На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Дослдження проблеми вйськовополонених в роки Другої свтової вйни, зокрема на територї України. Вд краю до краю Україна була вкрита мережею концтаборв для вйськовополонених, гетто таборв для цивльного населення. Концтабори у Нмеччин.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: История. Добавлен: 09.02.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Участь вінничан в Русі Опору.
План:

1. Вступ
2. Концентраційні табори на території України
3. Українці у нацистських таборах смерті
4. Висновок
5. Література
Вступ

У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб'язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, головним стало все - страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Війна спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім'ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона - у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона - у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Для нас війна - вічно у незгасній пам'яті. Адже пам'ять - частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам'ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення й відданості, мужності і непокори.
Зараз, коли годинник історії відраховує перші роки двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни. Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас завтра.
Тому, оглядаючи більш ніж півстолітній шлях, пройдений нашим народом після вікопомного 1945-го, ми як ніколи зримо і всеосяжно сприймаємо не затьмарену роками та подіями панораму Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні, що стала символом незламності народного духу, яскравою зіркою на небосхилі кривавого, драматичного і героїчного століття. Ось чому народи світу, всі чесні люди Землі схиляють свої голови, вшановуючи пам'ять полеглих і віддаючи належне живим учасникам цієї, тепер вже далекої, війни, які ратним подвигом своїм і самовідданою працею забезпечили Велику Перемогу.
Полум'я другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. У вир війни було втягнуто 61 державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала більше 50 мільйонів життів.
Як і в роки першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанні 22 червня 1941 р. на її землю впали перші німецькі бомби. Водночас гітлерівські дивізії вдерлися на нашу територію, плюндруючи все на своєму шляху. Бійці чинили героїчний опір, але перевага була на боці ворога. Розрахунок нацистського керівництва робився на те, щоб, скориставшись раптовістю агресії, жорстокістю, тотальними методами ведення війни, звірячим ставленням до мирного населення, зламати волю і здатність нашої армії та народу протистояти сталевій армаді вермахту, чинити опір „вищій расі”. Але гітлерівці жорстоко прорахувалися. Ворог зустрівся з масовим героїзмом народу.
Смерч війни двічі пройшовся по нашій землі - в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення. Понад 40 місяців - з червня 1941-го по жовтень 1944-го - палахкотіла на українській землі Велика Вітчизняна війна. Невимовно тяжких втрат зазнав українській народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам. На бій йшли мобілізовані і добровольці чоловіки і жінки, робітники і селяни, комуністи і безпартійні, атеїсти і віруючі, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі встали всі, навіть діти „ворогів народу”, молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в'язні сталінських таборів.
Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах! Пам'ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов'язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом „Барбаросса” 80% населення західних областей СРСР підлягали знищенню, а решта 20% мали стати робочою худобою.
У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу - одну на всіх. Багато хто загинув. На вівтар Перемоги Україна поклала мільйони людських життів. Їх імена вкарбовано у вічність. Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Всіляка турбота про них, постійна увага до рятівників Вітчизни та світової цивілізації - святий обов'язок і справа честі держави, суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. На жаль, сьогодні багато хто з ветеранів війни лишається наодинці зі своїми проблемами. А шкода. Турбота про них - не примха, а життєва необхідність, і це повинні розуміти всі.
Події другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Батьківщини, своїх осель і родин. Наш громадянський обов'язок - увічнити пам'ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії. Про це створено тисячі книг , кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого - у народній пам'яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім'я Перемоги. Ця пам'ять незгасна. - вона у наших серцях.
У цій роботі я спробувала дослідити проблему військовополонених в роки Другої світової війни, які десятками, а то і сотнями тисяч потрапляли до рук ворога. Рядові бійці і офіцери ставали жертвами військової некомпетентності та волюнтаризму. В концтаборах радянські військовополонені піддавалися витонченим знущанням, їх морили голодом і холодом, непосильною працею. В роботі є документальні свідчення жителів М. Вінниці, чиї батьки та діди пережили воєнне лихоліття.
Концентраційні табори на території України.
