На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Україна: друга серед рвних. Десталнзаця. Експерименти в економц. Змни у промисловост. Питання економчної експлуатацї. Активзаця нтелгенцї. Реакця. Суспльн змни. Демографчн умови. Життєвий рвень.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2002. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


20
План:
1. Україна: «друга серед рівних».
2. Десталінізація.
3. Експерименти в економіці.
4. Активізація інтелігенції.
5. Реакція.
6. Суспільні зміни.
7. Література.



1. Україна: «друга серед рівних».
Становище України у складі СРСР за хрущовської доби влучно визначив Борис
Левицький фразою «друга серед рівних». Дедалі більше фактів указувало на те, що
між Кремлем і Києвом виникло негласне порозуміння, за яким українцям за під -
тримку та співпрацю пропонувалася роль молодшого партнера в управлінні радян -
ською імперією; росіяни, звісна річ, були старшими партнерами. Українцям, які не
вірили в можливість самостійності й не прагнули здобути її, ця модерна версія мало -
російства XIX ст., здавалося, пропонувала широкі індивідуальні можливості зробити
кар'єру. Для Кремля здобути підтримку українців мало основоположне значення,
оскільки вони були не лише другою за величиною, але й єдиною нацією в СРСР, яка
могла виступити серйозним супротивником російської гегемонії. Близькі мовні та
культурні зв'язки між двома народами полегшували цю співпрацю.

У 1954 р. з метою відзначення російсько-українського партнерства по всьому
Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьох -
сотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, міріадів
публікацій та незліченних промов ЦК КПРС обнародував тринадцять «тез», у яких
доводилася непохитність «вічного союзу» українців із росіянами. Щоб підкреслити ті
великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Криму від Російської Федерації Україні -- як «свідчення
дружби російського народу».

Але кримський «подарунок» був не таким доброчинним актом, як спочатку зда -
валося. По-перше, оскільки півострів був історичною батьківщиною кримських
татар, що їх вигнав Сталін під час другої світової війни, росіяни не мали морального
права дарувати, а українці приймати цей дар. По-друге, через наближеність та еко-
номічну залежність від України Крим природно утримував з нею сильніші зв'язки,
ніж з Росією. Нарешті, приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і по-
літичних проблем. Депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу
в регіоні, й компенсовувати втрати довелося з київського бюджету. Ще важливішим
було те, що, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян
і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього ре-
гіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму україні-
зації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «^одарунок»
помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він,
без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди.

 
2. Десталінізація.
Намагання нового керівництва дістати ширшу підтримку серед неросійських на-
родів і особливо серед українців були частиною великого плану реформ. Сталінський
підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору, ідеології та примусової
індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянсько-
го суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не
примус, ефективність, а не задушливий контроль, майстерне управління, а не ре-
волюційний запал, забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійсни -
ти перехід до нових методів, належало спочатку розірвати зі старими.

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у ра-
дянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній кри-
тиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику роз-
губленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За нею
почали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеоло-гічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції -- в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно конт-рольовані) до СРСР із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпинна русифікація неросійських народів стала більш скраденою. Почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму -- вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якої
вони навчилися за сталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»
Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілим
потоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно зву-
чало невдоволення у середовищі діячів культури. Одним із перших пролунало, а по-
тім не раз повторювалося звинувачення за той жалюгідний стан, у якому опинилася
українська мова. Інтелігенція, студенти, робітники й навіть партійні чиновники --
всі повторювали один і той же рефрен: особливий статус в СРСР російської мови ні-
як не означає, що українська мова повинна зазнавати дискримінації. Такі гасла, як
«Захистімо українську мову!» та «Розмовляймо українською!», дедалі частіше лунали
по всій республіці, особливо в середовищі студентів університетів.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Іс-
торики, на відміну від численних партійних заробітчан, котрі називали себе істори-
ками, виступали проти жорсткого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі,
що призвів до «зубожіння історії». Це зубожіння виражалося у провінціалізмі, рабсь-
кому дотриманні партійної лінії, перебільшенні зв'язків і спорідненості з Росією та
одночасному приниженні «української історичної самобутності». Аналогічні скарги
на стан речей у своїй ділянці висловлювали літературознавці.

