На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Етапи революцї 1905-1907 рокв в Росї. Кирило-Мефодївське братство. Виступи проти влади в Австрйськй та Росйської мперї. Мська реформа 1870 року. Причини польського повстання 1863 м. Ставлення українських органзацй до Першої свтової вйн.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 21.12.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій
Як зазначалось в попередній темі, входження Галичини та Буковини до Австрійської корони покращило їх становище внаслідок реформ, які проводила Марія-Терезія та її наступники. Проте вони тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.
Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім'ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих централь-них та західних провінцій імперії.
В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалося крайнім політичним безправ'ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модер-нізаційні процеси, що розпочалися з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища, проводилися з запізненням, зали-шалися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.
Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”. Соціально-еко-номічні утиски переважної частини населення українських земель викликали про-тидію (див. табл. 6.1):
Таблиця 6.1 - Виступи проти влади в Австрійській та Російській імперіях
В Австрійській імперії
В Російській імперії
- 1809р. виступи селян Чортків-щини;
- 1810-1825рр. розбійниківський рух. Лідери: Ю.Оженюк, Д.Якимчук, П.Мельничук, С. Товта, І. Кокоша та ін.;
- 1819-1822 р. виступи селян Кома-рівщини.
- 1848р. виступи селян Північної Буковини під проводом Л.Кобилиці.
За неповними даними, в Україні з 1797 по 1825 рр. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Найбільш відомі:
- виступи селян Поділля під проводом У. Кармелюка (1812-1835 рр.);
- “Київська козаччина” (1855 р.) - рух охопив понад 400 сіл, брало участь 180тис. чол.;
- “Похід в Таврію за волею” (1856 р.) - понад 75 тис. чол.;
- протягом 1826-1854 рр. відбулося 354селянські виступи.
Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до нового етапу українського національно-духовного відродження. Оскільки будь-яке невдо-волення не могло проявитись у політичній сфері, то воно набуло національно-духовної, просвітницької, культурологічної форми. Зокрема, коли в 1797-1835 рр. петербурзька Геральдія (спеціальна комісія), в ході перевірки законності набуття дворянства козацькою старшиною, визнала майже половину з них безпідставними, то та не організувала політичних акцій, а зусиллями Р. Марковича, Т. Калинського, М. Милорадовича, В. Полетики, А. Чепи, які називали себе “патріотами рідного краю” через вивчення історії, України взялись захищати інтереси не лише дворян, а й всього українського народу. Центром цієї діяльності став заснований зусиллями Василя Каразіна Харківський університет (1805 р.).
Сприяв вивченню самобутності України вплив Великої Французької рево-люції, завдяки йому та ідеям німецького філософа И.Г. Гердера, які обґрунтовували індивідуальність кожної нації, її право на свободу, в Україні зароджується етнографія. В 1819 р. русифікований грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. видатний російський енциклопедист Михайло Максимович видав “Малоросійські пісні”, які мали величезний вплив на національне формування передової української інтелігенції, зокрема, П. Куліша та М. Костомарова. Величезне значення мало також видання викладачем-філологом Харківського університету Ізмаїлом Срезневським, вчителем М. Костомарова, протягом 1833-1838 рр. шести випусків “Запорожской Старины”.
Загальне захоплення старовиною сприяло появі “Енеїди” І. Котляревського, яка зробила справжній переворот в українській літературі. Під впливом І. Котля-ревського сучасною українською мовою почали писати члени харківського гуртка, що склався навколо університету в 20-30 рр. XIX ст., зокрема, П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка.
В пробудженні національної самосвідомості українців значну роль відіграли історичні дослідження, зокрема “Історія Русів”, чотиритомна “История малой России” Д. Бантиш-Каменського, п'ятитомна “История Малороссии” М. Маркевича.
Таким чином, етнографічні та історичні дослідження, літературні твори були тим “поживним” середовищем, у якому пробуджувалась національна самосвідомість української інтелігенції. Чим далі, тим тісніше їй ставало в рамках національно-духовного відродження, яке не могло привести до визволення України. Потрібен був лише поштовх, щоб відбувся перехід до політичної форми національного руху. Ним стала творчість Т. Шевченка. Саме він зумів силою свого таланту продовжити працю своїх попередників, піднести до світового рівня правду про історію, культуру, ментальність українців, засвідчити їх право на свою самобутність і незалежність, на свою державність. Тому не буде перебільшенням порівняння Кобзаря з Мойсеєм. Обоє вони по суті врятували свої народи. Один - з полону єгипетського, а другий - з рабства духовного, з денаціоналізаційних пазурів Російської імперії.
