На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Розгляд основних аспектв українсько-росйських вдносин: спвробтництво в област освти, науки, мистецтва, нновацй. Ознайомлення з стосунками України Росйської Федерацї у нформацйнй сфер: книговидавнича справа, бблотечна спвпраця.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: История. Добавлен: 08.04.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зміст

Вступ

Розділ 1

1.1 Історіографія

1.2 Огляд джерел

Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва

2.1 Співробітництво в області освіти

2.2 Наукове співробітництво. Взаємодія вчених України та Росії

2.3 Науково-технічне та інноваційне співробітництво

2.4 Діяльність Культурного центру в Москві

Розділ 3. Стосунки України з Російською Федерацією в інформаційній сфері

3.1 Засоби масової інформації - інформаційне поле україно-російських відносин

3.2 Книговидавнича справа

3.3 Інформаційно-бібліотечне співробітництво

Висновки

Методичний розділ

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Серед держав, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу - Україна і Росія являють собою найбільші за кількістю населення, економічним і військовим потенціалом країни. З проголошенням України і Росії як незалежних держав виникли принципово нові умови формування відносин між ними в області культури, а це звісно потребує великих практичних зусиль з боку обох країн, які повинні бути побудовані на основі глибокого переосмислення історичного досвіду, об'єктивної оцінки історичним подіям, урахування інтересів обох народів. Сьогодні українсько-російські відносини, з урахуванням питомої ваги Росії у світі та геополітичного становища України, виглядають впливовим фактором міжнародної політики, одним із ключових для забезпечення стабільності на території СНГ і Центрально-Східної Європи.

Надзвичайно складний, багато в чому унікальний комплекс українсько-російських взаємин включає в себе широкий спектр політичних, економічних, національних і, звичайно, культурних проблем, які пронизують собою відносини двох народів і держав на всіх рівня - державному, суспільному, національному, регіональному, персональному.

Враховуючи те, що Україна і Росія сьогодні є незалежними державами, але їхні культури мають багато спільного, постало непросте завдання знаходити шляхи взаєморозуміння у двосторонньому співробітництву в культурній галузі, достатній рівень розвитку, якої свідчить про великі можливості кожної з країн.

Пріоритетність українсько-російського співробітництва обумовлена цілою низкою факторів культурно-історичного, соціокультурного плану. Взаємодія на рівні культурних пластів двох народів позначена прагненням сприяти досягнення діалогу на культурному рівні, розвитку співробітництва й загальних інтересів в сфері культури, освіти, науки, мистецтв.

В становленні і розвитку суверенних України і Росії існує немало питань, пов'язаних з гуманітарною сферою. Важливою задачею в цій сфері являється налагодження відносин в культурній сфері, прагнути розповсюдження і культурного обміну між нашими народами, а в більш-менш віддаленій перспективі й побудова взаємовідносин на основі більш тісного співробітництва.

Відправною точкою осмислення й аналізу українсько-російських гуманітарних відносин є чітке визнання того факту, що пріоритетом в таких відносинах являється - і в змістовному і в формальному плані - рівностороннє, рівноправне співробітництво в сфері культури.

Отже, вибір теми дослідження зумовлений потребою та актуальністю, вивчення взаємовпливу і взаємовідносин в українсько-російському культурному спілкуванні, налагодження рівноправного діалогу.

Аналізуючи стан наукової розробки з даної теми слід зазначити, що на даний момент, нажаль, приділяється не досить уваги відносно наукового вивчення даної теми та не існує комплексного дослідження основних напрямів та аспектів українсько-російських культурних відносин.

Основну групу наукових доробок, які охоплюють аспекти українсько-російських культурних відносин складають матеріали наукових теоретичних та практичних конференцій, які присвячені розвитку діалогу України і Російської Федерації.

Поодиноку групу наукового дослідження складають монографічні видання, які приділяють увагу концепціям українсько-російських гуманітарних відносин та культурним процесам на міжнародному рівні.

Вагомої уваги при дослідженні даної теми заслуговують статі в періодичній пресі публіцистів, науковців та політичних та громадських діячів. Але не зважаючи на те, що в них містяться оперативне висвітлення подій, їх первинний аналіз, вони не часто мають повну об'єктивність висвітлення проблем українсько-російських культурних відносин.

Мета дипломної магістерської роботи полягає в тому, щоб на основі джерел та літератури, маючи широке і різнохарактерне коло фактів, здійснювати комплексну оцінку найважливіших складових українсько-російських культурних відносин, насамперед в області освіти, науки, мистецтв та інформаційній сфері.

Для досягнення поставленої мети передбачено вирішити такі завдання:

проаналізувати літературу і джерела з проблематики дослідження, розкрити недостатньо вивчені аспекти українсько-російських культурних відносин;

виявити шляхом аналізу наукової літератури, преси, матеріалів урядових установ найбільш важливі напрямки українсько-російських відносин в галузі освіти, науки, мистецтва та інформаційній сфері;

визначити динаміку двосторонніх відносин, виявити чинники найбільш важливих змін українсько-російських культурних відносин;

проаналізувати і охарактеризувати значення зв'язків з Російською Федерацією для процесу культурної інтеграції, вплив українсько-російських відносин на внутрішню ситуацію обох країн;

визначити основні наслідки і перспективи взаємодії культурних аспектів українсько-російських відносин.

Об'єктом дослідження - є основні напрями та форми українсько-російських культурних відносини у 1991 - 2004 рр.

Предметом дослідження в дипломній магістерській праці є діяльність державних та громадських установ й організацій України та Російської Федерації в налагодженні та розвитку взаємовигідного співробітництва в культурній сфері.

Хронологічні рамки роботи визначилися з урахуванням політичних і власне наукових факторів. Початковий рубіж періоду, що досліджується - 1991 рік - час появи на політичній карті світу незалежної України та Росії. Завершенням цього періоду можна вважати 2004 рік - зміна влади в Україні, поява нової політичної еліти, яка вбачає інший шлях зовнішньої культурної орієнтації направлений на європейську інтеграцію.

Новизна дипломної магістерської роботи основана на тому, що вона є спробою здійснити комплексне спеціальне дослідження розвитку українсько-російських культурних відносин, насамперед в сфері освіти, науки, мистецтва в 1991-2004 рр. Неупереджене використання різноманітних джерел, їх порівняльний аналіз і узагальнення з позиції історизму та об'єктивності дало змогу виявити основні тенденції сучасного стану і відносин в галузях освіти науки, мистецтва та інформації, проаналізувати на основі різнохарактерних фактів, гіпотез, концепцій, головні напрямки перетворень українсько-російських міждержавних взаємин.

Методологія і методика дослідження. Для виконання поставлених у дипломній роботі завдань використовувались загальнонаукові і прикладні концептуально-історичні методи дослідницької роботи (історико-порівняльний і статистичний), що ґрунтуються на здобутках наукознавчих досліджень. Серед них - принципи філософського плюралізму, історизму, наукової об'єктивності та системності.

Джерельна база роботи Основний корпус джерел використаних у роботі становлять документальні джерела. Першу групу правових документів становлять Конституції України і Росії, закони та інші нормативно-правові акти цих держав. В них визначені загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики, правові норми розвитку культурного корінного населення та етнонаціональних меншин.

Другу групу нормативно-правових актів становлять міждержавні українсько-російські угоди.

