На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Соцально-економчний розвиток в Україн кнця XIX - початку XX ст. Скасування крпацтва. Реформи 60-70-х рокв XIX ст. Розвиток промисловост. Сльське господарство. Становлення консолдаця української нацї. Переселенськ рухи українцв.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 18.01.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


29
Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття

Зміст роботи
Вступ 3
I. Соціально-економічний розвиток в Україні кінця XIX-початкуXX ст. 6
1.1 Скасування кріпацтва 6
1.2 Реформи 60-70-х років XIX ст. 8
1.3 Розвиток промисловості 10
1.4 Сільське господарство 11
II. Причини української еміграції кінця XIX-початку XX ст. 13
2.1 Становлення і консолідація української нації 13
2.2 Переселенські рухи українців 15
Висновок 27
Список використаної літератури 29


Вступ
Протягом останніх десятиліть XVIII та всього XIX ст. український народ, економічно визискуваний і політично переслідуваний в Україні, відчував щораз більший голод на землю. Водночас окупаційні імперські уряди спроваджували на українські землі чужинців (головно росіян і німців), яким не тільки давали земельні наділи, але й матеріальну допомогу, щоб вони могли загосподаритися.
Створювалася парадоксальна ситуація -- українські землі колонізували чужинці, а український селянин, не маючи достатньо землі для утримання власної родини, мусив шукати вільних земель поза межами своєї батьківщини.
У пошуках "вільної землі", нових теренів поселення, український селянин дістався Поволжя, дійшов до Центральної Азії і далі вздовж південних окраїн Сибіру, понад рікою Амур, добрався до Тихого Океану, організовуючи поселення, надаючи їм відомі в Україні топографічні українські назви. Одночасно із західних земель України селяни заходили у найдальші закутини американського континенту, починаючи від холодної Канади, зокрема степових провінцій Манітоби, Саскачевану й Альберти, аж до найдальше висунених окраїн Південної Америки, таких як провінції Ріо Негро і Чубут в Аргентині. В кожній країні вони мусили пристосовуватися до локальних відносин, відмінних природних і культурних умов.
````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````````Еміґрація як соціальний феномен властивий багатьом суспільствам і має різні причини і наслідки, що позначаються на житті народів і цілого людства. Нині у світі, за різними даними, від 150 до 175 млн. осіб (понад 3 % населення планети) проживають за межами країн свого походження. Із них близько 70 млн. -- міґранти. Участь українців у глобальних світових міґраційних процесах -- вражаюча: близько 45 % нашого люду живе за межами України. З них українські трудові міґранти становлять понад 10 % (близько 8 млн., а в сезонний пік їхня кількість збільшується майже удвічі) від загальної кількості міґрантів у світі. Частка українських еміґрантів і трудових міґрантів, відносно до загальної чисельності українського соціуму, найвища в світі. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського етносу -- низької народжуваності й високої смертності.
Український соціум, фактично, розділений надвоє: трохи більше половини українців живе на своїй материковій території, а решта розпорошена за межами України. Через це в українській культурі утворилися дві паралельні течії: одна -- в Україні, друга -- за кордоном, які донедавна були розділені ще й політико-ідеологічними бар'єрами. До того ж, на українських етнічних землях за кордоном зникають корінні українці. Зникають не фізично, а номінально, що засвідчують дані переписів у сусідніх країнах (Росії, Польщі, Білорусі, Словаччині, Румунії, Молдові). Причини різні, але головна -- відсутність належної підтримки, захисту з боку України як держави.
В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше -- відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці -- потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неписьменні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі потягла за кордон переважно людей освічених.
Коли в ХIХ столітті Українська нація була нацією депортованих, то в ХХІ столітті стала нацією міґрантів. На жаль, сьогодні жодна з державних структур офіційно не відстежує, тим паче не регулює виїзду наших людей за кордон, не займається захистом їхніх прав та виявленням інших проблем трудової міґрації.
