далі А. Жуковський, розкриває ще одну важливу ділянку його діяльности, ділянку, якою він попри несприятливі тодішні умови, випередив більш як на три століття екуменічну акцію, і завдяки їй його постать набирає на актуальності й величі».
Автор стежить за діяльністю в цьому напрямку Петра Могили з 1623 року, а головне його стосунки з Мелетієм Смотрицьким та шукає причину розходження їх; він зупиняється на невдачі проекту «замирення» 1629 року, що викликав заборону Риму та протест з боку православних. Але в нових спробах 1636 року Адама Санґушка ім'я Петра Могили згадувалося, як єдиного канди-дата на українського патрїярха.
Найбільше уваги автор приділяє подіям 1643-1646 pp. -- проектові нової унії, головне аналізі проектів, що їх надіслано було до папи від православних. А. Жуковський погоджується з о. А. Великим у припущенні, що авторами «Думки одного польського шляхтича грецької релігії» були Петро Могила та А. Кисіль. Проте він не погоджується з тим, що о. А. Великий відповідальність за невдачу перекладає на сторону православних. «Проблема церковного зближення була на багато більш складною», пише А. Жуковський, і пояснює так: «вона лежала в нерозумінні обидвох сторін; православні бажали порозуміння, але як рівним з рівним, бажали з'єднання, але не поглинення, а тим менш підкорення. А Курія... нову паству приготовилася перетворити на таких же упіятів, як ті, яких вона виховала за 40 літ». Аналізуючи причини, що робили спроби поєднання невдалими, А. Жуковський іде далі, ніж ішов Петро Могила; Могила дбав за збереження «обрядів» Православної Церкви; А. Жуковський називає ці обряди «специфічністю проявів душі східнього християнства», яку не можна було поєднати із специфікою західнього. З одного боку, цезароцентралізм, раціоналізм, сувора організаційна структура, строга логіка, оперта на канонах, а, з другого, прагнення до внутрішньої автономії-автокефалії, соборне управління, участь світського елементу (братства, козацтво), вільна інтерпретація icnoei-дання віри, каже автор.
Однією з причин невдач унїйпих заходів автор вважає її засекреченість. Записка була анонімна і з смертю авторів вона зникла з історичного кону.
У зв'язку з цією головною метою -- об'єднання церков, А. Жуковський ставить літературну діяльність Петра Могили. Для того, щоб підготовити гідно православну сторону до діялогу з католицькою, Петро Могила створив видатуііший твір свого життя
-- «Православне ісповідання віри». Автор відкидає погляд, що то був полемічний твір чи то антикатолицький, чи то антипро-тестантський. У ньому не було жадних чужих тенденцій, лише глибоке вивчення джерел християнства. «Православне ісповідання» та «Малий катехизис» озброїли православних в можливому діялозі з католиками і мали довести, що вони мають свое зфор-мульоване «ісповідання».Другим видатним твором був «Требник», що був своєрідною енциклопедією, ствердженням східньоіо обряду.
Третій видатний твір --- це анонімний «Літос», участь у творенні якого Петра Могили незаперечна. Ці три твори автор об'єднує в єдиний ком7ілекс, гар в них Петро Могила, хоч мав домінуючу, ролю, не був единил автором. У цих творах була спільна ідея : показати Православну Церкву як ідеологічно оформлену, міцну, яка нічим не поступається перед західньою. Готуючись до діялогу, П. Могила, розуміючи, що перемога маже бути на боці сильнішого, хотів довести, гцо православна релігія є не менш вартісна, ніж католицька.
У висновках автор дає стислу характеристику тих політичних умов, що спонукали Володислава IV до унійних заходів; вони почасти впливали й на Петра Могилу. Він розумів, що піднести престиж Православної Церкви молена було лише за умовою співжиття з іншими Церквами, але зберігаючи внутрішню незалежність-автокефалію, тому й унія му сіла бути співжиттям, а не поглиненням. В тому полягало розходження між Могилою та Мелетієм Смотрицьким, який понижуючи все, що стосувалося до Православної Церкви, хотів викликати у православних почуття мен-шовартости.
Петро Могила погоджувався на ігомпроміс, па максимальні поступки в догматичних розходженнях, які (за висловом автора) « мали загально-інтернаціональний характер » -- справа Євхаристії, чистилища, примат папи, навіть --- походження Се. Духа, -- але був непримиренний у питаннях обрядів Східньо Церкви, її соборного устрою і т. д., в чому виявилася душа східнього християнства. Петро Могила чітко формулював автокефалію Української Церкви : «Наш митрополит не ходитиме ні до Риму..., ні до Константинополю..., але хай буде постійно хіротонізований собором місцевих архиепископів і спископів»; єпископів мае призначати митрополит і вони йому складатимуть присягу.
Такий стисло зміст монографії А. Жуковського. Цінність її збільшує велике число додатків, серед яких багато оригінальних документів та копій з праць, що стали бібліографічними раритетами.
Тема цієї дисертації викликала не раз заперечення та сумнів -- чи варто знову писати на тему, яка, здавалося, була вже вичерпана протягом 100 років видатними істориками різних країн? Вже стислий зміст цієї праці показує, що автор мав повну слушність, обираючи цю тему. Він зробив ревізію та критичну оцінку думок своїх попередників, з нової точки погляду -- повного, максимального об'єктивізму, з одного боку, й прагнення до екуменізму, -- з другого. Без перебільшення можна сказати, що А. Жуковський дав блискучу характеристику Петра Могили: в ній нема ідеаліза-ції, замовчування темних рис його діяльности, ні обвинувачення в них і замовчування того великого значення, яке має він для України, для історії Церкви. З сторінок монографії А. Жуковського виступає жива людина, дитина своєї доби, але й творець цієї доби, носій великих ідей і дійсно найбільша людина XVII ст., як характеризує його автор.
У цьому полягає велика заслуга автора і це робить його пра-цю цінною й ставить її в ряд творів, без яких не зможе обійтися історик України XVII ст. як також історик Православної і Католицької Церкви.
Проф. Наталія Полонська-Василенко
ВСТУП

В українській історії Петро Могила посідає настільки видне місце, що його ім'ям названо один з її періодів, назагал оцінений як період культурного і церковного відродження України у XVII ст. « Могилянська доба » мала своє продовження і після смерти самого Митрополита, а його творчістю та результатами усього процесу не переставали цікавитися дослідники на протязі вже понад три століття. За останній час постать Могили і його твор-чість тільки набирають на актуальності, а разом з цим як на Україні, так і на еміграції йдуть спроби переоцінки цього важливого періоду.
Не зважаючи на всі ні моменти, українці тільки побіжно і загальниково цікавилися постаттю Петра Могили, а українська Історіографія, поза цілою низкою фрагментарних характеристик чи спеціялізованих причинків, не створила більшої праці про цю визначну постать. Про Петра Могилу часто пишеться при різних нагодах, згадується на урочистих імпрезах чи святкуваннях річниць, але небагато такого, що могло б збагатити знання його титанічного твору, чи допомогти устійнити справжню оцінку. А погляди українських істориків на ролю могилянського періоду в загальній українській історії є сильно поділені, навіть суперечні.
Сфера діяння П. Могили знаходиться на пограниччі властивої історії, культурного процесу та церковно-релігійної діяльнос-ти. Мабуть, ця погранична позиція і була причиною, що дослідники однієї ділянки очікували на допомогу своїх сусідів, обмежуючись звичайними загальниками. Дотепер українці найкраще достежили культурний відтинок діяльности Могили, а найбільш занедбаною залишається його церковно-теологічна праця.
Різні відтинки та аспекти праці Петра Могили -- це клясич-на тема для наукової розвідки. Для нас це є поглиблення одного з періодів українсько-румунських зв'язків, про які загальниково вже була мова в « Історії Буковини » *), чи енциклопедичних статтях про Басарабію, Буковину, Молдавію**).
*) «Буковина -- її минуле і сучасне», Париж, 1956,
**) «Енциклопедія Українознавства» -- словникова частина, Париж-Нью-Йорк, 1955-1962.
Ця розвідка є своєрідний підсумок дотеперішніх дослідів та оцінок Петра Могили і одночасно спроба визначення його місця і ролі в українській історії та переоцінки його екуменічної діяльності.
Представлення теми
Ця праця охоплює три частини, що себе доповнюють: основна тема про екуменічні тенденції Петра Могили поширюється аналізою бібліографії і критичним біографічним нарисом про нього.
Перша частина вводить читача в тему, коротко ознайомлює його із студіями про Могилу, особливо заторкуе ту проблематику, зв'язану з Могилою, яка викликала розбіжності в оцінці, суперечки, що їх Слід уточнити.
Для кращого зрозуміння основної теми подано стислу біографію Петра Могили. Цс вважалося потрібним, бо від останньої докладної біографії С. Голубсва минуло вже три чверті століття, а тим часом вияснено, уточнено чи доповнено ряд моментів життя і творчости митрополита, які слід звести під один знаменник.
Третій і останній розділ аналізує ставлення Петра Могили до інших віровизнань і церков та намагається викристалізувати його загальну ідею про єдність церков.
В окремому розділі додано бібліографію про Петра Могилу, клясифіковану за поодинокими ділянками його творчої праці. Використані джерела і подаї-і література далеко не повні. За ними слід шукати по бібліотеках і архівах Києва, Львова й інших міст України, Польщі, Румунії чи Росії.
Автор уважав за вказане додати до студії відпис чи фотокопії найважливіших документів, зв'язаних з темою; вони дадуть змогу провірити деякі цитати чи переклади з тексту.
Особистість П. Могили
Петро Могила виявив себе майже з однаковою силою і інтенсивністю дії в трьох плондинах : церковній, культурній і суспільно-громадській.
Для української іїеркви, а для православної зокрема, митрополит Петро Могила це одна з найбільших постатей на протязі усієї історії. Це він надав їй чітку й оперативну організаційну структуру, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого і здисциплінованого чернецтва, зреформував і устійнив церковний обряд, розробив догматику, запевнив її високої вартости церковно-теологічною літературою: незрівняний проповідник та реставратор стародавніх святинь Золотоверхого Києва. І вкінці, це Великий Київський Митрополит, який вказав шляхи до здійснення християнської єдности.
Одночасно це великий організатор і меценат української культури у всіх її видах; засновник модерного шкільництва, творець першої високої школи у всій Східній Европі -- Могилянської колеґії -- предтечі академії і сучасного Київського Університету; меценат українського мистецтва, письменник і публіцист, який залишив декілька високовартісних творів; організатор і протектор друкарства. Він також подав безкорисливу допомогу культурно-релігійному процвітанню Молдавії й Волощини, зміцнивши українсько-румунські зв'язки.
І вкінці -- він громадянин, член української нації. Своєю всебічною діяльністю він став зразковим модерним архипастирем, який не замикався у вузьких мурах свого манастиря, а розумів церкву як чинник на службі Богові і народові. Тому він не стояв осторонь тодішніх громадсько-суспільних процесів. Як речник ле-ґалістичного табору, він залишав вільну руку революційному чинникові пробувати свої шанси, а сам використовував всі леґальні можливості тодішньої Речіпосполитої для покращення долі укра-їнського народу. Пересторога Петра Могили перед небезпекою культурно-церковного, а також політичного зближення з Москвою стала так само пророчою, як і аналогічні заклики пізніших великих синів українського народу -- І. Мазепи і Т. Шевченка.
Для Могили не менш важливим було й тс, що маючи великий історичний шанс, він його вповні використав на службу українській церкві, українському народові.
Чи ж все сказане не багато для однієї людини, коли подумати, що вона прожила всього тільки 50 років, а активно в цих ділянках працювала всього тільки 20 літ?
Перед всім цим якими марними виглядають всякі закиди про авторитарність, диктаторство, самолюбство, чужинецьке походження чи перебільшені симпатії до Заходу!?
Про Петра Могилу і його творчість написано велику кількість і різноманітних студій. Однак ще далеко не все перегляне-но. досліджено, устійнено; багато с ще до зроблення. Особливо чекають на свого дослідника такі відтинки :
-- устійнення і аналіза творів Петра Могили,
-- вивчення канонічної і обрядової реформи,
-- дослідження зв'язків Могили з широким православним світом,
-- переклад на сучасну українську мову основних творів П. Могили і їх видання.
З перегляду дотеперішніх праць про Могилу можна сказати, що ледве чи існує якась інша православна особистість, яка б зазнала стільки суперечливих оцінок, яку б критиковано з такого наполегливістю, а деколи і злобою. Але так само немас багато архиереїв, які б користалися такими ж симпатіями і любов'ю. Це доля всіх великих Індивідуальностей.
РОЗДІЛ І
ВЕЛИКА І СУПЕРЕЧЛИВА ПОСТАТЬ ПЕТРА МОГИЛИ (Спроба оцінки Могилознавства)

Великі постаті історії, які формували обличчя своєї доби і проводили доосновні реформи, знаходили своїх прихильників-обожнювачів, але часто також завзятих противників. Адже кожна реформа касувала старі порядки і встановлювала новий лад, надавала нове ідейне спрямування, в наслідок чого хтось поносив жертву, мусів поступитися своїм становищем, своїми ідеями, а це все не проходило безболісно. Тоді коли перші -- прихильники, -- звичайно, забронзовували свого «божка», шукали тільки його світлі риси, велич, приписуючи йому все, що було зроблене добою і його співробітниками «сподвижниками», в той самий час інші намагалися зменшити, чи навіть заперечити певні особисті здобутки, кинути тінь, підкреслити і представити тільки неґативно -- слабі сторони свого противника.
Завданням історичної науки є знайти міру в цих двох крайностях, визначити місце та представити перспективу проведеної дії даної особи, даючи оцінку на тлі самої доби, як також в аспекті впливу цісї акції на дальший розвиток подій.
Під цим поглядом постать Петра Могили повністю заслуговує на розгляд, аналізу, вона становить клясичний предмет для наукової розвідки.
Вже на самому початку зазначимо, що попри постійне зацікавлення, що його викликає особистість і творчість Петра Могили, події, які сталися на церковному відтинку за останні роки, ще більше зробили його актуальним.
Студіюючи загальну історію України, досліджуючи розвиток української культури, чи аналізуючи історію української церкви, -- не можна оминути постаті Петра Могили, яка в першій половині XVII століття у всіх трьох цих ділянках відограла величезну ролю, вона надавала печать свого імени даній добі, а створена нею інституція стала не тільки культурно-релігійним вогнищем на українських землях, вона випромінювала на ввесь православний світ, стала історичним чинником для всього Сходу Европи і то на протязі більш як одного століття.
І як би воно парадоксально не виглядало, про саму постать Митрополита в українській історіографії немас більших праць, про нього писали переважно чужинці : росіяни, румуни, поляки, французи, а українці обмежувалися назагал до коротких, часто суб'єктивних і не спертих на фактах характеристик. Донині в українській історіографії немас ані однієї монографії про Петра Могилу, не зважаючи на те, що один з періодів української історії носить його ім'я. Думаємо про справжню монографію, а не про малі брошурки типу І. Левицького, чи еп. Сильвестра Гаєвського. Натомість російською .мовою існують монографії С. Р. (ождественського). Митрополита Макарія. С. Голубсва, французькою А. Мальві -- М. Віллер і румунів Т. Йонеску та О. Бирля.
І ще одна заввага : більшість українських дослідників цікавилися культурними реформами Могили на відтинку шкільництва, друкарства, почасти досліджували його ставлення до політичних чинників Речіпосполитої, Козаччини, Московщини, але дуже мало хто студіював його величезну роботу на відтинку теології, його праці, які нормували все релігійно-церковне життя не тільки України, але всього православія, і чи тільки одного його? Його капітальна праця « Православне ісповідання віри » привертала увагу найрізнородніших чужинців і перекладалася на різні чужинецькі мови, одні українці її не досліджували, навіть не переклали на українську мову. Щоправда, українці користувалися т. зв. Малим Катехизисом, але це не те саме.
Не забуваймо, що Могила не був ні політиком, ні культурником у вужчому розумінні слова, а насамперед людиною церкви. Мабуть, у тому, що у нас було так мало дослідників української церкви, лежить причина, чому церковно-теологічна діяльність Петра Могили не знайшла докладнішої аналізи. Саме за цю ділянку беруться католицькі кола, найчастіше єзуїти, факт, що носить небезпеку певного однобічного насвітлення.
Приступаючи до^ аналізи Могилознавства, насамперед подамо загальну характеристику бібліографії про Могилу без посилань і анотацій, які читач знайде в розвитку цісї праці, чи в розділі Бібліографія.
Частина українських істориків неґативно оцінювала як саму постать Митрополита, так і його ролю в розвитку української культури, в ділянці української церкви. Почавши від П. Куліша, почерез М. Василенка, а на деяких сучасних совстських істориках скінчивши, всі вони докоряли Могилі його чужинецьке походження, відрив української культури від національних традицій, льояльність до Польщі, навіть зраду православія.
Однак більшість українських істориків займала посередню позицію : позитивно оцінювали один відтинок його діяльности, засуджуючи інші. Унапрямлення цій групі надав М. Грушевський, а за ним пішли І. Франко, М. Возняк, В. Щурат, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, О. Лотоцький, М. Андрусяк.
Тільки небагато українських дослідників високо оцінювали усю діяльність Могили, спростовуючи деякі безпідставно зроблені йому закиди. До цісї категорії зараховуємо : М. Костомарова, О. Левицького, І. Житецького, І. ЛевицькоГо, митрополита Василя Липківського, І. Огієнка, еп. Сильвестра Гаєвського. О. Оглобли-на, Н. Полонську-Василенко, І. Власовського. Частково до цісї групи можна зарахувати С Сфремова, М. Сумцова і В. Перетца. За останній час також деякі підсоветські історики починають притримуватися цісї тенденції, однак промовчуючи, із зрозумілих причин, релігійне питання (Ф. Шевченко, М. Брайчсвський).
Більшість теологів греко-католицького віровизнання високо цінили богословську й екуменічну діяльність Могили; згадаємо оо. М. Гарасевича, І. Пелеша, А. Великого, Д. Танчука, М. Соло-вія, І. Прашка, І. Нагасвського, М. Марусина, Б. Куриласа та М. Чубатого і Г. Лужницького.
Аналогічно до українських, також російські історики поділені щодо оцінки діяльности П. Могили. Ті історики, яким не подобалися західньоевропейські тенденції Київського Митрополита та його ворожість до Московщини, засуджували не тільки його суспільно-політичні погляди, але шукали також; єресей в церковній площині. До цісї групи належать : М. Коялович, Е. Голубінський, П. Знаменський, Е. М. Крижановській, Ґ. Флоровський, А. Карташев.
Надзвичайно високу оцінку всій діяльності Петра Могили, включно з тим, що обороняли деякі слабі сторони Митрополита, подавали С. Р. (ождественський) і митрополит Макарій (Булгаков); вони залишили перші більші праці про Могилу, які не втратили певного значіння донині.
Визначне місце займають професори-росіяни Київської Духовної Академії як В. Аскоченський, Ф. Терновський, С. Голубев, М. Петров, Хв. Тітов, які не тільки дали найвищу оцінку Київському Митрополитові, але також своїми творами поставили наукову основу для всіх інших дослідників Могили. Особливо монументальний твір С. Голубєва «Кіевскій Митрополит Петр Могила и его сподвижники», що його знецінював М. Грушевський, але на який постійно посилався, дотепер залишається найбільшим дослідником Могили. До цієї групи слід ще зачислити Е. Шмурла, праця і зібраний матерія л якого особливо цінні для екуменічного характеру діяльности Могили.
Окреме місце займас дослідник сучасної Московської Патріярхії -- І. Спаський, який прихильно наставлений до особи П. Могили, одначе його розвідка тенденційно представляє Київського Митрополита як запеклого ворога католицизму й унії, як також не вільна від неточностей: відносно паризьких студій, про вступления в чернечий стан Могили в 1625 р., про дату появи «Православного Ісповідання» -- 1662 р. тощо 1).
Серед істориків білоруського походження тільки П. Жукович писав про період, зв'язаний з Могилою, він подав цінний ма-теріял для висвітлення дипломатичної участи П. Могили у Варшавському сеймі.
Назагал вся румунська історіографія подає найвищу оцінку постаті й діяльности Петра Могили. Очевидно, що це ставлення викликане насамперед почуваннями земляків, тому в румунських істориків відчувається тенденція представляти в суперлятивах все, що було створене їхнім «земляком», при цьому й намагання собі його привласнити. Серед румунських істориків, які спеціяль-но цікавилися Могилою, згадаємо: Ґ. Єничяну, К. Єрбічяну, Н. Йорґа, І. Міхальческу, П. П. Панаїтеску, Н. Попеску, Т. Йонеску, О. Бирля.
Польська історіографія намагалася представити П. Могилу як адепта польсько-західньоевропейскої культури та великого оборонця Речіпосполитої; згадаємо таких авторів: А. Яблоновський, Я. Волінський, К. Ходніцький. К. Левіцький, В. Томкєніч.
Серед французьких дослідників є найрізнородніші оцінки і підходи; від ультра-католицького і сумнівної вартости типу А. Ґе-пена, що пояснював історичні факти згідно з своїми бажаннями, солідних єзуїтських вчених, що залишили ґрунтовні праці про Могилу, як А. Мальві і М. Віллер, А. Расе, Ж. Морель, авґустинців М. Жюжі і А. Венґер, об'єктивного біографа Е. Пікота і сумлін-ного славіста та дослідника XVII століття Антуана Мартеля.
Свої прихильні й досить об'єктивні причинки до оцінки творчости П. Могили подавали також німецькі історики церкви, серед яких слід відзначити К. Гофмана, А. Амманна, Г. Коха, Е. Він-тера, А. Тайнера, видавця ватиканських документів.
Окремо слід згадати про сучасників Петра Могили, які подали перші біографічні дані про Київського Митрополита. Серед них визначався Яким Єрлич, спольонізований православний шляхтич, який у своїй хроніці, що охоплює події 1620-1672 pp., особливо намагався розкрити жорстокість П. Могили. Джерелом всіх леґенд про « католицизм » Петра Могили були писання єзуїта Теофіля Рутки і єп. Я, Суші. Вже тоді в обороні правовірности Київського Митрополита виступали І. Галятовський і Л. Баранович. *
До вище поданих могилознавців можна б ще додати і ряд інших (наприклад, італійця А. Пальмієрі), але й цей список вистачає, щоб собі усвідомити, що йде мова не про пересічну, але великого формату особистість, людину, яка викликала подив, але й заперечення, тому й такий заголовок цього розділу.
1) И. Спасский «Митрополит Петр Могила», «Журнал Московской Патриархии», № 1, стор. 44-52 і № 3, стор. 40-49, Москва, 1954.
Аналізуючи основні аспекти, які стали джерелом суперечливих оцінок, для певної систематизації розглядатимемо їх за такими позиціями :
1) Якій нації належить П. Могила, його ставлення до українського народу, якою мовою він користувався;
2) Оцінка його культурних реформ та реалізацій;
3) Оцінка церковної діяльности особливо стосовно інших віровизнань;
4) Могила як людина, риси його характеру.
І. ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО АСПЕКТУ

З самого початку слід зазначити, що національне питання, національна свідомість мали інший зміст і розуміння в XVII ст., ніж в XIX ст., чи тепер. Однак цілковите заперечення будь-яких ознак національної приналежности с так само далеко від правди, як і переяскравлювання його, В ті часи віровизнання, мова, а навіть клясовий стан були елементами національності!.
Поставлене питання виринає в наслідок намагань деяких румунських істориків привласнити собі Могилу, як також в наслідок деяких нерозважливих заяв декого з українських чи російських дослідників.
Петро Могила, син молдавського господаря, значить -- румунського походження, перебував з молодих літ на українських землях, включився у місцеве громадсько-політичне, а згодом культурно-релігійне життя і впродовж всього свого життя працював для розвитку української культури, української церкви. Іншими словами : це рідкий випадок, коли чужинець став на службу української нації і цілковито асимілювався. Хоч пізніше
Могила не припиняв своїх спорадичних зв'язків з Молдавією (Василем Лупулом, митр. Варлаамом) і з Волощиною (Матей Баса-раб), а до 1633 р. постійно себе називав «воеводичем земель Молдавських», він вріс в український ґрунт і всі свої сили та знання віддав українському народові, тому не можна не вважати його українцем, чи краще українським діячем. Однак деякі історики трактували це питання інакше.
