На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Початок княжого правлння на Київськй Рус та полтичний устрй. Питання деологчного забезпечення князвської влади. Особливост суспльно-полтичної думки пероду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспльно-полтичної думки псля його смерт.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 27.10.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


27
Суспільно-політичні погляди правителів Київської Русі.
ПЛАН

    Вступ 3
    1. Початок князівського правління на Київській Русі 4
    2. Політичний устрій Київської Русі 5
    3. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади 6
    4. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого 7
    5. Розвиток суспільно-політичної думки після смерті Ярослава Мудрого 13
    Висновок 18
    Список використаної літератури 20

Вступ

Україна завжди прагла волі, писав колись великий французький філософ Вольтер, визначаючи фактично українську національну ідею. До волі, що не завжди асоціювалась з власною державністю. Однак, уроки історії навчили нас, що власна держава хоч і не гарантує кожному вирішення всіх його проблем, але без неї повноцінної свободи бути не може.

Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі відображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народних мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.

Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в "Слові про закон і благодать" Іларіона, "Повісті врем'яних літ", творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського), представників національно-державницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. Дорошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовження в працях наших сучасників.

Початок систематичному дослідженню історії української політичної думки та ролі і місця в ній державницької ідеї покладено працею Ю. Охрімовича "Розвиток української національно-політичної думки", що побачила світ у Києві буремного 1918 року. Вона була позначена як перший том задуманого дослідження, однак автор не зміг продовжити роботу загинувши у вирі революції 1917-1920 рр. У цьому дослідженні Ю. Охрімович зробив спробу проаналізувати основні політичні ідеї, що панували серед українства в XIX ст. Його оцінки та методологічний підхід мали надзвичайно потужний вплив на подальші дослідження.

Із здобуттям Україною 1991 року незалежності з'явилось багато досліджень, що претендують на значний ступінь об'єктивності і є спробами критично переосмислити попередній досвід, зрозуміти причини історичних поразок, виявити похибки ідеології, дати основу для формування надійної бази діяльності нинішніх українських політичних еліт та широких мас населення.

Серед цих досліджень необхідно виділити роботи присвячені історії української державності О. Апанович, В. Гончаренка, С. Грабовського, Я. Грицака, О. Дергачова, А. Коцура, В. Кременя, О. Мироненка, О. Онуфрієнка, Ю. Павленка, В. Шевчука, А. Слюсаренка, В. Смолія, С. Ставрояні, В.

1. Початок князівського правління на Київській Русі

Вчений-політолог української діаспори З. Книш, говорячи про провідну ідею українського політичного мислення і посилаючись на В. Антоновича, відзначав: "В українському народі перемагала завжди ідея суспільного демократизму з признанням рівних прав кожної одиниці в суспільстві і вічним прямуванням до волі. Здійснити цієї ідеї українському народу не довелось, ми тільки спостерігаємо, як він від тисячоліття до неї інстинктивно прямує. У давнину вона позначалася вічовим устроєм, розвиненням виборного устрою в церкві і колегіальними виборними судами. Високо розвинулася вона за козаччини, головно на Запоріжжі, де вся старшина була виборна і джерело влади було в козацькій раді, в якій кожен мав рівне право".

882 року Київ захопив ватажок варяжської дружини Олег і знищив представників місцевої династії Києвичів -- Аскольда та Діра. Але він не пішов на повну зміну державної організації, а, навпаки, направив всі свої зусилля на адаптацію до місцевих умов і традицій. Олег продовжив політику на забезпечення вигідних умов торгівлі як з Візантією (похід на Константинополь 907 року і договори з Візантією 907 та 911 років), так і з країнами арабського Сходу (походи 909-910 та 912-913 років на Каспій). Цю ж політику продовжував і його наступник князь Ігор.

