На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Соцально-економчне становище українських земель напередодн реформи 1861 р. Скасування крпосного права. Реформи адмнстративно-полтичного управлння 60-70-х рокв. Промисловий переворот в країн. Суспльно-полтичне життя. Рух народникв в Україн.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: История. Добавлен: 29.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ТЕМА 12. Українські землі у складі Російської Імперії в другій половині XIX ст

На середину XIX ст. кріпосна система остаточно зжила себе. Вона суттєво стримувала загальний економічний розвиток. Усі суспільні суперечності загострила Кримська війна.
12.1. Соціально-економічне становище українських земель напередодні реформи 1861 р

Соціально-економічне становище України в середині XIX ст. характеризувалося стрімким розпадом кріпосницьких і формуванням нових ринкових відносин, посиленням антикріпосницького руху селян. Поміщицькі господарства давали 90% усього товарного хліба. Проте можливості збільшення його виробництва чи навіть збереження на досягнутому рівні були вичерпані: поміщики не мали коштів для придбання техніки і найму робітників. За цих умов вони намагалися посилити експлуатацію кріпаків, скорочували селянські наділи, збільшували панщину.
Гостру кризу в економічному й суспільно-політичному житті посилила Кримська війна 1853-1856 рр. Вона негативно позначилася на відсталій економіці Російської імперії, а на українській особливо. Південна Україна була прифронтовою зоною, і тут влада оголосила воєнний стан. Через цей регіон безперервно просувалися військові підрозділи, транспорти зі зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням. Утримання армії лягло величезним тягарем на українців. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства. Все це зумовило посилення антикріпосницького руху селян. Як це бувало і в попередні роки, селянським повстанням передувало поширення чуток про приховування місцевими поміщиками й урядовцям намірів царя звільнити селян. Особливого розмаху набрала так звана Київська козаччина 1855 р. - масовий селянський рух у Київській губернії, спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут царський маніфест про формування державного ополчення для участі у Кримській війні було витлумачено селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. По краю поширилися чутки про те, що хто запишиться в козаки і піде воювати у Крим, той стане вільним і отримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формувати органи місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто став готуватися до переселення в Таврію. Цей рух („У Таврію по волю”) охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл) і лише після збройних сутичок у ряді сіл з поліцією та регулярними військами згас. Антикріпосницькі заворушення селян відбувалися і в інших регіонах. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4 тис. селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідь на свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами і сокирами. Загалом в антикріпосницьких виступах в Україні у 1856-1860 рр. брали участь понад 160 тис. селян.
Не витримавши тяжких поразок у Кримській війні, широкого невдоволення діями уряду в 1855 р. помер цар Микола I. Його син і спадкоємець Олександр II (1855-1881 рр.) поспішив провести ряд важливих перетворень, щоб не допустити вибуху революції.
12.2. Скасування кріпосного права
Одним із найбільш гострих питань була необхідність проведення селянської реформи. Вже у 1857 р. російським урядом для підготовки реформ був створений Таємний комітет, який на першому засіданні ухвалив негайно приступити до поступового звільнення селян. Після детального опрацювання пропозицій (до речі, українські поміщики, на відміну від російських, враховуючи родючість українських чорноземів, трималися за землю і бажали залишити її собі якомога більше) було підготовлено узагальнюючий документ - „Положення про селян” і Маніфест, які підписав 19 лютого 1861 р. Олександр II. ”Положення” торкалося найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщиків та поземельних відносин.
Особисте звільнення селян. Селяни здобули ряд громадянських прав - особистих і майнових. Поміщики втратили будь-які права на них. Селяни мали право укладати договори, займатися торгівлею і промисловістю, володіти рухомою і нерухомою власністю, самостійно виступати в суді. Але, ставши вільними, селяни залишалися „нижчим станом”: сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину тощо. Протягом дев'яти років не мали права відмовитися від наділу або залишити село. Вихід із сільської общини був утруднений різними обмеженнями.
Виділення селянам земельних наділів. При скасуванні кріпосного права поміщики зобов'язані були відвести селянину наділ, від якого останній не мав права відмовитися. Розмір наділу визначався в межах норм, передбачених законом для конкретної місцевості.
В Україні, де поміщики хотіли залишити собі якнайбільше землі, норми наділів були малі (у південних губерніях від 3 до 6,5 десятин на душу, у лівобережних від 3 до 4,5 десятин). При цьому поміщик сам визначав місце селянського наділу, що, по суті прирікало селян на отримання гіршої землі.