Всі румунські історики називають Київського Митрополита за румунським правописом «Movila», слово, що означає те саме, що українською мовою «могила». Вживана номенклятура має на меті не тільки підкреслити походження, але також уважати Могилу за свого.
Вже архимандрит Ґ. Єничяну писав: «Петро Могила належить до аристократії румунського народу не тим що він походить з роду Могил, але тому, що він приніс величезні послуги православно» 2). Слідом за ним Н. Попеску твердить що: «Петро Могила це наша (румунська -- А. Ж.) національна слава », а його учень Т. Йонеску додас від себе: «Нам подобається, звичайно, що це молдаван, що мав вплив настільки вирішальний на нашу Церкву, хоч його безпосередня діяльність розвивалася в південно-східній Польщі» 3). Цей же автор на іншому місці твердить: «Релігійний сантимент П. Могили --- це сантимент всіх румунів» 4).
Також: в найновіші часи румуни не позбулись наміру вважати Могилу за свого; видана 1958 р. «Історія Румунської Церкви» з благословенням патріярха Юстиніяна пише: «Митрополита Петра Могилу можна вважати за духовий дар, приписаний румунами православному екуменізмові» 5). По цьому напрямку не пішов найбільший румунський історик Н. Йорґа, який авторитетно заявив: «Для нас Петро Могила є, без сумніву, втраченим і відчуженим, який, після того як став печерським архимандритом, не писав більше по-румунському і який у свому тестаменті не згадав ніякого іншого румуна, крім свого брата Мойсея-господаря» 6). Пізніше, в іншій своїй праці, румунський історик стверджує: «Румунська історична наука в загальному вважас Петра Могилу скоріше як втраченого сина для нації (румунської -- А. Ж.), а його творчість уважає поза румунською інтелектуальною доменою» 7).
Під впливом румунських заяв, також інші дослідники тверреси козаків та тісно зв'язаних з козаками селян раз на завжди розійшлись...» 11).
Це були тяжкі обвинувачення, які залишили в більшій чи меншій мірі сліди на всій дальшій українській історіографії.
Більш нюансованим було ставлення М. Грушєвського, який, вказуючи на позитивні і негативні сторони діяльности Петра Могили, дуже часто сам собі протирічив; але про цс буде мова далі. Тут подамо тільки оцінку національного аспекту. Критикуючи усю « могилянську добу», він писав: «Передусім це треба сказати про самого Могилу, нічим ближче не зв'язаного з українською народністю, далеко ближчого по своїм родинним традиціям, вихованню, поглядам до шляхетських кругів Польщі, ніж до українського народу» 12).
Пізніші послідовники М. Грушевського, стандартно повторюючи про «сумнівну вартість могилянської доби», все ж таки не наважувалися назвати Могилу -- поляком, чи подібним епітетом. Один з цих послідовників навіть уважає, що «українсько-румунським зв'язкам завдячує Україна одного з найенергічніших організаторів її церковно-національного життя -- Петра Могилу» 13). Все ж таки, наданий М. Грушевським напрям тривав далі. Про це свідчить оцінка Д. Дорошенка :
«В діяльності Петра Могили був одначе один слабий бік, який мав свої далекосяжні наслідки : Могила, сам з походження волох (румун) і людина польської культури, був великим ревнителем православної церкви, але він не був українським патріотом і йому ходило про піддержання православної віри, а не української народности. Основою науки в його школах була латинська мова, свої власні твори він друкував або по-польськи, або по-грецьки. Не тільки народня українська мова не знайшла собі ніякого місця в усій культурній продукції, але навіть і мова церковно-слов'янська відступала на другий плян супроти латині. Це осудило київську колегію на певну одірваність од живої народньої стихії, робило її науку доступною лиш для певного кола вибраних людей. Та проте в своїм часі діяльність Петра Могили у високій мірі прислужилась і національній українській справі тим, що пос-тавила православну церкву -- тодішній прапор народности, на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись од римо-като-лицького натиску... Петро Могила й ті круги, що стояли біля ньо-го, як знасмо, займали абсолютно льояльне становище супроти польської держави» Козацькі ексцеси, самовільства, а тим більше повстання зовсім не були їм симпатичні --- противно : в їх очах козаки, поскільки вони повставали проти уряду, являлись так caмо бунтівниками, « рсбелізантами » як і в очах польського правительства...» 14).
Шляхом цілковитої неґації всього зробленого П. Могилою пішов совєтський історик Є.М. Мединський, для якого: «Могила був типовим феодалом, честолюбним і владним; він був зв'язаний родинними узами і дружбою з польськими магнатами, вороже ставився до Москви, боровся проти братства, не гребував ніякими засобами для досягнення своїх цілей» 15).
Чим пояснити неґативне ставлення цих істориків до особи і діяльности П. Могили? Попереду вже була мова, що українці не звикли до того, щоб чужинець з благородними намірами ставав на службу українській нації. Під цим оглядом в нас не було прецедентів, традиції. Петро Могила це рідкий виняток і тому своєрідна упередженість до чужинця.
Більшість українських істориків оцінювала переважно Київського Митрополита з свосї народницької плятформи і тому Могила був їм не до вподоби, бож він був par exellence аристократом, роялістом, клясократом, постаттю своєї доби. Деяке негативне наставления до П. Могили існувало також з уваги на його не завжди мирну співпрацю з козаками, а майже всі українські історики були козакофілами, тоді коли Могила визнавав існуючий суспільно-політичний лад. він намагався прислужитися українській православній церкві, а посередньо і народові, використовуючи легальні шляхи.
Українські історики XIX і XX ст. ст. оцінювали постать XVII ст. критеріями свосї доби: національний момент, культурна просвіта, народництво, забуваючи, що XVII століття мало інші зацікавлення й іншу соціяльно-суспільну структуру. Так само українські історики недооцінювали питоменну ділянку Могили, а саме релігійно-церковну, шукаючи в ньому просвітянина, революціонера чи націоналіста: а він був насамперед духовною особою. І вкінці, в ньому недолюблювали його авторитарність, ретельність, дисципліну, а навіть суворість.
Одначе не можна узагальнювати. Багато українських дослідників високо цінили як саму постать, його творчість, так і його українськість, відданість українській церкві й народові.
Вже М. Костомаров, пояснюючи, що в Польщі «питання віри тісно було пов'язане з питаннями національности; поняття католик зливалося з поняттям поляк, як з другого боку поняття православний з поняттям руський...», каже: «Ідеалом Могили була така руська людина, яка, міцно зберігаючи й свою віру, й свою мову, в той самий час в міру освіти і по своїм духовним здібностям, стояла би на рівні з поляками, з якими доля зв'язала її державними відносинами...» 16).
В своему популярному нарисі Іван Нечуй-Левицький писав: «Петро Могила був родом не українець він був молдаван, чи -- як у нас кажуть -- волох, але багато зробив добра Україні... Ставши митрополитом на всю Україну й Білу Русь, Могила зробив багато добра для народу й православної віри... Петрові Могилі повинен подякувати тепер кожний українець може за те, що й тепер на Україні зоставсь православним і українським...» 17). Видно, іцо це писав не історик, але подібну оцінку слід відзначити тим більше, що вона походить від видатного українського письменника.
Редакція (непідписана стаття) поважного журналу «Києвская Старина» так характеризувала ролю Петра Могили: «Ім'я його повинно стояти поруч з ім'ям Богдана Хмельницького. Якщо цей великий діяч нашої історії крайнім напруженням народних сил вирвав всю пошматовану країну із рук ворогів і повернув її до загального джерела, то Могила залікував її головні моральні хвороби, вдихнув в неї дух і силу для нового життя. Для нас, киян, ім'я Могили має особливе значення не тільки через створення академії і не тільки тому, що від нього збереглося улаштування «Пасій», але задля відбудови київських храмів... Чужинець по народженню, але вихований народом і церквою, яким віддав він все своє життя. Могила більш руський (українець -- А. Ж.) як всякий руський. «Нам потрібно вчитися, говорив цей великий патріот, щоб Русь нашу не називали глупою»... 18).
Єпископ Сильвестр Гасвський, у передмові до заповіту П. Могили, пише : « Декому з ученого ареопагу теперішности видається, що митрополит Петро Могила, «як чужинець, не міг бути українським патріотом». Зі всього наведеного вище виступає перед нами не просто український патріот, а «Белетень-патріот», що запліднив українську культуру на цілі віки наперед. Ніби про нього поет наших днів вигукнув: «О, земле! Велетнів роди!» Українські маєтності Белзщини, Київщини та Лівобережжя зродили нам у скрутну добу XVII століття велетня незвичайно широкого діапазону й глибокої християнської самопожертви» 19).
Певну синтезу різних оцінок діяльности Петра Могили з національної точки погляду, відкидаючи всякі необгрунтовані обвинувачення, подав І. Власовський 20).
З нагоди 360-ої річниці з дня народження митр. П. Могили, прот. Д. Бурко так характеризував цю велику постать української православної церкви : « Велика і яскрава епоха Петра Могили в українській історії -- епоха, створена чотирнадцятьма роками кипучої енергії і таланту подвижника, що все віддав на вівтар української нації, передчасно згорів для неї, щоб підняти її культурно, щоб зміцнити її духовно...» 21).
Серед російських дослідників тільки С. Рождественський згадує, що П. Могила закликав своїх вірних діяти в намірі « спасіння нації української» 22).
До вище згаданих поглядів подамо оцінку німецького знавця історії української церкви, Е. Вінтєра, який так характеризував Петра Могилу: «Бувши людиною західньої орієнтації, хоч і не політиком з фаху, він раз-у-раз схилявся до співжиття з Польщею. Але права українського народу та його духове й культурне самоврядування він охороняв пильно. Українська Православна Церква мусила завжди бути захистом українського народу...» 23).
Але не тільки пізніші дослідники високо цінили великий вклад Петра Могили в національну культуру І його патріотизм, ці риси також підкреслювали його сучасники. У панегірику «Евхарістеріон альбо Вдячность... Петру Могилћ» (Київ, 1632) спудеї лаврської школи закликали Печерського архимандрита:
Спусти на наш хоризонт скуток твоей моцы,
Бы не усхли от зимы новый овоцы.
Завитай до Печерских садов цнотородных
И до краев Российских, в науку голодных.
Аналізу цього панегірика подає В. П. Колосова, з якої відчуваємо атмосферу тодішніх національних почувань: « Почуття національної гордости, віра у власних героїв («...не толко старый вік множил богатыров, леч и наш, несталый»), упевненість, що «потомок славных роксоланов» подолає всі перешкоди, зокрема і у культурному житті, а тоді «у науках поровняет премудрых поганов», проймає панегірик. «Евхаріетеріон» закінчується молитовною просьбою «в ласце теж ховати того... хто науки будет фундовати», тобто дбати про організацію нових учбових закладів, а цим самим -- про культурний розвиток українського народу» 24).
При в'їзді Петра Могили до Києва 5.7.1633 р. нововибраного митрополита привітали печорські друкарі новим панегіриком «Євфонія веселобрмячаа », в якім закликають, щоб він дбав про славу народу : « Твое о томъ старанє, в томъ твоя забава, -- Якъ бы м-Ьла оздобу Россійская слава...» 25).
А М. Возняк так резюмус зміст цього панегірика: «Евфонія веліла щезнути смуткові з українських меж, бо по бурливих часах настав погідний спокій. В святій Софії веде перед Петро Могила. Україна переживає годину тріюмфу, бо має оборонця своїх прав. На нього ждали руїни собору Софії, йому Евфонія поручає її мури, що їх збудував ще Ярослав...» 26).
Трактуючи національний аспект діяльності! Петра Могили, поодинокі автори заторкували також справу мови, при чому закидали йому латинізацію і польонізацію, а одночасно занедбання української мови та упослідження церковно-слов'янської. Як ми бачили вище, Д. Дорошенко твердив навіть, що П. Могила «власні твори друкував або по-польськи, або по-грецьки». Пригляньмося як воно було в дійсності.
Насамперед, П. Могила не написав жадного твору грецькою, чи румунською мовами. На 19 творів, що В. Перетц 27) приписує П. Могилі, тільки один написаний польською мовою («Літос») а решта церковно-слов'янською і тогочасною українською та російською мовами. Якщо йдеться про латинську мову, то нею мало б бути написане «Православне ісповідання віри», яке не збереглося, а натомість маємо дві редакції «Малого Катехизиса», одна польською, а друга українською мовою, «діалєктомь рускимъ».
Як довідуємося з передмови «Служебника», Петро Могила дбав про те, щоб у богослужбових книгах суворо додержувалась «орфографіа граматичнаа діалекту словенскаго, простаннаго и всякоя благости и сладости преисполненнаго» 28).
Пригляньмося до оцінки великого фахівця в ділянці українських стародруків Хв. Тітова. Аналізуючи книжкову продукцію XVI-XVII ст. ст., він писав:
«Чудово, що також митрополит Петро Могила, цей справжній велетень думки, слова і діла серед представників печерської типографії розгляненого періоду, був, видно, вельми схильний йти шляхом, вибраним його попередниками по лаврській архимандрії з їх співробітниками. Насамперед, митрополит Петро Могила, який добре володів українською мовою, якою виголошував свої проповіді, як це вказує його « первий снопок на ниві церковного учительства» -- «Слово о Крестив Хреста Спасителя и крест-Ь каждого человека», виголошеної 4. 3. 1632 р. У цій своїй проповіді, Петро Могила майже всі тексти Св. Письма наводить в перекладі на українську мову. Все це він робив, без сумніву, в тих же плянах і цілях, якими керувалися і його попередники, тобто, бажав зробити слова Письма і свої власні якнайбільш зрозумілими і доступними звичайним слухачам.
Ту ж саму мету, безперечно, переслідував митр. П. Могила і тоді, коли в 1637 р. видав сучасною руською (українською -- А. Ж.) мовою збірник церковних слів під назвою «Учительнаго Евангелія». В присвяті примірника цієї книги Богданові Стеткевичеві Любавицькому він прямо кажо, що при інших своїх працях ужив заходи для повторного друку Учительного Евангелія в печерській друкарні на руськім діялекті саме для того, щоб « всякій легче могъ познать спасительный путь».
Але особливо яскраво виявилася ідеологія митрополита Петра Могили в справі уживання розмовної мови в церковних богослужениях і визначено межі такого уживання в двох книгах, надрукованих печерською друкарнею у 1636 р. Перша з них появилася 24 травня 1636 р. під назвою «АнтологІа». Вона була укладена самим Петром Могилою, при особливих обставинах, про які він говорить в передмові до неї, що була присвячена ним « шля-хетной и богобойной молоди », яка навчається в киево-братській колегії...
Молитви, євангельське і апостольське читання і біблійні чи церковно-богослужебні співи в цій книзі надруковано по-слов'янськи; тоді коли всі т. зв. «науки» і «роздуми», які зберігають в собі керуючі вказівки, поради, пояснення чи просто благочестиві міркування, були тут подані тодішньою руською (українською -- А. Ж.) мовою.
Ясно, що Петро Могила визнавав недоторкальною в богослуженні слов'янську мову; але разом з тим він хотів зробити богослужения православної української церкви якнайбільш зрозумілим і ясним за допомогою відповідного повчання і вказівок, укладених розмовною руською мовою.
Відгомін цього самого настрою діячів печорської друкарні могилянської епохи можна почути й в книзі «Пречестныхъ Акафистовъ», виданій 8 листопада 1636 р., в якій вказівки укладені тодішньою розмовною мовою.
Цікаво, що також такий церковно-історичний діяч, як митрополит Петро Могила, що посідав надзвичайно сильну волю, рішився допустити таке касування («отмену»), за його висловом, як впровадження розмовної мови в богослужения, а також і деякі скорочення богослужебного чину («набоженства правило по ні-коимъ скоротивши»)...
Історія двох останніх печерських видань висвітлює питання про допущення розмовної мови в богослуженні, як воно вирішувалося при митрополиті Петрі Могилі, а одночасно з тим красномовно показує і те, що печерські видавці книг разом із заходами про якнайбільш правильний і точний друк церковно-богослужбо-вих і інших книг, уживали всі заходи також і для того, щоб зробити їх зміст якнайбільш зрозумілим і доступним народові, і через те саме й сприяв якнайширшому їх розповсюдженню...» 29).
З цієї монументальної праці Хв. Тітова в «Додатках» подаємо деякі фотокопії творів Петра Могили, з яких можна ближче довідатися про мову творів Київського Митрополита.
Про мову творів П. Могили як також його співробітників та цілого «Могилянського Атенея» довідуємося також з ґрунтовної праці французького славіста А. Мартеля. І хоч він старався довести, що в XVII ст. церковно-слов'янська мова підупадає та що її місце займас польська, все ж таки він не міг заперечити, що П. Могила намагався вживати мову, зрозумілу якнайширшим масам. Порівнюючи два видання «Євангелія учительного» з 1616 і Могилине з 1637 p., де в передмові останнього Могила писав, що він його наново переклав з грецької мови на руську «жебы кождый дорогу збавенную латвЪй в Учителном ЕвангеліЬ познати могл...», уважає, що langue ruthene в XVI і XVIIст. «ніяк не визначала живу мову, але постійний компроміс між традиційними даними і виразами розмовної мови. У конкретному випадку («Євангелія») побіжна студія показує, що новий переклад Могили не вживав багато більше розмовної мови, але показував відступ до традиції церковно-слов'янської...» 30).
На іншому місці цей же автор пише: «Могила вживав мову, основа якої була церковно-слов'янська, але що її більшість еле-ментів запозичені з сучасних української і польської мов. Цією мовою були написані проповіді і панегірики, як також віршовані п'єси, надруковані в другій половині XVII ст.» 31).
Так само М. Костомаров, коли застановлявся над мовою, яка домінувала в Могилянській колегії, писав: «Не зважаючи на панування латинської мови, на жаль, на шкоду грецької, київська колегія, все ж таки, працювала над розвитком руської мови і словесности. Студенти складали проповіді по-руському; вийшовши з колегії в священики, були в стані говорити проповіді народові...
Мова, якою писались досліди вихованців київської колегії того часу, віддалена від живої народної мови і являє собою суміш слов'янської мови з українською і польською, з великою кількістю високопарних слів...» 32).
2. ОЦІНКА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ ПЕТРА МОГИЛИ

З попереднім розділом тісно пов'язана оцінка культурно-освітньої діяльности П7 Могили. На цьому відтинку знову зустрічаємо діяметрально-протилежні оцінки, хоча противникам Київського Митрополита було досить трудно заперечувати те, що було очевидним. Тому багато авторів, між іншими й М. Грушевський, часто собі самі заперечували.
Наскрізь суб'єктивне, не підтверджене ніякими даними, було наставления П. Куліша. Для нього: « Молдавський господарчик піклувався зовсім не про пробудження руської самосвідомости... Могилянська література була водою на латинопольський млин. Могилянська освіта була наївним, якщо не навмисним продовженням єзуїтської роботи над виробкою «добрих католиків» із закорінених в своїй малограмотності схизматиків. Все життя Петра Могили і вся його політична діяльність була таким же притупляючим руську свідомість явищем, як і життя князя Василя (Острозького Константина -- А. Ж.) з безліччю інших одиниць, виділених єзуїтами в православному середовищі за своїм образом і подобою» 33).
Взагалі дискредитуючи XVII ст. як цілковито безплідну добу в українській літературі, П. Куліш особливо гостро осуджував могилянський період: «Митрополит Петро Могила і його учене товариство писали так же темно, в'яло і не до смаку простому українцеві, як і князь Острозький, навколо котрого купчилися письменні оборонці древнього благочестия» 34). Свою ненависть до Могили П. Куліш переніс також до поезії і так в поемі « Грицько Сковорода » він писав: ...Сполячений волох Могил Вчепивсь у Русь, мов той реп'ях: Його наука й по ляхах
Перевертнів із нас робила. Хто двадцять літ з ляхом прожив,
І той польщизною смердів...» 35).
І культурну діяльність П. Могили недооцінює М. Василенко, уважаючи, що: « Національне значення киево-могилянської колегії було все ж таки невелике. Своїм характером й мовою, пануючою у ній, колеґія не могла стояти близько до народу... Колеґія не користувалася і не робила заходи користуватися для науки і літератури живою народною мовою... Через переважання схоляс-стичної науки, колеґія не могла створити національної інтелігенції» 36). І хоча М. Василенко й посилається на П. Куліша, все ж таки він не заперечує деякої і позитивної ролі культурної діяльности Могили. Він писав : « Його сильна особистість залишила великий слід як в історії західньо-руської церкви, так і в історії освіти і культурного розвитку Західньої Руси й України. Київ став при нім остаточним центром для всього православного населення Польщі й Литви » 37).
Великі розбіжності щодо вартости культурної праці П. Могили та взагалі могилянської доби яскраво видно у М. Грушев-ського. З одного боку: «Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималась виробленого ним наукового й культурного пляну. її вихованці, що в перших стадіях свосї діяльности бували звичайно професорами цієї колегії, а далі займали різні, менші і більші церковні посади в українських і білоруських єпархіях, тримались даних ним взірців, як у вихованню молодіжі, так і питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, переведеної при кінці XVIII ст., київська академія, а з нею й східньо-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яти й імени, що затримується навіть в XIX ст.» 38). А в другій своїй праці йде заперечення вище сказаного : « 3 станови-ща національного українського життя могилянська доба, що вважалася свого часу до певної міри і тепер вважається апогеєм відродження православної церкви України і Білорусі, поза чисто церковними, конфесійними інтересами має досить сумнівну вартість. Вона легковажила народні традиції і спроваджувала українське культурне життя на чужі йому дороги, тому з становища української національної культури ніяк не була розцвітом, а ско-ріше дальшим періодом занепаду. Представники цього нового курсу були далекі і чужі також і соціяльним змаганням народнім, і національним почуванням. Оцінюючи все з становища виключно церковного, конфесійного, вони відчужувалися від народу і від тих верств, в котрих збиралося національне життя, і цим приготовили в будуччині упадок самому церковному життю» 39).
А ще раніше М. Грушсвський так характеризував могилянську школу :
«...Від Могили особливо українська школа стала копією схолястичної західньої, спеціяльно єзуїтської школи. Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дуже мало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук, І з того також, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українського народу в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значенню того слова...» 40).
Так само й І. Франко вказував на слабі сторони культурних реформ П. Могили; ось його оцінка: «Київська православна Академія була заснована1 на взірець єзуїтських колегій і ведена наскрізь схолястичною методою, яка тоді навіть у Польщі була вже перестаріла. Отим то не диво, що вона не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила волику масу учених, що несли свої услуги в Московщину» 41).
М. Возняк буквально бере формулювання М. Грушевського про «сумнівну вартість Могилянської доби в розвитку української національної культури» 42).
По лінії М. Грушевського пішов і його учень І. Крип'якевич, який, хоча дещо злагіднено, але все ж таки вбачав у реформах Київського Митрополита відхід від національних традицій:
«Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутий в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої ориґінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика» 43).
О.Лотоцький притримується встановленої своїми попередниками оцінки Могилянської школи, закидаючи їй схолястичність і відірваність від народу, однак визнаючи їй позитивну ролю в тому, що вона орієнтувалася на Захід, зближувала Україну з Европою у її боротьбі проти московсько-азійського впливу. Він писав: «Завдяки латинській та польській мовам, що їх культивувала Могилянська школа, ця школа служила посередницею в перено-шенні наукових і взагалі культурних засобів із Заходу та з Польщі на Україну...» 44).
Інші могилознавці, однак, не пішли шляхом Куліша і Грушевського, вони високо оцінювали реформи П. Могили не тільки з науково-фахового, але також національного боку.