В Галичині початок українському національно-духовному відродженню поклав у 1816 р. в Перемишлі священик Іван Могильницький, заснувавши тут перше освітнє товариство. Його опікуном став перемишлянський єпископ Іван Снігурський. Навколо нього в 20-30-х роках XIX ст. зосередився гурток передової інтелігенції: Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський. Вони першими запроваджували україномовне шкільництво, видали граматики української мови Могильницького (1822 р.), Лозинського (1833 р.), Левицького (1834 р.). Однак вони були досить далекими від народної мови, тяжіли до церковнослов'янської.
Першою організацією, що відстоювала українську народну мову та культуру, була “Руська трійця”, створена в 1831 р. вихованцями Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Весною 1834 р. вони підготували збірник “Зоря”. Хоч віденська цензура його дозволила, але професор моральної теології Львівського університету В. Левицький і митрополит М. Левицький заборонили видання. Лише в 1837 р. “Руській трійці” вдалося видати дещо перероблений збірник під назвою “Русалка Дністровая” в Будапешті. Однак майже весь тираж був арештований цензурою. Провал видання, утиски з боку греко-католицьких ієрархів призвели до смерті 32-річного священика Шашкевича. Перейшов до польського табору І. Вагилевич, став пізніше москвофілом Я. Головацький.
Але справа “будителів”, як їх називав І. Франко, не пропала марно. Іскра, запалена “Русалкою Дністровою”, важкі умови життя українських селян і рядових священиків змусили керівництво греко-католицької церкви в середині 40-х років XIX ст. поступово перейти з позицій захисту інтересів австрійських і польських магнатів до вираження корінних інтересів українського народу. Остаточно цей перехід завершився з початком революції 1848 р. З цього часу і до сьогодні греко-католицька церква була і є лідером українського національно-визвольного руху на Західноукраїнських землях.
Паралельно з українським національно-духовним відродженням та зародженням національно-визвольного руху мали місце різноманітні форми соціальної боротьби. Оскільки становище селян Правобережної України не змінилося на краще після переходу цих земель від Польщі до Російської імперії, а до польського поміщика додався ще й російський чиновник, то становище селян погіршилось. Сприяло цьому жорсткіше, ніж за Речі Посполитої, закріпачення селянства, а також запровадження для згаданого стану рекрутської повинності, якої в попередні часи не знало правобережне селянство. Щоправда, певні надії селяни покладали на те, що участь їх як добровольців у війні 1812 р. приведе до скасування кріпосного права. Але указом Олександра І селян повернули назад поміщикам, а ті посилили визиск, щоб за рахунок кріпаків компенсувати свої втрати від війни з Наполеоном.
Тому закономірним став вибух народного протесту, найяскравішим проявом якого був опришківський (розбійницький, бунтарський) рух, який на теренах, принаймні Правобережної України мав значні традиції. Найвідомішим та найвидатнішим представником згаданого явища, зокрема на Поділлі, став Устим Кармалюк (Справжнє прізвище ватажка, як засвідчує метрична книга його рідного села Головчинці - тапер Кармалюкове Жмиренського району Вінницької області - Устим Карманюк).
Навколо цього руху нагромадилось чимало легенд, які міцно увійшли не лише у масову народну свідомість, а й закріпились у працях радянських істориків, кінофільмах, літературних творах, Усній народній творчості. Він трактувався як революційна боротьба, яка то розширюючись до 20 тис. учасників, виходила за рамки Поділля на Волинь, Бесарабію, Київщину, то звужувалась до десятка найближчих соратників Кармалюка і кількох населених пунктів. Та в селянську війну він не переріс. Занадто сильним був противник - військово-адміністративний апарат Російської імперії в союзі з усім поміщицьким класом. Учасники виступів не мали ні чіткої програми дій, ні якогось об'єднуючого організованого стержня, яким в українських повстаннях XVII -XVIII ст. та Коліївщині 1768 р. було козацтво. Рух під проводом Кармалюка звівся лиш до знищення і грабунку поміщицьких маєтків і господарств багатіїв (було здійснено біля 1 тисячі нападів). Не було в ньому ні послідовних служб агітації за перетворення повстання у всенародне, ні усвідомленого розуміння необхідності боротьби за знищення існуючої влади і створення власних органів управління. Це був останній, згасаючий прояв традиційної для минулих віків форми масового селянського протесту проти існуючої соціальної несправедливості.
