На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Будвництво держави не може бути працею одного полтика, вона має опиратися на певну соцальну базу. Побудувати нацональну державу, можна тльки в тому раз, коли в суспльств є соцальн сили, верстви, класи, що кревно зацкавлен в її снуванн.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 09.07.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


11
КУРСОВА РОБОТА
«Соціалізм в історії України»
Зміст
Вступ
Розділ І. Соціалістичні та комуністичні ідеї.
1. 1. Соціалізм у новітній українській політичній думці
1.2. Предки з ХІХ ст.: соціалізм Драгоманова
1. 3. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?
Розділ ІІ. Націократичні ідеї
2.1. Микола Міхновський -- романтик української iдеї
2.2. Головнi iдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова
Розділ ІІІ. Класократична версія
Розділ ІV. Ліберальна ідея в Україні
Висновок
Література
Вступ

П'ятнадцять років існує наша нова держава. Проте й досі Україна не набула чітких ознак сучасної цивілізованої країни. Чи не єдиною характерною рисою національного розвитку стала глибока криза, що охопила усі сфери життя. Основні джерела її походження -- це відсутність державної стратегії, концептуальна безпорадність, невиразність політичної тактики державотворення. Країна дедалі втягується у незалежність, не маючи адекватної сучасним реаліям політичної філософії.
Владна надбудова над суспільством -- Левіафан держави -- постає в Україні поза традиціями національної державницької думки ХХ століття, історичним та сучасним досвідом європейських демократій. Конструювання української держави здійснюється непублічними, келійними засобами, у віддаленості від суспільного загалу. При цьому горішня влада спирається переважно на колишній груповий, по суті недержавницький досвід, кланово-корпоративне розуміння національних інтересів.
На жаль, автори наявних публікацій з проблематики державотворення, що з'явилися в Україні протягом останніх років, здебільшого лише доводять світовому співтовариству, українському суспільству, а подеколи й самим собі історичну неминучість та значущість самого факту появи на політичній мапі світу незалежної України. Такі книги легко впізнати навіть за стилістикою -- вони вкрай обтяжені історико-філологічним романтизмом, урочисто-епічними інтонаціями. Держава сакралізується, панує риторика самозвеличення. Такі поняття, як громадянське суспільство, демократія, самоврядування, легітимність, права людини опиняються на периферії уваги.
Утім, чи можливо «розбудувати» державу лише на абстрактних обґрунтуваннях патріотичних почуттів, чи достатньо обмежитися успіхом в оприлюдненні патріотизму у власній хаті, при цьому щоразу зазнаючи невдач у розв'язанні нагальних внутрішніх проблем та у відстоюванні національних інтересів на міжнародній арені?
Протягом століття основними засобами у визвольних змаганнях українців були пошук зовнішніх союзників, підлаштовування під чужі інтереси та геополітичні сценарії. Українським керівним елітам, як звикле, бракувало здатності згуртовуватись на основі загальнонаціональної державотворчої перспективи, бажання і вміння усвідомити об'єктивні національні інтереси, зрозуміти суспільні очікування задля того, щоб спрямувати розвиток нації у річище нормального, гідного людини життя.
Розділ І. Соціалістичні та комуністичні ідеї.