П. Житецький, подаючи загальну картину слов'янської мови в творах українських письменників XVII ст., ось як оцінює ролю П. Могили:
«Спираючись на симпатії народу до «древнього благочестя», він (П. Могила) усіма силами намагався поставити його під захист науки, щоб визначити його догматичні засади, пояснити суть богослужбових обрядів, очистити їх від усякої сторонньої домішки. Не можна сказати, щоб ця програма відповідала всім потребам життя українського народу, але не слід випускати з уваги, що творець її не міг знайти в умовах свого часу твердої точки опору для складання програми ширшої. Спочатку треба було обстояти право народу держатися «древнього благочестя», яке зазнавало найжорстокіших нападів від ворогів. Всяке відхилення від цього пункту могло б тільки ослабити сили, здатні до освітньої діяльності... »
В дальшому розглядаючи постання киево-могилянської ко-леґії, Житецький продовжує: «Як за часів Володимира Рівноапостольного, Київ знову став центром освіти не тільки для Південної Руси, а и для Північної. Щоправда, вона була взята не з першого джерела --- не з гуманізму європейського... Само собою зрозуміло, що Петрові Могилі не залишалося нічого іншого, як взяти за зразок своєї школи звичайний у ті часи тип латинської школи...» 45).
І. Огіенко подав оцінку одній галузі, а саме друкарству: «Могилянська доба --- це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розцвіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печорське друкарство займає найпо-чесніше місце» 46).
С.Єфрємов у коментарі до Шевченкового «Журналу» так характеризує колегію Могили: «Зреформована його заходами братська школа, під назвою Могилянської колегії, а з 1701 р. академії, на довгий час стала розсадником наук і учених на цілу Слов'янщину, виробивши на основі звичайної тоді схолястики свої методи, систему навчання, традиції й навіть мову («словено-руський язик») 47).
Дослідник культурних процесів XVT-XVII ст. ст, на Україні А. Савич показує вклад Могили у розбудову своєї колегії 48). Інший дослідник цього періоду української літератури, В. М. Пе-ретц, так характеризує українського митрополита: «Серед визначних письменників і громадських діячів України в першій половині XVII ст. видне місце посів Петро Могила, молдавський воєводич, вихованець західньо-европейської школи... своєю освітою він виділявся серед українського духовенства і імпонував католикам. Велика література про нього розглядає його діяльність, як засновника шкіл, організатора церковного життя, видавця книг, оборонця української культури і письменника-публіциста та проповідника...» 49).
Дуже правильну оцінку культурній діяльності могилянської доби подає відомий літературознавець С. Маслов; для нього: «Кисво-Могилянська школа відіграла величезну роль у історії української культури XVII-XVIII ст,.. В галузі літератури це був переважно примхлиций стиль барокко, що виник у Західній Европі в епоху феодально-католицької реакції. Але й схоластична наука, і стиль барокко в літературі, в умовах культурного розвитку тогочасної України були факторами прогресивними, що розширювали розумовий кругозір, активізували наукову І літературну думку та підготовляли стадію дальшого, вищого науково-літературного розвитку» 50).
К. Харлампович підкреслює, що польська орієнтація українського шкільництва виявилася у формі схолястики і панегіризму, однак відзначає й позитивний вплив: «Польща була посередницею між Европою й далеко позаду неї відсталою Руссю... Історична заслуга Польщі полягає в тому, що в шкільній галузі вона виявила руському народові сусідню послугу, допомагаючи йому вийти з тісного кола візантійських виховних засад на широке поле наукових і практичних ідей, себто відкрити західнього генія» 51). Тут відчувається польський месіянізм, але сама суть справи не позбавлена певної слушности.
Свою біографічну статтю про П. Могилу Е. Пікот закінчує такою загальною характеристикою: «Коли Могила часто нас вражас своїми деспотичними вчинками, не підпадає сумніву, що його талант, його різноманітні знання, його родинні зв'язки, його невпинна діяльність -- відкрили для російської (української -- А. Ж.) церкви нову добу. Він зумів поширити освіту серед священиків, які не мали ніякої, і надав їй спаяність, якої бракувало грецькому духовенству. Київська школа стала вогнищем, звідки вийшла більшість людей, які від двох з-половиною століть залишили сліди в релігійній історії Росії; вона (Могилянська Академія) вистачила б, щоб уславити ім'я свого засновника» 52).
За останній час також совстська історіографія з більшою увагою ставиться до культурної діяльности П. Могили. В колективній праці про друкарство сказано : « Протягом майже 20 років до самої смерти Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні... Могилянська епоха відрізняється від попередньої посиленням авторитету слов'янських видань... Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації...» 53).
Широкого розголосу в Україні набрала справа т. зв. реабілітації Київської Колегії та пізнішої Могилянської Академії з вимогою визнати цю «Alma Mater» за предтечу сучасного Київського Університету. В цій справі група культурних діячів написала листа до журналу «Дніпро», в якому, крім критичних завваг зазначалося : « Ми, звичайно, не заперечуємо видатної ролі Петра Могили в розвитку вищої освіти на Україні...» 54). Після цієї першої заяви, виступили й інші діячі УРСР. Ф. Шевченко, подаючи коротку історію Киево-Могилянської Академії і підтримуючи про-позицію, що « Вища освіта на Україні починається з 1615 p., що Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка є законним спадкоємцем Києво-братської школи, Києво-Могилянсько'ї коле-гії, Академії», так характеризує Петра Могилу: «Людина висо-кого інтелекту, він здобув освіту у вищих західноєвропейських школах. То був визначний церковний і політичний діяч, письменник. Його твори, написані українською, польською і латинською мовами, друкувалися не тільки на Україні, айв Молдавії, Польщі, Грузії. Створюючи лаврську школу, Петро Могила використав досвід організації вищої школи в Західній Европі» 55).
Слідом за Ф. Шевченком також ряд інших наукових і громадських діячів УРСР висловлювали свої схвальні заяви про Могилянську Академію, які вміщені в журналі «Дніпро», ч. І, 1968, стор. 90-95. Реферуючи німецькі і польські публікації про Києво-Могилянську Академію, Д. С Наливайко пише; «В ній справедливо вбачають центральне культурне вогнище на Східно-слов'янщині XVII ст., з широким діяпазоном впливу, який охоплював Україну й Росію, Сербію й Болгарію, Румунію й Грецію, і разом з тим головну ланку зв'язку між тогочасною культурою Західньої Европи й культурою православно-слов'янського сходу» 56).
Коли в 1967 р. будинкові колишньої Могилянської Академії на Подолі в Києві загрожувала небезпека знищення, тоді М. Врай-чевський відважно виступив у пресі за його збереження 57).
Мов перегукуючися з діячами з України, але на 10 років скоріше, Н. Полоньска-Василенко, високо оцінюючи ролю «Братської школи», писала: «Пізніш, за часів Митрополита Петра Могили, школу було реформовано за зразком найкращих колегій Західньої Европи; вона стала називатися Петро-Могилянською Колегією. За часів Мозспи її було реформовано на Академію. Так з Братської школи, заснованої на дар пані Гальшки Гулевичевої, розвинулася славетна Академія, яка впродовж двох століть була найвищою школою не лише для України, а для цілої Східньої Европи, і учні її несли освіту на всю Московщину і Російську Імперію» 58).
На кінець цього підрозділу подамо одну з найкращих характеристик усієї «Могилянської доби» О.Оглоблина; він писав: «Доба Могили -- то була доба великих досягнень. Грандіозний проект утворення українського патріархату, поєднаний з ідеєю відродження єдиної вселенської християнської Церкви під зверхністю Папи, хай не здійснений, свідчить про те, що українські церковні кола тогочасні мислили світовими маштабами не лише простору, але й часу. Створення Києво-Могилянської Колегії, цієї слави і гордости Київських Атен, що незабаром стане «Альма Матер» для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східньої Европи. Було б цілком не науково і не історично думати, що ці величезні осяги української релігійної і наукової думки не вплинули на дальший розвиток української духовости і не створили тієї ідейної сфери, що в ній народилася ідея україн-ської національно-визвольної революції. Українська Церква в середині XVII сторіччя далеко вже переросла ті державно-політичні рамці, в яких її тримало чуже й чужовірне державне панування над Україною і українським народом. Сама діяльність Митрополита Могили і його київського гуртка прискорила українську кризу і вказала шлях до її розв'язання» 59).
Національно-культурна ділянка діяльности Петра Могили це тільки частина, і то додаткова, до його властивого твору в релігійно-церковній площині. Очевидно, що між цими трьома аспектами -- національним, культурним і церковним -- є тісна взаємодія і взаємодоповнення, тому тільки сукупність всіх трьох елементів може представити справжній образ Київського Митрополита.
Українська історіографія по-різному предєтавляла ці три аспекти, дуже часто давала навіть діяметрально-протилежну оцінку. На це склалися різні причини, про які вже була мова вище, не забуваючи також про ідеологічні моменти.
Перейшовши від повного заперечення до непотрібного «забронзовування», можна втратити міру і нанести навіть шкоду самій постаті Великого Митрополита. Тому тільки докладна аналіза всього створеного ним на тлі даної доби і в світлі пізнішої перспективи, дотримуючись мудрої поради Таціта «sine ira et studio», може принести правильну оцінку визначного мужа української історії.
3. ОЦІНКА ЦЕРКОВНОЇ ДІЯЛЬНОСТИ П. МОГИЛИ ТА ЙОГО СТАВЛЕННЯ ДО ІНШИХ ВІРОВИЗНАНЬ

Останнє питання становить основний зміст третього розділу цієї праці, тому подаватимемо на цьому місці тільки розбіжності в оцінках поодиноких дослідників, залишаючи саму аналізу і висновки на кінець розвідки.
Церковним питанням цікавилися також багато чужинецьких істориків, переважно теологи, які не завжди підходили сумлінно до історичних фактів.
Сучасник Могили, київський літописець Я. Єрлич, неприхильно наставлений до Митрополита при його житті, проте свідчить що Могила: «Жив на цьому світі богобоязно, гарно і тверезо; діяльний в справах благочестивих, завжди турбуючись про цілість церкви Божої і оберігаючи своє стадо, хоч і не був чужий і людської слави...» 60).
Католицькі біографи представляли Могилу як великого прихильника католицької церкви. Уніятський єпископ Яків Суша намагався доказати в своїй праці про М. Смотрицького, написаній в 1665 p., що П. Могила перед смертю сповідався латинському священикові: «Et in vita et in morte latino confessus» 61). Покликаючись на цю нічим не підтверджену вістку, більшість католицьких дослідників брали її як незаперечний факт. Єзуїт Теофіл Рутка у своїй відповіді І. Галятовському, який твердив, що «Літос» написаний П. Могилою 62) -- висловив сумнів про це авторство: « Не віримо цьому, бо він не має єретичного духа і був прихильний до запозичення із книг латинських, як це я помітив в його «Требнику»...» 63). Згодом цю теорію перебрав Ігнатій Сте-бельський 64), а довів її до «досконалості!» бенедиктинець А. Ґепен у своїй тенденційній праці про Св. Йосафата; він писав: «Запевняють навіть що Могила, маючи докори сумління, часто кликав латинських священиків, щоб висповідатися; та що він на ложі смерти таємно помирився з римською церквою. Через чудо милосердя Господь змилувався над його душею, але це привернення в останню годину в нічому не міняє ролі цього нещасного пре-лата. Він бо є батьком схизматичних спископів, які, вже більш як століття зривають майже щороку шматок скривавленого м'яса Польщі і католицької церкви » 65). Про сумнівну вартість цієї праці Ґепена свідчить не тільки те, що він називав козаків -- «Бандитами, які не мають ніякої релігії» 66), але насамперед через його явну тенденційність, яка найкраще випливає з передмови до книжки, в якій він писав: «Римська церква не вимагає від Росії жертви своїх мрій величности; вона (Римська церква -- А. Ж.) освятить її зброю, коли ця зброя буде католицькою, і вона схвалюватиме поширення Імперії, яка буде тоді справді (імперією) Ісуса Христа. Наївні думали колись, що німецький Цезар визволить Святішого Отця, забуваючи, що він був насамперед протестантом. Католицький цар міг би багато легше перебрати для своєї користи твір Карла Великого, під оплески всього християнства» 67). Ми зупинились дещо довше над цим автором, бо часто українські дослідники покликуються на нього, як на достовірне джерело.
Значно ґрунтовнішу, а понад все наукову працю про «Православне ісповідання віри Петра Могили» і про самого Київського Митрополита написали два французькі єзуїти А. Мальві і М. Віллер. Згадуючи про запевнення Ґепена щрдо привернення Могили до Римської церкви, автори заявляють: «Ніякий доказ не підтверджує цю тезу» 68). Мальві і Віллер підкреслюють захід-ньоевропейську методу праці Могили, та що: «доктори з Києва думають як латинники у багатьох спірних справах між Сходом і Римом, а саме про чистилище, про Непорочне зачаття, про освячення Євхаристії словами Христа. Ця частина згоди не зупинила полеміки; але попри спори, Київський Університет (Могилянська Академія --- А. Ж.) був більш як одне століття інструментом док-тринального зближення », -- все ж таки для історичної правди вони не намагаються заховати, що «Боротьба проти уніятів, яку Могила підтримував відколи він очолив Печорську Лавру, ніколи цілковито не припинялася» 69). Назагал це одна з кращих спеціялізованих праць про Київського Митрополита і про його капітальну догматичну працю.
З української католицької сторони о. Б. Курилас, ЧНІ, зробивши порівняння між Петром Могилою і Андреем Шептицьким, намагається представити дію першого як «дорогу теж католицькій частині українського народу і взагалі всім християнам, як проєктодавця і борця за з'єднання християн під проводом св. Петра, як ідеолога справжнього екуменізму...» 70).
Для всієї румунської історіографії Петро Могила був зразком правовірности, відданости православній церкві і її найбільшим захисником проти протестантизму і католицизму. Більшість з них навіть не ставили собі питання про його екуменічні заходи. Щоб зрівноважити його прив'язаність до київської митрополії, протиставляється його вірність Польщі, чи інтернаціональне значення його акції. Деякі румуни пояснювали введення латинської мови в школах не як наслідок про-польських, чи прокатолицьких симпатій, але як дань своїй первісній батьківщині. Це виглядас, одначе, дуже мало правдоподібним, бо тоді серед румунів ще не було тенденцій про-римських.
Вже Ґ. Єничяну називав Петра Могилу: «Батьком модерної православної теології» 71), а румунський православний синод з травня 1899 р. визнав «Православне ісповідання» першою книгою, яка за своего догматичною вартістю йде після Символу Нікейсько-Константинопільського Синоду 72).
П.П. Панаітеску вважас, що прив'язаність Петра Могили до української нації випливає із становища, яке він займав, але «не зважаючи на це, Могила намагався пропагувати свій твір між всіма православними,.. Його реформа не стосувалася тільки до українців з Польщі, але до всього православія» 73).
Інший румунський дослідник, Т. Йонеску, так закінчує свою цінну монографію про Київського Митрополита: «Його визначний твір, особливо його догматична творчість, залишила ім'я Могили в пам'яті всіх православних. Друзі і вороги, православні і неправославні, всі згідні визнати незаперечну догматичну вартість його капітальної праці «Православне ісповідання », прямоту його характеру і святість його життя» 74).
Серед російських авторів найбільш позитивні оцінки церковної діяльности II. Могили дали митр. Макарій і С.Голубев. Перший перед вирахуванням всіх його добродійств православній церкві, подас яскраву характеристику: «Ім'я Петра Могили є однією з кращих оздоб нашої церковної історії. Він перевищував безумовно усіх сучасних йому ієрархів не тільки малоруської (української -- А.Ж.), але Й великоруської церкви і навіть всієї Східньої Церкви» 75).
По цій лінії пішов і С. Голубев у передмові до своєї монументальної монографії; він писав : «Привернення і зміцнення багатьох, порушених введенням унії, прав західньо-руської церкви, заснування в Києві вищої школи, відновлення з руїн старовинних київських храмів, вікових пам'яток народних святинь, виправлення богослужбових книг, приведення до порядку церковної обрядовости, видання славетного «Требника», опрацювання не менш славнозвісного катехизиса, --- всі ці і багато інших визначних подій в історії західньо-руської церкви або цілком, або переважно належать Могиллнській добі, роблячи ім'я Петра Могили завжди пам'ятним для всякого, хто розуміє важливість І значення віри й освіти в розвитку й охороні народного життя» 76).
Як підсумок своєї великої монографії про Могилу С. Рождественський писав: «Вся загально-церковна діяльність Петра Могили, починаючи з самого його висвячення в сан Архимандрита, яка тривала 20 років, а за цей час він зробив стільки, скільки не було вроблено в незрівняно більший попередній період часу» 77).
Протилежні думки відстоювали інші російські історики, серед яких згадасмо Г.В. Флоровського, який уважає, що впровадження Могилою латинського впливу в українську-руську церкву скоріше спинило, ніж допомогло її розвиткові. Засуджуючи Могилу за те, що він відірвав українську церкву від Сходу, допомагаючи, щоб « чужинна і штучна традиція почала встановлятися. Далеко від того щоб бути органічною, вона спиняла всі творчі шляхи...»78).
Порівняно з попередніми аспектами -- національним і культурним -- українська історіографія за малими винятками, оцінює назагал позитивно церковну діяльність Петра Могили.
У своїй дисертації «О причинах и характере Уній в Западной Россіи», виданій у Харкові в 1841 p., але сконфіскованій, М. Костомаров писав: «Ніхто із його попередників не звертав такої уваги на освіту духовенства. Заведення духовної академії в Києві, інших навчальних установ, бібліотек, друкарень зробило більшу переміну в цій клясі (духовенства -- А. Ж.), поставило його на вищий рівень, викликало до нього пошану й, крім того, сприяло поборникам православія озброїтися проти унії. Священиками випускалось уже не неуків, а людей достойних; розповсюдження потрібних книг доставляло їм засоби для змагу з уніята-ми, давало змогу упевнюватися самим в істинах грецької Церкви і доказувати їх народові; освіта духовних сильно діяла на скріплення православія і відродження народного духу» 79).
Також П. Житецький відповідно оцінював запроваджені Могилою реформи на церковно-освітньому полі; він писав: «Отже, заслуга Петра Могили полягає в тому, що він обстояв на Україні право наукового знання, не побоюючись того, що воно походило з іновірних джерел. Звичайно, це було однобічне знання, але все таки воно привчало думку до певного методу, який в кожному разі міг бути твердою точкою опору для дальшого руху думки. Важливо вже було те, що схоластична наука схиляла людей поважати цю саму думку і не боятися її логічної сили. Вона була запроваджена на Україні не для підриву місцевих засад життя, які за браком місцевої освічености захоплювались інонародного -- польською. На сторожі цієї самосвідомости поставлено було слов'янську мову як богослужбовий орган «древнього благочестя» 80).
Навіть ті історики, які ставили під сумнів культурну діяльність Петра Могили, обороняли його православну правовірність. М. Грушевський, обговорюючи проект патріярхату та примирення Могили з козаками, писав про його очолення Київської Митрополії так:
«Це правління стало епохою в українськім церковнім життю і на всій дальшій історії української православної церкви вирив він нестерту печать свого духа... Могила на все життя зіставсь вірним прихильником католицької культури і церковности. Сучасна католицька церква, відреставрована єзуїтами, була для нього взірцем і ідеалом, до котрого він старавсь, яко мога, наблизити свою церкву, але лишаючи її бездоганно православною з догматичного погляду. На цім пункті він виявив незвичайну обережність і скрупулянтність» 81). Але й тут не обійшлося без суб'єктивної оцінки та симпатій великого українського Історика: «Могила пхнув українське церковне життя на дорогу реакції в момент дуже відповідальний, коли Україна стояла ще на роздорожу між європейською реакцією і рухом поступовим, зв'язаним з табором протестантським...» 82).
Слідом за Грушевським також всі його учні не висловлювали сумніву щодо правовірности Могили і Могилянського Атенею.
Орест Левицький, згадуючи в нотатці про відібрання ігуменом А. Мужиловським Св. Софії в Києві від уніятів (12. 7. 1633), називає П. Могилу «найбільшим з ієрархів київських» 83).
І. Франко, в енциклопедичній статті про «Південноруську літературу», писав: «Петро Могила вносить небувале пожвавлення в церковне і розумове життя, всього народу. Головна справа його життя -- заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати заборолом правоєлавія і південноруської національности, користуючись зброєю, якою вівся на них напад з боку ворогів -- наукою і освітою. Могила кладе початок реорганізації православної церкви, дбає про друкування літургійних книг, сам під псевдонімом Євсевія Піміна створює полемічну книгу «Літос» (1642) проти нападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедію моральних і житейських повчань «Анфологію» (1636) 84).
Також С. Маслов давав позитивну оцінку введеній Могилою новій системі освіти: «Спостерігаючи хід боротьби з латино-польською аґреєією, він прийшов до висновку, що для більшого успіху в захисті підвали руського культурно-релігійного та національного життя треба пересадити на православний ґрунт основи західньоевропейської та польсько-католицької науки. Для цього він вирішив створити на Україні таку школу, яка, залишаючись строго православною, поширювала б освіту за зразками і програмами західноєвропейських та польських колегіумів » 85).
В дечому змінив свою думку і Д. Дорошенко, бо в 1949 р. він писав: «Діяльність П. Могили у високій мірі прислужилась національній справі й тим, що поставила православну церкву -- тодішній прапор і символ народности -- на такий рівень, що вона могла успішно оборонятись від римо-католицького натиску» 86). Дещо ширшу плятформу церковній реформі давав І. Крип'я-кевич, заторкуючи Могилині екуменічні пляни: «Могила ставив справу української церкви так широко,"що не відкидав ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер «з'єднання», а не «злиття» церков, -- що будуть залишені обряди і автономія східньої церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріярхату» 87).
Історичне значення мас висока оцінка, яку дав Петрові Могилі другий великий український митрополит, засновник УАПЦ -- Василь Липківський, який у одній своїй проповіді сказав: «З іменем Петра Могили зв'язана найбільш велична й світла доба в житті нашої Церкви в минулому -- доба визволення нашої Церкви від того пригнічення, до якого довела її польська влада і римське папство, -- доба переможної боротьби нашого народу за свою віру й волю... В особі митрополита Петра Могили Українська Церква має великого Отця й Учителя всієї Православної Церкви й великого свого керівника й визвольника, що підніс Українську Православну Церкву від тяжкого занепаду й зневаги на високий ступінь життя й освіти, до якого вона не досягала ні до нього, кі після нього...» 88). Про заходи Петра Могили в справі зближення і порозуміння церков, як також його ідею християнської єдности трактусться в третьому розділі цісї праці.
4. РИСИ ХАРАКТЕРУ ПЕТРА МОГИЛИ

Джерелом гострої критики особи і поведінки П. Могили були риси його характеру. На цьому відтинку знов же оцінки є поділені на два табори ; один гостро засуджує його самолюбство, амбітність, жорстокість у поведінці з противниками і підвладними, інтриґанство, диктатурно-деспотичну вдачу; другий замовчує, чи заперечує це, або щонайменше намагається злагіднити чи виправдати Митрополита.
Вже деякі сучасники Могили підкреслювали його жорстокість щодо ченців. Я. Єрлич згадус про два випадки: у Троїцькому та у Пустинсько-Нікольському манастирях (1633), коли Могила з «озброєною товпою напав на манастир, силою взяв його і жорстоко покарав ченців...» 89). Цей же Єрлич розповідає також про жорстоку поведінку Могили зі своїм суперником митр. Ісаєю Ко-пинським «до якого післав своїх слуг на Києво-Михайлівський манастир, які забрали все майно колишнього митрополита, а його самого, старого і хворого в одній волосяниці, перекинувши на коня, наче який мішок, перевезли до Печерської лаври...» 90). І ще одну прикмету Могили підкреслює Єрлич: «при своєму доброму і тверезому житті, він не 6vb чужий бажань і слави світу цього» 91).
Проти цих закидів виступав вже М. Костомаров, доводячи безпідставність таких неперевірених тверджень 92).
Закиди про «суворість і навіть жорстокість та безпощадність» повторює М. Василенко 93). однак з виправдувальним аргументом, що все це робив Могила для «підкреслення дисципліни».