Проте, як показують дослідження доцента кафедри історії та країнознавства Хмельницького національного університету В.Дячка, У. Карманюк через різні життєві обставини потрапивши на каторгу і втікши з неї, цим поставив себе поза законами Російської імперії, а пошуки засобів до існування підштовхнули його спочатку до дрібних крадіжок, а згодом - до відвертих грабунків і розбійних нападів спільно з такими ж, як і він сам, особами.
Документальні джерела засвідчують дійсно неабиякі природні здібності У. Карманюка (фізична сила, витривалість), а також непересічну вдачу щодо свого "ремесла": десятиразові арешти та ув'язнення й семиразові вдалі спроби втечі, вміння уникати облав, планування і організація діяльності ватаги тощо.
Серед найближчого оточення ватажка, за соціальним статусом, переважають декласовані елементи (дезертири, втікачі з місць позбавлення волі тощо), які, втративши соціальні зв'язки, об'єднувалися з У. Карманюком, переслідуючи власні цілі. Обов'язковою умовою залучення новачків була наявність в них попереднього досвіду відповідної діяльності або й судимості чи перебування під слідством.
Що стосується кількісного складу карманюківців, то спостерігаємо певне збільшення їх числа: якщо протягом 1813-1822 рр. безпосередніх учасників дій було лише 13 (причому ті чи інші вчинки здійснювалися групою по 3-4 чоловіки), то вже в 1825-1827 рр. маємо 26 осіб, а в 1830-1835 рр. - близько 50 (деякі напади нараховують до 10 учасників). В цілому, протягом згаданого часу, за пряму, а переважно за опосередковану приналежність до ватаги розбійників, до суду було притягнуто до 300 осіб.
Жертвами карманюківців у 1813-1822 рр. ставали переважно селяни (24 випадки, з яких 15 припадає на крадіжки, 6 - на розбійні напади і по одному - на підпал, вбивство та ґвалтування). На всі інші соціальні групи припадає лише 11 випадків активних дій. В період найвищого піднесення діяльності У. Карманюка (1825-1835 рр.), мав місце 31 випадок насильства стосовно селян; міщан-торговців - 17 випадків; представників шляхти, включаючи Службову, чиншову, посесійну і поміщиків -22 випадки. Активні дії карманюківців щодо представників привілейованого стану - шляхти лише в період з 1825 по 1835 рр. набули більш сталого, хоч нерідко стихійного і далеко не безкомпромісного характеру. До того ж жертвами, як правило, ставали представники чиншової і службової шляхти. Однак тут переважає прихована форма дій-крадіжки.
Зважаючи на вищезгадане є очевидним, що У Карманюк та його спільники не переслідували мети зміни існуючих соціально-економічних та політичних порядків, а тому немає підстав розглядати їх діяльність як боротьбу проти національного і релігійного гноблення та наділяти антикріпосницькою, антипоміщицькою спрямованістю.