Актуальність теми дослідження: на сьогодні тема соціально-економічних причин еміграції є надзвичайно актуальною. Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша -- з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.--1914) -- економічна; друга -- період між двома світовими війнами (1917--1939) -- економічно-політична; третя -- роки Другої світової війни та повоєнний період -- політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта -- новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль -- у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.
Об'єктом вивчення є література з історії України кінця XIX - початку XX століття, історичні документи цього періоду, що містять інформацію про соціально- економічний розвиток та політичну ситуацію на Західній та Наддніпрянській Україні.
Мета роботи - виявити причини першої хвилі української еміграції через дослідження соціально-економічного стану українського населення в кінці XIX - на початку XX століття,

I. Соціально-економічний розвиток в Україні кінця XIX- початку XXст.

1.1 Скасування кріпацтва

На західноукраїнських землях внаслідок революції 1848-1849 років обов'язкові панщинні роботи, що становили основу феодальної залежності селянина від поміщика, були скасовані імператорським законом. Селяни одержали громадські права і - за великий викуп - право власності на земельні ділянки, що перебували у їхньому користуванні.

На Наддніпрянській Україні кріпацтво залишилося недоторканим. З 13,5 млн. усього населення 5,3 млн. становили приватновласницькі і 5,2 млн. державні селяни. Ніяких громадських прав вони не мали, як не мали також і коштів, щоб замінити рутинні способи ведення своїх господарств. Малопродуктивною була кріпацька праця і в поміщицьких економіях та промислових мануфактурах.

На 1860 р. продуктивність праці кріпака в Російській імперії, в тому числі і підвладній їй Наддніпрянській Україні, була такою, як ще у 1800р. у країнах Центральної Європи, коли там панували різні форми кріпацтва. Отже, кріпацтво, по суті, гальмувало розвиток народного господарства.

За дорученням царя Олександра II підготовку реформ про звільнення селян від кріпосної залежності здійснювали поміщики. Реформу поміщики і царські чиновники проводили на основі того, що було записано в царському Маніфесті, загальному і місцевих «Положеннях» про звільнення селян з кріпацтва. Підписані царем 19 лютого 1861 р., ці документи були обнародовані в Петербурзі і Москві - 5 березня, а в містах і селах України - з 9 березня до 2 квітня. За цей час ( на випадок заворушень народних мас) поліцейські власті підготувались до екзекуцій. Адже реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння і майже повсюдно зменшила ті мізерні наділи, якими селяни користувались до реформи. Одержані селянами наділи були настільки мізерні, що увічнилися у гірко-глузливих народних приказках: «Дожились до того, що хоч серед хати орати», «Поле, що й курці лапою ступити ніде», «Тіснота така, що зі стріхи на чужий город капає». Деякі земельні наділи на Правобережжі були зроблені царизмом з демогогічно-провокаційною метою: підбурити українських селян проти учасників польського визвольного руху - здебільшого з родин місцевих поміщиків. Але й ці «подачки» не розв'язали питання селянського малоземелля, яке залишалося тут найгострішим в Україні.

В цілому внаслідок реформи 1861 р. українські землі втратили понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян одержали наділи манші 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового мінімуму. Та й ці мізерні наділи селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків на основі встановлених реформою цін, які значно перевищували тодішні риночні ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли «викупні платежі» припинилися, поміщики одержали за землю, передану селянам, 382 млн. крб., в той час, як її ринкова вартість становила 128 млн. крб. Таким чином, фактично селяни викуповували не тільки землю, а й особисту волю.[1, с. 91]

Реформа надала право поміщику протягом двох років самому визначити і оформити у так званих уставних грамотах розміри земельних наділів селян. В цей період селяни перебували в становищі «тимчасово-зобов'язаних», змушені були, як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. В багатьох місцевостях таке становище продовжувалось багато років, бо надання селянам дозволу на викуп наділів цілком залежало від бажання поміщика аж до 1883 р. З часу проголошення реформи 1861 р. протягом двох років дворові селяни мали працювати на поміщика чи платити йому оброк, а потім ставали нікому непотрібними, оскільки наділення їх землею не передбачалось законом.

