Здесь можно найти учебные материалы, которые помогут вам в написании курсовых работ, дипломов, контрольных работ и рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.
Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение оригинальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения оригинальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, РУКОНТЕКСТ, etxt.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии так, что на внешний вид, файл с повышенной оригинальностью не отличается от исходного.
Результат поиска
Наименование:
Реферат Литовсько-польська держава та Україна в її склад. Знищення державного суверентету. Денацоналзаця України. деал нацонально-державного вдродження й українознавство. Кирило-Мефодївське братство, його розгром. Дух нацональної самосвдомост.
Информация:
Тип работы: Реферат.
Предмет: География.
Добавлен: 19.10.2008.
Год: 2008.
Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%
Описание (план):
Наступний етап розвитку українознавства -- це XV-XVIII століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім виборює державну незалежність, але тратить її і стає колонією російської імперії.
Прикметно, що й на цьому етапі, як і в давньоруський період, одним із складників українознавства стають праці зарубіжних авторів: істориків, політиків, воєначальників. До того ж ті праці і кількісно, і -- головне -- якісно є явищами високого ґатунку: з одного боку -- тому, що висвітлюють розвиток у повному розумінні української держави її національно-визвольн боротьбу за незалежність, суверенну внутрішню і зовнішню політику, культуру, освіту; а з іншого боку -- тому, що авторами праць є свідки чи й учасники подій, професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецьких, англійських, шведських, російських, турецьких, литовських державців, дипломатів, воєначальників, істориків, письменників, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не те що повної, а й наближеної до повноти наукової бібліографії, і не лише зарубіжного, а й вітчизняного українознавства, і причини того закорінені якраз в умовах української дійсності XIV-XVIII століть.
Маємо на увазі, що спроби Данила Галицького повернути всі частини Київської Русі в лоно однієї держави не увінчалися успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські завойовники, а згодом трагічну долю українців окреслювали ближні сусіди: з середини XIV століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV століття турецькі та російські державці важать і на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року майже всією Волинню заволоділа Литва, Галичиною -- Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тільки територіальних анексій, державної підлеглості Росії, а й соціальної, національної неволі, що мала призвести до релігійної, мовної, духовної, культурної асиміляції та, як підсумок, зникнення України з міжнародної арени як національно-державно о суверена.
Адекватним долі української нації, держави, культури, релігії виявляється й українознавство.
Його наймогутнішим документально-науков м чинником постає, як і в час Київської Русі, літописна історіографія та історіософія. Літописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки -- це, до речі, і красномовне продовження великої традиції, але найголовніше, що на новому етапі саме літописи стали найбільш оперативною, активно впливаючою на сучасників, аналітично-синтезуюч ю риси буття і свідомості народу формою. Не випадково, що й літературно-наукова «Історія Русів» на початку XIX століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.
Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релігійного, літературного та літературно-історіог афічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та його послідовників у Львові, Перемишлі, Самборі, Луцьку, Коломиї, Кам'янці-Подільськом , Києві до авторів «Дніпрової камені» І. Домбровськог та «Роксоланії» С. Кленовича), а пізніше наукові праці педагогів Києво-Могилянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля і Федорова, вчених, письменників, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. А також визначних письменників, фольклористів і вчених, що жили й працювали не лише у вітчизняних, а й в зарубіжних освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Рутенця, С. Роксолана (Оріховського).
Роль діячів культури, освіти, мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії, родинної, виробничої культури, обрядовості (фольклору, писемної літератури) потребує особливого наголосу, оскільки в час, коли офіційні інституції держави підупадають, а то й знищуються чужинськими урядами, саме мистецтво (і передусім фольклор, слово і музика кобзарів та лірників, театральні дійства, авторська поезія) перебирає на себе роль й історіографії та історіософії, і документальних джерел народної думи, позиції, віри, буття народу загалом. Як писав М. Гоголь, українська народна пісня «...то народна історія, жива, яскрава, наповнена барвами, істиною, оголююча все життя народу. Історик не повинен шукати у них зазначення дня і числа битви чи точного пояснення місця, достовірної реляції... Але коли він захоче пізнати справжнє буття, стихії характеру, усі відтінки почуттів, страждань, урочистостей зображуваного народу, коли захоче випити дух минулого віку, загальний характер усієї цілісності і кожної частки її, тоді він дістане повне задоволення: історія народу розкриється перед ним в ясній величі».