На відміну від Карманюка, його сучасниками були представники новітньої форми боротьби проти кріпосницьких порядків. Це політична організація з чіткою структурою, програмою, планом дій. Пізніше цю організацію назвуть декаб-ристською - за часом її спроби захопити владу в Російській імперії в грудні 1825 р. Декабристська організація була всеросійською. Серед її організаторів були і люди українського походження, як брати Муравйови-Апостоли. Єдиний виходець із селян - уродженець с. Ружичної Проскурівського повіту Т.Х. Дунцов-Вигодовський. Він вступив у 1825 р. до Товариства об'єднаних селян. Був засуджений до каторги і за-слання в Сибір. В 1854 р. його повторно засудили до заслання і покарали батогами за рукописи антиурядового змісту. Проти самодержавства, за встановлення демократичної республіки виступила в цей час створена другом О.С. Пушкіна, також поетом, В.Ф. Раєвським організація “Залізні персні”, центр якої знаходився у Кам'янці-Подільському. Осередок цього гуртка існував і в м. Ярмолинцях, проте його діяльність не досліджена. Редактором “Руської правди” і одним із керівників Південного товариства був уродженець Поділля О.А. Юшневський. Помітне місце серед дворянських революціонерів займав уродженець с. Борсуки Ушицького повіту О.Й. Корнілов та інші. В цілях конспірації організація, створена в 1816 р. в Петербурзі, двічі саморозпускалась і міняла назву. З 1821 р. вона розділилась на 2 частини: Північне товариство (Петербург) і Південне товариство (центральна Україна). Абсолютна більшість членів організації були офіцерами російської армії. Це зумовило і те, що методом захоплення влади декабристи вибрали військовий переворот. Влада потрібна їм була не заради влади, а для проведення революційних перетворень: ліквідації абсолютизму і кріпосництва. Більш радикальним було Південне товариство.
Складена П. Пестелем програма Південного товариства “Руська правда” передбачала повне знищення самодержавства і феодальних відносин, але в той же час узаконювала військову диктатуру і унітарну державу, в якій національне питання взагалі не бралося до уваги. Програма Північного товариства “Конс-титуція” М. Муравйова висувала вимогу обмеження влади монарха законом і ліквідацію лише кріпосництва, а не феодальних відносин в цілому. Зате була за більш демократичні порядки і врахування національного питання при перетворенні унітарної держави в федеративну. Мала бути відновлена і українська державність. Та не одна, а зразу три: на Лівобережжі зі столицею в Харкові, Правобережжі - в Києві і на Півдні - в Одесі. Це пояснюється тим, що за основу державотворення був взятий існуючий тоді поділ України на три генерал-губернаторства, які були Муравйовим трохи підкоректовані і підвищені до статусу держав-членів загально-російської федерації. В 1823 році в Новоград-Волинську брати Борисови створили “Товариство об'єднаних слов'ян”. Його осередки діяли у Красилові і Старо-костянтинові. В них поряд з офіцерами-росіянами виступали місцеві дворяни Скаль-маровський, Понятовський. Товариство передбачало повну ліквідацію самодер-жавства і феодалізму, але майбутній державний устрій вбачало в формі федерації держав всіх звільнених слов'янських народів. В 1825 році воно увійшло до складу Південного товариства.
Виступ готувався на літо 1826 р. Однак, непередбачені події: арешти керівників Південного товариства, раптова смерть імператора Олександра І - змусили декабристів виступити не зовсім підготовленими. 25 грудня 1825 р. відбулось повстання Північного товариства в Петербурзі, а в кінці грудня та на початку січня, вже після його розгрому, як акт відчаю і солідарності, відбулося повстання, контрольоване декабристами Чернігівського полку на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Керівників повстання було страчено, його учасників-членів товариства заслано в Сибір, а солдат покарано шпіцрутенами і відправлено на кавказьку війну.
Перша українська таємна політична організація виникла в Києві в 1845 - на початку 1856 р. на основі студентського гуртка, який виник в 1842 р. Ініціатором створення товариства був професор університету св. Володимира Микола Косто-маров. Навколо нього об'єднались професор Микола Гулак, письменник Панте-леймон Куліш, видатний етнограф Василь Білозерський - всього близько 100 осіб. Після довгих суперечок спеціалісти дійшли єдності про те, що активним членом товариства був Тарас Шевченко.
Програмними документами товариства, яке його члени називали братством (за аналогією з початком ХVІІ ст.) були: “Статут і правила товариства святих Кирила і Мефодія”, написані В. Білозерським з врахуванням позиції інших членів; “Закон божий (Книга буття українського народу)” М. Костомарова та установча “Записка” В. Білозерського. В них, на основі дещо романтичного історичного екскурсу, робився висновок про необхідність добиватись національного визволення України і створення федерації великих рівноправних слов'янських народів з центром у Києві. У відозвах “До українців” та “До братів поляків та москалів” уточнювалось, що українці хочуть справді рівноправного союзу з білорусами, москалями, поляками, чехами, словаками, словенцями, сербо-хорватами та бол-гарами, в якому не було б ненависті між народами, а кожний з них мав би право на свою мову, свою літературу й свою власну державність зі своїми парламентами.
