На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


диссертация Полтика польських урядв щодо українцв напередодн вйни. Україна та українц у стратегї тактиц польського емграцйного уряду та пдплля, та його реакця на загострення польсько-українських стосункв. Реалзаця полтики в українському питанн.

Информация:

Тип работы: диссертация. Предмет: История. Добавлен: 21.08.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
Національний університет “Острозька академія”
На правах рукопису
Шишкін Іван Геннадійович
УДК 94(438+477)09 “1939-1945”
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ПОЛЬСЬКОГО ЕМІГРАЦІЙНОГО УРЯДУ ТА ПІДПІЛЛЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Науковий керівник
Трофимович Володимир Васильови -
Доктор історичних наук, професор
Острог - 2005
ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ........................9
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ....................................32
2.1 Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.................32
2.2 Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля..............................................................................................................41
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ТА МЕТОДИ РОЗВ'ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ............................65
3.1 Розробка і реалізація політики в українському питанні..............................65
3.2 Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків...........................................................................................98
ВИСНОВКИ.........................................................................................................142
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………................146
ДОДАТКИ...........................................................................................................171
ВСТУП

Шістдесят п'ять років минуло від початку Другої світової війни - найстрашнішої і найкривавішої з усіх воєн в історії людства. Вона характеризувалася не лише збройним протистоянням між антигітлерівською коаліцією, з одного боку, і Німеччиною, з другого, але й драматичною боротьбою між українцями та поляками за терени Західної України, що протягом століть були каменем спотикання між обома народами.
Проголошення незалежності України послужило новим поштовхом для переосмислення подій і явищ вітчизняної історії. Зокрема стало можливим розпочати дослідження проблеми польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни, яка замовчувалася у радянський період. Адже і польський рух опору, і український національно визвольний рух розглядалися радянською історіографією як буржуазно-націоналістичні явища, а патріоти обох народів вважалися „бандитами” та „німецькими прислужниками”.
Досліджуючи польсько-українське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Об'єднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.
Слід зазначити, що і сьогодні в польсько-українських стосунках, незважаючи на активний міждержавний діалог, на громадському рівні не припиняються спроби розпалювання міжнаціональної ворожнечі. На книжковому ринку та в періодичних виданнях Польщі нерідко з'являються публікації антиукраїнського характеру з описами жорстоких сцен численних вбивств невинних поляків передусім священиків, жінок та дітей, людей похилого віку. При цьому ані словом не згадується про негативну роль осадництва, пацифікацію, політику польських урядів направлену на тотальне ополячення українців ще у міжвоєнний період, про так звані „відплатні акції”, а іншими словами - терор польських військових формувань проти українського населення у роки війни, наслідком якого стали сотні спалених українських сіл і десятки тисяч закатованих українців. Тому ґрунтовне дослідження польсько-українських стосунків має неабияку наукову актуальність оскільки є надзвичайно небхідним для створення цілісної картини цих взаємин у роки Другої світової війни. Актуальність даної теми зумовлена не тільки потребами історичної науки, але й геополітичною ситуацією навколо України. В умовах налагодження і розвитку добросусідських стосунків між Україною і Польщею є просто необхідним неупереджене вивченя даної теми. Одним з надзвичайно важливих аспектів, що впливав на двосторонні стосунки, була проблема визнання польським урядом та підпіллям права українців на створення власної державності на теренах Західної України.
Дисертація пов'язана з науково-дослідницькою роботою з „Всесвітньої історії”, яка проводиться кафедрою Національного університету „Острозька академія”, а також відповідає навчальним програмам Національного університету „Острозька академія”. Збір матеріалів в архівах та бібліотеках Республіки Польща здійснювався в контексті програми стажування для молодих науковців започаткованої Міністерством закордонних справ і Міністерством освіти Польщі, що відбувалася на базі Варшавського університету і у якій автор брав участь протягом 2004-2005 навчального року.
Об'єктом дослідження є - польський еміграційний уряд і його політичні структури.
Предмет дослідження - політика польського еміграційного уряду і його структур в українському питанні.
Мета даного дослідження - створити цілісну картину діяльності польського еміграційного уряду та підпілля в галузі розробки та реалізації своєї політики стосовно українського питання, як одного з ключових у розвитку польсько-українських стосунків у зазначений період.
Для реалізації вказаної мети дисертант поставив перед собою завдання дослідити:
? стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;
? процес становлення та трансформації поглядів діячів польського уряду та підпілля на українську проблему;
? основні напрямки, за якими здійснювалася діяльність польського руху опору спрямована на розв'язання українського питання;
? політичні плани польського уряду та військового і цивільного підпілля стосовно долі українців західноукраїнських земель;
? спроби польсько-українського порозуміння;
Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1939-1945 рр. - від початку Другої світової війни до остаточного закріплення західноукраїнських земель у складі СРСР.
Географічні межі дослідження охоплюють території Західної України - так званих „східних кресів” („південно-східних земель”) Польщі, що входили до її складу до 1939 р. Під цими термінами розуміємо територію Волині та Галичини (польська назва „Східна Малопольща”), зокрема Волинського, Поліського, Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств. Далі в тексті ми вживатимемо ці терміни, оскільки вони були офіційно прийняті у Польщі і використовувалися для позначення західноукраїнських земель в документах уряду і підпілля.
Теоретико-методологічна основа дослідження - наукові принципи історизму, об'єктивності, науковості та достовірності висвітлення історичних подій. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дисертант використав наступні методи дослідження: проблемно-хронологічий, аналізу та синтезу, описовий та історичний.
Наукова новизна дисертації полягає у спробі комплексно дослідити українське питання в політиці польського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої світової війни. У наукових працях присвячених польсько-українським стосункам в зазначений період існує низка аспектів досліджених недостатньо, а також дискусійних моментів, які є причиною різних точок зору української і польської історіографії на проблему двосторонніх стосунків в період війни. Натомість дисертант створив цілісну картину діяльності польського уряду та підпілля, спрямованої на розв'язання українського питання. Вперше грунтоно досліджуються різні точки зору на вирішення української проблеми в середовищі польського руху опору, зокрема важливе місце приділяється проектам радикального її розв'язання, що певною мірою заповнює прогалину в історіографії. Відповідно питання становлення і розвитку поглядів польської сторони на українську проблему, причин та наслідків невдалої з огляду на спроби порозуміння політики, аналіз проектів щодо роз'язання українського питання, напрямків форм та методів пропаганди здійснюваної з метою його вирішення висвітлюються глибше і повніше, ніж це було зроблено раніше. Зокрема, у дисертації одержали подальший розвиток такі проблеми як політика польського еміграційного уряду в українському питанні, позиція польського військового підпілля (Армія Крайова (АК)) та цивільного представництва уряду в краї (Делегатура уряду) стосовно нього, спроби польсько-українського порозуміння. Залучення до наукового обігу нових архівних матеріалів дало можливість суттєво доповнити існуючі погляди, а також узагальнити науковий доробок вітчизняної та польської історіографії щодо даної проблеми.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений у ньому фактичний і теоретичний матеріал можуть бути використані під час написання загальних праць з новітньої історії України і Польщі, для наукових розробок питань пов'язаних з вивченням проблеми польсько-українських стосунків 1939-1945 рр. Матеріали дисертації стануть суттєвим доповненням при підготовці лекційних курсів та навчально-методичних посібників і рекомендацій у системі освіти.
Особистий внесок здобувача визначається тим, що комплексний аналіз українського питання в політиці польського уряду та підпілля на рівні наукового дослідження розглядається вперше. Дисертантом досліджено значну кількість невідомих архівних матеріалів, які вперше вводяться у науковий обіг. Здобувач проаналізував, систематизував нагромаджений матеріал і дав власну оцінку ролі, місцю та значенню а також планам, формам і методам розв'язання українського питання в політиці польського уряду та підпілля в період 1939-1945 рр.
Дисертація апробована на VI Міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції „Національно-визвольний рух на західно-українських землях у 20-50-х роках ХХ століття”, присвяченій 60-річчю Української Повстанської Армії (Дрогобич, 2002 р.), чотирьох звітних наукових конференціях, у Національному університеті „Острозька академія” (Острог, 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2005 р.), Міжнародній конференції „Україна-Польща: важкі питання” (Острог, 2002 р.), науково-практичній конференції „Український національний рух: історія і сучасність” (Шепетівка, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині: генезис, характер, перебіг і наслідки.” (Луцьк, 2003 р.), науково-практичній конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни” (Острог, 2003 р.), науковому магістерському семінарі Варшавського університету (Варшава 2004 р.), Міжнародній науковій військово-історичній конференції „Західний регіон України у Другій світовій війні 1939-1945 рр.” (Луцьк, 2005 р.).
Основні положення дисертаційного дослідження викладені у шести статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України. [217, 292-304; 218, 250-259; 219, 315-324; 220, 310-322; 221, 134-138; 222, 263-268]
Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним методом і складається зі вступу, троьох розділів, висновків, додатків списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Проблемі польсько-українських стосунків і українському питаннюПримітки:

Українське питання - комплекс політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх та релігійних проблем, пов'язаних з існуванням чисельної української меншини у Польській державі, та її національно-визвольними прагненнями. Див.: Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни // Вісник Львівського Університету. Серія історична. - Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. - С. 296-321.; Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. - Чернівці, 1998. - С. 3. в політиці польського еміграційного уряду та польського підпілля, як одному з найактуальніших питань, присвячено цілу низку праць як вітчизняної, так і польської історіографії. Слід зазначити, що дана проблематика не досліджувалася радянською та польською історіографією, тому що така постановка питання була під забороною офіційної цензури, а тому праць, які б мали на меті дослідження української проблеми написаних до отримання незалежності Україною немає. У працях радянських та польських істориків (60-80-х рр.), присвячених міжнародним відносинам періоду Другої світової війни, головна увага зосереджена на польському питанні [196; 197; 242; 243; 282]. Навіть у роботах на тему польсько-українських взаємин (УРСР - ПНР) і ролі та місця України в системі міжнародних відносин періоду війни та перших повоєнних років українське питання залишалося поза увагою дослідників. У представлених працях українське питання як один з аспектів дослідження відсутнє взагалі. Див. Наприклад: Евсеев И. Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (1944-1960). К., 1967; Калениченко П. Співробітництво Радянської України і Народної Польщі. К., 1969; Коваль В. В роки фашистської навали: Україна у міжнародних відносинах у період Великої Вітчизняної війни. К., 1963.; Коваль В. Міжнародний імперіалізм і Україна: 1941-1945. К., 1966.

Разом з тим, дана проблематика є надзвичайно актуальною, про що свідчить низка досліджень здійснених, вже в пострадянські часи польськими і українськими істориками. Підкреслимо, що все ж залишається ряд не досліджених взагалі, або ж дискусійних моментів. Це зумовлено тим, що представники польської та української історичної науки часто стоять на кардинально протилежних позиціях у своїх поглядах на окремі аспекти проблеми. Причиною таких різних поглядів на думку Л. Зашкільняка є прагнення обох сторін стояти перш за все на базі власної національно-державної рації, забуваючи при цьому, що головним завданням історика є неупереджене ставлення до висвітлюваних ним подій і дотримання принципу історизму. Докладніше див.: Зашкільняк Л. Українське питання в політиці польського уряду та підпілля в 1939-1945 роках // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крип'якевича НАН України, 2003. - С. 163.

Після отримання Україною незалежності постало питання розвитку та збереження добросусідських стосунків з нашими найближчими сусідами, одним з яких є Республіка Польща. Спроби українських і польських науковців, спільно дослідити причини, обставини та наслідки польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни спричинили певне зближення позицій обох сторін, хоч і залишили велику кількість розбіжностей. В рамках дослідження польсько-українських стосунків у період 1939-1945 рр. було започатковано міжнародний семінар провідних істориків України та Польщі. Всього в циклі наукового семінару відбулося одинадцять таких конференцій, які фактично започаткували спільну тривалу і клопітку роботу науковців над широкою проблематикою польсько-українських стосунків. Матеріали семінару опубліковані в дев'яти томах наукових конференцій під назвою „Україна - Польща: важкі питання.” [213; 261; 262; 263; 264 ;265; 266; 267]

Наслідком проведення наукового семінару стало прийняття узгоджень та розбіжностей між польськими та українськими істориками, які відображено в підсумковому томі, що вийшов під назвою „Україна-Польща: важка відповідь”. [268] Стосовно українського питання в політиці польського уряду та польського підпілля було узгоджено і прийнято відповідні тези. Зокрема, у них зазначено, що польський уряд стояв на позиціях неподільності польських територій, а українське питання вважав внутрішньою проблемою Польші. Підкреслюється також, що обидві сторони стояли на різних позиціях, які могло зблизити взаємне порозуміння. Спроби такого порозуміння справді мали місце, протягом 1942-1944 рр., проте не привели до позитивного вирішення проблеми. Причинами які на це вплинули називаються: різниця у позиціях обох сторін (польська сторона недооцінювала українських прагнень до незалежності, позиція ж української сторони не співпадала з „польською рацією стану”), відсутність готовності до компромісу, а також політика великих держав (США, Англії та СРСР), яка спричинила до того, що як поляки, так і українці були усунені від впливу на рішення про майбутню державну приналежність цих територій і комплексне вирішення українського питання. [268, 30] На нашу думку прийняті тези потребують певного допрацювання і уточнення, що в свою чергу вимагає подальшої роботи над дослідженням українського питання. Зокрема, у них не знайшли свого відображення наступні аспекти: яку роль у процесі налагодження польсько-українських стосунків відіграли окремі політичні сили у складі польського руху опору, як вони вплинули на прийняття тих чи інших рішень польським еміграційним урядом, чи різнилася позиція „лондонців” і представників Делегатури уряду та Армії Крайової стосовно політики в українському питанні, як на прийняття рішень вплинула діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору, наприклад Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель тощо.

Слід зазначити, що українська історіографія даної проблеми представлена меншою кількістю праць ніж польська. Вагомий внесок у дослідження даної проблеми зробив київський історик І. Іллюшин. Зокрема він є автором кількох монографій [182; 185] та низки статей [183; 186; 231] присвячених українсько-польським стосункам в роки Другої світової війни. У ґрунтовній праці „ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів)” [182] він аналізує причини українсько-польського конфлікту на західноукраїнських землях в роки війни. Монографія базується на широкій джерельній базі, зокрема в її основу в основному покладено документальні джерела з архівів Польської Республіки. В центрі уваги автора - протистояння бойовиків Організації Українських Націоналістів (ОУН) і воїнів Української Повстанської Армії (УПА) з військовими формуваннями Армії Крайової (АК). У книзі здійснено порівняльний аналіз інформації у джерелах та наукових дослідженнях українського і польського походження. На нашу думку особливої уваги заслуговують розділи присвячені політиці польського уряду та підпілля в українському питанні [182, 13-51, 136-179], у яких автор висвітлює діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору (Делегатури уряду, Армії Крайової, Бюро інформації і пропаганди, Східної комісії, Східного бюро), направлену на розв'язання українського питання, показує причини та наслідки цієї політики, різницю в позиціях тих чи інших польських діячів, в залежності від їхньої політичної приналежності, стосовно українського питання і їх вплив на діяльність підрозділів які вони очолювали [182, 136-140, 143-145].

Ще одна книга І. Іллюшина „Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни” [185] хоча і не присвячена безпосередньо українській проблемі в політиці польського уряду та підпілля, проте є важливою для розуміння діяльності перш за все польського військового підпілля в особі АК, а також його цивільної гілки, зокрема, Волинської Делегатури уряду. Автор торкається проблеми загострення українсько-польських стосунків на Волині. Простежуючи ті події, що відбувалися в регіоні І. Іллюшин робить висновок про те, що діяльність польського підпілля на теренах Західної України, в залежності від існуючих реалій, могла носити антинімецький або ж антирадянський характер, але завжди залишалась антиукраїнською [185, 257]. На основі кропіткого аналізу джерел він доводить, що вихід з підпілля АК та створення 27 Волинської Дивізії, передбачало не лише боротьбу проти німців і демонстрацію „стану польської присутності”, але й переслідувало іншу мету - випередження українців у справі організації влади під час залишення території Волині німецькими військами [185, 257].

Проблемі діяльності польського підпілля на територіях Західної України також присвячена стаття І. Ільюшина „Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни” Статтю І. Ільюшина Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни опубліковану у „Незалежному культурологічному часописі” було передруковано з збірника матеріалів „Україна-польща: важкі питання”. Див.: Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України у роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків „Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24 травня 1997 р. / Світовий союз воїнів Армії Крайової; Об'єднання українців у Польщі.- Варшава: Тирса, 1998. T.1-2. - С. 154-172. [183, 152-170]. Слушною є його думка про те, що між двома гілками польського підпілля (військовою і цивільною) впродовж війни існували певні, іноді принципові розбіжності у вирішенні багатьох проблем, зокрема і українського питання. [183, 165] Автор також звертає свою увагу на історію виникнення, становлення та розвитку польського руху опору, його організаційну структуру, діяльність польських боївок, партизанських загонів та баз самооборони. Особливо важливим є висвітлення цієї діяльності у період загострення польсько-українських стосунків [183, 159-163; 184, 160-166].

Слід також відзначити статтю І. Ільюшина „Польсько-українські стосунки в період ІІ світової війни та перші повоєнні роки в українській історіографії після 1989 року”. У ній він проаналізував доробок вітчизняних вчених у вивчення проблеми польсько-українських взаємин в період 1939-1946 рр. Слушною є думка автора про те, що польські історики не публікують архівних документів, які можуть бути використані українськими науковцями як аргументи у науковій дискусії. Зокрема, у статті звертається увага на те, що польськими дослідниками опубліковано більшість звітів, які зберігаються у фондах бібліотеки Варшавського університету (БУВ) і містять інформацію про діяльність 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, окрім документів в яких є інформація про екстермінацію українського населення, в тому числі жінок та дітей, польськими відділами [231, 183]. Додамо, що це стосується не лише документів, які зберігаються в БУВ. Під час пошукової роботи у Архіві Актів Нових (ААН), в ході опрацювання фондів Делегатури уряду та Армії Крайової добре відомих польським дослідникам нами було знайдено низку планів та пропозицій розроблених польським підпіллям і спрямованих на радикальне розв'язання українського питання. Жоден з цих документів опубліковано не було. Виключення становить лише публікація джерел здійснена М. Сівіцьким. Див.: Siwicki M.-Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. Warszawa: Tyrsa, 1992. T.I. 317 s.; Siwicki M.-Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich.-Warszawa: Tyrsa, 1992. T.II. 334 s.; Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. Warszawa: Tyrsa, 1992. T.III. 440 s.