Визначену групу документів, що є джерельною базою, становить українська та російська періодична (газети та журнальна) преса 1991-2004 рр. Різно змістові та різно полюсні з політичної точки зору матеріали української і російської періодики дають змогу значно розширити сферу аналізу та узагальнення окремих питань теми.
Структура дипломної роботи визначається поставленою метою та завданням дослідження. Робота містить вступ, три розділи, висновки, перелік використаних джерел та літератури та методичну частину.
Вступ дипломної магістерської роботи розкриває сутність, значимість і стан вивченості вибраної студентом наукової проблеми, підстави, вихідні данні для її розробки.
Так, перший розділ дипломної магістерської роботи присвячений аналізу історіографії та огляду джерел. В цьому розділі автор намагався проаналізувати рівень вивченості теми, вказуючи на поки що, відсутність комплексного спеціального дослідження з даної проблематики.
У другому розділі автор розглянув основні аспекти українсько-російських культурних відносин. Нажаль в цьому розділі авторам досить стисло і майже однобоко проаналізовано такий напрям культурних відносин як мистецтво (лише на прикладі діяльності Українського культурного центру у Москві). Значним недоліком праці є відсутність в цьому розділі інформації стосовно літературного співробітництва обох країн. Автор праці відверто розуміє цей недолік і в своє виправдання зазначає, що захопившись великою кількістю іншої інформації, не мав часу звернути увагу на цей важливий аспект. Третій розділ дипломної магістерської роботи "Стосунки України з Російською Федерацією в інформаційній сфері", має дещо специфічні особливості. Так автор приділяє велику увагу в інформаційній сфері засобам масової інформації - які вважає організуючою та об'єднуючою силою, без якої неможливе формування культурного середовища та становлення і розвитку громадського життя обох країн. В цьому ж розділі висвітлені також питання, проблеми, діяльність книговидавничу і бібліотечної сфери співробітництва.
У висновках автор дипломної магістерської роботи коротко аналізує стан наукового вивчення питання, намагається розкрити методи вирішення проблеми та стисло і ґрунтовно викладає основні результати, що були одержані в роботі. Автор оцінює досягнення поставленої мети і повноту вирішення завдань дипломної магістерської роботи. Так в своїх висновках він спробував викласти подальші можливості перспективи роботи над темою.
У методичному розділі представлена методична розробка наукової конференції на тему: "Українсько-російські культурні відносини (1991 - 2004рр.)", в якій використані матеріали і результати дослідження автора.
Дипломна магістерська робота має обсяг 98 сторінок, в кінці роботи поданий список джерел і літератури кількістю 98 найменувань.
Розділ 1
1.1 Історіографія
У цьому розділі автор дипломної роботи намагався проаналізувати рівень вивченості теми, історичні та історіографічні джерела дипломного дослідження. Автором роботи доречно було поділено літературу на дві групи (за хронологією) - 1) початок 90-х рр.; 2) кінець 90-х - початок ХХІ ст. (2004р.).
1) Початок 90-х рр. - поступове поглиблення усвідомлення специфічності культурних процесів та їх особливого значення для розбудови самостійної держави. Завдання культурного будівництва стають предметом усних виступів та публікацій насамперед громадських діячів (І. Драч, В. Кремінь, Л. Танюк) та публіцистів (І. Дзюба, В. Ідзьо, В. Мельниченко, А.Попок, А. Руденко-Десняк та ін.) [16, 26, 69].
В основу цих виступів та публікацій покладені власні погляди та оцінки відносно українсько-російських стосунків.
В цей період спостерігається постійна увага, яка приділяється вивченню становища російської культури в Україні, проблемам і труднощам її функціонування і відтворення. Обговорення цих питань здійснюється у формі круглих столів та науково-практичних конференцій, тематикою яких є спрямованість на пізнання феномена російської культури в Україні у загальнослов'янському контексті. Досить промовисто демонструють цю спрямованість назви тем проведених конференцій - „Російська освіта в Україні в контексті міжнародного досвіду"(1995 р.)[76], „Діалог українсько-російської культури" (1996 р.)[12]. Конференції зазвичай мають своїм наслідком розробку проектів, програм розвитку російської мови, культури та освіти в Україні, або пропозицію щодо вдосконалення державної етнонаціональної політики, які направляються у владні структури. Матеріали цих наукових теоретичних та практичних конференцій видаються збірками російських організацій та товариств в Україні. В основному цим займається Українське республіканське товариство російської культури „Русь".
Щоправда, уповні витримати суто наукову спрямованість і самих цих концепцій і їхніх матеріалів організаторам не вдається. Деякі виступи, повідомлення, пропозиції, сформульовані за результатами конференцій, були надмірно політизовані із політичною необ'єктивністю критики держави, зокрема у питаннях ставлення до російської мови та культури в Україні.
Таку ж саму ситуацію можна було спостерігати і на шпальтах газет та літературно-художніх і суспільно-політичних журналів ("Культура і життя", „Літературна Україна", „День", „Дружба народів", „Новий мир" тощо), в яких значні розбіжності мали місце в оцінках значення українсько-російських культурних зв'язків.
Таким чином, надруковані в українсько-російських періодичних виданнях початку 90-х рр., матеріали, здебільшого не містили ґрунтовного аналізу двосторонніх відносин і уникали критичних оцінок дій керівних органів. В них лише коротко характеризувалися основні напрямки культурної співпраці, наводяться окремі поодинокі факти.
2) У другій половині 90-х рр., на відміну від попереднього періоду з'являються матеріали більш глибокого наукового дослідження. Серед них слід виділити літературу присвячену українсько-російським відносинам на міжнародному рівні [7, 77, 97, 102]. В цих збірках, навчальних посібниках зачіпаються різні аспекти зовнішньої політики обох країн (в тому числі і культурних).
Власне концепціям розвитку української культури та взаємозв'язок з російською культурою присвячені збірки праць Харківської державної академії [44, 45] та Альманах Державної академії керівних кадрів культури та мистецтв [41, 42]
Заслуговують увагу художньо-публіцистичні збірки, в яких подається оцінка українсько-російським культурним зв'язкам. Так, наприклад, до художньо-публіцистичної збірки "Українізація чи продовження русифікації" [115] увійшли роздуми, статті, інтерв'ю, нариси та художні замальовки як добре знаних в Україні майстрів пера так і мало відомих. Але всіх їх поєднують проблеми української мови, культури та прагнення їх подолання.
В цей час продовжують проходити міжнародні науково-практичні конференції. які проводяться на міжнародному рівні і присвячені питанням розвитку діалогу між Україною і Росією в міждержавній сфері загалом і в етнокультурній зокрема [12, 13, 14]. Матеріали цих конференцій подаються на всезагальний огляд у вигляді збірки „Діалог української і російської культур в україні" [12]. Під час конференції обговорювалися процеси, які відбуваються в духовному житті українського суспільства та розгляд проблем розвитку української і російської культур. В цих збірках матеріалів ми зіткнулись з виступами вчених, лінгвістів, соціологів та громадських і культурних діячів, які з використанням наукових фактів висловлювали власну думку на взаємовідносин та взаємовпливи обох культур.
Саме в цей час виходять друком перші монографічні дослідження, так хоча б взяти за приклад монографію О. П. Лановенка „Україна - Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин" [102]. Ця монографія є першим в історії України досвідом наукового аналізу проблем українсько-російських відносин у сфері духовної культури. Вона присвячена розгляду суті і специфіки найбільш актуальних нині для України гуманітарних проблем. Однак такий розгляд має у даному разі не само оцінний, а підпорядкований, службовий характер - він функціонально зорієнтований на створення необхідних передумов для концептуального прогностичного моделювання українсько-російських гуманітарних відносин.
Привертають собою увагу такі монографії - М. Попович „Нариси української популярної культури" [68], „Нариси з історії дипломатії України" [58], „Україна дипломатична" [97] та інші.
Серед монографічних видань мають місце й такі, які присвячені проблемам формування незалежної Української держави. Таким виданням є: „Україна: утвердження незалежної держави" (1991 - 2001 рр.) [115], в якому поданий аналіз суспільно-політичним, соціально-економічним й культурним процесам трансформаційного періоду. Приділено увагу дослідженню національних державних традицій, також культурним процесам України та частково українсько-російським відносинам.
Наступну групу наукових доробок, які охоплюють загальні і поодинокі аспекти проблеми українсько-російських культурних взаємин складають статті в періодичній пресі, публіцистів, науковців, та політичних діячів. Ці публікації можна зустріти в журналах різних літературних змістів: літературно-художніх і суспільно-політичних „Дружба народів" (Москва)[120, 72], „Новый мир" (Москва)[57], „Розбудова держави"(Київ)[69] та інші. В цих журналах зустрічаються поодинокі публікації (в основному громадських і політичних діячів), які стосуються українсько-російських культурних відносин.
До більш загальних аспектів українсько-російських культурних взаємин відносяться публікації в журналах „Українська культура", „Бібліотека. Наука. Культура", „Мистецтва та освіта", „Наука і наукознавство", „Вісник Книжкової Палати", „Бібліографічний вісник" та ряд інших [28, 35, 103]. В цих журналах публіцисти уже в більш широкому ракурсі розглядають українсько-російські культурні взаємозв'язки. Наводять наукові факти, висловлюють власну точку зору відносно проблем, оцінок та перспектив взаємозв'язків в області культури.
Проте варто зазначити, що систематизоване та комплексне дослідження становлення і розвитку основних напрямів українсько-російських культурних відносин у 1991-2004 рр., поки що відсутнє. Дана робота є спробою заповнити цю ланку, подати більш-менш цілісну картину про стан та перспективи українсько-російського культурного діалогу.
1.2 Джерельна база
Класифікація джерел складається за схемою поданою в підручнику за редакцією Я. С. Калакури „Історичне джерелознавство"[34. С. 298].
Так писемні джерела поділяються за наступними групами: документальні (законодавчі, дипломатичні, акти, постанови, документи громадських об'єднань) та оповідні (публіцистика, наукова та навчальна література).
Основний корпус джерел використаних у роботі становлять документальні джерела. Першу групу правових документів становлять Конституції України і Росії, закони та інші нормативно-правові акти цих держав. В них визначені загальні засади внутрішньої та зовнішньої політики, правові норми розвитку культурного корінного населення та етнонаціональних меншин. Адже, зрозуміло, що співпраця у цій непростій сфері міжнаціональних відносин має здійснюватися у повній відповідальності з чинним законодавством. Так в Конституції України в частині 3 ст. 10 зазначається, що „В Україні гарантується вільний розвиток використання і захист російської, інших національних меншин України", випливає, що російська мова є мовою національних меншин.
Відповідно росіяни мають усі права гарантовані особам, які належать до національних меншин. В Україні такі права визначаються і регулюються законом України „Про національні меншини в Україні"[29], „Про об'єднання громадян в Україні".
Мовно-культурні права росіян, як національної меншини, регулюються статтями 6 і 8 Закону України „Про національні меншини в Україні"[29]. Зокрема, у ст.8 цього закону визначається можливість застосування мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів, „у місцях де, більшість населення становить певна національна меншина" Такими місцями в Україні є Автономна Республіка Крим, а також населені пункти.
В усіх інших випадках, зокрема, місцях компактного проживання росіян, де вони однак не є більшістю, їм згідно зі ст.6 згаданого закону гарантується право на національно-культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, задоволення духовних, інформаційних та інших етнокультурних потреб.
З боку Росії також спостерігається правовий захист національних меншин. Конституція Російської Федерації [37] проголошує права кожного „користуватися рідною мовою, вільно обирати мову спілкування, виховання, навчання і творчості" (ст. 26), а також гарантує всім громадянам право на „збереження рідної мови, створення умов для її вивчення та розвиток" (ст. 68). Закон Російської Федерації „Про освіту" [32] передбачає, що „право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також установ їхнього функціонування" (п. 2, ст. 6).
17 червня 1996 р. набрав чинності федеральний закон „Про національно-культурну автономію", а 15 липня 1996 р. указом Президента РФ № 909 затверджено „Концепцію державної національної політики Російської Федерації" [39]. Обидва документа покликані наповнити реальним змістом конституційні положення, що стосуються національних прав громадян РФ і закладають нормативну базу та механізм розв'язання проблем задоволення національно-культурних потреб українців в Росії, зокрема через діалог державних органів влади всіх рівнів з національно-культурними об'єднаннями.
Другу групу нормативно-правових актів становлять міждержавні українсько-російські угоди. Сьогодні українсько-російське співробітництво в гуманітарній галузі регламентують: Угода між Міністерством культури і мистецтв України та Міністерством РФ від 25 березня 1994 р.[85]; Українсько-російська декларація від 31 травня 1997 р.; Угода про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей і міграцій та Міністерство РФ у справах націй і федеративних відносин від 24 жовтня 1997р.[93]; Угода між Міністерством освіти України та Міністерством загальної професійної освіти РФ про співробітництво у галузі освіти від 27 лютого 1998р.; Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом РФ про взаємне визнання еквівалентність документів про освіту і вчені ступені від 26 травня 2000 р. [84] та ін.
Особливої уваги заслуговує, так званий, „Великий Договір 1997 р." [17], який дав змогу дійти висновку, що в ньому, по-перше, правовідносини між Україною і РФ затверджені як рівноправні, засновані на взаємній повазі і довірі. По-друге, визначені цими засадами принципи дружби співробітництва і партнерства становлять правову основу для розгортання сучасної цивілізованої співпраці в етнокультурній сфері, подолання недовіри і неприязні між українцями і росіянами, які закладені трагічним багатовіковим минулим. По-третє, договір став основою для укладення угод в конкретних галузях етнокультурної сфери як на державному рівні, так і на рівні суспільних недержавних організацій.
Визначену групу документів, що є джерельною базою, становить періодична газети та журнальна преса 1991-2004 рр ("Бюллетень международных договоров", "Московский журнал международного права", "Пам'ятки України", "День", тощо). Різно змістові та різно полюсні з політичної точки зору матеріали української і російської періодики дають змогу значно розширити сферу аналізу та узагальнення окремих питань теми [17, 19, 91].
Крім того, в роботі широко використовувалися інтернет-ресурси української і російської мережі бібліотек, видань, інституцій.
Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 - 2004 рр.
Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва
2.1 Співробітництво в області освіти
Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурсів Росії й України є їхнє освічене населення. Це стає особливо актуальним у нових умовах, коли розвинені країни переходять до "нової економіки" - економіки, заснованої на знаннях.
Росія й Україна, будучи спадкоємцями радянської системи освіти, що по праву вважалася однієї із кращих у світі, мають багато загальних рис і зв'язків. Але в сучасному світі для того, щоб не втратити колишніх переваг, необхідно постійно оновлювати, удосконалювати діючий механізм. Саме тому й російський й український уряд у якості одного з найважливіших пріоритетів розвитку економіки й соціальної сфери висувають модернізацію діючих систем освіти. Підтримкою в цих починаннях для них є традиційно висока цінність освіти для населення як України, так і Росії.
В останні роки в обох країнах почався, без перебільшення, освітній бум. Дані соціологічних досліджень показують, що в Росії 73% батьків, у яких є діти шкільного віку, хотіли б, щоб їхній син або дочка одержали вищу освіту, 11% батьків настроєні на те, щоб діти одержали дві вищих освіти [73].
В 2000 - 2002 р. повну середню школу в Росії закінчували в середньому 1 млн. 300 тис. юнаків і дівчат. І щороку російські вузи приймали приблизно 1 млн. 150 тис. - 1 млн. 220 тис. чол. Ростуть прийоми й на очні відділення вищих навчальних закладів, і на заочні. Із закінчивши школу відразу ж у вуз надходить 75% випускників. Це більше, ніж у США (там в 2000 р. ця цифра склала 65%, і, на думку американців, це означало перехід до загальної вищої освіти), у Японії (60%), Великобританії (55%). У Франції в університет може надійти будь-який випускник ліцею, що здав бакалаврський іспит, але до кінця першого року навчання відраховується до 40%, що надійшли [73].
Висока частина випускників шкіл, що надходять у вищі навчальні заклади України - на безкоштовне й платне навчання (за різним даними від 65 до 70%) [73].
Така націленість молоді на вищу освіту ставить серйозні економічні питання.
Країни Організації економічного співробітництва і розвитку витрачають на утворення в середньому 5-7% ВВП. У Росії ця цифра в останні роки коливалася від 3 до 3,8% ВВП [73]. На Україні бюджетні витрати на освіту становили 4-4,5% ВВП. Однак для підтримки рівня конкурентноздатності системи освіти при переході до "нової економіки" цього мало.
У Росії в 2000 р. була розроблена програма, що одержала умовну назву "Стратегія для Росії - освіта", де було поставлене досить амбіційне завдання - довести рівень державного фінансування освіти найближчим часом до 4,5% ВВП і створити умови для додаткового прибутку позабюджетних коштів в освіті, які дали б ще 2-2,5% ВВП. Таким чином, сукупні витрати на освіту суспільства й родин повинні були досягти 6,5-7% ВВП [73].
На Україні розгортаються дуже близькі процеси. Держава також намагається підтримати прагнення молоді одержати якісну освіту і як пріоритетне завдання висуває розвиток пільгового освітнього кредитування студентів. Відзначимо, що освітнє кредитування одержало великий розвиток у таких країнах як США, Канада, Австралія й з кінця 90-х років у Великобританії. Становлення цієї системи вимагає державних гарантій повернення освітніх кредитів. Це пов'язане з тим, що навіть у такій багатій країні світу як США повернення виданих освітніх кредитів не перевищує 50%[73].
