На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Теорї походження Київської Рус, її утворення, розвиток впровадження християнства. Характерн риси полтики Ярослава Мудрого. Роздробленсть Київської Рус та її причини. Монгольська навала та її наслдки. Утворення Галицько-Волинського князвства.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: История. Добавлен: 29.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Утворення і розвиток КИЇВСЬКОЇ РУСІ
1.1 Теорії походження Київської Русі
Це одне із найзаплутаніших питаннь у вітчизняній історіографії, що зумовлено відсутністю достатньої джерельної бази, суперечливістю та неоднозначністю відомого історичного матеріалу.
Вперше до питання Русі звернувся літописець Нестор у своїй “Повісті минулих літ” де привів бездоказову легенду про запрошення варягів на Русь. Середньовічні хроністи фундаторами Київської Русі вважали скифів, сарматів, аланів та інших відомих їм народів східної Європи. В сучасній історичній науці існує декілька теорій походження Київської Русі, серед них найпоширенішою є норманьська і антинорманьська.
Норманська теорія. У середині XVIII ст. німецькі історики Г.Байєр та Г.Міллер розробили так звану норманьську теорію. Посилаючись на “Повість минулих літ”, вони стверджували, що державність на землі Київської Русі принесли вихідці із Скандінавії - нормани, які вели активну військову, торгову й політичну діяльність. Нині норманістська теорія втрачає своє наукове значення.
Антинорманська теорія. Започаткував цю теорію у XVIII ст. М.Ломоносов. Антинорманісти стверджують, що:
- східні слов'яни були в змозі самостійно утворити свою державу;
- що державність - це результат тривалого соціально-економічного, політичного, культурного розвитку, тобто вони мали всі необхідні внутрішні передумови;
- державотворчі процеси у східних слов'ян розпочалися ще до появи варягів;
- з'явившись на східнослов'янських землях, варяги переслідували свої власні інтереси: захоплення торговельних шляхів, обкладення даниною місцевого населення і т.п.
Антинорманську теорію підтримували у свій час українські історики: М. Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій та ін.
Компромісна (природно-історична) теорія. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі попередніх теорій визначає, що нормани протягом IX-XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен ререків з Південної Прибалтики). Однак це не вони стали засновниками Київської Русі, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді, держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. Цей процес був складним і тривалим, його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч.VII ст.)
Хозарська теорія. Її автор професор Гарвардського університету О.Пріцак, який виводить коріння Київської держави з Хозарського каганату. На його думку, поляни були не слов'янами а різновидом хозар, а їхня київська гілка - спадкоємницею роду Кия, який заснував Київ у VIII ст. Однак, ця версія не витримує критичної перевірки. Археологічні пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури в Києві зустрічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.
Походження терміна “Русь” Походження цього терміна на сьогодні ще остаточно не з'ясовано. Прихильники норманської теорії вважали , що Русь отримала назву від “ Руотси” - це фінська назва шведів у середині XI ст. Антинорманісти стверджували, що назва “Русь” слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні . На думку істориків Б.Д.Лановика, М.В.Лазаровича, з VII ст. цим терміном називали групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Першими серед східнослов'янського населення стали називати себе русама поляни. Деякі науковці вважають, що поляни перебрали на себе ім'я одного із племен, що проживало уздовж річки Рось. З розширенням Київської Русі, цей етнонім, що став їх самоназвою і поширився на всю територію розселення східнослов'янських племен.
Пізніше, занепадом державності на українських землях скористалися володимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які претендували на культурну спадшину всієї старої Русі, її історію, традициї. Після входження України до скаду Московської держави (к. XVIII ст.) її в офіціальному діловодстві стали називати Малоросією. Впродовж XVIII ст., у добу піднесення Російської імперії, вона остаточно привласнила політичну і культурну спадщину Київської Русі.
Отже, історично склалося, що назва нашої Батьківщини протягом тривалого часу мала дві назви - Русь і Україна.Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилася як національне найменування.
Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається у 1187 р. у Київському літописі в значенні “край”, “земля” і стосувалася середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописах термін “Україна” персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос.
Етапи розвитку Київської Русі. В українській історіографії історія Київської Русі поділяється на три періоди.