Одночасно кирило-мефодіївці вимагали ліквідації кріпосного права, свободи друку, віри й науки, загальної освіти, заміни рекрутської армії на народну міліцію тощо. Щодо методів досягнення мети серед членів братства не було єдності. Поміркована більшість, об'єднавшись навколо М. Костомарова, виступала за еволюційний шлях, просвітництво, а через нього - проведення відповідних реформ. Радикальна меншість - Т. Шевченко, М. Гулак і їх прихильники - прагнули досягти мети шляхом підняття селянської революції. Реально ж сил для перемоги не було. Тому влада, викривши в квітні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство, надзвичайно жорстоко з ними розправилась. М. Гулака було засуджено до ув'язнення в Шлісельбурзькій фортеці, Т. Шевченка - до 10 років солдатчини, без права писати і малювати, решту - до різних строків ув'язнення з подальшим засланням.
Кирило-Мефодіївське братство поклало початок перетворенню українсь-кого національно-духовного відродження в політичний національно-визвольний рух. Його характерними ознаками були демократизм і багатонаціональний склад учасників. Подібні процеси (політизації народних рухів) відбуваються і в Австрійській імперії.
Найяскравішими проявами як антифеодального, так і національно-визволь-ного рухів у Буковині було селянське повстання 1843 р. під проводом Лук'яна Кобилиці, а в Галичині - революція 1848 р., в ході якої цісар Фердинанд І проголосив конституцію, скликав парламент, скасував панщину. В ході революції українці виступили самостійною політичною силою, створивши в квітні 1848 р. Головну Руську Раду на чолі з єпископом греко-католицької церкви Григорієм Яхимовичем. Вона вимагала запровадити в школах та органах влади українську мову, допустити українців до зайняття державних посад, зрівняти в правах українське духовенство з польським. В травні 1848 р. вона організувала видання першої української газети “Зоря Галицька”, в жовтні 1848 р. перший з'їзд діячів української культури та науки заснував “Галицько-руську матицю” - першу куль-турно-освітню організацію, покликану шляхом видавництва книг для народу сприяти поширенню освіти та національної свідомості.
Після збройного повстання 1 листопада 1848 р., піднятого робітниками та студентами, і його придушення революція була розгромлена. Перший парламент, в якому було 39 послів-українців, розпущено.
За новою конституцією, вводився вже і галицький крайовий сейм, але в ньому українці становили всього 49 послів із 150. Конституція 1867 р. завершила процес перетворення абсолютистської імперії в конституційну монархію з елементами федералізму (для Угорщини), але національне становище українців майже не покращилося. Навпаки, в Галичині посилюється полонізація, а в Закарпатті - мадяризація. Лише виділення в 1861 р. Буковини в окремий “коронний край” дещо активізує національне відродження на цій території, розширює рамки громадсько-політичної діяльності українців. Проте їх економічне становище не змінилося. Проведена селянська реформа на основі викупу державою селянських наділів протягом 50 років і виплатою цих сум селянами ставила їх у залежність від чиновництва, гальмувала розвиток капіталізму на селі.
Дуже складно проблеми звільнення селян від кріпосництва вирішувалися і в підросійській Україні. Утворений царським урядом в січні 1857 р. таємний комітет для підготовки відміни кріпосного права передбачив, крім загальних положень, викладених у “Маніфесті 19 лютого”, цілу низку призначених спеціально для українських губерній указів і постанов. На відміну від російських, у всіх українських губерніях селянські наділи після реформи різко зменшилися внаслідок втрати селянами “відрізків”. Не міняло становище і те, що на Правобережжі, аби привернути українців супроти ненадійних польських шляхтичів, селянам надавалося право одержання повного наділу. В середньому наділи, які одержали українські селяни, в умовах Західної Європи вважалися достатніми, але в Україні при її агротехніці такий наділ не забезпечував навіть прожиткового мінімуму. За одержану землю селяни України до 1906 р. сплатили 382 млн карбованців при її ринковій ціні 128 млн.
Значно прогресивнішими і значущими для України були судова і земська реформи. Земське самоуп и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.