У Росії пішли іншим шляхом. Була розроблена система державних іменних фінансових зобов'язань (ДІФЗ), експериментальне відпрацьовування якої здійснюється з 2002 р. у трьох суб'єктах Федерації - Республіці Марий Эл, Чуваській Республіці й Республіці Саха (Якутія). Ці республіки мають відносно замкнуті освітні системи, коли більшість випускників шкіл надходить у вузи свого регіону, тобто освітня міграція мала. Цього ж року до трьох зазначених регіонів планувалося додати ще один - більше відкритий.
З чого складається система ДІФЗ? Після закінчення школи випускники здають Єдиний державний іспит (2 обов'язкових предмета й 3 на вибір) і відповідно до наведеної суми балів (а оцінки по кожному предмету виставляються по 100 бальній шкалі) одержують певну категорію ДІФЗ [73].
Наведена сума балів Категорія ДІФЗ
понад 80 до 100 балів включно 1
понад 68 до 80 балів включно 2
понад 52 до 68 балів включно 3
понад 43 до 52 балів включно 4
понад 35 до 43 балів включно 5
до 35 балів Без категорії
Ті, хто "заробив" 1 категорію ДІФЗ, одержали від держави на навчання у вищому навчальному закладі в 2002 р. 22,5 тис. руб. Ця сума буде виплачуватися щорічно протягом усього строку навчання. Однак треба пам'ятати, що якщо витрати на державну освіту будуть рости, то виросте й фінансове забезпечення ДІФЗ. Таким чином, 22,5 тис. руб. - це так сказати обов'язковий мінімум по 1 категорії ДІФЗ. Ці гроші не видаються на руки випускникові - він одержує свідоцтво про здачу Єдиного іспиту із зазначеною в ньому категорією ДІФЗ. При зарахуванні до вузу держава починає фінансувати навчання даного студента відповідно до першої категорії ДІФЗ.
Друга категорія ДІФЗ склала в 2002 р. 15,5 тис. руб., третя - 9,9 тис. Руб. [73].
П'ята - сама маленька - 4,2 тис. руб. Ті, хто здав іспит дуже погано й одержав наведений бал нижче 35, одержали право або вчитися у вузі на повністю платній основі, або через рік перескласти Єдиний державний іспит й одержати відповідне ДІФЗ.
Правда, треба обмовитися, що оскільки умови діяльності російських вузів дуже різні в силу, наприклад, клімату або розходжень у технічному оснащенні освітнього процесу, то через ДІФЗ в 2002 р. розподілялися не всі гроші. Так, з 22,5 тис. руб. 14, 5 тис. руб. фіксувалися як наповнення 1 категорії ДІФЗ, а 8,0 тис. руб. або більше вуз одержував додатково залежно від конкретних умов.
Вуз при переході на систему ДІФЗ сам установлює ціну навчання, але є одна обов'язкова умова, що жорстко контролюється державою: не менш 50% студентів у вузі повинні вчитися тільки за ДІФЗ, нічого не доплачуючи, інші 50% можуть доплачувати. Це вже в перший рік експерименту привело до того, що вузи стали серйозно конкурувати за сильних студентів з високими категоріями ДІФЗ, тому що в цьому випадку вони оптимізували своє фінансове становище.
Як показав перший рік експерименту по ДІФЗ для родин витрати на оплату (тепер доплату) навчання у вузах скоротилися в середньому на 10-12% [73].
Крім механізму ДІФЗ, російський уряд планує ввести також і державні зворотні субсидії. Це виплата бюджетних субсидій громадянам, які мають не дуже високі категорії ДІФЗ, але підписують контракт, що поїдуть, наприклад, працювати в сільську місцевість. У цьому випадку вони одержують субсидію для доплати до ДІФЗ, і фактично можуть учитися безкоштовно. Однак якщо вони порушать умови підписаного контракту, то вони повинні будуть повернути отримані кошти.
На Україні уряд також планує ввести систему Єдиного екзамену після закінченні школи.
Разом з тим представляється, що до введення національного тестування (Єдиного іспиту) Україна підійде більше підготовленою змістовно, оскільки вона вже зараз перейшла на 12 -бальну систему шкільних оцінок. Це приводить до більше точного оцінювання освітніх результатів, досягнутих школярем, і сприяє підвищенню якості шкільного навчання. Даний момент дуже важливий при переході до незалежної системи оцінки якості шкільного навчання, яким є Єдиний іспит (загальнонаціональний тест). У Росії поки перехід на 10-бальну систему шкільної оцінки гальмує: шкільна "п'ятірка" зведена педагогічним співтовариством ледве не в ранг національної традиції.
В інших елементах заявлені програми дій українського й російського урядів схожі - це й визнання необхідності переходу на 12-річне шкільне навчання, і введення профільної школи, і визначення державного замовлення на підготовку фахівців.
Доречно згадати парадоксальний факт, стосовно усної домовленості колишніх прем'єр-міністра України В. Ющенка і прем'єр-міністра Росії М.Касьянова про створення українського класу, а в подальшому української школи в Москві. Лише за два тижня до 1 вересня 2000 р. вдалося зрушити справу. Батькам дітей чомусь не дозволили зібратися в школі, і вони зійшлися в Українському культурному центрі, де заступник голови Комосвіти Уряду Москви Ю. Горячев зачитав відповідний наказ. У Москві є Український освітній центр. Для потреб освіти уряд столиці виділив вісім учительських посад, та вже тривалий час українська громада не в змозі добрати учнів хоча б на один повноцінний клас. Тож проблема, не цураймося, признаватися, існує чимало наших земляків забули, якого вони роду-племені…
В автономних республіках з відродженням національних почуттів й українці дедалі "признаються", їх культурних потреб. Так, у Комі діє поять українських класів, в Уфі - 3, стільки ж і у Санкт-Петербурзі, Саратові. Здобуває українська мова авторитет, скажімо, у вищих сферах відкрито українське відділення у Дипломатичній академії, Лінгвістичному університеті, Російсько-українському інституті, в МДУ ім. М. Ломоносова, у вузах Тюмені, Уфи. Це теж добрий знак наших взаємоповажних міждержавних взаємин [73].
Аналіз стану речей у справі національної освіти української меншини в РФ свідчить, що тут одна з головних -- проблема вчителя. Щоб відкрити національну школу (клас), необхідно сформувати учнівський контингент, підготувати потрібну кількість вчителів, забезпечити учнів підручниками та посібниками. Оскільки вчительські кадри для української школи в Росії не готуються, а підручники не випускаються, необхідна чітка домовленість про допомогу та взаємодію з українськими партнерами. Без висококваліфікованих учителів школи можуть швидко дискредитувати себе і занепасти. Розвиток українського шкільництва в Росії стримує і певне небажання батьків віддавати дітей в українські класи [113 C 151].
Питання розвитку національної освіти повинно розглядається в загальному контексті створення необхідного національно-культурного середовища. Скажімо, одночасно з українськими шкільними закладами чи осередками повинні створюватися й українські бібліотеки, книгарні, україномовні засоби масової інформації, не кажучи вже про дитячі садки з етнокультурним ухилом.
Розглядаючи українсько-російське співробітництво в галузі освіти, не можна оминути своєю увагою таке болюче питання, як національна освіта українських і російських меншин, яке загострювалося протягом становлення суверенних України і РФ, і на сьогодні ще залишається невирішеним. В науковій літературі, ЗМІ подаються різні факти, оцінки відносно цієї проблеми.
Так українські вчені, науковці (А. Попок, Ю. Лагутов, А. Руденко-Десняк, В. Ідзьо та ін.). На основі проведених ними досліджень стверджують, що освітні потреби росіян в Україні забезпечують 2940 російськомовних шкіл (це видно з поданої порівняльної таблиці 1).
Як видно з таблиці 1, за даними 1996 р. школи з російською мовою навчання становили 42,7 % усіх шкіл України, не враховуючи двомовних, у вузах з російською мовою навчання 55,6 % молоді.
Зі сторони Росії, як стверджують науковці, навіть при появі закону РФ "Про освіту", де декларувалося, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування (п. 2 ст.6), не позначилось суттєво на забезпеченні культурно-освітніх та інформаційних потреб українського населення. Українці становлять найчисельнішу етнічну групу в РФ після росіян і татар і роблять помітний внесок у соціально-економічний та культурний розвиток країни проживання, але не мають сьогодні державної системи українського шкільництва. Поодинокі приклади відкриття українських класів та певна підтримка недільних шкіл (Краснодарський край, Тюменська та Волгоградська області, Республіка Башкортостан, Республіка Комі), сприяння діяльності культурних центрів (Москва, Сочі, Омськ) є радше винятками з правил і не розв'язують проблеми в цілому. Основна робота спрямована на підтримку і розвиток української культури і освіти, здійснюється товариствами самотужки не завжди сприймаються з розумінням місцевими органами влади [69. С. 9 - 11].
Таблиця 1. Розподіл денних середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладів за мовами навчання [Див. 69. С. 9]
Подібної думки підтримуються інші не менш визначні особистості. Так А.Руденко-Десняк (відомий журналіст та громадський діяч, голова Об'єднання українців Росії) стверджує, що існують окремі спроби створити українські кафедри при вузах, класи з українським компонентом навчання недільні школи. Системи навчання українським дисциплінам в рамках державної системи не існує [11.С. 91].
В.Ідзьо (кандидат історичних наук, професор, ректор Українського університету, голова Історичного клубу, член Ради об'єднання українців у Росії) зазначав: "Українська організація в Москві не мають ні приміщення, ні бібліотек, ні газет, ні Українського інституту, який був створений для задоволення науково-освітніх потреб українців Росії в 1997 р. після підписання Договору між РФ і Україною. Наголошуючи на проблемі вищої федеральної освіти для української діаспори Росії, зауважимо, що Український інститут був жорстоко знищений після року активного науково-культурного життя і не відновлений російською владою в так званий "Рік України в РФ".
Що стосується сьогоднішнього Українського інституту в Москві, то він є суто московською науково-дослідною організацією, який за власною волею створює представництво в РФ, не маючи для цього фінансів і федерального статусу" [25. С. 181].
Відносно національної освіти російських меншин в Україні також висуваються аргументовані позиції - претензії. За словами доктора філологічних наук, професора Н. Г. Озеровой: "Не менш важливою серед актуальних проблем російської освіти в Україні є відплив висококваліфікованих кадрів. Так, наприклад, за навчальні в 1994-1995 рр. Україну покинуло 8 видатних професорів - русистів. І головною причиною їх виїзду були не меркантильні міркування, а не благоприємна соціально-політична атмосфера в українському суспільстві, психологічний дискомфорт, який вони відчували на собі.
Росіяни України повинні біти впевнені в тому, що Україна забезпечить їх дітям всі загальнолюдські права, в тому числі отримання не лише середньої а і вищої освіти рідною мовою. Давно говориться про створення російських університетів, про те, що необхідно створювати російські групи в існуючих вузах України, з відповідним конкурсом абітурієнтів і спеціальним циклом предметів, які виноситимуться на вступні іспити" [76. C. 14-15].
Також можна зіткнутися з такими фактами, що в останні роки кількість годин, відведених в школах Криму на вивчення російської мови і літератури зменшилось на 35 відсотків у випускному 11 класі співвідношення годин на вивчення українсько-російської філології дорівнює 1:3. Російськомовні школи Криму ще є, але назвати їх російськими не можна, російська історія в них не викладається, а українська викладається з антиросійських позицій. [12. С. 149]
Подаються такі пропозиції, що в Україні повинна бути також кількість російських дитячих закладів, шкіл, груп, вузів, яка б задовольняла права її громадян, які бажали отримати освіту російською мовою. Потрібно надати статус російського двом-трьом державним університетам, тощо [12. C. 56 - 57].
Отже, ми зіткнулися із різнохарактерними фактами і оцінками відносно національної освіти українських і російських меншин, які вказують на цілу низку не вирішених проблем в цій галузі. Щоб якось вирішити ці проблеми Україна і Росія повинні чітко усвідомлювати потреби в їх вирішенні. Адже, створення атмосфери взаєморозуміння, згоди між представниками різних націй, які проживають на території як Росії так і України, - висока задача, яка стоїть не лише перед російськими і українськими школами, але й перед всім суспільством обох країн.
Що стосується співробітництва на рівні вищої освіти, то на сьогоднішній день у Московському університеті працюють 19 факультетів, де вчаться понад 26 тисяч студентів. Професорсько-викладацький склад - 4 тис. професорів і викладачів, 5 тис. наукових співробітників. Ректором МДУ на альтернативній основі в 1992 році був обраний виходець із України, що був робітником шахти м. Горлівка Донецької області Віктор Антонович Садовничий, що з 1994 року є й Президентом Союзу ректорів Росії. У стінах університету безкоштовно навчаються понад 400 студентів з України, яким університет платить стипендію й надає гуртожиток. Для найкращих студентів засновані понад 125 іменних стипендій: М.Ломоносова, Н.Вавілова, В.Вернадского, Л.Толстого й ін. [73].
Московський університет підтримує тісні зв'язки із провідними навчальними закладами світу, у тому числі й з українськими - Національним київським університетом ім. Тараса Шевченко, Львівським університетом ім. Івана Франка. Відомо, що професор мехмату МДУ В.Гдиденко був обраний дійсним членом Національної академії наук України, а завідувач кафедрою прикладної механіки МДУ А.Шилинский якийсь час очолював український інститут математики. Варто згадати й тісні зв'язки із КБ "Південне" і ПО "Южмаш".
Українські й російська наукові школи тісно зв'язані дослідницькими пошуками, загальними науковими розробками. По загальних програмах російські й українські вчені працюють в області вивчення космосу, підтримують тісні зв'язки з інститутами Національної академії наук України -математики, кібернетики імені академіка В.Глушкова, енергозбереження, мовознавства. Здійснюється тісне співробітництво з Київським інститутом електрозварювання ім. Е.Патона, Кримською астрономічною обсерваторією й т.д. При Кримському університеті відкрита філія МДУ в м. Севастополі.
Правовою основою, що регулює навчання українських громадян у вузах Російської Федерації, є Угода між Урядом України й Урядом РФ про співробітництво в галузі культури, науки й освіти, як вище згадано, підписане 26 липня 1995 року в Москві, а також Угода про взаємне визнання й еквівалентність документів про освіту й вчені звання від 26 травня 2000 року й протокол до нього від 28 січня 2003 року [84].
Порядок прийому до вищих навчальних закладів Російської Федерації регулюється Правилами, затвердженими наказом Державного комітету вищої освіти (нині Міністерство освіти) РФ від 19 жовтня 1994 р. №1026. Зокрема, пунктом 3 згаданих Правил передбачено, що громадяни республік колишнього СРСР навчаються в державних навчальних установах Росії на тих же підставах, що й російські громадяни.
Указом Президента РФ В.В.Путіна в 2002 році була збільшена квота прийому студентів на безкоштовне навчання в російських вузах до 25 чоловік на рік. Нагадаємо, що до цього часу по квоті, установленої попереднім Президентом РФ - Б.М.Єльциним, щорічно приймалися на безкоштовне навчання тільки в Московський державний університет міжнародних відносин при МЗС РФ чотири студенти з України [73].
Навчальні заклади РФ у межах виділених бюджетних асигнувань вирішують питання щодо кількості студентів й учнів, які зараховуються на навчання безкоштовно, а також з урахуванням своїх можливостей (наявність викладачів, аудиторій й ін.) самостійно здійснюють прийом певної кількості студентів на платне навчання. Така форма пропонується тим, хто показав досить високий рівень підготовки, але не пройшов по конкурсі на вступних іспитах. Розмір оплати за навчальний рік установлюється кожним навчальним закладом самостійно. Він залежить від престижності майбутньої спеціальності й місцезнаходження навчального закладу. У середньому щорічно в Росії вчиться близько 10 тисяч українських громадян (з яких на платній основі - дві тисячі), з них в 400 вузах - 7 тис. студентів й в 300 середніх спеціальних навчальних закладах - майже тисяча.
Престижність навчання, порівняно високий рівень підготовки викладацького складу, подальші перспективи сприяли тому, що в 90 навчальних закладах м. Москви одержали освіту майже 3000 українських громадян (на платній основі - 300 осіб). На різних факультетах Московського державного університету - 400, Індустріального університету - 130, Технічного університету - 140, Академії управління - 100, Геологорозвідувальної академії - 90, Університету Дружби народів - 100 українських громадян [73].
В 70 просвітніх установах м. Санкт-Петербурга вчилися 1000 чіл., з них - 900 у вищих навчальних закладах. Найбільша кількість студентів - у Санкт-Петербургском державному університеті, у Морській і Лісотехнічній академіях. У вузах Ростовської області, що історично близька нашій державі, в 16 вищих й 28 середніх спеціальних навчальних установах навчалося понад 1000 громадян України. Значна кількість учнів і студентів одержують освіту в навчальних установах Красноярського краю, Курської, Білгородської, Воронезької областей. Численне українське населення в Російській Федерації вчить своїх дітей й у віддалених куточках Росії. Так, в Омській області вчиться понад 100 студентів й учнів, Томської, Новосибірської - по 30, Камчатської, Амурської - по 20, Алтайському, Красноярськом, Приморському й Хабаровськом краях - від 10 до 20 учнів і студентів [73].
Серед учнів - ті, хто виїхав у РФ тільки на навчання, а також і ті, що залишилися в Росії на постійне проживання. На жаль, далеко не всі випускники російських вузів, громадяни України, повертаються на батьківщину. У випадку якщо їх залишають у РФ, вони змушені приймати російське громадянство, часто стикаються з іншими складними проблемами проживання в іншомовному середовищі, у тому числі й з іншим менталітетом.
Сприяти поліпшенню контактів вищих і середніх навчальних закладів України й Росії покликані підписані під час останнього візиту в Україну російського Президента В.В.Путіна документи щодо відповідності посвідчень про вищу й середню фахову освіту двох країн, а також про вчені ступені й звання [73].
Отже, завдяки створеній договірно-правовій базі між державами сторони можуть розвивати співробітництво в галузі освіти шляхом установлення й розвитку прямих зв'язків між освітніми установами й організаціями на основі безпосередніх домовленостей, здійснювати обмін учнями й студентами тощо. На підставі цих документів кожна зі сторін, відповідно до своїх законодавств, гарантує громадянам іншої держави, які постійно проживають на її території, рівне зі своїми громадянами право на освіту, а також визнає еквівалентність документів державного зразка про середню освіту (повну), загальну і середню професійну освіту, що надає право на вступ у вищі й середні навчальні заклади обох країн.
Головним пріоритетом обох країн має бути формування високоефективної системи освіти, що надавала б відповідний сучасним вимогам рівень знань.
Близькість підходів у структурі освіти радує, оскільки взаємообмін української й російської систем навчання, їхня взаємодія може стати діючим інструментом просування обох країн до "нової економіки" й "суспільству, заснованому на знаннях".