1. 1. Соціалізм у новітній українській політичній думці

Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Від перших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самому початку сторіччя, через визвольні змагання 1917-1922 рр. аж до краху СРСР, всі українські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними. Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значного впливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом у пустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка так турбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було, оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів у Києві.
Соціалізм -- спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. У цьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Та в самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічого конструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія, поліція -- це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структури державності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це -- класична ідеологічна система ХІХ ст.
Культ соціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чимало українських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньої української державності, оскільки перебували під постійним тиском -- як внутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли на засадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партій важливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме ці вимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймали Україну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців до стану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок -- українці почали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництві й лякатися навіть тіні незалежної української держави.
Навіть такий радикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як Микола Міхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цей проект стане основою виникнення у 1917 р. Української партії соціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» і декларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» .
Симптоматично, що студентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положення радикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережила еволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної української партії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги й увійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократична спілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже без власної платформи.
Більш «націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвою Українська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажання увійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктами програми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках, висунула вкрай мляву, невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України, а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамках загальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричну відмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об'єднання не відбулося через нібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться у повному зібранні творів Леніна. Насправді ж тільки повна відмова від будь-яких національних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою до входження у більшовицьку партію.
Українці на початку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектного народу, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у тому сенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшість населення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крім найменш престижних, були зайняті представниками інших народів.
Після Валуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійські українці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. І навіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевими українськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або суміш російської й української». Навіть у 1917 р. українці ще були переважно селянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю.
Профспілки та робітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панський маєток. «Безбуржуазність» -- ось те ключове слово, яке домінувало на той час в українській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, що український рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії. А В.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу в змаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичні діячі визнавали це доконаним фактом.
Лише Ленін стверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі, такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи.
По суті, ця ленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати, що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання у внутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.
1.2. Предки з ХІХ ст.: соціалізм Драгоманова

Оскільки велика тінь ХІХ століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність», публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов'янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі
Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств».
Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об'єднань. Щодо федералізму -- це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з'єднаних слов'ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з'єднання всіх слов'янських земель на федеративних засадах. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний».
Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.
Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка -- Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.
Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, -- пише Драгоманов, -- в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. -- Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз».
Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму в середині 80-х рр. ХІХ ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як на програму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайти прихильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтеся і зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українська політична партія -- Русько-українська радикальна партія -- це була коаліція, для якої старші прихильники Драгоманова -- Франко, Павлик і Северин Данилович написали програму мінімальну, а молоді марксисти -- Євген Левицький, Микола Ганевич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачі не могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальної про науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ, щоб перешкодити пролетаризації селян.
На першому з'їзді радикальної партії марксист В'ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього -- вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру.
У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзині
Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти.
Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення».
Тобто Юркевич самй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами.
Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу».
Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи.
Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари.
А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче.
Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.
Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира». Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького?
Чи не тим, що саме у зв'язку з Туреччиною пов'язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України.
Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав'язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському.
Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.
1.
2. 3. Михайло Грушевський: якої України ми хочемо?

Михайло Грушевський -- не просто символ української державності, він у критичному 1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницької ідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету в Україні початку ХХ століття не було. Саме йому -- кабінетному ученому, філософу, історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов'язаних із зародженням та існуванням Української Народної Республіки.
Як і більшість українських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насамперед селянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Він вважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході, що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв'язання соціальних проблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною в Україні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучими поколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську Народну Республіку, Велику Україну перед світом -- єдину поки що державу трудящого люду, що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будуть посилати колись своїх дітей до неї -- вчитись, жити, працювати і керувати державою з участю трудящого люду», то найперше завдання української держави полягає в тому, аби забезпечити обов'язкове навчання селянських дітей, повсюдне впровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живим словом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх «господарів землі».
Грушевський вважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й не поступатися принципом української державності і становищем української мови як мови державної.
Грушевський, висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самому початку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування, перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція мала би призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних «незалежних республік», врешті-решт -- до некерованого хаосу в новоствореній державі.
Грушевський не відкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони держави всенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, яке в будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи. Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що треба все зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку, доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбові збори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живі сили краю від продуктивної праці».
Велику увагу у своїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України. Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модель територіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичного самоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії не придатний для такого завдання. Повіт -- замала одиниця, щоб в її рамках можна організувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія -- надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадається на окремі частини, органічно не пов'язані одна з одною. Грушевський вважав, що оптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно до мільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, і сільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районі вона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи, добрий музей і порядний театр -- все те, чого звичайне повітове місто своїми засобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливість кожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів, таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. З іншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будуть пов'язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурні сили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметься за активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував план такого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурного районування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які він вважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатів чи урядовців, а виростали з умов географічних, природних -- ці умови не змінюються так легко».
Грушевський, як засвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, він вважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичних українських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур і дух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.
Він вважав себе переконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, яку сповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі і націоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися на основі домінуючого українського національного елемента.
Грушевський і його соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконаними соціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а й за долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21-28 вересня 1917 р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу про встановлення зв'язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ, перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві так званий «З'їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів, латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донських козаків, а також представник Тимчасового уряду.
На з'їзді відзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних націй Росії і що з ґрунту федералізму колишні в'язні російської тюрми народів могли зійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з'їзд висловився за докорінну перебудову російської держави на принципах децентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності прав усіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї, розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональної автономії. З'їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликання крайових Установчих зборів на демократичних принципах.
З'їзд також обрав Раду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за «храм волі народів» -- російську федерацію. Головою Ради було призначено Михайла Грушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часу виявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройти довгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовно можливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російської держави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичної ідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національного міфу щодо України. З'їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати, російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеї централізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякої різниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиної і неділимої» білого генерала Денікіна.
Все ж Грушевський зробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.
У ІІІ Універсалі Центральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючись від Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика стала федерацією рівних і вільних народів». Центральна Рада не виступила проти більшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький уряд Росії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити з твердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.
6 грудня Генеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайових комітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалося вжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такій платформі:
«Заключення загального демократичного миру та скликання в своїм часі Всеросійських Установчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить не відмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця ваші представники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликається Генеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю».
З цієї пропозиції УНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозі громадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельної ненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свого мрійницького проекту об'єднати те, що за своєю суттю не піддавалося до об'єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася, це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.
Відповідь Леніна -- ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює «Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшого брата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушена була, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомоги проти більшовицької інвазії.
Втім держава, створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена, поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, а це унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям. Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхом гетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше сам Грушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920 р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі з Петлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням до більшовиків України передати владу українським партіям, які стояли на радянській платформі.
Розділ ІІ. Націократичні ідеї