Якщо селянин до реформи користувався більшою кількості землі, ніж тепер мав право отримати у власність, то різницю у нього забирали (відрізали). Ці землі так і називали-відрізки. В Лівобережній і Степовій Україні відрізки складали майже третину загальної площі селянського землекористування. За рахунок відрізків одержували землю ті селяни, хто раніше землі не мав.
Проведення викупу землі. Право викупу садибних ділянок землі і право викупу польового наділу були не одинакові. Садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час. При цьому розмір викупної суми визначався або угодою, або відповідними пунктами „Положення про викуп”. Польовий наділ селянин міг викупити тільки за згодою поміщика, але в той же час поміщик мав право примусити селянина викупити наділ. Тобто, питання про викуп наділу цілком залежало від поміщика.
При визначенні суми в основу було покладено не ринкову ціну землі й прибуток, а розміри тогочасних повинностей селянина в поміщика. У середньому по Україні викупна ціна землі перевищувала ринкову майже в 4 рази. Селяни лише в окремих випадках були спроможні сплатити всю суму викупу відразу. Тому держава взяла на себе проведення викупу.
Був утворений спеціальний Селянський банк. 80% потрібної суми банк давав селянам ніби в борг, сплачуючи її за них поміщику. Селяни ж протягом 49 років повинні були повертати банку його позику з процентами.
Наслідки реформ. Селянська реформа безпосередньо стосувалася більшості мешканців України. Адже з 13,5 млн. її населення селяни становили 10,5 млн. В цілому, із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ (у минулому кріпаків) в Україні 220 тис. (а з родинами - 440 тис.) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. чол. отримали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Загалом наділи менше прожиткового мінімуму (менше 5 десятин) отримали 94% колишніх поміщицьких селян.
Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція: за дореформеними цінами отримана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. руб., а селяни повинні були заплатити за неї 503 млн. руб.
Проте, незважаючи на половинчастість, непослідовність реформи в цілому вона мала прогресивний характер. Мільйони кріпаків отримали волю. Селянська реформа створила умови для перетворення робочої сили на товар, розвитку капіталістичного товарного виробництва, прискорила формування промислового сектору економіки.
12.3. Реформи адміністративно-політичного управління 60-70-х років
Після скасування кріпосного права були проведені реформи в галузі управління, суду, освіти, військової справи і фінансів. Основна їхня мета полягала в тому, щоб зберігаючи самодержавну владу царя і панування поміщиків, пристосувати країну до нових умов соціально-економічного розвитку.
Земська реформа (1864 р.). У результаті проведення цієї реформи в ряді губерній були створені земства - так зване місцеве самоврядування під верховенством дворянства. В Україні реформа поширилася на південні і лівобережні губернії, у яких було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де більшість поміщиків були поляками, земська реформа розпочалася лише у 1911 р.
Функції земств зводилися до підтримки в належному стані місцевих доріг, забезпечення населення продовольством у разі голоду, організації агрономічної і медичної допомоги, будівництва і утримання шкіл, налагодження поштового зв'язку, розподілу державних коштів, збирання і надання до державних органів статистичних відомостей.
Судова реформа. У 1864 р. уряд провів судову реформу, що завершилася запровадженням буржуазного судочинства. До реформи суд був становим, закритим і цілком залежав від царської адміністрації, зокрема від губернатора. Реформою запроваджувалися основні принципи буржуазного права: безстановість суду, змагальність сторін, гласність судочинства, котре відбувалося у відкритих засіданнях за участю сторін і вершилося присяжними засідателями. Вводився інститут адвокатів. Були створені окружні суди (по одному на губернію), які становили першу судову інстанцію.
Касаційні функції виконував сенат, що міг повернути ту або іншу справу на повторний розгляд. Для вирішення дрібних справ запроваджувався інститут мирових суддів.
Шкільна реформа (1864 р.). Царський уряд вирішив підпорядкувати своєму контролю навчальні заклади. Запроваджувалися єдина система початкової освіти (4 класи). Початкова школа повинна була виховувати в народі релігійно-монархічну мораль. Обов'язковими предметами були “Закон Божий” і церковний спів. Із загальноосвітніх дисциплін запроваджувалося тільки навчання грамоті, чотирьом арифметичним діям, наданням відомостей з географії, малювання і т. і.
Середня освіта була представлена двома типами гімназій: класичними та реальними (чоловічі і жіночі). Право навчатися в них надавалося всім станам, але через високу плату скористатися ним могли лише діти багатіїв. Право вступу до університету мали тільки особи, що закінчили класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії надавало право на вступ до вищої технічної школи, а закінчення жіночої гімназії узагалі ніяких прав не давало, оскільки метою останньої, як прямо проголошувалося в статуті, було підготувати освічену „дружину і матір родини”.