Військові походи Олега та Ігоря свідчать про швидке зростання могутності державної організації Київської Русі. Так у поході 907 року прийняло участь, за оцінками істориків, близько 80 тисяч воїнів, у поході на Каспій 912-913 рр. -- 50 тисяч. Однак внутрішня організованість держави за їх князювання була доволі примітивною. Відносини князівської влади з основною масою землеробського населення зводились, в основному, до збирання данини, яка не мала якихось чітко визначених розмірів. Це викликало незадоволення та спротив населення, що проявлялось у втечах на нові колонізаційні землі як на півдні, так і на північному сході, а також приводило до конфліктів з місцевою знаттю. Внаслідок одного з таких конфліктів у 945 році деревляни вбили князя великого київського Ігоря.

Значну реформу державного устрою провела наступниця Ігоря княгиня Ольга. Вона унормувала розміри податків та повинності (так звані "уроки та устави"), впорядкувала відносини між київською та місцевими владами, роблячи акцент на раціоналізацію господарських відносин, структурувала всю систему влади. В області зовнішньої політики Ольга продовжувала відстоювати торгівельні інтереси держави, але вже не військовими, а переважно мирними засобами, підтримуючи регулярні відносини з найбільшими державами тогочасної Європи -- Візантією та Священною Римською імперією.

Говорячи про особливості становлення організації державної влади в Київській Русі видатний український історик М. Грушевський зазначав:

"Українські землі, відколи застає їх історія, бачимо ми, що до політичного устрою, в становленні двоїстості. Перший елємент -- се земські обивателі, "людіє", земля", се-б то, концентрація міст, з гегемонією головного міста ("город", "город старійший"), з вічем, яко заступником громади сього міста. Другий елемент -- се князь. Третій -- його "дружина", або інакше -- "бояре", "мужі", отроки". Сі два останніх елєменти в нормальних відносинах бувають тісно зв'язані межи собою і солідарні, так що у відносинах громадсько-політичних маємо дві основні групи: землю -- і князя з дружиною його. Сі дві ... групи ніколи не лучають ся в одно тіло, не перестають почувати себе як щось окреме, відрубне одне від одного".

2. Політичний устрій Київської Русі

Політичний устрій Київської Русі цього часу характеризується подальшим наростанням суперечностей у розвитку двох тенденцій політичного життя -- прагнення до встановлення сильної, одноосібної влади та народоправства. Значне посилення князівської влади за часів наступників Ольги -- Святослава і Володимира, внаслідок вдалих військових походів, розширення території та підкорення оточуючих племен, різко звужували можливості функціонування інституцій, що забезпечували народоправство. Віче, як форма реалізації самоуправління народу, була витіснена на північні терени держави (Новгород, певний час Псков) і майже не згадується в київських літописах. Князь видається майже не обмеженим у своїй владі і лише інколи радиться з вічем.

На думку З. Книша "В скорому часі закріпився княжий лад і прибрав форми монархії, але дещо відмінної в своїх основах та суспільному ладі, на якому вона спиралася, від сучасних собі монархій західньо-європейських". При цьому, характеризуючи особливості князівської влади в Київській Русі, він додає: "Князь був монархом дідичним, цебто його влада переходила з батька на сина. Ішла весь час боротьба між князем і вічем, що справді зовсім стратило своє значення, але не переставало існувати, традиція якого збереглася і як тільки ослабала княжа сила, голосилося до слова віче. Отже, князь не був виборним монархом, джерелом його влади не була воля народу, тільки сама в собі інституція княжої влади, вона була не від людей, тільки від Бога".

У той же час, хоча роль віча в суспільному житті центральних земель Київської Русі стає не такою помітною, воно продовжує існувати. При чому саме за вічем іноді залишається "останнє слово" у вирішенні найважливіших питань державного життя. У критичних ситуаціях, коли саме і виявляється сутність тих чи інших явищ, віче могло не лише радити князеві, вимагати від нього якихось дій, а й, у випадку якщо князь не хотів чи не міг виконувати рішення віча, заміняти його на іншого.