2.2 Наукове співробітництв. Взаємодії вчених України й Російської Федерації

"Наука не знає кордонів" - це не просто красиве гасло, а відбиття реального життя, ще в давні часи мислителі обмінювались листами, поширювали манускрипти, учені мандрували від двору одного освіченого, прихильного до науки правителя до іншого, університети були відкритими для громадян усіх країн, дослідники стажувалися в кращих наукових центрах будь-якої країни, національні академії завжди мали іноземних членів, а університети - професорів-візитерів. Міжнародні конференції, симпозіуми, наукові школи-невід'ємний елемент наукового процесу. Коли наукові міжнародні зв'язки несподівано уриваються, це боляче відбивається на стані науки в кожній з країн.

Досягнення української наукової школи відомі в багатьох країнах світу. Продовжують розвиватися міжнародні наукові й науково-технічні зв'язки вчених України. В роки незалежності обох держав розширилося коло дослідницьких установ, що приймають участь у міжнародних наукових програмах і науковому обміні, росте число спільних наукових проектів і публікацій, проведенні міжнародних наукових форумів.

Значно розширилося наукове й науково-технічне співробітництво українських учених з відповідними організаціями Росії. Особливий розвиток придбали зв'язки з Російською академією наук. Співробітництво українських і російських учених регулюють Договір про співробітництво між Російською академією наук й Академією наук України (липень 1992 р.)[19] і Договір про наукове співробітництво між Сибірським відділенням Російської академії наук і Національною академією наук України (липень 1998 р.) [18].

Здійснюється науковий обмін між установами, закріплений Протоколом про порядок здійснення обміну вченими від 2 грудня 1998 року відповідно до Договору про співробітництво.

У минулому, 2002 року, українські вчені одержали вагомі результати в таких важливих напрямках, як дослідження космічного простору, нанофізика й наноэлектроника, актуальні проблеми економіки й історії й інших.

Співробітництво двох країн розвивається за найбільш актуальними сучасними проблемами: у дослідженні біологічних речовин, космосу, в авіаційному будівництві, ядерного процесу й т.д. Головними напрямками співробітництва є ракетно-космічна й авіабудівельна сфери, де держави виступають не конкурентами, а партнерами. Двосторонні зв'язки наближаються тут до 40%, а в деяких вузьких областях - до 60%. Національне космічне агентство України (НКАУ) бере участь у науковому проекті по космічному матеріалознавству "Автоматична універсальна орбітальна станція (АУОС) - Фотон" у рамках Федеральної космічної програми РФ, - буде досліджувати сонячно-земні зв'язки "Коронас-Ф" [64. С.45].

За допомогою сонячного телескопа ДИФОС, сконструйованого разом з російськими вченими й виведеного на навколоземну орбіту, нашими астрономами встановлена залежність потужності коливань яскравості Сонця від його висоти в атмосфері.

Українські дослідники розробляють бортову дослідницьку й контрольно-перевірочну апаратури космічних апаратів "Січ", беруть участь у міжнародному проекті "Інтербол", а також співробітничають в області глобальних навігаційних супутникових систем (ГНСС) з використанням російської системи "ТЛОНАСС".

Космічні агентства й академії наук сформували україно-російську програму наукових досліджень і технологічних експериментів на російському сегменті міжнародної космічної станції (МКС).

В області наук про Землю отримані оцінки мезомасштабної мінливості плинів й інших характеристик поверхневого й приповерхнього шарів Чорного моря. Цей важливий результат досягнуть у міжнародному експерименті за участю вчених Туреччини, Росії й США з використанням новітніх технологій спостереження за станом морського середовища й приводної атмосфери.

Щодо співробітництва з регіонами Росії, то був наприкінці 2002 року затверджений План загальних заходів щодо реалізації Угоди про науково-технічне співробітництво між НАН України, Урядом Москви й Урядом Московської області [24]. За планом передбачалося впровадження на московських підприємствах розробок українських учених. Зокрема, планувався запуск технологічної лінії по виробництву теплосберігаючого скла для промислового й цивільного будівництва.

Разом з російськими вченими реалізовувалися перспективні науково-технічні проекти, у т.ч. по створенню інтелектуальних комп'ютерів, нових методів й апаратури медичної діагностики, унікальних інструментів і технологій прецизійної обробки на основі нових матеріалів.

Українські наукові співробітники берали участь у роботі Об'єднаного інституту ядерних досліджень у м. Дубні (Московська область). Це давало можливість для встановлення надійних зв'язків з іншими великими міжнародними центрами. Це стосується, зокрема, ЦЕРНа -Загальноєвропейського центра ядерних досліджень.

Учені обох країн беруть участь у загальних розробках на міжнародному рівні з науковими центрами впливових міжнародних організацій - ЮНЕСКО, Європейської комісії, Організації Чорноморського Економічного Співробітництва, ученими ряду країн. Зокрема, на базі Академії під егідою ОЧЕС створений Міжнародний центр дослідження води, покликаний вирішувати проблеми, пов'язані із забезпеченням країн регіону питною водою.

У вересні 1993 р. академії наук суверенних держав, утворених на території коли їм нього Радянського Союзу, створили Міжнародну асоціацію академій наук (МААН). На правах спостерігачів до неї ввійшли академії наук країн Балтії, Словакії, Чеської республіки. До складу Асоціації входять також асоційовані члени-організації, підприємства, мерії міст, фонди. Основною метою цієї неурядової міжнародної самоврядної організації є відновлення втрачених наукових зв'язків, вирішення найсуттєвіших наукових проблем розвитку цивілізації, кооперування фундаментальних досліджень, об'єднання зусиль у проведенні найперспективніших розробок, спільне використання унікального й дорогого обладнання, збереження інтелектуального й науково-технічного потенціалу своїх країн, законодавче закріплення науки як найважливішого державного пріоритету.

Згідно з Положенням про МААН вищим органом Асоціації є Рада асоціації, до якої входять президенти академій наук-членів МААН або делеговані ними представники. Основна робота Асоціації проводиться в постійних і тимчасових комісіях та комітетах за такими науковими напрямами: комітети з технічних, природничих і гуманітарних наук. з проблем розвитку екології, космічних досліджень, енергетики, з проблем правового і економічного забезпечення діяльності академій наук.

З перших кроків своєї діяльності Асоціація приділяє багато уваги гласності заходів, що проводяться, залученню владних структур до конструктивного діалогу, спрямованого на стабілізацію і розвиток сфери науки, формуванню сприятливого і шанобливого ставлення до фундаментальної науки і національних академій наук, інформуванню влади і громадян про колективну думку вчених щодо актуальних державних і наукових проблем, ознайомленню з проектами міждержавних наукових і науково-технічних програм, розроблених під егідою Асоціації. Меморандуми, звернення до урядів, оприлюднення звітів про роботу Асоціації і її комісій - поширені форми діяльності цієї організації.

Унаслідок наполегливої копіткої роботи, зацікавленої участі всіх академій - членів МААН у підготовці і проведенні спільних заходів Асоціація досягла позитивних результатів у поновленні співробітництва між ученими країн Співдружності. В останні роки сформовані і регулярно працюють нові комісії і ради Асоціації -рада з нових матеріалів, рада з фундаментальних географічних досліджень, комісії в галузі астрономії, порошкової металургії, охорони довкілля.

Практичного втілення набуває, наприклад, розробка єдиної програми радіобіологічних досліджень академій-членів МААН, міждержавної наукової програми "Проблеми охорони природного середовища і сталого соціально-економічного розвитку", до якої увійде наукова програма "Гірнича геоекологія і сталий розвиток", програма наукових досліджень з проблеми "Раціональне використання і охорона природних комплексів басейнів річок Дніпра, Прип'яті і Дністра" [64. С. 42].

Так протягом останніх років інтенсивно розвивалися наукові зв'язки по лінії МААН та двостороннього співробітництва між Національною академією НУ та РАН. Вчені Секції [47. С. 118] взяли участь у державних та між академічних заходах, здійснюваних в рамках Року України в Російській Федерації (2002р.) та Року Росії в Україні (2003 р.).

Наукові установи секції взяли участь в науковому забезпеченні проведення в Україні Міжнародних економічних форумів.

Особливий інтерес становила реалізація спільних наукових проектів.

Разом з урядовими структурами України та Росії Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України створено Міжнародний центр космічного права, єдину на просторах СНД профільну наукову установу, яка працює у цій новій для правової науки галузі і забезпечує юридичне супроводження участі України у реалізації міжнародних космічних проектів.

Інститутам політичних і етнонаціональних досліджень НАН України під керівництвом академіка НАН України І. Ф. Кураса втілювався в життя багатосторонній науковий проект видання журналу „Діалог", присвяченого історичним та культурними зв'язкам України з країнами Європи. В його рамках опубліковано випуски присвячені українсько-російським взаємозв'язкам.

Розвиненим є міжнародне наукове співробітництво в таких традиційних для академічної науки напрямках, як слов'янознавство, мовознавство, літературознавство, етнографія.

Спільно з Інститутом російської мови та Інститутом мовознавства РАН українські мовознавці працюють над зіставленими дослідженнями російської та української мов.

Інститутом археології НАН України, його Кримським філіалом, Одеським археологічним музеєм НАН України впродовж звітного періоду було організовано кілька спеціальних з науковцями Німеччини, Польщі, Росії, Швеції, Румунії археологічних експедицій.

Велике значення для розвитку наукових зв'язків, утвердження міжнародного авторитету української соціогуманітарної науки мала організація в Україні представницьких міжнародних наукових форумів, насамперед таких, як ІV та V міжнародні конгреси українознавства (1999р. Одеса, 2002р. Чернівці) [47. С. 113].

Рада МААН щороку проводить засідання і конференції. Регулярно відбуваються засідання її комісій і наукових рад, започатковано таку форму співпраці, як проведення нарад керівників відділень одного профілю всіх академій для прийняття узгоджених пропозицій з розширення співробітництва у певній галузі. У 2001 р., наприклад, спільні плани узгодили хіміки.

У 2002 р. під егідою МААН у Москві відбулось спільне засідання президій Російської академії наук і Національної академії наук України. На засіданні відзначалось, що академії наук України і Росії, їх президенти -академіки Ю. С. Осипов і Б. Є. Патон - доклали всіх зусиль, щоб зв'язки між ученими не переривалися. Були розглянуті основні досягнення у рамках Договору про співробітництво та протоколу про між академічні обміни на без валютній основі. На засіданні відзначалось, що академії реалізують спільні програми фундаментальних досліджень у галузі астрономії, екології, медицини, а також велику програму космічних досліджень з використанням автоматичних апаратів, у рамках якої в останні роки проведено кілька запусків космічних апаратів, 13 проектів охоплює спільна програма в галузі нанофізики і наноелектроніки. Більша частина спільного засідання була присвячена доповідям про результати цих-досліджень.