Для М. Грушевського Могила був «людиною великих організаційних здібностей, енерґійною і талановитою» 94). Грушевський, згадуючи закиди Єрлича, уважає, що вони мали « основу реаль-ну» 95), проте не трактує їх трагічно.
С. Голубев намагався злагіднити закиди Єрлича, частково їх виправдати; він писав : «Зрозуміло, що заходи насилля П. Могили щодо підвладних ченців не можуть бути (як і всяке насилля) виправданими. Але й тут -- як і при описі наїздів нашого ієрарха на маєтки -- слід відзначити, що подібні суворі заходи були в дусі того часу і практикувались Могилою у свідомості їх законности» 96). Ще інше виправдання Голубєва -- те, що Могила був також дуже вимогливим і до себе самого, що його життя було як-найбільш суворе й аскетичне.
А. Мальві й М. Віллер також уважають, що: « Новий митрополит (П. Могила) мав тверду руку. Він не переставав поборюва-ти свого попередника Копинського... Авторитарний і суворий, він не терпів, щоб його воля була заперечена; це був реалізатор, яко-го ніщо не спиняло» 97).
Не може приховати цих прикмет і румунський дослідник, який зазначує: «Щоб навести порядок у церкві, Могила не завжди застосовував лагідні методи. Це було б анахронічно і без наслідків. Він був вольовий, авторитарний, твердий, бо доба і її звичаї цього вимагали» 98). Своєрідне виправдання, яке однак визнає зроблені закиди П. Могилі. Інше пояснення подас І. Власовський, який, порівнюючи Київського Митрополита із Св. Васи-ліем Великим, пише: «Обидва відрізнялися в житті й діяльності вольовими активними характерами» 99).
Советська історіографія визначає Могилу як «типового феодала, владного, до краю честолюбного» 100), чи дещо обережніше, як «енергійного і владолюбного» 101).
Назагал в оцінці рис характеру Петра Могили є розбіжності ще найменші й поодинокі автори, залежно від своїх симпатій, у більшій, чи меншій мірі використовували цей аспект особи Київського Митрополита, щоб дати перевагу тому, чи іншому насвітленню.
Постать Петра Могили не переставала цікавити істориків, -- визиваючи схвальні чи осудливі погляди --, почавши від його сучасників понині. Гідне уваги ствердження, що від певного часу відчувається намагання провірити усталену оцінку Могилянській добі як на еміґрації (Д. Дорошенко, О. Оглоблин, І. Власовський), так і на Радянській Україні. Так Д. С Наливайко, рецензуючи книжку Е. Вінтера, пише: «Останнім часом у нас приступають до ґрунтовного вивчення її (Києво-Могилянської академії -- А. Ж.) великої культурної спадщини, значення якої сягас далеко за межі України...» 102).
Паралельно з цим і зацікавлення чужинецького світу проблемою Могилянської Академії чимраз більш зростає. 103).
При багатьох суперечливих оцінках особи і творчости Петра Могили, із всього вищезгаданого недвозначно виходить, що Йдеться не про пересічну індивідуальність, та що найменування Його ім'ям одного відтинку історії України, як також Академії -- предтечі Київського Університету та основних праць з православної догматики і обряду --- було цілковито виправдане і заслужене.
Навіть найбільші противники Могили не могли не визнати йому певних заслуг для української церкви, культури, а разом з тим і для українського народу. Одначе не все створене П. Могилою пережило віки, заслуговує на визнання; більшість з його задумів і реалізації були значним позитивним вкладом у загальну скарбницю українського народу. Це все ж таки не перешкоджає мати застереження і засуджувати деякі його рішення, чи методи поведінки.
З уваги на велике зацікавлення особою і всією добою Петра Могили та на її різноманітність, -- почавши від історії, церковного життя, теології, літератури, культури, мистецтва, а на друкарстві кінчаючи, -- тепер можна сміливо говорити про могилоз-навство, так само як вже прийнялися назви шевченкознавство, франкознавство тощо.
Не зважаючи на велику кількість дрібних, а також на кілька більших загальникових праць про Могилу (М. Костомаров, М. Грушевський, І. Власовський) українська історіографія, теологія, література є в боргу перед постаттю Могили, який викарбував своє ім'я на скрижалях нашої історії.
Закінчуючи цей розділ, ми хотіли б повторити за Ф. Тернов-ським, професором історії церкви в Київській Духовній Академії, який слідом за Ю. Венслином, поставив запит: «Це ще питання, котрий Петро провів важливішу реформу і більш заслуговує ім'я Великого -- Петро І, чи Петро Могила?» 104).
Це чи не найкраще визначення великої ролі, що її відограв Київський Митрополит, а одночасно ця цитата могла б послужити моттом для цієї розвідки.
РОЗДІЛ II
МОЛДАВСЬКИЙ ВОЄВОДИЧ НА КИЇВСЬКОМУ МИТРОПОЛИЧОМУ ПРЕСТОЛІ
(Біографічний нарис)

Контакт українського народу з молдавським -- віткою румунського народу --- встановився від самого оформлення обох народів і продовжується під різними виявами взаємозв'язку аж понині.
На формації молдавського господарства в половині 14 ст. позначився відгомін української державности княжого Києва і Галича, який знаходимо в державно-соціяльній структурі та духовості Молдавії*). Виразниками українсько-молдавської співпраці цієї доби були Ю. Коріятович, блександер Добрий. Стефан Великий, Муха. Як ці, так і пізніші короткотривалі контакти на початку козаччини -- Д. Вишнсвецького, Івоні, Івана Підкови, С Наливайка, Г. Лободи, Єремії і Симеона Могили та П. Конашєвича-Сагайдачного --, не залишили глибших слідів на долі двох народів, не створили традиції співпраці.
Найтривкіша форма взаємозв'язків між українським і молдавським народами встановилася у 17 столітті, коли поруч спроби Богдана і Тимоша Хмельницьких заснувати українсько-молдавський союз, найсвітлішою постаттю є Петро Могила, який створив міцні основи для культурно-релігійної співпраці двох народів. Можна тільки шкодувати, що цей етап, який благодійно позначився на долі українського і молдавського народів, не знайшов свого продовження в дальших періодах історії, залишаючись єдиним світлим моментом їхньої добросусідської співпраці.
Прихід з рядів тодішньої правлячої молдавської верхівки гідного представника в лоно української спільноти, це рідкісний випадок, коли чужинець-сусіда включився в український народ і серед нього відограв відповідальну і позитивну ролю. Мабуть, ця винятковість, яка не створила традиції припливу до української нації представників інших народів і позначилася на тому, що до самої постаті Петра Могили українці ставилися стримано та що українські історики тільки фрагментарно насвітлювали певні моменти з життя Могили та не залишили про його творчість докладнішої праці.
І. ПОХОДЖЕННЯ -- РІД -- ЮНАЦЬКІ РОКИ -- ОСВІТА -- ОПІКУНСТВО -- ВІЙСЬКОВА КАР'ЄРА

Петро Могила, син молдавського господаря Симеона и угорської князівни Маргарети, народився 21 грудня 1596 р. Щодо цієї дати є розбіжності між дослідниками життя П. Могили. Цю дату встановляє найбільший біограф і дослідник Київського Митрополита -- С. Голубев 1) на підставі панегіриків, які складалися П. Могилі на день його ім'янин, і де сказано, що він «родився незадовго до свята Різдва Христового, а саме 21 грудня, в день памяти київського митрополита св. Петра, на честь якого йому й дано ім'я (Петро). А крім того Єрлич... твердить, що наш митрополит: «жив на світі повно п'ятдесят літ» 2). А тому, що смерть Могили сталася в ніч на 1 січня 1647 р., то час його народження слід віднести до 21 грудня 1596 р.». Цієї дати дотримується ряд інших дослідників: Ф. Терновський 3), митрополит Макарій 4). Н. Йорґа 5), Т. Йонеску 6), М. Віллер 7), О. Оглоблин 8).
Інші дослідники подають дату народження 1597 рік 9), а ще інші уважають, що точну дату народження трудно встановити: 1596 чи 1597 рік 10). Один з перших дослідників П. Могили -- С. Рождественський -- подає 1590 рік як дату народження 11).
Як воно було прийнято в той час (XVI-XVII ст.). визначні родини виводили свій рід від найбільш віддалених історичних часів, звичай, який не оминув і родину Могил.
Дві історичні легенди намагаються пояснити родовід Петра Могили : перша, створена польськими геральдиками, уважас родоначальником Могили -- Муція Сцеволу, потомки якого мали б перейти з Риму в Грецію, а звідти в Молдавію. К. Нєсецький пише: «Могила -- шляхетське ім'я здобуте в Басарабії або в Дакії, де панує слов'янська мова, означає могилу або яму, в яку складають тлінні останки забитих дружинників або воїнів. А будучи нащадком родини Муція, найбільшої і найвизначнішої у ділі Марса (военному), він стяв своїм грізним мечем багато ворогів своєї батьківщини і як визначний воїн заповнив береги Дунаю могилами ворогів і прийняв ім'я Могили » 12).
Друга леґенда румунського походження намагається вивести родовід Могил з кінця XV ст. Молдавський літописець І. Некуль-че розповідає про таку пригоду: в боротьбі проти угорців, в I486 p., молдавському восводі Стефанові Великому забили коня. Один з його достойників, Луріче, (що означає вош) Йому запропонував свого коня, а тому, що Стефан був малий ростом. Пурічс став на коліна, щоб допомогти воєводі осідлати. Стефан Великий винагородив Пуріче -- одного з предків Петра Могили -- і назвав Його Могилою, бо він перетворився для нього в могилу і допоміг вийти з критичного становища 13).
Історична вартість обох леґенд обмежується до ствердження намірів роду Могил віднести свій родовід до найстарішої дати та пояснити саму назву родини.
Вже з кінця XV ст. і впродовж усього XVI ст. маємо достовірні історичні дані про існування чашника Могили 14) -- 1499 р. -- хотинського паркалаба, а згодом постельника при воєводі 15).
В половині XVI ст., на становищі високого державного мужа-лоґофета, був Йоан Могила, дід майбутнього митрополита Петра Могили 16). Він же управляв усім воєводством Молдавії за господаря Александра, який віддав заміж за Йоана свою власну сестру Марію. Це зближення з княжою родиною відкрило шлях трьом синам Йоана : Єремії, Георгію і Симеонові до блискучих кар'єр. В кінці свого життя, дід Петра Могили -- Йоан постригся в ченці й закінчував життя в манастирі під ім'ям Йоанікія 17).
Єремія Могила був з перервами воєводою Молдавії в 1595-1606 pp. 18), а Георгій був молдавським митрополитом в 1587-1589 pp., відомий як прихильник зближення з Римом 19). Цю настанову дядька часто використовували деякі дослідники Петра Могили для обґрунтування своїх теорій.
Третій син Йоана -- Симеон, батько Петра Могили, був насамперед хотинським паркалабом і гетьманом сучавським, а згодом в 1601-1602 pp. господарем Волощини, в 1606-1607 pp. -- Молдавії 20).
Симеон Могила загинув у жовтні 1607 р. 21), його отруїли змовники, серед яких була і невістка, дружина Єремії.
Симеон Могила залишив шість синів: Михаїла, Гавриїла, Петра -- майбутнього Київського митрополита, Павла, Івана і Мойсея22).
Свою політичну діяльність родина Могил провадила за підтримкою польського короля і через цю однобічну політику не могла довго втриматися на престолі румунських воєводств. Щоб закріпити свої польські зв"язки, рід Могил посвоячився з польськими і спольщеними родами, віддаючи заміж дочок Єремії за синів маґнатів Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких, Пржерембських тощо. Крім того всі три брати Могили -- Єремія, Георгій і Симеон мали права польського шляхетства, т. зв «індіґенат», який дозволяв їм набувати великі маєтки на Поділлі й на Київщині.
Все це впливало на зміцнення серед роду Могил пропольської орієнтації, яка однак залишилася тільки політичною, і тільки в деяких винятках (митрополит Георгій) захоплюючи також релігійну ділянку з відомим прокатолицьким наставлениям польських королів, Визнаючи зверхність Польщі. Єремія однак застеріг непорушність свободи для православної віри: «usum religionis Grae-cae libcrum intactumque haberc debet» 23). Залишаючись вірними православній церкві, Єремія і Симеон Могили виявили себе також великими добродіями української православної церкви, особливо Львівського братства, церква якого на честь Успіння Пресвятої Богородиці була побудована на їхні пожертви 24), тому її названо «Волоською».
Так само двоюрідні сестри Петра Могили : Раїна (Реґіна) Вишневсцька, дочка Єремії Могили, відома заснуванням православних манастирів на Лівобережжі, а її молодша сестра Анна, дружина Станислава Потонького, Краківського воєводи, залишилась православною і від 1630 р. була членом Львівського братства.
Після смерти Симеона Могили, в кінці 1607 р., в наслідок ворожого наставления нового господаря Молдавії до родини Могили, остання переселилася до Польщі, яка її дружньо прийняла, зважаючи на заслуги та родинні зв'язки. Деякі історики (Е. Гурму-закі, Н. Йорґа) твердять, що тільки Петра Могилу вислано на студії в Польщі, тоді, коли решта мала б залишитися в Молдавії 25). Але ця версія с монш правдоподібною, коли взяти до уваги переслідування нового молдавського воєводи.
Серед прибулих на Західні Українські Землі під Польщею був і Петро Могила, якому тоді минуло 11 років. Про цей період майбутнього митрополита, аж до вступления в чернечий стан (1608-1627) є дуже мало і часто суперечливих відомостей. Намагатимемося вияснити найважливіші.
Освіта Петра Могили
Через брак достовірних і точних джерельних даних, в цій ділянці -- головне щодо назв шкіл, місцевостей і професорів --, поодинокі дослідники висувають різнорідні гіпотези. Вони базуються на родинній традиції глибокого прив'язання Могил до православія, тісних і дружніх зв'язках, які існували між родиною Могили і Львівським ставропігійним братством та його школою, традиції аристократичних родин в Польщі і Молдавії висилати своїх синів на навчання в західноєвропейські університети, і вкінці на даних про здобуту освіту і зацікавлення самого Петра Могили.
У своєму духовному заповіті Київський Митрополит писав : « родився і виховувався у вірі святій (православній)... в якій бажає стати перед маєстат Господа...» Поодинокі панегіристи заз-начують, що « ще з дитинства він виявив велику любов до науки» 26), а М. Смотрицький додає, що Петро Могила ще з молодости : « у ро Іасіпіе у ро grecku uczyl sie » 27). М. Василенко згадує, що хоч мав він симпатії до польської держави і культури та родинні зв'язки з польською аристократією: «це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри»28).
Хоч немас ніяких документальних відомостей про інституцію навчання, майже всі дослідники біографії Могили згідні в тому, що « первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи, що перебували в дружніх відносинах з родиною (Могил), а закінчив в закордонних університетах» 29). Цю саму думку висловлює вже згаданий Ф. Терновський: «Правдоподібно, що після закінчення навчання у львівській школі, Могила слухав лекції і в закордонних академіях » 30).
На підтвердження своєї тези С. Голубев вказує на тісні дружні зв'язки, які існували між; родиною Могил і Львівським братством, а, з другого боку, зазначує, що «город Львів в кінці XVI і початку XVII ст. був центром освіти в Південно-західній Росії (Україні -- А. Ж.), при чому львівська братська школа служила джерелом наук для всього краю, тож трудно уявити, щоб освітні впливи останньої не сягали і на молдо-волоські землі...» 31). Однак цей солідний дослідник лишає відкритим питання, чи навчання П. Могили відбувалося у самому Львові, чи «на прохання родини Могил Львівське братство могло вислати своїх наставників до Молдавії» 32).
Натомість румунські історики сміливіше вирішують це питання; один з них пише : «Братська школа у Львові була відома у всьому православному світі. Петро, прибувши в це місто, мав змогу відвідувати виклади в школі Братства. Братчики Львова і вчителі школи були дуже щасливі, що вони мали можливість виказати їхню вдячність одному зі синів їхніх добродіїв, старан-но навчали молодого княжича законів віри, польської граматики і всіх наук доби» 33). Інший румунський дослідник твердить: « Вчителі Братської школи мусіли Його (П. Могилу) повністю задовольнити, на що вказує факт, що він їх запросив пізніше, щоб вони викладали в Київській колегії..», при цьому уточнюючи, що «родина Могил не вважала джерелом православія ні Єрусалим, ні Гору Афон, але манастир братчиків у Львові» 34).
Розбіжність біографів щодо закордонної освіти Петра Могили в західноєвропейських країнах ще більша і так само без жадних документальних свідчень.
С. Голубев, вказуючи на пануючий тодішній звичай висилати своїх синів « для завершення освіти в колегії і університети закордон », на « самий уклад освіти П. Могили і випливаючий з цього характер його діяльности», на те, що «П. Могила був знавцем західньоевропейської літератури, дуже високо цінив освіту, здобуту в закордонних школах, та свідчення, що на Україні брак освіти духовенства і навчання молоді дуже шкодить православію, і единим діючим засобом для виправлення цього зла вважав перенесення на руську ниву західньої науки...», твердить, що « не можна відмовити у вірогідносте відомостям про те, що П. Могила відвідував західньоевропейські навчальні установи» 35).
Це надзвичайно обережно зформульована гіпотеза, яку інші дослідники конкретизували інакше.
Деякі різнонаціональні дослідники твердили, що П. Могила удосконалив свого освіту в Паризькій Сорбонні. Цієї тези притримувалися румунські дослідники І. Міхалческу 36) і К. Ербічяну37). Серед українців про перебування П. Могили у Франції писав В. Щурат, відзначаючи, що майбутній митрополит учився у відомому єзуїтському колежі « Ля Флеш » (« La Fleche») у Барона, професора Декарта 38). Це твердження висуває В. Шурат на підставі листа « Magna ars disserendi de qualibet materia » з XVII ст., знайденого в церковному архіві села Верески під Ліском (перемиської діецезії), в якім невідомий автор, ставши в обороні вчености П. Могили, пише : «Per summum nefas vituperatur. Varo-nem enim praeceptorem habebat eminentissimum». (He слушно ганять його (П. Могилу, -- А. Ж.), бо Барон був його знаменитим учителем) 39). Стараючись встановити зв'язок між схоластикою Заходу і схоластикою України на підставі зв'язків П. Могили з Францом Бароном і Декартом в 1609 p., В. Шурат ось так пояснюс свою гіпотезу: « Може й патріотичні мотиви велять біографам подавати П. Могилу за ученика Паризької Сорбонни -- того Могилу, що після смерти свого батька, опускаючи Францію, міг мати найвище 12 літ віку. Тому, що П. Могила, бувши у Франції, міг вчитися в якійсь колегії, які стягали до себе поважне число заграничної молодіжі. Одною ж таких колегій, що діяльністю своїх професорів тробувала конкурувати навіть з підтоптаною потрохи Сорбонною, була єзуїтська колегія «Ля Флеш», де вчився Декарт і де вчителем був патер Барон...» 40). Однак і сам Шурат не певний в цьому, тому уважає, що тільки докладна студія творів П. Могили та філософічних поглядів Могилянської колегії могли б підтвердити цю гіпотезу.
Погляд Б. Шурата поділяв і М. Грушевський 41). За останній час до цісї гіпотези приєдналися єп. Сильвестр Гаевський42) і І. Власовський; останній подає такі додаткові пояснення: «П. Могила подорожував., по Західній Европі, побіраючи вищу освіту в закордонних університетах, між другими і в Сорбоннському Університеті (Париж:), де добре запізнався з латинським богословієм» 43). За старою традицією притримувався цісї гіпотези і російський історик А. Карташев, твердячи, що після школи Львівського братства, П. Могила відвідував польську Академію в Замості: «По зв'язках його сім'ї з польською аристократією, Петро продовжував свою освіту і заграницею, в Голландії і в Парижі» 44).
Вже менш певно про паризькі студії згадує Н.П. Василенко 45), а за ним і ряд інших істориків. Нині більшість дослідників відкидає гіпотезу про паризькі студії Петра Могили і це на під-ставі розшуків. До цієї категорії зараховуємо М. Віллера4б), І. Борщака 47), Т. Йонеску; останній пише: «Знання латинської мови не є трудністю, яку не можна б розв'язати без гіпотези подорожі до Парижу» 48). Тому він скоріше уважає, що цю мову Могила вивчив у одній з польських шкіл. Це саме твердить Г. В. Флоровський : свої студії Могила мав закінчити в Академії За-мойського, припускаючи також, що він перебував короткий час на студіях у Голляндії49). Цісї самої тези притримується і сучасна совєтська історіографія; Е. Мединський так обґрунтовує її: «Навряд чи він навчався в якому-небудь закордонному університеті: адже ж навчання в університеті в ті часи вимагало багатьох років (6-8 і більше), Петро Могила вже в 20-22-річному віці був офіцером польських військ. Коли ж він встиг навчатися в університеті? Адже ж не вступив він до університету 12-13-річним хлоп-чиком! Якби він здобув освіту за кордоном (а особливо у Парижі!), про це обов'язково сказали б його «сподвижники». які підлесливо відзначали у численних панегіриках вигадані позитивні якості Петра Могили» 50) Підсумовуючи вищеподані спроби дати відповідь в справі освіти П. Могили, ми приходимо до переконання, що початкову освіту він здобув у колі учителів Львівської братської школи в родинній обстановці, або в самій школі, цю освіту згодом завершив у вищих школах в Польщі і Західній Европі. Натомість немає ні-яких даних, які потверджували б студії в паризькій Сорбонні. Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши світську загальну освіту, а згодом і релігійну, П. Могила був належно підготований, щоб згодом не тільки бути одним з найвизначніших організаторів і реформаторів освіти в Україні, але також безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.
Опікунство
У тодішньому суспільстві існував звичай, що молода людина, після закінчення освіти, поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового («рицарського») мистецтва та шляхетних звичок, де перебувала кілька років. У випадку сироти магнати брали на себе обов'язок опікуна, покровителя і захисника молодої людини. Під опікою свосї матері Петро Могила переїхав 1607 р. на Західні Українські Землі, де здобув початкову ос-віту, яку згодом доповнив у Західній Европі. Після повороту до Польщі, опікуном Петра Могили був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський 51).
Роздумуючи над датою, коли П. Могила переселився до коронної Польщі, С. Голубев уважас, що: «це сталося уже після закінчення Могилою своєї освіти в заграничних університетах, «і що ми ледве чи можемо подавати цю дату раніше 1617 р. (саме коли митрополитові було б. двадцяти років)» 52).
Більшість дослідників уважають, що вплив Жолкевського -- людини щирої, безпосередньої, глибоко релігійної і патріотичної -- на молодого П. Могилу був позитивний 53). Про перебування Могили в резиденції Жовкви, більського воеводства, довідуємося з того факту, що тут він здобув собі деякі маєтки ще перед своїм церковним званням 54). Опікунство С Жолкевського тривало аж до його смерти 1620 p. під Цецорою, де турки вщент розбили польські війська. Треба припускати, що П. Могила, як старшина польської армії, брав участь разом зі своїлт опікуном у цій битві і належав до числа тих небагатьох щасливців, яким вдалося врятуватися. Про цю подію не згадують панегіристи Могили тому, що ця битва була великою поразкою 55).
Про участь П. Могили у битві під Хотином 1621 р. є вже достовірні джерельні дані. Це й є перша в хронологічному порядку вістка про життя П. Могили, про яку згадують всі біографи.
Після смерти С. Жолкевського Могила був повнолітнім, але мав за протектора польського гетьмана Хоткевича, з яким брав участь у Хотинській битві. Історики згадують, що П. Могила уживав усіх своїх впливів, щоб довести полякам льояльне ставлення молдаван до Польщі, бо до них створилось серед польських частин недовір'я і ворожість 56). Інший тогочасний документ про Хотинську битву згадує, що Могила виказував «охоту до услуг Речі-посполитої проти султана Османа, царя турецького, головного ворога Речіпосполитої і всього християнства» 57).