Долю державних селян, які в Україні становли близько половини всієї кількості селянства, визначив прийнятий спеціальний закон про поземельний устрій. Згідно з ним селяни одержували право викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачувати щорічний державний оброчний податок. 58% державних селян одержали наділи менші 5 десятин.

І все ж, внаслідок реформ 1861 і 1866 років виникли умови для перетворення робочої сили в товар, тобто утвердилося панування прогресивнішого ( порівняно з феодальним ) типу товарного виробництва - капіталістичного, економіка якого грунтувалася на ринкових відносинах усього населення. Щоправда, гальмували цей процес численні кріпосницькі пережитки, які не викоринилися і після проведення селянської реформи. Селяни залишилися нижчим податним станом, обтяженим непомірними викупними платежами ( з процентами за державну позичку ), а також подушною податтю (що накладалася незалежно від розмірів та стану селянського господарства) і поземельним податком. Як пережиток кріпосницької системи зберігалися і натуральні повинності: дорожна, візницька та ін.

1.2 Реформи 60-70-х років XIX ст.

Вслід за селянською реформою царський уряд у 1860-1870-х роках провів ряд значних реформ щодо адміністративно-політичного управління та розширення громадянських прав населення. Малося на увазі передусім те, що до запровадження цих справді прогресивних реформ добровільно прилучаться найактивніші і найрадикальніші діячі широкої демократичної громадськості, і це їх, мовляв, відхилить від участі в антиімперській революційній та опозиційній суспільно-політичній боротьбі, зокрема, в українському національному русі. Однак реальне життя не виправдало таких сподівань і розрахунків російського царизму.

Земська реформа. Згідно із реформою 1 січня 1864 р. були засновані земства - виборні органи місцевого самоврядування. Активними земцями були видатні діячі українського національного руху Іван Лучицький, Петро і Дмитро Дорошенки, Ілля Шраг, Василь Тарновський, Олександр Русов, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський та ін.

У земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельну власність: дворяни, духовенство, міщани, селяни. Від них шляхом самообкладання кожної десятини землеволодінь надходили й кошти для різноманітної діяльності земств. Наприкінці ХІХ ст. земства підпорядковували собі майже все культурне і економічне життя у повітах українських губерній Лівобережжя і Півдня.

Населення цих губерній одержувало безплатну медичну допомогу, незалежно від того, чи сплатив господар земські податки. Навчання сільського населення царське міністерство освіти повністю переклало на земства. Земства популяризували нові сільськогосподарські культури, давали на прокат новітні машини й знаряддя, допомагали розводити племінну худобу, продавати продукти рільництва, окрім того, заохочували розвиток кустарних промислів, займалися меліорацією, лісництвом тощо.

Отже, земства в Україні - там, де вони діяли з 1864 р. - відіграли значну позитивну роль у піднесенні добробуту, рівня освіти, національної самосвідомості населення. Це наочно було видно у порівнянні з населенням Правобережжя, де земства виникли аж у 1911 р. ( саме до цього часу царизм не давав дозволу на їх існування, страха.ючись, щоб вони не потрапили під вплив польсько-шляхетського руху).[1, с.95]

Міська реформа. Реформа самоврядування у містах згідно з Міським положенням була проведена від 16 червня 1870 р. Запровадження міських дум, членів яких обирало все населення, було кроком уперед у громадському самоврядуванні порівняно з міськими думами, які існували ще на основі законоположення Катерини ІІ (цариця надала право міського самоврядування лише дворянам). Міські думи займалися тим же, що й земські управи у сільській місцевості. Щоправда, між ними існувала й суттєва відмінність. Земства мали справу переважно з українським населенням (як правило, селянами), а в містах України під владою Російської імперії населення було змішаним, тут разом з українцями проживало багато росіян, євреїв, поляків, на півдні - греків, вірмен та ін.