Прикметний наголос на розумінні історичної правди як на Правдивості вираження характеру, духу, долі, буття і свідомості українського народу. І для Т. Шевченка українознавство також постає як з літописів Київської Русі та Гетьманщини, зарубіжних документально-істори них джерел (зокрема -- періоду Гетьманщини, Козацької Запорозької республіки), так і зі «Слова о полку Ігоревім» (яке він перекладає з великою одержимістю), а також як з полемічної літератури Іларіона й І. Вишенського, педагогічних, філософських творів В. Мономаха й Г. Сковороди, історіософських праць типу «Історії Русів», так і з історичних народних пісень та народних дум.
І такий підхід є традиційним не лише для державних діячів і мислителів, митців (автора «Слова о полку») Київської Русі, а й Гетьманщини та наступних епох. Бо ж саме з метою творення щасливої будучини зображували величне минуле української Праісторії, багатство й красу природи України, силу духу героїв та хотіли збудити волю, сформувати державницьку психіку П. Сагайдачний і Б. Хмельницький І. Мазепа і П. Орлик (автори не лише державних актів, Конституції України, а й художніх творів). Аналогічну мету ставили й діячі закладів освіти, науки, літератури, головну спонуку й мету яких добре висловив І. Величковськи . «Я бачу, -- писав він, -- що численні народи, особливо ті, які достатні в науках, мають немало чудово й майстерно своєю природною мовою складених ораторських і поетичних творів. Вони й самі тішаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, як справжній син Малоросійської вітчизни нашої, вболіваючи серцем, що в нашій Малій Росії ще нема таких надрукованих праць, намислив з горливості до моєї милої батьківщини деякі значні поетичні штуки створити руською мовою, не з іншої на руську перекладаючи, а створюючи їх власною працею.., а також знаходячи деякі винятково руські способи, що іншою мовою аж ніяк не висловиш».
Промовисте свідчення! Воно підтверджує як незнищенність патріотичних основ, національної самосвідомості навіть за умов державної підлеглості народу, так і величезну роль інтелігенції у свідомому розвиткові українознавства. А також, що в процесі боротьби за виживання й самоутвердження і писані, й усні джерела живляться з одного джерела -- віри в рівність людей та народів і, в цьому зв'язку, в особливу місію як кожної нації, так і кожної особистості.
А на цій історіографії та філософії розвивається як писана, так і усна словесність, виявляють дух, долю, ідеали народу пам'ятки як писемності, так і архітектури, музики, театру. Українське бароко -- це універсальна форма самовираження України і як держави, і як нації та культури.