Як зазначає сам З. Книш "Були випадки, хоч і рідкі, що віче скидало князя з престолу та покликало іншого на його місце. Це залежало найбільш від того, чи мало віче за собою силу, щоб таке рішення провести в життя. В році 1068 віче вигнало з Києва князя Ізяслава Ярославича і настановило князем Всеслава з династії князів полоцьких...". Крім того кияни 1113 року закликають на княжий престол Володимира Мономаха, щоб не допустити до влади Ярослава Святополковича, 1146 року закликають Ізяслава, щоб вигнав з Києва Ігоря і таке інше.

У літературі радянського періоду традиційною була думка, що вічовий устрій зберіг свою силу лише в північній частині Київської Русі -- в Новгороді та Пскові, у той час як в центрі князівська влада домінувала абсолютно. Однак, як бачимо при більш уважному прочитанні літописних пам'яток, це не зовсім так. Віче втручалось у життя держави і в Києві і робило це не з формальних приводів, а при вирішенні найважливіших питань. Те, що про діяльність віча в Києві ми зустрічаємо в літописах значно менше згадок ніж про новгородське можна пояснити тим фактом, що літописи велись при княжих дворах чи при монастирях, теж залежних від князівської ласки, і "замовники" літописання зовсім не були зацікавленими у прославлянні суспільного інституту, що протистояв абсолютності князівської влади. Про віче згадувалось лише в крайніх випадках -- під час описання смут, повстань, зміни володарів на престолі.

При цьому, антикнязівські повстання зовсім не були виступами проти самого інституту князівської влади. На думку М. Грушевського "Вони звертають ся завсіди проти особи того чи иншого князя, а не проти князівського інституту... Взагалі князя вважали за елємент в громадському устрої не минуче потрібний; земля завсіди піклувалась мати собі князя, й без нього почувала себе ніяково".

Князь був невід'ємним елементом організації влади в епоху Київської Русі. Існуюча політична традиція вимагала існування князівського інституту, але на відміну від традицій західноєвропейських суспільна думка як носія сакральної влади розглядала не якогось конкретного князя, а весь княжий рід, династію. Як зазначає О. П. Толочко "Головним у давньоруських поглядах на сутність державної влади було переконання в тому, що суб'єктом влади і пов'язаної з нею земельної власності був не один якийсь князь, нехай навіть київський, а весь княжий рід, по відношенню до якого окремий його представник виступав в ролі окремого тримателя".

Причому така традиція не є виключно києворуською. Подібні погляди на проблему спадковості княжої влади у слов'ян висловлював ще в середині XIX відомий діяч Кирило-Мефодієвського Товариства М. Гулак, який у праці "Юридичний побут поморських слов'ян" відзначав, що, наприклад, у чехів влада знаходилась в роду Пшемиславичів, але лише вибір народу робив того, чи іншого претендента справжнім князем. Причину ж необхідності існування інституту князівської влади він виводив з уявлень давніх слов'ян про харизматичність князівського роду.

3. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади

Утвердження князівської влади в київській метрополії вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Дати його могла нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча та забезпечити станові привілеї соціальним верствам, що служили опорою монархії. Такою новою релігією стало християнство.

Класичною в науковій літературі є версія хрещення Київської Русі князем Володимиром 988 року. Однак існує і альтернативна думка, яку обстоює ряд істориків, зокрема Б. Рибаков та М. Брайчевський. Проаналізувавши літописні зводи та хроніки європейських та арабських істориків X та XI сторіч, останній робить однозначний висновок: "В іноземних джерелах відсутні відомості щодо хрещення Русі близько 988 року". І додає: "Відсутність в іноземних джерелах відомостей про Володимирове хрещення Русі пояснюється тим, що вперше офіційний акт запровадження християнства у Київській державі відбулося у 860 році за Аскольда". Академік Б. Рибаков також вважає, що енцикліка константинопольського патріарха Фотія підкреслювала, що в 60-ті роки IX століття хрестилась саме Аскольдова Русь.