Перший - з 882 р. коли на престол сів Олег - до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду (майже 100 років) відбувається значне розширення території Київської Русі, об'єднуються землі і племена Подніпров'я: поляни, древляни, сіверяни. За часів правління Олега, Ігоря і Святослава були приєднані до Русі землі уличів, тиверців, вятичів, Білу Вежу, Тмутаракань.
Другий період - розквіт Київської Русі. Це роки коли при владі знаходилися князі Володимир (980-1015 рр.) і Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Це період найбільшої могутності Київської Русі . Розширювалися кордони держави : приєднані землі волинян, білих хорватів, окремі землі Балтії. Проводяться суттєві внутрішні реформи з метою укріплення і централізації влади. У 988 р. Володимир приймає християнство. Поступово родовий принцип управління змінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Стабілізується державна територія і кордони, удосконалюється державний апарат. Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у зводі законів “Руська правда” (1015 р.)
Третій період - феодальна роздробленість Київської Русі (друга половина XI - перша третина XII ст.) - час правління Ярославовичів та їхніх нащадків. У політичному житті цей період характеризується центробіжними тенденціями. У господарській сфері - пануванням феодальної власності на землю, формуванням великого вотчинного землеволодіння, зростанням продуктивних сил у сільскому господарстві і ремеслі. В XIII ст. влада великого київського князя стала номінальною. З'являється більше півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.
1.2 Утворення держави Київська Русь
Протягом VII-VIII ст. союзи східнослов'янських племен перетворювалися на протодержавні утворення - племенні княжіння, які згодом об'єдналися у державу. До утворення Київської Русі у східних слов'ян існувало 14 великих племінних об'єднань.
Археологічні знахідкі, знайдені в південно-західних районах розселення східних слов'ян, свідчать, що їхня матеріальна культура має багато спільних рис. Тобто в VІІІ ст. на землях полян, древлян, волинян, уличів, тиверців, східних хорватів сформувалася фактично єдина археологічна культура з незначними відмінностями. Вона характеризувалася одинаковим рівнем соціально-економічного розвитку племінних об'єднань, подібними рисами в будівництві житла, виробництві, поховальних обрядах. Така подібність була важливою передумовою створення єдиної східнослов'янської держави із центром у південно-західному регіоні.
Початок створенню у південно-західному регіоні руської держави поклали союзи племен. Одним із найдавніших племінних союзів був дулібський. Політичним центром дулібів було Зимнівське городище, розташоване у верхів'ях Бугу. Однак на початку VII ст. авари розгромили дулібів. За цих умов державотворчий процес у слов'ян очолили поляни.
Велике значення для процесу формування східнослов'янської держави мало заснування Києва наприкінці V - на початку VI ст. Літописна легенда розповідає про заснування Києва братами Києм, Щеком, Хоривом та їхньої сестрою Либіддю. Кий, перший князь полянського союзу племен, побувавши на службі у Візантії, заснував городок Києвець на Нижньому Дунаї, але не зміг там закріпитися і вирушив до Подніпров'я де заклав Київ.
У “Повісті минулих літ” згадується про формування на середину IX ст. трьох державних об'єднань: Куявії (полянські землі із центром у Києві), Славії (ільменські племена із центром у Новгороді) та Артанії (ймовірно, територія північно-східної Русі або Приазов'я). Приблизно одночасне формування державності у полян із центром у Києві та в ільменських слов'ян із центром у Новгороді викликало дискусію навколо питання які саме східнослов'янські землі відіграли провідну роль у процесі утворення Київської Русі - північ (Новгород) чи південь (Київ).
Політика об'єднання земель навколо Києва активно проводилася останніми представниками місцевої київської династії. Нащадками Кия (Києвичів) були, ймовірно, Аскольд і Дір (40-80-ті роки IX ст.), за князювання яких поляни звільнилися від сплати данини хозарам. Внутрішньої стабільності досягла держава за часів Аскольда, який воював з племенами деревлян і уличів, домігся визнання Русі найвпливовішими державами того часу - Хозарським каганатом і Візантією. В результаті вдалих походів на Візантію було укладено вигідні договори, Київська держава утвердилася на узбережжі Чорного моря, яке в деяких джерелах того часу йменувалося Руським морем.
