На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Курс на прискорення, прийнятий на XXVII з'їзд КПРС, його сутнсть особливост, основн причини прийняття та значення в подальшому полтичному житт України. Розробка планв розвязання соцальних проблем. Стан економки в другй половин 80-х рокв.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: История. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


44
План

Вступ
1. Рішення ХХVІІ з'їзду КПРС і ХХVІІ з'їзду компартії України
2. Стан економіки України в другій половині 80_х років
3. Спроби політичних реформ і зростання активності суспільства
4. Початок формування багатопартійності в Україні
Висновок
Використана література
Вступ
Смерть Леоніда Брежнєва у 1982 р. поклала початок перехідному періодові в радянському керівництві. Безпосереднім наступником Брежнєва став досвідчений політик Юрій Андропов, колишній голова КДБ, який, здавалося, був готовий до проведення певних змін. Коли він помер, пробувши при владі менш як два роки, його місце заступив старий і немічний Костянтин Черненко - представник старого режиму, який не бажав здійснювати реформи, що їх так нагально потребував Радянський Союз. Але й він незабаром після приходу до влади помер. Ситуація, за якої один за одним умирають перестарілі радянські лідери, з усією очевидністю виявила потребу в молодшому, енергійнішому й новаторському керівництві. Становище в країні не могло не позначитися на настроях керівної верхівки. Все ширше коло представників партійно-державного апарату почало розуміти, що на головних напрямах науково-технічного прогресу, за рівнем життя населення СРСР значно відставав від розвинутих держав Заходу, що країна не спроможна належним чином реагувати на глобальні проблеми, котрі постали перед людством - екологічну, продовольчу, збереження миру і життя на планеті. Соціально-економічна криза вимагала корінних змін у всіх сферах життя суспільства. В противному разі - перетворення СРСР на слаборозвинуту країну, а це в свою чергу, могло спровокувати стихійний соціальний вибух величезної сили і непередбачених наслідків. Таким чином, від соціально-економічних змін залежало життя радянської системи та існування СРСР як єдиної централізованої держави. В результаті у 1985 р. для проведення в СРСР нового курсу керівники партії обрали протеже Андронова Михайла Горбачова. З його приходом до влади на арену вийшла нова генерація партійних апаратників. Розумний і прагматичний Горбачов та його прибічники були першим поколінням радянських лідерів, котрі висунулися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на глибоко ешелонований опір партійних консерваторів і суспільства в цілому, Горбачов розпочав компанію перебудови радянської системи й особливо її застійної економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу. Щоб досягти цієї мети, він проголосив новий, демократичний стиль керівництва, створюючи враження більшої доступності й наближеності його режиму до народу, закликаючи до гласності в управлінні державного та плюралізму думок у рамках соціалістичного вибору.
Новий генсек ЦК КПРС М. Горбачов, обраний на цю посаду у березні 1985 р., виступив перед учасниками пленуму з пропозицією прискорити науково-технічний прогрес, а на цій основі форсувати соціально економічний розвиток СРСР. Відставання в науці та техніці було настільки очевидним, а його наслідки - настільки згубними, що, здавалося, варто покращити стан справ у цій сфері, дещо поліпшити управління народним господарством, зміцнити дисципліну, і швидкі темпи розвитку будуть забезпечені без глибоких змін в економічному і політичному житті, у межах існуючої соціально-економічної системи. Адже науково-технічна революція - і це вагомо підтверджував досвід розвинутих капіталістичних кран - давала можливість значно підвищити продуктивність праці за порівняно короткий час.
«Широко використовуючи досягнення науково-технічно революції, привівши форми соціалістичного господарства відповідно до сучасних умов і потреб, ми повинні добитися істотного прискорення соціально-економічного прогресу. Іншого шляху просто немає», - відзначалося на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС.
Термін «перебудова» у доповіді М. Горбачова на пленумі означав лише покращення управління господарським механізмом, тобто використовувався у досить обмеженому, вузькому розумінні. Але поступово цей термін став наповнюватися новим змістом, означаючи оновлення, модернізацію всіх сфер життя, «очищення» соціалізму від негативних нашарувань минулого, надання йому гуманного, привабливого для народу вигляду.
1. Рішення ХХVІІ з'їзду КПРС і ХХVІІ з'їзду компартії України

Курс на «прискорення» був підтверджений на XXVІІ з'їзді КПРС, що відбувся у 1986 р. З'їзд прийняв постанову - «Основні напрями економічного і соціального розвитку СРСР на 1986-1990 рр. і на період до 2000 року. Ставилося завдання: за три п'ятирічки створити виробничий потенціал, що приблизно дорівнював би вже накопиченому за роки радянської влади. Подвоєння національного доходу передбачалося забезпечити за рахунок підвищення в 2,3-2,5 рази продуктивності праці.