Питання про час хрещення Русі має важливе значення для розуміння багатьох писемних пам'яток, що збереглися до нашого часу і на основі яких ми можемо робити висновки про характер політичного світогляду наших предків, про їх цілі та уподобання, про ту ідеологію яка піднесла Київську Русь в ряд наймогутніших держав європейського середньовіччя.

На жаль до нашого часу дійшла відносно незначна кількість писемних джерел тієї доби. До того ж вони збереглися у вигляді пізніших списків, що не є тотожними одне з одним, містять певні суперечності та неточності. Крім того, стародавні писемні пам'ятки досить часто фальсифікувались на догоду вимогам замовників чи й пізніших правителів.

Якщо залишити поза увагою такі твори як "Велесова книга", автентичність якої все ще викликає сумнів у багатьох вчених, чи "Аскольдів літопис", який існує лише в реконструкціях істориків, то перші відомі нам пам'ятки, на основі яких можна судити про те які проблеми політичного життя хвилювали наших предків відносяться до часів правління сина Володимира Великого -- Ярослава Мудрого.

4. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого

Період князювання Ярослава Мудрого недаремно вважається часом найбільшої могутності Київської Русі. Якщо Володимиру, щоб добитись визнання тогочасною Європою і одружитись з візантійською принцесою доводилось брати штурмом Херсонес Таврійський, то Ярослав отримав прізвисько "тестя Європи" -- так багато було бажаючих отримати "руку і серце" його дочок серед європейських монархів.

Ярослав Мудрий засновував міста, будував церкви та монастирі, домагався від константинопольської патріархії канонізації перших святих Київської Русі. "Важливим компонентом ідеологічної програми Ярослава Мудрого були заходи щодо розвитку літератури і книжкової справи. Піклуванням великого князя при Софійському соборі утворилась своєрідна академія -- гурток добре підготовлених книжників та вчених, зайнятих не лише перекладами з грецької, а й укладанням нових літературних творів, покликаних втілити й пропагувати теоретичну платформу доби... Визначним лідером академії був Іларіон, який 1051 року став митрополитом" .

Як зазначає російський вчений А. І. Абрамов "... Іларіон був філософствуючим богословом, соціально ангажованим і включеним в церковно-політичну діяльність епохи Ярослава Мудрого". Іларіон був пресвітером княжої церкви у Берестові, визначним ученим, громадським діячем, близьким соратником Ярослава Мудрого. Саме завдяки старанням останнього, навіть в супереч волі константинопольської патріархії, собор єпископів Київської Русі 1051 року обрав Іларіона митрополитом -- першим на цій посаді вихідцем з русичів.

Найбільш відомою роботою Іларіона, що дійшла до нашого часу є "Слово про закон і благодать" написане в період між 1037 і 1050 роками у Києві. У ній сформовано основні проблеми які стануть висхідними для політичної думки княжої доби і будуть так чи інакше інтерпретуватись наступниками цього визначного мислителя.

Твір, присвячений, на перший погляд, здавалося б традиційній для богослужебних проповідей темі, є в дійсності наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них -- проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії.

30-40 роки XI сторіччя відзначались значною напругою у відносинах цих двох наймогутніших держав на сході Європи. Візантія, висунувши концепцію "наступності імперій", намагалась поширити свій вплив на країни, що отримали від неї християнство східного зразка. І вплив не лише духовний, а й політичний.

Як зазначає О. П. Толочко: "Думка про суперматію імператора всіма властителями християнського світу грунтувалась на ідеї наступності імперій (translatio imperii), де царство Ветхого Завіту втілилось у владі римських імператорів, а від них перейшло до візантійських. Історичною і провіденціальною місією Візантії як єдино законної імперії було, таким чином, збирати воєдино і здійснювати всю владу у всьому цивілізованому світі. Добре відомими є погляди, що витікають з цього, на світопорядок як піраміду підлеглості всіх інших монархів імператору Нового Риму". Кожен володар у православному світі отримував не лише грецьких священиків, а й відповідне місце у світській урядовій ієрархії візантійської імперії.