Вченими зазначалося те, що через нестачу коштів, основна робота виконується не на рівні великих академічних проектів, а на основі взаємодії між окремими інститутами. Серед тих, хто зробив найбільший внесок у російсько-українські відносини, українські інститути електрозварювання, кібернетики, проблем транспорту, а також інститути біологічного профілю, Кримська астрофізична обсерваторія. Російські - інститути астрономії, ядерних досліджень, машинознавства, проблем транспорту, проблем управління. Постійні контакти встановились між філософами, економістами, психологами, істориками, які часто зустрічаються на конференціях, симпозіумах і семінарах.

Вдалою формою співробітництва виявилося також спільне використання унікальних наукових об'єктів. Серед таких Ю. С. Осипов назвав передавальну систему у Нижньому Новгороді і радіотелескоп у Харкові, доступ до яких відкрито для вчених обох країн, що спеціалізуються у радіоастрономії і радіофізиці.

У 2003 р., який було проголошено Роком Росії в Україні, планувалося візит-відповідь Російської академії наук до Києва.

Рада МААН організувала низку великих міжнародних форумів, таких як міжнародна конференція "Трансформація" наукових систем у державах з перехідною економікою і роль науки в суспільстві, що змінюється; щорічно, починаючи з 1996 р., проводить у Києві міжнародний семінар з питань охорони інтелектуальної власності.

Діяльність Асоціації певною мірою сприяла збереженню системи організації академічної науки, яка історично склалася в пострадянських державах і виправдовує себе.

У полі зору МААН постійно знаходяться питання інтеграції науки і освіти, залучення молоді в науку, підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. Аналітичні записки з цього питання регулярно надсилаються урядам держав, академії яких є членами МААН. Один зі шляхів інтеграції науки і освіти -- прийом до складу МААН зі статусом асоційованого члена провідних університетів світу. У 2002 р. асоційованими членами МААН стали Московський державний університет, Об'єднаний інститут ядерних досліджень (м. Дубна), Московський фізико-технічний інститут, Білоруський фонд фундаментальних досліджень.

Рада МААН заснувала золоту медаль "За содействие развитию науки" і премію МААН за видатні наукові досягнення

В Києві у вересні 2001 за рішенням Ради Міжнародної асоціації академії наук було проведено симпозіум "Роль міжнародних організацій по розвитку загальноєвропейського научно-технічного простору", в роботі цього форуму, який підтримала ЮНЕСКО і Європейська комісія, прийняли участь вчені та спеціалісти із 16 країн, представники 10 міжнародних організацій [23].

Розвивається співробітництво з Міжнародним інститутом прикладного системного аналізу. Завдяки цьому НАН України стала по суті повноправним членом цього провідного міжнародного наукового центра. Важливим є й те, що системні дослідження наших учених спільних проектах ПАЗА стосуються актуальних проблем, що мають глобальний характер й, разом з тим, важливе значення для України. Серед них - "Енергетика", "Нові технології", "Лісове господарство", "Землекористування". Особливо корисним представляється подальше розширення участі Академії наук України в проектах ПАЗА. Насамперед це стосується проекту "Ризик, моделювання й суспільство", у якому вивчаються, зокрема, питання формування й прогнозування паводкових ситуацій у верхньому басейні річки Тиса.

Значні зусилля були задіяні для істотного поглиблення співробітництва національних академій наук України, Росії й Білорусії, зокрема щодо рішення проблем українського й білоруського Полісся, ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС і ряду інших.

На початку 2001 року Кабінетом Міністрів України була утворена Міжвідомча рада по координації фундаментальних досліджень. До переліку пріоритетних напрямків розвитку науки й техніки на період до 2006 року, наведеного в документі, уперше включені фундаментальні дослідження із природних, суспільних і гуманітарних наук. До речі, у Росії фундаментальна наука є одним із шести найвищих державних пріоритетів.

До того ж, цікавий досвід підтримки вітчизняної науки можна було запозичити й у російських підходах до рішення складних проблем фінансування. У жовтні 2001 р. прем'єр-міністр РФ Михайло Касьянов підписав постанову "Про надання в 2001 році за рахунок засобів федерального бюджету кредитів на виконання високоефективних науково-технічних розробок, що мають комерційну значимість". Відповідно до постанови, зазначені кредити надаються російським організаціям, для яких наукова й (або) науково-технічна діяльність є основною, незалежно від їхньої організаційно-правової форми (за винятком державних і муніципальних унітарних підприємств, а також бюджетних організацій). Бюджетні кредити надаються на конкурсній основі, здійснюваної міністерством промисловості, науки й технологій [23].

Отже, з усього вище сказаного ми спостерігаємо тісні зв'язки українських і російських вчених-науковців, які зацікавлені в двосторонньому співробітництві мають спільні інтереси, ідеї та цілі, направлені на розвиток науки кожної з країн.

2.3 Науково-технічне та інноваційне співробітництво

У XXI столітті місце і роль України у світовій економіці визначається передусім рівнем її науково-технічного розвитку, спроможністю створювати і ефективно впроваджувати власні і зарубіжні наукоємні технології, активністю країни на світовому технологічному ринку. Досвід провідних держав світу переконливо доводить, що докорінна структурна перебудова економіки проходила успішно лише в тих країнах, де була зроблена ставка на ефективне використання передових науково- технічних досягнень і активну державну політику підтримки їх освоєння. Вирішенню цього завдання має сприяти міжнародне науково-технічне та інноваційне співробітництво.

Науково-технічні зв'язки України і Росії розвиваються як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях. Основою багатостороннього співробітництва є підписана у листопаді 1995 р. на засіданні глав урядів країн-учасниць СНД Угода про створення загального науково-технологічного простору країн-учасниць СНД [94]. Відповідно до Угоди, створено Міждержавний комітет з науково-технологічного розвитку (МК НТР) та Міждержавну науково-технічну раду (МНТР). Затверджено Регламент роботи МК НТР, розроблено низку міжурядових угод, які суттєво доповнюють існуючу правову базу міжнародного співробітництва у науково-технічній сфері.

В рамках Угоди держави-учасниці концентрують увагу на формуванні міждержавних науково-технічних програм, гармонізації законодавств держав у галузі науково-технічної політики, забезпеченні пріоритету науки в країнах Співдружності, виробленні узгоджених заходів щодо державної підтримки спільних фундаментальних і прикладних досліджень.

Стратегічне значення для України і Росії, а також інших країн СНД має реалізація і державна підтримка міждержавної науково-технічної програми "Високо надійний трубопровідний транспорт". Виконання інноваційних проектів Програми дасть змогу забезпечити надійність і безпеку магістральних трубопроводів, оцінити їх залишковий ресурс, розробити конкретні рекомендації щодо безаварійної експлуатації, що надзвичайно важливо для безперебійного експорту газу і нафти в європейські країни через території Росії і України з найменшими затратами.

Для України надто важливим є питання технологічної безпеки країни. У цьому зв'язку актуальною є реалізація комплексу заходів з удосконалення системи створення і захисту наукових і технологічних досягнень та механізмів їх використання в РФ та інших країнах СНД, координація на державному рівні діяльності українських учасників міжнародного науково-технологічного співробітництва з метою його пріоритетного розвитку в найбільш важливих для України галузях науки і техніки, забезпечення участі зацікавлених українських міністерств, відомств і громадських організацій в заходах міжнародних організацій та міжнародних програм.

В цілому ж можна відмітити, що попри значні труднощі і перешкоди, клімат Росії стає дедалі сприятливішим для міжнародного обміну технологіями і в ньому починають брати участь не тільки "велетні" міжнародного бізнесу, а й дрібніші фірми, що можуть діяти в Росії у різних галузях науково-технічного співробітництва. Відбувається реструктуризація науково-технічної сфери, змінюються методи і форми управління цією галуззю, зростає роль держави у формуванні та проведенні науково-технічної політики. Вперше за роки реформ у РФ виконано план бюджетного фінансування Російської академії наук у 2000 р. та заплановано загальне збільшення фінансування РАН майже у 1,5 рази в 2001 р., передбачалося також підвищення заробітної плати співробітникам інститутів РАН у середньому в 1,3 рази [112. С. 125]. Спостерігається тенденція до поступової децентралізації надходжень федеральних бюджетних коштів, тобто до появи нових джерел асигнувань, які розподіляються, як правило, на конкурсних засадах. До таких джерел належать передусім Російський фонд фундаментальних досліджень, Російський гуманітарний науковий фонд. Іншою характерною рисою стало зростання ролі місцевих бюджетних ресурсів у підтримці науки в регіонах, зокрема шляхом фінансування регіональних науково-технічних програм та виконання окремих НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструктивні роботи) в інтересах регіонів. Зроблено також певні кроки для поглиблення науково-технічних зв'язків між Росією та Україною. В зв'язку з цим досягнення української науки і техніки в Москві на міжнародних виставках та ярмарках повинні представлятися найкращим чином, має збільшуватись кількість українських вчених і спеціалістів на російських наукових конференціях та симпозіумах, ширше використовуватися можливості Культурного центру України.

Основою двостороннього науково-технічного співробітництва між Україною та Росією є міжурядова угода про співробітництво в галузі науки і техніки, в рамках якої створено Підкомісію з питань науково-технічного співробітництва Змішаної українсько-російської комісії [112. С. 126]. В рамках Програми двостороннього науково-технічного співробітництва на 1998-2007 роки виконуються спільні проекти за пріоритетними науково-технічними напрямами. На частину проектів цієї Програми у 2000р. не були виділені кошти через недостатній рівень бюджетного фінансування її з обох сторін.

Розроблено і підписано 22 червня 2000 р. у Москві Угоду про науково-технічне співробітництво між Національної академією наук України та Урядом Москви [92]. Було опрацьовано програму спільних робіт щодо впровадження розробок установ НАН України, які можуть бути використані для рішення актуальних проблем російської столиці.

Останніми роками успішно виконувалися роботи в галузі дослідження та використання космічного простору на 1998-2007 рр. Прикладом успішного співробітництва у ракетно-космічній галузі є міжнародний проект "Морський старт", а також функціонування спільного підприємства "Космотрас" з метою використання міжконтинентальних балістичних ракет військового призначення у мирних цілях. Поглиблюються зв'язки міжнародної організації космічного зв'язку "Інтерсупутник" з українськими організаціями та підприємствами ракетно-космічної галузі, зокрема з державним конструкторським бюро "Південне", відомими утвореннями "Укркосмос", "Укртелеком" [112. С. 126].

Велике позитивне значення для поглиблення українсько-російського співробітництва в аерокосмічній галузі мала зустріч на найвищому рівні у Дніпропетровську (лютий 2001 р.), в ході якої було прийнято Спільну заяву президентів Російської Федерації і України з питань розширення співробітництва у галузі ракетно-космічної та авіаційної техніки і підписано Угоду між Урядом РФ та Кабінетом Міністрів України про переміщення товарів у рамках співробітництва в освоєнні космічного простору , створенні та експлуатації ракетно-космічної та ракетної техніки [87]. З обох сторін є розуміння того, що збереження і подальший розвиток зв'язків - це важливе і першочергове завдання, без вирішення якого неможливо підтримувати на належному рівні науково-технічний потенціал кожної з держав. Науково-технічне співробітництво України з Росією має вийти на рівень, необхідний для забезпечення сталого розвитку двох країн на інноваційному шляху економічного зростання.

Прикладом перспективної програми інноваційного спрямування стала українсько-російська програма "Нанофізика та наноелектроніка", виконання якої затверджено розпорядженням Кабміну України у березні 2001 р. До складу Програми входить близько 120 науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, що виконуються російськими та українськими науковими і виробничими організаціями в найпріоритетніших напрямках розвитку сучасної твердотілої електроніки. Мета програми - розвиток фундаментальних досліджень і технологій в одному з найбільш перспективних напрямків сучасної фізики - фізики наноструктур і створення на цій основі конкурентоспроможної та патентопридатної продукції, яка має забезпечити національний прогрес в наукоємних технологіях, а також стратегічні інтереси Росії і України. Програма за умови її успішної реалізації має забезпечити вихід партнерів на великий ринок науко-ємної високотехнологічної продукції.

Національні інтереси України і Росії вимагають рішучих дій по створенню надійної і ефективної системи політичних, організаційно-правових, економічних і соціальних механізмів захисту відтворення вітчизняного науково-технічного потенціалу, збереження технологічного і, в кінцевому підсумку, економічного й політичного суверенітету, подолання інноваційної пасивності підприємств для зменшення частки утримання науки за рахунок бюджету, збільшення позабюджетних джерел фінансування підготовки виробництва до освоєння нової техніки, зміна існуючої системи оподаткування і тарифів, ставки банківських кредитів, які недостатньо стимулюють науково-технічну й інноваційну діяльність, залучення до цієї сфери коштів комерційних структур [112.С. 127].

Підсилення координації в діяльності міністерств та відомств щодо проведення єдиної науково-технічної політики і вирішення питань технологічного переозброєння виробництва має подолати "структурний консерватизм", марнотратство, неможливість їх повноцінної концентрації на пріоритетах державної ваги. Цьому має сприяти належним чином узгоджена робота органів виконавчої влади у визначенні пріоритетів структурної, промислової і науково- технічної політики, формуванні та реалізації федеральних цільових, інноваційних та науково-технічних програм, повноцінного виділення необхідних коштів, передачі результатів завершених НДДКР у виробництво.

Координація науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт України і Росії у сфері інформаційних технологій сприятиме вирішенню проблеми створення суперкомп'ютерних комплексів і систем, а також спільному українсько-російському просуванню на світовий ринок програмних продуктів і комп'ютерних технологій.