Діти щебечуть.Сивіє м'ята,
Сивіє м'ята, синя трава.
Скільки убито і розіп'ято,-
Знає земля, як стара вдова. А. Малишко

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. Так ведеться споконвіку. Долі тих, кого війна розчавила своїми вогняними колесами, поділив по суті, весь кістяк кадрової армії Збройних сил Радянського Союзу. Під гусеницями німецьких танків гинули роти й батальйони, в оточенні і в полоні опинялися цілі дивізії, корпуси й армії... Якщо в оборонних боях першого воєнного півріччя полягли сотні тисяч, то кількість тих, хто незабаром міг позаздрити їм, - військовополонених, була набагато більшою й становила мільйони чоловік.
Розгубленим, беззбройним, часто-густо контуженим і пораненим людям переможці одразу ж давали зрозуміти: „Ви ніхто! Ваше життя віднині нічого не варте”. Й усвідомлення цього не залишало тих, хто потрапляв у німецький зашморг, уже ніколи.
Від краю до краю Україна була вкрита мережею концтаборів для військовополонених, гетто і таборів для цивільного населення. В Україні діяли 106 таборів смерті для військовополонених. Доля воїнів, які опинилися в полоні, стала трагедією величезного масштабу. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював:”...будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується”.
Від перших хвилин полонених нещадно били, аби поставити їх у принизливе, безправне становище, розтоптати людську гідність, позбавити сили волі до опору. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували „ для потреб німецької армії”. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, „харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами”, їх годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали навіть без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування. Як правило, полонених, вишикувавши у нескінченні колони, примушували здійснювати піші марші по 50-60 км. на добу. Такі виснажливі переходи міг винести не кожний. В архіві зберігся звіт німецьких унтер-офіцерів Хельцля й Ціммерера від 12 жовтня 1941 р. про „транспортування” 4200 військовополонених, захоплених під Мелітополем. Перед початком маршу кожен отримав по четвертинці буханця хліба. Пити нічого в дорогу не дали. За весь день не зустріли жодного колодязя. Через 20 км шляху почалися перші протести серед полонених. Дехто з них не міг далі йти через фізичну слабкість та поранені ноги. Лише застосування сили примусило рушити цих людей далі. Через 35 км вони сотнями падали край дороги. Не діяла навіть погроза розстрілу. З сутінками обурення серед полонених сягнуло такої сили, що подальше просування відбувалося дуже повільно і з великими труднощами. Кому пощастило дістатися табору, були зовсім виснажені й нездатні наступного дня підвестися. Хто не мав сили рухатися в колоні, тих охорона вбивала. Це правило не знало винятку. Про кількість тих, хто ставав жертвою„пострілу милосердя”, можна судити з такого прикладу: під час руху п'ятитисячної колони військовополонених з с. Степанівна Луганської області ( відстань 45 км. ) охорона вбила 150 чоловік.1
Чергові страхітливі випробування починалися з прибуттям до таборів військовополонених. Вони були пов'язані зі смертельно небезпечною для багатьох процедурою: виявленням неблагонадійних - невід'ємною складовою ідеологічного фону війни Німеччини з СРСР. На кожного в'язня заводилася облікова картка з відповідним номером.
Цей же номер, як тавро, великими цифрами ставили на руці вище кисті хімічною фарбою. Крім того, на спині шинелі чи гімнастерки ставився надпис такою ж фарбою „КГФ” („Крісгесгефангенс”-„військовополонений”).У великих таборах військовополонених розподіляли за національною ознакою на полки та батальйони.
________________________________________________________
1.Безсмертя-Книга пам'яті України 1941-1945: Науково-публіцистичне видання/ Гол. редколегії І. О. Герасимов. К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга пам'яті України”,2000, арк. 196.
Та головною метою табірних спецслужб було виявлення політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по різному. Часто не годували по 4-5 діб. Потім приходив комендант з перекладачем, попереджав: „Доки не викажете всіх комуністів, комісарів, особистів, євреїв, їжу ніхто не отримає”. Така прямолінійність не завжди була ефективною. Частіше доводилося вдаватися до послуг „стукачів”, яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей з нестійкими принципами і переконаннями, які підлещувалися до німців, формувалась і табірна поліція. Її використовували для дотримання порядку серед полонених у межах табору.
Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, „Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у ”Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах - більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському - 25 тисяч. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених, найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори на вул.. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво - Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Більшу частину полонених, які перебували в них, складали солдати і офіцери військ Південно - Західного фронту, в основному українці, хоча серед них були і росіяни, білоруси, євреї та представники інших національностей.
Багато років стосовно одних з найстрашніших - Дарницьких концтаборів - в науковому обігу з книги в книгу переходить цифра загиблих там - 69 тис. чоловік. Насправді йдеться, як свідчать архівні дані, лише про два з цих таборів. Один з них був розташований посеред лісу, на околиці Дарниці, між автомобільним шосе і залізницею. Довжина його була 1.5 км, ширина близько 1 км. За полотном залізниці в 1943 р. після визволення цих місць від загарбників співробітниками Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів німецько - фашистських окупантів було знайдено чотири ями. Земля в них осіла. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченням місцевих жителів - виключно полоненими, причому, здебільшого українцями. Під час паталого-медичної експертизи знайдених трупів в їхніх шлунках не було виявлено жодних ознак їжі. Тобто, всі жертви померли голодною смертю.1
Другий табір був розташований на місці колишнього авторемонтного заводу. В цьому таборі була „лікарня” для військовополонених. Хворі і поранені, за свідченнями вцілілих очевидців, лежали з пов'язками, крізь які просочувався гній, в ранах заводилися хробаки. За територією цього табору було знайдено п'ять рядів могил, а далі - ями розміром 6 на 3 м. Всі вони були заповнені трупами. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах, то виходить, що на території лісу біля великого табору у знайдених ямах були останки 11 тис. полонених; на кладовищі і поблизу нього - близько 40 тис.;в інших місцях навколо цих двох таборів - 17 тисяч. Усього - близько 68 тис. трупів. А крім цих двох таборів були ще два, в яких загинуло, за неповними даними, понад 60 тис. чоловік. Отже, в Дарницьких таборах загинуло від хвороб, екзекуцій, голоду і холоду близько 130 тис. радянських військовополонених.2
Таким же страхітливим був концтабір у Києві на вул.. Керосинній. Цей табір - страшний символ нелюдського ставлення фашистських окупантів до полонених. Недарма саме його відвідали у вересні 1941 р. глава каральних органів Німеччини Г. Гіммлер і гауляйтер України Е. Кох, щоб на власні очі пересвідчитись, як виконуються інші директиви по нищенню народів окупованих земель, у тому числі і України.
Продовжуючи цю складну і болючу тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру і долі військовополонених. Бабин Яр - це трагедія і єврейського народу, представників якого розстріляно понад 150 тис., і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих сягає 200 тис. чоловік, включаючи і військовополонених. Про долю останніх слід сказати, що крім згаданих вище близько 3 тис. військовополонених з концтабору по вул. Керосинній, у Бабиному Яру, в цьому страшному місці, знищено ще десятки тисяч військовополонених Червоної армії.
_______________________________________________________
1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті України”, 2000,арк.198.
2Там само, арк.198.
Не менш зловісну славу серед жителів Києва мав табір військовополонених, розташований на вул.. Інститутській, 5. Там перебувало кілька тисяч військовополонених, які працювали на відбудовних роботах у місті. Навіть тих полонених, які працювали на окупантів, останні не вважали за потрібне годувати належним чином. Через недоїдання і хвороби смертність була надзвичайно високою. Трупи померлих закопували тут же у дворі.
Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували у спеціальних таборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організацій підпілля, саботажу. Воїни Червоної армії в своїй більшості тримали себе, як справжні патріоти своєї Вітчизни. І смерть вони теж зустрічали, як і належить справжнім солдатам. В цьому зв'язку не можна не сказати про героїчну поведінку перед розстрілом 100 українських моряків - військовополонених. 10 січня 1942 р. їх гнали колоною біля Сінного базару до місця розстрілу в тридцятиградусний мороз. Вони йшли по снігу босоніж, руки у кожного скуті ланцюгами. Йшли впевнено і співали пісню „Раскинулось море широко”.1
Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював в'язнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.
Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво - Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли. Поранених німці об'єднали з полоненими і утворили там табір.
_____________________________________________________________________________________________
1Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.
За приблизними підрахунками, бо точно це встановити, на жаль, неможливо, на Київщині мученицьку смерть прийняли близько 250 тис. військовополонених, переважно українців.
На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумно - відомими своїми жорстокими умовами були, крім Дарницького і Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), „Цитадель”(у Львові), Володимир - Волинський(Волинська область), „Уманська яма” (Черкаська область), „Хорольська яма” (на Полтавщині), Рава - Руський (Львівська область), „Гросс - лазарет” у Славуті (Хмельницька область). Під стаціонарні табори використовувались перші - ліпші приміщення, навіть поле просто неба, обнесене кількома рядами колючого дроту, через який пропускався електричний струм високої напруги.
Влітку 1941р. у с. Богунія поблизу Житомира створено табір військовополонених, де зібрано до 100 тис. червоноармійців і командирів. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам'яних будівлях, більшість поділила долю диких тварин. Через велику скупченість люди не в змозі були не тільки лежати, а й стояти. Сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу ніде - так і вмирали, звалюючись один на одного.
Та остаточно добити невільників, які все ще чіплялися за життя, мав такий безвідмовний метод, взятий на озброєння фашистськими катами, як голодомор.
Коли до того чи іншого табору прибувала чергова партія бранців, їх не годували по кілька днів, іноді тиждень, аби знесилити фізично, зламати морально. Голод здатний був приборкати будь - який протест. В той же час харчування було єдиною надією в'язнів на виживання. Але що це було за „харчування”!
Табірна „хроніка” пригадує такі „вишукані” обідні меню. Після тривалого, до тижня, голодування людям видали качани капусти, буряк, кукурудзу і просо, все у сирому вигляді, за такою нормою: одна капустина - на 20 чоловік, один буряк і один качан кукурудзи - на 6 чоловік. а ще іноді видавали „хліб”, випечений спеціально для військовополонених, називався „руський”: 50% житніх висівок, 20% буряка,, 20% целюлози, 10% соломи. Після таких „обідів” у місцях розташування таборів, уздовж шляхів, де проходили колони полонених, не залишалося ні трави, ні листя на деревах. Все, як свідчать очевидці, поїдали жертви фашистського голодомору. На грунті голодувань люди божеволіли, вдавалися до трупоїдства, щуроїдства.
Катюги не залишали приреченим жодних шансів на виживання. Відбувались жахливі сцени німецьких звірств. У жовтні 1941 р. через Вінницю рухалася велика колона військовополонених. Населенню стало це відомо напередодні. І кожна сім'я вважала своїм обов'язком нагодувати бідолах. Уздовж Немирівського шосе стояли вози з провізією, хлібом, фруктами тощо, жінки з горщиками і каганцями готової їжі. Чекання було досить довгим, а день - спекотним. Та ось колона почала наближатися. Раптом конвой кинувся розганяти людей, розкидати їжу, топтати її ногами. Військовополонені, побачивши їжу, прорвали конвойне оточення і тут начальник конвою надав наказ стріляти.1 У наведеному випадку німецька охорона стріляла по полонених. Але часто фашисти нещадно карали населення за прояв людяності, та навіть смертельна небезпека не зупиняла патріотично настроєне населення. І якщо у страшні роки фашистського полону комусь із бранців щастило вижити, то цим вони могли завдячувати передусім українському населенню, особливо жінкам, які намагалися врятувати кожного. Нещасних атакували міріади паразитів - справжніх господарів убогих табірних приміщень . Воші, клопи, блохи добивали у прямому розумінні цього слова, невільників . Як тільки сіріло , змучені за ніч люди бралися бити вошей , особистого ворога кожного . І навіть у вечірній час поблизу мізерного електричного ліхтарика юрмилися десятки людей, які займалися все тим же .Адже по три-чотири місяці не було змоги помитися, продензифікувати одяг. Отже, німецькими властями штучно створювалися умови для поширення смертоносних пошесних хвороб. Уже з вересня 1941 р. у таборах почалися масові шлункові захворювання, переважно дизентерія . А з жовтня набрала обертів епідемія висипного тифу. Люди вимирали цілими бараками. І не дивно: лікарі з військовополонених не мали ні медикаментів, ні інструментів , а німецькі ескулапи , якщо й приходили, то тримаючи у руках довгу жердину , ближче котрої полонений, хто б він не був , не міг підходити . Німецькі власті навмисно викликали епідемічні захворювання , добиваючись їхнього поширення, бо хворі на пошесні хвороби перебували разом із здоровими. Через тісноту й скупченість це викликало масове зараження людей.