Певні зміни вносилися і до вищої школи. Зокрема, надавалася певна автономія університетам, створювалися ради професорів, котрі повинні були керувати всім життям навчальних закладів, запроваджувалися вибори деканів
Військова реформа. Протягом 1862-1874 рр. здійснювалася військова реформа. Був здійснений ряд заходів, пов'язаних із перебудовою армії. Проведено переозброєння і переобмундирування армії, удосконалена система її постачання, управління, бойової підготовки військ і підготовки офіцерських кадрів.
Уся територія Росії у 1867 р. була розділена на 10 військових округів, з них 3 (Київський, Одеський і Харківський) в Україні. Поряд з округами створювалися інші органи місцевого військового управління. У кожній губернії і повіті засновувалися управління військового начальника.
У січні 1874 р. був прийнятий новий статут про військову повинність. Рекрутські набори були замінені загальною військовою повинністю для осіб, яким минув 21 рік. Термін військової служби скорочувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років на флоті. Від військової повинності звільнялося духовенство і певні привілейовані верстви суспільства, частина іноземних колоністів.
Міська реформа. Ця реформа реорганізовувала систему міського самоврядування. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. у всіх містах країни змінювався принцип вибору до міських дум. В основі визначення права участі у виборах гласних до міських дум відтепер лежав не становий, а майновий ценз. Виборче право надавалося тільки власникам нерухомого майна, котрі платили податки. Всі інші категорії, що складали більшість міського населення, насамперед робітники, ремісники, дрібні службовці, цього права не мали. Жінки також не мали права брати участь у виборах.
Щоб забезпечити перевагу в думках представників великої буржуазії, вибори проводилися по трьох станових куріях, кожна з яких незалежно від кількості тих, хто брав участь у виборах, обирала третину загального числа гласних.
Міські управи займалися благоустроєм міст, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями. Вони безпосередньо підпорядковувалися губернаторові і міністрові внутрішніх справ.
Одночасно з проведенням цих досить ліберальних реформ, уряд посилив контроль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні установи передавалися з відання Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ.
12.4. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки XIX ст. Промисловий переворот

Після реформи 1861р. Наддніпрянська Україна переживала добу бурхливого економічного зростання. Це було зумовлено особливістю економічної політики царизму: Російський уряд активно розвивав неросійські регіони імперії, у тому числі Україну, при цьому виходячи виключно з інтересів імперії, що спричинило переважно сировинний характер розвитку господарства України. Наявність на її території величезних покладів вугілля, залізної руди, виняткова родючість ґрунтів, а також функціонування зручних морських портів для вивозу продукції умовили прискорений економічний розвиток України.
Сільське господарство. Найбільш характерними рисами розвитку цього сегменту економіки були:
- поступовий перехід аграрного сектора до капіталістичних форм господарювання. Причому поміщицькі господарства правобережних і лівобережних губерній за рахунок напівфеодальної експлуатації селян більш повільно вростали в капіталізм. У цих регіонах ще діяла відробіткова система, яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селян. На Правобережі найбільш інтенсивно розвивалася цукрова промисловість.
На півдні України ліквідація поміщицького землеволодіння, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, формування фермерських господарств відбувалися швидше. Поміщики створювали на базі своїх маєтків великі агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманої праці, заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу;
- відбувалися значні зміни у сфері землеволодіння. Царський уряд активно проводив політику направлену на перетворення землі на товар і вільний продаж землі, внаслідок чого відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності. По-перше, у другій половині XIX ст. значно прискорився процес концентрації землі. На початку XX ст. власниками майже 70% усієї дворянської землі були біля 3 тис. поміщиків. Поряд із спадковими землевласниками виникли великі землевласники нової генерації (Симиренки, Терещенки, Харитоненки), які були зорієнтовані на капіталістичні форми ведення свого господарства. По-друге, одночасно відбувалося активне витіснення дворянського (станового) землеволодіння буржуазним (безстановим). На початку XX ст. більше третини загальної площі дворянського землеволодіння знаходилася у власності осіб недворянського походження, переважно заможних селян;
- суттєві зміни відбулися в землекористуванні. Зміцнення капіталізму в сільському господарстві, зростання його товарності сприяли поширенню, замість відробіткової форми оренди землі, грошової, підприємницької оренди. Капіталізація сільськогоспо-дарського виробництва стимулювала застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, поліпшення структури посівів тощо. Протягом 70-80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів;
- капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. майже 2 млн. поденних та постійних найманих робітників були зайняті у землеробстві України. Найбільш широко наймана праця використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Подільській та Волинській губерніях;
- зросли посівні площі і змінилася структура посівів. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі в Україні зросли в 1,5 рази. Це було зумовлено, як екстенсивним розвитком господарства, так і освоєнням, колонізацією Півдня України. В структурі посівів значно зросли площі, які виділялися під пшеницю і ячмінь. Подібна тенденція розвитку сільського господарства була спричинена не тільки зростанням внутрішніх потреб в зерні, а і значним розширенням його експорту. На кінець XIX ст. частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% - пшениці та 10% - кукурудзи. В пореформений період різко зросло виробництво також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Україна перетворилася у важливий регіон виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відігравала дедалі помітнішу роль не лише на загальноросійському, а й на світовому ринку.