Про участь Могили в битві під Хотином згадує і румунська історіографія; у виданій румунською Академією історії пишеться: «В польському війську перебував претендент на трон Молдавії, призначений продовжувати на посту воєводи Могилянську політику. Ним був Петро Могила, син Симеона... З малим власним відділом, П. Могила пробивався в північній частині держави (Молдавії -- А. Ж.), постійно добиваючись, щоб поляки не грабували молдаван» 58).
У цій битві під Хотином, в якій вирішальну ролю відіграло українське козацтво під проводом гетьмана П. Сагайдачного, молодий Петро Могила «побачив техніку й лицарське завзяття українського козацтва. В цім великім військовім герці щось особливо мало діткнути вразливу молоду натуру господаревого сина і вплинути на користь українського народу, що витворив таку могутню й завзяту козацьку силу та наділив її таким талановитим керівником» 59).
Відкидаючи твердження деяких дослідників, які в польських поразках у війні проти турків вбачали причину вступления П. Могили в чернечий стан, Т. Йонеску твердить, що не можливо « уважати, що шлях Цецори і Хотину був для нього шляхом Дамаску. Ці дві події були вирішальними можливо в тому розумінні, що вони вивершили певну еволюцію, яка розвивалася поступово. Це можливо. Але П. Могила, який часто говорив про себе і про свою родину, ніколи не відзначав ці події як вирішальні і не представив їх як відкриття шляху його призначення» 60).
До часу вступления П. Могили в сан Киево-печерського архимандрита (1621-1627) маемо тільки скупі дані з його біографії. Знаємо тільки, що після смерти С. Жолкевського він вирішив переселитися з більського воеводства і звернув свою увагу на Київщину. Могила часто відвідує Київ, почавши з 1622 p. «w sredo-posciu tego roku ktorego Sagaydaezny umari», а за тим їде до Києва на свята Успенія Богородиці 1624, 1625, 1626 і 1627 р. 61). В цей час Петро Могила придбав в околицях Києва чималі маєтки, між; іншим посілість Рубежівку 62), і одночасно терен його діяння перенісся з Польщі до центру України.
В Києві Могила відвідував митрополита Йова Борецького, з яким незабаром подружився і який став його духово-релігійним провідником. Деякі дослідники уважають Й. Борецького за опікуна молодого Могили, який в невдовзі перебрав ролю гетьмана Хоткевича 63).
Поглиблення зв'язків з митр. Борецьким вплинуло на вироблення релігійного світогляду Могили, який почав брати активну участь в церковних справах. Ця участь ґрунтовно змінила життєвий шлях молдавського воеводича, який покинув світське життя, приймаючи чернечу рясу. В 1627 p., саме, коли йому минуло 30 років, закінчився перший період його життя, період, який можна назвати молдавсько-польським, а з його оселенням назавжди в Києві почався український період і служіння православній церкві на Україні.
2) П. МОГИЛА -- АРХИМАНДРИТ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Перехід із світського в чернечий стан Петра Могили був причиною різних інтерпретацій і оцінок самої особи архимандрита та наставления до нього ченців Києво-Печерської Лаври.
Насамперед намагатимемося вияснити -- які моменти спонукали П. Могилу до висвяти і очолення Печерської Лаври?
Відкидаємо два крайні пояснення, а саме, що молдавський воеводич прийняв чернецтво виключно з ідеалістичних моментів, з бажання служити церкві та схильности до чернечого життя і аскетизму 64), чи що він рішився на цей крок спонуканий матері-яльними вигодами, що їх запевняло керівництво маєтками Печерської Лаври та гонитвою за славою. Ми уважаємо, що обидві крайності є помилкові та що рішення П. Могили було наслідком всієї сукупности різнородних факторів, про які й хочемо згадати.
Про глибоку релігійність родини Могил і про їх прив'язаність до православія вже була мова вище. З одного боку, молодий Петро був свідком упадку православної віри на початку XVII ст. як в Молдавії, так і на українських землях під Польщею через дії католиків та прихильників унії, а також бачив пожвавлення опору проти латино-уніятської пропаґанди, що його розпочали «всі луч-шіе люди того часу». Як пише С. Голубев: «Очевидно, що таке релігійне захоплення серед південно-руського народу не могло пройти непомітним для Петра Могили і не могло не викликати в його вразливій натурі глибокого співчуття» 65). Він включається в тодішній релігійний рух, що прагнув рятувати православну віру, особливо під впливом митрополита Й. Борецького, який вказав йому на загрозливий стан прадідівської церкви.
«При цьому слід пам'ятати також укорінений в той час звичай, що вищі ієрархічні місця часто займали визначні люди з тодішньої аристократії, а навіть члени королівської сім'ї, для особистих користей. Як зазначає літописець, П. Могила був «при своєму доброму і тривожному житті, не позбавлений бажань і слави світа цього» 66), а головне своїм характером, ніяк не здібний до замкнутого життя, до діяльності, що обмежувалася б тіс-ними загородами монашої келії» 67).
Все ж таки згаданий автор відкидає твердження деяких істориків, що П. Могила скористався з свого архимандритського сану для особистої наживи, «подібне твердження не оправдується ближчим ознайомленням з життям і діяльностю нашого митрополита, яке слідувало після висвячення»68). Аналогічну думку відстоює і румунський дослідник Т. Йонеску, для якого « вибір на цей пост (архимандрита) йому здавався як перший засіб, щоб піднести і возвеличати Православну Церкву. Якщо він цінив доходи Лаври, він їх оцінював насамперед як засіб боротьби проти ворогів православної церкви» 69).
Вже більш критично щодо висвяти П. Могили на печорського архимандрита ставився Е. Голубінський, як також М. Василенко. Останній писав: «Пояснювати бажання Могили стати печерським архимандритом виключно ідейними мотивами -- послужити православній вірі у чернечому стані -- не можна. Ймовірно, немалу ролю грали при тому й матеріяльні розрахунки. Багатюща Кисво-печерська Лавра завжди служила приманою для значних і впливових людей» 70).
Вже цілком вороже наставления до П. Могили із злобними поясненнями про вступления у чернечий стан подають деякі совстські історики, але про це згодом.
Коли і в яких умовах відбулася висвята Петра Могили на архимандрита печерської Лаври?
Точне визначення дати вступления Могили в сан архимандрита звільняє молдавського восводича від деяких обвинувачень, що їх робили деякі історики.
Відомо, що питання вибору нового архимандрита Печерської Лаври стало актуальним після смерти Захарії Копиетенського, яку дехто визначав датою 8 квітня 1626 р. 71), а вступления на його місце Петра Могили на 1628, а навіть на 1629 р. Таким чином, печорська архимандрія залишалася від двох до двох з половиною років незайнятою через опір ченців Лаври 72).
В дійсності архимандрит 3. Копистенський помер 21 березня 1627 p., як це компетентно доводить С. Голубев 73). Розпочата боротьба за вакантний пост архимандрита велася між чотирма претендентами. Першим був отець Теофан Боярський, якого, спочатку, ченці Лаври і обрали на місце померлого Копистенського, що його відмовився затвердити король і наказав відбути нові вибори 74). Іншим претендентом був о. Герман Тишкевич, уніят-ський священик, кандидатуру якого підтримувала уніятська група на чолі з митрополитом Й. Вельямином Рутським. Не зважаючи на цю підтримку, як також збройні частини житомирського старости Яна Тишкевича, який 13 вересня 1627 р. зайняв Печер-ську Лавру і загрожував ченцям, ці відмовилися вибрати уніят-ського кандидата 75). Третім претендентом був Василь Копистенський, ігумен приписного до Лаври Дятеловецького манастиря і близький родич попереднього архимандрита Захарії, на користь якого було багато аргументів, але про кандидатуру якого немас достовірних даних 76).
Природно, що всі ці претенденти вели серед ченців кампанію проти вибору Петра Могили, висуваючи такі аргументи 77):
а) В той час молдавському восводичу минуло тільки ЗО років, досить молодий вік, щоб здобути досвід і авторитет;
б) Поважнішим був закид, що Могила походив з «землі чужої», тобто не був уродженцем Київщини, як цього вимагала устійнена традиція і постава польських королів, і вкінці
в) Його приязнь з архиепископом Мелетіем Смотрицьким, якого ченці Лаври підозрювали в католицьких симпатіях.
Напевно немалу ролю в опорі Могилі відограло й його соціяльне походження, про яке він згадував навіть після переходу в чернечий стан.
Але, не зважаючи на подані вище закиди та на згаданих претендентів, був скликаний Печерською капітулюю провінційний сеймик в Житомирі 6 вересня 1627 р. для нового вибору, на якому «все духовенство і обивателі обрали на архимандрита печерсько-київського вельможного Петра Могилу, воєводича земель молдавських, людину вельми знану...» 78).
Цей вибір був затверджений королівською грамотою Сіґізмунда III -- 29 листопада 1627 р. 79), а сам «акт висвяти Петра Могили на киево-печерську архимандрію був здійснений в грудні 1627 p., або в день його народження (21. 12. 1627), або на Різдво Христове» 80).
Свій успіх Могила завдячував насамперед митрополитові Йову Борецькому, який мав великий вплив на лаврську братію, а особливо на київську шляхту. Але неменше спричинилися до цього успіху й впливові польські магнати, які перебували у дружніх відносинах з родичами Петра Могили, про що згодом згадував сам митрополит Могила («Тріодіон»). Завдяки саме останнім була одержана в скорий час королівська грамота 81).
Цілком протилежні насвітлення процедури вибору П. Могили на архимандрита подають поодинокі дослідники. Ось так історик української православної церкви намагається довести повну відданість Петра Могили православній церкві і незалежність бід інтересів Польщі; він пише: «Заслуговує на підкреслення той факт, що вступления Петра Могили на поле церковно-православної діяльності і співпраця його з ієрархією висвяти патріярха Феофана мали місце при королі Сіґізмунді III, коли і положення Православної Церкви в Польщі було, як знаємо, безправне, і православна ієрархія не була державною владою признана. Іншими словами, молодий архимандрит, воєводич земель молдавських, а одночасно й польський шляхтич, не завагався стати по стороні православних українців і білорусів та в опозицію до пануючого курсу гноблення православія при Сіґізмунді III» 82).
Натомість совєтський дослідник приписує Могилі у його намаганні очолити Печорську лавру найчорніші наміри і підступ :
«Цілком чужа Україні людина, яку і родинні узи, і світські зв'язки єднали з польськими магнатами, що гнобили український народ і православну віру, раптом виявляється обраною на високу духовну посаду архимандрита Києво-Печерської лаври.
Навіть явні панегіристи Петра Могили змушені визнати, що він дуже домагався цієї посади (і, додамо ми, враховуючи всі дальші факти з його біографії, домагався, не гребуючи ніякими засобами)... Характерно, що «обрання» Петра Могили (як і висвячення його в 1633 р. у митрополити) сталося не в Києві, де звичайно відбувалися подібні акти...
Якщо ми врахуємо, що королівське затвердження П. Могили в сані архимандрита відбулося в період посилених спроб злити уніятів і православних (1625-1630 pp.) і що єзуїти задумали заснувати уніятсько-православний патрінрхат для України й Білорусії, підлеглий папі римському (зробивши першим таким патріярхом II. Могилу), і тим розірвати зв'язки православної церкви цих територій із східніми патріярхами та з Москвою, -- то королівське затвердження «обрання» Петра Могили лише підтверджує наші досить обґрунтовані підозри шодо обіцянок, які, мабуть, давав Петро Могила королю, польським магнатам та єзуїтам як плату за затвердження» 83).
Цікаво ствердити, що аналогічне до советського --- вороже на-ставления до церковної кар'єри Петра Могили займає і російська еміграція, яка посуджу є його в польонофільстві й прихильності до католицизму тільки тому, що Могила «мріяв про піднесення київського митрополичого трону до титулу патріархату в противагу до Москви» 84).
Деяку плутанину у висвітленні акту висвяти Петра Могили печерським архимандритом вносять і деякі католицькі автори. Вони твердять, що Могилу затверджено архимандритом в наслідок того, що він обіцяв королеві Сіґізмундові Тії перейти на унію 85). Бони наводять для цього уступ з «Промови для з'единених рутенців», в якій Н. Ланціціус, провінціял Литви, відповідає на запит короля Володислава IV (1633 р.) в справі повернення православним церкви Святої Софії. Ланціціус був проти того, щоб пра-вославним передати Софійський Собор від уніятів і як аргумент подає вістку, що « король Сіґізмунд надав чин архимандрита Пє-черської Лаври Могилі тому, що цей обіцяв перейти на унію» 86). Ця єдина інформація Ланціціуса, не підтверджена іншими джерелами, була заперечена усією пізнішою діяльністю Петра Могили. Вона також виглядає не правдоподібною, бо королеві було б легше затвердити певного уніятського кандидата Тишкевича, ніж: чекати на обіцянку православного Могили.
Залишається ще вияснити питання, як довго П. Могила був звичайним ченцем, тобто час від прийняття монашества до висвяти на архимандрита. Вже С. Голубев спростовує твердження, що П. Могила прийняв монапіество в 1625 р. 87), самими писаннями Митрополита, на підставі яких видно, що в 1626 і 1627 pp. він не перебував постійно в Києві, а так само запискою А. Кальнофойсъкого, з якої виходить, що Могила став Києво-Печерським архимандритом, не проходячи чернечого стажу 88). На жаль, пізніші дослідники далі дотримувалися невірних даних про чернече життя, що його мав вести Могила, почавши з 1625 р. 89), а Т. Йонеску скоротив термін чернецтва до кількох місяців, пишучи, що Могила прийняв чернече убрання в серпні 1627 p., залишаючись недовго звичайним монахом 90).
Перебираючи керівництво православної цитаделі, якою в то-му часі була Києво-Печерська Лавра, архимандрит Петро Могила намагався покращити невідрадний існуючий стан православних на українських землях під Польщею. Він зосередив свою увагу насамперед на покращенні стану самої Лаври, роблячи подвійні заходи : під матеріяльним аспектом він старався повернути монастиреві все те, що різні чинники забрали в критичні моменти; під моральним -- він прагнув так виховати і вишколити своїх ченців і співробітників манастиря, щоб за їх допомогою створити вогнище освіти і науки. Проводячи в життя ці пляни, Петро Могила виявився гідним продовжувачем своїх трьох визначних попередників : архимандритів Никифора Тура (1593-1599), Єлисея Плетенецького (1599-1624) і Захарії Копистенського (1624-1627).
Крім вище наведених двох аспектів реформ Могили, йому довелося від самого початку включитися також в загальноцерков-ні справи, актуальні в тоїі час на українських землях, а саме в акцію релігійного примирення з уніятами, бути одним з чільних представників української православної церкви, які намагалися навести лад у релігійній боротьбі між уніятами і православними та намітити плян узгіднення між роз'єднаними церквами. Про цю діяльність буде мова в третьому розділі цієї праці.
Щоб краще зрозуміти зміни, які ввів Могила в Київській Печерській Лаврі, слід бодай коротко переглянути, що вона являла собою перед тим, яка була її організація, ділянки праці та які були визначні керівники.
Через напади кримських татар становище Печерської Лаври до кінця XV ст. було нужденне. Це становище змінилося в XVI ст., головне в наслідок дії козаків, що спинили набіги татар, та жертвенности населення, яке давало великі пожертви для її розбудова. Зіздяки цьому, при кінці XVI ст., Печерська Лавра стала одкіек з наибагатших інституцій на українських землях, особливо поширивши земельні посілості шляхом записів і духовних заповітів. У цей час Печерський манастир володів численними землями у всіх повітах Київської области, в Остерському повіті більшість земель належала Лаврі, крім того вона мала посілості на Білорусі і в Литві, у Слуцькому, Логойському, Бобруйському, Глуському, Могилівському і Віденському повітах. В кінці 1593 р. печерському манастиреві належали 2 міста: Василів і Радомисль, два містечка, близько 50 великих сіл, 5 селищ, 3 присілки, 5 садиб, 2 двори-палаци, 2 замки, різні рибні ловлі, млини, річні перевози І різні угіддя 91).
Вже цей список багатств вказус на могутність манастиря, яка перетворювала його архимандрита на справжнього володаря, якого слухали на його посілостях, а одночасно поважали всі інші цивільні установи в усьому королівстві.
Але ці багатства дуже часто зловживалися лаврською ієрархією, яка використовувала його для своїх особистих інтересів. У XV і XVI ст. цивільні чинники втручалися у внутрішні справи Лаври і часто робили тиск при виборі архимандрита. Труднощі виникали також з того, що призначення високих ієрархів на українських землях під Польщею залежали від польських королів. Але почавши від 1522 p., печерські ченці почали робити заходи для здобуття своєрідної автономії для своєї інституції, головне проти втручання цивільних чинників у внутрішні справи манастиря. В цей же рік король затвердив привілей, на основі якого « старші монахи разом з князями, панами і землянами Київщини самі вибирали собі архимандрита і щойно після того просили короля про його затвердження» 92).
Але дуже часто цей привілей порушувано і цивільні люди надалі втручалися у справи Печерської Лаври, щоб здобути для своєї користи керівництво маєтками манастиря. Про боротьбу за архимандріго свідчить саме велике число архимандритів від І494 до 1574 р.: на протязі 80 років змінилося 25 печорських архимандритів 93), Цей список доповнює С. Голубев, доходячи до 35 архимандритів за вісімдесятиріччя 94).
І хоч у другій половині XVI ст. з'явилися здібніші архиман-дрити, що намагалися повернути деякі загарбані маєтки, все ж таки вони обмежувалися до економічної санації, а Лавра далі за-лишалася без шкіл, друкарень, бібліотек, шпиталів, приймалень.
Щойно при кінці XVI ст. стався своєрідний переворот в житті Печерської Лаври як і всього православія, особливо під впливом пропаґанди інших віровизнань, насамперед в наслідок існування унії. Розпочатий релігійний рух впливав і на піднесення морального манастирського життя, а разом з тим висуваються на перше місце релігійно-освітні засоби, потрібні для боротьби з протилежного пропагандою і для збереження віри; засновуються школи, друкарні, видаються книжки, організуються добродійні установи.
Серед визначних попередників Петра Могили, які підготували ґрунт для його далекосяжних реформ були вже згадані ар-химандрити. Коротко переглянемо їхню діяльність, щоб краще оцінити заходи самого Петра Могили.
Никифор Тур (1593-1599) відзначився завзятою обороною прав Печерського манастиря проти втручання київського митрополита Михаїла Рогози, а згодом проти посягання унії. Не зважаючи на те, що по стороні останньої став і сам король, який декретом з 18 листопада 1597 р. присудив віддати манастир під владу М. Рогози, архимандрит чинив опір, заявляючи висланникові короля, що король нічого не має до нас, і ми не зобов'язані його слухати, коли він порушує наші права і вольності» 95). Коли в самому Києві уніяти зазнали поразки, в той час, за допомогою адміністрації, вони силою призначали своїх службовців у посілостях Лаври, що знаходилися поза Київщиною, головне в Литві. Опір Тура значно вплинув на піднесення релігійних почувань населення українських земель.
Єлисей Плетенецький (1599-1624) своєю діяльністю для возвеличення Печерської Лаври, а за її посередництвом і всього православного українського народу, може бути названий справжнім предтечею Могили.
Продовжуючи боротьбу проти намагань уніятів, очолених новими митрополитами: Іпатісм Потієм, а з 1613 р. Иосифом Вельямином Рутським, архимандрит добився від короля визнання Печерської Лаври за православними 96). Але основну увагу Плетенеиький зосередив на впорядкуванні манастиря, намагаючись піднести його до тісї моральної висоти, щоб він був гідним своєї світової слави. Щоб покласти край моральному упадку серед ченців, від самого початку він відновив у манастирі спільне життя за основами Св. Василія та покращив побутові умови. Турботи про зідродження чернечого життя були тісно пов'язані з розвитком освіти в найширшому розумінні цього слова.
Для здійснення цього Є. Плетенецький ужив таких заходів : а) створив друкарню в Лаврі в 1616 p.; б) фабрику паперу; в) запросив спеціялістів у ділянці друкарства; г) запросив до Лаври учених людей, серед яких слід згадати: Захарію Копистенського, Памву Беринду, Стефана Беринду, Тараса Левковича Земку, Лаврентія Зизанія Тустановського, Иосифа Кириловича, Гаврила До-оотеевича, Філотея Кизаревича, Олександра Мітуру, як також Иова Борецького, що згодом став Київським митрополитом; ґ) видавав книги; за його урядування видано 11 великих публікацій з ділянки літургіки, патрології, канонічного права і релігійної полеміки; д) заснував інститут проповідників; є) заснував школи, в яких крім богословських наук вивчали ще й латинську та грецьку мови. До цього слід додати, що за архимандритства Є. Плетенецького Печєрська Лавра стала ставропігією, створено б. Лаври жіночий манастир; він впорядкував Дятеловецький манастир -- філіял Лаври, узалежнив від Лаври київський Пустинно-Миколаївський манастир, реставрував печерську церкву, збудував нові храми, покращив стан шпиталю для бідних.
Захарія Копистенський (1624-1627) продовжував морально-виховну і освітню роботу свого великого попередника. Він закликав керівників манастирів дотримуватися загального співжиття і нелицемірно ставитися до ченців. Щоб дотримуватися справжнього навчання, він встановив цензуру проповідей. За два з половиною роки його керівництва печерською друкарнею було випущено 9 видань. Досягнута попередником автономія Печерської Лаври опинилася в небезпечному становищі після того як М. Смотри-цький домігся у Константинопільського патріярха скасування всіх ставропігій на українських землях. Попри це Копистенський домігся у митрополита Борецького визнання ставропігії за Печерською Лаврою. Дбаючи і про інші ділянки, він насамперед звернув увагу на моральний стан ченців печерського манастиря, число яких в 1625 р. дійшло до вісім сот 97).
Паралельно з відродженням у самій Печерській Лаврі, аналогічний рух проходив і в самому Києві, де наприкінці 16 ст. оформилося церковне братство, яке ставило собі за завдання допомогову акцію і оборону православної віри перед її противниками. Київське братство значно розвинулось після того як Єлисавета Гулевичівна, дружина маршалка мозирського Стефана Лозки, пожертвувала 14 жовтня 1615 р. великі маєтки: двір і землю у самому Києві, які мали служити для заснування школи і добродійних закладів для старців 98). Фундація Гулевичівни перейшла під благотворний вплив Києво-Печерського манастиря, а школою заопікувалися лаврські ченці на чолі з Є. Плєтенецьким. В цей час між братством і манастирем існували тісні зв'язки і на початку 1616 р. прийшло до повної співпраці між братством і Печерським манастирем.
Другою значною подією для православного Києва були відвідини Єрусалимського патріярха Теофана в 1620 p., який, повертаючись з Москви, завітав до Печерської Лаври і при цій нагоді надав київському братству три грамоти, в яких потверджував: 1) заснування братства (грамота з 17. 5. 1620); 2) створення при братстві школи, в якій навчали старослов'янську, грецьку і латинську мови (26. 5. 1620) і 3) признав за братством право ставропігії.
Але найважливішим актом патріярха Теофана в Києві було встановлення вищої ієрархії православної церкви на українських землях, де після Берестейської унії залишилися тільки два єпископи (Г. Балабан і М. Копистенський), а з 1610 р. тільки один епископ (Є. Тисаровський) у Львові. Маючи широкі уповноваження від Константинопольського патріярха, Єрусалимський патріярх Теофан висвятив 1620 р. Йова Борецького на Київського митрополита, Мелетія Смотрицького на архиепископа Полоцького і Ісаю Копинського на Перемиського єпископа. Висвята відбулася при активній допомозі козаків та їхнього гетьмана П. Сагайдачного, які охороняли патріярха перед нападами польської адміністрації.
Діяльність цих трьох ієрархів тісно пов'язана з діяльністю Петра Могили, тому часто доведеться ще згадувати про них. Висвята нової ієрархії сильно занепокоїла латино-уніятів, які домагалися, щоб король своїм маніфестом заперечив патріярхові Теофанові будь-яку церковно-адміністративну владу, а трьох ново-висвячених ієрархів поставив поза законом.