Зима 1941-1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених . Союзником фашистських нелюдів став не тільки голод та хвороби, а й холоди, оскільки приміщення таборів не опалювалися.
_________________________________________________________________________________________
1ЦДАГО України, ф.166, оп. 3, спр.246, арк.30.
Протягом усієї війни відбувалося переміщення величезних мас військовополонених з оперативних районів в глибокий тил . Передача військовополонених здійснювалася у пересильних(етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли в постійно діючі табори для рядового й сержантського складу, так звані шталаги, і для офіцерів - офлаги .
Табірні умови, спрямовані лише на те, щоб вигубити якомога більше в'язнів, зламати морально тих, кому пощастить вижити, здавалося б, геть виключали будь-який опір мучителям. Німецька табірна адміністрація попервах відкидала саму можливість організованої боротьби, окремі стихійні спалахи незадоволення негайно й жорстоко придушувалися силою зброї. І все ж, незважаючи на неймовірно важкі умови й заходи адміністрації на роз'єднання бранців за національною, службовою та іншими ознаками, на планове перемішування і перетрушування контингенту, у таборах знаходилися сильні, мужні люди, котрі потай вивчали, добирали і гуртували не занепалих духом. Групи табірного опору проводили антифашистську „пропаганду пошепки”, аби піднести бойовий настрій в'язнів, вистежували й знищували зрадників, встановлювали зв'язки з місцевим підпіллям. Ставилися дві основні мети: по-перше, підтримати й допомогти вижити близьким за настроями і духом „ товаришам по нещастю” і, по-друге, готувати й здійснювати втечі полонених на волю, до партизанів.
Роботу патріотів ускладнював обмаль часу для вивчення людей. За найменшої підозри німці негайно змінювали весь склад табору, оновлювали охорону. В багатьох випадках службі вдавалося вкоренити у середовище полонених своїх агентів-провокаторів і здійснювати арешти.
Найбільше шансів на успіх давали втечі з „робочих команд” поза таборами. Хоч „Пам'ятка для охорони робочих команд з російських військовополонених” вимагала за найменшої підозри стріляти „без попередження”, все ж люди йшли на смертельний ризик. Досить поширеними були втечі під час транспортування в поїздах. Сміливці, розібравши підлогу в теплушці, викидалися вночі на полотно залізниці між рейками.
Набагато складніше було організувати втечу безпосередньо із стаціонарного табору військовополонених. А проте підпілля, де воно було, розробляло плани втеч і навіть повстань. Часто такі наміри були нереальними, іноді навіть фантастичними, але це підтримувало душевні сили в'язнів, надії на кращу долю.
Доля Блеснюка Олексія Михайловича, який народився в 1935 р. в м. Вінниці та бачив війну на власні очі у маленькому сердечку закарбувала все, чим він поділився сьогодні із нами.
Батьку Олексія Михайловича, Михайлу Андрійовичу теж вдалося втекти із концентраційного табору, що знаходився на території України. До війни він був шофером, це була дуже привілейована професія, адже в ті часи і машин було ще дуже мало, і керувати ними вміли лише одиниці. Мати, єврейка, не працювала, але це й не потрібно було, бо і на батькову зарплату жили дуже добре. Отож, із раннього дитинства у Олексія Михайловича залишилися лише найприємніші спогади: сімейні походи до кінотеатрів, ігри з друзями (де він, чомусь, завжди був найменшеньким) . У ті часи Вінниця - рідне місто оповідача - скидалася швидше на маленьке село, сусіди на одній вулиці були взагалі як за родичів, жили там і євреї, і українці, і росіяни, і хто не є, але ніхто не зважав на національність. До війни люди і не знали, що це таке, і як так може бути.
