На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Причини сутнсть сталнського тоталтаризму. Основн етапи сталнських репресй в Україн, їх змст та наслдки. Кривава доба сталнщини. Глобальний наступ на нтелгенцю в межах країни. Курс на колективзацю лквдацю куркульства як класу. Перша п

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: История. Добавлен: 27.06.2005. Сдан: 2005. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


4
Київський національний університет будівництва і архітектури
Кафедра політичних наук

КОНТРОЛЬНА РОБОТА №2

з історії України

Київ 2005

Тема 21. Становлення сталінського режиму та політичні репресії в Україні

1
Причини і сутність сталінського тоталітаризму……..………………………….
2
2
Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки ……...…..
7
1 Причини і сутність сталінського тоталітаризму

Жорстока боротьба за владу тривала в Кремлі від грудня 1922 р., відколи В.Ленін не зміг керувати партією і державою. Кривава доба сталінщини формально починає свій відлік від 1929 р., яким датується так званий “великий перелом”, що знаменував собою остаточне утвердження на вершині влади Сталіна. З цим роком пов'язують розгортання каральних акцій проти політичних опонентів новоявленого вождя, масові репресії проти інтелігенції, курс на винищення селянства під мошкарою розкуркулення. Та фактично ця найчорніша смуга нашої історії починається від самого Жовтневого перевороту 1917 року, від узурпації влади купою більшовиків, від розгону Установчих зборів, а якщо вести мову про Україну, то від першого червоного нашестя на неї у січні 1918 року банд Муравйова, яких послав Раднарком Росії. Першими на шляху цій навалі судилося стати юним вихованцям Київської військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького та сотні з помічного студентського куреня Січових стрільців, у складі якої було немало і старшокласників 2-ї Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.
29 січня 1918 р. у нерівному (500 проти 6000) бою під Крутами відважні оборонці нашої незалежності були розтерзані озвірілою матроснею і кримінальними злочинцями, яких більшовики повипускали з в'язниць і набрали до своїх погромницьких легіонів.
Отже, перші кулі і багнети впилися в наше національне відродження під Крутами, ще за 11 літ до “великого перелому”. У Києві 19 березня 1918 р. відбулось переховання останків загиблих героїв. Над могилами промовляв голова Центральної Ради Михайло Грушевський, співав хор під орудою О.Кошиця. Та після взяття Києва більшовиками могила загиблих була зрівняна з землею.
Уже на початку 20-х років Соловецькі табори були переповнені старшинами армії Української Народної Республіки, яким не вдалось емігрувати.
В 1990 р. обнародувано цілком таємну директиву Леніна “Товаришу Молотову для членів Політбюро” (1922 рік).
“Один учений письменник з державних питань справедливо сказав, що якщо необхідно для здійснення відомої політичної мети вдатися до ряду жорстокостей, то треба здійснювати їх найенергійнішим чином і в найкоротший строк, бо тривалого застосування жорстокостей народні маси не винесуть”, - повчав всеможних сановників Кремля їхній зверхник, легендами про найвищий гуманізм якого затуманювали голови мільйонам. В даному разі “відома політична мета” полягала в тому, щоб знищити духовенство і прибрати до загребущих рук церковні коштовності. Тому, радив Ленін, “чим більше число представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме зараз провчити цю публіку, щоб на декілька десятків літ ні про який опір вони не сміли й думати”.
Того ж 1922 р. з Москви, Петрограда, Казані, Києва, Харкова, Одеси та інших міст за постановою колегії Державного політичного управління (так з 6 лютого 1922р. стала називатись ВЧК) було примусово вислано за кордон близько 200 філософів, економістів, соціологів, правників, істориків, літераторів, журналістів. Ініціатива цієї жорстокої і несправедливої акції (всі вислані були без суду звинувачені в контрреволюційній діяльності) належить Ленінові, якого дуже дратували “некомуністичні видання”. Їх аналіз він у таємному листі доручив голові ДПУ Дзержинському. Там же давалася вказівка “зібрати систематичні дані про політичний стаж, роботу та літературну діяльність професорів і письменників”. Отже, досьє, за своєю формою і суттю цілком жандармські, благословив сам вождь пролетаріату.
Хоча ця інструкція стосувалася авторів “некомуністичних видань”, та “озброєний загін партії”, як іменували себе чекісти, у нагромадженні досьє не обмежувався ними. Перед цим загоном не стояло ніяких моральних перешкод. Ще 1919 р. чекістська газета “Красный меч” проповідувала: “Нам усе дозволено, бо ми перші в світі підняли меч не в ім'я закріпачення і гноблення кого-небудь, а в ім'я розкріпачення від гніту і рабства всіх. (…) Чи може хто-небудь посміти нам дорікнути в тому, чому ми боремось і як ми боремось?”
Дорікати було вкрай небезпечно.
Витоки цієї жорстокості сягають червоного терору, який з особливою люттю шаленів уже з перших пожовтневих літ. Про його суть недвозначно заявляв голова ВУЧК М.Лаціс: “Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що звинувачений діяв ділом і словом проти Рад. Перші питання, які ви повинні йому запропонувати: до якого класу він належить, якого походження, виховання, освіти або професії. Ці питання і повинні вирішувати долю звинуваченого”.
Глобальний наступ на інтелігенцію в межах країни був інспірований “шахтинською справою” 1928р., яку з незвичайною пропагандистською метушнею слухали в Москві і після якої на кожного інженера власті дивилися як на потенційного шкідника. “Шахтинці” сидять тепер в усіх галузях нашої промисловості, - заявив Сталін у квітні 1929р. - Багатьох із них виловлено, але зовсім ще не всіх виловлено. Шкідництво буржуазної інтелігенції є однією з найнебезпечніших форм опору соціалізмові, що розвивається”.
Ця справа дала поштовх для фабрикацій нових показових процесів, найбільшим з яких у той час на Україні було судилище над СВУ. За наказом вождя каральні органи здійснювали “відлов” “буржуазної інтелігенції”, вигадуючи організації і партії з контрреволюційними програмами.