Українській проблемі у політиці польського уряду та підпілля присвячені дослідження львівського історика Л. Зашкільняка. Він є автором низки статей у яких висвітлює окремі аспекти в діяльності польського руху опору стосовно українського питання [180; 181; 283; 284]. Позитивним моментом є те, що автор характеризує історіографію даної проблеми, а також публікації джерел [180, 406-407; 181, 161-163]. Аналізуючи українську проблему в політиці польського уряду Л. Зашкільняк висвітлює також ставлення до неї окремих політичних партій і їхній вплив на позицію „лондонців” щодо її вирішення. Розглядаючи позиції польських і українських істориків, автор підкреслює, що причиною досить серйозних розбіжностей у поглядах на причини, перебіг та наслідки польсько-українського протистояння є тиск на науковців з боку громадської думки обох країн [180, 406]. На його думку цей тиск „змушує польських істориків розглядати вказані події винятково з позицій „польської рації стану” [180, 406]. Українські історики, за переконанням автора, теж здебільшого керуються власною „рацією стану” і нехтують загальнополітичною ситуацією в регіоні під час війни. Л.Зашкільняк виокремив також основні прорахунки польського уряду у політиці щодо українців. Остання будувалася на базі тих принципів, які було закладено ще у міжвоєнний період. Слушною, на наш погляд, є також його заувага про те, що польська сторона розглядала українську проблему як проблему територіальну, а не національну [180, 420]. Заслуговує також на увагу ще одне дослідження Л. Зашкільняка, що безпосередньо не стосується українського питання в політиці польського уряду та підпілля, проте все ж піднімає окремі його аспекти. Мається на увазі стаття розміщена на сторінках журналу „Східний Огляд” під назвою „Український національний рух і справа Польщі в роки Другої світової війни” [283, 63-94]

Слід також відзначити праці київського історика А. Русначенка, які хоч і не стосуються безпосередньо предмету нашого дослідження, проте розглядають окремі його аспекти. Зокрема це монографія А. Русначенка „Розумом і серцем”, в якій він досліджує український національно-визвольний рух в період 40-80-х років ХХ століття, висвітлюється вплив радянського та німецького чинника на загострення польсько-українських стосунків. Тут характеризується „Звернення до українського народу” польської Крайової політичної репрезентації та наслідки до яких призвела поява даного документу [204, 59].
В одному з розділів книги А. Русначенка „Народ збурений” [201] висвітлюється польсько-українське протистояння на Волині і в Галичині в 1943-1944 роках [201, 139-166]. Автор характеризує також спроби польсько-українського порозуміння, проте досліджує переговори між польським та українським підпіллям лише з 1945 року, хоча спроби порозуміння мали місце протягом усього періоду війни [201, 192-196].
Проблемі польсько-українського протистояння на Західній Україні присвячена стаття „Польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни” [202, 89-112; 203, 94-104]. У ній А. Русначенко хоча і не торкається безпосередньо українського питання в політиці польського уряду, проте розглядає його окремі аспекти, що вплинули на загострення стосунків. Автор зазначає, що в період конфлікту АК підтримувала радянських партизанів, не дивлячись на те, що керівництво польського підпілля заборонило співпрацю з ними.
Важливою для розуміння досліджуваної теми є також праця О. Корчака-Городиського „Україніка в польсько-радянських дипломатичних переговорах” [132, 58-71]. У ній аналізуються документи переговорів між представниками СРСР та польського уряду в роки війни, проте їхній аналіз обмежується періодом 1939-1942 років, хоча такі розмови мали місце аж до 1944 року.
Доповнює доробок української історіографії праця тернопільських дослідників О. Гайдая, Б. Хаварівського та В. Ханаса „Хто пожав Бурю”, [176] де автори аналізують діяльність польського підпілля на Тернопільщині. Цікава інформація міститься у розділі, присвяченому планам повстання розробленим польським підпіллям, та операції „Буря”, які показують позицію АК стосовно теренів Західної України [176, 49-67]. Тут опубліковано плани, звіти, додатки до операційних наказів та рапорти польського підпілля [176, 109-154], що суттєво піднімає її науковий рівень.
У книзі „Предтеча”, що була логічним продовженням вищезгадуваної праці, хоча хронологічно обмежується 1939-1941 роками, дані автори на основі залучення матеріалів із колишніх спецсховищ (фонди СБУ та Державного обласного архіву Тернопільської області) намагаються відтворити цілісну картину діяльності польського підпілля в краї. Тут основна увага приділяється репресіям радянської влади проти польського підпілля, а також організації та розбудові підпільної структури АК на Тернопільщині і планам поляків щодо боротьби за ці території [175].
Заслуговує на увагу доробок українського історика з діаспори В. Вериги, який у монографії „Дорогами Другої світової війни” аналізує розвиток та діяльність українського національно-визвольного руху [174]. Інтерес становлять вміщені тут як додаток документи польського підпілля серед яких звернення Крайової Політичної Репрезентації „До українського народу”, листівки, видані польським підпіллям в період загострення польсько-українських стосунків, що дають змогу частково зрозуміти реакцію польської сторони на міжнаціональний конфлікт [174, 273-303].
У монографії І. Козловського „Встановлення українсько-польського кордону 1941-1945 рр.” [189] подано комплексний аналіз головних етапів та особливостей процесу встановлення радянсько-польського кордону. Показано місце українського питання в політиці СРСР та досліджуються основні етапи переговорів про кордони між польським еміграційним урядом та Радянським Союзом. Дана праця безпосередньо не стосується досліджуваної нами проблеми, проте дає можливість зрозуміти позицію польського еміграційного уряду щодо східних кордонів Польщі.
Польська історіографія представлена більшою кількістю праць присвячених дисертаційній темі. Однією з перших була стаття Р. Тожецького „Польсько-українські контакти на тлі української проблеми в політиці польського еміграційного уряду та підпілля 1939-1944” в якій висвітлюються переговори між обома сторонами, аналізуються їхні позиції щодо статусу „східних кресів” показано вплив представників різних політичних партій на позицію польського уряду та їхнє ставлення до українського питання [276].
У монографії „Поляки та українці”, [277] Р. Тожецький аналізує ситуацію, що склалась на західноукраїнських теренах напередодні і на початку Другої світової війни висвітлює основні напрямки щодо ставлення до проблеми української державності польської політичної думки як в еміграції, так і на теренах Західної України. Автор звертає увагу також і на спроби польсько-українського порозуміння. Водночас, тут відсутній аналіз планів польського підпілля щодо українського мирного населення, недостатня увага приділена проектам Східного бюро, Східної комісії, не висвітлено плани польського підпілля стосовно підготовки до військового повстання на теренах Західної України з метою приєднання цих територій до Польщі.
Серед досліджень присвячених українській проблемі, помітне місце займають праці польського історика Ч. Партача. Зокрема, у статті „Українська проблема в політиці польського уряду в еміграції і польського підпілля в 1939-1945 рр.” він характеризує основні напрямки в діяльності польського уряду на еміграції, які стосувалися української проблеми. Зауважимо, що дослідження написане на широкій джерельній базі, з використанням фондів як польських, так і лондонських архівів, проте не позбавлене певних недоліків. Автор не торкається планів польського підпілля щодо українського питання, хоча в темі статті такий аспект зазначений. У роботі відсутній аналіз проектів, розроблених представниками Східного бюро (СБ), Східної комісії (СК) та Бюро інформації і пропаганди (БІП) при Делегатурі уряду, присвячених даній проблемі. Дана праця фактично завершується 1943 роком, а саме виходом у світ „Відозви до українського народу Крайової політичної репрезентації” від 30-го липня 1943 р.
Контакти між українською і польською стороною продовжувалися і надалі, мали місце і спроби порозуміння на рівні краю, проте даний аспект в дослідженні не висвітлений. Ч. Партач залишив поза увагою діяльність таких польських інституцій як Рада з питань національностей, Рада національної єдності, Комітет східних земель, що відіграли важливу роль у розвитку польсько-українських стосунків на кінцевому етапі Другої світової війни. В колах представників даних інституцій у складі польського підпілля було розроблено низку проектів, що стосувалися можливих шляхів вирішення української проблеми. Не розкрито також і питання про вплив польсько-українського військового протистояння 1943-1944 рр. на погляди представників польського руху опору стосовно українського питання та можливих шляхів його вирішення.
Монографія Ч. Партача „Українське питання в політиці польського уряду в еміграції та його експозитур в краї” [255] базується на широкій джерельній базі. Тут використні не тільки польські архіви, але й документи архівів у Великобританії. В праці розглядаються деякі аспекти у політиці польського уряду та підпілля щодо української проблеми, аналізується участь українців у польських збройних силах, створених в Англії та СРСР. Крім того автор приділяє увагу польсько-українському протистоянню на Волині і ролі двох сторін у загостренні стосунків. Водночас він безпідставно вважає, що українська історіографія „фальшиво представляє український націоналістичний рух, як рух національний” [253, 6]. На думку Ч. Партача у міжвоєнний період українці, які лояльно ставилися до польського уряду були забезпечені усіма громадянськими правами, а в'язниці були створені спеціально для „незалежників” (niepodleglosciowcow) і „німецьких диверсантів - терористів з ОУН” [253, 6].
Автор стверджує також, що розвиток української освіти та культури на Холмщині в період 1942-1943 років - це не що інше, як прагнення українських націоналістів українізувати польське населення в регіоні [253, 95]. Він звинувачує українців у співпраці з німцями, метою якої, на його думку, була етнічна чистка по відношенню до поляків у регіоні [253, 96].
Слід також згадати спільну працю Ч. Партача і К. Лади [254] у якій досліджується політика польського уряду та підпілля стосовно українського питання в період війни. Дослідники також здійснили спробу проаналізувати розвиток українського націоналістичного руху. Автори праці поклали усю провину в загостренні польсько-українського конфлікту на ідеологію українського інтегрального націоналізму та діяльність ОУН, зовсім не акцентуючи уваги на прорахунках польського підпілля та уряду, а також впливі на ворожнечу між українцями та поляками політики останнього ще у міжвоєнний період. Вони стверджують нібито протягом віків незаперечні факти свідчили про приналежність теренів Волині та „Східної Малопольщі” (Галичини - І.Ш.) до польської держави [254, 335-336], тим самим фактично повторюючи антиукраїнські висловлювання окремих польських політиків воєнного періоду. Ч. Партач і К. Лада нехтуючи аргументами силкуються переконати читача в тому, що український націоналізм - це одна з найвищих форм фашизму [254, 335].
Польська історіографія проблеми представлена також працями В. Філяра. У його монографії „Буря на Волині” [234] охарактеризовано ситуацію, що склалась на Волині в 1939-1944 роках, проаналізовано діяльність 27 Волинської Дивізії, яка була пов'язана з планами польського підпілля щодо західноукраїнських земель. У книзі „Волинь (1939-1944). Екстермінація чи польсько-українська боротьба” цей же автор дослідив події на Волині в період загострення польсько-українських стосунків, а також формування, розвиток та діяльність конспіративної мережі польського підпілля. Цікавим є розділ про спроби польсько-українського порозуміння у якому він висвітлив основні моменти двосторонніх переговорів, що мали місце в роки війни. [235, 331-346].
Серед праць загального характеру, які безпосередньо не стосуються даної теми, але суттєво доповнюють її розуміння, варто виділити матеріали, вміщені у збірнику під редакцією Б. Грота. Вони, присвячені польсько-українському протистоянню на Волині, а також діяльності ОУН, дивізії СС „Галичина”, аналізу документів, що стосуються польсько-українських взаємовідносин в „Архіві Адама Бєня” тощо [239; 271].
Серед низки загальних робіт певне місце посідає монографія К. Пжибиша „Польська політична думка (1939-1945)” [270]. У ній автор дослідив розвиток та діяльність польських політичних партій в період Другої світової війни, ставлення різних політичних угруповань до проблеми меншин, а також їхні погляди на територію та кордони повоєнної польської держави [270].
Польські історики здійснили низку досліджень структури, формування, розвитку та діяльності Делегатури уряду та окремих її підрозділів. Серед авторів праці яких стосуються даної проблеми варто згадати праці В. Грабовського [238, 240], Г. Гурського [237], Г. Мазура [246]. Діяльність польського уряду розглядалася у працях В. Бонусяка [224], М. Пестковської [257], Е. Дурачиньського [229; 230], В. Побуг-Маліновського [259; 260].
Окремі аспекти польсько-українських стосунків висвітлено у працях західних дослідників Т. Снайдера, Д. Тоттла, Ф. Тера [272, 278, 275].
Т. Снайдер у своїй монографії досить грунтовно показав становище українців у міжвоєнній Польщі. На його думку, головним джерелом поширення антагонізму між поляками і українцями стала не тогочасна політична ситуація, а український інтегральний націоналізм, який, мовляв, відокремив українців від поляків і спровокував останніх до радикальних дій. Водночас, автор чомусь не врахував, що не ідеологія спровокувала протистояння, а навпаки, тодішня ситуація не могла не провокувати націоналістичних настроїв, що поширювалися серед українського населення. Водночас Т. Снайдер докладно і виважено відтворює перебіг трагічних подій на Волині 1943-1944 рр, називаючи їх „українсько-польською громадянською війною”. Д. Тоттл, описуючи „етнічні чистки ОУН-УПА” періоду війни, усю провину покладає на українців, які нібито здійснювали геноцид стосовно поляків та євреїв. Ф. Тер зосередив свою увагу на розгляді польсько-українського конфлікту в 1939-1947 рр. Він вважає, що головною причиною загострення двосторонніх стосунків була політика СРСР та Німеччини на теренах Західної України , спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
У мотивації і підходах різних політичних сил у складі польського уряду до розв'язання українського питання частково допомогли розібратися спогади державних, політичних і військових діячів. Цей вид джерел проливає світло на атмосферу в „лондонському таборі”, дає змогу відтворити картину подій, що відбувалися в ньому, зрозуміти позиції лідерів польського руху опору. При написанні роботи було використано спогади В. Андерса, [125] С. Кота, [127; 128] Е. Рачинського, [129] Є. Клімковського, [122] С. Кіркора [126]. Віддаючи належне важливості і значимості цього виду історичних джерел, при їх використанні автор врахував характерний для них вплив суб'єктивного і особистісного чинників.
Проблема ставлення польського еміграційного уряду та польського підпілля до українського питання знайшла своє відображення в публікаціях документальних джерел. Це, зокрема стосується трьохтомного видання під редакцією М. Сівіцкого, яке побудоване за проблемно-хронологічним принципом. [165; 166; 167].
Упорядник даного збірника демонструє своє упереджене ставлення до політики польської влади стосовно українців. Про це свідчать передмови, написані автором до кожного тому, в яких він усю вину в конфлікті між поляками та українцями покладає на польську сторону. Видання містить у собі важливі документи, в яких відображено ставлення окремих представників польського уряду та підпілля до української проблеми. Проте, автором вибрано лише ті документи, які показують діяльність польського уряду та підпілля в негативному світлі.
Велика за обсягом двохтомна книга Владислава і Еви Сємашків „Народовбивство польського населення Волині здійснене українськими націоналістами у 1939-1945 рр.” [164] присвячена польсько-українському конфлікту на теренах Волині. Під Волинню автори розуміють Волинське воєводство міжвоєнного періоду, не поширюючи своє зацікавлення, на території, що належали до СРСР або входили до Поліського воєводства.
У передмові Р. Шавловського йдеться не про „народовбивство скоєне українськими націоналістами”, як це зазначено у назві книги, а про „українські злочини” нібито скоєні „широкими масами тамтешніх українців”. [164, 13]. Слушною є думка Я. Ісаєвича про те, що для авторів ці поняття практично рівнозначні, бо як випливає з багатьох місць книги „націонацістом” для них є кожен прибічник незалежності української держави на всіх тих землях де українці становлять більшість населення. [187, 175].
Р. Шавловський стверджує, що „українське народовбивство” на відміну від німецького і радянського має низку фатальних відмінностей (обтяжуючих обставин). По-перше, він прирівнює „українські злочини” стосовно поляків до геноциду євреїв німцями і звинувачуює українців у злочинах не лише проти поляків, але й проти євреїв. По-друге, говорить, що зі сторони українців „не було жодних закликів залишити терени”, навпаки „вони називали втечу поляків зрадою і переконували їх залишитися для того щоб потім їх усіх вирізати.” [164, 12]. По-третє, з одного боку він заявляє, що це було „українське народовбивство, а не здійснене лише УПА, бандерівцями чи українськими націоналістами, а саме українцями загалом”, з іншого - доводить, що ніхто не стверджує ніби в „народовбивстві” приймала участь переважна більшість українців. Більше того, „існує досить велика кількість прикладів допомоги полякам зі сторони українців” [164, 13].
На його думку, злочини німців і СРСР були злочинами окупантів, а „українське народовбивство” здійснювали громадяни Польської держави української національності, при цьому Р. Шавловський замовчує той факт, що українське населення не вважало поляків співвітчизниками, а розглядало польську владу як окупаційну. Він також стверджує, що німці і навіть росіяни вибачилися за скоєні злочини, а у їхній літературі як в німецькій, так і, останніх десять років, у російській відкрито говориться про геноцид стосовно поляків. Українці ж на його думку поводять себе зовсім інакше: „вони демонструють мовчання, велике крутійство або відверто грубу брехню”. [164, 14]
У передмові українцям безпідставно закидається, що вони „всюди, в повному розумінні цього слова, разом з німцями або самостійно приймали участь у геноциді стосовно близько двохсот тисяч євреїв” [164, 14] Критикуючи українську історіографію, Р Шавловський стверджує, що вона ставить на одні шальки терезів „народовбивство на Волині і в Галичині”, а на інші операцію „Вісла”, що на його думку є недопустимим, бо остання „була продиктована найвищою державною необхідністю для того щоб позбавити УПА соціальної та матеріальної підтримки зі сторони українського населення”. [164, 15] Він виступає також з критикою спільних польсько-українських зустрічей „Україна-Польща: важкі питання”. Нехтуючи аргументами як польських, так і українських істориків - учасників семінару, він стверджує, що останні говорять про „спільну польсько-українську різанину”, а це на його думку не відповідає істині, бо з таким самим успіхом „можна називати голокост німецько-єврейською війною”. [164, 15] В цілому передмові до книги притаманні суперечності в аргументації та підкреслена агресивність формулювань. Тут категорично підкреслюється, що знущання з невинних людей на Волині у 1943-1944 рр. - це діі „в дусі Хмельниччини та гайдамацького повстання” [164, 12]. Цій тезі суперечить інше твердження, що його читаємо в передмові: „у світлі сотень свідчень, використаних у праці Сємашків, між польським і українським населенням Волині були добрі, часто просто дружні стосунки...Ці добрі стосунки цілковито зруйнувала лише широкомасштабна акція передусім галицьких агітаторів ОУН - УПА, що пропагували крайній, відверто народовбивчий український шовінізм” Докладніше про це див. рецензію Я. Ісаєвича на книгу В. і Е. Сємашків: Ісаєвич Я. Про книгу В. і Е. Сємашків. // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич.- Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крип'якевича НАН України, 2003. - С. 377-378. [164, 17,1033, 1098]. Не будемо наводити дальших прикладів, проте зауважимо: засадничим моментом є те, що присвячуючи дослідження українсько-польським стосункам і збираючи матеріали про нищення польських сіл та вбивства поляків, автори оминули увагою справу так само масових убивств українців польською поліцією, боївками польського підпілля та польським цивільним населенням.
Описуючи польські „відплатні акції” вони значно занижують кількість жертв серед українців, ігноруючи той факт, що під час цих акцій відбувалася різанина невинних людей. Хоча у спогадах українців знаходимо численні описи знущань польських боївок над цивільним населенням, відтинання носів та вух і навіть розпинання людей, вкидання дітей до криниць. Я. Царук зафіксував такі свідчення у спогадах українців з Володимир-Волинського району. Див.: Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2003. - 189 с. Див. також: Спогади українців про польсько-український конфлікт на Волині // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьба за землю. - Львів, 2003. № 28. С. 145-195.; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся. Торонто: Літопис УПА, 1977. Т. 2. С. 122, 173; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся.-Торонто: Літопис УПА, 1984. Т. 5. С. 181.; Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. Тернопіль: Книжково-Журнальне Видавництво „Тернопіль”, 1997. С. 83-93; Жулинський М. Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр. Луцьк: Видавництво „Волинська обласна друкарня”, 2003. С. 32-33.
В цілому, найхарактерніша риса опублікованих в книжці В. і Е. Сємашків спогадів - обминання українських страждань. [187, 389]. Автори розмістили документи без будь-якого критичного аналізу, а там де описуються події на Волині вони просто переказують архівні звіти та рапорти. Допущено перекручення в перекладі окремих джерел з української на польську мову. Зокрема, як останній „документ” вказаного збірника наводяться фрагменти пісень УПА. Видається сумнівним, що ці пісні будь-коли співалися, проте, щоб підкреслити ненависть українців до поляків, упорядники переклали одну з строф пісні „заженемо всіх ляхів до Варшави” як „вижнемо” („wyrzniemy”) тобто „виріжемо” („викосимо”). Не зрозумівши слова „заженемо”, вони подали такий коментар: „Дослівний переклад означав би - „вижнемо” (від слова „жати”), тобто зітнемо як збіжжя або траву, всіх ляхів аж до варшави”. [164, 1293-1294]. Загалом, із багатьох місць книги випливає, що для авторів кожен поляк, якого було вбито на Волині у 1939-1945 рр. - це жертва українських націоналістів. Попри перераховані недоліки, все ж викликає повагу обсяг виконаної авторами праці, проте вона аж ніяк не є остаточною. Необхідні подальші дослідження і дальше збирання матеріалів про всі жертви терору, його перевірка та співставлення інформації з різних джерел.
Значний інтерес становить трьохтомне видання під редакцією Д. Балішевського та А. Кунерта „Правдива історія поляків”. Зокрема, в першому томі містяться фрагменти звернень президента Речіпосполитої В. Рачкевича до польського народу, окремі статті з підпільної польської преси, а також окремі документи польського підпілля з 1939-1942 років [155].
Другий том складається з документів періоду 1943-1944 років. Тут відображено також польсько-українське протистояння на Волині, інструкції Ради Міністрів польського уряду, декрети та звернення до населення, здійснені Делегатурою уряду в зазначений період [156]. В матеріалах третього тому, крім перерахованих вище джерел, зустрічаються також і документи, що свідчать про негативну реакцію польського уряду на включення територій Західної України до складу СРСР [157].
Цінним джерелом є збірник під редакцією Л. Кулінської. У першому томі якого вміщено документи Комітету східних земель, що стосуються протистояння на теренах Волині та Галичини, а також опрацювання його членів, стосовно вирішення проблеми „східних земель” [151].
Другий том представлений документами, які упорядниці вдалося знайти в особистих архівах діячів Комітету східних земель - це політичні рапорти, тижневі та квартальні звіти, звіти про ситуацію в окремих місцевостях, підпільна польська преса. Неабиякий інтерес становлять документи, що стосуються шляхів розв'язання української проблеми, пропонованих членами Комітету, також спроб польсько-українського порозуміння в період другої половини 1943 - першої половини 1944 років. [152].
Л. Кулінська та А. Ролінський опублікували збірник документів Головної опікуючої ради, яка займалася опікою над польським населенням в період загострення польсько-українських стосунків. До нього увійшли унікальні документи, передані до Національної бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві з приватної колекції одного з колишніх діячів Головної опікунчої ради Й. Відаєвича, а також матеріали про польсько-українське протистояння в період 1943-1944 рр., зібрані цією інституцією [143].
Важливе значення для дослідження становить шеститомне видання документів АК. Перший том збірника включає 182 документи, які датуються вереснем 1939 - червнем 1941 рр. [145], другий - 248 документів від червня 1941 р. до квітня 1943 р [146], третій - 274 документи, які охоплюють період від квітня 1943 р. до липня 1944 р. [147], четвертий - 510 документів датованих липнем-жовтнем 1944 р. [148], п'ятий - 370 документів за період від жовтня 1944 до липня 1945 рр [149]. Шостий том збірника вийшов як доповнення і складається з матеріалів за весь період - від 1939 до 1945 рр. [150]. Документи і матеріали, що були опубліковані в цьому капітальному виданні - звіти, рапорти, проекти, телеграми, депеші тощо, стосуються діяльності Армії Крайової в роки Другої світової війни.
Особливий інтерес для дослідників становлять документи, які у 1997 році були знайдені під Варшавою. Людиною, яка показала прихований архів, був колишній міністр та активний діяч польського підпілля А. Бєнь. Дане зібрання зберігалося у спеціальному сховищі, включало в себе матеріали Ради з питань національностей при Делегатурі уряду в краї, керівником якої й був А. Бєнь. Вони опубліковані окремим збірником, в якому міститься загалом 30 документів за 1942-1943 рр., що стосувалися проектів по підготовці вирішення українського питання [144] Ряд сюжетів, які не знайшли відображення в документальних та мемуарних виданнях, вдалося відтворити шляхом використання неопублікованих матеріалів. Окремі з них зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління (ЦДАВОУ). Серед використаних у роботі документів значний інтерес становлять звіти, [5] різного роду аналітичні опрацювання (характеристика діяльності польських політичних партій та їх ставлення до українського питання, брошури присвячені двостороннім взаєминам, огляд польської преси воєнних років) [2; 3; 4; 7] відозви, листівки ОУН до поляків, [1] аналіз причин невдалих спроб порозуміння [6] тощо. У дослідженні було використано також фонди Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). Тут ми зосередили свою увагу головним чином на матеріалах Центрального комітету комуністичної партії України та Українського штабу партизанського руху. У них знаходимо інформацію про польсько-українське протистояння, [8] настрої польського населення в краї, [9; 11; 13] звіти про діяльність польських політичних партій та угруповань на західноукраїнських теренах, [12] політичну ситуацію в регіоні, [10] взаємодію між радянськими партизанами та загонами АК [14] тощо. Дані джерела, хоча і не стосуються безпосередньо теми дисертаційного дослідження, проте суттєво доповнюють розуміння двосторонніх взаємин періоду війни.
Значна кількість матеріалів, використаних у роботі міститься в архівах Республіки Польща. Зокрема важливі документи зберігаються в Центральному архіві руху людовего у Варшаві які належать до колекції С. Котта. Вони проливають світло на польсько-українські переговори з метою створення спільного фронту проти окупантів, ініціатором яких була польська сторона [72; 74; 75]. Дані документи датуються початковим етапом Другої світової війни і знаходяться у фонді під назвою „Україніана”.
Серед комплексу документів важливими є аналітичні опрацювання, які стосуються ситуації на теренах Західної України на початковому етапі війни [67; 68; 71; 73; 78]. Значний інтерес становлять також проекти майбутніх польсько-українських стосунків, у яких відображено бачення української проблеми польськими політиками [72; 74; 75]. Крім того, різного роду листи, звернення, нотатки, меморіали у яких знаходимо відомості не лише про ситуацію в терені, але й аналіз українського національно-визвольного руху [77; 78], відомості про взаємовідносини між українським і польським населенням [67; 68; 69], аналіз польськими політиками можливого розгортання подій з огляду на політику СРСР та в залежності від перебігу війни [70], характеристика української православної церкви, її діяльності та впливу на українське населення, ставлення до поляків в церковному середовищі [79] тощо. Цінним джерелом є документи Комітету у справах краю, що показують, в який спосіб представники уряду, котрі входили до його складу, пропонували розв'язати українське питання, які погляди щодо його вирішення існували, а також плани стосовно створення українського легіону у складі польського війська [74].
Значно розширили джерельну базу дослідження матеріали Архіву актів нових, які зберігаються насамперед у фондах Армії Крайової та Делегатури уряду. Документи АК становлять в основному рапорти та звіти про ситуацію в регіоні [26; 27; 25], накази Головного Командування АК [15; 17; 19; 20], різного роду кореспонденцію (депеші, листи, телеграми) з аналізом ситуації на теренах „східних кресів”, стратегічними планами військового підпілля та доповненнями і поправками до них [18; 24; 23]
Неабиякий інтерес становлять матеріали, безпосередньо присвячені українському питанню та шляхам його розв'язання. Основний масив документів такого типу - це різного роду опрацювання та проекти. Хоча вони не були офіційними постановами, але відображали погляди представників польського уряду, його Делегатури, діячів Армії Крайової на можливі варіанти розв'язання українського питання. Зокрема, це документи Департаменту інформації і преси [54; 55; 56; 59; 60], Президіального бюро (Biuro Prezydialne) [39; 40; 41], а також Департаменту внутрішніх справ при Делегатурі уряду [43; 47; 49]. Цікава інформація почерпнута з документів амбасади Польщі в Лондоні, про політику уряду стосовно українського питання, а також переговори між „лондонцями” і офіційною Москвою, з представниками англійських урядових кіл, міжнародну ситуацію, та цілі Польщі у війні, огляд польської і української преси тощо [30; 31; 32; 33; 34; 35; 36; 37].
У дослідженні також використано матеріали польської підпільної періодики, які знаходяться у фондах Національної Бібліотеки Республіки Польща (Biblioteka Narodowa) у Варшаві і несуть важливу інформацію про події, що мали місце на теренах Західної України в роки Другої світової війни, ставлення польської громадськості до українського питання, загострення двосторонніх взаємин і реакцію на нього поляків, промови та виступи провідних політиків, різного роду аналітичні статті, присвячені проблемі кордонів та взаємовідносин з СРСР. Серед таких періодичних видань слід відзначити: „Rzeczpospolita Polska” [97; 98; 99; 100; 101; 102; 103; 104; 105; 106; 107; 108], „Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej” [109; 110; 111; 112; 113; 114; 115; 116; 117; 118; 119], „Nasze Ziemie Wschodnie” [85; 86; 87; 88; 89; 90; 91; 92; 93], „Biuletyn Wewnetrzny”, ( з 1943 р. „Biuletyn Wewnetrzno-Polityczny”. - І.Ш.) [81; 82; 83], „Glos polsko-ukrainski” [84], „Nowe Drogi” [94; 95; 96].
Отже, підсумовуючи варто зазначити, що українська проблема в політиці польського уряду та підпілля в період Другої світової війни займає важливе місце у дослідженнях як українських, так і польських істориків. Проаналізована вище література запроваджує у науковий обіг великий і цінний фактичний матеріал, присвячений різним аспектам українського питання. Вона дозволяє відтворити історичне тло на якому польська сторона здійснювала спроби його вирішити. Однак у науковій літературі не знайшли відображення такі аспекти як політика в українському питанні Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель, окремих політичних партій та їхнього впливу на політику польського уряду і його цивільного та військового представництва в краї. Водночас, залишаються дискусійні а то й не висвітлені взагалі моменти, що є свідченням необхідності подальшого вивчення проблеми. Разом з тим існує велика кількість опублікованих джерел, присвячених тематиці польсько-українських стосунків. Зауважимо, що як українські, так і, в більшій мірі, польські історики здійснили низку публікацій архівних матеріалів, які хоч і не були безпосередньо присвячені українській проблемі, проте містять, окремі документи з досліджуваної тематики. Дисертаційна тема забезпечена також багатим архівним матеріалом, що міститься в як в архівах України, так і Польщі, а тому враховуючи її актуальність необхідна подальша пошукова та археографічна робота над джерелами.