2.1. Микола Міхновський -- романтик української ідеї

Першим, хто вiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї та право її народу на самовизначення, був харкiвський адвокат Микола Iванович Мiхновський. 1900 року вiн виголосив промову «Самостiйна Україна», яка того ж року була видана у Львовi окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi. «Українська мрiя» у вигляді питання про звiльнення нацiї з'явилася свiтовi. I хоча публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiж вiдповiдей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежностi, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чiльних мiсць на українському полiтичному небосхилi.
Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Яким правом,-- пише вiн, -- росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзованих ренеґатiв? На ґрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть у церквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське здертi з нас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? I, нарештi, найголовнiше, чи має право царське правительство взагалi видавати для нас закони, унiверсали та адмiнiстративнi засади?».
Вiдповiдаючи на цi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi статтi Переяславської угоди 1654 року, зводячи нанiвець українську автономiю. З цього робиться логiчний висновок про те, що невиконання договору однiєю стороною позбавляє iншу юридичного обов'язку дотримуватися його положень. А отже, «единая неделимая Россия» для України не iснує.
Окреслюючи першочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважав рушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться... Українська iнтелiґенцiя стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов'язок...».
Звичайно, в даному разі Мiхновський багато в чому видавав бажане за дiйсне. Анi український народ, який не пройшов перiоду станової стратифiкацiї i мав досить туманне уявлення про власнi iнтереси, анi iнтелiґенцiя, що перебувала в основному в полонi соціалiстичних iдей і звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючи себе частиною загальноросiйської демократiї, -- всі вони на той час не були готовi до полiтичної боротьби за нацiональнi права. До того ж радикалiзм автора «Самостiйної України», що подекуди межував з шовiнiзмом, стояв на перешкодi популярностi його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, той проти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя», -- вiдштовхували вiд української iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностi полiетнiчного суспiльства.
Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi в «Самостiйнiй Українi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр Мiхновського як дзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості молодих українців, окрилених ідеями нацiонального визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звiдси -- переважаючий вплив емоцiйного чинника, певний брак неупередженого аналiзу, виразнi шовiнiстичнi акценти.
Але всi цi очевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцiнку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми.
Головним ворогом України М.Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав захоплених соцiалiстичними iдеями землякiв, що навiть у разi повалення самодержавства Україна залишиться в колонiальному станi, якщо не вийде зi складу iмперiї пiд час революцiї. М.Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу.
Проте вiн не брав до уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзм взагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якi ставилися на перше мiсце. До того ж населення цих країн було переважно мононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея у викладi М.Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання серед українства.
В серединi 20-х рокiв ці iдеї трансформувалися у рух, що виник на захiдноукраїнських землях, якi увiйшли до складу Польщi. Його iдеологiєю став «iнтеґральний», або чинний нацiоналiзм, автором якого був Дмитро Донцов.
2.2. Головнi iдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова

На початку своєї полiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичним iдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою свiтовою вiйною у його творчостi з'явилися виразнi антиросiйськi тенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришів по партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати приклад пiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
На основi цього висновку Донцов пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав з Росiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення в межах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
Донцов постiйно застерiгав українських полiтикiв вiд захоплення соціалістичними iдеями, що надходили з передреволюцiйної Росiї. «Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем i паном, -- писав вiн після подій революцій 1917 року, -- уходила за рiвноправнiсть вiльних громадян, i леґенда про «демократичну Росiю» робила формальне спустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда -- про Росiю -- носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил у варварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення у деспотично правленiм краю -- бралося за прояву колосальної духовної енерґiї, безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму -- за ознаку його вiдпорности й великої життєвої сили». До речі, задавно намальовану Донцовим картину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогоднi.
Вступаючи в третє десятилiття XX сторiччя, Україна опинилася в дуже складнiй ситуацiї. Галичина була у складi Польщi, в якiй режим Пiлсудського проводив жорстоку полiтику щодо української етнiчної меншостi. Значнi українськi територiї вiдiйшли до Румунiї та Чехо-Словаччини. Українська «державнiсть» у всiм вiдомому виглядi постала в формi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостiйно вирiшувати питання створення громадянського суспiльства й повноцiнної нацiї ми не маємо жодних пiдстав.
Нелегку кризу переживала українська державницька iдея в середині 20-х років. На думку Донцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великою мiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна -- такими ж дiями гетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новi iмпульси для реанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цi iмпульси мали народитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеї тоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйський фашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiв у своїх країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiв до стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнi наслiдки. Ставку на це зробив i Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львовi. Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм».
Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму -- Шопенгавера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів -- до України, автор «Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленого свiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя. Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, як насолода розросту, виступлення поза власнi границi». Бо «експансiя -- не тiльки самоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших» 8.
Звiдси виводилися двi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади, до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».
Донцов накреслює як наступну вимогу вольового нацiоналiзму -- романтизм та догматизм у сприйняттi пропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою», запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове». Другий -- «з'явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».
Об'єднуючи цi поняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє «змисловому» -- iррацiональне,.. доказам -- голу афiрмацiю,.. вiн не дискутує,.. хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». -- Все це умотивовує «його войовничість, антипацифiзм».
Тому одними з головних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв Донцов вважав фанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути «аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей. Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiсть до iнших поглядiв».
П'ята -- «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державної полiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, -- заявляє Донцов, -- це не тiльки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями, покликаними i управленими до того. «Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiють правити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють... Право сильних рас органiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї» .
Вищезгадане право Донцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi», яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї проти iнших. Це -- шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму». Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i не бути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вона iманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї».
Розділ ІІІ. Класократична версія

Творення національної української державності було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В'ячеслава Липинського (1882-1931) -- видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».
Коли усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.
Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.
Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав.
Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»-- дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.
Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, -- пише він, -- люди зв'язані органічно поміж собою однаковим способом існування -- єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна».
Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.
Становий характер аграрного суспільства спричиняється до того, що його вищій верстві вигідно усіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі риси привілейованої групи.
Принцип ієрархії, що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створенню єдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичний організм: одна культура -- одна держава.
На думку відомого англійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аграрного ладу намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству і однорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марною справою».
Соціальний клас для Липинського -- лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта -- активна меншість, яка створює держави і нації.
У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.
У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна».
Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує.
Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем'я.
Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універса и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.