Такий був стан самої Лаври та православної церкви на українських землях в час, коли Петро Могила став архимандритом і почав грати велику ролго. Пригляньмося тепер до основних аспектів діяльности архимандритства Петра Могили.
Продовжуючи боротьбу за повернення поодиноких посілостей манастиря, що їх різні чинники присвоїли собі тим часом, Могила поставив цю справу на більш практичний шлях. Він відмовився від судових процесів, які тягнулися б у нескінченність і часто вирішувалися в некористь дійсного власника, а вирішив застосувати для повороту лаврських дібр ті самі методи, якими користувалися і противники, коли вони їх забирали.
Так «він збирав манастирських слуг, озброював їх і силою захоплював раніше належні маєтки до Лаври. Інколи для подібної дії кликалося і козаків. Коли якийсь пан, поласившись на багату лаврську маєтність, нападав на неї і грабував, то він міг бути певним, що подібну (якщо не більш болючу) відплату зазнає в короткий час і його посілість...» 99).
І хоча противники Могили перебільшують, ведучи очорню-ючу його акцію і малюють його надто негативно, то «сам факт озброєних нападів Могили на противників Лаври не підлягає сумніву» 100).
Дуже часто противники Могили висували проти нього застосовані ним брутальні заходи. Для виправдання архимандрита слід зазначити, що такі методи були в дусі тієї доби, що так само, але не так часто поступали і його попередники, та вкінці, що ці енергійні методи виявились ефективними, бо вони повернули Лаврі багато забраних маєтків та остерегли інших грабіжників перед подібними нападами.
З уваги на те, що серед тих, що посягали на добра Лаври, були й православні, Петро Могила користувався також моральними методами, намагаючись впливати на релігійні почуття людей, вказуючи, що подібні насильства викликають гнів і кару Божу. Про це ми довідуємося з красномовних записок архимандрита 101).
С. Голубев, характеризуючи аспект діяльности Могили для збереження і поширення мастків Печерської Лаври, стверджує, що: «П. Могила високо цінив матеріяльні багатства Києво-Печерського манастиря, при чому обороняючи його масткові права, нерідко виявляв схильність показати свою силу маґната. В даному випадку ця його діяльність має деяку подібність з багатьма печерськими архимандритами XVI ст. Але ця подібність є тільки зовнішня.. Для П. Могили Лаврські багатства мали ціну і значення переважно тому, що в них він бачив тверду опору для боротьби з могутніми противниками православія... Тому Могила, ревно оберігаючи манастирське добро, не тільки не користувався ним для своїх інтересів, але також багато власних мастків давав для потреб веденого ним манастиря...» 102).
«Замінюючи меч на чернечу мантію», молдавський воєводич рішився на цей крок із всією щирістю та свідомістю своїх обов'язків як начальника чернечої братії. Про його високе зрозуміння про ролю чернечої місії довідуємося з його власноручних записок, які датуються з цього періоду його життя. Він писав: «Чернече життя -- це досконалість християнського життя». То-му він був надзвичайно строгим до підлеглих йому ченців, від яких вимагав « досконалого некористолюбства, повного самовідречення, беззаперечного підпорядкування волі настоятеля...» 103).
При цьому слід зазначити, що серед власноручних записок Могили є низка прикладів, в яких він представляє основніші характеристики з життя сучасників, що достойні наслідування, а також приклади кари Божої за порушення чернечої обітниці чи непослуху зверхникам 104).
За непослух або невиконання розпорядків з боку ченців П. Могила в деяких випадках не обмежувався до моральної догани, а застосовував суворі, навіть жорстокі заходи. Сучасник нашого архимандрита Єрлич, що перебував у близьких відносинах з Могилою, розповідає про такі два факти:
а) Задумавши заснувати у Лаврі вищу школу, Могила вибрав для неї приміщення, де жили старі й хворі ченці, при Троїцькому манастирі. Було потрібно переселити хворих ченців у інше місце, але вони на чолі із своїм ігуменом Арсенієм чинили опір печерському архимандритові. Це дуже розгнівало Могилу, він забрав у непокірного ігумена гроші і все майно, наказав його бити і опісля його ув'язнив. Від тих побоїв ігумен помер. Так са-мо поступив він також з іншими ченцями, що ставили опір його волі 105).
б) На коронаційному сеймі Могила виклопотав у Володи-слава IV королівську грамоту на володіння Кисво-Пустинським (Микольським) манастирем. Але ігумен Серапіон Більський, що був перед тим впродовж 20 років управитилем цього манастиря, не захотів добровільно уступити своє місце. Тоді Могила, «взявши кілька сот людей з гарматами пішов і силою взяв манастир». Ігумен з деякими ченцями утік, устиг заховати манастирське майно. Ті ченці, що залишилися в манастирі, зустріли нового настоятеля без співчуття. Незадоволений цим Могила «наказав розмістити ченців по одиночках і бив їх посторонками доти, поки вони не сказали, де були сховані гроші і срібло» 106). Після цього найбільш непокірні ченці були на завжди вигнані з манастиря.
Визнаючи вищеподані звідомлення Єрлича за правдиві, найбільший дослідник життя і діяльности Могили -- С. Голубев знову виправдує, що подібні методи були в дусі тієї епохи і практикувались Могилою у свідомості їх законности. Однак і цей великий прихильник Могили засуджує ці його заходи щодо підлеглих ченців 107). При цьому, слід ствердити, що Могила, будучи суворим до ченців і вимагаючи безумовного підпорядкування волі настоятеля, так само був вимогливий і суворий до себе самого, про що заявляє той самий Єрлич: «Він жив благочестиво, гарно, тверезо, вправлявся в добрих ділах і турбувався про цілість церкви Божої» 108). А один з біографів Могили з XVIII ст. писав, що він «стискав і умертвляв своє тіло гострою волосяницею, залізним ланцюгом» 109).
Серед інших ділянок, над якими зосередив свою увагу архимандрит Петро Могила, були:
а) Оздоба Лаврського манастиря
Оздоба Лаврського манастиря, який своєю зовнішністю був би гідний ролі, яку він відогравав. Для цього він звернувся з листами до царя Михаїла Федоровича (лист з 12. 1. 1628) і до Львівського братства (лист з 20. 1. 1628), щоб вони допомогли відновити найстарішу українську святиню. Він викупив « срібні й золоті служебні посуди і одяг», що були віддані в застав попе-редніми архимандритами, закупив багато нових цінних церковних речей, оздобив печерську церкву та інші манастирські будови 110).
Найбільшу увагу новий архимандрит присвятив справі печер, де спочивали Божі угодники. Він реставрував печери, розширив і прикрасив в них церкву, спорудив для мощей нові гробниці і поставив над кожною написи 111).
б) Звеличення Лаври
Паралельно з турботами про зовнішню окрасу Лаври, П. Могила намагався привернути їй релігійну вагу завдяки тому, що тут переховувалися чудотворна ікона Богоматері та мощі угодників Божих. Для цього він збирав свідчення про благодатні чудеса у Києво-Печерському манастирі. Архимандрит сам записав свідчення в домашню книгу, яких нараховано до ЗО, а згодом більшість з них видано в «Тератургімі» А. Кальнофойського 112). Серед цих чудес одні стосуються до перших років урядування самого Могили, інші до періоду його найближчих попередників.
Надаючи чудесам в Печорській Лаврі великого розголосу, Мо-гила старався дати відсіч деяким католицьким і протестантським авторам, які з недовір'ям ставилися до нетлінности тіл печерських угодників, а разом хотів закріпити переконання в справедливість православної віри.
Про це й згадують автори «Патерикону» (1635) -- Косів і Тератургіми» (1638) -- Косів і Кальнофойський, які написали ці твори з доручення і при співучасті Петра Могили. «Патерикон» мав на меті « спростувати необгрунтовані аргументи іновірців проти святости і правовірности києво-печерських отців і таким чином замкнути уста тим, які ведуть непотрібну війну з руською церквою». А автор «Тератургіми» пише: «Ти, що докоряєш Русі у схизмі, подивись і побачиш, що в церквах православних і до цього часу здійснюються чудеса, а це є незаперечним доказом, що наша православна церква свята і не заражена схизмою» 113).
в) Боротьба з неправославними віроісповіданнями
Ще з кінця XVI, а головне в XVII ст. православним на українських землях довелося вести завзяту релігійну боротьбу проти трьох віровизнань: католицизму, унії і протестантизму. У зібраних і власноручних записках Петра Могили про благодатні чудеса в православній церкві знаходимо ряд аргументів, звернених проти католицизму («православна віра є правдива, а віра латинян погана, бо перша мас силу благодаті Св. Духа, а остання поз-бавлена тієї благодаті», так критично він аналізує догматичне вчення про чистилище та відкидас введення нового календаря); проти уніятського віровизнання (Могила наводить деякі неґа-тивні факти з життя уніятських ієрархів, які переходили в унію «для розкошів і слави світу цього», заперечує історичну містифікацію щодо залежности української церкви від Риму з найдавніших часів, які вже були спростовані у згаданому «Патерику», а на конвокаційному сеймі 1632 р. Могила заявив, що в Києво-Печерській Лаврі є багато давніх документів, з яких ясно видно неправдивість тверджень про залежність руської церкви від Риму) 114). І, вкінці, проти протестантизму, де він вказує на кару Божу, що її зазнають «єретики через непошанування православних святинь і висміювання православних свят».
Дехто з пізніших дослідників уважав писання П. Могили про чудеса «надто простими, наївними, помилковими, в усякому разі не такими, які слід би писати Могилі, можливо навіть зменшуючи його історичну вагу» 115). При цьому не слід забувати, що ці записки датуються з першої половини XVII ст. і коли деякі з них нині можуть здаватися простими і наївними, то не такими вони були для людей, до яких вони зверталися.
г) Видання книг
Від самого початку управління Печерською Лаврою, Петро Могила присвятив велику увагу відомій друкарні, яку він розширив введенням латино-польських шрифтів, почавши з 1633 р. До того часу печорська друкарня випускала тільки книги церковно-слов'янським шрифтом.
За перші п'ять з половиною років архимандрії Петра Могили, київська друкарня випустила близько 15 книг і брошур. Серед тих, що стосуються безпосередньо до особи архимандрита згадаємо дві: «Крест Христа Спасителя й кождого человека» (1631), і «Літургіаріон, си есть Служебник» (1629) --- догматичне і обрядове пояснення літургії за грецькими джерелами та при використанні всіх дотогочасних українських служебників. Це є пер-ший більший твір, в складанні якого Могила взяв безпосередню участь, так потрібний в ті часи на українських землях. Служебник з 1629 р. відзначався повнотою і точністю 116). Цей «Літургіаріон» був схвалений українськими ієрархами; вони його знайшли «чистим і свобідним від всякого порока, а тому соборні прийняли, обняли, похвалили і затвердили».
У власноручних записках Могили збереглися з того часу кілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерського манастиря від навали польського війська 1630 р.
ґ) Пристойна і велична відправа Богослужения в Лаврі і у всіх церквах, що були на посілостях Лаври. Завваживши, що Бо-гослуження відбуваються мляво і буденно, Могила своєю грамотою з 7. 1. 1629 р. до всіх священиків дав вказівки, щоб Богослужения відбувати урочисто і велично. Для цього було звернено особливу увагу на молебні пісні, створено особливі урочисті служби на день свята Києво-Печерської Лаври (15 серпня). Розпочато відправу у Лаврі великопісних пасій, під впливом католицької церкви, але пристосованих до духу православного віровчення. Не забув наш архимандрит і про проповіді під час Богослужень, сам написавши низку глибокоповчальних проповідей 117).
д) Лавра ставропігією
Багато заходів було зроблено Могилою не тільки для скріплення самостійносте Лаври, але також для поширення її впливів і па інші манастирі, як Киево-Пустинно-Нікольський, Спа-ський Черненський. З уваги на особливе місце і завдання своєї установи, він надав їй титул Велика Кисво-Печерська Лавра, а собі назву Великого Архимандрита 118). Митрополит Йов Борецький надав йому спеціяльною грамотою уповноваження давати розпорядження в церковних справах під час поїздок по православних спархіях 119).
є) Могилянська Колегія
Найбільшим ділом Петра Могили за цей період було перетворення, заснованої Плетенецьким, лаврської школи у вищий навчальний інститут.
До кінця XVI ст. навчання на українських землях було на низькому рівні. Тільки з появою тут єзуїтів з їхніми школами, що вели широку пропаганду серед православного населення, провідна верства почала думати про потребу освіти. В наслідок цього засновано ряд шкіл, переважно при братствах, але вони не піднесли освіти до того ступеня, щоб могли конкурувати з єзуїтськими. Насамперед цим школам бракувало певної строгої системи, слабо вивчалося латинську мову, яка в той час уважалася за обов'язкову для кожної культурної людини.
Труднощі для підвищення рівня освіти в православних школах випливали з того, що відчувався брак відповідної кількости підготованих викладачів і ці останні мусили звертатися за вдосконаленням науки до чужинецьких навчальних інститутів. Спроба реформ -- підвищення рівня освіти -- зустріла опір деяких завзятих православних консервативного способу думання. Ось думки цього середовища, висловлені відомим українським письменником Іваном Бишенським :
«...Латинська премудрість -- пряма дорога до пекла. Рето-рика, діялектика й інші поганські (латинські) хитрості й руководства є витворами діявола, що веде боротьбу із слов'янською мовою, яка є найбільш плодюча і найулюбленіша Богові. Тому, чи не краще вивчити богомолебний і праведнословний часословець, молебний псалтир, плачивий і смиренномудрии октоїх, євангельську і апостольську проповідь (з поясненням простим, а не хитрим) і інші богослужебні книги, і через тс здобути життя вічне, -- чим розуміти Аристотеля красномовного, Платона і інші вавилонські хитрості -- і зі всім тим відійти в огненну гієну...» 120). До цих двох моментів слід ще додати й третій, а саме пригноблення і обмеження освіти в українських школах з боку польського уряду.
У домогилянський час, найважливішими школами була Острозька, Вілснська і Львівська. Особливо остання славилась своею освітою на всі українські землі, але в 1620-их роках вона почала підупадати, головне через нетактовне втручання братчиків у ділянку викладів. Тому більшість визначних викладачів покинула Львів і переселилася до Киева.
Такий стан освіти застав архимандрит Могила. Він був пов-ністю свідомий, що занепад православія був наслідком невистачальної і на низькому рівні освіти. Про це він недвозначно писав у своєму заповіті, що його переказус Голубев: «Найбільш надійним засобом для піднесення і розвитку освіти на українських землях Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які би по духу своему були строго православними, а в науковому відношенні не поступалися б найкращим колегіям західньоевропейським і польським» 121).
Здійснення свого пляну Петро Могила почав зразу після зайняття Київської архимандрії; тоді ж він попросив від константиноиільського патріярха «благословення завести в Києві латинські і польські школи, а раніше вислав здібних ченців у різні держави для навчання, між якими був і покійний Інокентій Гізель» 122). Висилка Могилою молодих людей закордон і наміри відкрити в Лаврі вищу колегію не знайшли схвалення з боку киян. Вони бачили в цьому підрив своєї школи, яка існувала при Київському Богоявленському братстві. Особливо з недовір'ям до плянів Могили ставились люди консервативних переконань, які побоювались, що поширення програми в школі доведе до створення єресей. Тому ще до відкриття згаданої колеґії члени братства й інші кияни звернули архимандритові Могилі увагу на шкідливість розподілу викладацьких сил між двома школами і попросили його, щоб професори, підготовлені Могилою, викладали у братській школі. Цісї засади притримувався і друг Могили, митрополит Йов Борецький, який перед своєю смертю (березень 1631 р.) залишив духовний заповіт, в якому застерігав П. Могилу не організувати для виховання православних дітей ніяких шкіл, крім братської: «За наперший и церкве божой и всему православному народови Российскому потребнейший пункт в том тестаменте остатное воли моее кладу, абы школы в братстве Киевскомдля цвичення деток хрестиянских, а негде индей фундованы были под нсблагословением приказую» 123).
Саме в цей час П. Могила був у Львові, де взяв участь у посвяченні Успенської церкви -- збудованої коштом його родичів --, де 15 червня 1631 р. зложив таку декларацію: «Я Петро Могила, з божої ласки архимандрит київський печерський, бачучи в православній церкві велику втрату в душах людських через неосвіченність духовних і нсучення молоді, за ласкою і поміччю Божою і за власною волею моего, бажаючи запобігти такій великій утраті й хотячи позискати заблудших від православія, рішив фундувати школи на те, аби молодь у всякій побожності, в обичаях добрих, в науках свобідних була вихована, а то не на якусь користь, або славу мою, а тільки на славу і честь живоначальної Тройці, на користь і потіху правовірного роду. На те діло боже зібрав я до себе братію, бажаючи, аби вона була належна, на певних правилах, до тої святої справи. їй маю я дати слушне удержання як на поживу і одежу, так і на інші потреби з свого власного кошту на вічні часи, на певне число осіб, відповідно до фун-душу, аби вони без перепони відправляли діло Боже. Одначе поки мене благодать Божа потримає на тім світі, я всіляко і у всім маю бути їм опікуном і промотором, наскільки будуть позволяти мені мої здібності і заняття архимандричі, і наскільки буде того вимагати їх потреба в служенню душам людським. І аби поспіх без проволоки був у тім ділі божім, і аби братія, закликана до того, збиралася на те без усякої вимівки, я тепер тим, які при мені пробувають, чесним отцям і братії: ієромонаху Ісаї Трофиміусу і монаху Сильвестру Косову, і тим що потім зберуться до них, обіцяю з усього серця мого перед Господом Богом, що я все написане в моїм фундуші, їм мною наданім, без проволоки і утиску буду приводити в дійсність в Києві, в манастирі Печерськім, або де я й вони вважатимемо за потрібне. А той фундуш у формі правній, вповні певній маю їм подати якнайскорше, але не більше в кожнім разі як дванадцять місяців будуть вони чекати спов-нення тої мосї обіцянки. А все те аби було певніше, я добровільно обіцяю се в храмі Уєпенія у Львові, перед хрестом Господнім.
А коли б зійшов я зі світу не скінчивши тої справи божої, маю забезпечити те тестаментом і за опікунів до сповнення його без всякого нарушения моєї волі маю взяти людей чесних і сильних » 124).
Повернувшись до Києва і ознайомившись із заповітом свого померлого друга Борецького, Петро Могила рішив виконати і основний пункт його заповіту : з'єднати свою фундацію на колегію з Київською Богоявленською школою, а Київське братство зобов'язалось визнати архимандрита своїм старшим братчиком і опікуном.
Про вступления Петра Могили до Київського братства залишився документ з 11 березня 1631 р., в якому пишеться: «За згодною прозбою всех их милостей и отцев наших духовных и ста-ну шляхетскаго обывателей киевских всякого стану, вписанных до братства церкви и монастыря Богоявление в Киеве. Ставропигии святейшего вселенского прирожоного отца и пастыря Россійской церкви, патріархи Константинопольскаго, старшим братом, опекуном и фундатором того святого братства, обители и школ любовне в тот братскій реестр подписугось» 125).
Зближення П. Могили з Київським братством наступило не тільки в наслідок заповіту митрополита Борецького, але також певної дипломатичної комбінації: мабуть, Могила хотів зайняти вакантне місце митрополита, а для цього йому була потрібна підтримка впливового Київського братства. Але вибраним був і 20 липня 1631 р. висвячений Ісая Копинський -- архиепископ смоленський і чернігівський.
Коли було видно, що кандидатура Могили на митрополита не пройде, тоді в половині червня 1631 р. він поїхав знову до Львова і там умовився з вченими професорами Львівської братської школи І. Трофимовичем і С. Косовим, що вони переїдуть викладати до заплянованої школи в Лаврі. (Дивись деклярацію подану вище).
Мабуть, зі Львова листовно Могила просив Константинопільського патріярха благословення для плянованої школи, яке й отримав восени 1631 р.
З початком шкільного 1631/32 року Могила призначив ректором Лаврської школи І. Трофимовича-Козловського, а префектом С. Косова. Але архимандритові довелось поборювати різного рода труднощі, насамперед з ченцями Троїцького манастиря, які не хотіли віддати свого приміщення для школи, а згодом, коли вже почалося навчання в новій колегії, сильний опір постав серед київського суспільства, як також і козацтва через відмову об'єднати Лаврську школу з братською та у зв'язку з тлумаченням викладів нових професорів, яких підозрівали у симпатіях до унії. Вже згаданий Г. Донецький писав: «Від нєучсних попів і козаків велике було обурення: нащо заводите латинську і польську школи, яких в нас дотепер не було й спасались... Було, що хотіли самого Петра Могилу і учителів до смерти побити, ледве їх умовили» 126).
А один з викладачів, С. Косів, через кілька років так згадував про критичні моменти школи: «Але скоро тільки ми з отцем Петром Могилою завітали до тебе, вікопомний Киеве, і пожираючи очима твої сотні святих і твої неосяжні вали, стали приладжувати перший дарунок Мінерви, -- зараз пішли про нас розсівати в слухах людських такі поголоски, що ми уніяти, що ми неправославні. Які з того перуни, які громи і тріскавиці почали шибати на нас, того язик атраментовий не подужає анато-мізувати! Був же час, що ми, висповідавшися, тільки того й чекали, коли нами схочуть начиняти животи дніпрових осетрів, або поки одного огнем, другого мечем не пішлють на той світ» 127).
Під тиском цих заходів Петро Могила мусив піти на поступки і дати свою згоду на об'єднання заснованої ним вищої колегії з Київською Богоявленською братською школою. Взявши ініціятиву для цього об'єднання, наш архимандрит запевнив за собою нагляд і опіку над з'єднаною школою.
До нас дійшли три акти, які підтверджують це об'єднання, а саме:
1) Актовий запис з 30 грудня 1631 р. мешканців київського воєводства і всіх київських братчиків даний Петрові Могилі, у якому вони заявляють, що задля великої зручности і користи з заснованої школи в Києві при церкві братського Богоявления Господнього, вони просять преподобнішого пана отця П. Могилу, воєводича молдавського, на цей час архимандрита печорського, щоб він школи, які почав улаштовувати в Києво-Печерському ма-настирі, і учителів, що знаходяться при них... переніс до братства і тут їх засновував, братство натомість признає його на ввесь час його життя старшим братчиком, опікуном і дозірцем свого братства, з тим, що виборні «старости» братства у завіданні спра-вами його ні в чім не будуть противитися раді і волі Могили, а в усім будуть його слухати 128).
2) Грамота з 5 січня 1632 р. митрополита Ісаї Копинського і других православних єпископів та духовенства, в якій сказано, що Могила добровільно бажає з'єднати лаврську школу з брат-ською під умовою, яку наведено вище, при чому митр. Копинський додас ще умову, а саме, щоб у навчальному манастирі при виголошеннях і в єктеніях поминалося ім'я митрополита 129) 3) Лист гетьмана Івана Петражицького і всього запорозького війська з 17 березня 1632 р.. в якому військо зі своєї сторони запрошус печерського архимандрита засновувати школи при братстві, обіцяючи служити їм своею охороною і стояти за них до самої смерти: «Яко завше з предков своих войско запорожское звикло чинити стараніе о добрим и пожитечним церкви божой, не мней и тепер в том не уставаючи, звлаща видячи знать зезволенье Духа Святого, тудеж згодное застановленьс всего народу нашего россійского, духовного и свецкого -- их милости панов шляхти яко и иосполитства, абы науки або цвиченя в писме святом ку подпоре благочестія нашего при церкви брацкой св. Богоявленіи были за старанем. коштом и накладом в Бозе превелебнаго отца е. м. П.Могили, -- теды и мы видечи барзо речь слушную и цер-квом божіим пожитечную, -- тосюж милостю братерскою обо-вязанные будучи, зезволясм и на то припадаем, и при той церкви братской яко и при школе новозаложеной и при шпитале до ней належачом обовязуем стоять и опоновать до горл своих» 130).