Кремль, очевидно, прислухався до всього цього. У 1957 р. українські історики
дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою «Український історичний жур-
нал». Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії,
частково у відповідь на подібний проект, що його здійснювали українські емігранти
на Заході. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як «Словник україн-
ської мови», «Історія української літератури», «Історія українського мистецтва» й
дуже детальна «Історія міст і сіл України», якої не мали навіть росіяни.

Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж україн-
ської культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дис-
циплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучас-
них галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві було
засновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивів
Україну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні жур-
нали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком оче-
видно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення
сучасних знань українською, а не російською мовою.

Оскільки Хрущов визнав, що багато жертв сталінського терору були репресовані
незаконно, дедалі гучніше лунали вимоги реабілітувати їх. Першими, кому посмертно
повернули добре ім'я, стали репресовані під час чисток комуністи. На Україні зрос-
тали вимоги реабілітувати таких націонал-комуністів, як Скрипник, Хвильовий і чле-
ни КПЗУ. Незабаром уже пропонувалося реабілітувати такі ключові постаті куль-
тури, як драматург Микола Куліш, театральний режисер Лесь Курбас, кінорежисер
світової слави Олександр Довженко й видатний мислитель XIX ст. Михайло Дра-
гоманов, кожен із яких досяг успіхів у намаганні піднести українську культуру
над властивою для неї провінційністю. Позаяк відновлення доброго імені цих діячів
торкалося такого політичне чутливого питання, як культурна незалежність України
та її «власний шлях до комунізму», партія реагувала на ці вимоги обережно й неод-
нозначне. Але той факт, що українська інтелігенція продовжувала добиватися реа-
білітації згаданих діячів, свідчив про те, що ідеї репресованих і надалі зберігали свою
притягальну силу.

Для мільйонів українців, ув'язнених у сибірських таборах примусової праці,
десталінізація принесла несподівану волю: багато з них отримали амністію й дозвіл
повернутися додому. Цю часткову ліквідацію гігантської системи концтаборів при-
скорив ряд табірних повстань, зокрема у Воркуті та Норільську (1953 р.), Караганді
(1954 р.), в яких провідну роль відіграли колишні члени ОУН і УПА. Проте Кремль
дав ясно зрозуміти, що не допустить інтегрального націоналізму ОУН. У 1954 р., в
розпал святкувань переяславської річниці, було оголошено про страту Василя Охри-
мовича -- видатного провідника ОУН на - еміграції, якого з літака закинули на Ук-
раїну американці. А в 1956 р. відбувся ряд широко висвітлених у пресі процесів над
колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками. Не викликало
сумнівів, що режим і далі не вагаючись розправиться з кожним, хто зайде надто
далеко в обороні українських інтересів.