РОЗДІЛ 2

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

2.1. Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.

Намагаючись вирішити українську проблему наприкінці 30-х рр. польський уряд зупинився на найрадикальніших методах її розв'язання. Переломним у зміні політики польської влади щодо українців став 1935 р., коли після смерті Ю. Пілсудського право-радикальні сили Польщі розпочали боротьбу за вплив у країні. Боротьба між прихильниками „державної асиміляції” українців та радикального розв'язання українського питання завершилась перемогою останніх. Після відставки 12 жовтня 1935 р. В. Славека з посади прем'єр-міністра у правлячому таборі фактично не було авторитетного лідера, який зміг би продовжити курс на „нормалізацію”.

Еволюція державного усторю Польщі у напрямку тоталітаризму завершилася утворенням у 1937 р. проурядової партії Табір національної єдності (ТНЄ). Прихильники авторитарних методів правління, об'єднавшись навколо Е. Риз-Смігли Е. Ридз-Смігли обіймав посаду генерального інспектора польських збройних сил. Після його проголошення другою (після президента) особою у державі (15 липня 1936 р.) група „генерального інспектора” поступово перетворилася у домінуючу в „санаційному уряді”. В цих умовах вже на початку 1937 р. стало зрозуміло, що політика нормалізації у зв'язку з радикалізацією антиукраїнських настроїв у війську та польській спільноті не має жодних шансів бути втіленою в життя. Див. Наприклад: Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. - Чернівці, 1998.; Chalupczak H, Browarek T. Mniejszosci narodowe w Polsce (1918-1995).- Lublin: Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 1998.; Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowosciowej rzadow polskich w latach 1921-1939.- Wroclaw; Warszawa; Krakow; Gdansk, 1979.

Chojnowski A. Ukraina.- Warszawa: Trio, 1997., ставили мету згуртувати польське суспільство навколо ідеї оборони держави.

Для того, щоб раз і назавжди покласти край домаганням українців отримати незалежність, влада взяла курс на витіснення, а фактично на повне очищення „східних кресів” від українського населення шляхом його примусового виселення та поступової асиміляції і ополячення. За рахунок послаблення позицій української меншини на теренах Галичини та Західної Волині планувалося докорінне збільшення польського елементу в регіоні. Новий етап у національній політиці Польщі спрямованій на створення однонаціональної держави розпочався екстермінаційними діями військових кіл. Особливо активно в цьому напрямку діяв, починаючи з 1937 р. Корпус охорони пограниччя (КОП).