Могила обіцяв провести поєднання лаврської школи з братською в кінці 1Й31 p., яке вдалося зреалізувати щойно восени 1632 р. Отже навчання в лаврській школі, що відбувалося у Троїцькому манастирі, тривало один рік. За цей короткий період основну увагу звернено на вивчення латинської мови, що С. Ко-сів виправдус у своїй «Ексеґезіс» тим: «Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Руси не називали глупою (дурною) Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецькому, а не-полатинському. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, -- bez laciny placi winv...« 131).
Серед вчителів могилянської школи знаходимо запрошених із Львова Ісаію Трофимовича-Козловського -- ректора колегії і професора філософії та Сильвестра Косова -- професора реторики; крім того Софронія Почапського, що викладав реторику і Пацевського, що викладав поетику, та інших 132).
На Великдень 1632 р. спудеї лаврської колегії піднесли Петрові Могилі панегірик -- «Евхарістеріон альбо вдячність», який є цікавим літературним твором того часу, а також документом існування печерського « гімназіюму». У передмові «Евхарістеріону » Софроній Почапський, викладач школи, ставить питання, з ким можна б порівняти Петра Могилу : « Із золотом? Але ти сам разом із золотом віддав себе науці... З дорогоцінним камінням? Але ти сам неоцінимий камінь, алмаз » 133). Тому найбільш пристойним символом для Петра Могили автор вважає гори Пар-нас і Гелікон, « щоб піднесена на них слава була видна всьому світові ».
Після цієї передмови зображено на горі Гелікон Петра Могилу в убранні архимандрита, з хрестом і посохом у правій руці та віткою мудрости у лівій. Біля ніг його кинуті на землю корона і скіпетр, мабуть, молдавські : символ того, що Петро Могила добровільно віддав перевагу служінню церкві над політичною владою у Молдавії 134).
Сам панегірик складається з двох частин: Гелікону, де прославляються 8 наук : граматику («учить слов і мови»). реторику («учить слов і вимови »), діялектику («учить розумнаго в речах познаваня»), аритлтетику («учить лічбу»), музику («учить співання»), геометрію («учить землі розміреня»), астрономію («учить бігов небесних»), теологію («учить Бозских речей») 135), що їх викладали, чи мали викладати в « гімназіюм »-і, та Парнасу, де прославляється 10 муз.
Цей «Евхарістеріон» підписали 23 учні к ляси реторики, на всього близько 100 учнів 136).
Проведена П. Могилою реформа братської школи на Киево-Могилянський колеґіюм на зразок західньоевропейських шкіл, не обмежувалася до введення латинської мови. За свої власні кошти він відновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав для неї начальників і професорів, він допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словами звертався Петро Могила до вихованців колегії: «3 Божією поміччю, постаравшись, в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназіюм. тобто київські школи, частково вже підупалі і опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесною, до кін-ця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всяка мудрість є глупотою леред Богом, як справедливо вона і називається...» 137).
До кінця свого життя Петро Могила по-батьківськи опікувався своею колегією, про яку не забув і у своєму заповіті, назива-ючи ЇЇ «unicum pignus meum» і якій записав досить великі суми в грошах і в доходах, від залишених колегії маєтків 138).
Головною турботою Петра Могили на шкільному відтинку було перетворення колегії у вищий навчальний інститут, тобто з академію. Він намагався здобути від короля Володислава IV відповідну для цього грамоту. Ллє під впливом своїх дорадників, :-::роль ставив труднощі в цьому. Володислав IV своїм привілеєм 2 14 березня 1633 р. затвердив школи на українських землях та-:-:;:ми. якими вони були до того часу, тобто з середнім рівнем. Ко-.-;: Могила продовжував провадити навчання за західньоевропей-:ьхнм зразком, тоді в 1634 р. король суворо заборонив мати в Києві та інших містах латинські школи 139). Але й на цю забобону Петро Могила не звертав уваги, він продовжував розпочату шкільну програму і в додатку ще створив школи-колеґії в Гоші і Вінниці. Знову під впливом противників православія Володис-лав IV видав 18 березня 1635 р. універсал, в якому підкреслювалося: «In scholis etiam Kijoviensibus el Vilnensibus graece et la-tine docere nonunitos permittimus, ita tamen, ut humaniora non ultra dialecticam et logicam doceant...» 140). Тобто, в київській Могилянській колегії дозволялося з навчанням не йти далі діялектики і логіки, а саме, філософського курсу. З цим правом Київська Ко-леґія залишилася до кінця польського панування над Києвом.
Характеристика періоду архимандритства Петра Могили
Назагал цей пробний період їв житті Петра Могили, поза деякими відтинками (шкільництво) є ігнорований більшістю істориків. Причину цього слід шукати в тому, що діяльність цього періоду стосується внутрішнього церковного життя, яким цікавилися переважно тільки дослідники історії церкви, а не дослідники загальної історії. Якщо останні й висловлювали думку до цього періоду, то хіба тільки, щоб вказати на неясність способу вступления на архимандритське становище та на авторитарність Могили. Єдині джерельні дані про цей період зібрав С. Голубев у «Матеріалах для исторіи Западно-русской Церкви», як «Приложеніе к 1-му тому сочиненія «Киевскій митрополит Петр Могила и его сподвижники», Київ 1883. Тому й ми так часто покликаємося на це джерело.
Великим ділом Петра Могили в цей період була культурно-освітня діяльність, яку розпочав із постанням у Києві школи, що її згодом названо «Могилянською колегією», яка стала найзначнішим навчально-науковим центром усієї Східньої Европи. При школі Могила згуртував визначних учених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атеней (С.Косів, І. Трофимович-Козлов-ський, А. Кальнофойський тощо), який розпочав важливу теологічно-наукову діяльність, ставлячи тверді підстави для православного віровизнання.
Від самого початку своєї церковної діяльности, Петро Могила багато спричинився до розквіту друкарства на Україні, яке згодом відограло також важливу ролго для Молдавії і Волощини.
Вся ця релігійно-культурна діяльність Петра Могили за короткий час висунула його на передове становище в українській православній церкві під Польщею, даючи йому змогу досягти найвищого щабля -- престолу митрополита Київського.
3) ПЕТРО МОГИЛА -- КИЇВСЬКИЙ МИТРОПОЛИТ

а) Участь православних на конвокацІйноліу і елекційному сеймах 1632 р.
Із смертю короля Сігізмунда (30 квітня 1632 р.) закінчується важкий період в житті православних українців, а вибір нового короля був доброю нагодою, щоб висунути домагання для повернення прав, які втратили православні в наслідок Берестейської унії 1596 р.
Підготовка до вибору нового короля розпочалася відбуттям провінційних сеймів (в Луцькому відбувся 3 червня 1632 р.), на яких висувалися різні домагання, насамперед на відтинку церковному. Зібрані в Прилуці 9 червня 1632 р. запорозькі козаки виготовили своїм делеґатам-послам інструкцію, в якій між іншим говорилося: «Щоб наш руський народ не терпів більше вказаних утисків, а вільно користувався приналежними йому правами і вольностями... щоб наші православні священики, а не уніяти, володіли приходами і бенефіціями, даними святій церкві богобоязними людьми...» 141).
А в письмі до депутатів конвокаційного сейму запорозькі козаки ще раз висували свої побажання в церковній площині, обіцяючи свою жертвенність у випадку позитивного вирішення домагань православних, в противному випадку козаки загрожували: «...Тоді нам прийшлось би шукать інші шляхи для заспоко-єння своєї совісти» 142).
Аналогічні зібрання відбули і братства, насамперед Львівське ставропігіяльнс братство, як також Віленське і дали такі самі інструкції своїм послам. Крім цього, Віленське братство виготовило до конвокаційного сейму брошуру польською мовою «Синопсіс», або «короткий опис прав, свобод і вольностей преславного, древнього руського народу, що знаходиться у залежності від константинопільського патріярха, наданих йому (народові) і підтверджених присягою найясніших св. пам'яти польських королів і великих литовських князів» 143).
Перед такою всебічною підготовкою всіх верств українського народу під Польщею в справі оборони своєї віри, не могла не включитись у це духовна ієрархія, насамперед одна з чільних постатей православія, архимандрит Петро Могила.
Відразу після смерти Сіґізмунда III, Могила встановив зв'язки з всіма визначними українськими особистостями і установами, щоб спільними силами домагатися відновлення прав української православної церкви. Крім зв'язків архимандрита з братствами, С. Голубев твердить, що «Могила в цей час увійшов в тісні зв'язки в релігійній справі також з військом запорозьким» 144), але на це припущення не подав ніяких документальних потверджень.
Тодішній релігійний поділ в Польщі не запевняв ніякій групі можливості! здобути більшість в сеймі, тому П. Могила зрозумів, що успіх православних залежатиме від союзу з іншою групою. А тому, що православним доводилося змагатися проти ка-толицько-уніятського союзу, природним союзником у змаганні за повернення релігійної свободи для перших були протестанти. Петро Могила зв'язався з князем Христофором Радзівілом, одним з найвпливовіших представників протестантів, запропонувавши йому політичний союз, без того, щоб заторкувати питання ре-лігійних розходжень з протестантами. В одному зі своїх листів він просить князя приєднатися до заходів православних, «щоб з'єднаними силами повернути те, що несправедливо і насиллям було відібране» 145).
Занепокоєна такою всеохоплюючою підготовкою православних, католицько-уніятська сторона й собі готувалася до конвокаційного сейму. Почавши від Ватикану, почерез папського нунція, уніятського митрополита Й. Рутського, а на єпископах і шляхті кінчаючи, підготовлявся протинаступ. Загальною директивою для цісї групи було -- не допустити до обговорення на сеймі церковних питань.
Конвокаційний сейм розпочався 22 червня 1632 р. у Варшаві, на якому вибрано маршалком Христофора Радзівіла, литовського князя і союзника православних. З самого початку православні і протестанти заявили, що вони не приступлять до сеймових нарад доки не буде їм забезпечена свобода віровизнання, тоді, коли друга частина настоювала на тому, щоб релігійні питання відкласти до елекційного сейму.
Православні, порозумівшись з протестантами, передали на розгляд сеймові свої домагання т. зв. «puncta dissidentium de religione» сформульовані в 14-ох точках 146), в яких вимагалося повороту відібраних від православних і протестантів прав і зрівняння їх у правах з католиками.
І хоч ці домагання зустріли сильний опір католицької партії, обставини примушували останніх піти на певні поступки «по можливості без порушення прав католицької церкви» для чого були створені дві комісії. Одна мала розглядати домагання протестантської церкви, а друга зайнялася проблемою православних і уніятів. Останню комісію очолив сам королевич Володислав, а членами її були 11 визначних особистостей польської держави (католики і протестанти) 147). В засіданні цієї комісії з боку православних брав участь і архимандрит Петро Могила, який спростував всі аргументи уніятів. від імени яких виступав митрополит Й. Рутський, мовляв, не православних переслідується і утискається в польській державі, але уніятів. Словесний поєдинок між: митрополитом Й. Рутським, з одного боку, і різними православними промовцями, з другого, тривав впродовж кількох днів, кожна із сторін захищала свої права і доводила зв'язок української церкви від прийняття християнства або з Римом, або з Константинополем. Докладні відомості про ці дебати знаходимо в додатку до «Синопсису», виданому Віденським братством в 1632 р. В цих дебатах члени комісії не брали участи, будучи своєрідними суддями між двома сторонами. Через політичні причини члени комісії намагалися знайти між ними якийсь компроміс і для цього опрацювали проект узгіднення православних з уніятами, сформульований у 9 пунктах 148). Однак цей проект не задовольняв православних, а тому, що настав час закінчити конвокаційний сейм, маршалок запропонував, щоб уніяти виготовили два списки : один, в якому повинні фігурувати поступки православним, а другий -- поступки на майбутнє. На цьому закінчено наради конво-каційного сейму.
З його наслідків православні були дуже незадоволені, тому відразу почали підготовку до виборчого сейму, в якій виявили себе активно волинська шляхта, братства, особливо Віл енське, що надрукувало « Доповнення до Синопсису», а найбільше запорізьке військо, яке вислало на вибори своїх депутатів із категоричними домаганнями в справі відновлення прав для православної церкви. Знову в центрі підготовки православних був архимандрит П. Могила, який «розсилав по всіх руських воєводствах листи, що в них закликав православних не приймати умов «проекту згоди», а радив взяти якнайактивнішу участь у майбутньому виборчому сеймі, щоб таким чином здобути повне задоволення своїх потреб» 149).
Паралельно з підготовкою православних, так само готувалися і католики, які дістали з Ватикану директиву не приймати «проект згоди». Також і уніяти на чолі зі своїм митрополитом Рутським та своїм Віденським братством вели підготовчу акцію.
Виборчий сейм розпочався 27 вересня 1632 р. при величезній кількості православних делегатів. їхні представники -- Л. Древинський, А. Кисіль, Ф. Воронин -- від самого початку заявили, що вони не приступлять до ніяких нарад так довго, поки не буде забезпечена свобода віровизнань, а православній церкві не будуть забезпечені її права. На самому сеймі православним допомагав князь Христофор Радзівіл. Після поновних дебатів між православними і католико-уніятами, створено окрему комісію з 4 депутатів і 2 сенаторів для вирішення релігійного спору. Цю комісію знову очолив королевич Володислав. Підготовані цією комісією «Пункти заспокоєння народу руського» 150) повертали православним втрачені права після Берестейської унії. Тому католицька сторона гостро зарєаґувала, домагаючись від королевича, щоб він їх не затвердив. Однак він уважав, що православні мають право на релігійну свободу, тому не відступав від устійне-них « пунктів заспокоєння».
Після вибору Володислава королем Польщі й Великого князівства Литовського 13 листопада 1632 p., він склав присягу виконувати всі статті, прийняті на сеймі. Від імени православних дякували Володиславові IV архимандрит Могила і Михайло Кро-пивницький за те, що «розумно розглянув наші просьби і справедливо їх розсудив» 151).
б) Вибір Петра Могили митрополитом і хіротонія його
У «Пунктах заспокоєння» надавалося православним між іншим право мати свою, затверджену урядом, ієрархію -- митрополита і чотирьох спископів : львівського, луцького, перемиського і мстиславського. Згідно з цісю статтею, здавалося, що православні посли будуть просити короля затвердити на єпархіях ту ієрархію, що її в 1620 р. встановив патріярх Теофан і яку польська влада уважала незаконною. Однак православні депутати цього не зробили, вони вирішили, ще перебуваючи у Варшаві, ще перед вибором нового короля, а саме З листопада 1632 p., вибрати на намічені становища нових людей, між іншим на митрополита -- Петра Могилу 152). Під протоколом, складеним з цього православного зібрання, підписалися 49 учасників сейму, між іншим Л. Древинський, М. Кропивницький, А. Кисіль, С. Гулевич-Воютинський, Филон і Федір Вороничі та ін. Протокол цей із 49-ма прізвищами опублікував М. Максимович 153) і з нього довідуємося, що разом з Могилою, на випадок нсзатвердження його королем, був поданий і другий кандидат, а саме Михайло Лозка, підстароста вінницький, син Єлисавети Лозки-Гулевич, фундаторки Київського братства. У виборчому акті зазначалося, що Могилу вибиралося під умовою «що коли він отримає привілей на сан митрополита, то лечерська архимандрія буде нерозлучно з'сдна-на з митрополією до кінця його життя, або до того часу, коли митрополія дістане матеріяльне забезпечення (бенефіції)» 154).
Під цим актом підписалися 49 православних шляхтичів, але не всі, що брали участь у варшавському сеймі, а серед підписів немає духовних осіб.
Рішення православних вибрати нових кандидатів на митрополита І на єпископів, викликало ускладнення через існування ієрархії з 1620 p., що пізніші дослідники пояснювали різними гіпотезами.
Посилаючись на Єрлича. який твердив, що Петро Могила був вибраний митрополитом своїми «приятелями» 155), деякі історики твердять, що такий вибір був наслідком інтриґ Могили, який бажав стати митрополитом. Цю гіпотезу намагався обґрунтувати Е. Е. Голубинський різними аргументами : свідченням сучасника Єрлича, фактом, що підписались тільки 49 людей, поспіхом висилки послів до Константинополя, тим що висвята відбулась у Львові, а не у Києві, щоб прийти до висновку: «Ледве чи можна сумніватися в тому, що при співпраці своїх прихильників і, як висловився Єрлич, приятелів між руською і польською шляхтою, він сам зумів добитися, щоб Ісая звільнив йому місце на ка-тедру митрополичу, був віддалений з останньої» 156).
Цієї думки придержувався і М. П. Василенко, який писав: « Петро Могила вів свою політику, сам хотів зробитися митрополитом. Тому він, користуючись своїми зв'язками, настоював, щоб були проведені нові вибори і при тому невідкладно у Варшаві... » 157). Більшість совстських істориків представляють вибір П. Могили на митрополита як потаємну інтриґу самого архимандрита: «Обрання Петра Могили на катедру митрополита викликало великі протести киян, в тому числі частини духовенства. Він не користувався довір'ям українського населення, заплямував себе угодництвом перед польськими маґнатами, не мав сану епископа. «Обрання» на посаду митрополита він добився в той час, коли ця посада була зайнята обраним лише рік назад і дуже популярним у масах прихильником Росії Ісасю Копинським» 158).
Протилежну думку відстоювали інші історики. М. Костомаров уважав, що: «Православні шляхтичі, які були на сеймі, тоді ж вирішили віддалити від митрополії Іеаю Копинського, як людину стару і хвору, і вибрали, разом з перебуваючими там духовними людьми в митрополити Петра Могилу» 159).
Митрополит Макарій писав, що православні були примушені вибрати нового митрополита і єпископів через неприхильність короля, який не хотів визнати попередніх ієрархів, бо їх не признавав попередній король і уряд 160). С. Голубев, натомість, пояснював, що православні вирішили це без примусу короля, та що вибір нової ієрархії був «ділом найбільш вигідним і корисним», а зміна була потрібна, бо попередні ієрархи були старші віком, а між іншим «обставини часу вимагали, щоб на чолі церкви були люди... енергійні, діяльні, сильні своїми зв'язками, які могли б твердою рукою втримувати надані православним права і з успіхом відбивати напади з боку противників» 161).
Посереднє становище займав М. Грушевський, уважаючи, що «з правительственних кругів вже загодя дали знати, що на призначені їм катедри православні мусять предложити нових кандидатів», але до цього додас дуже сильний аргумент, а саме, що: «й Ісая, і деякі з єпископів... могли вважатися скомпромітовани-ми своїми зносинами з Москвою і агітацією за московською зверхністю, що йшла від них по Україні і, мабуть, не була секретом для правительства» 162). Цей же аргумент наводить і Д. Дорошенко: «Перш за все було вирішено анулювати вибір на київську митро-полію Ісаї Копинського, хотіли мати такого митрополита, чия б кандидатура була затверджена новим королем. Копинський був відомим з свого москвофільства...» 163).
Вже сам факт, що вибір Могили на кандидата в митрополити відбувся перед затвердженням пунктів релігійного компромісу королем, вказує на те, що це була одна з передумов, на яку більшість з православних послів погодилися, а Могила, як енергійна і амбітна людина, бажав очолити українську церкву. Своєю дальшою діяльністю він виправдав це своє рішення.
З двох, запропонованих православними, кандидатів на київського митрополита, Володислав затвердив 10 листопада 1632 р. Петра Могилу, а після коронації, 14 березня 1633 p., надав Могилі «привілей», в якому зазначав, що він (король) уважає печерського архимандрита вповні достойним митрополичого сану, бо члени роду Могил завжди відзначались відданістю польській короні... 164).
Після затвердження нової православної ієрархії, 12 листопада 1632 p., король, ще перед своею коронацією, видав пашпорт (охоронну грамоту) ректорові київських шкіл Ісаї Трофимовичеві-Козловському і настоятелеві Кирилівського манастиря о. Ле-онтію на вільний проїзд до Константинополя, з метою отримати від патріярха Кирила Лукаріса « сакру » для Могили; в цій гра-моті Володислав зазначав: «Обивателями Корони і В. Кн. Литовського і збором духовних вибраний на митрополита і нами іменований» 165). Одночасно Могила мав просити патріярха про грамоту, яка усувала б з митрополії його попередника 166).
Посольство Могили було прийняте патріярхом, який дав своє благословення і пошанував нового митрополита титулом «екзарха святого апостольського константинопїльського трону» 167). На початку квітня 1633 р. Могила вже мав патріяршу «сакру» і відразу почав підготовку до висвячення, розсилаючи листи із запрошенням прибути на Хомину неділю до Львова, щоб прийняти участь «в радості, загальній всіх православних... коли мас відбутися ожиданий акт згідно з волею його королівської милости, ми-лостивого нашого короля, і святійшого пастиря нашого патріярха константинопільського» 168). По дорозі з Варшави до Львова Могила разом із своїм двором і присутнім на сеймі духовенством зупинився у Перемишлі, де намагався полагодити спір між двома кандидатами на епископа, а саме І, Попеля і Семена Гулевича. Після полагодження цього спору Могила подався до Львова.
Чому саме вибрано Львів, а не Київ, як треба було сподіватися, для урочистої хіротонії? Причини слід шукати у конфлікті Могили з Копинським. Напевне деякий вплив мало також напруження, яке існувало між ліберальним табором, що толерантно ставився до інших віровизнань, та консервативним, вороже наставленим до нових шляхів та до світської науки.
Попри це, що вибір був здійснений православними послами, згодом підтверджений королем і патріярхом, все ж таки Могила побоявся відбути церемонію в Києві, де Ісая Копинський не збирався уступити з митрополичого престолу, і урочистий акт міг викликати неприхильні демонстрації з боку сторонників Копинського і навіть козаків. Крім цього київська митрополича катедра -- Св. Софія -- була ще в руках уніятів.
Натомість у Львові Могила користався великими симпатіями, які існували ще з часів його батьків -- добродіїв братства, тут не було конфесійної непримиримости, не дратувала орієнта-ція на західноєвропейську культуру.
При великій кількості народу і православного духовенства відбуто акт висвячення в новій братській церкві трьома фазами : першу висвяту звершено в світлу середу, другу (в сан епископа) в суботу, і третю (в сан митрополита) в неділю. 28 квітня 1633 р. Висвяту провели львівський єпископ Єремія Тисаровський, як екзарх константинопольського патріярха, з трьома єпископами Тео-фанової висвяти: Тсакій Борріскович (кол. луцький), Паїсій Ілполітович (кол. холмський) і Аврамій Страгонський (кол. пинський і туровськии) 169). Твердження деяких дослідників 170), що Могила був висвячений волоським митрополитом не мають ніякого документального підтвердження.
Львівські братчики були задоволені з приводу хіротонії Могили і привітали його панегіриком польською мовою «Aurora na horyzoncie lwowskim swiecqea», який був виданий брошурою, яку, однак, згодом сконфіскувала католицька консисторія, через те, що ця брошура могла б пошкодити папському престолові.
У Львові митрополит Могила залишився близько двох місяців, підготовляючи свій переїзд до Києва. Він розсилав зі Львова свої листи-універсали до всіх православних воеводств, в яких повідомляв про перебрання київської митрополії згідно з всенароднім вибором, за королівським привілеєм і патріяршим благословенням 171).
На початку Могила намагався мирно добитися зречення Ісаї Копинського, а коли цей чинив опір, Могила застосував силу. Але про це згодом.
В'їзд до Киева і посвячення собору Св. Софії «єдиної народу православного оздоби, голови і матері всіх церков» 172) назначив Могила V липня 1633 р. Тим часом прихильники Могили зайнялися відібранням Собору Св. Софії від уніятів. 2 липня 1633 Мужиловський, С. Косів і Почаський зібрали міщан, шляхту, козаків і селян, і силою відібрали від уніятів Софійську катедру й інші сусідні церкви. Цей відважний і рішучий крок позитивно вплинув навіть на противників нового митрополита, тому йому зорганізовано тріюмфальний в'їзд до Києва. Його вітали двома панегіриками: один польською мовою «Мнемозіна» 173) від імени студентів Колегії, фундатором якої був Могила і другий «Евфонія веселобрмячая» 174) від кисво-печерських друкарів.