Судова реформа. Судова реформа була проголошена царським указом від 20 листопада 1864 р. Замість станового суду, підпорядкованого безпосередньо владі губернатора і закритого від громадськості, було запроваджено суд публічний. Згідно із законом цей суд був незалежний від органів адміністративного управління. Обов'язковою стала участь у судових засіданнях представників громадськості. Це були так звані присяжні засідателі. Разом з суддею вони виносили вирок підсудному.

Фінансова реформа. Проникнення капіталістичних відносин в усі сфери господарського життя швидко підняло роль грошової системи. Управління нею на всій території Російської імперії з 1862 р. повністю взяло на себе царське міністерство фінансів. Реформа запровадила і Державний банк.

Військова реформа. Законодавчими актами 1862-1874 років було здійснено військову реформу: переозброєння і переобмундирування армії, вдосконалення її постачання, управління системи підготовки офіцерських кадрів. Замість рекрутських наборів вводилася загальна військова повинність усіх громадян з 20-річного віку строком дійсної служби шість-сім років.

На практиці хабарі знатному чиновництву і покровительство властей дозволяли обходити закони. Губернатори та їхній бюрократично-чиновницький апарат у містах і повітах постійно втручалися у діяльність громадських органів самоврядування. І все ж, царські реформи 60-70-х років мали неабияке значення в історії України. Вони законодавчо закріпили громадянські права населення, розширили його можливості брати активну участь у підприємницькій і торгівельній діяльності, а, отже, сприяли розвитку народного господарства України.

1.3 Розвиток промисловості

Протягом 60-80-х років в ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури до машинної індустрії, найхарактернішими ознаками якої було застосування у виробництві парових двигунів, системи машин та верстатів.

Економічний розвиток України у той час визначали насамперед галузі важкої промисловості - вугільна, залізнорудна, металургійна, машинобудівельна. Найінтенсивніше розвивався Донецько-Криворізький залізнорудний басейн - головна вугільно-металургійна база України.

За останні два десятиріччя ХІХ ст. у Катеринослівськвй і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів. Ряд з них було подувано на кошти іноземних капіталістів: англійських - завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); бельгійських - Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); французьких - Гданцівський завод біля Кривого Рогу.

З 1888 до 1894 рр. в Україні було організовано 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. У 1900 р. переважно іноземним капіталістам належали 65 діючих підприємств сільськогосподарського машинобудування - найрозвинутішого в Україні. [2, с.478]

Наприкінці ХІХ ст. виникли великі підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 р. вони побудували 233 паровози. На той час довжина залізничної колії в Україні досягла 8417 км. Першою була відкрита залізниця (1865 р.) довжиною 219 верст, що з'єднала Балту й Одесу.

Царський уряд, у віданні якого перебувало все залізничне будівництво, як правило, у цій справі в Україні керувався колонізаторськими і військово-стратегічними міркуваннями. Йго не цікавили потреби місцевого економічного життя. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило понад три четвертих від загальноімперського, перважно обслуговувало Російську імперію з її найдовшими у світі залізничими магістралями. Всі головні найбільші залізниці спрямовувалися до позаукраїнських центрів Росії і Прибалтики. Переслідувалася й мета зберегти однобічний, фактично колоніального характеру товарообмін, який склався між Україною та Росією.

Адже лише 15% промислових підприємств в Україні виробляли готову прдукцію, а вся решта постачали сировину для виготовлення такої продукції у Росії. Тому, готові товари, що довозилися з Росії, коштували дорожче, ніж сировина з України.