На Україні до шкідництва вигідно було припасувати ще й буржуазний націоналізм, щоб підозрами в ньому деморалізувати ту частину інтелігенції, яка мала лишитися на волі (практично ізолювати всіх письменників, учителів, лікарів чи інженерів було все ж таки не можливо). Водночас з процесом СВУ в республіці пройшли ще два - над спеціалістами сільського та лісового господарства, а далі такі розправи перекинулись й на інші галузі, в тім числі і на кооператорів. Вони і спеціалісти-аграрники були серйозною перешкодою Сталінові на шляху до здійснення задуманого насильства над селом, війну якому було оголошено, починаючи з 1928 р. (курс на колективізацію і ліквідацію куркульства як класу, тобто до відкритого грабунку найдбайливіших господарів і висилки їхніх родин у вологодські болота й сибірську тундру).
У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них.
З багатьох варіантів окреслювалися два головні:
1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалась на декілька десятиліть.
Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольно правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною.
2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці.
Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення - до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю.
Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п'ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано волюнтаристському “коригуванню” з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єктивних підстав для цього не було. У 1931 - 1933 рр. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928 - 1929 рр. до 5% у 1933 р.
Сталіну вдалося створити специфічну адміністративну систему. Традиційна адміністративна системи, формально звеличуючи керівника, фактично підпорядковує його собі. Її нединамічність веде до застою. Сталін орієнтувався на високі темпи розвитку господарства, для цього йому була потрібна мобільна адміністративна система, яка тримала б апарат під постійним тиском не тільки зверху, а й знизу. Викривленою формою такого “контролю” стали в 30-ті роки постійні заклики до мас виявляти “дворушників”, “троцькістів” у середовищі керівників. Парадокс полягав у тому, що Сталін неодноразово закликав до більшості демократизації внутріпартійного життя, відмови від практики кооптації, призначенства при формуванні керівних органів партії. Реально під гаслом демократизації внутріпартійного життя йому легше було замінити керівників на місцях новими, більш слухняними, які, оволодівши ситуацією, забезпечили б новий ривок. Ця модель не була достатньо ефективною і неодноразово призводила до паралічу суспільства.
Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20 - 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі “вождя” і “вчителя”) - головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну непідзвітність народу.
Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідоекратичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний - благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди.
Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР.
Тоталітаризм як систему створювали такі його складові:
Економічна складова. Виявлялася в тому, що особа перебувала у повній залежності від єдиного роботодавця - держави, а практично - від партійно-державно-господарської номенклатури. У її власності були земля, надра, води, ліси, основні засоби виробництва - усі засоби людського існування.
Правова складова. Означала верховенство прав держави над правами власності та свободи людини. Усі правоохоронні органи в “інтересах держави” застосовували будь-які методи, у тому числі й злочинні, порушували права людини, позбавляли її життя.
Організаційна складова. Випливала із всеосяжного і жорстокого централізму влади. Керівним для всіх владних органів був принцип демократичного централізму, який поєднував у собі декораційним демократизм із жорсткою централізацією влади, підкоренням меншості інтересам більшості, нижчих органів - вищим, напіввійськовою дисципліною. В установах, на підприємствах діяв принцип єдиноначальства з широкими дискреційними (франц. discretionnaire - залежний від власного розсуду) повноваженнями керівників. Уся організаційно-управлінська діяльність була конфіденційною, а її документація зберігалась під грифом “таємно”. За її розголошення передбачалася кримінальна та адміністративна відповідальність.
Порядок підлеглості та конфіденційності захищали НКВС, прокуратура, суд, органи партійного контролю. Ефективність усієї цієї системи посилювала діяльність політорганів, партійних, профспілкових, піонерських та інших організацій, преса, радіо, кінематограф.
Соціально-психологічна складова. Забезпечувала домінування пропартійної громадської думки. Економічні, організаційні, ідеологічні, правові аспекти тотального контролю за діяльністю і поведінкою людей через чисельні соціально-психологічні механізми (громадську думку, міжособистісне спілкування, психологічний вплив, навіювання, наслідування, конформізм та страх) формували легіони ідейних і платних донощиків, пристосуванців, які пильно стежили за поведінкою та діяльністю найближчого оточення. Доноси були поширеним явищем через запровадження кримінально-правової відповідальності за недонесення про підготовку чи скоєння злочинів. Донощиків вважали героями (Павлик Морозов).
Оперативна складова. Містила в собі таємне та явне, державне стеження за всіма, особливо тими людьми, які вибивались з колони “будівників комунізму”.
Репресивна складова. Інтегрувала та вінчала тотальний контроль. Вона була останньою, але не єдиною “інстанцією”, що утримувала народ і кожну окрему людину в страху перед порушенням партійно-державних приписів. Адже збереження і зміцнення тотального режиму передбачало насилля, застосування терору як засобу внутрішньої політики.
Радянський тоталітарний режим характеризувався також тенденцією до мілітаризації суспільства, нагнітанням психозу щодо пошуку ворогів, вірогідного нападу капіталістичного оточення, що, в свою чергу, породжувало агресивну зовнішню політику.
Тоталітаризм передбачає домінування державного над особистим, поглинання державою індивіда. Від громадян вимагалась не просто лояльність, а активна відданість, ентузіазм щодо режиму.
Встановлення і панування тоталітарного режиму в Україні у 20 - 30-ті роки було великою трагедією українського народу, спричинило величезні людські жертви, деформацію природного плину історії.
2 Основні етапи сталінських репресій в Україні, їх зміст та наслідки