Слід зазначити, що своєрідним підсумком польсько-українських стосунків у міжвоєнний період стала „Декларація Центрального Комітету УНДО в справі становища українського народу в польській державі” від 7-го травня 1938-го року [56, 2-4]. У ній зазначалося, що політика нормалізації стосунківПримітки:
Політику нормалізації було розпочато у 1935 р. з ініціативи УНДО. Метою програми стало порозуміння з поляками, яке мало досягатися шляхом узгодження незалежницьких прагнень українців з польською рацією стану. між польським та українським народами, яка проводилась УНДО впродовж трьох років, не призвела до позитивних наслідків. Провину за невдачу політики нормалізації Центральний Комітет повністю покладав на польський уряд, який за словами „Декларації...” не тільки не заважав, але й навпаки часто був співучасником негативних вчинків щодо українців [56, 2]. Серед них наводилися наступні: негативна політика щодо української церкви, намагання постійно внести розлад в консолідацію українського народу, ввівши поняття „русинів” та всіляко підтримуючи думку про існування різних племен, на кшталт лемків, гуцулів, волиняків, поліщуків, які, нібито, були зовсім різними окремими племенами, виключення українських селян з процесу парцеляції, особливо на прикордонних територіях, відбір права до навчання рідною мовою, недопущення українців до самоврядування та участі в політичному житті країни, постійні репресії щодо українського культурного життя тощо [56, 2-2а]. Водночас вже тоді, у 1938 р., УНДО попереджало, що така політика рано чи пізно призведе до використання її ворожими чинниками (СРСР та Німеччиною - І.Ш.), стане загрозою миру і може призвести до протистояння [56, 3].
Можна припустити, що ініціативу розробки радикальної програми направленої не лише на придушення українського національно-визвольного руху, але й взагалі проти розвитку національної свідомості та самобутності українського народу, схвалив Е. Ридз-Смігли [208, 20]. Вирішення українського питання планувалося здійснювати в двох напрямках. Перший - залагодження проблеми на міжнародному рівні, зокрема шляхом домовленості з Німеччиною, яка вміло використовувала українську карту для тиску на країни, у складі яких знаходились окремі українські території, й на Польщу в тому числі. Другий - радикальне розв'язання української проблеми безпосередньо в межах Речіпосполитої.
Польській дипломатії вдалося досягти домовленості з керівництвом Третього рейху про фактичну підтримку своєї політики щодо українців. Виношуючи плани війни з Польщею, Гітлер з легкістю підтримав процес вироблення спільної позиції в українському питанні для того, щоб приспати пильність офіційної Варшави. 5-го січня 1939 р. у розмові з міністром закордонних справ Речіпосполитої Ю. Беком він запевнив, що Німеччина за будь-яких обставин зацікавлена у збереженні сильної національної Польщі. В свою чергу польський міністр заявив, що „Україна” це польське слово яке означає „східні прикордонні землі”, котрі „протягом десятиліть позначали території, розташовані на схід від їхніх (польських І.Ш.) володінь вздовж Дніпра. [130, 17].
Позицію Гітлера підтвердив і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп. При обговоренні ставлення обох держав до „Великої України”, яке відбулося між ним і Ю. Беком 6-го січня 1939 р., він підкреслив, що розуміє занепокоєння уряду Польщі, пов'язане з наростанням українського руху, викликаним подіями в Карпатській Україні, і заявив, що є реальна можливість вирішити українське питання за умови їхнього тісного співробітництва [208, 21]. Позицію Німеччини він охарактеризував так: „Ми зацікавлені в радянській Україні постільки поскільки всюди чинимо росіянам шкоду...тому природно, що підтримуючи контакти з російською Україною ми ніколи не мали жодних справ з польськими українцями. Навпаки, це суворо заборонялося фюрером, який вже виклав свою негативну позицію стосовно Великої України”. [130, 21]. Заручившись обіцянками Третього рейху та з огляду на внутрішньополітичну ситуацію в країні, пов'язану з наростанням національно-визвольного руху, польський уряд взяв курс на тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на їх власних етнічних теренах.
Напруга в польсько-українських стосунках вилилась в рішення офіційної влади розв'язати наболілу проблему радикальними методами. У Варшаві прийшли до висновку, що справа ліквідації українського питання в попередній час просувалася занадто повільно, а тому повноваження щодо її розв'язання потрібно перебрати на себе уряду.
На думку М. Сивіцького, поштовхом до такого рішення став меморіал від 28-го листопада 1938 р., прийнятий Секретаріатом порозуміння польських суспільних організацій. Військові кола Польщі сприйняли нормалізаційну політику як прояв українофільських тенденцій в уряді. Щоб протидіяти її реалізації командувачі військових округів організували 23 листопада 1935 р. Секретаріат порозуміння польських суспільних організацій (СППОС), який об'єднував майже всі політичні угрупованні Галичини. В ньому йшлося про необхідність захисту польської спільноти від переслідувань зі сторони української більшості на „східних теренах”.[165, 269]. Для того, щоб орієнтуватись у ситуації, було здійснено опрацювання національного складу 84 повітів на теренах „східних кресів”. Метою проекту було встановити на скільки потрібно збільшити чисельність поляків в тому чи іншому повіті, щоб вони там становили не менше 51% від загальної кількості населення [66, 148-159]. 25-28 січня 1939 р. відбулися засідання Ради міністрів на чолі з Е. Ридз Сміглим. На них було прийнято рішення про те, щоб кожен міністр до 15-го лютого 1939 р. надав інформацію про кількість українців, що знаходяться у підпорядкуванні його міністерства і план ліквідації української проблеми в рамках підзвітної йому інституції [165, 270; 206, 243; 207, 116].
Дещо проливає світло на плани польської влади виступ директора Департаменту віровизнання при Міністерстві віровизнання та суспільної опіки Г. Дуніна-Борковського на нараді керівників східних воєводств, яка відбулася 14-го лютого 1939 р. Він заявив що метою діяльності влади на теренах східних воєводств має бути полонізація [65, 36].
15-го лютого 1939 р. міністр суспільної опіки Ж. Костялковський звернувся до Ради Міністрів з листом, у якому виклав пропозиції щодо „посилення польськості” на східних теренах. Він підкреслював, що одним з головних завдань є забезпечення працею безробітних поляків, а також надання виключно їм земельних ділянок. Це, на його думку, мало призвести до збільшення кількості добровольців на переселення до східних воєводств. З іншого боку, ним пропонувалось полегшити і усіляко підтримувати еміграцію українців за кордон [66, 21-34], а також поширити акцію, направлену на посилення польського „стану посядання” на інші терени Західної України, особливо на Волинь [66, 269].
На початку 1939 р. Міністерство справедливості видало ухвалу про залучення до роботи на східних теренах, конкретно мова йшла про Львів, польських адвокатів. З цією метою було вирішено заборонити вступ до адвокатських спілок на теренах Польщі, крім східних воєводств, де вступний внесок було зменшено з 800 до 500 злотих. У разі, якщо б і такі умови не спрацювали, пропонувалося застосувати примусове залучення польських юристів на роботу у східні воєводства. Причиною такої жорсткої позиції стало те, що, згідно з даними документу, п'ять-шість з десяти адвокатів повертається, не бажаючи там працювати [66, 90]. Серед причин, які вплинули на небажання поляків займатись адвокатською діяльністю на теренах Східної Малопольщі, називалися: висока конкуренція зі сторони євреїв та українців, а також побоювання терору з боку останніх [66, 269].
В руслі запланованої урядом акції Міністерством комунікації Міністерство комунікації відповідало за шляхи, залізниці водний транспорт, пошту і телеграф. на початку 1939 р. було ухвалено документ „Посилення польського елементу в Східній Малопольщі”. Згідно з оперативними даними, які мало міністерство, 800 працівників-українців, котрі на залізниці обіймали більш-менш значні посади, були ненадійним елементом. В зв'язку з цим пропонувалось усунути їх від виконання обов'язків, а на звільнені місця призначити поляків [66, 334-335]. Подібного роду ухвалу було прийнято Міністерством економіки і торгівлі. В документі зазначалося, що успішне розв'язання української проблеми напряму залежить від збільшення кількості польського населення на теренах Східної Малопольщі. Цифра ця мала становити більш як 50% на користь поляків. Поряд з перерахуванням методів, які застосовувалися владою для досягнення цієї мети (парцеляція, осадництво, ревіндикація зрусифікованої загродової шляхти) відзначалося, що найкращі можливості для збільшення кількості польського елементу на „східних кресах” склалися у містах [66, 290]. Саме поява сильного міщанства, на думку діячів міністерства, мала суттєво допомогти закріпитись у регіоні. Вирішення проблеми ставилось в залежність від розв'язання єврейського питання. В документі зазначалося, що саме євреї займають панівні позиції у містах і „розв'язання єврейського питання на користь польського елементу в великій мірі впливає на досягнення чисельної переваги поляків”[ 66, 262]
На початку 1939 р. Міністерством закордонних справ було розроблено таємний проект „Головні напрямки еміграційної політики на територіях Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств.” Зокрема, в документі пропонувалось посилити дії, щодо створення сприятливих для еміграції українців умов. Вже на початковому етапі, на територіях від Збруча і аж до етнічно польських теренів, передбачалося створити коридор на якому переважатиме польський елемент. Лінією, що буде стрижнем цих територій називалась залізниця Краків - Ярослав - Перемишль - Тернопіль [66, 148-264]. Згідно з „Головними напрямками...”, еміграція мала бути двох типів: закордонною і континентальною. Перший з них пропонувалося застосовувати до українців, при одночасній забороні на виїзд до інших країн на постійне місце проживання полякам. Другий - це так звана тимчасова або „заробкова” еміграція, яку дозволялось застосовувати в першу чергу по відношенню до польського елементу. „Заробкова” еміграція передбачала дозвіл виїжджати на заробітки як за кордон, так і до центральних і західних регіонів Польщі з обов'язковим поверненням на „східні креси”. [66, 292]
Поряд з еміграцією, як одним з заходів направлених на збільшення чисельності поляків на територіях Західної України, Міністерством закордонних справ було прийнято рішення про пропаганду і роз'яснення своєї політики на міжнародній арені. Тут, стосовно країн Західної Європи, пропаганда мала здійснюватись в двох напрямках. Перший - про нереальність українських прагнень, щодо незалежності, які базуються на отриманні її за рахунок від'єднання східних земель від Польщі. Другий - про помилковість переконання світового співтовариства, що Німеччина виношує плани направлені лише на експансію у східному напрямку і звернення уваги західних держав на такі ж проблеми з їхніми колоніями, з якими, на думку представників міністерства, вони обов'язково зіткнуться [66, 94].
Зазначалась також необхідність у налагодженні контактів з Ватиканом, який не підтримував репресивних дій щодо греко-католицької церкви. З цією метою до Риму було направлено віце-міністра Я. Шембека, на якого було покладено проведення переговорів на дану тему. Для успішності цієї акції передбачалась координація дій Міністерства закордонних справ і Міністерства релігійних визнань і суспільної опіки [66, 94].
Висловлювалось переконання й про те, що експансія на схід спокон віків робила Польщу могутньою державою. У міжвоєнний період ця концепція, хоч і частково, була представлена військовою колонізацією, а тому, на думку авторів документу, вона повинна продовжуватись, проте потрібно модернізувати форми та методи експансії [66, 94].
Слід зазначити, що перераховані вище ухвали лягли в основу „Проекту закону Ради міністрів в справі акції, направленої на посилення польського елементу у Східній Малопольщі”, прийнятого в березні 1939 р. на засіданні Ради міністрів [66, 390-477].
Згідно з „Проектом...”, головною метою у політиці уряду було тісне об'єднання Східної Малопольщі як з точки зору культури, так і економіки з теренами Речіпосполитої. В контексті запланованих дій передбачалося:
1. В галузі безпеки - збільшення кількості поліційних відділів та їхнє кількісне і технічне підсилення, воєнізація служби лісництв і звільнення з посад лісників-українців, розширення комунікаційної сітки, зокрема телефонної мережі, з метою швидкого реагування на можливі безпорядки.
2. У відання Міністерства комунікації - Звільнення українців з посад на пошті та телеграфі, а також зі служб, функціонування яких пов'язане з розкладом руху поїздів, діяльністю важливих залізничних вузлів і т.д.
3. У містах - фінансова підтримка різного роду польських громадсько-політичних організацій, суворий контроль при підборі кандидатур на посади у адміністрації, критеріями якого були не лише професіоналізм, але й яскраво виражена пропольська позиція.
4. У галузі освіти - на територіях на захід від Сяну українські, а також двомовні школи переводились виключно на польську мову викладання.
5. На культурно-освітню акцію (читаємо: акцію, направлену на полонізацію освіти і культури - І.Ш.) в межах Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств планувалось перерахувати у 1939/40 рр. 50 тис. зл., у 1940/1941 і в 1941/1942 рр. - по 65 тис. зл. З тією ж метою у бюджет Міністерства суспільної опіки на 1939/40 рр. передбачалось закласти 29,5 тис. зл. На 1940/41 рр. - 33 тис. зл. і в бюджет 1941/42 рр. - 36 тис. зл. [66, 396]
Акція, запланована ще в січні 1939 р. під назвою „Зміцнення польського елементу”, була направлена на придушення прагнень українців до незалежності і стосувалась теренів Східної Малопольщі, проте на думку А. Хойновського, є всі підстави вважати, що подібного роду політику уряд збирався запровадити на територіях усіх східних воєводств [227, 238].
Важливим для розуміння глибинних причин, що впливали на майбутні стосунки між польською та українською сторонами, є аналіз дій останньої щодо українських національно-патріотичних сил, безпосередньо перед початком війни з Німеччиною. Зокрема, спецслужби намагались слідкувати за діяльністю українців не лише в самій Польщі але й за кордоном [64, 7]. Не дивлячись на це, польська офіційна влада не мала достовірної інформації про українсько-німецьку співпрацю, не мали поляки й своїх інформаторів з-поміж провідників ОУН. Проте, ще перед початком Другої світової війни, в липні - червні 1939 р. було проведено низку арештів серед провідних діячів ОУН, які потенційно могли б співпрацювати з німцями. Було ув'язнено близько 30-ти чоловік - активістів організації. В серпні 1939 року в польській пресі з'явився циркуляр Міністерства юстиції, в якому вказувалося на необхідність арешту „ненадійного українського елементу” з-поміж міської і сільської інтелігенції і ув'язнення його в таборі Береза Картузька [182, 14-15]
З 31-го серпня на 1-ше вересня 1939 року влада інтернувала кілька тисяч українців, що користувалися повагою та авторитетом в своїх колах. В основному це були представники греко-католицької церкви. Більшість з них було звільнено вже на початковому етапі військових дій, інших тримали в Зломові та Бережанах аж до 17 вересня 1939 р.[ 273, 73] Невідомо, наскільки ця акція допомогла в припиненні антипольських настроїв, які мали місце в вересні 1939 р., проте з впевненістю можна сказати, що вони викликали в широких колах українців не тільки страх, але й ненависть [273, 76].
Наслідком таких дій стали спорадичні напади на відступаючі польські частини, а також намагання помститися тим полякам, які кривдили українців до початку війни. Це явище не набрало масового характеру, проте окремі такі випадки мали місце. Наприклад, напад українців на загін польського війська 17-го вересня 1939 р. в маєтку Романівка Луцького повіту[155, 74].
Відбувалися також напади як на представників місцевої адміністрації, так і на їхні родини, яким українці намагалися помститися за попередні кривди. Так, у вересні 1939 р. українцями було замордовано 28 польських родин у Славетині та Трощанці Бережанського повіту [143, 7-8]. Хаотичні антипольські виступи припинились через кілька тижнів після початку війни. На думку польського історика Б. Мусяла, протистояння припинила радянська влада, яка намагалася направити агресію українців лише проти польської інтелігенції [250, 40]. Водночас, не слід забувати, що українці, перебуваючи у стані очікування позитивних змін, які мали відбутись після приходу більшовиків, були вкрай розчаровані політикою нової влади, а тому, вже на початку 1940 р. прослідковувалися тенденції до налагодження взаємовідносин з поляками [43, 133].
2.2. Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля.

