На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Загальноросйський адмнстративний подл українських земель на губернї та повти. Україна в систем мжнародних вдносин першої половини ХХ ст. Антипомщицький рух на Подлл Устима Кармелюка. Нацональне вдродження: Кирило-Мефодєвське братство.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 29.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


13

Українські землі у складі російської імперії наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

1. Адміністративно-територіальний поділ

На українські землі, що входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти.

На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині - Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію).

У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську.

На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Після визволення російськими військами Бесарабії з-під гніту султанської Туреччини і включення її за Бухарестським мирним договором 1812 р. до складу Росії, в 1828 р. було утворено Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії, а також Бессарабська область (у 1873 р. перетворена на губернію).

На Правобережній Україні у лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. У 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську.

Таким чином, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах - справниками. У 1837 р. повіти розділили на стани, очолювані поліцейськими приставами, що спиралися на підлеглих їм нижчих поліцейських служителів-городових.

Практично перестали вживати назву „Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя - Південно-Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з них майже 5,5 млн. були кріпаками.

2. Україна в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст.

Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. Приводом до війни стало порушення Туреччиною договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки і усунення турецьким султаном проросійськи налаштованих господарів Молдови і Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення цих князівств французькими військами, у листопаді-грудні 1806 р. ввів у них війська. У відповідь у грудні 1806 р. Туреччина оголосила війну Росії. У червні 1807 р. російська ескадра віце-адмірала Д.М. Сенявіна біля острова Корфу розбила турецький флот. Турецькі війська також зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай. У серпні 1807 р. між Росією і Туреччиною було укладено перемир'я, що продовжувалося до березня 1809 р. Навесні 1809 р.80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала А.А. Прозоровського (у серпні 1809 р. його змінив П.І. Багратіон) почала воєнні дії проти турецьких фортець і заволоділа деякими з них, зокрема Ізмаїлом, Браїловим, взяла в облогу Сілістрію. Навесні 1810 р. російська армія переправила через Дунай і також захопила ряд фортець. На початку 1811 р. через протистояння з Францією Дунайська армія була ослаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Однак, незважаючи на це, призначений у березні 1811 р. головнокомандувачем армії М.І. Кутузов, зумів переломити ситуацію. Головні сили турків, що знаходилися на лівому березі Дунаю, були оточені і в кінці листопада 1811 р. капітулювали. Були розпочаті мирні переговори, які закінчилися підписанням у травні 1812 р. Бухарестського мирного договору.

Україна в російсько-французькій війні 1812 р. У червні 1812 р. почалося вторгнення в Росію військ французького імператора Наполеона Бонапарта. Наполеонівський стратегічний план передбачав розчленувати Росію й відторгнути від неї Україну, більша частина території якої повинна була стати колонією завойовників.

В козацькі й ополченські кінні і піхотні полки вступило майже 70 тис. українців. Вони брали участь в охороні тилу діючої армії, в прикордонній службі тощо. В бойових діях безпосередню участь взяли два бузьких, три полтавських і три київських козацьких полки. Під час контрнаступу від Москви до західних кордонів країни лівий фланг російської армії захищало 40-тисячне з'єднання українського ополчення, що складалося з добровольців Чернігівської і Полтавської губернії.

Активну участь у війні приймали й інші українські загони. Так, ескадрон херсонських козаків під командуванням В.П. Скаржинського здійснив успішний тритижневий рейд по території Білорусії і Литви. Велике з'єднання українських і донських козаків пройшло по тилах ворожої армії аж до Варшави й остаточно зірвало спроби загарбників проникнути в Україну.

Ополченські козацькі полки з України брали участь і у визвольному поході російської армії по країнах Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій „битві народів” під Лейпцигом (жовтень 1813 р) і в битві за оволодіння Парижем.

Російська армія отримувала також з України продовольство, фураж, коней, худобу. Шосткінський завод на Сумщині постачав порох, Київський арсенал - різну зброю. На оборону країни українське населення зібрало грошові пожертвування на суму 10 млн. руб.

Поразка наполеонівської Франції призвела до нової розстановки сил - позиції Росії в Європі значно зміцнилися. Однак, в Україні мало що змінилося, зокрема, кріпацтво, всупереч сподіванням широких народних мас не було ліквідоване. Козацькі полки були реорганізовані у звичайні військові частини російської армії.

Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. була викликана боротьбою європейських держав за поділ володінь Османської імперії, яка переживала гостру внутрішню кризу, що посилилася у зв'язку з Грецькою національно-визвольною революцією 1821-1829 рр. Англія і Франція, побоюючись посилення впливу на Балканах Росії, до якої греки звернулися за допомогою, виступили у 1827 р. разом з нею на підтримку греків, однак пізніше протиріччя між союзниками посилилися.

