На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Сумжн Україн держави. Реформа феодального землеволодння. нтеграця Польщ та Великого князвства Литовського в єдину державу. Головнпричини виникнення козацтва. Порвняльна характеристика становища українських земель у склад Польщ та Литви.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 21.12.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Українські землі під владою сусідніх держав (перша пол. ХIV - сер. XVII ст.). Виникнення козацтва
З початком XIV ст. спадкоємниця древньої Русі Галицько-Волинська держава поступово почала втрачати свої позиції. Цьому сприяли: економічні, демографічні, політичні втрати, пов'язані з монголо-татарським нашестям; постійні зазіхання на суверенітет і незалежність держави з боку сусідніх Польщі та Угорщини; спустошливі напади кримсько-татарських орд; суперництво за владу між князями; боярські чвари; гальмування процесу формування української народності; втрата елітою почуття національного обов'язку, інтернаціональна погоня за вигодою; перемога в полі-тичному протиборстві тенденції відокремлення земель.
Як зазначалось в попередній темі, в 1340 р. припинилась галицько-волинська династія. В останнього її представника Юрія-Болеслава зятем був литовський княжич Любарт. Тому Литва пред'являла права на всю Галицько-Волинську державу. Але інші сусіди були з цим не згодні. Претензії Польщі теж базувалися на родинних відносинах короля Казимира з покійним Юрієм. Угорські правителі заявляли, що згідно з умовами договірного союзу засновника династії князя Романа з угорським королем Андрієм, землі Галицько-Волинської держави тепер повинні перейти до них. А Золота Орда не бажала примиритись з втратою васала, розцінюючи його землі як свої.
Оперативніше діяли литовці, які без опору зайняли майже всю її територію. На їх користь було те, що вони виступали як визволителі від золотоординської залежності, і те, що їх княжий рід був споріднений не тільки з галицько-волинською, але й з іншими руськими княжими династіями. Поляки ж, після запеклої боротьби, в 1349 р. за допомогою татар захопили Галичину. Тут встановились польські порядки, відновилось збирання данини на користь Золотої Орди. Любарт намагався відвоювати Галичину, але невдало. Угорський король Людовік, який став правителем Польщі після смерті Казимира, надає Галичині автономний статус під назвою “Руське королівство” з правом мати свої закони, суд, монету. Але на всі важливі посади були призначені мад'яри і поляки, різними пільгами заохочувалось переселення сюди католицького населення. Та після смерті Людовіка нові правителі Польщі: його дочка Ядвіга і її чоловік - новообраний польський король, він же великий князь литовський Ягайло покінчили з грою в автономію, організувавши в 1387 р. нову окупацію Галичини, і встановили там фактично колоніальний режим.
На кілька літ раніше разом з Молдовою звільнилась від угорців Буковина. Біля 100 років під назвою Шипинська земля (від тоді головного міста - Шипинці) вона мала автономію в складі Молдовського князівства. Але з централізацією в ньому правління автономія була ліквідована. Нове погіршення становища наступило з поч. ХVI ст., коли Молдовське князівство змушене було визнати себе васалом Порти (Туреччини). Щодо Золотої Орди, то вона намагалася протидіяти переходу руських земель в Литву, але зазнала в 1363 р. поразки в битві на Синій Воді. Після цього південь Правобережної України - в тому числі і Поділля - перейшов до складу Литви. Татарські племена, які кочували в південноукраїнських степах, визнали себе її васалами. Але в ХV ст. вони вийшли з залежності і утворили свою державу - Кримське ханство, яке з 1475 р. одержало протекторат Порти. Такий поділ укра-їнських земель проіснував до Люблінської унії, а для Півдня, Галичини і Буковини - до кінця ХVIII ст.
Боротьбою сусідів скористалися українські феодали. Вони, зраджуючи власний народ, почали міняти своїх господарів. Чернігівські князі - Одоєвські, Воротинські, Мосальські перейшли під руку Москви. Це стало причиною цілого ряду Московсько-литовських війн, остання з них - четверта, продовжувалася більше 10 років (1512-1523 рр.).
Таким чином, захоплення українських земель сусідами відбувалося різними шляхами: приєднанням силою; союзницькими угодами; династичними зв'язками; нав'язуванням підданства.