Ставлення польського еміграційного уряду до української проблеми на початковому етапі війни було зумовлене: по-перше, історичними чинниками у взаємовідносинах двох народів, тобто уявленнями поляків про єдину, неподільну Річпосполиту „від моря до моря”. По-друге, на це ставлення впливали довоєнні погляди поляків на те, хто такі українці, чого вони прагнуть і чи є їхні прагнення корисними для польської держави. По-третє, важливу роль тут відіграла і офіційна позиція щодо поляків з боку українського національно-визвольного руху в особі Організації Українських Націоналістів. Слід відзначити, що свою політику стосовно української проблеми польська сторона вимушена була узгоджувати з планами західних держав (Франції, Англії та Німеччини), які часто просто не хотіли дратувати керівництво СРСР, тому що розуміли: головна мета - залучення СРСР до табору союзників.
Не зважаючи на те, що поляки не хотіли визнавати прав українців на створення своєї незалежної держави на території Західної України, представники уряду вбачали виняткову важливість у співпраці з українцями. Польська сторона усвідомлювала, що без вирішення української проблеми втримати західноукраїнські території в кордонах держави буде справою неможливою [255, 19].
Польський емігрантський уряд було створено наприкінці вересня 1939 р. у Франції. Спочатку він розташовувався у Парижі, згодом переїхав до Анжера, а після окупації Франції розгорнув свою діяльність у Лондоні. Очолив уряд ген. В. Сікорський. Вже 2-го листопада 1939-го р. він зобов'язав Раду міністрів вирішити проблему співпраці з Литвою, Білорусією та Україною [158, 56].
З метою розв'язання української проблеми було створено Комітет міністрів у справах краю (КСК). 13 листопада відбулось засідання Комітету у складі: голови - ген. Казимира Соснковського, міністрів - Олександра Ладося, Мар'яна Сейди, Яна Станьчика та віцеміністра з військових справ Мар'яна Кукеля.
Комітет Міністрів у Справах Краю ухвалив декларацію, яка побачила світ 28 листопада 1939 року. Цей документ самі поляки визначили як інструкцію у справі контактів з українською стороною. В ній говорилось про те, що уряд не тільки припускає можливість порозуміння з самостійницьким українським рухом, але й визнає потребу у створенні спільного фронту проти окупантів [255, 17]. Зазначалося, що польська сторона визнає можливість виникнення незалежної української держави і погодиться на найсміливіші пропозиції стосовно її східних кордонів. У інструкції підкреслювалося, що майбутня Україна і Польща будуть об'єднані у федерацію, в якій обидві сторони користуватимуться рівними правами. Згідно з положеннями документу, „проходження кордону між Польщею та Україною буде залежати від ступеня взаємопов'язаності федерального устрою”. Гарантувалося й дотримання усіх принципів рівності, а також забезпечення української меншини в складі Польщі і польської в Україні „національними та культурними правами на принципах взаємності”. [277, 98.]
Резолюцію було передано прем'єру ген. Сікорському, проте він скептично поставився до можливості створення української держави на теренах „східних кресів” [277, 101], вважаючи Західну Україну „передпіллям стратегічним.” [277, 97]. Тому було прийнято рішення про те, щорезолюція відіграватиме лише роль директив у переговорах з українцями.
Офіційна декларація польського уряду від 18-го грудня 1939 р. не пішла далі загальних тверджень про справедливість та суспільну рівноправність національних меншин, котрі „приймали участь у боротьбі і залишилися вірними польській державі.” [236, 587] Ще трохи раніше, а саме 12-го грудня 1939 р. ген. К. Соснковський заявив: „Про відмову від Львова не може бути й мови. Важко уявити собі розв'язання справи інакше, як таке, що незалежна Україна постане за Збручем” [236, 587]
Комітет у Справах Краю потребував для подальшої роботи над українською проблемою фінансової підтримки, про що звітував ген. Соснковський. Він виступив з проханням надати на потреби роботи над українським питанням одноразового кредиту в розмірі 100 тисяч і щомісячного в розмірі від 20 до 50 тисяч франків. Після обговорення його пропозиції було прийнято рішення про надання лише одноразового кредиту в 60 тисяч франків на вказані ним цілі [159, 127].
30-го листопада 1939 року було видано декрет президента Речіпосполитої В. Рачкевича про недійсність будь-яких законів, прийнятих окупаційною владою. Це стосувалось і кордонів польської держави. Тобто, на офіційному рівні польський уряд задекларував позицію неподільності кордонів Польщі [155, 179-180].
9-го грудня 1939 р. було скликано польську Національну раду у Парижі, в склад якої входило двадцять представників від різних політичних угруповань. Слід відзначити, що ще під час обговорення проблеми створення Національної Ради (засідання Ради Міністрів від 23-го листопада 1939 року в Парижі - І.Ш.) виникла дискусія про те, які політичні партії мають увійти до складу ради. Під час обговорення голова Ради Міністрів заявив, що потрібно підтримувати подальші контакти з польськими євреями. Міністр Я. Станьчик зазначив, що в разі утворення такої інституції, як Національна Рада, належить запросити до неї не тільки представників від євреїв, але також і українців [158, 91]. Вражаючим є той факт, що українців та білорусів, як представників слов'янських меншин, в Національній раді представлено не було.
Польський еміграційний уряд визначив основні стратегічні цілі своєї політики. Вони заключали в себе наступні положення:
1) Польща повинна здобути незалежність.
2) Територія Польщі після війни не повинна зменшитись.
3) Для зміцнення безпеки Польщі необхідно ліквідувати проблему Східної Прусії [262, 115; 224, 156; 181, 171].
Польська сторона намагалась усіляко підкреслювати, що лише уряд на еміграції має легітимне право на управління на територіях колишньої Речіпосполитої. Тому було виражено протест проти мобілізації до лав Червоної Армії, проведеної на теренах Західної України та Білорусії, мотивуючи це тим, що польське, українське і навіть частина єврейського населення цих територій саме в польському уряді бачить той осередок захисту, що вкаже, як належить вчиняти в тій ситуації [158, 139].
На засіданні Ради Міністрів від 2-го січня 1940 року піднімалось питання про офіційну реакцію польського уряду на мобілізацію колишніх громадян Польщі до лав Червоної Армії. Міністр ген. К.Соснковський представив Раді міністрів три альтернативні варіанти дій, з яких один мав бути прийнятий і переданий до краю як висхідна точка діяльності. Соснковський зазначив, що уряд може пропонувати: по-перше - енергійний виступ краю проти побору, по-друге - масове ухиляння від побору, по-третє - піддатись побору [158, 140].
Було прийнято ухвалу, в якій говорилось про те, що польський уряд виражає протест проти незаконного примушення громадян Польщі до виконання громадянських обов'язків по відношенню до Радянського Союзу. Вона також містила у собі таємні пункти в яких зазначалося, що польський уряд відкидає на даному етапі можливість збройного повстання, бо воно вимагає більш ретельнішої підготовки та довшого часу, і за існуючих умов викличе масу репресій радянської влади проти мирного населення [158, 140]. Підкреслювалася необхідність пришвидшення евакуації з східних теренів та окреслення тих категорій людей, які першочергово мусять перейти кордон, а тим, хто все ще залишається в краї, не зголошуватися до служби в радянській армії, створювати диверсійні групи з метою здійснення саботажу проти військових поставок нафти та бензину з Румунії до Німеччини. Крім того, зазначалося, що потрібно вимагати від офіційної влади Румунії та Угорщини здійснити заходи по збільшенню прийому біженців [158, 140-141].
Уряд продовжував працювати і над створенням свого війська, до якого намагався залучити українців. З даного приводу виникла суперечка з французами. Польська сторона висловлювала занепокоєння тим, що українці не підуть до лав її війська, а вступатимуть до іноземного легіону. На що французи відповіли, що вони мобілізують до цієї військової формації лише тих українців, які не зголосяться вступати до польських збройних сил [158,202-203].
Водночас представники ОУН вели активну пропаганду проти того, щоб українці вступали до польського війська, як альтернативу вони пропонували Французький Легіон. Протоколи Ради Міністрів свідчать про те, що ця агітація була успішною [158, 49].
Уряд Сікорського, в першу чергу, звернув свою увагу на новостворений уряд УНР, до якого увійшли представники петлюрівських кіл на чолі з О. Шульгіним та ген. О. Удовиченком. Поляки знали про те, що уряд Шульгіна не має достатнього впливу серед українців, як на еміграції, так і в Західній Україні. Тому його представникам було доручено налагодити контакти з українськими політичними силами, такими як ОУН, УНДО та українськими соціал-демократами (УСДРП) [277, 98]. Український комітет у Парижі з цією метою розгорнув активну діяльність серед української еміграції. На сторінках „Тризуба” О. Шульгін писав: „якщо українці хочуть досягти своєї головної мети - отримати незалежність, вони мусять виступити єдиним фронтом разом з союзниками проти окупантів. До їх думки будуть прислухатися лише тоді, коли вони об'єднаються, а їхні інтереси представлятиме український або ж загальноеміграційний український комітет, який і потрібно створити для цієї мети” [255, 27]. На думку О. Шульгіна, українцям необхідно також заручитися підтримкою зі сторони урядів країн світу не тільки у боротьбі проти Польщі чи СРСР за свої права, але й проти тих хто буде після війни контролювати перерозподіл світу [255, 27].
Для налагодження українсько-польських стосунків Український комітет у Парижі пропонував: припинити чвари між лідерами українського національно-визвольного руху, усунути, як несуттєві, суперечки щодо майбутнього устрою України, здійснювати зовнішньополітичну орієнтацію усіх українських партій та угруповань на союзників, досягти остаточного порозуміння з польською стороною „як необхідного чинника для спільної боротьби з найбільшим ворогом українців - Москвою”, здійснювати вирішення усіх спірних українсько-польських питань, зокрема проблему майбутніх спільних кордонів, „у атмосфері взаємних поступок, доброї волі та розуміння вищої мети”[253, 27-28].
Як бачимо в даних постулатах, окрім закликів до об'єднання, чітко прослідковується позиція, побудована на засадах „прометеїзму”, тобто спільної боротьби поневолених народів проти Москви, але в такому випадку це давало право полякам стояти на своїх позиціях - українська держава має право на існування, але лише на теренах УРСР. Вони вже на початковому етапі війни зайняли чітку позицію щодо української проблеми і ні в якому разі не припускали можливості створення незалежної української держави на західноукраїнських територіях.
Слід зазначити, що загальноукраїнський комітет, який би представляв усі політичні сили українського національно-визвольного руху, створити так і не вдалось. Безрезультатно закінчились переговори у Римі з керівником ОУН А. Мельником, якому було запропоновано долучитися до Українського комітету і підписати антинімецьку декларацію, проте він відмовився, заявивши, що вірить у перемогу Німеччини [76, 63-66].
Головна мета контактів з українською стороною полягала в тому, щоб залучити розрізнені українські угруповання до боротьби з Німеччиною і виступити спільним фронтом проти окупантів. Іншими словами, польська сторона наголошувала на тому, що для того аби сісти за стіл переговорів з українцями останні мали б об'єднатись, але метою об'єднання українського руху було використання цього руху для своїх цілей - боротьби з Німеччиною.
На міжнародному рівні неодноразово обговорювались проблеми кордонів. Наприклад під час однієї з перших поїздок до Англії ген. В.Сікорського, в ролі прем'єра польського уряду, яка відбулася 14-20 листопада 1939 р. Під час розмови з Н.Чемберленом, Сікорський наголосив на тому, що на захоплених Радянським Союзом територіях мешкає понад 5 млн. поляків, стільки ж українців, 1,5 млн. білорусів, 1,5 млн. євреїв і жодного росіянина. Він відмітив, що ніхто з тих народів не хоче бути включений до складу Росії, а тому будь які територіальні претензії є дикими і безпідставними [158, 96].
У травні 1940 р. українське питання розглядалось на Бєлградській конференції, у якій брали участь представники польського уряду, коменданти баз зв'язку з окупованими територіями і окремі члени польського підпілля з Варшави та Львова. У пункті про „ставлення українців до польської справи” зазначалося: „на тлі розчарування політикою більшовиків настав поворот у симпатіях з боку українців в пронімецькому напрямку. Ставлення до поляків було і залишається ворожим, бо українці сподіваються на створення в тій чи іншій формі Самостійної України” [145, 253].
Стосовно взаємовідносин з українською стороною на місцях, то тут еміграційний уряд суворо заборонив давати українцям будь-які зобов'язання політичного чи військового характеру, а контакти з ними мали здійснюватись лише на інформаційному рівні. Будь-які рішення стосовно тієї чи іншої проблеми лежали в межах компетенції уряду [145, 309].
На початку 1940 року, коли в середовищі польського уряду ширились сподівання на можливість війни між союзниками та СРСР. З'явилося чимало опрацювань, присвячених врегулюванню українського питання за рахунок розпаду Радянського Союзу. В одному з таких планів читаємо: „Метою організації і підтримки українського збройного руху на Київщині і за Дніпром має бути:
а) диверсія у глибокому тилу більшовицької армії;
б) можливий розпад Росії на окремі національно-державні утворення;
в) можливе утворення української держави на Надніпрянщині” [77, 1-2]
Далі в даному документі підкреслювалося, що саме Польща зацікавлена проводити таку акцію самостійно, щоб занепад більшовизму ставився їй в заслугу. На думку автора, на чолі українських відділів мали стояти поляки, а сама збройна боротьба повинна була виглядати „як боротьба проти ГПУ, комуністичної партії та безбожників, а не проти радянського солдата”. Загальний напрямок усього руху мав розпочатися з теренів Румунії - середня Бессарабія, а далі перекинутися на Черкаси і згодом або на Східну Малопольщу, або на Крим, Дон і Кубань [77, 1-2]. Слід відзначити, що даний план був далеким від реальної ситуації, але свідчив, що прихильників ідеї прометеїзму серед польських урядових кіл не меншало.
Українська проблема викликала постійні дискусії на засіданнях Ради міністрів, іноді доходило навіть до критики попередньої політики польського уряду, але офіційного ставлення до українського питання уряд не висловив. Так, на засіданні Ради міністрів від 8-го травня 1940 р. таке обговорення проблеми меншин вилилось в суперечку, в першу чергу, навколо українського питання. Спочатку обговорення відбувалось навколо політики уряду в разі війни між альянтами та СРСР. Всі члени Ради погоджувались з тим, що українське питання набере визначальної актуальності саме у випадку війни з Росією. З промовою виступив міністр Станьчик, який заявив, що потрібно нарешті зайняти відважну позицію в цій справі, а також відмовитись від варварських санкцій практикованих, проти українців. Крім того, він виступив з критикою націоналістичних поглядів щодо української проблеми зі сторони міністра М. Сейди, назвавши його позицію стосовно українців „не приєднаним націоналізмом народовців” [158, 286].
Слід зазначити, що погляди польських еміграційних кіл на українську проблему різнились між собою. Перша частина (а це були люди наближені до головнокомандуючого) вважала, що в українській справі потрібно дотримуватись обережності, зайняти вичікувальну позицію, а також зважати на думку союзників щодо політичних поступок, які стосувались відносин Польща - Росія - Україна. Ще одна група, до якої належали представники різних політичних поглядів, але в більшості пілсудчики, стояла на позиції повернення до політики федералізму та необхідності утворення української держави, проте за Збручем.
Ендеки та їх прихильники були категорично проти утворення будь-якої української держави, вважаючи визначальними російський і польський народи і стверджуючи, що незалежна Україна не гарантуватиме безпеки польській державі і постійно нагадуватиме про Волинь і Галичину [276, 324].
Про постійні дискусії та обговорення наболілої проблеми свідчать аналітичні опрацювання представників різних політичних угруповань, які займали провідні посади в новоствореному уряді. Цікавим, наприклад, є рапорт Другого відділу головного командування від 29-го лютого 1940 р. В ньому зазначалось, що настала ситуація поліпшення в польсько-українських стосунках [74, 18]. Причина цього вбачалася: по-перше, в розчаруванні українців у політиці радянської влади, по-друге, в тому, що сподівання на Берлін не дали жодних результатів і саме ці чинники створювали сприятливі умови для пропаганди українсько-польського зближення та проведення двосторонніх переговорів на цю тему [74, 18].
Стосовно ОУН висловлювалась думка про те, що вона переживає важку кризу, а це неминуче призведе до втрати політичного впливу серед основної маси українського населення [74, 18]. Зазначалося також, що українцям, особливо старшої генерації, важко звикнутись з думкою про швидку переорієнтацію на співпрацю з Польщею. Тим більше, що сам польський уряд не спромігся до того часу зайняти чітке офіційне становище щодо української проблеми, а його склад має яскраве націоналістичне забарвлення, створюючи тим самим недовіру серед українських діячів. На основі таких розмірковувань робився висновок про те, що уряду потрібно в першу чергу взяти в свої руки ініціативу у розв'язанні української проблеми на державному рівні, протидіяти радянській та німецькій пропаганді, а також включити до свого складу представника від поміркованої частини українців [74, 18].
Важливими для з'ясування різних поглядів та думок, які висловлювались є аналіз двох опрацювань, що стосувались українського питання. Їх авторами були: референт з міжнаціональних справ О.Гурка та доктор Б. Лонгхампс де Бер'є, які займали діаметрально-протилежні позиції. О. Гурка вважав, що приймаючи до уваги реальну можливість війни між СРСР та Францією і Англією, ніхто не придумає іншого способу воювати з Росією, крім підняття українського питання [74, 22]. Він також звернув увагу на те, що не дивлячись на відсутність належного висвітлення української проблеми в англійській та французькій пресі, будь-який французький чи англійський політик був ознайомлений з цією проблемою і розумів дратівливість даного питання для поляків, а тому, з огляду на міжнародну ситуацію, на його думку, і французи, і англійці зайняли вичікувальну позицію.
Найважливішим завданням найближчого часу, вважав О. Гурка, було навіть не стільки усталення української програми чи декларування постулатів української незалежності, яка мала наступити обов'язково і в найближчому часі, скільки добитись усіма правдами чи неправдами того, щоб французи та англійці усі переговори з українцями (а це мав бути Український комітет, лояльний до польського руху опору І.Ш.) вели за посередництва польського уряду [74, 24]. Крім того, автор аналізував діяльність політичних сил та угруповань серед українців та можливості співпраці з ними, зазначаючи, що українські політичні формації розвивались переважно за підтримки ворожих до Польщі сил. Зокрема, на його думку, комуністи були силою, яка слугувала для загарбницьких цілей Росії; ОУН, як база націоналістичного руху, залишалась пронацистською формацією та інструментом у боротьбі Німеччини з Польщею [74, 22-23].
Приводячи такі аргументи О. Гурка зазначав: „УНДО разом з петлюрівцями протягом 20-х років завжди було польським інструментом, а тому саме з цими політичними силами потрібно співпрацювати. При підтримці польського уряду вони не тільки здатні протистояти ОУН, але й організувати диверсійно-революційну роботу на теренах Волині та Галичини” [74, 24]. Слід зазначити, що його аргументи не враховували ситуації, яка склалася на теренах Західної України, адже ні УНДО ні уряд УНР не мали реального впливу серед широкого українського загалу.
У своєму рефераті автор звертав також увагу й на те, що ОУН не має жодного впливу на теренах УРСР, на відміну від представників уряду УНР, яких, принаймні, знають. Щодо політики Франції та Англії, то вони повинні були не тільки підтримувати Український Комітет, але й намагатись компрометувати ОУН. Яскравим показником зацікавленості цих урядів в українському питанні, на його думку, вважалось те, наскільки французи та англійці будуть наполягати на створенні українських військових формувань [74, 27].
Діаметрально протилежну точку зору зайняв доктор Б. Лонгхампс. Він піддав сумніву можливість війни з Росією, виходячи з того, що настрої серед французького та англійського суспільств направлені на війну проти Німеччини. Ним підкреслювалась хибність тез О. Гурки про першочерговість українського питання, а також про те, що іншого способу боротьби з Росією, крім підняття української проблеми, не існувало. Головним аргументом Лонгхампса було твердження про те, що Росію потрібно розкласти з середини, підтримуючи там революційні тенденції, і тоді склався б стан речей, тотожний з ситуацією, що мала місце у 1917 році - українське питання відійшло б на задній план, а першочерговість польського питання залишилась би [74, 28]. Кидається у вічі протилежність поглядів О. Гурки та Б. Лонгхампса щодо утворення української держави. На думку першого Польща мала бути сильно зацікавлена у її виникненні. Східні кордони, згідно з його проектом, повинні були після війни підлягати певним змінам, а окремі території увійшли б до складу майбутньої незалежної України, тобто передбачалася можливість певних територіальних поступок на користь українців. О. Гурка підкреслював також, що уряд Польщі повинен був вже тоді (початок 1940 р. - І.Ш.) „видати прокламацію про визнання та підтримку незалежної української держави” [276, 324].
Доктор Лонгхампс, навпаки, вважав, що незалежна Україна була б значно небезпечнішим сусідом, ніж Росія, а східні кордони Речіпосполитої з 1-го вересня 1939 р., згідно з його переконанням, не повинні були підлягати жодним змінам. Він підкреслював: уряд Речіпосполитої не мав права і не повинен був видавати жодних відозв, що стосувалися б незалежності України. Найкращою методикою у переговорах з українцями було „не йти на поступки і не вдаватися до жодних дискусій”, а союзники, що проводили переговори з українцями - громадянами Польщі стосовно територій, які входили до складу Речіпосполитої виявляли нелояльне ставлення до Польщі [276, 324].
Вищезгадані опрацювання викликали дискусію в польських урядових колах. На основі вищенаведених тез збудував свій реферат ще один діяч уряду Л. Гродліцький. У „Зауваженнях” щодо опрацювань О. Гурки та Б. Лонгхампса він зазначав, що ситуація навколо Західної України після війни може розвиватись в трьох напрямках:
1. Ці території будуть повернені до складу Польщі.
2. Вони можуть увійти до складу ймовірної української держави.
3. Території Західної України потраплять під владу Росії.
Л. Гродліцький вважав, що Польща зацікавлена у створенні української держави і повинна намагатися досягнути цієї мети вже зараз, на час 1940 р., проте підтримка ця має бути на негласному рівні, оскільки відкрите маніфестування прав українців на незалежність може зашкодити самій польській державі. До того ж ситуація на міжнародній арені, на його думку, не сприяла такій позиції, адже українські терени не належали ні Польщі, ні Україні [74, 53]. Автор документу навіть пропонував визнати українську державу на українських національних територіях, що входили до складу СРСР та Польщі, поступитися Україні Волинню, частиною Полісся та частиною Станіславівського і Тернопільського воєводств. Він підкреслював, що потрібно погодитися на еміграцію польського населення з територій, що залишаться у складі України, а також на еміграцію українського населення з територій, які залишаться у складі Польщі. Крім того, необхідно запевнити, що Річпосполита не буде займатися долею польського населення з територій, які увідійдуть до складу України, „а його асиміляцію українським народом та греко-католицькою церквою вважатиме за цілком натуральну” [74, 53-54] На його думку, українці, з свого боку, також повинні піти на певні поступки. А саме: визнати суверенність польської держави та народу на територіях, які залишаться у складі Польщі (мається на увазі частина етнічних українських територій, які все ж залишилися б у складі Польщі. - І.Ш.), а також українсько-польських кордонів, погодитися на еміграцію українського населення з Польщі на Україну і польського з теренів, що відійдуть останній, на територію Польщі, гарантувати, що Україна не буде піклуватися про долю українського населення, яке залишиться на польських територіях, „а його асиміляцію польським народом і католицькою церквою буде вважати цілком натуральною”[ 74, 54-55]
Як бачимо Л. Гродлицький у своїх розмірковуваннях пішов набагато далі попередників. Він навіть погоджувався на втрату Польщею східних теренів, проте таких думок у середовищі поляків було обмаль, в основному усі аргументи зводились до непорушності кордонів Речіпосполитої до 1939 року.
20-го лютого 1940 р. міністерством закордонних справ польського уряду було написано „Нотатку в українській справі”, яку передали прем'єру В.Сікорському для ознайомлення. У документі зазначалось, що серед українців шириться переконання у бажанні союзників використати українську карту у конфлікті з СРСР, а роль Польщі в такому разі буде зменшуватись. Саме в цьому вбачалося небажання українців відмовлятись від „східних земель” [73, 14].
Ситуація, що склалась на міжнародній арені та навколо українського питання, була охарактеризована сімома пунктами. Зокрема, йшлося про те, що відбулася еволюція настроїв серед українців „в напрямку сприятливої міжнародної кон'юнктури”. Підкреслювалося: серед українців посилилися переконання у тому, що їхньою проблемою все більше і більше цікавляться союзники, а тому внаслідок такої сприятливої ситуації можна буде за підтримки останніх оволодіти „східними кресами” і створити на них незалежну українську державу.
Серед негативних чинників, які заважали справі налагодження відносин, вказувалося також: відсутність чіткої позиції зі сторони польського уряду щодо українського питання, наслідком чого стало неможливим налагодити співпрацю навіть з лояльними стосовно поляків силами у середовищі українців; призначення на найближчий час загального конгресу у США; все більше зацікавлення українською проблемою з боку союзників, продовження Німеччиною обіцяти українцям свою підтримку, постійні прохання „наших відділів про інструкції для переговорів з українцями” на які польське підпілля не отримувало чіткої відповіді, проблема створення українського легіону у складі польського війська, до якого українці відмовлялися вступати тощо [ 73, 14].
Для того, щоб вийти з цієї складної ситуації, уряду рекомендувалося, перш за все, зайняти чітку позицію щодо української проблеми. Для того, щоб цього досягти, на уряд покладалися наступні завдання:
„1. Провести переговори з петлюрівцями та утвореним ними Українським національним комітетом у Парижі з метою порозуміння, яке б стало на перешкоді антипольським настроям серед української еміграції.
2. Розіслати відділам на місцях чіткі інструкції, на підставі яких вони могли б приступити до нав'язання контактів і переговорів з усіма українськими діячами з метою їхнього залучення до співпраці та пропаганди польсько-української колаборації.
3. Приступити до підняття українського питання у переговорах з союзниками, хоча б з огляду на можливість виникнення української держави у випадку війни між ними та СРСР.
4. На цій підставі опрацювати інструкції для представників на польсько-руських теренах, з метою залучення українського населення до спільної боротьби проти окупантів.
5. Підготовка підґрунтя для переговорів з Українським Комітетом у Парижі про створення українського легіону з власним керівництвом і власним прапором” [73, 14-15].
Слід зазначити, що такого роду пропозиції були наслідком реакції окремих польських політиків на бездіяльність їхнього уряду стосовно української проблеми. Йому пропонувалося зайняти чітку позицію аби утримувати ситуацію, що склалася навколо української проблеми, під контролем.
На думку авторів „Нотатки в українській справі”, для виконання вищеперерахованих завдань потрібно, в першу чергу, визнати право українського народу на створення власної державності і продемонструвати готовність підтримати його прагнення до незалежності [73, 15].
Ступінь цієї підтримки мав залежати від ситуації, що склалася на міжнародній арені. Тобто, з одного боку, стверджувалася теза про те, що польський уряд повинен зайняти чітку позицію щодо українського питання, з іншого, знову ж таки, ця позиція узалежнювалася від міжнародної ситуації та позиції стосовно української проблеми з боку союзників, що фактично було пропозицією зайняти вичікувальне становище.
Пропонувалося також заявити, що уряд визнає потребу тісної співпраці з майбутньою українською державою включно до федерації і визнає права українців, що проживають на територіях Польщі на вільний національний розвиток в рамках автономії. У випадку, коли б теза про автономію не була прийнята, мінімум, що уряд повинен був зробити, це запевнити українців у тому, що вони будуть користуватися такими ж правами на розвиток свого національно-культурного життя як і поляки [73, 15-16].
У документі також висловлено позицію щодо майбутнього польсько-українського кордону. Зокрема у пунктах, присвячених проблемі кордонів читаємо: „ Справа територіального розподілу обох держав зможе бути вирішена лише після виникнення та конституційного визнання реального, загальноукраїнського уряду і того, наскільки тісною буде політична співпраця обох держав.” [73,15-16] Робилося також застереження, що будь які обіцянки, які стосувались би кордонів, потрібно використовувати як неурядовий аргумент і висловлювати їх лише в приватних розмовах, а не від імені уряду [73, 16].
У заяві від 8-го квітня 1940 р. під назвою „Українська справа”, яка була розроблена в головному штабі польського командування, теж повторювалися вже відомі думки про „цивілізаційну” місію Польщі на сході і про допомогу українцям створити свою державу на теренах Наддніпрянщини. Що ж стосується Західної України, то у документі підкреслювалося, що офіційна позиція уряду має полягати у збереженні status quo, а справа східних територій Польщі - виключно внутрішня проблема, яка не повинна підлягати обговоренню [73, 57-53].
Влітку 1940 р. на розгляд мін. С. Кота було направлено документ під назвою „Українська проблема”. Автором даного опрацювання був К. Александрович - один з референтів уряду. На його думку, українська держава мала право на існування виключно на територіях Наддніпрянщини. Стосовно Східної Малопольщі, то тут автор зазначив, що доля цих теренів тісно пов'язана з майбутнім Польщі, яка після відновлення незалежності повинна надати Східній Малопольщі широку політичну, економічну та культурну автономію під керівництвом незалежної української держави за Збручем [73,16].
2-го квітня 1940 р. на ім'я міністра С. Стронського було надіслано таємне опрацювання, здійснене відділом з питань національностей при Департаменті інформації та документації. Тоді ж він відправив його для ознайомлення ген. В. Сікорському, а також міністрам А. Залеському, К. Соснковському і С. Коту.
У документі містилася інформація про, те що українські націоналісти ведуть активні переговори з О.Шульгіним. Він поставив вимоги, за умов дотриманні яких стало б можливим порозуміння:
1. Оголошення націоналістами декларації проти СРСР та Німеччини.
2. Визнання уряду УНР.
3. Координація дій у створеному спільно комітеті”. [73, 396]
В опрацюванні зазначалося також, що українські націоналісти ведуть переговори з представниками французького уряду. Для того, щоб запобігти їхньому порозумінню рекомендувалось провести детальні переговори з Парижем на тему українського питання. На думку авторів документу, саме такі переговори дадуть змогу довести, що українські націоналісти не є виразниками прагнень усього українського народу, а лише намагаються впровадити в життя вказівки зі сторони Німеччини [73, 43]. Крім того, пропонувалося надати усілякого роду допомогу О. Шульгіну з метою посилення впливу Українського комітету на теренах, окупованих СРСР та Німеччиною, а також для розгортання широкої компанії в пресі на його підтримку [73, 43-44].
Аби не привертати увагу СРСР до українського питання і не дратувати зайвий раз союзників, рекомендувалось підняти проблему Кавказу, з метою демонстрації того, що українська проблема не є єдиною територіальною проблемою в СРСР. Для збирання докладної інформації про діяльність українців у Римі пропонувалось знайти відповідальну людину, яка б цю інформацію збирала і в разі необхідності інформувала уряд про все, що відбувається в українських колах [73, 44].
Вже на початку 1940 р. стало зрозуміло: вирішення української проблеми потребує зосередження повноважень, в руках однієї інституції. Ще 6-го січня 1940 р. В. Сікорський відправив лист, адресований Комітету для справ краю, з запитом про те, в який спосіб має проводитися робота над вирішенням даної проблеми [71, 26]. 18-го січня 1940 р. ген. В. Сікорському було направлено відповідь від голови КСК К. Соснковського. У ній зазначалося, що роботу над розв'язанням українського питання доручено комісії у складі С. Котта, Я. Станчика та мін. Т. Білецького. Очолював цю комісію С. Кот. К. Соснковський зазначив, що саме цій новоствореній комісії було направлено на розгляд так і не затверджену офіційно ухвалу КСК Мається на увазі „Ухвала Комітету у Справах Краю” від 28-го листопада 1939 р., до якої В. Сікорський поставився скептично, а тому вона була призначена, як інструкція для переговорів з українцями, а не як офіційна декларація польського уряду., звіт О. Ладося про попередні переговори з українцями, різного роду рапорти та опрацювання, присвячені українській проблемі, авторами яких були як представники польського уряду в еміграції, так і діячі, що перебували в підпіллі на окупованих територіях. Усі ці матеріали було передано Міністерством закордонних справ Польщі та Відділом інформації і документації [71, 26].
У відповіді даються й рекомендації щодо можливості створення українського легіону у складі польського війська. К. Соснковський зазначав, що комісія визнала його створення цілком можливим, проте окремо було вказано застереження Т. Білецького, який зайняв відмінну від членів комісії позицію. На його думку ця справа ще не дозріла ні політично, ні технічно, а тому піднімати її передчасно [71, 26].
Польський уряд намагався також стежити і за тим, хто прибуває з краю на еміграцію, аби володіти реальною інформацією про українців, які приїжджають до Франції. Зокрема, „Рішенням у справі осіб, прибуваючих з Краю”, прийнятим урядом 21-го січня 1940 р., на польські еміграційні служби покладалось завдання скласти списки осіб, що прибувають з краю. Особливо це стосувалось відомих громадських діячів, представників політичних партій та й взагалі будь-кого, хто мав хоча б найменший вплив серед українців. Такі списки наказувалося відправляти телеграфом до Президії Ради Міністрів на ім'я С. Кота [71, 26а].
Представники польського руху опору розуміли: для налагодження співпраці з українцями, потрібно, щоб останні виступили спільним фронтом. Усвідомлювали вони також і те, що в цій справі потрібно не лише заручитися підтримкою з боку союзників, але й позбавитись так званого „комплексу захисників Львова” з усіма його негативними наслідками. Мається на увазі пам'ять серед окремих представників польського уряду про війну з українцями за Львів у 1919 р.
На це звертав увагу референт уряду К. Чарковський-Голейовський у своєму „Меморіалі” до віце-міністра з військових справ М. Кукеля. На його думку, представники такого типу мислення робили висновки, послуговуючись своїм власним досвідом, нехтуючи тим самим реалії, що постали в період польсько-німецької війни [75, 41]. Ще один негативний момент, який стояв на перешкоді порозуміння автор бачив у поєднанні вищезазначеного чинника з негативним ставленням до українців польських правих партій націоналістичного спрямування, які мали неабиякий вплив серед польського населення Західної України, і не тільки не визнавали існування українського народу, але й заперечували саме існування слова „український”, не говорячи вже про визнання прагнень українців до самовизначення [75, 41].
Уже в травні 1940 року К. Чарковський-Голейовський пропонував уряду оголосити, що Польща прагне закінчити українсько-польську суперечку, „базуючись на засадах Люблінської унії та Гадяцької угоди”. Крім того, вона повинна була засвідчити, що території Волині і Східної Малопольщі є спільною власністю українців та поляків і хоч вони мішані за своїм характером, проте це невід'ємна частина Польщі.
Водночас підкреслювалась необхідність оголошення автономії цих територій з застереженням, що закордонна політика, військо і фінанси повинні бути прерогативою польського уряду. Усі інші питання мали бути вирішені згідно з прагненнями місцевого населення, при справедливому і рівноправному забезпеченні інтересів обох народів. Пропонувалося також утворити відділи української національної самооборони, з власним прапором, вищим командуванням та офіцерами, у складі польського війська у Франції [75, 41-43].
Після поразки Франції польський уряд переїхав до Англії. Умови в яких йому довелося працювати були набагато складнішими за попередні. Фактично він вимушений був заново налагоджувати роботу, а тому проекти щодо розв'язання українського питання було відкладено на невизначений період. Уряд однак підкреслював: українська проблема залишається внутрішнім питанням і вирішуватимуть її лише польські політики [254, 43]. Водночас відбуваються зміни позиції уряду щодо СРСР, який Сікорський почав розглядати як можливого майбутнього союзника Великобританії.
При такому розгортанні подій прометеїстські плани були просто нереальними. Цікавим є те, що тепер розв'язання української проблеми, з одного боку, розглядалося на тлі можливого порозуміння з Радянським Союзом, а, з іншого, офіційною позицією уряду була теорія двох ворогів Польщі: Німеччини та СРСР. В цій ситуації поляки і надалі продовжували підкреслювати status quo ante bellum стосовно „східних кресів” [254, 43]. Разом з тим, не відкидалася й можливість тісних контактів з українцями приязно налаштованими до поляків [145, 267].
У інструкції ген. К.Соснковського для ген. С. Ровецького від 3-го листопада 1940 р. підтверджувалась попередня позиція польської сторони стосовно взаємовідносин з українцями і литовцями. Підкреслювалась необхідність обережної позиції у контактах з ними і заборона будь-яких політичних чи військових обіцянок з польського боку. Контакти мали носити суто інформаційний характер, а остаточні рішення вважались виключно прерогативою уряду [145, 309]. У документі також зазначалося, що кордони радянської окупації не мали під собою жодних етнографічних підстав. Захоплення „східних кресів” розцінювалось не як визволення, а як загарбання теренів, що віками належали до Польщі, і прагнення уярмити проживаючі там народи. Підкреслювалося також, що на відміну від СРСР, Польща забезпечить цим народам національні права. Підставою польсько-радянського порозуміння вважалась непорушність кордонів до вересня 1939 р. Лише за таких умов Польща зобов'язувалась не здійснювати жодних спроб направлених на розпад Радянського Союзу [145, 318].
На нараді від 21-го травня 1941 р., яку скликав президент Е.Рачкевич, ген. В. Соснковський заявив, що готовий відмовитись від позитивного ставлення до утворення української держави, прихильником якої він завжди був, в разі, якщо ціною за це буде відновлення довоєнних кордонів Польщі. На думку Ч. Партача, це були одні з перших несміливих спроб порозумітись з СРСР [254, 44]. Водночас, не слід забувати, що вони робились за рахунок відмови українцям у їхньому прагненні створити незалежну державу. Погляди на можливість надати українцям незалежність, або хоча б політичну автономію сприймалась поляками негативно. На думку керівника штабу головного командування А. Кендзьора, Польща протягом 20-ти років так і не спромоглась виробити раціональної концепції в українській справі і зробити хоча б крок на зустріч її вирішенню [254, 44].
Інформація про можливість швидкого початку радянсько-німецької війни спричинила до намагань підпілля в краї виробити концепцію у політиці щодо українців на місцях під час конфлікту, якщо такий матиме місце. 23-го квітня 1941 р. підполковник львівського Союзу збройної боротьби (ЗВЗ „Zwiazek walki zbrojnej”) Е. Мацеліньський На думку Б.Шеремети Е. Мацелінський співпрацював з НКВД, яке через нього прагнуло взнати напрямки політики польського уряду щодо української проблеми. Див.: Szeremeta B. Zwiazek Walki Zbrojnej zwalczany przez NKWD we Lwowie 1939-1941.- Wroclaw, 1998.- S. 99-101. звертався до керівництва польського підпілля за інструкціями у справі ставлення до українських організацій та директив на випадок війни [254, 521]. На його запит командуючий ЗВЗ ген. В. Соснковський відповів, що контакти з таємними українськими організаціями потрібні для узгодження з ними спільного плану протидії поборам, але застеріг від політичних переговорів, зазначивши, що будь-які обіцянки такого характеру належать до компетенції уряду. Водночас він підкреслив, що при спробах зі сторони українців отримати якісь відомості від представників польського підпілля, жодної інформації їм не надавати, оскільки на це має право виключно представник від уряду в краї [254, 544]. Як бачимо, уряд зайняв вичікувальну позицію, сподіваючись, що ситуація на міжнародній арені змінеться на користь Польщі, а тоді вже можна буде диктувати свої умови українцям.
Отже, слід зазначити, що за час міжвоєнного двадцятиліття польський уряд не зміг розв'язати наболілої української проблеми, хоча такі спроби робились неодноразово. Невдала політика, котра стала однією з причин складної соціально-економічної ситуації та репресії стосовно незадоволених політикою уряду українців призвели до загострення двосторонніх відносин у передвоєнні роки. Реакцією офіційної влади на незалежницькі прагнення українців стали дії спрямовані на полонізацію, а також репресії, арешти, наступ на українську освіту і культуру, що ще більше додало агресії у ставленні до поляків. Репресії та арешти провідних українських діячів, здійснені безпосередньо перед початком війни, не згасили національно-визвольних прагнень, як цього очікувала польська влада, а навпаки, привернули ще більшу кількість українців до лав повстанського руху.
Для початкового етапу війни були характерними пошуки спільних векторів у налагодженні співпраці з українським національно-визвольним рухом. З'явилося чимало проектів вирішення української проблеми, постійні дискусії відбувались у Раді міністрів, проте польський уряд на еміграції зайняв вичікувальну позицію, а співпрацю з українцями вбачав лише у залученні їх до боротьби з Німеччиною і СРСР. На офіційному рівні не було прийнято жодного рішення про поступки українцям. Представники уряду не хотіли давати обіцянки українській стороні з огляду на швидкі зміни у міжнародній ситуації, побоюючись опинитись в програшному становищі. До того ж на даному етапі українська проблема розглядалась як суто внутрішня проблема Польщі, а уряд відстоював неподільність її кордонів до 1939 р.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ І МЕТОДИ РОЗВ'ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