У 1939 році розпочалася Фінська кампанія і батька як водія забрали на війну. Повернувся Михайло Андрійович цілим та неушкодженим.
Трохи пізніше розпочалася кампанія по радянізації західних областей України і батька знову забрали до армії. Цього разу він працював водієм на машині швидкої допомоги. Слава Богу і цього разу минулося - повернувся живим і неушкодженим, привіз багаті трофеї : фуражки, сувої тканин, та туфельки маленькому сину, які той не хотів знімати навіть на ніч! У сім'ї народився ще один син і, здавалося, нічого не передвіщало біду, але ... Розпочався наступ гітлерівських військ і на Радянський Союз. Це був 1941 рік, батька забрали практично зразу, а сім'я опинилася в окупації. У місті розпочалося таке, що страшно навіть згадувати: бомбардування, розстріли. Люди намагалися покинути місто, врятуватися. Потяги, що йшли на схід брали часто приступами, застрибували, хапаючись за поручні, мов за останню надію, бо це дійсно було так...А одного разу німці, знаючи, що у вагонах люди, відкрили вогонь по потягу. Потяг повернувся назад до Вінницького вокзалу, а от люди звідти уже не вийшли: їх виносили мертвими.
У місті розташувалась і колоніальна адміністрація, і органи гестапо у приміщенні сьогоднішньої тюрми, прибули також і поліцаї, ті, хто пізніше втілить у життя усі найстрашніші вироки, своїми руками вчинить масові акції геноциду над ні в чому не повинним народом, конвойний полк зайняли мадяри.
А ситуація ставала все гіршою і гіршою, особливо із харчуванням. Якщо колись і перепадала яка бараболька, то її взагалі не чистили, боячись втратити хоч лусочку. Матері доводилось продавати усе, що батько привіз із Польщі, щоб прохарчуватись, а діти все одно бігали голодні. І от одного разу до конвойного полку привезли цілий фургон білого запашного хліба. Їм, голодним, здавалося тоді, що вони відчувають навіть його запах, сидячи недалечко у бур'янах. Тоді солдат, що розвантажував фургон, запримітив їх і їхні голодні очі і зажбурнув цілу буханку хліба аж ген у городи! Вони розірвали її порівну і їли так жадібно, наче нічого смачнішого не було у цілому світі. Правда і солдатові тоді перепало добряче за таку сваволю від начальства.
А між тим по місту ширились чутки, що євреїв вихоплюють із будинків, на вулицях, садять у машини і ті вже більше ніколи не повертаються. Говорили і про те, що скоро доберуться до кожного.
Одного разу, взимку, уже 1942 року, почули стукіт у вікно. Злякались дуже сильно, бо п'яні солдати, які вдиралися до хат і робили усе, чого б їм тільки заманулося, стали на той час уже звичним явищем. Але то повернувся батько, замучений, зморений. Того вечора ми почули від нього таку історію: „Працюючи при штабі, доля закинула мене під Київ, де жорстокі бої велися у Голосіївських лісах. Наші війська уже не могли без їжі і мені наказали привезти хліб. Я їхав на своїй вантажівці, коли прямо переді мною вибухнув снаряд, напали озброєні німецькі вояки, ...так я потрапив у полон. Разом із тисячами знедолених катувався у казармах. Так нас протримали тиждень у тісноті і духоті, перш ніж дали пару ковтків води. Ми стали відчувати, що сили нас покидають, а можливості вибратись не видавалось ніякої. І ось тоді стали приходити і забирати тих, хто вмів щось робити - столярів, теслярів та ін. Я відсиджувався, а потім раптом зрозумів, що потрібно негайно рятуватись, і будь-яким шляхом вийти. Тож одного разу я теж зробив крок вперед і мене вивели, дали роботу - мити машини (звісно, якби вони знали, що я вмію водити, то ніколи б такого не вчинили).Минув час, я сумлінно працював і скоро здружився із начальником того гаража, де я і жив і працював. І от одного разу я вмовив його допомогти мені із документами, без яких я б і на кілометр не втік. Той надрукував мені якусь розписку, і я пішов додому через міста і села пішки. Аж ось дістався!”