Відмінними були й умови перебування українських земель в складі інших держав. Ті, що ввійшли до складу Угорщини і Молдови, користувалися обмеженою автономією. В Молдові руський елемент справляв великий вплив на культурне і соціально-політичне життя країни. Руська мова до середини XVII ст. була офіційною мовою канцелярії молдовських господарів.
Прямо протилежними були умови в Польщі та Литві (табл. 4.1):
Таблиця 4.1 - Порівняльна характеристика становища українських земель у складі Польщі та Литви
Литва
Польща
- збереження старої системи управління;
- залучення руського боярства на службу новоствореній державі;
- утвердження “Руської правди” дер-жавною правовою основою;
- визнання руської мови офіційною;
- розширення впливу православ'я;
- запозичення литовцями досвіду війсь-кової організації, будівництва фортець і т.д.;
- зростання змішаних шлюбів, поши-рення українських звичаїв, обрядів;
- асиміляція литовців українцями.
- запровадження польської адміністра-тивної системи;
- призначення на вищі посади лише польських феодалів;
- поширення на українські землі поль-ського права;
- офіційна мова виключно польська;
- зміцнення позицій католицької церкви;
- збільшення повинностей в зв'язку з розширенням фільваркового господар-ства;
- утиски української культури, тради-цій і звичаїв.
Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за принципом “старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке “оксамитове” приєднання українських земель до Литви. Це відбилося і в назві держави “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”. Справді, за даними Н.М. Яковенко, близько 90 % населення країни складали русини: тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали: великий князь, удільні та місцеві князі. Вважалося, що їх власна місія як поводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої “не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються”.
Князі були у васальській залежності від великого князя. Вони присягали йому на вірність; сплачували щорічну данину; виступали у військові походи; складали великокнязівську раду - Пани-Рада.
В своїх володіннях вони розпоряджалися землями і прибутками; збирали мито; здійснювали судові функції; дбали про чисельність війська і його боєздатність; переводили в бояри з інших станів суспільства.
Кожен удільний князь мав своїх васалів з місцевих князів і бояр. Фактично удільні князівства у Литві були автономнимидержавними утвореннями.
Зміцнившись, українські удільні князі і боярство наприкінці XIV ст. почали відверто претендувати на незалежність. Центром самостійництва стало Київськекнязівство.
Його князь Володимир Ольгердович (литовського походження) проводив самостійну політику; відмовився прийняти католицтво; карбував власну монету; вів переговори з Московським царством.
Неслухняно вів себе не тільки Київський князь Володимир Ольгердович, але й Дмитро Корбут - князь Новгород-Сіверський, Федір Коріатович - князь Подільсь-кий.
Крім того, з'явились й інші несприятливі для Литви обставини: активізувався Тевтонський орден; посилився тиск Московського царства; угорсько-польські війська захопили частину території.
Все це спонукало литовських феодалів до об'єднання з Польщею, що й було досягнуто підписанням Кревської унії в 1385 році. За її умовами Великий князь Литовський Ягайло після одруження з 15-річною польською королевою Ядвігою, прийняв католицизм і став королем Польщі під іменем Владислав. Він зобов'язувався покатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”, а також відновити позиції Польщі в Галичині.
Проти укладення Кревської унії виступила православна еліта Великого князівства Литовського під проводом Ягайлового брата Вітаутаса (Вітовта), що зберегло на певний час суверенітет Литви. Проте, Польщі вдалось в обмін на допомогу Литві в придушенні повстання подільського князя Федора Коріатовича в 1393 році забрати собі Західне Поділля з Кам'янцем-Подільським.
Наступним кроком в інтеграції Польщі та Великого князівства Литовського стала Городельська унія (1413 р.), за якою сторони зобов'язались не воювати між собою, створювались додаткові умови для поширення католицизму на території князівства (містам, які приймали католицизм, надавалось Магдебурзьке право, феодалам - герби та титули, а селянам - білі вовняні свитки). З цього моменту польсько-католицькі впливи у Великому князівстві Литовському почали переважати русько-православні.