3.1. Розробка і реалізація політики в українському питанні.

Напередодні війни між СРСР і Німеччиною погіршилась внутрішньополітична ситуація в середовищі самого польського уряду. Червень 1941 р. розпочався активізацією дій, опозиційних по відношенню до прем'єра, сил в особі представників різних політичних угруповань, серед яких чільне місце займало „Стронніцтво народове”.Примітки:

Стронніцтво народове (Національна партія) виникло наприкінці XIX ст. внаслідок реорганізації Польської Ліги (заснована у 1887 р.) в Національну Лігу (1893 р.), а згодом в Національно-Демократичну партію. За чисельністю була однією з найбільших партій у міжвоєнний період, користувалася особливою підтримкою та прихильністю польської кресової спільноти. В період Другої світової війни його представники, не дивлячись на те, що перебували в опозиції до урядів В. Сікорського і згодом С. Миколайчика, входили до їх складу, а також були представлені в ПКП, КРП і РНЄ. Стронніцтво мало серйозний вплив на діяльність Делегатури уряду. Серед провідних діячів слід відмітити Т. Бєлєцкого, М. Сейду, В. Фолкєрського, В. Комарніцького, М. Тайдоса, С. Саха, О. Звєжинського, П. Яроцького та ін. В. Сікорського звинувачували в одноосібному прийнятті рішень і в тому, що він постійно протидіяв впливу тих членів уряду у яких вбачав своїх політичних противників. Критикували його опоненти і за те, що він, нібито, занадто піддавався впливу тих політиків, які користувалися його довірою, передусім нарікали на всевладність С. Кота.