ХХVІІ з'їзд КПУ схвалив без жодних змін усі проекти документів ХХVІІ з'їду КПРС, конкретизувавши їх відповідно до політики центру щодо України, аналізуючи рішення ХХVІІ з'їзду КПРС і ХХVІІ з'їзду Компартії України, економісти й історики наголошують на двох їхніх найважливіших особливостях.
По-перше, передбачуваних показників досягти було неможливо. Переобтяжене величезним вантажем невирішених проблем, народне господарство СРСР було неспроможне на такий потужний ривок. По суті накреслені в рішеннях цих з'їздів перспективи були черговою пустою декларацією, за допомогою якої керівництво КПРС намагалося зберегти контроль над суспільством.
По-друге, нічого принципово нового в економічне становище України ці плани не вносили. Величезні кошти передбачалося використати не стільки на технічне переозброєння і структурну перебудову економіки, скільки на створення нових виробничих потужностей в електроенергетиці, галузях важкої промисловості та хімічної індустрій. Намагаючись якнайшвидше досягти максимального результату, центр передбачав розмістити в Україні з й оптимальними природно-кліматичними умовами, готовою виробничою і соціальною інфраструктурою, кваліфікованим кадровим потенціалом максимальну кількість нових підприємств. Ця політика, започаткована ще в 30-ті рр., продовжувалася до кінця ХХ ст.
Чи не єдиною вдалою спробою такого реформування економіки стало впровадження та широке пропагування економічного експерименту на Сумському машинобудівному об'єднанні ім. Фрунзе. Його суть полягала у зрослій самостійності та наданні підприємству права розпоряджатись отриманими прибутками після сплати обов'язкових податків. Але цей досвід поширення так і не набув.
Плани розв'язання соціальних проблем
Спираючись на рішення квітневого (1985 р.) пленуму, партійно-державне керівництво сподівалося вирішити також і гострі соціальні проблеми. У квітні 1986 р. ЦК КПРС прийняв постанову про основні напрями розв'язання житлової проблеми. Громадянам СРСР було оголошено, що до 2000 року кожна сім'я матиме окрему квартиру або будинок. Необхідного економічного обґрунтування ця постанова не мала. Відповідно до традицій радянської системи населення мало сприймати її на віру, проявляючи належний у таких випадках «ентузіазм і захоплення».
Того ж року було оголошено про прийняття «Комплексної програми розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг на 1986-2000 рр.», якою передбачалося забезпечення предметами повсякденного вжитку і послугами всіх жителів країни, ліквідацію дефіцитів і черг. Важливою передумовою цього вважалося успішне виконання Продовольчої програми, проголошеної у травні 1982 р., а в УРСР - в листопаді того ж року.
Відсуваючи на майбутнє вирішення проблем підвищення добробуту і створення нормальних житлових умов, влада вже в 1985 р. в директивному порядку стала впроваджувати в побут населення так званий «здоровий спосіб життя». В червні 1985 р. набула чинності постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про боротьбу з алкоголізмом та його негативними наслідками. Виконання цієї постанови супроводжувалося безліччю абсолютно непродуманих заходів, від яких через деякий час довелося відмовитися. Крім того, збитки від необдуманого соціального експерименту були величезними: державна казна в Україні недобрала близько 10 млрд. крб., були вирубані під корінь десятки тисяч гектарів першокласних виноградників, садових насаджень, закриті виноробні виробництва. Алкоголізм подолати не вдалося, зате широкого розповсюдження набули токсикоманія і наркоманія.
Спроби реформування суспільно-політичного життя
Одночасно вище партійно-державне керівництво здійснювало деякі кроки в напрямку оздоровлення суспільно-політичного життя, усунення найбільш кричущої несправедливості. Так, воно наважилося у кінці 1986 р. повернути з горьківського заслання до Москви всесвітньо відомого російського правозахисника А. Сахарова. Почалося звільнення політв'язнів. Характерно, що репресовані за «антирадянську діяльність» в Україні були випущені на волю пізніше. Як правило, вони одержували принизливу пропозицію написати прохання про помилування. Це фактично означало - перекреслити свою минулу діяльність і виправдати поведінку властей. Громадянська совість більшості українських правозахисників не дозволяла їм цього зробити, вони на це не йшли.
З ініціативи партійних верхів відбувалося оновлення апарату, він очищався від корумпованих елементів і найконсервативніших представників застійних часів. У січні 1987 р. Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про перебудову і кадрову політику партії. Рішення пленуму свідчили про те, що причину тяжкого становища суспільства партія вбачала головним чином у суб'єктивних чинниках. Але разом з тим було зроблено крок і до подальшого усвідомлення глибинних причин кризи: з'являється поняття «механізм гальмування».
Під безпосереднім впливом січневого Пленуму ЦК КПРС, рішення якого населення України зустріло з великою надією, стали відбуватися деякі зміни у партійному керівництві республіки. У січні _ березні 1987 р. було звільнено з посад за «послаблення керівництва» обласними парторганізаціями і «допущені в роботі недоліки» перших секретарів Ворошиловградського, Дніпропетровського і Львівського обкомів партії. З'являється практика виборів партійних керівників таємним голосуванням з кількох кандидатур, альтернативно.