Після походу 860 р. Аскольд здійснив особисте хрещення, а згодом - християнство прийняли представники правлячої верхівки. Саме це, як вважають історики, а також часті воєнні походи викликали невдоволення і виникнення опозиції князю, тобто склалася політична криза, яка привела до двірцевого перевороту, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопив представник династії Рюриковичів - Олег.
На півночі у Славії близько 860 р. на престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика, для якого руські землі були головним об'єктом політичних і економічних інтересів. У 879 р. Рюрик помер, і престол через малолітство його сина Ігоря зайняв регент Олег, ймовірно, родич Рюрика.
У 882 р. Олег здійснив похід на Київ, убив Аскольда й захопив владу. Саме дата цієї події вказує на завершення утворення держави на значній частині території розселення східних слов'ян. Олег жорстоко розправився з населенням Новгорода, яке не бажало приєднуватися до Києва. Об'єднання північної і південної Русі стало основою виникнення загальноруської держави, з центром у Києві.
1.3 Розвиток Київської Русі за часів князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)
Подальше формування держави у східних слов'ян тривало у роки князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава.
Князювання Олега (882 -912 рр.).
Основні внутрішньополітичні заходи Олега :
- створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;
- установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;
- залучив війська підкорених племен до спільних походів;
- вів оборонне будівництво залог на кордонах;
- відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.
Зовнішньополітичні заходи:
- підпорядкував Києву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців, кривичів;
- підкорив північні неслов'янські племена - чудь і мерю;
- здійснив вдалий похід на уличів (885 р.);
- узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси;
- організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря;
- домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.
Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.
Розвиток Київської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.). Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика - Ігор.
Основні внутрішньополітичні заходи:
- прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;
- організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;
- намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).
Зовнішньополітичні заходи :
- протягом трьох років боровся з уличами, зруйнував їхню столицю - Пересічень, але остаточно їх підкорити не зміг;
- поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;
- здійснив два військових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. - укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);
- заволодів містами Закавказзя - Дербентом і Бердаа (943 р.);
- воював проти кочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її).
Широкомасштабні воєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.
Князювання Ольги (945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.
Внутрішня політика :
- запровадила фіксовані норми податків з феодальнозалежного населення ( при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);
- розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;
- заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;
- сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;
- позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.
Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла зовнішньо-політична діяльність Ольги.
Основні зовнішньополітичні заходи :
- намагалася забезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 роках вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладено союзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);
- активізувала відносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводити багатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вона активізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросила священників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962 рр., завершилася невдачею - під загрозою фізичної розправи з боку язичників вони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.
Князювання Святослава (964-972 рр.). Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.
Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді - Володимир, у деревлянській землі - Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї («….бо то є середина землі моєї» - говорив він боярам).
Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.
У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 - 966 рр. він досягає значних успіхів:
- підкорює Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам;
- перемагає хозарських союзників - волзьких булгар та буртасів (мордву);
- завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;
- примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.
Ослаблення та занепад Хозарського каганату мали неоднозначні наслідки: з одного боку - сприяли консолідації східнослов'янських племен у межах Київської Русі ; з іншого - падіння Хозарії відкрило шлях на Русь кочовим народам Сходу, передусім печенігам.
У 968 р. Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послаблення підбурила печенігів до військових дій проти Святослава.
Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.
У 969 р. Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернув собі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Проте візантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав під Доростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов'язання не воювати з Візантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.
Навесні 972 р. , повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.
1.4 Піднесення Київської Русі (кінець X - середина XI ст.)
Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами розгорілася міжусобна боротьба. Молодші брати Олег і Володимир не бажали визнавати єдиновладним верховним князем старшого - Ярополка. До того ж за походженням Володимир був позашлюбним сином Святослава і ключниці Ольги (Малуші).
Вирішивши примусити братів визнати свою зверхність, Ярополк у 977 р. вирушив із військом на Овруч, де правив Олег. Військо Олега було розгромлене, а сам він загинув. Володимир утік у Скандинавію, де найняв дружину і 978 р. повернувся на Русь. Спочатку Володимир захопив Полоцьке князівство, а потім із військом пішов на Київ. Ярополк з Києва втік, а пізніше був убитий варягами, що служили Володимиру, і Володимир зосереджує у своїх руках неподільну владу.
Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.