У жовтні 1827 р. султан закликав до „Священної війни” проти Росії. У квітні 1828 р. Росія оголосила війну Туреччині. На Дунай була спрямована 95-тисячна російська армія із завданням зайняти Молдову, Валахію і Добруджу й заволодіти фортецями Шумлою і Варною. У квітні-травні 1828 р. російські війська зайняли Дунайські князівства, форсували Дунай і взяли Варну. На початку липня наступного року російська армія рушила за Балкани, взяла Адріанополь, вийшовши на підступи до Стамбула. Одночасно на Кавказі російські війська заволоділи Ерзурумом і підійшли до Трапезунда.

У вересні 1829 р. між Росією і Туреччиною був укладений Адріанопольський мирний договір, за яким до Росії відійшло Кавказьке узбережжя Чорного моря (до району північніше Батумі) і область Ахалциха. Греція здобула незалежність від Туреччини, а сербія Молдова і Валахія - автономію. Ця війна мала вплив і на українське суспільство.

Виникнення Азовського козацького війська. У 1828 р. з козаків Задунайської Січі, що повернулися в російське підданство на початку російсько-турецької війни 1828-1929 рр. на чолі з атаманом Й. Гладким, було утворено козацьке військо, що знаходилося на службі у російського імператора. Після активної участі козаків у війні з них було утворено окреме запорозьке військо, яке у 1831 р. було перейменоване на Азовське козацьке військо.

Козакам були надані землі на північно-західному узбережжі Азовського моря в Катеринославській губернії (між морем і ріками Бердею і Обиточною). Кількість козаків з родинами наприкінці 1830-х років складала близько 6 тис. чол. В обов'язках війська було спостереження за східним узбережжям Чорного моря за допомогою збройної флотилії (29 дрібних суден), а також 10 кінних сотень. Військо підпорядковувалася генерал-губернаторові Новоросії, внутрішнє правління знаходилося в руках наказного отамана і військового правління (у станиці Петровській, пізніше - у Маріуполі).

З 50-х років ХІХ ст. уряд почав переселяти азовців на Північний Кавказ, що викликало невдоволення і заворушення серед козаків. У жовтні 1864 р. Азовське козацтво було скасовано. Козаки з родинами були переведені у селянський стан.

3. Соціально-економічне становище українських земель

Втрата власної держави у другій половині ХVІІІ ст. позначалася на всіх сферах життя українського народу. Росія залишалася аграрною кріпосницькою державою, причому розвиток сільського господарства мав екстенсивний характер, тобто за рахунок розширення площ одної землі, збільшення панщини. Україна, насамперед колишня Гетьманщина, стала вотчиною поміщиків, а більшість козаків зубожіли й потрапили у кріпацтво. В Україні стали домінувати типові для кріпосницької Росії порядки.

Сільське господарство, занепад кріпосницьких відносин. Поміщики зосередили у своїх руках понад 70% усієї землі. Щоб збільшити прибутковість своїх господарств поміщики посилювали експлуатацію селян: підвищували норму панщини (так звана „урочна” система - щоденне завдання на день „урок”) або розширювали свої землі за рахунок віднятих у селян наділів. Це розоряло селянські господарства, підриваючи в свою чергу і економічну основу поміщицьких господарств. Збільшувалася кількість пограбованих поміщиками безземельних селян. Частину з них поміщики перетворювали на слуг або в двірських робітників, віддавали в наймання іншим поміщикам або на промислові підприємства. На Київщині, Полтавщині до середини 40-х років ХІХ ст. майже три чверті поміщицьких селян зубожіли так, що вже не мали ні робочої худоби, ні інвентарю для польових робіт.

Свої землі поміщики часто здавали в оренду купцям і заможним селянам. Особливо жорстокими орендарями були так звані посесори, що отримували в тимчасове розпорядження державні землі разом із приписаними до них селянами. Селян при цьому не звільняли від подушної податі державі, на оплату якої йшла майже половина селянських доходів.

Щоб хоч трохи упорядкувати виробничі взаємини поміщиків і кріпаків, царський уряд протягом 1847-1848 рр. на Правобережній Україні, де гніт кріпосників був особливо тяжким, здійснив так звану інвентарну реформу. У кожному поміщицькому маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записувалися норми панщини та інших кріпосних повинностей. Але визначав їх сам поміщик, усі земельні володіння якого залишилися недоторканими. Селяни виступили проти цієї реформи.

Однією з характерних рис розвитку українського села у першій половині ХІХ ст. була також організація військових поселень. Вони знаходилися на постійному казарменому режимі і займалися не тільки регулярним навчанням, але й виконували різні сільськогосподарські роботи. В Україні військові поселення були в Харківській, Катеринославській і Херсонській губерніях.