Кадрові зміни відбулися й у вищих ешелонах партійно-державного керівництва. В липні 1987 р. за власним бажанням у зв'язку з погіршенням стану здоров'я з посади Голови Ради Міністрів республіки звільнено О.П. Ляшка. Керівником уряду республіки став досвідчений господарник, Голова держплану УРСР В.А. Масол. Крім Голови Ради Міністрів, замінені 5 його заступників, 7 міністрів, б голів держкомітетів.
Почалися спроби демократизації виборчої системи. 12 березня 1987 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла безпрецедентне у радянській історії рішення про проведення, в експериментальному порядку, виборів до місцевих Рад народних депутатів по багатомандатних виборчих округах. Це дало можливість на більш демократичних засадах провести вибори до місцевих Рад. У ході підготовки до виборів на 527,8 тис. депутатських місць було запропоновано понад мільйон кандидатур; на альтернативній основі обрано 275 голів і секретарів виконкомів різних рівнів.
У 1987 р. започатковано утвердження виборних засад в управлінні промисловими підприємствами. Січневий Пленум ЦК КПРС виступив з пропозицією узаконити практику формування адміністрації на конкурсній основі. З січня 1986 р. до початку 1988 р. у республіці за таким принципом було обрано 2 тис. директорів підприємств і 88 тис. керівників середньої ланки. 1987 рік ознаменувався наростанням темпів перетворень, поглибленням їхнього змісту. Він став підсумковим щодо заходів, які навіть сам ініціатор перебудови М. Горбачов пізніше назвав «косметичними».
Поглиблення перебудови
Усвідомлення необхідності поглиблення перебудови засвідчила робота Пленумів ЦК КПРС, які відбулися у 1987 р., виступи М. Горбачова, інших керівників партії і держави, публікації відомих економістів, філософів, публіцистів. Про зміни, які відбувалися в СРСР, стали говорити як «про революційні». У контексті пошуків виходу з кризи, в партії і суспільстві інтенсивно відбувалося переосмислення історичного минулого, критичний аналіз створеного в СРСР соціально-економічного устрою. Вже на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС у ході дискусії було визнано неспроможність існуючої концепції «розвинутого соціалізму». Виникало питання, якщо не у «соціалістично розвинутому», то у якому суспільстві ми живемо? Що, власне, слід перебудовувати?
Досить швидко стали з'являтися відповіді на ці питання. На сторінках науково-публіцистичних видань радянська система стала визначатися як система «казарменого, державного соціалізму», «напівфеодального», а подекуди і просто «феодального соціалізму», «глухий кут історії» і т. ін.
Не залишилося поза увагою і питання стосовно ролі КПРС, з діяльністю якої було пов'язане все післяжовтневе минуле країни. На жовтневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС, присвяченому оцінці Жовтневої революції 1917 р. і 70-річчю радянської влади, генеральний секретар М. Горбачов назвав побудований в СРСР лад «деформованим соціалізмом». Через кілька місяців, у лютому 1988 р., він проголосив відмову «від догматичної, бюрократичної спадщини», яка «не має нічого спільного ні з марксизмом-ленінізмом, ні зі справжнім соціалізмом».
Відмова від традиційного погляду на радянську історію викликала гостру реакцію неосталіністського крила в КПРС. 13 березня 1988 р. у газеті «Советская Россия» була опублікована стаття викладача хімії одного з ленінградських вузів Н. Андрєєвої під характерною назвою «Не могу поступиться принципами». Цю статтю із захопленням зустріли консервативні угруповання партії. Вона була передрукована багатьма місцевими газетами, у тому числі й в Україні, де прихильників Андрєєвої було чимало. За розпорядженням партійних комітетів різних рівнів професійні партійні лектори, активісти товариства «Знання» готували заняття у системі партійно-політичної освіти, лекції, бесіди, які повинні були донести зміст та ідеї статі до кожного громадянина республіки. Назрівав консервативний переворот, відмова від курсу на перебудову. Ситуація різко змінилася після 5 квітня 1988 р., коли газета «Правда» опублікувала редакційну статтю «Принципы перестройки: революционность мышления и действий», яка викривала статтю в «Советской России» як спробу консерваторів почати перегляд партійних рішень, спрямованих на якісне оновлення радянського суспільства, на перебудову. Таким чином, спроба реанімувати уявлення про соціалізм, характерні для сталінських часів, провалилася.