Подібна ідея вже в часи свого виникнення не відбивала в повній мірі реалії розкладу політичних сил тогочасної Європи і викликала значне несприйняття багатьох європейських монархів. Серед невдоволених були й володарі києворуської держави, що у Х-ХІ сторіччі швидко набирала політичної ваги і виходила в ряд найпотужніших на Європейському континенті.

Наскрізною ідеєю "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією. Ним була "створена цікава концепція загальнолюдської історії, що базувалася на неоплатонічній філософській основі... Проектуючи неоплатонічну онтологію в сферу соціального поступу, Іларіон вводить поняття закону і благодаті як двох ступенів озаріння, що визначають головний зміст всесвітньої історії".

Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне зовнішнє настановлення, розпорядження яке регулює діяльність людей до осягнення ними істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку суспільства. Однак закон не протистоїть істині, дотримання закону є шляхом до отримання істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істинною, так і рабство -- свободою.

Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті -- теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.

Як вважає М. Брайчевський саме "На цій основі будується і політична платформа Іларіонового твору -- питання про місце Русі у всесвітній історії та в системі християнської Ойкумени. Утвердження думки про велич народу і Київської держави знаходить у нього патетичне обгрунтування. Іларіон підкреслює, що й до християнізації Русь була "вЂдома и слишима єсть всеми конци". Особливої слави вона досягла після приєднання до "благодаті". Русь не потребує нічиєї оцінки, не кажучи вже про зверхність; кожне панування в принципі протирічить "благодаті", тобто свободі" .

Іларіон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також думку про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, і благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а іудеї відвернені".

Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили політичної загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі. Як зазначає російський дослідник В. Мільков "З християнської теорії рівності Іларіон зробив корисний для Русі висновок: не претендуючи на першість (що й "погубило" іудеїв), він поставив руський і інші "нові народи" в один ряд зі старими, багатими християнською традицією і досягненнями. Сучасники Іларіона завоювали це право силою зброї. Є підстави в такому розвитку думки бачити певною мірою антивізантійську загостреність"

Саме з цими "новими народами" пов'язує Іларіон подальший прогрес людства, встановлення царства істини і благодаті Божої: "Подобає благодаті і істині на нових людей сіяти. Оскільки "не вливають -- по слову господньому, -- вина нового, благодатного вчення, в міхи старі, в іудействі поношені, якщо прорвуться міхи, то вино проллється". Якщо вже не зумів подоби закону утримати, багатократно поклоняючись ідолам, то як істинній благодаті утримати вчення? Але для нового вчення -- нові міхи, нові народи. І збережеться і те й друге".

Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його вчинків з діями імператора Костянтина.

Володимир, за Іларіоном, великий правитель великої країни, що походить з давнього княжого роду. "Цей каган наш Володимир, славний від славних народився, благородний від благородних... І будучи самодержцем землі своєї, підкорив собі навколішні країни..." . При цьому використання титулу "каган" повинно було підкреслити самодостатність князівської влади, їх невключеність у візантійську імперську ієрархію, а отже, і рівність з імператорами Східної Римської імперії.

Іларіон відзначає, що Володимир вирізняється серед інших володарів світу. Говорячи про діяльність апостолів по розповсюдженню Христової віри, про ті труднощі, які вони змушені були долати, щоб переконати світських володарів прийняти істинну віру, софійський книжник підкреслює: "Ти ж ні закону, ні пророків не читавши, розп'ятому поклонився... Інші царі і властителі, що бачили як все це здійснювалось святими мужами, не лише не вірили їм, але на муки і страждання віддавали їх. Ти ж, о блаженний, без всього цього прийшов до Христа, тільки по благому розумінню і гостроті розуму..." .

При цьому особливо підк и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.