Православна еліта, не бажаючи втрачати свої позиції, в 30-х роках XV ст. підняла серію повстань, відомих під збірною назвою “Свидригайлові війни”, сподіваючись з їх допомогою поставити на Великокняжий престол Вітаутасового брата Свидригайла. Однак ця спроба закінчилась поразкою, і польські впливи ще більше посилились. Особливо з 1447 р., після того, як великий князь литовський Казимир став одночасно і польським королем. Почалися суттєві зміни в соціально-економічних порядках в сторону наближення їх до польських з метою остаточного подолання причин “Свидригайлових війн”. Уділи в 1450-70 рр. були ліквідовані, і замість них введена польська адміністративна система: воєводства-староства (щось на зразок сучасних областей і районів, але більших за розміром). На українських землях Великого князівства Литовського було утворено 4 воєводства: Волинське, Брацлавське, Київське, Чернігівське. (В Польщі в той час було 3 воєводства на українських землях: Руське (Львів), Белзьке (Західна Волинь) - з кінця XIV ст. і Подільське (Кам'янець).
Уділи ліквідовувалися поступово. На місце померлих князів призначалися не їх спадкоємці, а воєводи чи старости. Але були і зміни менш розтягнуті в часі. В 1447 р. на православну церкву поширилися католицькі порядки, згідно з якими король-князь мав право, як помазаник Божий, роздавати духовні посади кому заманеться, в тому числі й світським особам. Тоді ж феодали отримали право суду над своїми підданими. Жителям міст під страхом виселення було заборонено займатись сільським господарством. Право закордонної торгівлі отримали тільки феодали, а представників інших станів було від неї фактично усунуто введенням надвисоких митних платежів, тоді як знать від них повністю звільнялась. З цього часу дуже зростає внутрішня торгівля, відкривається маса ярмарків і торгів.
В 1470-х рр. почалась реформа феодального землеволодіння, яка тривала близько 20 років. Зумовлена вона була тим, що багато бояр ухилялося від державної служби. В ході реформи замість боярського (вотчинного) землеволодіння вводилось службове, “зем'янське”. Зем'яни, які на початку XVI ст. перейменувались за польсь-ким зразком у шляхту, мали значно більше прав щодо своїх підданих, ніж бояри, але були значно залежніші від владної верхівки держави. Але поступово, маючи приклад Польщі, вони добилися того, що повноваження, які у Великому князівстві Ли-товському мала Пани-Рада (аналог руської боярської думи), перейшли до шля-хетських зібрань (сеймів). Литовський статут 1529 р., який являв собою хартію прав нового стану і прийшов на зміну боярській “Руській Правді”, закріпив владу шляхти. Якщо в раді переважали представники давніх княжих русько-литовських родів, більшість яких сповідувала православ'я, то серед шляхти переважали окатоличені і спольщені елементи.
Якщо спочатку переходу з статусу бояр в зем'янсько-шляхетський був певний опір, то у міру зростання привілеїв, які здобувала собі шляхта, бажаючих поповнити її ряди ставало все більше. В середині XVI ст. у воєводствах були проведені спеціальні шляхетські ревізії для виявлення тих осіб, які одержали шляхетство незаконним шляхом.
Паралельно з розвитком шляхетства почалось поступове закріпачення вільних селян-общинників, які втрачають свої колишні права: земельної власності, свого суду, свободи пересування як територіального, так і переміщення в інші, вищі соціальні стани. Головною причиною наступу шляхти на селян було різке зростання цін на сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, на зерно (до 10 разів), яке мало місце в усіх європейських країнах з початку XVI ст., що зумовлювалось бурхливим розвитком міст у Західній Європі, який був викликаний великими гео-графічними відкриттями і, як наслідок - бурхливим притоком колоніальних товарів та розвитком ремесла і торгівлі. Шляхта забажала мати власні господарства. Створю-валися вони шляхом відбирання землі в селян і носили назву фільварків. Узаконила ці дії волочна реформа, що почалась в 1557 р. і передбачала фіксацію розміру земель-ного наділу на селянський двір, який був здатен сплачувати державі податки і нести різні повинності. Розмір повної волоки становив 20 десятин, але практикувалось вве-дення також половини і чверті волоки. Надлишки землі забирались і відводились під фільварки. Оскільки цю реформу здійснювала шляхетська держава, то шляхта отримала і кращі землі. Результати волочної реформи: ліквідація селянської общини як колективного власника землі, перехід на індивідуальне волочне землекористування, обмеження земельних площ, які залишалися в селянських господарствах, створення великих шляхетських маєтків (фільварків), обезземелення значної частини колишніх общинників, які змушені тепер були працювати в фільварках. Якщо спочатку волочна реформа була проведена тільки на державних землях, то незабаром подібна практика була поширена на всі.