У «Мнемозіні» восхвалясться Могилу -- «екзарха св. трону константинопільського» за його заходи для відновлення прав православної церкви; а в «Евфонії», у віршованій формі, автори висловлюють сподівання, що Могила сприятиме розквіту видавничої і освітньої діяльносте:
«О Петре, здавна гостю пожиданий,
Витай Россіи на утЬху даный.
Давай ратунку россійской оздобЬ
В мизерной добЬ.
Помнишь, як перед тымъ Россія бывала
Славна, як много патроновъ мішала,
Теперъ ихъ мало: тебе хочемъ мЬти
В сарматскомъ свіїти...» 175).
Крім парад і панегіриків Могилу чекали у Києві й менш приємні несподіванки. Вже вище була мова про жорстоке покарання ченців Кисво-Никольського манастиря, які чинили опір Могилі. Але найбільшою прикрістю для Могили був конфлікт з Ісаею Копинським, який завдав багато прикростей нововисвя-ченому митрополитові, а одночасно шкоду православній церкві та спричинив втечу українських ченців до Московщини.
в) Боротьба з митрополитом Ісаею Копинським
Митрополит Ісая Копинський заперечував законність вибору Могили на митрополичий престіл і не хотів уступити йому своїх прав. Могила вирішив застосувати й проти Ісаї суворі заходи : він наслав своїх слуг і вояків, які вхопили Копинського і силою відвезли його до Печерського манастиря. Тут Копинський пробув недовго, поки він не відмовився від своїх прав на митрополію і не дав Могилі заяву на письмі про своє зречення. Маючи цей документ, Могила звернувся листом до духовенства і вір-них, зазначуючи, що єдиним законним митрополитом с тільки він, бо «Ісая Копинський, будучи викиненим на підставі листа від святішого патріярха, зрікся добровільно як посту, так і титулу митрополичого...» 176) Однак ці два документи: грамота патріярха про позбавлення сану митрополита і добровільне зречення І. Копинського не збереглися.
Щоб нав'язати контакт з духовенством, Могила скликав діє-цезальний собор на перший тиждень посту. Тим часом, він старався помиритися з козаками, які співчували І. Копинському. але не стали активно в його обороні. В замиренні з козаками Могилі допоміг А. Кисіль. Про переговори між Могилою і козаками, що відбулися літом 1633 p., зберігся цікавий звіт, в якому пишеться:
«Той Ісая, що перед тим був митрополитом київським, наговорив велику силу перед Військом Запорозьким на Могилу, теперішнього митрополита. Могила теж йому такі закиди робив, що ти зрадник, бо з Москвою маєш порозуміння. Тоу Могила, ставши в двох милях від війська, дав насамперед через п. Кисіля, юстифікацію про себе і порядно виправдався у всім, а той (Ісая) зістався в великій конфузії. А коли Могила дав знати козакам, що іде до обозу, -- тоді гетьман з кількома хоругвами кінних стрів його, а піхота вся стояла перед обозом. В півмилі від обозу привітали ми його і з великою ґречністю впровадили його до війська, бо з ним було немало і шляхти київської. А коли ми ввели його в середину обозу, він пристав і убрався коштовно як арпи-біскуп, попи цілу годину відправляли співання, а ціле військо потім (приступило) до нього для поцілувания хреста і руки. Від-правивши це, пішов з великою процесією до армати. посвятив їм армату і благословення дав на сю війну в гарних словах, так що ця церемонія простяглася цілий день. Але козакам все таки було жаль того Ісая, що був так дуже збентежений, -- бо вони ж його самі всадили на ту митрополію. Тому прислали потім до п. Кисіля і до мене, і просили, щоб ми їх погодили, аби вже тих замішань між ними не чинили. Ми на те стратили цілий день і вчи-нили між ними таку згоду, що отець Могила відступив йому манастир св. Михаїла з усіма доходами його, відповідно до кор. при-вилея, а Ісая дав йому запись на те, що ніколи тим титулом він не має титуловатися, ані в його діла втручатися, тільки мешкати спокійно в манастирі ігуменом. За це ми від козаків дістали велику подяку, що так їх погодили» 177).
Згідно з поданою вище реляцією в другій половині 1633 р. ми бачимо І. Копинського настоятелем Києво-Михайлівського манас-тиря, але його зречення не було щире і він продовжував боротьбу з Могилою до кінця свого життя. У цій боротьбі І. Копинський часто звертався до судових розправ, шукав допомоги у польського короля Володислава IV, а нарешті у московського царя.
Вже в серпні 1635 р. створився конфлікт між Ісаєю і ново-вибраним ігуменом Михайлівського манастиря, протеґованим Могилою, в наслідок чого Ісая вніс скаргу до короля, а Могила скориставши з відсутности Ісаї зайняв манастир і встановив ігуменом Ф. Кизареїзича 178).
В цей же час Петро Могила за допомогою кн. Єремії Вишневецького відібрав з-під опіки Ісаї також манастирі Густинський і Мгарський Лубенський, через що Ісая вніс чергову скаргу до короля. При кінці 1635 р. від імени короля прийшли три листи: один до митрополита П. Могили, в якому наводилися кривди, заподіяні Ісаї і дано пораду, щоб Могила увійшов у порозуміння з колишнім митрополитом та віддав йому відібраний маєток і документи, не вносячи справу до суду 179). Другий лист до київського воєводи Яна Тишкевича, і третій до кн. Єремії Вишневецького з порадою не ображати старця, а віддати під його опіку відібрані задніпровські манастирі. Одночасно в листах повідомлялося, що король назначив Ісаго «архиепископом сіверським задніпровським» 180).
В березні 1636 р. Ісая виклопотав у короля новий пригадуючий лист до Петра Могили, в якому знову наводилися кривди, завдані старому та перестерігалося Могилу, щоб він віддав першому Киево-Михайлівський манастир зі всіма маєтками 181). Але й на цей раз Могила відмовився виконати королівський наказ, в наслідок чого Копинський вніс поновлену скаргу і тоді почалася звичайна судова розправа.
Але тим часом, в лютому 1637 p., Могила, відвідуючи Луцьке, скористався з нагоди, щоб відвідати свого противника, який перебував в цьому місті. Зустріч між двома митрополитами відбулася у луцького єпископа Атанасія Пузини, в приявності багатьох ченців. При цій зустрічі І. Копинський склав « добровільну » заяву, яка була вписана у луцькі городські книги, де писалося, що Ісая: «Звільняє Петра Могилу від всіх своїх несправедливих протестів, від всіх коли-будь і де-будь вчинених позовів, назавжди відмовляючись від всяких протенсій як в кривді, так і в титулі» 182).
Як пізніше виявилося, ця заява не була щира і добровільна, бо вже 24 квітня 1637 р. Ісая доручив внести від його імени черговий протест проти Петра Могили у городські володимирські книги. Він знову звернувся із скаргою до короля, в наслідок чого останній призначив комісію, яка мала простежити вчинки Могили супроти Копинського. В інструкції короля до членів комісії подавалося всі обвинувачення Ісаї і наказувалося, щоб назначені члени комісії уважно провірили скарги сіверського архиепископа і задовольнили його законні претенсії 183). Про працю і рішення комісії нам нічого невідомо, однак Ісаї не повернено Михайлівського манастиря.
Ці постійні невдачі колишнього митрополита викликали в нього ще більшу ненависть до Могили. Копинський почав поширювати непровірені, провокативні вістки про Могилу. Перебуваючи далеко поза Киевом на Поліссі, він писав 1638 р. до лубенських і пустинських ченців :
«Одноконечно король польской и паны радныс и лацкие арцыбискупы приговорили на сойме, что в их Польской и в Литовской земли православной хрестьянской вере не быть, и хрестьян-ские церкви поломать, и книги руекие вывссть. А киевской де митрополит Петр Могила веры хрестьянской ныне (5. 6. 1638) отпал, и благославлсн де митрополит Петр Могила от папы римского ныне в великой пост в патриархи. Бутто быть ему патриархом хрестьянские веры. А присегал дс он, Петр Могила, королю и всем паном радным и арцыбискупам ляцким, что ему хрестьянскую веру ученьем своим попрать и уставить всее службу церковную по повеленью папы римского римскую веру, и церкви крестьянские во всех польских и литовских городех превратить на костелы ляцкие, и книги руекие вес вывесть. А в митрополиты де в Киев в Печерской монастырь на петрово место Магилы благословлен ныне Корсак, бывшей владыка пинский. А быть де в Киевом Печерском монастыре ляцким чернцом борнаданом, а в Никольском Киевском монастыре быть приговорено ляцким восацом, а в Михайловском монастыре быть доминиканом» 184).
Трохи іншу редакцію цього листа Копинського подав путилівський воевода Н. Плещеев у свому звідомленні з 29. б. 1638 p. московському цареві 185).
Через поширення таких тривожних вісток багато монахів повірили в їх правдивість і почали зі страху переселятися із своїми маєтками до Московшини. В червні 1638 р. переселилось до Путивля з Густинського манастиря, на чолі з ігуменем, близько 70 старців, 20 слуг і 11 селянських родин, а також близько 70 сестер з жіночого Ладинського манастиря 186).
Становище самого Копинського ставало чимраз труднішим. Будучи позбавленим всякого посту і не маючи ніяких матеріяль-них засобів, він проектував самому «преклонить главу к православной Восточной державе». Однак зреалізувати цей проект Йому не вдалося. Коли він готувався переселитися до Московщини, І. Копинського зловили прихильники Могили і привезли до Києва. Тут він перебував під суворим наглядом до кінця свого життя (5. 10. 1640 р.) 187).
Конфлікт, який виник між Могилою і Копинським мав, крім інших, світоглядову основу: розходження між ліберальною і консервативною групами. Перша прагнула піднести освітній рівень населення за допомогою методів і зразків, взятих від своїх конфесійних противників, прямувала до зв'язку з культурою західньої Европи, уважала за можливе втримувати взаємоспілкуван-ня з католицькою церквою. Натомість консервативна група відкидала будь-який контакт з іновірцями, вороже ставилася до світської науки, особлива гостро поборювала латинську науку. Одним з представників останнього табору й був І. Копинський.
До цієї ідеологічної боротьби згодом додалися особисті моменти і саме ці останні шкідливі не тільки для української православної церкви, але також кидають тінь на світле, назагал, минуле Київського Митрополита.
г) Організація церковного життя
З великим трудом та при наявності різних перешкод, очоливши київську митрополію, Петро Могила намагався виправдати сподівання своїх приятелів, бажаючи довести своїм противникам, що він не шукав цього становища для власної користи, а лише для добра православної церкви.
Завдання були величезні, бо православна церква ще не вигоїла своїх ран, завданих унісю та переслідуваннями польською державою, а проголошені «Пункти заспокоєння релігії грецької» залишилися б мертвою буквою, якщо б Могила не застосовував якнайрішучіших заходів. Не слід забувати, що Могила перебрав київську митрополію в дуже невідрадному стані. Напівлегальне існування ієрархії, непризнаної державною владою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, брак дисципліни серед священиків і ченців, ривалізація між духовенством і братствами, а -- з другого боку -- постійний наступ і перешкоди від католиків і уніятів та державних установ -- все це не створювало сприятливих обставин, тому, коли молдавський восво-дич зважився на цей крок, то не задля кар"єри. а з покликання.
Пригляньмося поодиноким відтинкам церковного життя, в яких на протязі 14 років. Могила ввів кардинальні зміни.
Змагання за повернення церковних дібр
В « Пунктах заспокоєння » визначалося церкви, манастирі та інші добра, які повинні були бути передані православним. Знаємо, що католицька сторона відмовилася виконати постанови елекційного сейму, а король Володислав також не поспішав затвердити ці постанови. Православним довелося тепер вести боротьбу за здійснення «Пунктів заспокоєння». Вони висунули клич «pacta conventa -- lex publica» і вимагали від короля реалізувати зобов'язання, на які він присягав. Але Могила довго не чекав і в певних випадках, а саме: Києво-Софійського собору, церков Св. Миколая Десятинного, Св. Симеона і Св. Басилія в Києві, -- відобрав пі святині від уніятів силою, без більшого опору з їхнього боку. Пізніші протести митрополита Й. Рутського не дали ніяких наслідків.
Після довгих домагань, щойно на сеймі в 1635 p., були потверджені «Пункти заспокоєння» і тоді король назначив дві комісії: одну для коронних земель, а другу -- для Князівства Литовського, які мали зайнятися розподілом церков і дібр між православними і уніятами. Ці комісії почали діяти з червня 1635 p., але вони зустріли опір з боку уніятів. Митрополит Могила відразу потвердив назначених королем комісарів для передачі православ-ним церков -- кн. Г. Четвертинського і С. Гулевича і уповноважив їх занести в городські луцькі книги список тих міст і містечок, де було обіцяно православним церкви 188).
Щоб приспішити перебраний церков від уніятів, Петро Могила розіслав православним грамоти, в яких вихваляв їхню стійкість у прабатьківській вірі, дозволяв та благословляв відправу богослужень без посвячення в тих церквах, які будуть передані королівською комісією, не вважаючи їх оскверненими, тільки тому, що перед тим в них відправляли Богослужения упіяти 189).
Праця комісій виявилася надзвичайно трудною, майже в кожному осередку чинили опір, а згодом подавалися протести і тяглися судові розправи. Відібрання церков і церковних дібр викликало велике занепокоєння серед населення і ненависть між двома таборами. Ця боротьба була особливо завзятою на Холмщині, де єпископ Методій Терлецький фанатично обороняв уніятські церкви. Щоб заспокоїти своїх вірних, а одночасно, щоб підтримати їх на дусі. П. Могила створив знамениті молитви «для примирення православної віри», які видано 1G34 р. під заголовком «Парафимія» 190).
Дуже неприємних наслідків набрав в 1637 р. інцидент при відібранні від уніятів манастиря св. Спаса у Перемишлі 191), в наслідок чого осуджено перемиського сп. Сильвестра Гулевича на «інфамію», позбавлення всіх громадських прав. Митрополит Могила і інші православні діячі добивалися перед королем і на сеймах скасування ідісї інфамії, яке наступило щойно в 1641 р.
Подібні сутички відбувалися і по інших осередках, наприклад, у Луцькому, на Холмщині. які згодом продовжувалися по судах і витворювали надзвичайно напружену атмосферу. Часткове відпруження внесла постанова сейму з 1638 р., в якій визначувалося, щоб «на майбутнє декрети, які мають силу закону, не бу-ли предметом судових розправ у трибуналах» 192).
Акція відібрання церков виявила, що «Пункти заспокоєння » не внесли миру між православними і уніятами. тому король і два митрополити шукали інших шляхів для досягнення згоди (про що буде мова в III розділі). Однак ця акція -- відібрання церков -- зміцнила організаційну мережу православної церкви, а також: створила внутрішню спаяність між самими православними, головне здобула для Могили прихильне наставления козацтва.
г 1. Відбудова церков
Паралельно з відібранням церков та унормуванням правного становища православної церкви, йшла широко заплянована діяльність Петра Могили по відбудові і відновленні церков.
Є ряд документальних даних, які свідчать про турботу та допомогу київського митрополита для віднови церков і манастирів у Луцьку, Куп'ятичах, Турині тощо 193), однак основну увагу він зосередив на відбудові київських храмів. Щоб хоч частково усвідомити собі величезну вагу всісї діяльности Петра Могили, вистачить пригадати, що деякі дослідники уважають, що саме завдяки йому Київ знову здобув свою гідність й ролю столиці 194).
При кінці XVI ст. українські церкви й манастирі були в дуже поганому стані, деяким з них грозила цілковита руїна. Перебрання після 1596 р. деяких храмів і манастирів уніятами довело до ще більшого занедбання. П. Могила болів таким станом, тому, відразу після його висвячення на митрополита, він взявся за відбудову і обнову. Завдяки його заходам були відбудовані чи відновлені такі храми :
1) Киево-Софійський Собор, митрополича катедра, споруджена Ярославом Мудрим, яку Могила вважав «единою народу нашого православного оздобою, головою і маткою всіх церков» 195). Перебравши від уніятів в 1633 р. в напівзруйнованому стані 196), Могила до кінця свого життя трудився над відновою і окрасою
Св. Софії, але не зміг докінчити її реставрацію повністю. До якого стану довів відбудову і окрасу нісї святині, довідуємося з опису, що його зробив архидиякон Павло Алепський в 1655 p., з якого видно, що цей напівзруйнований храм завдяки трудам Могили знову почав викликати похвалу і подив та що «вона не має собі подібної, крім її одноіменниці» 197) -- (у Константинополі).
2) Десятинна Церква збудована Володимиром Великим, була зруйнована в 1240 p., але в кінці XV ст. біля неї збудовано нову церкву, яку названо Миколая Десятинного. Відобравши її від уніятів в 1633 p., Могила почав реставрувати, намагаючись хоч частково використати старі мури первісної церкви. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому, у своєму заповіті він записував: «На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчене було, з мосї шкатулки готових тисячу золотих призначую й записую» 198).
3) Василівська або Трьохсвятительська Церква була відновлена і передана під опіку Києво-Братському манастирсві.
4) Церква Спаса на Берестові, споруджена в XII ст. була перебудована в 1638-1643 pp. He забув про цю церкву Могила і в своєму заповіті, на яку призначив частину залишеного срібла 199).
5) Михайлівська Церква в Киево-Видубицькому манастирі, яка датується XI століттям. Разом із манастирем Могила дістав цю церкву від уніятів 1635 р. на підставі добровільного обміну за Гродненський манастир. Він відновив цю церкву, а в своєму заповіті дарував для неї 500 золотих.
Крім віднови цих старовинних святинь, Могила спричинився також; до покращення пізніше збудованих церков.
Відбудова цих історичних пам'яток вимагала величезних матеріяльних засобів. Гідне уваги, що велику частину цих засобів Могила покривав із своїх власних джерел. Так само він заставляв і інших багатих людей до пожертв. Він звертався за пожертвами до могилівських братчиків та до московського царя Михайла Феодоровича 200].
Зберігаючи від знищення старовинні святині, Могила зберігав частину нашої славної історії княжої доби, й відновлюючи їх, він хотів показати тяглість української історії від початків княжої доби.
Цей відтинок діяльності! Петра Могили високо оцінювали не тільки православні, але також противники, іншого віровизнання. У передмові до своєї «Перспективи», Касіян Сакович писав 1642 р.: «Взяв отець Могила Св. Софію в Києві, багато століть перед тим опущену, а в даний час так її відновив, що від усіх дістав похвалу. Також відбудовує манастирі, засновує школи І багато робить добра в інтересах свого народу, так що якби захотів розпрощатися із схизмою і вступити в унію з св. костьолом римським, без сумніву, не тільки митрополичого, але й патріяр-шого сана був би достойний» 201).
Вклад Могили на відтинку української архітектури і мистецтва є також високо оцінений фахівцями в сучасній Україні. Ю. П. Нельговський відзначає, що: «При відбудові багатьох давньоруських храмів Киева, особливо за митрополита Петра Могили, зберігалися властиві культовій народній архітектурі прийоми. Відновлені в той час давні споруди мали характерні форми верхів (Софійський собор у Києві, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський собор), часто вони були п'ятиверхими (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові та інші)» 202).
Про іконостаси згадус Ф. С. Уманцев: «Новим кроком уперед було створення Петром Могилою іконостаса в Софійському соборі в Києві після вигнання уніятів (не зберігся)» 203).
г 2. Внутрішня організація церкви
Перебравши відповідальність за долю православної церкви, Могила був свідомий тісї великої ролі, яку вона відогравала в житті народу. В той час православна церква, під певним поглядом, була синонімом українства. Але Могила добре знав і слабі сторони православної церкви, та труднощі, які його чекали. Він мав велике бажання і рішення піднести православну церкву з її упадку та вивести на нові шляхи. Для цього потрібно було провести ряд ґрунтовних реформ на різних відтинках. На іншому місці ми вже бачили ужиті заходи для піднесення освіти в цілому, а серед духовенства зокрема. Крім того потрібно було насамперед відновити моральну силу та зміцнити організаційну структуру православної церкви. А тому, що в кожній церкві ці два аспекти залежні від якости духовенства, Могила звернув велику увагу на зміцнення цього чинника. Як добрий організатор, він знав, що сила інституції залежить від якости кадрів: ченців, свя-щеників, єпископів.
1) Свою реформу Могила розпочав від введення дисципліни і суворої моральности серед ченців. Київський митрополит дуже високо цінив чернече життя. У своїх власноручних записках він писав: «Монаше життя -- це досконалість християнського життя» 204). А щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям, насамперед -- повне відречення від всяких матеріяльних дібр: «Відмовлення від всякого набуття це засада і основа монашого життя».
Введення суворої дисципліни зустріло в поодиноких випадках невдоволення, а навіть опір, які, однак, Могила карав якнайсуворіше.
2) Високі вимоги морального й освітнього порядку та додержання дисципліни вимагав київський митрополит і від священиків. В наслідок нелегального стану православної церкви під Польщею та довгого часу відсутности ієрархії, стан священства був незавидним. Про це дещо перебільшено писав К. Сакович у своїй «Перспективі» (1642 p.). Дещо сприятливіші умови і можливості настали після прийняття «Пунктів заспокоєння».
Кандидати на священиків набиралися серед учнів київської колеґії чи братських шкіл, які не були спеціяльно духовними школами. Тоді висвячувалося також священиків з самоосвітою. Останніх приділялось до манастирів, де впродовж 6 місяців, чи одного року, спеціяльно вибрані монахи підготовляли їх до свя-щенства.
Петро Могила подбав насамперед про моральний стан духовенства. Він повів рішучу боротьбу проти двоєженства. Він наказав протопопам постійно стежити за моральним станом священиків, а єпископів при хіротонії зобов'язував не рукополагати двоєженців, а вже рукоположених священиків двоєженців позбавити духовного стану. У своїй « Інструкції » протопопам Могила доручав стежити за моральністю духовенства, особливо дбати, щоб « жоден двоєженець, вдовоженець, збойца, звадца, нечистий, блудний, п'яниця, гандлговник, лихвяр, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляеться, на рік 12 разів не сповідається, -- жодною мірою не знаходився і терпим не був» 205).
Могила бажав, щоб священики вели зразкове життя і були підготовлені до виконання своїх пастирських обов'язків. Він вимагав, щоб вони сповідалися не менше 12 разів річно, а посвідчення на письмі висилали митрополитові.
Нагляд над священиками здійснювали протопопи (протоієреї), які були вибрані з-поміж достойніших священиків; їхнім завданням було також переводити річний дохід на потреби митрополії.
За роботою протопопів доглядали візитатори, вибрані серед учених ченців.
З уваги на великі простори, які охоплювала Київська митрополія, Петро Могила мав до допомоги двох постійних митрополичих намісників -- одного для литовських земель, другого для українських земель «коронних». Крім цього, ще були намісники для спеціяльних термінових завдань. Постійними намісниками були Самуїл Шицик Залиський в Литовському Князівстві, а на українських землях: Леонтій Шицик Залиський. Обидва користалися великим довір'ям П. Могили і мали широкі повноваження від митрополита. Вони займалися також судовими справами і стежили за охороною юридичних прав церкви у своему секторі, їхні повноваження простягалися і на чернече духовенство.
Протопопи, візитатори й намісники виконували владу індивідуальну, поряд якої була ще збірна влада : епархіяльні собори і консисторія.
Єпархіяльні пастирські собори відбувалися щорічно, в них брали участь, у міру можливостей, всі священики. Очевидно, що для найвіддалоніших сторін це було трудно, однак всі протопопи були зобов'язані брати участь. На таких соборах провірговалося кандидатів на висвяту в священики з точки зору канонічности, проводилися іспити з метою довідатися про їхню підготовку для виконання пастирської діяльносте; давалися розпорядки морального і духовного порядку та вирішувалися питання канонічної практики.
За часів П. Могили, такі епархіяльні собори місцевого значення відбувалися досить часто і дехто з дослідників уважає добу митрополита Могили «часом найбільшого оживлення спархіяльного життя, а розом і спархіяльних соборів..., на яких мали бути присутні по можливості усі священики» 206). Натомість за часів правлі и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.