Для українсько-російського співробітництва в наукоємних галузях промисловості та розширення технологічного обміну велике значення має спільна діяльність щодо створення інноваційної структури в науково-технічній та виробничій сферах. Актуальним є також створення спільної українсько-російської структури в галузі інноваційного менеджменту.

Спільному розвитку атомно-енергетичних комплексів України і Росії сприятиме поглиблене співробітництво в галузі ядерної енергетики, у тому числі створення спільного інноваційно-технологічного комплексу для використання результатів наукових досліджень і технологічних розробок. Це дасть змогу забезпечити суттєву економію газомазутного палива, спільний експорт електроенергії та атомно-енергетичного устаткування нових поколінь.

До пріоритетних напрямів українсько-російського науково-технічного співробітництва слід віднести і створення спільних інноваційно-технологічних центрів з розробки і виробництва лікарських засобів, медичної техніки, виробів медичного призначення для забезпечення населення та лікарсько-профілактичних закладів охорони здоров'я двох країн, а також співробітництво в галузі біотехнології, генної інженерії, засобів експрес-лабораторного біохімічного аналізу тощо.

Таким чином, головним змістом двостороннього науково-технічного та інноваційного співробітництва на сучасному етапі є збереження й відновлення науково-технічного потенціалу Росії і України та його адаптація до умов ринкової економіки. При цьому увага має концентруватися в першу чергу на пріоритетних напрямах науки і технологій, в яких досягнуто значних успіхів, є відповідна дослідно-експериментальна база, склалися кваліфіковані досвідчені колективи. До пріоритетних напрямів двостороннього співробітництва відносимо літакобудування та аерокосмічні технології, ресурсо- та енергозбереження; інформаційні технології й електроніку; нові матеріали та хімічні продукти; паливно-енергетичний комплекс; атомну енергетику; проблеми екології та раціонального природокористування. У зв'язку з цим для України важливим завданням є створення сучасної, узгодженої зі світовими нормами і стандартами, національної системи охорони інтелектуальної власності, забезпечення необхідної законодавчої бази.

Отже, характеризуючи та аналізуючи наукове українсько-російське співробітництво, ми акцентували увагу на двох його головних аспектах: взаємодія вчених і науково-технічна та інноваційне співробітництво. З вище сказаного можна зробити такі висновки: не зважаючи на розпад СРСР стосунки між вченими-науковцями, вже в незалежній Україні та РФ, не припинялися, навпаки, стають ще більш тісними. Про це красномовно свідчить: підписання двосторонніх Договорів про наукове співробітництво, реалізація спільних програм, перспективних проектів, проведення науково-практичних засідань та конференцій, тощо.

Як відомо, Росія для України була і залишається головним стратегічним партнером в рамках співробітництва обох країн, важливим є співпраця в науково-технічній сфері.

В цьому напрямку ми також спостерігаємо відповідне двостороннє зближення, яке проявляється в поглибленні науково-дослідного співробітництва, реалізації перспективних проектів і програм інноваційного спрямування.