Реформа феодального землеволодіння загальмовувалися лише біля південних кордонів держави, що проходили тоді трохи нижче лінії Брацлав - Черкаси - Полтава. Брати служби (землю) бажаючих було мало (ще не почався зерновий бум). Але і на початку XVI ст., коли попит на зерно зріс, їх не дуже побільшало. Справа в тому, що з 1480-х років, починаються спустошливі татарські набіги, з якими Литовська держава не могла спочатку нічого вдіяти. Тоді було прийнято рішення звільнити селянські общини цих районів від усіх податків взамін їх військової служби з охорони кордонів. Так почалася історія українського козацтва.
Отже, в кінці XV ст. боярська феодальна система була заміщена на шляхетську, а в південних районах виникає новий стан вільних людей - козацтво. Спочатку воно отримує в основному поповнення в особі втікачів з українських земель, що належали Польщі, а з середини XVI ст. - і тих, які входили до Великого князівства Литовського.
Соціально-економічні перетворення в Литві йдуть в напрямку наближення до тих порядків, які були в Польській державі. Але зберігається і ряд особливостей: поступовість проведення реформ, наприклад, переведення селян на волоки завершилось вже після Люблінської унії; відсутність масової офіційної дискримінації православних; обмеження сваволі шляхти законом; наявність такого оазису свободи як козацтво.
Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу завершилось лише в 1569 році підписанням Люблінської унії. Це стало можливим внаслідок того, що в середині XVI ст. польські феодали отримали можливість реалізувати свої давні плани про остаточне об'єднання Польщі й Литви з метою захопити пануючі позиції в економіці та політиці об'єднаної держави. Справа в тому, що на цей час Литва була доведена майже до краху непосильною для її економіки тривалою Лівонською війною з Московським царством. Тому значна частина литовських феодалів сподівалась з допомогою Польщі перемогти в цій війні. Крім того, певну роль відігравало прагнення об'єднати зусилля для боротьби з селянськими повстаннями і козацтвом.
Скориставшись сприятливою ситуацією, польська шляхта змусила Жигмонта Августа, що був одночасно королем польським і великим князем литовським, скликати сейм в Любліні в кінці 1568 р. для об'єднання двох держав. Коли магнати з Литви, Білорусії і України, зокрема О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, побачили, що в новій державі всі права захоплюють польські магнати, то покинули сейм, сподіваючись цим зірвати його роботу. Однак це їм не вдалося. Сейм без них передав Польщі всі українські землі. Тоді православні князі, злякавшись, що втратять все, повернулись на сейм і підписали Люблінську унію 1569 р. Угодою була створена єдина федеративна держава - Річ Посполита.
Для України ця унія мала фатальні наслідки, оскільки польські феодали та католицька церква відразу кинулись “освоювати” передані їм землі Волинського, Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. В 1573 р. постановою сейму і Литовським статутом 1588 р. було введено кріпосне право, феодали набули право судити селян, збільшилися чиншовий і натуральні податки. За короткий період кріпосний гніт став настільки важким, що навіть французький інженер Г. Боплан, що в XVII ст. перебував на службі в польського короля, відзначав, що становище українських селян гірше ніж галерних невільників. Крім нестерпного соціального визиску, влада проводила насильницьку полонізацію та покатоличення українців. В 1596 році підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало значне послаблення православної церкви, а, отже, і позицій українського пра-вославного населення. Внаслідок цього, український народ опинився на грані повного національного знищення.
Офіційна російська та радянська історіографія трактувала Берестейську церковну унію 1596 р. однобічно та однозначно - негативно. Між тим, було ряд факторів й позитивного змісту, які штовхали вищий православний клір України до спілки з Римом. Коли Україна-Русь прийняла християнство, ще не було розколу на православ'я і католицизм. Тому ідея єдності християнства завжди знаходила в Україні своїх прихильників (володар Галицько-Волинської держави Данило, Київський митрополит Григорій Цамблак та ін.), це по-перше.
По-друге, частина православних владик вбачала у Ватикані силу, яка насправді могла захистити їх і паству від нецивілізованого наступу польського католицизму, зокрема шаленого тиску ордена єзуїтів, надати неминучому зближенню між віруючими різних конфесій більш м'якого і толерантного характеру.
и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.