Прем'єр-міністр всіляко намагався владнати конфлікт. На одному з засідань Національної ради 17-го червня 1941 р. він заявив, що „нас розділяють лише дрібні непорозуміння”, а у засадничих питаннях позиція „уряду є одностайною” [257, 84]. Проте ситуація, яка склалася в уряді, свідчила про зворотнє. Все частіше на засіданнях Ради міністрів відбувались суперечки, а то й відверті конфлікти між її членами.

Теж саме можна сказати й про Національну раду, засідання якої все рідше скликалися, що зменшувало її політичний авторитет [257, 84]. Саме в період політичної кризи в уряді розпочалась війна між Німеччиною та Радянським Союзом, яка кардинально змінила як міжнародну ситуацію в світі, так і військово-політичний розклад сил у Європі. СРСР і Німеччина перетворилися з недавніх союзників у ворогів.

Збройний конфлікт між ними не став несподіванкою для поляків, які уважно слідкували за розгортанням подій в Європі. Уряд володів інформацією про пересування німецьких армій на схід до кордону з СРСР; на неминучість війни вказували й оперативні дані англійських кіл, з якими тісно співпрацював штаб польського уряду у Лондоні. Проте ген. В. Сікорський був переконаний, що хоча конфлікт між Радянським Союзом і Німеччиною є невідворотним, але він не розпочнеться так швидко. На початку червня 1941 р. прем'єр у розмові з президентом В. Рачкевичем відкинув інформацію про можливість протистояння між двома окупантами у найближчий час, як безпідставну [257, 84]. Однак через неповних два тижні війна розпочалася.

Її вибух ставив польський уряд в нову ситуацію, яку можна було використати на свою користь. На перший план висувалася проблема налагодження дипломатичних стосунків з СРСР, розірваних після його нападу на Польщу 17-го вересня 1939 р. За їх налагодження виступала й Англія для якої початок радянсько-німецької війни відкладав можливу інвазію німців на Британські острови. Через кілька годин після початку конфлікту У. Черчілль виступив з промовою по радіо в якій заявив про підтримку Радянського Союзу у війні проти агресора, обіцяючи повну матеріальну допомогу і закликаючи зробити теж саме світову спільноту. Цілком зрозуміло, що у своєму виступі У. Черчілль уникав будь-яких питань, які могли б дратувати офіційну Москву. Серед них на першому місці була проблема східних кордонів Польщі.

23-го червня 1941 р. виступив з промовою по радіо і В. Сікорський, підкресливши у ній можливість налагодження стосунків з Радянським Союзом [169, 81; 168, 218]. В той же день відбулося засідання Ради міністрів на якому обговорювалися умови врегулювання двохсторонніх відносин. Члени Ради погодились з тим, що необхідно якнайшвидше вирішити це питання, але головною умовою в досягненні порозуміння з офіційною Москвою було визнання останньою східних кордонів Польщі.

Водночас польський уряд розумів неможливість позитивного вирішення цих вимог з огляду негативного ставлення до них СРСР. Про це йдеться в „Інструкції” для краю і дипломатичних представництв В. Сікорського і „Директивах” С. Кота для делегата уряду К. Ратайського, датованих відповідно 22 і 23 червня 1941 р. У них чітко наголошувалося на неможливості ангажуватися в нинішніх умовах на користь співпраці з СРСР і припускалася зміна цієї позиції лише „з подальшим розвитком ситуації”. Все ж радянсько-німецький конфлікт оцінювався як корисний для польської політики. Передбачалося, що за посередництва Англії таки вдасться досягти угоди про неподільність кордонів до 1939 р. і визволити військово-політичних в'язнів, а також тих, кого було депортовано в глиб територій Радянського Союзу. Разом з тим польські керівні діячі розуміли, що вступ у війну СРСР значно ускладнює ситуацію в регіоні. Тому „Інструкція” застерігала польське підпілля на випадок, якщо німці почнуть створювати під своєю егідою „українські, литовські й інші держави з включенням до них польських територій”. Якби такі факти мали місце, прем'єр вимагав „підготовки до оборони” [146, 1-2, 6-9; 154, 299]. Паралельно з цим вже через два дні, а саме 25-го червня 1941 р., на черговому засіданні Ради міністрів прем'єр заявив про готовність розпочати безпосередні польсько-радянські переговори у Москві або в Лондоні [189, 37].

Вони розпочалися 5-го липня 1941 р. у Москві і тривали з перервами до кінця місяця. 30-го липня 1941 р. уряди Польщі і СРСР підписали договір, згідно з яким радянсько-німецькі угоди стосовно територіальних змін Речіпосполитої визнавалися такими, що втратили силу. Інші статті передбачали зобов'язання їхньої взаємодопомоги у війні проти Німеччини, відновлення дипломатичних стосунків, а також згоду Радянського Союзу на створення на його територіях польської армії, підпорядкованої в оперативних питаннях радянському головнокомандуванню, проте на чолі з керівництвом призначеним еміграційним урядом. Договір вступав в силу без ратифікації одразу ж після підписання [146, 26-28].

Протягом переговорів англійський уряд здійснював активний тиск на польську сторону, яка зайняла непоступливу позицію у питанні кордонів. З огляду на це переговори кілька разів переривалися, бо СРСР мав свій варіант договору, який кардинально відрізнявся від спроб уряду В. Сікорського зберегти статус кво довоєнних кордонів Польщі. Виявом такого тиску, зокрема були: виступ У. Черчілля 15-го липня 1941 р. в Палаті громад з нагоди підписання англо-радянського договору від 12-го липня 1941 р., ультимативна вимога Е. Ідена від 15 липня негайно погодитися на радянські вимоги в питанні кордонів, послання британського прем'єр-міністра до В. Сікорського від 17 липня 1941 р. з вимогою якнайшвидшого завершення польсько-радянських переговорів і підписання угоди, а також передана англійським міністром закордонних справ рекомендація Військового кабінету для еміграційного уряду, згідно з якою підписання радянсько-польського договору у запропонованій Кремлем формі вважалося необхідним в інтересах Польщі [189, 43].

Слід зазначити, що проти підписання договору на таких умовах категорично виступили ген. К. Соснковський, М. Сейда та А. Залеський. Конфлікт між В. Сікорським та К. Соснковським призвів до того, що прем'єр усунув останнього з керівництва збройними силами в краї, а функції головнокомандуючого перебрав у свої руки. К. Соснковський залишався просто офіцером у підпорядкуванні головнокомандуючого аж до загибелі В. Сікорського 4-го липня 1943 р. Відразу ж після цього президент В. Рачкевич, який ще раніше призначив К. Соснковського своїм правонаступником, на противагу позиції уряду, призначив його головнокомандуючим польськими збройними силами в краї. Стосовно М. Сейди і А. Залеського, то, з огляду на непоступливість прем'єра у цьому питанні, врешті решт президент вимушений був підписати їх відставку. Після того як угоду між СРСР та Польщею все ж було підписано вони подали у відставку, проте президент В. Рачкевич їхніх заяв не підписав. Він також висловився проти підписання договору з Москвою без визнання останньою непорушності східних кордонів Речіпосполитої. У листуванні з В Сікорським В. Рачкевич підкреслив, що той „підписав договір під власну відповідальність, не передбачену конституцією” [257, 92]

Оцінюючи угоду між польським урядом і СРСР, у виступі по радіо прем'єр заявив, що вона є дуже корисною, бо після її заключення „ми стоїмо на порозі нового етапу у налагодженні польсько-російських стосунків”, а сам договір у жодному разі не піддає сумніву сталість „наших кордонів до 1939 р. і не допускає навіть думки про втрату нами чого-небудь” [97, 5].

Підкреслимо ще раз: не дивлячись на усі труднощі, угоду з СРСР було підписано. Вона, з одного боку, покращила становище мільйонів поляків проживаючих на теренах Радянського Союзу, дала можливість виїхати частині польських сімей за кордон, однак, з іншого, викликала занепокоєння польської спільноти в усьому світі і фактично призвела до нового розколу в середовищі польського уряду, що аж ніяк не сприяло його конструктивній діяльності і в подальшому вплинуло на постійні суперечки між прихильниками ген. В. Сікорського і його політичними противниками.

Встановлення союзницьких відносин з СРСР вимагало від польського уряду розглядати українське питання з врахуванням інтересів Радянського Союзу, тобто в його суто територіальному аспекті. Тепер український національний рух перетворювався на предмет торгу двох сторін. Слушною є думка львівського історика Л. Зашкільняка про те, що Польща опинилася у явно невигідному становищі „прохача”, а радянське керівництво, відчуваючи загальну підтримку союзників по антигітлерівській коаліції, проводило політику доконаних фактів, не враховуючи прагнень екзильного уряду [181, 181].

Не зважаючи на такий стан речей, одна з перших інструкцій Мається на увазі інструкція від 27-го червня 1941 р. головного коменданта АК для обшарів ІІ і ІІІ. для польського підпілля містила у собі концепцію, з якою не погоджувався як СРСР, так і український національно-визвольний рух - утримання за Польщею status quo ante bellum [21, 1-6]. В завданнях, які покладалися на польські підпільні відділи при здійсненні ними диверсійно-саботажних акцій, чітко вказувалося: їх потрібно здійснювати так, щоб провину за них можна було приписати „німецькій обслузі машин, комуністам, представникам не польської національності, не фаховій обслузі не польського походження” [21, 2-3] Розуміючи, що такого роду акції можуть викликати репресії зі сторони німців, польська сторона вирішила: кращим варіантом буде якщо вони будуть направлені проти національних меншин. Існували і прямі вказівки, що підозра за диверсії має впасти на українців. Згідно з підготовкою планів до диверсійних акцій, вимагалось виконувати їх не менше, ніж за 5 км від населених пунктів. Диверсійні групи мали розмовляти виключно українською, аби німці вирішили, що мають справу з українцями і саме на них направляли акції у відповідь [273, 150; 248, 290]. Зверталася також увага і на українську проблему. У контактах з українцями рекомендувалось, перш за все, намагатись отримати інформацію про їхню політичну структуру та прагнення. Крім того на підпілля покладалось завдання збирати інформацію про настрої, політичну орієнтацію, ступінь національної свідомості, чисельність, еволюцію настроїв, яка відбулась під час радянської окупації тощо. Водночас польські політики вважали, що складеться сприятлива ситуація для порозуміння та зближення з українцями, білорусами і литовцями [21, 4-6].

