На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Суть та поняття русифкацї, головна мета її проведення - створення єдиного так званого радянського народу з росйською мовою й культурою. Основн кроки та етапи русифкацї на Україн, мова як основне її питання. Роль росян в Україн та їх заохочення.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 19.02.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Реферат
з історії України
на тему „Русифікація в Україні -
ідеологія і практика КПРС-КПУ

О.Г. Бажан

План

1. Поняття русифікації і мета її проведення
2. Головні кроки русифікації на Україні
3. Мова- основне питання русифікації
4. Роль росіян в Україні
5. Етапи проведення русифікації
1. Поняття русифікації та мета її проведення

Русифікація або росифікація -- сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції.Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів -- початку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи .
Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища і від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння -- та, як так званої, другої мови неросійських народів.
Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу.
Русифікація в Україні за радянських часів тривала наполегливо і довго. Комуністична партія Радянського Союзу виступала головним замовником русифікації, яка прагла знівелювати усі національні відмінності, в тому числі і мовні. КПРС гадало, що у суспільстві, яке охоплює більше ста різних народів, кожен з яких займає власну територію й має свою виразно самобутню культуру, історію, суспільні цінності та економічні інтереси, радянське керівництво повинне знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. Радянські ідеологи постсталінської доби висунули ряд понять, що ставили за мету перемістити наголос із національних особливостей народів на їхні спільні радянські риси. Найважливішими були чотири поняття: розквіт -- твердження, що за радянської влади всі народи СРСР переживають небувалий прогрес; зближення, що відбувається між народами внаслідок створення в СРСР спільних політичних, економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один і поява нового типу історичної спільності -- радянського народу. За цією ідеологічною новомовою ховався вже давно відомий порядок денний: русифікація. Оскільки росіяни переважали чисельно, оскільки вони створили більшовицьку партію та радянську систему, оскільки вони займали більшість найвищих посад й оскільки їхня мова є основним засобом спілкування в СРСР, то їх розглядали як той цемент, що тримає СРСР укупі. Чим більше інші народи СРСР уподібнюватимуться до росіян, тим сильнішим ставатиме почуття взаємної солідарності, так вважало радянське керівництво. Але багато західних учених і неросійських дисидентів в СРСР трималися думки про те, що зближення, злиття і радянський народ -- це не що інше, як просто кодові слова, котрі означають русифікацію неросіян.
Найбільші протести українських дисидентів викликала русифікація України . Вони відкидали твердження про те, що переважання російської мови й культури виступає обов'язковим побічним продуктом прогресивного й надихаючого завдання створення нового типу «соціальної та інтернаціональної спільності -- радянського народу». На їхню думку, підкреслення ролі російської мови просто було старим вином у нових міхах. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба доводив, що за русифікацією стоїть давній російський шовінізм і колоніалізм в обгортці псевдомарксистської термінології. «Колоніалізм,-- писав він,-- може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, але й також у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Широко цитуючи Леніна, він намагався показати, що в марксистсько-ленінській ідеології немає положень, що виправдовували б ту перевагу, яку Кремль віддає російській мові».
2.Головні кроки русифікації на Україні

Роки
Зміст
1919
Після завоювання України більшовиками -- знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень -- триста тисяч.
1921-1923
Голод в Україні
1922
Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
1929
Арешт українських науковців та духовенства -- заміщення їх російськомовними.
1932
Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства', акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
1933
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
1938
Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.
1939
Після «визволення» Західної України -- закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
1940
Депортація населення Галичини у Сибір.
1946
Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод в Україні.
1947
Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
1949
Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з'їзді партії. На цілину -- в Казахстан та Сибір -- вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
1958
Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову
1961
ХХІІ з'їзд КПРС -- нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
1962
Репресії проти захисників української мови.
1970
Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
1972
Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.
1975
Нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.
1978
Колегія Міносвіти УРСР. Директива Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах.
1979
Ташкентська конференція -- Російська мова -- мова дружби народів.
1983
Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.
1989
Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
1990
Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.
3. Мова- основне питання русифікації