Що ж стосується «справжнього соціалізму», про існування якого говорив М. Горбачов у лютому 1988 р., то поступово вимальовувався його образ як гуманного, демократичного устрою. Саме такий соціалізм, який ще недавно оцінювався в радянському суспільствознавстві як «реформістська теорія», оголошувався ідеалом, метою комуністичної партії. Однак перетворення КПРС в соціал-демократичну партію не відбулося. Навіть останній, ХХVІІІ з'їзд КПРС, який відбувся влітку 1990 р., прийнявши програмну заяву «до гуманного, демократичного соціалізму», проголосив КПРС партією «соціалістичного вибору і комуністичної перспективи».
Але програмна заява КПРС так і не стала платформою, яка б об'єднала все суспільство, чи навіть - усіх комуністів. Перебудова супроводжувалась диференціацією інтересів різних груп населення, які не могли бути передбачені в програмі однієї партії. Оцінюючи історичний досвід СРСР, частина населення (насамперед інтелігенція) стала схилятися до висновку, що справа не в деформації марксистсько-ленінського вчення, а в утопічності, неможливості реалізації комуністичних ідей взагалі. У вирі усіх цих подій перебувала і УРСР.
Падіння авторитету КП України
Подої в політичному житті України на початку перебування при владі М. Горбачова були відгомоном того, що відбувалося у Москві і деяких інших регіонах СРСР. Люди з великою увагою прислухалися до того, що говорять М. Горбачов, його оточення, інші керівники, до повідомлень центральних газет та популярних програм центрального телебачення, і дивувалися мовчазності в Україні. Виникало закономірне питання - чому республіканські політичні діячі і преса в кращому випадку тільки повторюють те, що вже сказано в центрі, а частіше роблять вигляд, що в країні нічого не відбувається?
Особливо яскраво продемонстрував це ХХVІІ з'їзд Комуністичної парті України (лютий 1986 р.), який за рішеннями й характером обговорюваних питань мало чим відрізнявся від «застійного» ХХVІ з'їзду КПУ. ХХVІІ з'їзд комуністів республіки разюче відрізнявся від ХХVІІ з'їзду КПРС, який сприяв повороту партії й суспільства до реалістичнішої оцінки стану речей. І справа не в тому, що з'їзд у Києві відбувався напередодні форуму в Москві. У теоретичному плані він означав крок назад порівняно з рівнем обговорення суспільно-політичних питань тут, в Україні, ще у червні 1985 р., під час приїзду М. Горбачова до Києва і Дніпропетровська. На з'їзді ж Компартії України традиційне самовихваляння чергувалося з не менш традиційними «постановками нових завдань» і пошуками винних у невиконанні попередніх. Усе «новаторство» доповіді першого секретаря ЦК КП України В. Щербицького зводилося до констатації, що «Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС цілеспрямовано і наполегливо займаються назрілими проблемами життя країни, вирішення яких раніше з різних причин нерідко відкладалось».
Загалом же до кінця 80_х рр. сподівання на поліпшення життя в Україні пов'язувалося з Москвою, перебудовою в центрі, За цих умов, на фоні зростаючого демократизму центральної влади, авторитет республіканських партійно - державних структур падав. Це багато в чому зумовило наступне стрімке зниження впливу компартії в республіці, коли на арені політичної боротьби з'явилися нові партії.
Чому ж КП України, яка налічувала понад 3 млн. членів, не тільки не змогла очолити складні й суперечливі процеси перетворень у республіці, а й від самого початку гальмувала їх? Чому вона, зосередивши майже весь інтелектуальний потенціал республіки, навіть не зробила спроби виробити концепцію довгострокового розвитку України, яка за Конституцією СРСР визнавалася суверенною державою, і не спромоглася сформулювати свою, самостійну позицію хоча б стосовно найзлободенніших, життєво важливих для України питань?
Причин цьому кілька і склалися вони історично.
Ще з кінця 20_х рр. над компартією України, як дамоклів меч, висіла підозра в «націоналізмі». Будь-яка спроба полегшити життя народу України без вказівок з Москви, або без погодження з нею, оцінювалося як прояв націоналізму і нещодавно каралися.
За Статутом КПРС і традиціями, які склалися, розробка теоретичних та загальнополітичних питань - це прерогатива ЦК КПРС, його політбюро. Завдання республіканських парторганізацій - лише виконувати відповідні рішення центральних органів партії. ЦК КП України може лише надсилати до Москви свої пропозиції і не має права самостійно приймати рішення, які виходять за межі діючих постанов та інструкцій ЦК КПРС. Не мав такого права і з'їзд компартії України.
Упродовж десятиліть у республіканському партійно-державному апараті виробився своєрідний периферійний тип мислення - «провінціалізм», який не дозволяв або дуже ускладнював оперування загальносоюзними, міжнародними, взагалі - державними категоріями. Таке світосприйняття нав'язувалося інтелігенції, діячам науки, мистецтва, республіканській пресі, телебаченню тощо.
Усе це доповнювалося консерватизмом управлінських кіл. Керівники усіх рангів, як правило, вітали лише ті зміни, які не торкалися їхніх особистих інтересів. А перебудова саме цього і не гарантувала, оскільки передбачала радикальну реформу всієї системи управління.