У Вінниці батько відразу влаштувався на роботу, стало трохи легше.
Аж ось влітку того ж року у місті з'явилась афіша про те, що усі євреї такого-то числа у такий то час мають зібратися на площі Дзержинського. Михайло Андрійович добре розумів, до чого все це, тому заборонив своїм родичам іти, а домовився із сусідом, віддавши йому все цінне, що ще було в домі, що той заховає їх у своєму підвалі. Бабуся, мати, маленький братик і семилітній Олексій просиділи у своїй холодній вогкій схованці під всіляким мотлохом до самого вечора. Та нічого не сталося і всі, хто пішли на площу Дзержинського, залишилися живими і здоровими, лише печатку у паспорти отримали. Та це був стратегічний хід окупаційної влади, шкода, що мало хто це зрозумів. І коли подібна афіша з'явилася знову, пішли всі. Лише Олексій залишився якимось дивом, а яким? Того він і сам уже не пам'ятає. Мати... Мати пішла і більше уже ніколи не повернулася. Усіх їх розстріляли за парком(тепер парк ім. М. Горького) поліцаї. Люди давали гроші, золото, все, що було, тільки б залишитись живому, а ті брали і вирок все ж приводили в дію. Ця чутка холодним вітром пронеслась над містом, сльозами вилилась у серце, та й на всю нелегку долю оповідача. Опустилася темрява, іти було нікуди(навіть до хати уже не можна було повертатись), а він все стояв біля паркану і плакав, чекав, сам не знаючи чого. І тут з'явився батько! Як він дочекався його? Яка сила втримала його тут аж до самого пізнього вечора? Невідомо. Але низький уклін тій силі!
В цій роботі я вивчаю становище військовополонених, а питання голокосту є темою окремого історичного дослідження.
Із того моменту розпочнеться нелегка доля поневірянь по різним містам і селам батька і сина, їх сила була лише у тому, що вони були разом, трималися, боролися за життя до останнього, навіть коли здавалось, що сил боротись уже давно немає.
Батько влаштовувався на роботу де міг, переходили з місця на місце дуже часто, а одного разу затримались надовго у селі Жорнищі Іллінецького району, де батько зустрів Варвару Вікторівну Вольську, майбутню мачуху Олексія Михайловича. Вона була людиною власною, суворою, тому материнської ласки Олексій Михайлович так і не знав у своєму житті. ”Жили ми дуже скрутно, голодно, усе, що було - з власного клаптика землі, тай того на один зуб вистачало” - згадує Олексій Михайлович. Це був 1943 рік.
А за ним прийде уже майже переможний 1944=й. Почалося звільнення Вінниччини, а Іллінець був могутнім партизанським центром, вони перебралися туди. Батько знову влаштувався шофером(до речі, ось так за кермом він і помре у 1967 році від астми, дасться взнаки звичайно, і підірване в роки війни здоров'я), а Олексій пішов до школи. Потроху життя нормалізується, та хіба можна буде назвати це життям?!
Усе їхнє дитинство, молодість і юність були понівечені, найкращий цвіт життя потоптаний. Вони не знали ласки своїх матерів, турботи батьків...Лише біль та печаль і лише одне запитання: „За що?”. Чим завинили ці люди? Тим, що народились певної національності? Чи тим , що мирно і спокійно працювали на своїй землі, чесно заробляючи на хліб? Хто дасть відповіді на ці запитання? Хто загоїть їх бездонні рани? Бо навіть час не в змозі цього зробити. Туга за матір'ю ще ні на хвилину за все життя не покидала героя нашої історії - Блеснюка Олексія Михайловича, та сходити на місце їх страти він досі не може, бо це як висипати солі на таку болючу рану.