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промислово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-Угорської імперії залишилися підвладні їй західноукраїнські землі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. Тут також відбувався інтенсивний процес формування фабрчно-заводської промисловості. Щоправда охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну та борошномельну галузі, на яких почали досить широко застосовуватися парові двигуни. Переважна більшість машин і промислових товарів широкого вжитку доставлялися сюди із промислово розвинутих провінцій імперії. Це не тільки підривало можливості промислового розвитку західноукраїнських земель, а й розоряло місцевих робітників.[1, c.97]

1.4 Сільське господарство

В умовах колоніальної залежності західноукраїнських земель при збереженні національного і соціального гноблення корінного населення з боку економічно панівних верств , якихось помітних зрушень у розвитку сільського господарства не виявилося і після скасування панщини. Щоправда, у життя все більше впроваджувалися капіталістичні вільнонайомі форми організації праці сільського населення. Вже наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях налічувалося понад 4 тис. постійно і поденно найманих робітників. У сільському господарстві Східної Галачини і Південної Буковини застосовувалося майже 218 тис. машин і технічно удосконалених знарядь праці. Новітню сільськогосподарську техніку і найману працю використовували вже і заможні сеяни. Наприкінці XIX ст. з усього сільського населення західноукраїнських земель таких налічувалося: у Східній Галичині - понад 11%, у Північній Буковині - понад 8%.[2, c.476] Разом з тим, майже половина селянських господарств вважалися бідняцькими. Годі було сподіватися від них товарної продукції: зібраного врожаю не вистачало навіть для власного прохарчування родини сілянина-бідняка.

Під владою Російської імперії процес розшарування українського селянства в умовах уапіталістичного розвитку був ще виразнішим. Наприкінці XIX ст. заможні селяни в Україні становили близько чверті усього сільського населення, зосередивши в своїх руках близько 40% селянських земель і понад 5% робочої і продуктивної худоби. Господарства деяких селян-багатіїв досягли розмірів значних поміщецьких маєтків - у тисячу десятин землі і навіть більше. В середньому на один селянський двір припадало 10 десятин, а на один поміщецький маєток - 507 десятин.[1, c.97]

Понад половина селянських гоаподарств, земельна власність яких так і не перевищувала 5 десятин, вважалася бідняцькими. Щоб поліпшити своє життя, селяни-бідняки наймалися до заможніших односельчан або до поміщецьких економій. Чимало з них взагалі залишали домівки і тимчасово або назавжди наймалися на фабрики і зіводи. Наприкінці XIX ст. в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформенного життя були юрби заробітчан на дорогах.

Масове переміщення робітників створило особливі форми їх найму,властиві високорозвиненому капіталізму. В багатьох регіонах України були створені робітничі ринки, де збиралися тисячі робітників і куди приїздили наймачі. Таку роль відігравали торгові села Новоукраїнка, Бірзула, Мостове; залізничні станції Знам'янка, Лозова, Долинець; містечка Шпола, Сміла, Каховка; міста Біла Церква, Єлісаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса, Катеринослав.

Земельні наділи переважної більшості селян оброблялися відсталими засобами: не вистачало не тільки робочої худоби, а й найпримітивнішого реманенту. У 8-х роках XIX ст. близько половини селянських дворів в Україні не мали своїх коней.

Водночас з капіталістичною системою господарювання, що базувалася на вільному наймі робітників при застосуванні реманенту власника, поширювалась так звана відробіткова система - прямий пережиток кріпосництва. Вона полягала в тому, що селяни, страждаючи від малоземелля, брали в поміщика ділянки в оренду і як плату за те обробляли своїм примітивним реманентом поміщицьку ріллю чи віддавали панові більшу частину зіьраного на цій землі врожаю.

Загалом розвиток капіталізму в сільському господарстві пореформеної України у складі Російської імперії відбувався двома шляхами, відомими у всесвітній історії як пруський і американський. Перший передбачав повільне пристосування поміщицькиї господарств до праці вільнонайманиї робітників при збереженні їх напівкріпосницької залежності. Селяни ж прагнули до поліпшення свого життя шляхом повної ліквідації кріпосництва і запровадження фермерського господарства.