Зазначені причини унеможливлювали трансформацію компартії України у націонал-комуністичну організацію як провідну політичну силу суверенної України. Вона стала програвати у боротьбі зі своїми політичними опонентами ще до того, як останні оформилися в партії та масові рухи. Реакція КП України на найгостріші питання життя республіки свідчила про незнання тенденцій суспільного розвитку і настроїв народних мас, втратою можливостей належно на них впливати.
Комуністична партія й екологічна катастрофа
По-перше народ України не міг вибачити владі екологічну катастрофу в республіці, апофеозом якої стала страшна чорнобильська трагедія. Непродумана надіндунстралізація Нижньої Наддніпрянщини та Донбасу, інтенсивне спорудження численних штучних «морів» на Дніпрі доповнилося в 70-80-ті рр. побудовою мережі атомних електростанцій у безпосередній близькості від великих міст. Екологічною катастрофою стала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За своїми масштабами, розмірами нанесеної шкоди не лише республіці, а й усьому світові, чорнобильська катастрофа мала справді глобальний характер. Аварія призвела до небаченого забруднення біосфери, біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, появи на території України 30-кілометрової «зони відчуження», масового переселення жителів із забруднених земель в інші регіони республіки. Лише прямі витрати України, яка вимушена фактично повністю взяти на себе справу ліквідації катастрофи на електростанції, що підпорядковувалася у свій час союзному відомству, склали в 1988-1990 рр. у тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. Окрім того, щорічно на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи за рішенням Верховної Ради республіки виділяється понад 5 млрд. крб. Свідченням надзвичайної складності та довго тривалості розв'язання чорнобильського «тугого вузла» стало створення спеціального міністерства у справах Чорнобиля.
Люди ще довго пам'ятатимуть, що саме керівництво компартії і уряду України погодилось на будівництво АЕС неподалік від понад двомільйонного Києва - столиці республіки, що саме воно вивело на забруднені радіацією вулиці столиці багатотисячну демонстрацію киян 1 травня 1986 р., що за його вказівками ретельно приховувалися страшні розміри і жахливі, ще до кінця не вивчені і не пізнані наслідки катастрофи.
Компартія України і національне відродження
Інше важливе питання, значення якого так і не збагнуло керівництво України, - це питання національного відродження.
Усім було відомо, що впродовж десятиліть наступі загальносоюзних чиновників «від культури» на українську культуру відбувався при сприянні тієї ж компартії України, яка за будь-яку ціну прагнула продемонструвати центрові свій «інтернаціоналізм». У результаті мільйони українців відмовилися від української мови, національної культури, не сприйнявши й культуру російську. Для багатьох з них «рідною мовою» став українсько-російський суржик, який віддаляв їх від основ рідної культури і знижував загальнокультурний рівень. Це сприяло формуванню у масовій свідомості українців почуття неповноцінності, меншовартості.
Тоталітарний режим не був зацікавлений у розвитку національних культур, позаяк значно легше управляти однорідною «народною масою», «радянським народом», аніж мати справу окремо з кожною нацією. Тому й міжнаціональні відносини в Україні, як і в інших республіках, будувалися не на природній, культурній, духовній основі, а на основі політичній, ідеологічній. А в цьому криється серйозна небезпека для міжнаціональних відносин, бо надмірна їх політизованість може ледве не кожну соціальну проблему швидко перетворити в національну.
З іншого боку, лише розвиток національних культур і зростання загальної культури створюють природну основу для цивілізованих міжнаціональних стосунків, взаємної поваги і дружби між націями і народами. Крім того, загальний культурний рівень нації є однією з необхідних умов оволодіння надбанням науково - технічно революції, і навпаки, занепад культури загрожує витісненням нації на узбіччя світового прогресу.
Однак, незважаючи на нові тенденції і суспільні потреби, компартія, уряд України продовжували проводити традиційну політику «інтернаціоналізму». Стратегічна лінія КПУ в національному питанні була накреслена ХХУІІ з'їздом і передбачала «послідовні здійснення ленінської національної політики» та «виховання непримиренності до будь-яких проявів національної обмеженості й національного егоїзму». Що ж стосується національних проблем українців і національних меншин, то вони часто попросту ігнорувалися.
У результаті прапор національного відродження українців, євреїв, поляків, росіян представників інших національних меншин в Україні підняла не компартія і уряд України, а опозиційні сили, що забезпечило їм досить широку підтримку і симпатії в масах.
Керівництво КП України було неспроможне знайти шляхи вирішення інших гострих питань життя республіки. Таким чином, подій в Україні стали йти поза і всупереч його бажанням, поза впливом вищих державних інституцій.