Переконавшись, що навіть знищення державного суверенітету не знищує історичних потенцій та прагнень народу, царська Росія стає на шлях денаціоналізації України. 1721 року Петро І забороняє використання української мови. Згодом нищаться культурно-наукові осередки, система національної освіти, Запорозька Січ і навіть Києво-Могилянська академія. Люто корчується коренева система національної свідомості, і передусім -- історичної пам'яті. Згідно з цим нищаться книжки, друкарні й незрадливі представники народної інтелігенції. Тих, що не піддаються, спокушають чинами й маєтностями. Денаціоналізація стає першопричиною й наслідком деморалізації: частина еліти українського суспільства зрікається і своєї нації, і своєї місії. Зловісною примарою нависає чума яничарства. Щоправда, турбує міжнародна опінія, вчені, письменники, композитори, державні, військові діячі Європи віддають свої симпатії Україні, бо вона відбиває устремління просвітницької Європи, тяжіє до гуманізму й демократизму, культури Відродження. Як наслідок, відзначає мандрівник П. Халепський, українська нація поспіль освічена, у ній навіть жінка має повні людські права. І тоді Петро І підкуповує англійських, німецьких, польських журналістів, схиляючи їх до висвітлення подій і взаємовідносин Україна -- Росія, І. Мазепа -- Петро І з позицій останніх. На великоімперські позиції стають не лише митці (як О. Пушкін в «Полтаві»), а й учені: М. Погодін висуває версію про великоросійське підґрунтя не лише Київської Русі, а й самого Києва. Україну позбавляють навіть її родових імен, відчужують від власної історії. І якщо ідеологи царизму надуживають версією про спільність східнослов'янського етносу, його території, віри, культури, мови, то речники більшовицької асиміляції роблять ставку ще й на принципи класовості, партійності, двокультурності у кожній національній культурі, в світлі яких українська історія постає лише історією внутрішньо-суспільни антагонізмів, зрад, інтелектуальної та духовної нікчемності національних вождів, полководців і борців за державність та суверенність, історією єдиної ідеї: зректися свободи й відчути щастя у рабстві чужій державі, -- а українство й «теоретично» прирікається на небуття, притому шляхом самозречення й самознищення.
Офіціозна ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців не тільки як найсокровеннішу їхню мрію, а й як доконаний факт.
Однак світового масштабу катастрофи не сталося: ланка космічної цілісності не відмерла, не стала Антиукраїною. І величезну роль у цьому, крім законів природи, відіграли багатоманітні форми українознавства.
І насамперед -- форми національної самосвідомості, гідності та честі, духовної творчості.
Найвизначніше місце серед тих форм зайняв фольклор.
Як показує М. Грушевський у працях «Історія України-Руси» та «Історія української літератури», фольклор стає і самосвідомістю, і самопізнанням та самотворчістю народу ще в язичницький період. Ще тоді усна словесність стає літописом буття і традицій прапредків, їхнього світосприйняття і світорозуміння, ставлення до народження й смерті, любові і ненависті, побуту, праці й воєнних діянь пращурів, їхньої взаємодії з природою рідного краю та «божественними» силами космосу.
У наступні епохи, зокрема християнську, фольклор посідає значне місце в духовному самовираженні та самопізнанні українців: він проникає і в літописи, і в праці державців, церковні проповіді та полемічну літературу. А головне -- сам стає і образом, і невичерпним джерелом історії, бездонною коморою тем, сюжетів, образів для найзначніших письменників.
«Во невинності моей, Боже мой, Суди ми», «Всякому ся родившу потреба умерти», «Пречистая приснодъвая Богородиця», «На пресвътлий клейнот ясне освечоних их милостей княжат Корибутов-Вишневецьк х», «Евфония веселобрмячая, которой краегранесіе: Петро Могила, митрополит Києвський», «Висипався хміль із міха», «Побъду над ляхами нося Украинъ», «Серед поля широкого церковка стояла» -- ось анонімні твори метафізичного (релігійно-філософсь ого), дескриптивного, геральдичного, панегіричного, історичного, гумористичного змісту, що стоять між історичними піснями, народними думами та творчістю І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, І. Величковського, інших, котрі, у свою чергу, стають предтечами Г. Сковороди і І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка й визначають як ставлення до історичних подій (передусім -- національно-визвольн х воєн XVII ст.) та постатей України, так і розуміння місії мистецтва, геніально виражене великим Кобзарем:
Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово...