II. Причини української еміграції кінця XIX- початку XX ст.

2.1 Становлення і консолідація української нації

Процес становлення і консолідації української нації на етнічній основі значно посилився і прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких відносин на всій території України. Визначальну роль у цьому процесі відігравала більша частина українських земель, відома під назвою Наддніпрянської України. Саме вона, об'єктивно сформована на базі давніх великих історико-географічних регіонів, становила компактну цілісність, без якої не могла існувати ні українська народність, ні українська нація.

В цілому територія України кінця XIX ст. охоплювала 850 тис.км2 , з них 9/10 передувало під владою Росії, а 1/10 під владою Австро-Угорської імперії. [2, c. 484-488]

Становлення і консолідація української нації супроводжувались абсолютним зростанням населення України на всій її території. Це зростання відбувалося як за рахунок природного приросту, так і внаслідок переселення в Україну великих мас вільнонайманих працівників з багатьох губерній європейської Росії. Населення України під владою Російської імперії з 1863 до 1897 рр. збільшилося з 13,4 млн. чоловік до 23,4 млн. З кінця 50-х до кінця 90-х рр. XIX ст. зросло населення західноукраїнських земель з 3,9 млн. чоловік до 5,9 млн.

Українська нація формувалася переважно як селянська. На 1900 р. 95% населення займалося сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Прошарок української інтелігенції становив не більше 15 тис. чоловік.[1, c.102-105]

Помітне місце в економіці України посів клас підприємців та торговців (буржуазія). Понад 100 тис. осіб жили на прибуток від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею. У власності діячів промислово-торговельної буржуазії українського походження перебували заводи і фабрики, шахти і рудники, банки тощо. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст.. стали родини Терещенків, Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Римаренків, Демченків, Алчевських та ін.

В умовах розвитку капіталізму постійно відбувався процес соціального розкладу селянства, одні багатіли, інші бідніли. На Наддніпрянський Україні заможні селяни становили близько чверті сільського населення, у Західній Україні 2/5 з усіх селянських господарств вважалися заможними. Водночас майже половина селянських господарств в усій Україні вважалися бідняцькими: їх земельні ділянки не перевищували 3 десятин на західноукраїнських землях і 5 десятин на східноукраїнських землях.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка на той час не була однорідною. Найбільша частина національно свідомої української інтелігенції жили і працювала поза межами великих міст. Безпосередньо і повсякденно контактуючи з широкими народними масами, вона докладала багато зусиль для поширення масової української національної свідомості, чим робила суттєвий внесок у процес становлення української нації.

За ініціативою національно свідомої української інтелігенції у побут народних мас поступово входило щорічне відзначання роковин Тараса Шевченка, що також консолідувало українську націю. Цьому сприяв і значно зрослий загальний інтерес українського народу до свого історичного минулого. Історія України сприймалася її фахівцями, письменниками, митцями, а також широким загалом населення, незалежно від того, по який бік кордону вони жили, як своє рідне, близьке, єдине ціле. Широкі кола освіченої громадськості у справі піднесення національної свідомості зверталися до вивчення і популяризації усної народної творчості. Виходили в світ збірки записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Цементуючою силою єдності національної культури об'єктивно виступала українська мова. Саме в цей період вона формувалася як літературна. Її розвитку сприяли написані Олександром Потебнею, Павлом Житецьким, Агатангелом Кримським та іншими вченими чисельні наукові праці і навчальні посібники з історії та граматики української мови. Почали видаватися двомовні словники: на Наддніпрянський Україні - російсько-українські; в Галичині - німецько-українські.

Вже на початку XX ст.. вийшов упорядкований Борисом Грінченком багатотомний словник української мови, який і сьогодні є найкращим джерелом знань нашого народу.Зусиллями Івана Франка, Івана Верхратського, Кирила Студинського, Михайла Возняка було започатковано видання в Галичині багатотомної книжкової серії пам'яток української мови і літератури.