2. Стан економіки України в другій половині 80-х років

Прагненням прискорити розвиток народного господарства була позначена економічна політика українського керівництва. Але чіткого плану, втілення цієї політики в життя вироблено так і не було. Новаторські починання не доводилися до кінця, а окремі правильні і сміливі рішення потопали в трясовині старих підходів до розв'язання проблем, не приносячи очікуваних результатів.
Так, у червні 1985 р. було проведено Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу, слідом за якаю Пленум ЦК КП України прийняв постанову про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в республіці. У серпні 1985 р. газета «Правда» опублікувала спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про широке впровадження нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу. «Нові методи» нічого принципово нового не містили і цілком вписувалися у рамки старої командно системи. Нарешті, у листопаді 1985 р, у Києві відбувся Всесоюзний семінар по вивченню досвіду роботи, яка проводиться в Україні щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу. Відповідно до багаторічної традиції, керівництво УРСР намагалося негайно продемонструвати свою підтримку чергової ініціативи центру, причому діяло традиційними, або, як тоді говорили, «випробуваними часом» методами. «Випробувані» методи не були відкинуті й після ХХVІІ з'їзду КПРС і ХХVІІ з'їзду КП України.
У кінці травня 1986 р. «Правда» проінформувала читачів стосовно постанови ЦК КПРС про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами. Цією постановою було започатковано широку й галасливу кампанію, у яку включилися правоохоронні органи, партійні організації, інші громадські об'єднання. Проте в поле їх зору рідко потрапляли крадії чи хабарники, високопоставлені рвачі і «комбінатори». Найчастіше переслідували тих, хто вирощував на присадибній ділянці і продавав свіжу городину, власноручно виготовлені предмети господарського вжитку, одяг і взуття, надавав різні послуги, щось ремонтував чи налагоджував. Таким чином, переслідували тих, кого за наявності здорового глузду слід було всіляко підтримувати.
Усе це свідчило про прагнення ініціаторів «прискорення» вести його у рамках традиційних виробничих відносин, очищених від «негативних» нашарувань, під якими розумілася будь-яка не контрольована державою ініціатива у сфері господарського життя.
Але наміри керівництва суперечили життєвим реаліям. Горбачовське «прискорення» не могло дати відчутного результату без глибоких якісних зрушень у системі виробничих відносин, розкріпачення особисто ініціативи виробника, перебудови економіки на ринкових засадах.
Єдиним помітним заходом у цьому напрямку був Закон Верховної Ради СРСР «Про індивідуальну трудову діяльність», прийнятий у листопаді 1986 р. У 1987 р. почався бурхливий розвиток кооперативів у сфері послуг, громадського харчування, торгівлі. Однак найголовнішої сфери - виробничої-індивідуальна трудова діяльність і кооперативи торкнулися мало.
Не дав очікуваних результатів і прийнятий у 1987 р. Закон про державне підприємство, на який в Україні покладалися великі надії. Союзні міністерства, у віданні яких перебувала переважна більшість промислових підприємств України, не квапилися надавати м самостійність, передбачену Законом.
Щоб утримати їх під контролем, використовувалась система директивного планування, централізований розподіл матеріальних ресурсів, постачання, фінансування і т. ін.
Не вдалося добитися й інтенсивнішого впровадження у виробництво найновіших досягнень вітчизняних і зарубіжних учених, покращити якість і технічний рівень промислової продукції. У 1986 р. промисловість України давала лише 15,9% продукції вищої категорії. На 1987 р. планувалося досягти 18,3%, а реальний результат дорівнював лише 15, 8%. У цих умовах, починаючи з 1987 р., було впроваджено державне приймання готової продукції, яким в Україні було охоплено понад 300 об'єднань і промислових підприємств. Держриймання виявило серйозні вади в якості виробів, що їх випускала промисловість. Тільки після доробки і повторного пред'явлення було прийнято у 1987 р. продукції на 3 млрд. крб., а забраковано - на 9 млн. крб. Врешті-решт, від держриймання - цієї спроби навести порядок у промисловості за допомогою силових методів, які могли дати лише тимчасовий ефект, - змушені були безповоротно відмовитися.
Нічого не було зроблено для структурної перебудови промисловості України, подолання численних деформацій і перекосів. У результаті старі негаразди стали проявлятися все гостріше.
Так, внаслідок дискримінаційної інвестиційної політики центру в другій половині 80_х рр. зношеність основних фондів підприємств України досягла 55-60%. Зношувався, морально застарівав верстатний парк - справжній фундамент індустрії. Курс ХХVІІ з'їзду КПРС на прискорений розвиток машинобудівного комплексу у дванадцятій п'ятирічці провалився. Кризові явища в промисловості наростали.
Багаторічна тенденція до переважаючого розвитку виробництва засобів виробництва, тобто групи «А», що так і не була зупинена, призвела до того, що понад 20% потужностей промисловості (а за даними деяких дослідників до 30%) працювало на споживчий ринок, тобто випускало товари народного споживання.