2.4 Діяльність Українського культурного центру в Москві
14 травня 1993 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову "Про створення Культурного центру України в Москві" і передав його до сфери управління Міністерства культури. Підписав цей документ прем'єр-міністр України Леонід Кучма.
27листопада 1998 р. відбулося офіційне відкриття довгоочікуваного і багатостраждального Культурного центру України у Москві, створення якого передбачено статтею 8 угоди про торгівельне, науково-технічне та культурне співробітництво між урядом України та урядом Москви, яку було підписано в червні 1992 р. Для розміщення його Україні було надано приміщення в заповідному центрі столиці Росії на Старому Арбаті, а крім того, будинок цей площею понад 4 тис. кв. метрів є пам'яткою архітектури [51. С. 196].
Культурний центр України в Москві є закладом унікальним, першим в українській державній практиці, а тому може стати моделлю, де опрацьовуватиметься досвід створення подібних представництв у майбутньому. Створення центру саме у Москві, де довгий час нажаль, немає істотного інтересу ні до української культури, ні до позитивного іміджу нашої держави, повинно сприяти формуванню в Росії всебічного та об'єктивного образу України як нової демократичної держави, активного партнера зарубіжних країн у культурних, наукових та економічних зв'язках.
Головним завданням Центру і є саме розширення рівноправних культурних зв'язків з Російською Федерацією, участь у реалізації гуманітарних, науково-технічних, інформаційних програм сприяли налагодженню контактів і розвиткові співробітництва творчих, культурно-освітніх організацій, наукових та підприємницьких кіл обох країн,популяризація досягнень України в різних галузях суспільно-економічного та духовного життя тощо. Для здійснення цих завдань та намірів при Культурному центрі працюють бібліотека, кіно-лекційний та виставковий зал.
У своїй роботі Центр передбачає відкриття філій у різних регіонах Росії, де живе чимало українців - у Санкт-Петербурзі, Тюмені, Сочї, Норильську, Краснодарі. Ця інфраструктура з'єднає Україну з громадянськими організаціями українців, що діють на теренах Російської Федерації, і це дасть можливість різнобічно допомагати цим осередкам у проведенні культурно-мистецьких заходів, співпрацювати з ними.
В рамках програми міждержавного українсько-російського співробітництва Київська міська державна адміністрація надало ділянки для будівництва Російського міждержавного наукового та культурного співробітництва при уряді РФ по вулиці Олеся Гончара, 39. Центр, власне, працюватиме на дві держави, адже українців у Росії за різними підрахунками налічується від 4,3 до 6 мільйонів [51. С. 139].
Культурний центр - унікальна поки що єдина за кордоном українська державна установа такого роду. Його завдання - всебічне сприяння утвердженню й зміцненню міжнародного авторитету України. Конкретніше - пропаганда української культури й духовності в Росії, ознайомлення зарубіжної громадськості з історією, культурою, внутрішньою та зовнішньою політикою України, її досягнення в суспільному й культурному житті. Це участь у реалізації програми міжнародного співробітництва у галузі розвитку гуманітарних, науково-технічних, культурних та інформаційних зв'язків. За словами його генерального директора, доктора історичних наук В.Мельниченка: Культурний центр в Москві виник і утвердився як і сама незалежна Україна, на межі століть, ставши її духовними символом за кордоном, унікальним храмом української культури і мистецтв в самому серці Москви [51. С. 162].
Так як, Центр працює недавно і не встиг ще охопити багатющу палітру українського образотворчого мистецтва. Це пов'язано також із фінансовими труднощами, проблемами доставки художніх полотен через кордон і митниці. Та все ж центр намагається в міру можливостей представити широкий художній спектр живописних творів, виробів народних майстрів. Про це свідчать проведені в центрі дуже цікаві виставки "Тарас Шевченко - художник" із фондів державного музею ім.Т. Г. Шевченка гобелени, ткацтво народної художниці українки Людмили Жоголь; українські великодні писанки з колекції Зінаїди Іваницької, вироби із шкіри заслуженого майстра народної творчості Ніни Косаревої; полотна кримських художників; дві фотовиставки Валентина Наугольного та ін.
Прекрасних українських майстрів центру презентував до 10-річчя незалежності України. Це - Валерій Франчук , твори якого знаходяться не лише в музеях України, але й у приватних збірках США, Канади, Німеччини, Польщі, Данії. Один із критиків писав про картини Франчука: "Хотілося би підкреслити одну яскраву деталь творчої вдачі художника: його відчутне українство… Як ми, українці, жили досі? Як живимо нині? Куди йдемо і що на нас чекає? ..Ці запитання промовляють до вас із картин, ви нікуди від них не подінетесь і так і підете з виставки в задумі - ясна річ, коли й ви так само носити в душі бодай грудочку болю за все пережите й переживане Україною" [51. С. 163].
Дивно співзвучні полотнам Франчука чудотворні українські вишивки Віри Роїк, роботи якої представлені в 30 музеях і галереях світу.
В жовтні 2001 року мала великий успіх виставка сліпого художника, члена Молодіжного об"єднання при Харківській організації Національної Спілки художників України Дмитра Дидоренка. Виставка називалась "Феномен Дмитра Дидоренка або 10 років другого народження". З 1989 року Д.Дидоренко вчився в Харківському художньо-промисловому інституті, написав чимало цікавих полотен. Влітку 1991 року при пере захороненні останків воїнів, які загинули у Великій Вітчизняній війні, був тяжко поранений під час вибуху старої німецької міни, втратив зір. Але не волю до життя й спрагу до творчості.
Про підтримку розвитку українського живопису та образотворчого мистецтва свідчать також відкриття персональної виставки "Натхнення" Наталії Маховської (17 травня 2002 року )(живопис, колаж, ляльки). 20 років, студентка 3 курсу Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, сценограф. Про неї говорять, що в неї талант від Бога. А талант , як відомо, треба підтримувати, чим і займається Культурний центр.(виставкову площу надав безкоштовно, а художники приїжджають в Москву за рахунок Центру)
Культурний центр постійно представляє в Москві відомих українських майстрів пензля - Миколу Глущенко і Тетяну Яблонську, Віктора Шаполіна і Олександра Лапухова, Тетяну Голембієвську і Сергія Шишка. Минулого року центр з успіхом показав москвичам роботи класика українського живопису, народної художниці України Валентини Цвєткової (АР Крим) та Валерія Франчука - "символічного реаліста", динамічного експресивного, філософськи глибокого художника. Також вражаюче пройшли фотовиставки Валентина Наугольного і Василя Пилип'юка.
23 травня 2002 р. в Культурному центрі започатковано новий проект "Українське мистецтво. Світові величини". Першу тему - "Українські художники Москви і Петербурга" - розкрив один із найкращих мистецтвознавців України, професор Д. Горбачов. Були представлені також документальні фільми "Києво-Печерська Лавра" і "Казимір Великий або Малевич Селянський" про автора "Чорного квадрату" з успіхом навесні 2002 р. в Центрі пройшла Всеукраїнська виставка-конкурс дитячого малюнка "Ласкаво просимо до України, діти!" організована Спілкою рекламістів України за участю Міністерства культури і мистецтв України та при підтримці Національного фонду соціального захисту матерів і дітей "Україна дітям". Вражаюче була розгорнута в дитячих малюнках панорама українського життя й національних традицій [51.С.186].
Слід згадати також, що наприкінці 2002 р. у Центрі пройшла виставка акварелі художника Ларіона Бальзака "Київ Михайла Булгакова".
В Культурному центрі достойно представлені майстри мистецтв і творчі колективи столиці нашої держави. Тут виступали народні артисти України Б.Ступка, М. Матвієнко, І. Пономаренко, М Скорик, Б. Которович, Н. Крюкова, Н.Шестак, М. Дідик, Л. Юрченко, Й. Кобзон.
Зі сцени Центру вражали своєю майстерністю оркестри "Київська Камера" та "Київські солісти", чоловічі квартети "Гетьман" і "Явір", жіночий квінтет Національної філармонії "Каприз", жіноче вокальне тріо "Либідь" та ін.
В Культурному центрі активну участь беруть різні дитячі колективи. Один із них український дитячий хор "Жайворонок". Колектив працює в Центрі, керує ним випускниця Львівської державної консерваторії Галина Кульчицька. В "Жайворонку" діти московських українців виховуються на українській пісні, в любові до духовної спадщини, звичаїв, обрядів українського народу. В Цетрі існує традиція відзначення колективом різдвяних і великодніх свят, дня Святого Миколая. "Жайворонок" бере участь у загально московських концертах і міжнаціональних фестивалях. Колектив був учасником Міжнародного дитячого фольклорного фестивалю "Московський хоровод", де представляв Україну. Минулого року "Жайворонок" з допомогою Центру гастролював у Санкт-Петербурзі, дав там благодійний концерт у дитячому санаторії, спілкувався з українською діаспорою.
Центр познайомив Москву з мистецтвом лауреата міжнародних фестивалів дитячим ансамблем народного танцю "Цвітень" з Дніпропетровська (керівник В.Терленко). На сцені Центру виступали дитячі колективи з Італії, Росії та інших країн в рамках Першого всесвітнього молодіжного хорового конкурсу "Москва - 2001". Тоді всіх вразила висока майстерність хорової капели хлопчиків і юнаків "Дзвіночок" із Києва (керівник О. Волкова).
Серед музичних кіл України й Москви вже давно відомо, що в Центрі постійно грають переможці та лауреати міжнародного конгресу молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця і міжнародного конгресу юних піаністів Володимира Крайнєва.
Чималий успіх серед московських школярів має абонемент "Юні музиканти - третьому тисячоліттю", який організувати з Комітетом по культурі уряду Москви. В його програмі: Українська і російська хорова музика (Д.Бортненський, М.Березовський, М. Мусорський та ін.); Українська і російська фортепіанна музика; інструментальні твори українських і російських авторів; українські і російські народні пісні і т.д.
В Центрі відбувається пошук різних варіантів творчої співпраці з російськими колективами й виконавцями. Багато відвідувачів добрим словом згадують концерт Центрального концертного звукового оркестру Війського-морського флоту Росії ім. М. О. Римсько-Корсакова, який виконував твори українських композиторів, зокрема, знамениту "Пісню про рушник" П. Майбороди чи "Віночок" із українських пісень О. Уманця. Зі свого боку, українські виконавці часто беруть участь у концертах в інших регіонах Росії.
Широкою популярністю користується Міжнародна хорова капела "Славутич" Культурного центру у Москві, якою керує співробітник центру, талановитий митець, заслужений артист україни ї Росії Олександр Сьомака. Російські артисти-вокалісти, які входять до капели, чудово співають українські пісні, до концертів "Славутича" продумано залучаються оркестрові й танцювальні групи. З успіхом виступає в Культурному центрі й за його межами українська народна хорова капела м. Москви під керівництвом заслуженого працівника культури України Віктора Скопенка [51. С. 188].
Сольні концерти оперних співаків збирають у Центрі елітну аудиторію з аншлагом пройшли виступи народних артисток України Марії Стеф'юк, Людмили Юрченко, заслуженої артистки України і Росії, солістки Великого театру Росії Галини Чорноби. Співаки Великого театру - часто виступають на сцені Центру. Серед них - народний артист Росії Олександр Ворошило, лауреати міжнародних конкурсів Сергій Мавнуков, Катерина Головльова, Михаїл Гужов [51. С. 189].
Культурний центр пишається й тим, що в його концертному залі звучить музика славетних сучасних українських композиторів М. Скорика, Є.Станковича, Л. Дичко, В. Сільвестровича та ін.
Необхідно відзначити, що в приміщенні Всеросійського музичного товариства й плідно працює Український музичний салон, організаторами якого є комітет громадських міжрегіональних зв'язків уряду Москви, Всеросійське музичне товариство, Культурний центр України й об'єднання українців Москви.
Культурний центр - це храм високого мистецтва й у ньому відсутній характерний для сучасності перекіс у бік масової культури й попси. Народний артист України, режисер Михайло Рєзніковий з цього приводу писав: "Співак, який співає під "фанеру", тобто під фонограму, - а, значить, взагалі не співак, - кумир. Його обсипають почестями, засоби масової інформації про нього сурмлять, його пропагують. Представники ж серйозного мистецтва перебувають в тіні, що, природно, неприродно, якщо серйозно розбиратися в коефіцієнті корисної дії тих і інших для духовного розвитку особистості" [51. С. 191].
Що стосується театрального мистецтва, то нажаль, сцена Культурного центру не пристосована до повномасштабного показу театральних спектаклів, але все-таки в Центрі гастролював Львівський державний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької і Житомирський державний український музично-драматичний театр ім.І.Кочерги, Київська театральна майстерня "Сузір'я". Кілька разів свої виставки показував Московський відкритий студентський театр при комітеті по культурі уряду Москви Богдан Ступка із сином Остапом зіграли в Центрі "Записи божевільного" Миколи Гоголя.
Багатогранна творча діяльність колективу Центру дає право казати, що Культурний центр України в Москві став унікальним осередком української культури, духовності й ментальності. Проте Центру потрібна підтримка. Так в Україні немало патріотичних видань, які могли б постійно висвітлювати діяльність духовного представництва нашої держави в Росії - приклад цьому подала саме "Культура і життя".
Таким чином, з всього вище написаного ми можемо з упевненістю стверджувати, що Культурний центр України покликаний активно сприяти тому, щоб у росіян сформувався певний заділ правдивої інформованості про українську історію та культуру, якийсь мінімум розуміння українського народу, як окремої самобутньої частини людства, а України, як суверенної держави.
Досвід Культурного центру показав, що ми маємо і в образотворчому мистецтві, і в літературі видатні імена і явища, які викликають найвищий інтерес, здобувають величезний успіх, завойовують широку популярність у сусіда, переконливо засвідчують російському суспільству неповторність й багатство української культури, її історичну будучність. Спираючись на наші українські традиції й своєрідність вітчизняної культури, Україно впевнено входить тепер дорогоцінною мозаїчною частиною у світовий культурний простір.
Отже, розглянувши і проаналізувавши українсько-російське культурне співробітництво в його головних аспектах і напрямках (в галузі освіти, науки та мистецтва) ми дійшли до таких висновків. По-перше, в області освіти: відбуваються досить схожі процеси реформування і модернізація системи освіти; завдяки створеній договірно-правовій базі між державами сторони можуть співробітничати на рівні освітніх установ і організацій, здійснювати обмін між учнями і студентами, це також надає можливість отримати загальну і середню освіту, вступу до вузу, але залишається відкритим питання національної освіти меншин, які кожна із сторін поки що неспроможні вирішити. По-друге в області науки: спостерігаються науково-технічні зв'язки, яким притаманне двостороннє зближення, поглиблення науково-дослідного співробітництва, реалізації перспективних проектів та програм інноваційного спрямування. По-третє, для розвитку співробітництва України і РФ в області мистецтва покликаний Український культурний центр, про що яскраво свідчить його діяльність в цій сфері.
Розділ 3. Стосунки України з Російською Федерацією в інформаційній сфері
3.1 Засоби масової інформації - інформаційне поле українсько-російських відносин
Національні інтереси України у сфері міждержавних інформаційних відносин визначають роль та функції інформаційного середовища в сучасному українському суспільстві, першочерговими серед яких є здійснення керованих процесів суспільної трансформації, зокрема щодо реформування економічних відносин та адміністративно-управлінської системи, інтегрування у світову спільноту (основною з ознак якої на сьогодні є інформаційна відкритість) на правах повноправного її члена, зберігши при цьому суттєві ознаки національної ідентичності.
У рамках цих завдань головною метою взаємодії з РФ в інформаційній сфері є створення умов для побудови в Україні відкритого громадянського суспільства інформаційного типу, створення розвинутої інформаційної інфраструктури, вихід у світовий інформаційний простір, захист національної культурної спадщини, мови, протистояння культурній експансії інших країн, забезпечення інформаційної безпеки. Аналіз українських та російських інтересів у двосторонніх інформаційних відносинах надає можливість відокремити сфери збігу та розбіжностей у політиці двох держав.
Найбільш напружені змагання між Україною та РФ, скоріш за все, відбуватимуться у площині економіки та геополітики. Йдеться, зокрема, про наміри РФ утримати Україну у сфері свого впливу й не допустити подальшого дрейфу нашої держави у бік Заходу, утримати, головним чином, за допомогою інформаційного тиску, подальшого використання "проблеми співвітчизників". Під чинниками негативного впливу (ЧНВ) маються на увазі насамперед обставини, дії чи наміри певної сторони (нав'язування нерівноправного характеру співробітництва, а також внутрішнього і зовнішнього політичного курсу, неадекватного національним інтересам держави, втручання у внутрішні справи, порушення статусу країни на міжнародній арені) [112. С. 159].
Після підписання широкомасштабного Договору з РФ і часткового розв'язання проблеми Чорноморського флоту значення традиційних політичних важелів тиску на Україну значно знизилося. Незважаючи на це, двосторонні українсько-російські відносини продовжують нести в собі високий конфліктний потенціал, що визначається передусім певною різноспрямованість їхніх геополітичних орієнтирів. Водночас, завдяки спільному історичному "корінню" двох народів двосторонні взаємини характеризуються підвищеною терпимістю та відсутністю злостивості. Внаслідок цього навіть найгостріші конфлікти досі не виявляли тенденції до переростання у відкриту конфронтацію [112. С. 160].
Україна і Російська Федерація мають багато спільного, що створює необхідні передумови для виведення відносин в інформаційній сфері на рівень стратегічного партнерства. Можливість існування типу взаємодії у формі стратегічного партнерства зумовлена низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників. Рівень такого партнерства між Україною і Росією зумовлений передусім тенденціями розвитку світового інформаційного простору й особливостями становища України та РФ у ньому. Головними з тенденцій можна вважати створення глобальних інформаційних систем як найважливішого чинника, що визначає соціально-економічний прогрес суспільства, приблизно однаково складне економічне становище країн, високий рівень соціально-політичної нестабільності як в Україні, так і в РФ, загальне прагнення подолати економічну кризу, взаємна підтримка в політичному реформуванні суспільства. Для України і Росії актуальною стала проблема збереження етнокультурного потенціалу, національно-культурної самобутності в протистоянні агресії гірших зразків західної масової культури.
Поява низки об'єктивних чинників довготривалої дії та масштабних суспільних трансформацій в Російській Федерації та Україні утворює підґрунтя для створення такої системи їх взаємовідносин в інформаційній сфері, яка б відповідала новим історичним умовам і унеможливлювала міжнаціональну катастрофу - зіткнення двох найбільших слов'янських народів на пострадянському просторі.
В добу сучасних інформаційних технологій, що з'єднують світ в одне ціле з допомогою практично необмежених можливостей супутникового телебачення та Інтернету, безглуздо зводити національні кордони на шляхах поширення інформаційних потоків. У найбільш розвинутих країнах світу інформаційна відкритість розглядається як обов'язкова умова успішного просування в майбутнє, а інформаційні ресурси вважаються однією з найважливіших складових стратегічного потенціалу держави.