Найбільше сприяла розвитку літературної мови та засвоєнню її словникового фонду класична художня література. Поетичні і прозові твори Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуй-Левицького, Лесі Українки, Павла Грабовського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича не тільки ставали класикою українського письменства, а й були найдієвішим чинником формування літературної мови. Раніше діалектно роздроблена українська мова ставала єдиним цілим, зрозумілим на свій території України. Її визнавали своєю мовою і наддніпрянці, і волиняни, і слобожани, і галичани, і подоляни, і закарпатці.[2, c.472]

Утвердження української літературної мови в культурному процесі та побуті населення було пов'язане також і з господарським життям народу. Проте тісної взаємодії у розвитку економіки, культури і мови української нації в умовах утверджуваного у другій половині XIX ст.. капіталістичного ладу в Україні не сталося. Заходи у галузі освіти українського населення, спонукувані правлячими колами Романівської та Габсбурзької монархій, об'єктивно вели до його денаціоналізації. На початку XX ст.. ѕ населення України були ще неписьменними. Неосвіченість широких народних мас виступала перепоною у розвитку національної свідомості, пригнічувала почуття національної гідності. Національне гноблення у галузі культури і освіти на свій території України поєднувалося з соціально-економічним пригнобленням корінного населення.

Нарешті сама наявність насильницьки створеного російсько-австрійсько-угорського кордону, ускладнювала економічні, суспільно-політичні та культурні зв'язки між західно- і східноукраїнськими землями. Це мало вирішальний негативний вплив на процес становлення і консолідації української нації, який міг би бути завершений лише за умови возз'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

2.2 Переселенські рухи українців

Мільйони селян, одержавши свободу після скасування панщини на західноукраїнських землях і кріпацтва на Наддніпрянській Україні, могла вже цілком розпоряджатися своєю власною долею. Це, а також поліпшення медичного обслуговування сільського населення земськими лікарями створювало умови для природного приросту населення. За рахунок імміграції в Україну: стихійної, викликаної потребами у робочій силі для зростаючих капіталістичних підприємств, кількість українцій серед народонаселення на території України зменшилась протягом XIX ст. з 90% до 80%. Кількісно зросли національні меншини: як за рахунок природного приросту, так і за рахунок поповнення земляками з сусідніх територій. Насамперед це стосувалось росіян. Наприкінці XIX ст. їх кількість серед усього населення України становила майже 12%. На Лівобережжі та Півдні росіяни разом з русифікованими українцями становили більшість міського населення. На Правобережжі найчисельнішою меншиною були поляки, які тримали першість (60%) серед усього дворянства України. Найбільший природний приріст з національних меншин давнього корінного населення України спостерігався серед євреїв. Протягом другої половини XIX ст. за кількістю єврейське населення ставало більш значним у великих містах України, хоча там воно здебільшого русифікувалося. Найбільшим з єврейських осередків світу вважалася Одеса. Тут євреї становили більше половини всього населення міста.

Національні меншини в Україні зосереджувалися у містах і промислових селищах, за родом професійних занять вони були ближче до промисловості і торгівлі - провідних галузей капіталістичної економіки. Сільське ж господарство традиційно залишалося сферою діяльності переважно українського населення. Українці - хлібороби з діда-прадіда не спокушалися міським життям. Вони прагнули як споконвічні хлібороби укоренитися на землі предків. Однак цьому не сприяла малоземельність а іноді й повне обезземелення селянства, якими супроводжувався процес утвердження капіталістичного ладу в Україні під владою обох імперій.[1, c.135-143]

Таким чином, створилася ситуація, за якої майже 70% працездатного населення на селі не мали змоги зайнятися суспільно-корисною працею. Національну гідність українців ображало також постійне ігнорування їхніх інтересів на рідній землі з боку правлячих кіл Російської та Ав и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.