Національне питання. Чи не найпромовистішим свідченням рішучості Хрущова
дотримуватися основних засад радянської національної політики -- навіть якщо водночас робилися деякі другорядні поступки -- стала реформа освіти 1958 р. Ті
положення її широкої перебудови, що торкалися вивчення національних мов, містили
надзвичайно багато суперечностей. Отож, школярі були зобов'язані вивчати рідну, а
також російську мову. Позірно ліберальна хрущовська реформа передбачала право
батьків вибирати мову навчання для своїх дітей. На практиці це означало, що можна
навчатися на Україні й не вивчати української мови. З огляду на цілий ряд формаль-
них і неформальних спонук до вивчення російської слід було чекати, що багато
батьків віддадуть своїх дітей до російських шкіл, аби не обтяжувати їх вивченням
другої, хай навіть рідної, мови. Попри бурю протестів, до яких приєдналися навіть
українські партійні чиновники, режим завдав цього удару по вивченню національних
мов, продемонструвавши в такий спосіб, що навіть у період лібералізації він міг лише
модифікувати, але не відкинути остаточно політику русифікації.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та про-
титечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне по-
слаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися серед
освіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправити
кривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і по-
літичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зростали
настрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,
так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією. Для молоді стали нестерпними
одноманітність радянського життя, віджила мораль, старомодна манера вдягатися і вкрай ідеологізована система навчання. В її 'середовищі поширювалася мода на за-
хідну джазову та поп-музику, що викликало переляк у старшого покоління. А де-
які молоді люди, зокрема так звані «стиляги», навіть хизувалися своїм нечуваним
(за радянськими мірками) одягом і «антигромадською поведінкою». На Україні, як
і в усьому Радянському Союзі, почало з'являтися матеріалістичне й егоцентричне
«Я»-покоління (вже достатньо сформоване на Заході), дуже відмінне від поперед-
нього, що породило таких завзятих комуністів і націоналістів.

 
3. Експерименти в економіці.
Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної
ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато, оскільки,
випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим самим зміцнив
би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що комунізм є справ-
ді передовою системою. Хрущов, як не парадоксально, розумів: щоб довести еко-
номічні переваги комунізму, партія муситиме стати менш ідеологізованою й більш
управлінською організацією.

У період «колективного керівництва» в Кремлі точилися гострі дебати про те,
в якій формі і в якому напрямі належить проводити економічні реформи. Але існувала
загальна згода, що хроніч.іим недоліком радянської економіки є сільське господар-
ство. На це вказувала проста статистика: між 1949 і 1952 рр. обсяг продукції проми-словості зріс на 230%, а сільського господарства -- лише на 10%. Ця статистика була для радянського керівництва не лише соромом, а й істотною економічною, полі-тичною та ідеологічною вадою. Низька продуктивність сільського господарства озна-чала нестачу продуктів, що, звісно, викликало сумніви (як у самій країні, так і за кордоном) у перевагах радянської системи. Тому, вирішивши, що роки, проведені на Україні, зробили його спеціалістом із сільського господарства, Хрущов удався до широких заходів для покращення ситуації на селі. Для України, цієї житниці Радян-ського Союзу, його заходи мали особливе значення, оскільки вже вкотре Україна мала слугувати майданчиком сільськогосподарського експериментаторства.

Сільськогосподарські проекти. Загальновідомим проектом Хрущова було під-
няття цілини, що передбачало освоєння для подальшої культивації близько 16 млн. га
незайманих земель Казахстану й Сибіру. Розпочатий у 1954 р. проект мав на увазі
використання величезних людських і матеріальних ресурсів, і велику частину цих
витрат мала взяти на себе Україна. До 1956 р. звідси на цілину було перекинуто
тисячі тракторів і 80 тис. досвідчених сільськогосподарських робітників. Багато з них оселилися там назавжди. Водночас кожної весни на сезонні роботи добровільно їхали з України сотні тисяч студентів. Хоч ця програма дала неоднозначні результати, вона-цілком очевидно, вичерпувала з України ресурси й послаблювала сільськогосподарське виробництво республіки.

Інший експеримент передбачав несподіваний перехід до вирощування величезної
кількості кукурудзи на загальній площі 28 млн. га по всьому Радянському Союзові. За
американською моделлю її мали використовувати як корми для збільшення продук-
ції виснаженого тваринництва. Через кілька років Кремль наказав колгоспникам
перейти на нову систему сівозміни. Як завжди, більшу частину тягаря цих складних
і дорогих нововведень несла Україна.

Однак найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме
українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор-
них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через
постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн-
ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам.