Промислова група «А» з неймовірною швидкістю поглинала капітальні вкладення і працювала, так би мовити, «сама на себе». Уряд УРСР зробив спробу примусити підприємства важкої промисловості випускати, поряд із основною продукцією, якомога більше товарів повсякденного попиту. Але, підпорядковані центральним відомствам, ці підприємства відверто ігнорували розпорядження республіканських властей. Авторитет того чи іншого директора у верхах залежав, передусім, від виконання плану по основній продукції.
Становище ускладнювало ще й те, що близько 80% загального обсягу промислового виробництва не мало на території республіки завершеного технологічного циклу. Як і раніше, в Україні вироблялися головним чином напівфабрикати, а готова продукція - за її межами. Це був наслідок цілеспрямованої політики центру, яка ним же і характеризувалася як прогресивна, як об'єктивний процес інтеграції економіки різних союзних республік в рамках «єдиного народногосподарського комплексу».
Як тільки вплив КПРС став слабнути, почали рватися й штучні економічні зв'язки, нав'язані «зверху». Те, що раніше вважалося величезною перевагою економіки СРСР, стало й ахіллесовою п'ятою. Зриви планових поставок, які й за відносно стабільних часів були звичайним явищем, тепер стали набувати епідемічного, грізного характеру. Тисячі так званих «проштовхувачів» «мандрували» від підприємства до підприємства, прагнучи за допомогою умовлянь і щедрих «гостинців» забезпечити відправку на свої заводи того, що вони мали б беззаперечно і безперешкодно одержувати за планом. Існування «проштовхувачів» і зростання їхньої кількості було вірною ознакою кризи так званого єдиного народногосподарського комплексу, початку його розпаду. Ринкова економіка обходиться без «проштовхувачів». Одержавлена радянська без цієї фігури не могла ніяк обійтися.
Процеси перебудови в цей час обмежувалися чисто зовнішніми реорганізаціями. Як і в попередні десятиліття, реорганізації для керівництва КПРС, держави залишалися своєрідною панацеєю від усіх суспільно-економічних хвороб. За х допомогою, не проводячи істотних змін, вони сподівалися досягти запланованих результатів.
Таким чином, у 1986-1987 рр. ніяких істотних заходів щодо реформування економіки та забезпечення й дійсного прискорення зроблено не було. За оцінкою одного з російських істориків, курс на прискорення був спробою «на старезний віз радянської економіки встановити реактивний двигун, який не знали де взяти і як запустити на швидкісну магістраль прогресу».
У результаті з початку одинадцятої п'ятирічки почалося відставання від запланованих темпів. У 1986 р. приріст національного доходу по СРСР становив 2,3%, а у 1987 р. - лише 1,6%. В Україні становище було дещо кращим, і спад ще не охопив головні галузі її економіки. Працелюбність, дисциплінованість і висока кваліфікація робітників, інженерно-технічних працівників і колгоспників дали можливість на деякий час нейтралізувати негативні тенденції, які наростали в народному господарстві СРСР. Однак за умов централізованого розподілу, важелі якого тримали союзні відомства, народ не бачив позитивних результатів своєї праці. Становище з промисловими і продовольчими товарами у республіці погіршувалося. до того ж за умов тісних економічних зв'язків, які контролював і спрямовував центр і які задовольняли насамперед його інтереси, спад виробництва в Україні був також неминучий і незворотний.
Необхідність поглиблення економічних перетворень ставала все очевиднішою.
Спроби радикальної економічної реформи
У 1987-1989 рр. в економічній політиці керівництва стали з'являтися нові тенденції. Одним з найголовніших завдань перебудови її ініціатори оголосили встановлення контролю народу над господарським життям, «передачу економічної влади трудящим» шляхом радикально-економічної реформи. Вважалося, що без цього прискорення неможливе. Це справді так. Експлуатуючи одержавлене народне господарство, бюрократично-централізаторські союзні міністерства і відомства зберігали свою могутність і мали неподільний вплив на всі сфери суспільного життя. Саме тут, в економіці, опір перебудові був особливо сильним, а її здобутки - досить-таки незначними.
Вперше за час перебудови питання про радикальну економічну реформу було поставлене на липневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Розглянувши питання «Про завдання щодо корінної перебудови управління економікою», Пленум відзначив, що головне в радикальній реформі управління - перехід від адміністративних методів господарювання до нового господарського механізму, який ґрунтується на врахуванні економічних інтересів виробників, широкому використанні економічних методів і демократичних засад управління. Передбачалося розробити правові й економічні основи для забезпечення співіснування державного і незалежного від держави секторів народного господарства, для чого сприяти перетворенню частини державних підприємств на орендні, кооперативні, акціонерні, приватні, змішані, а також з участю іноземного капіталу. Централізоване управління слід було замінити економічним механізмом ринкового типу.