До середини ХІХ ст. із середовища селянства виділилися сільські багатії - куркулі, торговці, власники млинів і маслобоєнь. Багато хто з них мали підприємства з виробництва цукру, цегли і т.п. Однак, засновані на підневільній малопродуктивній праці кріпаків, поміщицькі вотчинні мануфактури поступово занепадали, не витримуючи конкуренції з купецькими промисловими підприємствами, на яких використовувалася більш високопродуктивна праця вільнонайманих робітників.

Розвиток промисловості. Поряд із сільським господарством в Україні розвивалася промисловість, в якій у першій чверті ХІХ ст. використовувалася переважно кріпосна праця. У руках поміщиків були зосереджені сукняні мануфактури, що працювали на постачання армії і на ринок.

Поміщики займали панівне становище у винокурній промисловості, яка була першою серед галузей, що переробляли продукти сільського господарства. Поміщицькі підприємства були також в таких галузях, як виробництво заліза, чавуну, скла тощо. Усе це були невеликі підприємства, що нараховували два-три десятки робітників.

У першій половині ХІХ ст. в Україні почала розвиватися капіталістична промисловість. Як і скрізь, вона проходила у своєму розвитку три стадії: дрібне товарне виробництво (переважно селянські промисли) - капіталістична мануфактура - фабрична промисловість (велика машинна індустрія). Настав початковий етап промислового перевороту.

Інтенсивно розвивалася машинобудівна промисловість. Машинобудівні заводи постачали промисловості і сільському господарству машини, робочі механізми тощо. Якщо у 1825 р. налічувалося близько 6,5 тис. промислових підприємств, то в 1860 р. - вже понад 22,3 тис.

Проте в дореформений період поміщики зберігали панівне становище в таких найпоширеніших галузях промисловості, як горілчана і цукрова. У 20-х роках ХІХ ст. в Україні виникли перші цукроварні, а в середині століття їх вже налічувалося майже 200.

Активно розвивалося в Україні сукняне виробництво. У 1860 р. налічувалося біля 20 суконних фабрик капіталістичного типу. Розвивалися металургійна і кам'яновугільна промисловість. На початку ХІХ ст. потужність невеликих копалень у Донбасі, на яких застосовували працю державних та поміщицьких селян, була дуже незначною. Вони добували лише кілька десятків тисяч пудів вугілля на рік. До 1860 р. видобуток вугілля тут набрав вже промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в імперії.

Розвиток промисловості та сільського господарства зумовив господарську спеціалізацію окремих районів України. А це, у свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрішнього ринку, розвиткові торгівлі. Реалізацію і купівлю товарів здійснювали через мережу ярмарків та базарів, яких наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Україні налічувалося 12 тис. (з них близько 1800 великих і середніх).

Зміни в економіці зумовили процес формування нових соціальних груп і класів. Разом зі зростанням промисловості зароджувалося робітництво. З кінця ХVІІІ ст. до 1861 р. кількість промислових робітників в Україні зросла з 10 до 115 тис. Крім того, близько 25 тис. робітників працювало в ремісничих майстернях. Неухильно збільшувалися кількість вільнонайманих робітників, частка яких становила у 1861 році 54%.

Поступово формувалася промислова буржуазія, яка складалася з українського купецтва, поміщиків, що зосередили у своїх руках значні капітали. Купецтво України за національним складом було неоднорідним, більшість становили росіяни. Поряд з ними виростали українські капіталісти. Це насамперед, купці брати Яхненки, Симиренки, купець Терещенко (який контролював половину всієї хлібної торгівлі Глухова (Чернігівщина), купець Харитоненко (власник ряду підприємств в Сумах) та інші. З'явилися також іноземні капіталісти. В цілому у середині ХІХ ст. купці капіталісти володіли вже понад 90% заводів.

Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався експлуатацією кріпаків і найманих робітників: їхній робочий день продовжувався 12-14 годин, широко використовувалася дитяча та жіноча праця, що оплачувалася нижче, ніж праця робітників-чоловіків.

Незважаючи на прискорення, економічний розвиток України порівняно з Росією проходив повільніше.

4. Соціальна боротьба. Устим Кармелюк

У першій половині ХІХ ст. в процесі формування і зміцнення капіталістичних форм господарювання загострилися соціальні суперечності, посилилася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були: скарги цареві й місцевим урядовим установам; відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності; підпали поміщицьких маєтків; розправа над поміщиками, управителями та приказчиками; втечі на Дон, у Таврію.

В умовах посилення експлуатації значно зросла кількість масових виступів селян проти поміщиків. За неповними даними, у 1797-1825 рр. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. З особливою силою масовий антикріпосницький рух розгорнувся, після закінчення російсько-французької війни, у 1815-1820 рр. у селах Жуковому та Стасівці Полтавської губернії. В 1815 р. повсталі селяни заявили, що хочуть зробити всіх кріпаків вільними, роздати їм поміщицькі землі, а поміщиків вигнати з маєтків. У 1819 р. повсталі військові поселенці Чугуєва (Харківщин и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.