По-перше, ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен - хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги й Оки; на Заході: Дністра, Карпат, Західної Двіни; на півночі: Чудського, Ладозького, Онезького озер; на півдні: Дону, Росі, Південного Бугу. До її складу входило близько 20 різних земель, племен, серед яких були і слов'янські і угро-фінські, і тюркські.
По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтським племенам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.). Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, які кочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X - у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.
По-третє, поряд із зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою він здійснює ряд реформ:
- адміністративна реформа (близько 988 р.). Влада племінних князів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб - посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. Сепаратизм місцевої верхівки було подолано, в об'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному;
- військова реформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і у зміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.
- релігійна реформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русі потребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницьких головних богів, так зване - шестибожжя, на чолі з Перуном. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів Перуна, як головного бога, а також Даждьбога, Стрибога, Сімаргла, Хорса, Мокош. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося, тому що верховний бог (Перун) не сприймався людьми як володар інших богів: дружинник більш шанував Перуна, коваль - Сварога, Купець - Велеса. Язичництво зжило себе і не відповідало рівню розвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.
Як розповідає „Повість минулих літ”, у 986 р. в Києві з'явилися представники трьох релігій: ісламу, іудаїзму та християнства, і кожен запропонував Володимиру прийняти свою віру. Володимир і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, православного обряду, яке вже мало в державі певні традиції.
На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка. Цей вибір був не випадковим. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав жителі Подніпров'я підтримували досить тісні зв'язки з ними, орієнтація на Візантію значно посилилася з появою торгового шляху „з варяг у греки”. По-друге, серед еліти Київської Русі візантійська модель християнства вже набула поширення, християнами були Аскольд, Ольга, багато християн було серед княжої дружини. По-третє, візантійська модель християнства підтримувала світську владу, що влаштовувала великого князя. По-четверте, православ'я знайомила Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало процес поширення та утвердждення нової релігії.
Окрещення Русі було пов'язане з рядом обставин. Візантійський імператор Василь ІІ у 986 р. попросив князя Володимира придушити заколот земельних магнатів, які виступили проти імператора. Володимир погодився, але висунув вимогу - одруження із сестрою імператора Анною. Хоча це порушувало візантійські традиції (виходити заміж за рівних собі), імператор погодився, але вимагав від Володимира охреститися і запровадити християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, Володимир охрестився, за останніми дослідженнями, у проміжку між січнем і березнем 988 р. у Києві. Після цього він, як і обіцяв, допомагає імператору Візантії військами, але від останнього не отримує згоди на шлюб з царівною Анною. Тоді Володимир іде походом на Крим і захоплює головну житницю Візантійської імперії - Херсонес (Корсунь), що змусило імператора виконати умови угоди: видати заміж за нього Анну, вінчання з якою відбулося у Корсуні у храмі Святих апостолів. А влітку 989 р. він здійснив за допомогою грецького духовенства охрещення киян у водах Дніпра. Як підкреслює О.Д.Бойко, події, пов'язані із запровадженням християнства у 988-990 роках, літописцем спресовані в один - 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала декілька століть.
Прийняття християнства мало значний вплив на подальший розвиток Київської Русі. На думку О.Бойко, це виявилося у тому, що:
1. Християнство сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, як релігія класового суспільства, освячувала владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно стверджувало рівність усіх перед Богом.
2. Православ'я стало надійною основою створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років Х ст. Русь була слабкоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність завдяки військовій силі великокнязівської дружини. Православ'я сприяло централізації держави, утвердженню єдиновладдя київського князя.
3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Воно сприяло налагодженню і розширенню зв'язків з багатьма європейськими державами, про що свідчать тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Щвецією, Римом та іншими державами Західної Європи. Деякі вчені, зокрема О.Д.Бойко, підкреслюють, що Русь була тісніше пов'язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди Рюриковичів. Зокрема, протягом Х-ХІІІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій - 12.
4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населенням Київської Русі. Як відомо, особливістю язичницького світогляду було обожнення природи, воно виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини. Людина отримує свободу вибору поведінки, справедлива розплата чекає у потойбічному світі.
5. Християнство заклало якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяло розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва: поширилася писемність, книжкова справа, освіта, створення шкіл для навчання грамоти боярських дітей тощо.