Це була стратегічна мета. Втілення її в реальне життя могло знищити вплив державної бюрократії на економіку. Тільки у цьому випадку центральні відомства могли втратити свій всеохоплюючий контроль над народним господарством. Але саме на цьому напрямку реформ управлінський апарат чинив особливо витончений і сильний опір. Не маючи змоги відкинути реформу «з порога», консервативні сили в центральному апараті і на місцях опрацьовували компромісні варіанти, які б дещо розв'язали ініціативу підприємств і заспокоїли народ, але разом з тим зберегли командні позиції центральних відомств.
Саме така непослідовність і половинчастість була закладена у модель №1 госпрозрахунку, що пропонувалася підприємствам для впровадження. З початку 1989 р. підприємства стали переходити на госпрозрахунок по так званій моделі №2. Серед економістів почалися розмови про створення нової, третьої, моделі. При цьому в промисловості ніяких позитивних змін не відбулося. Навпаки, половинчасті реформи лише вносили дезорганізацію у командно-централізовану і по-своєму логічну систему управління економікою.
Реалізуючи курс на реформування економіки, Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. затвердила Генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, більше 80 управлінських організацій середньої ланки, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо. Одночасно, хоча і без належного економічного та правового підґрунтя, розпочалось створення цілого ряду концернів, асоціацій тощо.
Становище в сільському господарстві
Схоже розвивалися процеси і в аграрному секторі економіки. Після ХХVІІ з'їзду КПРС була прийнята спільна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Ніяких позитивних змін у сільському господарстві ця постанова не передбачала. Все звелося до створення додатково управлінської структури - Держагропрому - своєрідної бюрократичної надбудови над колгоспами, радгоспами і переробними підприємствами сільськогосподарської продукції. Деякі колгоспи, міжколгоспні та промислові підприємства, прагнучи вийти з-під жорсткої опіки районних агропромів, стали створювати більш прогресивні форми управління. До кінця 1988 р. у 46 районах України замість райагропромів організуються об'єднання, усі справи в яких вирішували ради, утворені партнерами, а управлінський апарат перетворювався з керівного на виконаний. Цей процес викликав опір старих управлінських структур, бо його розвиток неминуче вів до руйнування старої системи управління.
Утворення Держагропрому не послабило гостроти продовольчої проблеми у країні, хоча центральні відомства з притаманним їм казенним оптимізмом звітували про помітне нарощування обсягів продукції агропромислового комплексу України: протягом 1986-1988 рр. на 3,6%. Насправді це нарощування було фіктивним, бо обчислювалися не реальні обсяги товарної продукції, а вартість, яка в умовах підвищення цін на сільгосппродукцію не відображала приросту товарної маси.
Гострота продовольчого питання була додатковим фактором росту соціальної напруженості в суспільстві і змушувала керівництво шукати виходу з кризи. Важливе значення у розробці нової аграрної політики мав відіграти пленум ЦК КПРС, який зібрався у березні 1989 р. Пленум схвалив постанову про розвиток на селі альтернативних форм господарювання: селянських (фермерських) господарств, поширення різних форм оренди, утворення кооперативних колективів. Верховною Радою СРСР були прийняті відповідні закони. Однак реальних результатів це не дало. Колгоспно-радгоспне керівництво чинило опір впровадженню нових форм господарювання на селі. Блокуючись із консервативними елементами в партійних верхах, воно відкинуло пропозицію визнати приватну власність на землю.
Життєвий рівень в Україні
Політика перебудови створила можливості для розв'язання деяких соціальних проблем. Зросли обсяги державних капіталовкладень в соціальну сферу, що дозволило направити додаткові кошти на спорудження житла, шкіл, лікарень. З'явилась можливість приватизації населенням житла.
У результаті перших господарських перетворень підприємства одержали деяку свободу у вирішенні одного з найважливіших питань - формування фонду заробітної плати. Вони могли її збільшувати за рахунок тієї частини прибутку, яка залишалася після формування інших фондів і відрахувань у бюджет. У 1989 р. середня зарплата робітників і службовців України зросла на 9,4% і досягла 218 крб. У цілому по СРСР такий ріст становив 9,5%, а рівень зарплати - 240 крб. За даними на 1988 р., за оплатою праці робітників і службовців Україна перебувала на восьмому місці серед 15-ти союзних республік.
Оплата праці колгоспників у республіці зросла за 1989 р. на 6% і становила 177 крб., у той час як по СРСР - на 7,7% (196 крб.). За рівнем оплати праці колгоспників Україна стояла на десятому місці в СРСР.
Однак результатом підвищення зарплати стало знецінення грошей, котрі не забезпечувалися товаром. дефіцит виник і на ті види товарів, яких було завжди у достатку. В містах виникли черги за макаронними виробами, різними крупами, милом і т.ін. Наприкінці 1988 р. розрив між грошовою і товарною масою в Україні збільшився до І0 млрд. крб. і мав тенденцію до невпинного зростання.
Це викликало розбалансованість споживчого ринку. Поряд и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.