Зростаюча складність обробки землі вимагала висококваліфікованих і технічно
вправних фахівців. А їх дуже бракувало в українському селі. В 1953 р. з 15 тис. голів
колгоспів на Україні менш як 500 мали вищу й неповну вищу освіту. Для того щоб
покращити ситуацію, з міст на роботу в колгоспах залучали досвідчених інженерів
і техніків. Відстаючі колгоспи прикріплялися до промислових шефських підпри-
ємств, які забезпечували технічну допомогу. В результаті на селі з'явилася нова со-
ціальна група «сільськогосподарських технократів». Тим часом уряд підняв колгосп-
никам заробітну платню, й розрив між промисловими та сільськогосподарськими
робітниками став повільно звужуватися.

Незважаючи : на докорінні зміни та грандіозні експерименти, урядові не вдалося
дибитися такого швидкого, як планувалося, збільшення сільськогосподарської про-
дукції. Кремль і надалі відмовлявся надати селянам достатні стимули для кращої
праці, чиновники в далекій Москві продовжували вирішувати, які культури виро-
щуватиме колгосп, як їх слід сіяти, а селян карали штрафами за обробіток їхніх кри-
хітних (хоч і надзвичайно продуктивних) ділянок. Убогі досягнення в перебудові
сільського господарства мали, проте, важливі політичні наслідки для українських
комуністів. Хрущов дуже покладався на їхню допомогу в реформуванні сільського
господарства. Тим часом у Києві зростало невдоволення непропорційно великими
вимогами, що ставилися до України. Теплі стосунки між Хрущовим та українськими
комуністами старій холоднішати.

Зміни у промисловості. На початку 50-х років промисловість України, як і всього
Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік.
Але наприкіці 50-х років вона сповільнила темпи. Інша проблема, що стояла перед
кремлівським керівництвом, була такою: чи продовжувати спиратися в основному
на важку промисловість, чи скеровувати більші інвестиції в легку, від чого виграв би
обкрадений радянський споживач. Хрущов схилявся на користь важкої промисло-
вості, але, на відміну від Сталіна, він не міг цілковито знехтувати споживачем, особ-
ливо після обіцянки, що до 80-х років Радянський Союз за економічними показ-
никами наздожене й випередить Захід. Відтак на початку 60-х років у державних
крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.

В 1957 р., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-
ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-
госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі-
заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити
центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала
за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі.
Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під-
приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів-
няно з 34 % в 1953 р.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо-
дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки,
а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес-
публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко-
їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при-
звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з
економічним самоствердженням виявився швидкоминучим.

Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне
подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе-
ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого
рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Так, на Україні між
1951 і 1958 рр. прибутки середнього робітника зросли на 230 %. Найбільше підви-
щення прибутків відносно інших категорій населення отримав стражденний колгосп-
ник. Інакше кажучи, за Сталіна рівень особистого споживання зростав щороку на
І %, а за Хрущова --на 4 %.

Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони
гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування.
Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних
продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання
овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові.
В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської
господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо
полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу-
довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах
основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при-
плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від
західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій
сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе-
ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на
радянську систему.

 

4. Активізація інтелігенції.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало ви-
несення труни диктатора з кремлівського мавзолею. Критика Сталіна завжди була
для українців доброю новиною, їхню впевненість у собі посилювали й інші події. Зав-
дяки надзвичайно великому врожаю, який того року зібрали в республіці, партій-
ні керівники України опинилися у вигідному становищі і могли вимагати від Кремля
дальших поступок. У травні 1961 р., намагаючись згладити напруженість, що ви-
никла між ним та українцями через проблеми сільськогосподарського виробництва,
Хрущов здійснив широко розрекламовану в пресі подорож на могилу Тараса Шев-ченка. Тим часом набирала сили «відлига» в культурному житті: за кордоном був
опублікований роман Б. Пастернака «Доктор Живаго», який утверджує загально-
людські, а не суто радянські цінності (хоч його автора згодом було за це покарано),
а в радянській періодиці з'являється повість О. Солженіцина «Один день Івана Де-
нисовича», яка в суворих подробицях описує життя в'язнів сталінських концентра-
ційних таборів. Здавалося, ці факти вказували на можливість дальшої лібераліза-
ції в літературі та культурі попри сердите бурчання, що долітало з Кремля.