6. Християнська мораль вплинува на формування руського права, що проявилася в пом'якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.
Хрещення Володимиром Русі не було єдино миттєвим актом. Християнство входило у свідомість і побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські, західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів слов'ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов'янських народів, сприяло формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.
Смерть Володимира (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Його найстарший (прийомний) син Святополк, князь турівський (літописець прозвав його за жорстокість «Окаянним»), бажаючи одноосібно панувати у 1015 р. захопив владу у Києві, убивши своїх зведених братів: Бориса - князя ростовського, Гліба - князя муромського, Святослава - князя древлянського (деякі історики заперечують причетність Святополка до цих подій).
Проти Святополка виступив старший син Володимира Ярослав - князь Новгородський. Розгромивши його у битві під Любечем, Ярослав утвердився на київському престолі (Святополк утік до Польщі). У 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом Хоробрим (тесть Святополка) зайняли Київ (Ярослав утік до Новгорода). Однак, Святополк, позбавлений допомоги поляків, навесні 1019 р. на річці Альті під Переяславом зазнав поразки від свого брата Ярослава, який повернувся до влади в Києві (Святополк утік за кордон і там, перебуваючи то з чехами, то з поляками, незабаром загинув)
Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характерними рисами його політики були :
1. Ярослав свої зусилля, як і його батько, спрямував на посилення єдності і централізації держави, він значно розширив кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030-1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юр'їв над Чудським озером. У 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».
2. У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами. Ярослава називали «тестем Європи». Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод - з дочкою візантійського імператора Костянтина, Ізяслав - з сестрою польського князя Казимира, Святослав - з онукою німецького короля Генріха II, три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів :Анна - за французького Генріха I, Анастасія - за угорського Андрія, а Єлизавета - за норвезького Гаральда.
3. У роки правління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:
- з його іменем пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі - «Руська правда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначив права людини. Ця збірка законів відтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда - 5 гривень;
- Ярослав продовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час у Києві було більш як 400 церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софіївський собор (1037 р.).
Свідченням княжої турботи про церкву стало й те, що у 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну руську церкву в могутній державі, вивести вітчизняну церковну ієрархію з-під контролю Візантії. Іларіон - відомий церковний і політичний діяч, він автор першого давньоруського філософського твору „Слово про Закон і Благодать”. Багато істориків вважають, що він був автором так званого Печерського літопису (1073 р.).
- дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов'язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополіт Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців - претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд з богослов'ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Опановували ораторське мистецтво. Це був перший вітчизняний навчальний заклад, що з'явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;
- за часів князювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русь іноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часів князювання Ярослава його площа зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів видрізнялись і такі міста, як Гадяч, Чернігів, Новгород, Суздаль та інші. Вітчизняні літописи налічують у Київській Русі більше трьохсот міст.
Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління. Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У містах зосереджувалася торгівля. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху „із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;
- відбулися значні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярослава родо-племінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем ХІ ст. Від ХІІ ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади;
- з ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземних авторів.
Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в усіх галузях державного життя Ярослав увійшов в історію з ім'ям „Мудрий”.
Отже, часи князівства Ярослава Мудрого позначалися завершенням будівництва Давньоруської держави, її зміцненням, розвитком економіки, торгівлі, культури.
Правління Ярославичів. По смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) в історії Київської Русі настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго. По суті після смерті Ярослава Мудрого в Київській Русі починається зміна форми правління: одноосібна монархія поступово переростає в монархію федеративну.
Ще при житті Ярослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддав найважливіші землі у руки старших синів. Тобто, був введений новий принцип престолонаслідування, що грунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину - Святославові, Переславщину - Всеволодові, Володимир-Волинський - Ігореві, а Смоленськ - Вячеславові, заповівши їм „не переступати братнього уділу”. Молодші брати Ігор і Вячеслав отримали незначні володіння. Основний задум цього заповіту Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почергово перебував на київському престолі: якщо звільнявся у якійсь землі престол - відбулося пересунення братів вище та ближче за Києва. Головним, за заповітом Ярослава, мав бути старший із братів.
Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився з молодими братами.