В боротьбі між радянським керівництвом, що плекало ідею створення нового радянського народу, та українцями, котрі виступали за 'збереження власної національної тотожності, основна «лінія фронту» проходила через питання мови. За Брежнєва Кремль проводив систематичну кампанію розширення вживання російської мови на Україні та обмеження української. У здійсненні своїх цілей радянське керівництво могло розраховувати на енергійну підтримку, зокрема, 10 млн росіян, що проживали на Україні, та ще й мільйонів «малоросів» -- українців за походженням, але росіян за культурою та мовою. Воно мало також переконливі аргументи: російська мова -- це мова найбільшого й найважливішого народу в СРСР, єдиний засіб спілкування між різними національностями, а також мова науки й міжнародних взаємин.
Власті мали в своєму розпорядженні цілий ряд прямих і непрямих засобів, щоб змусити людей користуватися російською мовою. Швидко зростало використання її в українських школах, а успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Те ж саме стосувалося можливостей зробити кар'єру. Найцікавіші й найважливіші публікації на Україні виходили російською мовою. в той час як українські журнали нерідко переповідали нудні й нецікаві теми.
Спостерігався сильний соціальний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися, як із «селюцької». У ставленні до рідної культури та мови режим послідовно виховував в українцях комплекс неповноцінності. Про таке явище свідчить той факт, що не хто інший, як самі українці, часто вимагали, щоб їхні діти навчалися в російських школах. «Який толк у тій українській? Аби чогось досягти, мої діти повинні оволодіти російською мовою»,-- можна було часто почути від колишніх селян, які (почуваючи себе ще не зовсім комфортно в новому суспільному оточенні) намагалися пристосуватися до життя в зрусифікованих містах. Деякі представники інтелігенції жартували, що якби тоді стали проводити політику українізації, то євреї змогли б українізуватися за один рік, росіяни на Україні підтримали б цю політику десь через три роки, але знадобилося би принаймні десять років, аби переконати честолюбного українського «хохла» користуватися рідною мовою.
Якщо людина розмовляла виключно українською мовою, то це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Так, наприклад, радянські слідчі органи надали великого значення такій заяві свідка звинувачення проти поета Василя Стуса: «Я одразу зрозумів, що С'тус -- націоналіст, бо він весь час розмовляв українською мовою».
4 .Роль росіян в Україні

Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців. Ця політика проводилася під вивіскою «плідного обміну спеціалістами» між республіками. Відтак коли на Україну прибували величезні маси росіян, які мали збагатити її своєю майстерністю, такі ж великі маси освічених українців виряджалися на роботу в інші частини СРСР (де вони нерідко ототожнювалися з росіянами). Ці гігантські демографічні зрушення мали за мету перемішувати народи СРСР і сприяти зростанню серед них спільної ідентичності. Варто зауважити, що росіяни взагалі виявляють виразну схильність виїжджати зі своєї республіки. Експерти пояснюють це відносною бідністю російського села й повсюдно поширеним переконанням, що росіяни в неросійських регіонах, як правило, отримують найкращі призначення. Особливо улюбленим краєм для росіян є Україна: тут добрий клімат, порівняно високий рівень соціально-економічного й культурного розвитку, знайома культура та мова.
Проте швидке зростання числа росіян на Україні є не лише наслідком переселення. Такі меншості України, як євреї, греки й болгари, асимілювалися з російською національністю. Як ми вже бачили, подібне відбувалося й з українцями. Цей процес підсилює високий відсоток змішаних українсько-російських шлюбів. У 1970 р. на етнічно мішані припадало близько 20 % усіх шлюбів, з них ЗО % У містах і 8 % у селах. Для порівняння, на початку XX ст., коли більшість українців ще жили в ізольованих селах, лише 3 % шлюбів відбувалося між представниками різних етнічних груп.
З огляду на швидко зростаючу російську присутність у республіці можна вслід за Романом Шпорлюком говорити про наявність двох Україн: одної інтенсивно російської, а другої все ще переважно української. З точки зору географії, «зрусифікована Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня -- території, що ніколи не були складовими історичної України. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали переважно українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному українськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст -- політичної, економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому -- є в основному російським. Світ села -- колгоспників, народних звичаїв -- переважно український. Таке становище існувало за царів. Такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.
Але політика русифікації не задушила процес розбудови української нації. Два покоління тому більшість східних українців ще називали себе «малоросами», «хохлами» чи «місцевими», одне покоління тому багато західних українців визначали себе лемками, гуцулами чи русинами, тобто в термінах регіональної культури. Сьогодні ж їхні діти й онуки самі проголошують себе українцями. Коротко кажучи, вони вже не являють собою різнобарвну етнічну масу, якою були на світанку століття. Навіть неукраїнці стають українцями. Наприклад, поляки, що залишилися на Україні, виявляють тенденцію до асиміляції з українцями. Багато росіян, які прожили тут протягом кількох поколінь, також розвинули в собі сильне почуття територіального патріотизму.
Та й урбанізацію вже не можна розглядати як шлях з одностороннім рухом у напрямі денаціоналізації. Радянський учений В. В. Покшишевський доводить, що, хоч у місті новоприбулець потрапляє в асиміляційні (русифікаторські) течії, воно й стимулює «загострення в нього етнічної свідомості». Стосовно зростання української присутності в Києві він стверджує, що причиною цього є привабливість міста для всіх українців, а також «дальша консолідація української нації та посилення етнічної свідомості». Покшишевський зауважує: «Можна допустити, що деякі кияни після деяких вагань, чи вважати себе українцями, згодом саме так і робили з абсолютним переконанням; українцями також оголошували себе все більше дітей від змішаних шлюбів». Таким чином, як і щодо мови, остаточний успіх Кремля в проведенні політики гомогенізації на Україні у 60-х -- на початку 80-х років лишався під знаком запитання.
5.Етапи проведення русифікації