Промисловий переворот. Суть промислового перевороту полягала в переході від мануфактури до машинної індустрії, від дрібного до масового виробництва. Найбільш характерними ознаками промислового перевороту було широке застосування у виробництві машин і механізмів, витіснення ручної праці.
Промисловий переворот в Україні відбувався в основному протягом 70-х-початку 90-х років XIX ст. У ці роки було закладено основу формування індустріального суспільства. Якщо у 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств на яких працювало 86 тис. робітників, то в 1895 р. вже було понад 30,3 тис. підприємств і відповідно 205 тис. робітників.
Українська промисловість, як зазначає О.Д.Бойко, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні корисні копалини; дешева, але відносно кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:
1. У пореформений період південно-східний регіон України перетворюється на основну паливно-металургійну базу Російської імперії. Центр великої промисловості поступово переміщується з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, до Донбасу та Півдня України, в яких машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. Видобуток вугілля в Донбасі зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди , тоді як на Україні лише у 4 рази. Завдяки масовому впровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за продуктивність уральського робітника. Донбас, Південь України перетворилися в потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза, сталі Російської імперії.
2. Розвиток індустрії в Україні відбувався більш швидкими темпами порівнянню з загальноросійськими. Якщо протягом 1870-1880 рр. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25%, а прокату-139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими - виробництво чавуну збільшилося в 4 рази, а прокату - в 7,7 рази. Подібні тенденції були характерні і для інших галузей великої індустрії України.
3. Високий рівень концентрації виробництва. У пореформений період в Україні, особливо в її південно-східному регіоні, будувалося багато великих промислових підприємств. За останні два десятиліття XIX ст. у Катеринославській і Херсонській губерніях виникло 17 великих заводів. На початку 90-х років XIX ст. на восьми шахтах Донбасу видобувалося більше третини кам'яного вугілля краю.
4. Значний вплив іноземного капіталу. З 1888 р. до 1894 р. в Україні були створені 22 іноземні компанії з основним капіталом майже 63 млн. руб. Царський уряд усіляко заохочував іноземних капіталістів, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, широкий ринок збуту тощо. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гірничорудну та металургійну галузі. Так, наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80-90% усіх акціонерних капіталів.
5. Структурна та територіальна диспропорціональність. Характерними рисами наздоганяючого варіанта модернізації, підкреслює О.Д.Бойко, є вибіркове, а не системне використання світових досягнень науки, техніки, технології та організації виробництва. Специфікою російського варіанта модернізації був пріоритетний розвиток при державній підтримці важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Це призвело до деформації економічної структури України, особливо Донбасу. В Україні переважали галузі по виробництву засобів виробництва і значно відставало виробництво предметів споживання.
Гострою проблемою, яка залишається такою й на сьогодні, була територіальна диспропорціональність. Основний промисловий потенціал України формувався в Донбасі та Подніпров'ї. Водночас розвиток інших регіонів значно відстав.
6. Економіка України формувалася як складова частина єдиного економічного простору Російської імперії. Ця тенденція була зумовлена передусім прискореним розвитком важкої індустрії при одночасному гальмуванні деяких галузей легкої промисловості (полотняна, суконна), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; розбудовою залізниць, що обслуговували економічні та воєнні інтереси імперії; відсутністю замкненого технологічного циклу в господарському комплексі України тощо. Наприкінці X1X ст. лише 15% українських промислових підприємств виробляли готову продукцію. Решта індустріального потенціалу виготовляли напівфабрикати, сировину для подальшої переробки.
Розвиток провідних галузей промисловості. Модернізація промисловості України у другій половині Х1Х ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в загальноросійській економіці. Питома вага України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії з 1854 р. до 1900 р. зросла більш ніж у 2 рази - з 9,4% до 21%. Економічний розвиток України визначали, насамперед, га и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.