Найбільшим клопотом братів Ярославовичів були кочовики. Особливо войовничими серед тюркомовних племен були половці, що прийшли в Причорноморські степи з Прикаспію в першій полині ХІ ст. До руських народів половці вперше підійшли у 1055 р. Того разу переяславський князь Всеволод зумів розійтися з половцями мирно. Однак, ненадавго. Справжня битва відбулася у 1068 р. на річці Альта. Об'єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею. Всеволод побоявся залишатися в Переяславі й подався до Ізяслава в Київ. Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести переросли в повстання, в результаті якого князя Ізяслава було вигнано.
Підтримку він знайшов не у рідних братів, а у польського короля Болеслава ІІ. У 1069 р. Ізяслав за підтримки війська Болеслава знову посідає великокнязівський престол.
Протягом кількох наступних років братерська приязнь нечебто взяла гору над владолюбством. З загальнодержавних подій цих років найпомітнішою була Вишегородська нарада князів 1072 р. Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, епіскопів, ігуменів найбільших монастирів. Вшанувавших святих, князі порадилися і в мирських справах. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів „Правду Ярославовичів”, що разом із статтями Ярослава Мудрого становили „Руську правду”.
Однак, мирна співпраця між Ярославовичами тривала недовго. Боротьба за київський престол разпочалася з новою силою. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав захопив Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів. У 1076 р. під час хірургічної операції помер.
Після цієї трагічної події київським князем став Всеволод. Однак у 1078 р. при підтримці польського війська київський стіл знову (втретє) захопив Ізяслав. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь. Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втянуто не тільки численних родичів, а й зовнішніх ворогів Русі - половців. У братовбивчій війні у серпні 1078 р. Ізяслав був убитий. Повновладним київським володарем став Всеволод.
Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий Всеволод мав завдячувати своєму синові Володимиру (прозваний Мономахом по імені своєї матері - дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха). Як свідчать літописи, сам Всеволод опікувався головним чином духовним життям, а Володимир Мономах, за наказом батька, керував заходами, що потребували застосування військової сили.
Після смерті Всеволода (1093 р.) Мономах, який на той час володів Черніговом, відмовився від київського столу, а запросив на цю посаду сина старшого Ярославовича - Святополка Ізяславовича, адже за принципом старшинства він мав переважні права на Київ. Пізніше Мономах зрікся й Чернігова (на цю посаду заявив про свої права Олег Святославович (син Святослава), погрожуючи новою міжусобною війною). Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах зайняв у 1093 р. Переяслав (його володарь Ростислав загинув), де князював 20 років.
Любецький з'їзд князів (1097 р.). Постійна боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин декількох князів. Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки з братами і племінниками. Йому, зокрема, належала ініциатива організації з'їзду князів у Любечі у 1097 р. На Любецькому з'їзді було схвалено принцип князівської вотчини - тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам. Так, Київ було визнано вотчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславовича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав - Володимиру Всеволодовичу (Мономаху).
Однак рішення Любецького з'їзду не поклали край суперечкам князів. Адже, право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославовичів - Ізяслава, Святослава і Всеволода. Інші князі мали задовольнитися мізерними володіннями.
Князювання Володимира Мономаха в Києві. Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну мету свого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був беззаперечним, тож ніхто не наважувався противитись його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.
Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнародні зв'язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Володимир Мономах помер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.
Після смерті Мономаха на київському столі утвердився його старший син - Мстислав. За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів проти половців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалося активне будівництво.
Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.
1.5 Київська Русь за часів роздробленості (кінець XI - середина XIII ст.). Причини роздробленості
Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII ст. на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. Протягом XII ст. тенденція до розпаду набула прогресуючого характеру. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. збільшилося до 50.
Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Зокрема, О.Бойко виокремлює 5 основних факторів, які спричинили феодальну роздробленість:
1. Велика територія Київської Русі та її етнічна неоднородність. Русь займала значну територію (800 тис. км2), однак великий князь ще не мав достатньо міцного апарату влади, розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, зв'язок та ін.) для ефективного управління такою величезною територією. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла і поліетнічність Київської Русі. Поряд із слов'янами тут проживало понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інших процеси - формування міцного апарату центральної влади та рівень консолідації нових народів і територій, їхнє своєрідне "переварювання".
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала економічна замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості окремих земель Київської Русі. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI ст. - у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагоро и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.