Інформаційна відкритість України зумовлена, як відомо, Європейською конвенцією з прав людини [22], яку ратифіковано Верховною Радою України, та Конституцією України [38], де проголошується: кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу отримувати і поширювати інформацію та ідеї. Отже, спроби запровадити в країні режим дозованого надходження до населення масової інформації, керуючись при цьому мовними, політичними чи іншими критеріями, приречені на неминучу поразку.
Однак, практика провідних країн світу свідчить, що в той чи інший спосіб усі вони провадять політику захисту національного інформаційного простору. В Концепції національної безпеки України однією із загроз національній безпеці України в інформаційній сфері визначено інформаційну експансію з боку інших держав.
Характеризуючи встановлення взаємостосунків в інформаційній сфері слід звернути увагу на значення в цій області преси і її трансформації в період державотворення України.
Незважаючи на стрімке зростання інтересу до української преси, навіть у 1991 р., лідерами на її території залишалися Московські газети (Табл. 2)
Таблиця 2. Найпопулярніші газети в Україні (передплата на 1991) [Див. 68. С.80].
Назва газети
Передплата
Труд
4.417.700
Агрументы и факты
4.065.100
Комсомольская правда
2.500.200
Сільські вісті
2.110.004
Комсомольское знамя
885.050
Известия
784.200
Молодь України
505.609
Вечірній Київ
469.379
Правда
428.500
Сельская жизнь
323.800
Спортивная газета
276.027
Правда Украины
217.582
Литературная газета
165.300
Літературна Україна
151.300
Радянська Україна
140.602
Голос України
110.112
Враховуючи те, що в той час тираж газет на 80-90 % визначався кількістю передплатників, таблиця 1 дає досить повне уявлення про популярність газет. Для українських передплатників 1-3 місцях були московські газети, а три найпопулярніших газети, що видавалися в Україні, піднялися лише на 4, 5 і 7 місця. Із 1994-ого по 1996 рік збільшується кількість загальнодержавних газет з 56 до 220 (якщо в часи СРСР всі республіканські газети виходили в Києві, то теперішні загальнодержавні видаються також у Львові, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Одесі та інших містах). За різкого зменшення попиту на газети перевага стала надаватись українським (у тому числі російськомовним) виданням (табл.3).
Отже за станом на початок 1995 р. перші п'ять позицій за рівнем популярності посідали українські газети. Найпопулярніші в незалежній Україні московська газета „Аргументы и факты" була лише на шостому місці, колишній лідер „Труд" - на дев'ятому. „Комсомольська правда" перемістилася з третього на тринадцяте місце.
Таблиця 3. Найпопулярніші газети в Україні (1995 р.)[Див.68. С. 83]
Назва газети
Тираж (укр. частина, січень1995)
Голос України
506.184
Сільські вісті
339.236
Киевские ведомости
209.100
Робітнича газета
207.027
Урядовий кур'єр
195.698
Аргументы и факти
175.200
Правда Украины
69.955
Зірка
63.464
Труд
57.245
Известия
48.400
Молодь України
45.653
Независимость
44.811
Комсомольская правда
40.000
Із 1990 по 1996 рік частка україномовних газет за тиражем зменшилася з 68,0 до 39,1 відсотка. зростання в незалежній Україні частки газет, що друкуються російською мовою, пояснюються, напевне, кількома причинами. По-перше, видавці, які розглядають газети як комерційний проект, особливо у великих містах сходу і півдня України, зробили ставку на домінуючу там мову, сподіваючись цим забезпечити більшу популярність. По-друге, ті, хто раніше віддавав перевагу газетам Росії тепер звернулися до видань україни, найімовірніше вподобали російськомовну пресу. По-третє, держава практично нічого не робить для підтримки преси українською мовою. По-четверте, серед україномовних газетярів виявилася спільною традиція розглядати газету виключно як засіб пропаганди високих істин, „будителя" і „просвітника". [68. С.84]
Слід зауважити, що російськомовні видання України, окрім хіба що комуністичних та значної частини кримських газет, як правило стоять на позиціях незалежності України, або принаймі дотримуються лояльності щодо української державності.
Традиційно існує офіційна преса. Серед газет цього типу газета Верховної Ради України „Голос України". Газета виконавчих органів влади „Урядовий кур'єр" друкує офіційні матеріали (Закони України, Укази Президента, Постанови уряду і таке інше). Місцеві органи влади, як правило, мають власні видання, хоча не завжди масові.
Утворилася велика кількість незалежних (приватних) газет, що видаються на комерційній основі і подають широкий спектр новин, орієнтуючись на масового читача. Серед них - щоденні газети „Киевские ведомости", „Факти і коментарі", „День", „Независимость" та інші. Оглядово-аналітичний напрям характерний для тижневика „Зеркало недели". [68. С. 85]
Роки незалежності позначені бурхливим розвитком преси в регіонах в кожному з обласних центрів виходить не 2-3 обласні та міські газети, які в часи СРСР, а не менше десяти газетних видань зі статусом як обласних та міських так і загальнодержавних.
На сьогоднішній день може скластися враження, що вплив російських друкованих видань здійснюється на незначну кількість населення, насправді ж, матеріали з російських газет охоче репродукуються українськими ЗМІ. Слід також враховувати, що хоч більшість російських друкованих видань недоступна для масового читача, однак матеріали цих видань справляють вплив на ті прошарки українського суспільства, які потребують у своїй роботі значних обсягів інформації (керівники усіх рівнів, експерти, консультанти, бізнесмени, підприємці, журналісти тощо), і часто послуговуються джерелами російських ЗМІ Ціла низка російських видань спромоглися обійти законодавчі пастки та зареєструвалися у формі українсько-російських спільних підприємств. Матеріали цих видань більш ніж на 50% мають російське походження. Від своїх російських аналогів вони в основному відрізняються першою сторінкою, яка містить або повідомлення про надзвичайні пригоди, або передрук матеріалів Інтерфаксу України; майже відсутні аналітичні матеріали. Проте, маючи статус вітчизняних, ці видання фактично залишаються російськими за змістом [112. С. 161].
Що стосується сутності та ідеологічної спрямованості більшості російських ЗМІ в Україні, то вони визначаються насамперед корисливими інтересами російських фінансових структур, які контролюють ЗМІ. На теперішній час основні російські фінансово-промислові корпорації (ФПК) володіють досить міцним інформаційним потенціалом. Великого значення надають ФПК інформаційному забезпеченню своїх дій на транснаціональному ринку. Для забезпечення присутності в інформаційному просторі потенційного ринку використовуються різні способи встановлення контролю над ЗМІ: купівля пакетів акцій; пряме спонсорство; "приватизація" головного редактора; делегування "агентів впливу"; створення ЗМІ у формі спільних підприємств; використання можливостей супутникового та кабельного телебачення тощо.
Сьогоднішній російський капітал значною мірою контролює частку інформаційного простору України та визначає її зміст. Отож позиція російських ЗМІ щодо висвітлення подій в Україні визначається передусім інтересами російського капіталу на українському ринку, чим і обумовлюється увага до української енергетики і металургії, до усіх засобів інформативного впливу.
Аналіз медіа-політики, яку провадили російські ЗМІ стосовно України у 1997-1998 рр., показав, що вона значною мірою залежить від коливань "політичного барометра". Так, під час підписання українсько-російського широкомасштабного Договору та візитів Президента України до Москви в телепередачах та на шпальтах провідних російських газет з'являлися об'єктивні та доброзичливі коментарі й публікації. Але характерно, що такі матеріали з'являлися в телепередачах тих самих телекомпаній та на сторінках тих самих видань, які свого часу то роздмухували "цукрову війну", то розігрували "севастопольську карту" або публікували "сенсаційні" фальшивки щодо політичних процесів в Україні. Це свідчить про спроможність російського Уряду "переконати" недержавні ЗМІ проводити державну політичну лінію під час подій загальнодержавного значення, а також дає підстави сподіватися на можливість встановлення безконфліктного співіснування в міждержавному інформаційному просторі [112. С. 162].
Деколи негативне ставлення російських ЗМІ до України зумовлене нестриманою та неконструктивною поведінкою вітчизняної політичної опозиції, яка розігрує проблему українсько-російських відносин для досягнення власних політичних цілей, для чого активно використовуються відповідні українські ЗМІ. Якщо ж на політичному обрії безхмарне, то російські ЗМІ досить байдуже ставляться до українсько-російських відносин. Відомості про Україну майже зовсім відсутні. Що ж до виконавчої влади, то нинішнє українське керівництво є об'єктивно найбільш прийнятним для Росії.
Присутність російських ЗМІ в інформаційному просторі України має і позитивні наслідки, бо сприяє розвитку інформаційної інфраструктури та створює конкурентне середовище, що загалом, безумовно, позначиться на підвищенні якості вітчизняних ЗМІ. Вбачається доцільним зберегти і розвивати деякі елементи спільного інформаційного простору і з розрахунку на ефективний розвиток економічних відносин. Необхідно враховувати, що багато в чому саме завдяки відкритості російського інформаційного простору тим, хто має до нього доступ в Україні, вдається донині підтримувати достатньо високий рівень освіти, науки і культури, є можливість з найменшими витратами сил і коштів представляти результати своїх досліджень у світовому науковому інформаційному просторі. В політичному плані важливо, що це дає можливість "м'яко" впливати на сферу українсько-російських відносин, зокрема "підключаючи" українську діаспору в Росії до лобіювання вигідних Україні проектів.
Безумовно, присутність російських ЗМІ в інформаційному просторі України даватиме змогу в будь-який час використати їх для певного цілеспрямованого впливу на конкретні суспільні прошарки в Україні в інтересах певних політичних чи фінансових сил Росії. У зв'язку з цим Україна має здійснювати відповідні адекватні заходи щодо захисту інформаційного суверенітету з урахуванням міжнародних норм вільного поширення інформації.
Але ж проблема забезпечення інформаційного суверенітету України не обмежується державними кордонами. Одним з найважливіших завдань країни є формування і підтримання свого позитивного іміджу у світовому інформаційному полі. Це завдання вимагає від українських ЗМІ виходу в інформаційний простір Росії та світовий, що й стримує застосування жорстких методів у захисті свого інформаційного суверенітету. Україна і Росія мають багато спільного, що створює необхідні передумови для виведення відносин на більш високий рівень. У нинішній час між Україною та РФ вже існує спільний інформаційний простір, представлений теле-, радіо, телефонним, телефаксним, спеціальним, супутниковим, поштовим і телеграфним зв'язками між різноманітними органами і відомствами України і Росії. Цей потенціал історично склався і в більшій своїй частині технологічно не може бути розподілений без значних фінансових затрат.
Існує об'єктивна можливість встановлення в міждержавному інформаційному просторі з РФ взаємовигідної, партнерської взаємодії за умов забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері на підставі використання сучасних цивілізованих принципів і норм міжнародного права. Необхідно проводити поточну експертизу чинного законодавства щодо відповідності його вимогам часу і оперативно вносити корективи. Наприклад, і досі неврегульовані питання політичної реклами в ЗМІ, потребують розробки питання організації діяльності кабельного та супутникового телебачення. Для встановлення взаємоеквівалентного інформаційного обміну необхідно нарощувати присутність України в інформаційному просторі Росії [112. С. 163].
У вік сучасних інформаційних технологій та фактичного переходу найбільш розвинених країн світу до нової стадії розвитку цивілізації -інформаційного суспільства саме поняття держави вже не може сприйматися лише у рамках географічних координат без урахування такого важливого атрибуту держави, як її інформаційний вимір (медіа-образ).
Формування і розвиток позитивного образу України, просування його у світовий інформаційний простір є невід'ємною частиною успішної розбудови України як незалежної держави. Поширення позитивного образу України значною мірою впливає на динаміку розвитку держави. Імідж як складова частина людської уяви супроводжує людину з найдавніших часів. Іміджем завжди послуговувались як певною силою, що реально існує і діє, незважаючи на відповідність її справжньому потенціалу. Це стосується релігії, держави, військової справи тощо. Поняття іміджу лежить в основі багатьох явищ у суспільстві. Сьогодні імідж як інформаційне поняття є дієвим рушієм певних суспільних процесів, і ця потужність має тенденцію до зростання. Головний внесок у цей процес роблять сучасні засоби масової комунікації (ЗМК) - радіо, телебачення, Інтернет, преса, які дають змогу доносити до кожного іміджеву інформацію практично без обмежень у часі та просторі. Завдяки такій новітній якості іміджу, сьогодні він є важливим елементом економічного й політичного життя сучасного суспільства.
Інформаційний простір України регламентується й функціонує згідно й відповідно до інформаційної політики й інформаційною безпекою України. Певні зміни відбулися в області телебачення й радіомовлення: зі зміною формату телевізійної сітки й у зв'язку із заміною російських каналів альтернативними українськими каналами.
Верховна Рада України 1 жовтня 2003 року розглянула в першому читанні законопроект "Про внесення змін у Закон України "Про телебачення й радіомовлення" (нова редакція)" [71]. Відповідно до букви закону теле- і радіо ефір українською мовою повинен перевищувати 75% віщання, не менш 50% ефіру повинна займати українська аудіовізуальна продукція. Фільми іноземного виробництва повинні дублюватися українською мовою.
Передісторія появи російських каналів в українському телеефірі йде в перші роки становлення незалежності Української держави. Наприкінці 80-х рр. - у Києві на частотах телеканала "РТР" відрив віщання канал "УТ-2". В 1993 році був прийнятий закон "Про телебачення й радіомовлення", відповідно до якого, іноземним (у тому числі, російським) юридичним і фізичним особам забороняється фінансувати українські телеорганізації в розмірі, що перевищує 30% статутного фонду [63].
Відповідно до статті 8 Закону "Про телебачення й радіо простір" не менш 50% від загального обсягу українського телемовлення повинна становити продукція, виготовлена в Україні. З 1996 року - програми каналу "ОРТ" почали замінятися в Україні продукцією телекомпанії "Інтер". До серпня 1998 року широке поширення в Україні одержали кабельні мережі, в ефірі почалася ретрансляція російських каналів РТР, ГРТ, НТВ, ТВЦ, РЕН-ТВ, у широкополосному форматі передавалися НТВ+, НТВ Спорт, НТВ-Мир кіно.
Часто політика, спрямована на завоювання українського глядача, проводиться як на рівні державних, так і приватних каналів. Наприклад, один із найпопулярніших українських телеканалів - "Інтер" - має ексклюзивне право на ретрансляцію передач ОРТ. Керівництво ОРТ входить до складу засновників каналу, але все-таки не має можливості впливати на редакційну політику.
З кінця літа "Воля-Кабель" вирішила припинити трансляцію російських каналів "Перший канал. Всесвітня мережа" ("ОРТ-міжнародне") і "НТВ-Мир" у мережі аналогового кабельного телебачення, пояснюючи це заниженням Київською держадміністрацією граничних тарифів на послуги кабельного телебачення. На початку серпня "Воля" реорганізувала пакет аналогового віщання "Воля-Кабель" у соціальний пакет, включивши туди канали, ліцензовані Національною радою по телебаченню й радіо простору, і іноземні канали, що не вимагають авторських відрахувань, а російські канали "Перший канал. Всесвітня мережа" й "НТВ-Мир" перевели в комерційний пакет цифрового кабельного телебачення "Воля Премиум ТВ" [63].
До кінця 2003 року з кабельними операторами Києва планується укласти генеральні угоди відповідно до форми типової угоди, затвердженою постійною комісією Київ-ради з питань транспорту й зв'язку.
Президент ТРК "Воля" Сергій Бойко заявив, що "при формуванні міської цінової політики стосовно телевізійних послуг ніхто не враховував ліцензійні відрахування комерційним каналам. Узгодження питання про нові тарифи пропонує фіксовану, а отже, меншу суму оплати. В умовах, коли канали запропонували платити більше авторські відрахування каналу, а тарифи залишилися колишніми, ТРК "Воля" була змушена приступити до відключення каналів, у першу чергу, російських." За словами С.Бойко, "сучасне телебачення, як і всі сучасні технології, не може бути безкоштовним" [63]. Телеканали "НТВ Мир" й "Перший канал Всесвітня мережа" продовжили своє віщання на два місяці на підставі виплати єдиної суми без розрахунку на кожного абонента.
Інформаційний вакуум, що утворився з відключенням російських каналів заповнили нові українські телеканали ТРК "Україна", 5-й канал. Представником регіонального телебачення, що вийшла на загальнодержавний рівень, стала ТРК "Україна" (Донецьк) - найбільша регіональна телекомпанія Донеччини. ТРК "Воля", припиняючи віщання двох російських телеканалів "НТВ" й "ГРТ" (ретрансляція останнього через якийсь час була відновлена) в аналоговому пакеті, пояснювала своє рішення неможливістю вирішити питання про підвищення абонентської плати. 6 жовтня в українському телеефірі припинило ретрансляцію ОРТ-міжнародне, замість в ефірі з'явився РТР-Планета.
Основні аспекти формування й твердження національної інформаційної політики виклав голова Держкомтелерадіо України И.Чиж [63].
У сфері суспільних відносин:
· забезпечення конституційних прав громадян на достовірну, повну й своєчасну інформацію, волю слова й діяльності в інформаційному просторі України, невтручання в зміст і внутрішню організацію інформаційних процесів, крім випадків, відповідно до Конституції України;
· створення розвинутої інформаційно-комунікаційної інфраструктури для створення, збору, обробки, збереження, використання національних інформаційних ресурсів;
· збереження вітчизняного (національного) інформаційного продукту, національно-культурних і духовних цінностей України, створення умов для побудови в Україні розвиненого інформаційного суспільства, зростання значення ЗМІ в українському суспільстві;
· всебічна державна підтримка ЗМІ й забезпечення соціально-правового захисту журналістів, інших творчих працівників, які займаються інформаційною діяльністю, взагалі безумовне, повне й чітке забезпечення вільного функціонування засобів масової інформації; гідна й незворотна інформаційна й національно-культурна самоідентифікація України у світі.
25 вересня в Києві була затверджена Концепція розвитку ринку кабельного телебачення [63]. Основною метою концепції стало створення єдиної загальноміської телеінформаційної системи міста Києва з розрізнених частин комунальної кабельної мережі й мереж приватних кабельних операторів. Концепцією передбачений інфраструктурний підхід у розвитку галузі, який повинен прийти на зміну адміністративному керуванню, а також підписання генеральних угод між кабельними операторами й місцевою владою, які будуть визначати взаємообов'язки сторін.
Інфраструктурний підхід в управлінні сфери кабельного телебачення буде відбуватися на п'ятьох рівнях інфраструктури:
1) загальне керування й фінансування сфери кабельного телебачення, 2) будівництво й функціонування мереж, 3) надання контента, 4) розвиток технологій і виробництва, 5) задоволення соціокультурних потреб споживачів.
Ефективність керування інфраструктурою залежить від:
обліку процесів на всіх рівнях цієї інфраструктури, від цілісності її елементів;
взаємозалежності з іншими міськими інфраструк и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.