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919--1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні , що виявилося зокрема у пануванні російської мови. Російською мовою було ведено діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919--1923 за мовою була переважно російською. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УССР від 27 липня 1923 українізація шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19 квітня 1927, вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932--1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927--1933 М. Скрипник -- вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.
Порівняно з русифікацією царського часу теперішня радянська охоплює всю українську територію -- адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміграції, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52 %) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Русифікація здійснюється з допомогою численного державного й партійного апарату і мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні також Російської Православної Церкви.
Русифікація, особливо посилена у 1940--1950-х pp. (зокрема на приєднаних до УРСР західно-українських землях, викликала з початку 1960-х pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а також й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевести українське діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» .Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20 % дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася радянська армія.
Особливу увагу в процесі русифікації звернено на народну освіту . Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 1951--1962 pp. так:
Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни -- 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958--1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):
Співвідношення українських та російських шкіл

Роки
Українські школи у тис.
у%
Російські школи у тис.
у %
1.
1951-52
5 551
81.3
1207
17.7
2.
1955-56
3 846
72.8
1 392
26.3
3.
1961-62
4 170
64.5
1 392
26.3
За 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни -- 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958--1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):
Співвідношення учнів українських та російських шкіл по містах
Учнів українських шкіл у тис.у % Учнів російських шкіл у тис. у %
Київ 22,5 26,8(66) 61,2 73,1
Харків 9,9 4,1(49) 68,8 95,1
Одеса 4,7 8,1 (40) 53,0 91,9
Дніпропетровськ 11,1 17,4 (58) 52,3 82,6
Донецьк 0,9 1,2 (38) 76,3 98,8
Луганськ 1,5 6,5(44) 21,7 93,5
Івано-Франківськ 2,7 39,4 (66) 4,1 60,6
Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання відбуваються російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в інших університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші вузи УРСР: політехнічна, промислова, медична, торговельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 1972--1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення -- 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 тільки, 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.
Русифікація в УРСР унаочнюють також числа про наукову видавничу продукцію. З усіх 472, назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 1966--1967, 386 (81,8 %) були надруковані російською і лише 80 (17,0 %) українською мовою. З усіх 1 512 назв видань, які з`явилися у видавництві АН УРСР 1968, 1 211 (80,1 %) були надруковані російською і 276 (16,6 %) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані винятково російською мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у виданнях АН УРСР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.
Перевагу російськомовних видань виявляє також загальна видавнича продукція в УРСР. Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською -- з 4416 до 4403. Серійних видань в УРСР було у 1973 р. 131 українською і 269 російською мовою, газет -- 802 українською і 427 російською. Тому що в УРСР масово кольпортується і навіть передруковується російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою поширені значно більше, ніж українською.
Русифікація УРСР і дискримінація її супроти РРФСР наявна також в інших ділянках культури. Кількість україномовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10 -- 20 % (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РРФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РРФСР. Пам'ятки української історії й культури нищаться або відсуваються на задній план, натомість плекаються й популяризуються російські. Русифікація української мови здійснюється шляхом зближення літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.
Панівна в політиці Радянського Союзу була настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися з скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.
Русифікація в УРСР, зумовлена колоніальною політикою Росії й СРСР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшується й масса русифікації українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5 % усіх українців (5,2 % всіх неросіян), у 1959 -- 6,5 % (7,7 %), 1970 -- 8,5 % (11,1 %). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9 % всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4 %) у 1959 і 13,3 млн (31,6 %) у 1970.
Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 -- 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою -- 26,8 млн (57 %).
Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2 % (українці 63,5 %). Російську мову вважало за рідну 45,1 % (українську 53,1 %), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6 % (українською -- 9,8 %); тобто російської мови не знало тільки 7,4 % міськ. населення, української -- 30,6 %.
Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки -- 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).
Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей -- Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) -- разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі -- це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 -- 4 140 (35,5 %), 1959 -- 542 (4,2 %), 1970 -- 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 -- 3040 (26,2 %), 1959 -- 183 (1,5 %), 1970 -- 180 (1,3 %).
Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі -- 163 400 км з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 -- лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.
На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 -- 2138, 1959 -- 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8--9 млн.---------
Друга половина 1950-х - початок 1960-х рр. ознаменували собою новий важливий етап в історії радянського суспільства. Реформаторські починання тогочасного партійного лідера М.С.Хрущова породжували певний оптимізм, вселяли надію населення країни на можливість демократизації суспільного життя, подолання негативних явищ сталінського режиму, позитивних змін в економічній сфері. Важливим кроком у процесі десталінізації політичного режиму, лібералізації існуючої командно-адміністративної системи в СРСР став ХХ з'їзд КПРС (лютий 1956 р.), на закритому засіданні котрого М.Хрущов виголосив доповідь, присвячену розвінчанню «культу особи Сталіна», викриттю і засудженню масових репресій.
Критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалась вітчизняною інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії й традицій народу.
Традиційні збори, котрі відбувалися в руслі ідеологічної кампанії з обговорення матеріалів ХХ з'їзду КПРС, як правило, не залишали нікого байдужим.
Наприклад, ні секретарю Київського обкому КПУ Г.Гришку, ні спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР М. Михайлову так і не вдалося ввести «у спокійне русло» збори активу працівників культури м. Києва, котрі відбулися 15 березня 1956 р. Керівництво обкому КПУ повідомляло першого секретаря ЦК Компартії України О.Кириченка про те, як на згаданих та й інших зборах»…окремі комуністи у своїх виступах під виглядом засудження культу особи намагалися поставити під сумнів політику партії в минулі роки і виступили з демагогічними і навіть непартійними заявами».
О.Корнійчук у своєму виступі на зборах у Спілці письменників України, присвячених роботі ХХ з'їзду, нагадав про примару націоналізму, котру постійно шукали в Україні. Він підняв питання про те, що поет В.Сосюра неправильно критикувався за вірш «Любіть Україну».
З неприхованим болем поет Д.Павличко на письменницькому форумі говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на котрій вона живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан Хмельницький, знає про П.Пікассо, інших художників та музикантів світу, але не знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія Крушельницька.
Порівнюючи широко відомі факти, Д.Павличко запитував:«Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в Росії, а творчість талановитого українського літератора В.Винниченка так і не знайшла свого вдячного читача. Чому в Москві й інших містах Росії споруджуються пам'ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і не спромоглися за десятиріччя спорудити пам'ятник Івану Франку. Чому розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією, імпровізованих мітингах, на конференціях?».
Про існуючі перегини в сфері національної політики зазначалося й на ІІІ з'їзді композиторів, котрий відбувся у Києві 26 березня 1956 р. Заклики виправити помилки в національному питанні прозвучали з вуст музикознавця В.Довженка, який стверджував, що у посиленні націоналістичних настроїв в Україні винні саме «москвичі»: «Товариші, нам заборонили метод порівняння, тобто українську творчість не можна порівнювати з російською, як би не було якої-небудь переваги…»
Під враженням доповіді М.Хрущова про культ особи Й.Сталіна композитор, професор Львівської консерваторії А.Кос-Анатольський закликав своїх коллег розвивати національні особливості української музичної культури: «… Музична культура найтісніше пов'язана з рідною мовою. Адже мова впливає на ритм, на структурну побудову і гармонічні особливості цієї музики. Коли рідна мова не шанується, нехтується, то це вже перша ознака майбутнього занепаду і рідної національної за формою і соціалістичної за змістом музики. Тим часом ми бачимо на Україні в консерваторіях, що там панує атмосфера повної байдужості до рідної мови, до традицій української національної музичної культури минулого ..., в деяких консерваторіях із української мови залишилася тільки вивіска і накази директора і ніхто там української мови не вивчає і не вживає. ...»
Листи письменників, учителів, викладачів вузів із вимогами поширювати національну мову й культуру надходили також до редакцій газет і журналів.
Проблеми занепаду української культури, штучного звуження сфер вжитку національної мови порушували в своїх виступах на сторінках газет, журналів, по радіо, письменники Л.Дмитерко, С.Крижанівський, А.Малишко, Н.Рибак,
М. Шумило. Характерним у цьому відношенні став лист сина Івана Франка - Тараса, надісланий у газету «Правда» 6 вересня 1956 р. В своєму дописі він висловив щиру стурбованість зростанням кількості російських шкіл у великих промислових та культурних центрах УРСР, невиправданим коректуванням шкільних програм із національної мови й літератури, спланованими депортаціями українського народу шляхом здійснення оргнабору. «…Дружба народів, - підкреслював Т.І.Франко, - повинна и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.