У 1928 р. чекісти вигадали в своїх кабінетах “шкідницьку” організацію з господарників та інженерів, які працювали в кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Ці фахівці найбільше протестували проти надвисоких темпів виробництва, які раз у раз призводили до тяжких аварій. Над “шахтинцями” - в основному фахівцями з Донбасу - провели показовий судовий процес, звинувативши їх у шкідництві.
Після “шахтинської справи” розпочалося організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами (“спецежерство”). У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям “шкідництва”. В Україні масові репресії проти господарників і фахівців відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В.Балицького.
Багаторічне переслідування фахівців непролетарського походження врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. Їхнє місце в промисловості зайняли робітники-висуванці або фахівці, спішно підготовлені на курсах, у технікумах, в інститутах.
Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні: перша - 1929-1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація УАПЦ, процес СВУ); друга - 1932-1934 рр. (штучний голод, постишевський терор, “кіровська хвиля”) і третя - 1936-1938 рр (так званий Великий Терор).
1929-1931 рр.
Першою жертвою масового терору стало селянство. Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу” (за офіційними статистикою, в Україна до куркульства в 1927 р. було зараховано 4%, а в 1929 р. - 1,4% сільського населення). Куркулями оголосили найбільш працьовитих і культурних господарів, які власною працею досягли відносного добробуту і не відчували бажання вступати в колгосп. Репресували не лише заможних селян, а й середняків і навіть деяких бідняків, яких називали “підкуркульниками”. Починаючи з зими 1929/30 рр. сотні тисяч селянських сімей були вивезені в Сибір і на північ, де багато “спецпереселенців”, особливо дітей, загинули від голоду, холоду і хвороб.
Невідступно переслідували Українську Автокефальну Православну Церкву, відроджену 1921 року. “… Вона проголосила себе “автокефальною”, незалежною від московського церковного руху, - писав про УАПЦ В.Липківський, - а незалежність церковна криє в собі і думку про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радвлада проти всякої національної свідомості, особливо української”. Тому перед тим, як знищити УАПЦ (ув'язнення всіх єпископів, тисяч священників і мирян, закриття всіх парафій), більшовицька влада вдалася до узвичаєного методу - вирішила скомпроментувати УАПЦ, пов'язавши її діяльність з вигаданою антирадянською організацією “Спілка визволення України”. Процес над нею, інспірований ЦК КП(б)У і ДПУ УРСР і диригований з Кремля і Луб'янки, став генерал и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.