Постає питання: чому, на думку „лондонців”, такі умови мали скластися? Слід зауважити, що в урядових колах побутували переконання в тому, що в період окупації східних земель польської держави Німеччина і СРСР, здійснюючи репресії, розстріли, виселення та інші злочинні дії, показали своє справжнє обличчя, тим самим скомпрометувавши себе в очах як світової громадськості, так і національних меншин. Тому, вважали поляки, українцям, литовцям і білорусам більше нічого не залишається, як прагнути до співпраці з Польщею бо лише вона не скомпрометувала себе перед цими народами.
Зауважимо, що такі судження були помилковими. Втрата Польщею власної незалежності та політика окупантів на захоплених територіях як до початку радянсько-німецької війни - радянською владою, так і після - німецькою, була побудована за принципом „розділяй і владарюй” і не лише не зняли напруги у взаємовідносинах між українцями та поляками, а ще більше загострили взаємну недовіру. Поглиблення неприязні, а часто взагалі відвертої ворожості поляків по відношенню до українців було реакцією колишньої панівної нації на втрату привілейованого становища в умовах, коли встановлений на приєднаних територіях режим усіляко підкреслював, що захищає український народ від свавілля польського імперіалізму. Не додали позитивних моментів і відомості про антипольські виступи українців та неприховане почуття реваншу з їхнього боку за попередні кривди, а також здійснювана більшовицькою владою українізація культурних і освітніх осередків, залучення українців на адміністративні посади на противагу полякам, колективізація, яка проводилася під гаслом боротьби з польськими панами і т. д.[68, 9; 69, 75]
Ще раз відзначимо, що недовіра та ненависть українців і поляків були взаємними. В рапортах та звітах, що доходили до польського уряду в еміграції ставлення українців до поляків окреслювалося як вороже [58, 46-47; 59, 15; 69, 103-104; 0, 153, 178].
А коли радянська влада повела наступ на український національний рух, поступово послаблюючи репресії стосовно поляків та посилюючи їх проти українців, це ще більше поглибило взаємну ворожість і дало привід до появи закликів про помсту полякам після падіння радянського режиму [67, 233; 69, 76, 104-105, 175].
Показовим є „Ситуаційний рапорт з східних земель” за серпень-листопад 1941 р., підготовлений Департаментом внутрішніх справ при Делегатурі уряду. Автори рапорту писали, що переважна більшість польського населення східних земель „від робітника і до професора університету” - вважає українців „збунтованими хамами”, яких потрібно „допровадити до порядку”. Вони підкреслювали також, що жодна політична сила у складі польського національно-визвольного руху не заперечує проти застосування радикальних методів у вирішенні української проблеми [43, 133].
Нагадаємо, що 30-го червня 1941 р. у Львові, було проголошено „Акт про відновлення Української Держави”. Заслуговує на увагу документ „Враження зі Львова”, який свідчить про негативну реакцію польського суспільства на ці події, які названо тут „проголошенням опереткової держави”. У ньому згадується про загальне піднесення серед українців та пригніченість серед поляків. Зазначено, що після проведення нацистами репресій, коли прийшло розуміння, що вони не збираються надавати українцям незалежності, ситуація змінилась. Тут читаємо: „Не видно вже було великої кількості українських прапорів, портрети провідних українських діячів було замінено на портрети керівників Рейху” [49, 20а]. Документ пояснює це поверненням до „польськості” з причини того, що „Львів - це польське місто і інакше бути просто не могло.”[ 49, 20а-21] Польський дослідник Ч. Партач стверджує, що проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, а також радість українців з приводу приходу на західноукраїнські землі німецької армії є не що інше, як приклад української колаборації [254, 240]. Дане твердження на нашу думку не відповідає дійсності. Така реакція українського суспільства була наслідком злочинних дій СРСР проти нього, а німецька окупація сприймалася як звільнення від радянського режиму. Водночас не слід забувати, що після перебування під радянською окупацією німців вітали не лише українці, але й поляки. Серед польської „кресової” спільноти в Західній Україні побутувало переконання, що нічого гіршого, ніж програш у війні та перебування під владою СРСР вже бути не може. Т. Чарковський-Голейовський згадував: „І врешті прийшли німці. Тішився як і всі. Сам ніс квіти та кисле молоко для їхнього привітання” [248, 288].
Проголошення „Акту про відновлення Української Держави”, підкреслено ворожі і реваншистські настрої стосовно поляків серед українців, відверте фаворизування останніх німцями підігрівали атмосферу і непокоїли польську „кресову” громадськість. Тому не викликає подиву той факт, що у липні 1941 р. переважна більшість польської спільноти більше боялася виникнення незалежної української держави, хоч і „опереткової”, функціонуючої під патронатом Німеччини, ніж самої німецької окупації, а включення Галичини до Генерального Губернаторства та інтернування уряду Я. Стецька сприйняла з відвертим задоволенням [241, 209]. І хоча більшість провідних позицій на різного роду адміністративних посадах у Генеральному Губернаторстві посіли українці, а не поляки, все ж польська суспільна думка була переконана в тому, що сам факт включення Галичини до його складу „остаточно перекреслив політичні надії українців”[97, 14].
Вороже ставлення до українців не змінилося і в подальшому. В інформації, надісланій 4-го липня 1942 р. еміграційному уряду, позиція польської громадськості характеризувалася так: „Згідно з точкою зору політичного діяча, який цього тижня повернувся зі Львова, 96% політично свідомого польського суспільства має ворожі настрої щодо українців, які до того ж дедалі посилюються. Під цим кутом зору не відіграє ролі ані рівень освіти, ані політична орієнтація. З приємністю обговорюються способи ліквідації української меншини після щасливого завершення війни. Найпопулярнішою є концепція видати їх більшовикам. Частими є також і більш радикальні погляди, й на цьому тлі у безмежній наївності місцевої політичної думки народжується така комбінація: поляки не повинні ганьбити себе українською кров'ю, для цього маємо радянських союзників…”, які й „повинні ліквідувати на майбутнє українську справу в Малопольщі” [208, 27].
Таке ставлення до українців аж ніяк не сприяло справі налагодження співпраці та спільної боротьби проти окупантів, на яку так розраховував польський уряд у Лондоні. Негативна позиція польської „кресової громадськості” в українському питанні, неприйняття нею самої думки про вихід „східних кресів” з-під влади Польщі, намагання за будь-яку ціну випередити українців, опанувавши ситуацію в краї раніше них, впливало не лише на взаємовідносини з останніми, але й в значній мірі на позицію польського підпілля на теренах Західної України, яке вимушене було рахуватися з настроями місцевих поляків.
Враховуючи активізацію діяльності українського національно-визвольного руху і той факт, що основні сили польського опору на „східних кресах” в період радянської окупації були фактично знищені НКВС, уряд в еміграції вимушений був здійснювати роботу по налагодженню діяльності підпілля, розбудові його структури, збільшенню кількості підрозділів тощо.
Діяльність польського підпілля на західноукраїнських територіях можна поділити на чотири етапи.
Перший - від 17-го вересня 1939 р. до 22-го червня 1941 р., тобто від дня вступу на терени Західної України радянських військ до нападу Німеччини на СРСР, коли останній був вимушений залишити ці землі.
Другий етап охоплює період німецької окупації „східних кресів” від липня 1941 р. до січня 1944 р. З січня 1944 р. почався третій етап діяльності військового підпілля. Він пов'язаний з поверненням на Західну Україну радянських військ та остаточним її визволенням від німців, а також здійсненням Армією Крайовою так званої операції „Буря” („Burza”) - від березня до серпня 1944 р.
Четвертий етап охоплює серпень 1944 р. - 1945 р., коли після визволення Західної України від німців, основні сили польського підпілля тут були знищені, проте окремі його структури діяли до кінця 1945 р.[213, 154]
Звертаємо увагу на те, що дане підпілля на теренах Західної України поділялося на дві гілки - цивільну та військову. Першу представляла Делегатура уряду в краї, а другу - Армія Крайова. Делегатура уряду в краї - крайове конспіративне представництво польського еміграційного уряду 1940-1945 рр. Її дорадчим органом був Політичний комітет порозуміння (ПКП), перейменований у 1943 р. на Крайову політичну репрезентацію (КРП). У 1944 р. замість КРП було засновано Раду національної єдності (РНЄ), до складу якої входили представники найбільших політичних угруповань: „Стронніцтва людового” Стронніцтво людове (Селянська партія) утворена у 1931 р. шляхом об'єднання Стронніцтва людового „Пяст”, Стронніцтва людового „Визволення” і Стронніцтва хлопського. Представники СЛ увійшли до складу еміграційного уряду і Національної ради. До провідних діячів партії належали С. Миколайчик, С. Кот, В. Баначик і О. Ладось. (СЛ), „Стронніцтва народового” (СН), „Стронніцтва праці” Стронніцтво праці (Робітнича партія), було засновано у 1937 р. Його діячі входили до складу еміграційного уряду, Національної ради, Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ. Провідні діячі: К. Попель, Ю. Галлер, З. Качинський, І. Модельський, К. Ратайський тощо. (СП), „Вільність, Рівність, Незалежність” (ВРН) - (1940-1941 рр. і від 1943 р.), а в 1941-1943 рр. - Соціалістична партія (СП). „Вільність, Рівність, Незалежність” (Соціалістична партія), називалась також „Рух працюючих мас Польщі” виникла в листопаді 1939 р. внаслідок реорганізації Польської соціалістичної партії. Її представники також входили до ПКП, КРП та РНЄ. Найактивнішу діяльність проводили департаменти: внутрішніх справ - Державний корпус безпеки та інформації і преси [285, 574]. Саме останні, зокрема їх підрозділи - Східне бюро (криптонім „Границя”) при Департаменті внутрішніх справ та Східна секція (криптонім „6007”) при Департаменті інформації та преси - зосереджували дані про українців, аналізували ситуацію в краї, готували проекти та пропозиції щодо вирішення тієї чи іншої проблеми.
Точної дати заснування Східного бюро при Департаменті внутрішніх справ до сьогодні не встановлено. Дослідники називають дві дати, що підтверджуються джерелами [238, 61] - осінь 1941 р.[45, 17], або ж - лютий 1942 р.[45, 22] Східну секцію (зустрічається також в джерелах під назвою „Східна комісія”) [61, 14] було засновано восени 1943 р.[ 240, 230]
Усі матеріали стосовно національних меншин на „східних кресах” зосереджувалися в Депертаменті внутрішніх справ та в Департаменті інформації і преси при Делегатурі уряду. Протягом війни, на основі зібраних про настрої українського населення матеріалів, працівники цих структур підготували різні проекти вирішення української проблеми, які були передані на розгляд уряду.
Військову частину польського підпілля, як вже зазначалося, представляла Армія Крайова. Саме вона мала взяти на себе збройну боротьбу за відновлення територіальної цілісності Польщі.
Першою підпільною організацією на Західній Україні була Польська організація боротьби за свободу („Polska organizacja walki o wolnosc” ПОВВ) [280, 24]. Її було створено у Львові в день вступу до міста підрозділів Червоної Армії. Очолив цю організацію член Головного комітету „Стронніцтва народового” ген. М. Янушайтіс („Карпінський”) [213, 155]. На західноукраїнських теренах були утворені й інші, менш відомі, організації, наприклад Таємна військова організація на чолі з майором Я. Мазуркевичем („Радослав”) у Станіславові [280, 155]. Проте вже через кілька місяців більшість з них була знищена органами НКВС, а ті, що вціліли, згодом увійшли до угруповань, створених безпосередньо за вказівкою польського екзильного уряду.
Саме такою організацією був Союз збройної боротьби (Zwiazek walki zbrojnej (ЗВЗ)). Його було створено 13-го листопада 1939 р. як складову частину польських збройних сил, за наказом прем'єра В. Сікорського. ЗВЗ очолив ген. К. Соснковський, який на той час перебував у Парижі. В зв'язку з поразкою Франції у війні польський уряд переїхав до Англії, а Головне командування (ГК) Союзу збройної боротьби було перенесено в Польщу, з центром у Варшаві. Його очолив ген. С. Ровецький.
Організаційно-територіальна структура ЗВЗ передбачала його поділ на шість регіонів („обшарів”), які, в свою чергу поділялися на округи, райони („обводи”) і відділення („пляцувки” ). Території Західної України (Львівський, Тернопільський, Станіславський і Волинський округи) увійшли до регіону № 3 [185, 6-7].
У вересні 1941 р. верховний головнокомандуючий генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким ЗВЗ було визнано складовою польських збройних сил (ПЗС). З цього часу кожен, хто вступав до лав військового підпілля, після прийняття присяги прирівнювався до солдата регулярної армії і отримував в зв'язку з цим відповідні моральні та матеріальні права [185, 53-54]. Згідно з наказом В. Сікорського від 14-го лютого 1942 р., Союз збройної боротьби було перейменовано на Армію Крайову (АК).
Невдовзі після окупації теренів Західної України Німеччиною почали збуватися передбачення діячів польського руху опору про можливість створення окупантами українських поліційних підрозділів. У жовтні 1941 р. командуючий ЗВЗ-АК С. Ровецький („Грот”) доповідав у Лондон, що німці створюють такі відділи на теренах Волині, Поділля і Полісся, а ставлення українців до поляків є виразно ворожим [150, 207]. Він просив уряд надати інструкції щодо контактів з представниками національних меншин (українцями, білорусами і литовцями).
У середині листопада 1941 р. ген. С. Ровецький відправив до Лондона розширений звіт під назвою „Українсько-польські справи від вересня 1939 до листопада 1941 - передбачення на майбутнє”. У ньому командуючий ЗВЗ звітував про те, що внаслідок помилок польського уряду у політиці щодо українців ще у міжвоєнний період (усунення з посади волинського воєводи Г. Юзевського, який намагався досягти порозуміння з українцями, руйнування православних і греко-католицьких церков на теренах Холмщини, відкинення урядом автономічної програми, запропонованої УНДО, репресії влади стосовно українців і т.д.), а також завдяки радянській та німецькій пропаганді, яка вміло використовувала суперечності між обома народами, ставлення українців до поляків залишалося ворожим.
Автор документу підкреслював, що німецька окупація розчарувала українців і серед них зростає переконання, у її тимчасовості на теренах як колишньої радянської України, так і Волині та Галичини. Водночас у середовищі керівників українського руху поширюється впевненість у тому, що „поляки є більш небезпечним ворогом, ніж німці”, тому що останні рано чи пізно підуть з цих територій, а перші залишаться. Тому необхідно використати перебування тут німців для послаблення поляків. С. Ровецький робив висновок: при майбутніх спробах оволодіти Східною Малопольщею польському руху опору доведеться зіткнутися з опором „посиленої української спільноти”, яка матиме власну поліцію та добре підготовані у спортивних організаціяхЯк приклад такої організації в документі наводиться „Січ”, яка за свідченням С. Ровецького, мала широку організаційну структуру „майже в кожному селі”. військові кадри. Автор документу закликав керівництво в еміграції якомога швидше виробити політику щодо українців і з метою нормалізації стосунків залучити їхніх представників до урядових структур. В інакшому випадку, на його думку, спроби поляків повернути собі Галичину будуть розцінюватися українцями як „агресивна війна” [146, 137-142]. Конкретних інструкцій, про які просив С. Ровецький, отримано не було. Їх і не могло бути на той час з огляду на відсутність чітко визначеної позиції у поглядах польських політиків на українське питання.
Потрібно зауважити, що як члени екзильного уряду у Лондоні, так і працівники його Делегатури в краї належали до різних політичних партій та угруповань, а це, в свою чергу, впливало на відсутність одностайної думки щодо української проблеми та шляхів її розв'язання. Згідно з рапортом Відділу інформації при Бюро інформації та пропаганди „Ставлення польських політичних угруповань до українського питання” від 27-го травня 1943 р. політичні партії та різного роду організації поділялись на три групи [50, 1-4; 153, 147-151]. Перша представляла партії та організації націоналістичного спрямування, які взагалі нехтували українською проблемою, виступаючи за екстермінаційну політику щодо українців, аж до цілковитого їх виселення з теренів Польщі. Сюди відносилися Стронніцтво народове, Шанець Повна назва цієї організації, заснованої у жовтні 1939 р. - „Національно радикальний табір „Шанець”” . Вона вела підпільну діяльність на окупованих територіях і знаходилася в опозиції до Делегатури уряду і Головної Команди АК. та Конфедерація нації Конфедерацію нації утворили в травні 1940 р. діячі передвоєнного національно-радикального угруповання „Фаланга”. До її складу увійшли також такі націоналістичні організації як „Побудка”, „Таємна армія польська”, „Союз збройного чину”, „Гвардія національної оборони” та ін. З її ініціативи було створено військові загони під назвою „Сконфедеровані військові відділи” (згодом „Збройна Конфедерація”), частина їх разом з „Побудкою” перейшла під керівництво Головної Команди АК, інша ж увійшла до збройних загонів, утворених під керівництвом Організації національного порозуміння, створеної Стронніцтвом народовим на переломі 1943-1944 рр..
Друга - стояла на позиції неподільності територій Речіпосполитої та збереження кордонів, що існували до вересня 1939 р., розглядаючи необхідність вирішення української проблеми в межах польської державності і виступала за надання українській меншині повного громадянського рівноправ'я, послуговуючись принципом „рівні обов'язки - рівні права”. Представники цієї групи вважали можливим утворення української держави, але лише за Збручем і з центром у Києві, а не у Львові. Серед угруповань, що стояли на таких позиціях, були Стронніцтво людове, Стронніцтво праці, ВРН, а також ОПВ Обоз воюючої польщі (ОПВ - Oboz Polski Walczacej) утворили представники, наближені у міжвоєнний період до санаційних урядів. Його очолив колишній міністр Ю. Пясецький. Організація хоч і визнавала уряд в еміграції, проте знаходилась в опозиції до його Делегатури в краї. , КОН Конвент незалежницьких організацій (КОН - Konwent Organizacji Niepodleglosciowych) - конспіративна організація, утворена у 1942 р. Знаходилася в опозиції по відношенню до Делегатури уряду, ПКП, КРП, РНЄ, хоча формально визнавала уряд в еміграції. У 1944 р. вона разом з ОПВ утворила Стронніцтво національної незалежності. і ПВ „Польща бореться” (ПВ - Polska Walczy). Свою позицію щодо української проблеми організація окреслила у березні 1943 р. в декларації стосовно українського питання. Зокрема ПВ виступала за необхідність створення незалежної української держави на Наддніпрянщині з центром у Києві, одночасно підкреслюючи неподільність територій Польщі. Нарешті, третя група - так званий напрямок „національної автономії”, представлений Демократичною партією Демократична партія (СД - Стронніцтво демократичне) заснована провідними діячами польських суспільних організацій та профспілок у квітні 1939 р., які з 1937 р. утворили „Демократичні клуби”, що знаходились в опозиції до офіційної влади. Саме їх було покладено в основу новоутвореної партії. Стронніцтво демократичне визнавало еміграційний уряд та його інституції в Краї і тісно з ними співпрацювало. та ПС „Польські соціалісти” (ПС) ліве крило Польської соціалістичної партії, яке у 1943 р. відділилось від неї і утворило Робітничу партію польських соціалістів. , які підтримували концепцію надання українцям автономії на теренах Західної України.
Як бачимо в середовищі польського руху опору як в еміграційних його структурах, так і в підпіллі на теренах Західної України зіткнулися протилежні погляди на можливості розв'язання українського питання - від ліберальних „федераційних” до націоналістичних асиміляторсько-силових, проте жодна з польських політичних партій та угруповань не підтримувала створення незалежної української держави на „східних кресах”, вважаючи їх невід'ємною частиною Польщі.
У вирішенні проблеми східних кордонів згадував розраховував не лише на західних союзників, з якими не хотів псувати стосунків У таємному наказі № 10 від 22 листопада 1941 р. ген. В. Сікорський заборонив офіцерам польського війська будь-яку критику щодо політики англійців, оскільки, на його думку, вона підривала довіру офіційного Лондона до Польщі і поляків. Прем'єр підкреслив, що перш, ніж у голос розмірковувати „над невиконанням їх рекомендацій стосовно того як виграти війну” представники військових кіл „нехай замовкнуть і подумають над тим, яку величезну кількістю помилок вони допустили у 1939 р. Див.: Prawdziwa historia Polakow: ilustrowane wypisy zrodlowe (1939-1945) / oprac. D. Baliszewski, A. Kunert. Warszawa: Rytm, 1999. T.1. S. 418.. В інструкції головнокомандуючого ген. В. Сікорського до головного коменданта Союзу збройної боротьби С. Ровецького від 23-го листопада 1941 р. Ця інструкція потрапила до ген. С. Ровецького зі значним запізненням. Він підтвердив її отримання лише 16-го квітня 1942 р. можливий вступ радянських військ на території Польщі розцінювався як ворожі дії стосовно неї, які слід „зустріти збройним опором” з метою демонстрації світовій громадськості „наших виключних прав на власний край”. Такий „збройний опір”, згідно з документом, мав розпочатися на лінії радянсько-польського кордону до 1939 р. У разі, якщо радянським військам вдалося б прорвати таку лінію оборони, на підпілля покладалося завдання обороняти Вільненський і Львівський регіон якомога довше і „навіть в оточенні” [146, 20; 155, 418].
Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на польсько-радянській зустрічі 4-го грудня 1941 р. Приводом до дискусії стало поставлене польською стороною ще під час переговорів у липні цього ж року питання про звільнення з таборів і призов до польської армії колишніх мешканців Західної України української і єврейської національностей. Відомо, що на противагу польській позиції радянська сторона визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українців і євреїв, які до 1939 р. проживали на теренах східних польських воєводств, розглядала як радянських громадян, яких слід мобілізувати до лав Червоної армії.
У ході розмови виникла суперечка, яку ініціював В. Сікорський піднявши питання про майбутню приналежність Львова і нагадавши Й. Сталіну про його висловлювання щодо польськості міста. Сталін відповів ствердно, проте зауважив, що „будете змушені сперечатися за нього з українцями” і підкреслив, що претензія на Львів була висунута не ним а українцями. У хід розмови втрутився ген. В. Андерс, який підкреслив, що українці відомі своїм германофільством і неодноразово завдавали клопотів як Польщі, так і Радянському Союзу. Й. Сталін відповів, що це були їхні українці „а не наші” і додав: „Ми їх спільно знищимо” [125, 136]. В. Сікорський наголосив, що йому „йдеться не про українців, а про територію” [122, 153, 185] і розуміючи, що переговори зайшли в глухий кут, відмовився обговорювати проблему східних кордонів Польщі, сподіваючись, що в майбутньому залагодження цієї справи відбудеться за допомогою союзників після закінчення війни. Про такі думки свідчить його лист, адресований керівнику АК дещо пізніше, а саме 28-го листопада 1942 р. У ньому В. Сікорський зазначив: „Я розраховую, що співвідношення сил на заключному етапі війни буде сприятливим для Польщі. В грудні 1941 р., коли Сталін вимагав від мене невеликих коректив кордону і пропонував більш тісний союз, я не погодився на жодну дискусію на тему кордонів. Можливо, польський уряд при підтримці Великобританії і США зрештою примусить радянський уряд визнати наші права на сході” [146, 370].
Позиція, яку зайняв прем'єр на переговорах з Й. Сталіним, викликала жваву дискусію в еміграційних колах. Своє незадоволення висловлювали не лише ті, хто знаходився у відвертій опозиції до В. Сікорського, але й ті, які його підтримували. Більшість політиків вважала, що безпосередні переговори „у чотири ока” з радянським керівником були найкращою і чи не єдиною можливістю переконати його переглянути свої позиції стосовно наболілої проблеми східних кордонів. В. Сікорський у відповідь на численні запитання колег про те, як пройшли переговори, міг відповісти лише, що „момент був несприятливим, бо невідомо якою буде Європа - тому вирішив зачекати” [257, 108]
Слід зазначити, що наприкінці 1941 р. США та Великобританія не виробили спільної позиції щодо радянсько-польського кордону. І якщо американці наполягали на врегулюванні усіх територіальних питань лише на мирній конференції після закінчення війни, то англійці виступали за підписання двосторонньої угоди з Москвою. Відсутність спільної позиції з боку західних союзників була використана кремлівським керівництвом під час переговорів, що проходили у Москві 16-21 грудня 1941 р. з главою британського зовнішньополітичного відомства А. Іденом. В ході переговорів Сталін категорично наполягав на визнанні урядом Великобританії західних кордонів СРСР до 22-го червня 1941 р., пропонуючи за основу взяти лінію Керзона, тобто, іншими словами, на основі пакту Молотова-Ріббентропа. Іден відмовився підписати таємний протокол з цього питання, посилаючись на необхідність консультацій з У. Черчіллем та його кабінетом, а також з американцями. Саме невирішеність проблеми кордонів стала основним стримуючим фактором для підписання договору про союз у війні та співробітництво між СРСР та Англією [189, 55]. На думку С. Борчука, в ході цих переговорів англійці все ж визнавали радянські території на основі пакту Молотова-Ріббентропа, хоча, згідно з твердженням І. Козловського, договір між СРСР і Великобританією було підписано лише 26-го травня 1942 р. у Лондоні, після майже п'ятимісячних напружених консультацій та переговорів. Жодних територіальних статей у ньому не було. Див.: Борчук С. Українське питання в політиці Польського еміграційного уряду в Лондоні // Міжнародний науковий конгрес „Українська Історична наука на порозі ХХІ століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповідальні редактори: Л. Винар, Ю. Макар. Чернівці: Рута, 2001. Т.2. С. 295; Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 рр. Львів: Каменяр, 1998. С. 55.
Польський уряд був переконаний, що Німеччина програє Радянському Союзу, а тому планував перебрати під свій контроль терени „східних кресів” на переломному етапі війни. У контексті цих планів одним з головних напрямків діяльності руху опору в перші місяці радянсько-німецької війни було намагання залучити українців до співпраці, але на умовах які запропонують поляки. Адже „лондонці” чудово розуміли, що в умовах протистояння з українцями важко, якщо не неможливо, буде встановити свою владу на місцях і зустріти радянські війська „виразною оборонною готовністю стосовно Росії усього краю” [19, 12].
Нагадаємо, що реакцією Німеччини на проголошення української держави у Львові стали репресії та переслідування діячів українського національно-визвольного руху протягом липня - листопада 1941 р. Це викликало розчарування у співпраці з Німеччиною і намагання пошуку нових шляхів для досягнення незалежності. Тому українці виступили ініціаторами налагодження стосунків з польським рухом опору.
Відбулося дві зустрічі з керівником Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійовичем в липні і вересні 1941 р. Під час переговорів він заявив, що лінією корд и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.