На Україні культурна еліта й насамперед письменники в умовах десталінізації
вдалися до нових спроб розширити межі творчого самовираження. Й знову вони
писали про втрати, що їх завдав українській культурі Сталін. Письменники старшого
*покоління продовжували вимагати реабілітації своїх репресованих колег. Так, Олек-
сандр Корнійчук закликав опублікувати «Бібліотеку великих 20-х» для популяризації
творів Блакитного, Куліша, Курбаса та інших жертв чисток. Інші прагнули добитися аналогічного для тих, хто в 40-х роках став жертвами Кагановича. І всі таврували наступ русифікації, що продовжувався.

Але особливо визначною подією стала поява нового покоління письменників, кри-
тиків і поетів, таких як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван
Дзюба, Іван Драч, Микола Вінграновський і Дмитро Павличко, котрі вимагали ви-
правити «помилки», яких у минулому припустився Сталін, і надати гарантії того, що
культурний розвиток народу не душитимуть у майбутньому. На їхній погляд, най-
краще втілити цю мету можна лише «шляхом повернення до правди». З нетерпінням
спостерігаючи за непослідовністю десталінізації, вони вимагали припинити втру-
чання партії в справи літератури й мистецтва, визнати право експериментувати
з різноманітними стилями, забезпечити центральну роль української мови в освіт-
ній і культурній діяльності в республіці. На початку 60-х років представники цього
нового покоління в літературі, яке стали називати «шестидесятниками», не лише
відкидали втручання партійних чиновників, а й викривали лицемірство, опортунізм і
надмірну обережність своїх старших колег. У своєму бунтарстві, спрямованому од-
ночасно й проти контролю партії, й проти позиції старших, ці талановиті молоді
люди, звісно, переходили за встановлені Хрущовим рамки лібералізації. До того ж
нова літературна когорта корлстувалася значною й дедалі ширшою підтримкою,
особливо серед молодої інтелігенції.

 
5. Реакція.
Неспокій, що поширювався в усьому радянському суспільстві, не міг не стурбу-
вати Хрущова та його кремлівських однодумців. У грудні 1962 р. він викликав до себе
групу провідних російських письменників і застеріг їх від надмірного радикалізму.
Через кілька місяців дошкульній критиці в пресі було піддано ряд представників ро-
сійської інтелігенції. Стало зрозуміло, що режим невдовзі почне погром лібералів.
Сприйнявши сигнал Москви, партійні чиновники в Києві приготувалися приструнити
«незрілі елементи» в українській літературній громаді.

Навесні 1963 р. наступ почав Андрій Скаба, український партійний чиновник,
відповідальний за ідеологічну чистоту, нищівно розгромивши творчість таких лі-
тературознавців, як Сверстюк, Світличний і особливо Дзюба. Валентин Малан-
чук, головний охоронець ідеології на Україні, застерігав громадськість від моло-
дих і недосвідчених письменників, котрі виступають у «ролі перших борців проти
культу особи і звертають надмірну увагу на негативні явища цього періоду і, більше
того, вихваляють твори західних письменників». Крім чергового заклику до боротьби
з усіма виявами українського «буржуазного націоналізму», він з гордістю оголошував про свої успіхи в боротьбі з релігією і обіцяв замінити релігійні свята на такі радян-
ські утвори, як «День Серпа і Молота» та «Вечори робітничої слави».

Іншим фактом, що вказував на повернення певних аспектів сталінізму, стала по-
ява кількох неофіційних антисемітських публікацій. Найхарактернішою з них був
трактат «Іудаїзм без прикрас», що його у 1964 р. опублікувала Академія наук Украї-
ни, цілком ймовірно, за вказівкою М и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.