Таким чином, шляхи на волю бранцям фашистських таборів смерті були рясно политі кров'ю і їхньою, і тих, хто ставав їм на допомогу.
Об'єктивно доля радянських військовополонених була наперед визначена ідеологічною доктриною війни, що в принципі виключала сприятливе ставлення до солдатів та офіцерів армій противника. Дії гітлерівського уряду були кричущим порушенням міжнародного права, положень загальновизнаних Гаазької та Женевської конвенцій, які вимагали поводитись з військовополоненими гуманно.
У цій вельми драматичній ситуації мав місце ще й фактор суб'єктивний, який украй ускладнював жахливе становище невільників фашизму і водночас давав можливість нацистським військовим злочинцям чіплятися за нього як за „алібі”. Справа в тому, що з самого початку війни з Німеччиною виявилося, що сотні тисяч, а незабаром і мільйони радянських військовополонених перебувають поза законом, причому як з німецького, так і з радянського боків.
Сталін, виходячи знов-таки з ідеологічних міркувань, відмовився від підписання міжнародних угод щодо прав військовополонених, вважаючи, що військовослужбовці Червоної армії не можуть здаватися на ласку переможця. В разі загрози полону вони повинні заподіяти собі смерть (принаймні ця вимога висувалася до командного складу). Навіть у військовій присязі в заключному абзаці наголошувалося : „Якщо ж через злонавмисний намір я порушу цю мою урочисту присягу, то нехай я зазнаю суворої кари , загальної ненависті й презирства трудящих (поняття „ злонавмисний намір” можна було тлумачити як завгодно ).
В обстановці поразок на фронті у 1941-1942 рр. і розвалу кадрової армії Сталін не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців Червоної армії, які потрапили в полон, зрадниками. У серпні 1941 р. було навіть видано безпрецедентно жорстокий наказ № 270, у якому трагедія Червоної армії пояснювалася боягузтвом та злонавмисним дезертирством комскладу, тобто наслідки видавалися за причини. Наказ, який залишався таємним аж до 1988 р., вимагав розстрілювати на місці винних командирів, репресовувати їхні сім'ї і т. ін. І хоча в повному обсязі, на щастя, він не виконувався, дух його витав постійно.
Саме з ініціативи Сталіна поняття „військовополонений” стало наче синонімом таких страшних ярликів, як „шпигун”, „зрадник”, „ворог народу”. І це при тому, що багато полонених мужньо й несхитно поводилися у полоні, а діставши свободу, влилися у лави Збройних сил, брали активну участь у визволенні від фашистів країн Європи. До 1 квітня 1944 р. до Червоної армії на території України було призвано 142 тис. колишніх військовополонених і оточенців, яких під час окупації переховувало населення.
Майже кожна родина нашого багатостраждального народу має історію, про яку воліла б не згадувати, та чи зможе? Чи зможемо всі ми забути той жах пережитих років війни, окупаційного режиму? Напевне, ні...Тож нехай у наших душах живе не лише горе, а й свята пам'ять про тих, хто більш за все на світі хотіли б бачити нас, живих, усміхненими.
Підсумовуючи ці трагічні сторінки нашої історії часів Великої Вітчизняної війни стосовно тих, про кого десятки років проводилася політика замовчування, слід зазначити, що і нині ми не можемо поставити крапку на цій жахливій статистиці. Багато документів втрачено. В цілому, в полон потрапило близько 6,2 млн. радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн. чоловік.
Українці - у нацистських таборах смерті.

Ми чоло доземно схилим
Перед рицарем - бійцем,
Над священними могилами
Клятву вірності складем.
М. Рильський У роки Другої світової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в'язниця.1 Картина табору - сторожові вишки, ворота із зловісним написом „Кожному - своє”, труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, - невід'ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.
Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні... Однак усі вони служили одній меті - винищенню народів Європи, перш за все слов'янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали „унтерменшами”, представниками „нижчої раси”. З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.2
Німеччина була величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до радянських полонених, більшість яких потрапила до їх рук у перший рік війни, що так трагічно складалася для нашо и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.