Царський і більшовицький режими доклали усіх зусиль, щоб оголосити Т. Шевченка народним тому, що він, мовбито, тільки в роки романтичної юності «козакофільствував», а ставши на шлях реалізму відкинув «націоналістично-хут рянське» замилування «старовиною» й став атеїстом, матеріалістом, класово-ненависним революціонером, пророком та ревним співцем тієї «сім'ї єдиної, вольної, нової», якою стала... «нова історична спільність людей -- радянський народ». Однак було навпаки. Т. Шевченко -- нащадок козацького роду -- глашатай реальної, а не фальшивої свободи кожної людини і нації, бо увібрав у душу пам'ять і долю народу, зрозумів його велич і трагедію, а тому, за визначенням П. Куліша, став нашим найвидатнішим істориком, будителем і вихователем нації, завдяки чому поклав початок і новому етапу українознавства: історико-об'єктивног , патріотичного, філософського, педагогічного, етичного, інтелектуально-психо огічного та духовно-творчого.
Закономірно, що Т. Шевченко виростав з літописів і усних народних переказів, дум та пісень, а став натхненником кирило-мефодіївських братчиків, які витворили «Книгу буття українського народу» з їх орієнтацією на дійсну суверенність, повний розвиток, християнізацію кожної слов'янської (як, звичайно ж, і всякої іншої) нації (її держави, мови, культури), їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.
На шлях синтезу історичної пам'яті, етнології, філософії, психології, фольклору, усіх форм словесності, освіти, науки стали й М. Максимович (з його студіями вірувань, обрядів, традицій від племен Київської Русі, «Слова о полку Ігоревім» до «Українських народних пісень» наступних століть та про «Дні і місяці українського селянина»), П. Куліш -- з його прагненням побачити в єдності історію, етнологію, фольклористику і словесність (про що він писав: «Мене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, яку розігрує дрібними уривками ціле малоросійське плем'я. Етнографія зливалася дня мене в одну науку з історією, а історія розкривалася у своїх етнографічних наслідках»). А на основі зазначеного синтезу сфер дослідження -- й аспект державотворення, осмислення якого викликало не лише поетизацію рідного народу, а й гострі докори йому та нищівні оцінки примирення з рабським становищем («Народе без пуття, без честі, без поваги...»).
Так ще в першій половині XIX ст. завдяки «Історії Русів», працям М. Цертелєва («Опыт собрания старинных малороссийских песней»), П. Лукашевича («Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни»), І. Срезнєвського («Запорожская старина»), П. Куліша («Основа», «Записки о Южной Руси») пелена затемнення чи й фальсифікації української історії була розірвана. Не тільки І. Котляревський, Т. Шевченко та їхні однодумці засобами мистецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров («Об историческом значении русской народной поэзии», праці з історії), П. Чубинський засобами науки поставили і проблему України, і українознавство на загальносуспільний та загальнослов'янський рівень, а також окреслили його універсальні підходи і межі: від онтологічного, етнологічного, краєзнавчого до історико-філософсько о, педагогіко-психологі ного, мовно-культурного і, тим самим, державотворчого з відповідними йому національним та загальнолюдським аспектами.
«Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усею тварією чоловіка, і казав йому плодитися і множитися, і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, а кожному колінові і племені даровав край жити...», -- говориться в «Книгах Битія українського народу» 1847). І неважко було помітити, що маніфест української демократичної інтелігенції виявив як органічний (філософський, духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русі та Гетьманщини, так і новий рівень української національної самосвідомості, передусім державницький.
Тож закономірно, що саме цей підхід визначив і зміст «Відозви до українців», у якій наголошувалося: по-перше, що «усі Слов'яни Повинні з собою поєднатися»; але, по-друге, «так, щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту (державу! -- П.К.) і управлявся незмісимо з другими, так щоб кожен народ мав свою Мову, свою літературу і свою справу суспільну; такі народи, по-нашому: Москалі, Українці, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, Ілліро-Серби і Болгари».
З цього часу українці та українознавство знову ставали актуально-впливовими чинниками загальноєвропейськог розвитку. В. ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНО О ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО
Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, інші опинилися під слідством і в казематах.
Та дух національної самосвідомості, ідеали братерства на засадах свободи, рівності, суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам, ні урядовим чи церковним престолам.
Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних, етнологічних, фольклорно-культорол гічних, лінгвістичних, археологічних підходів, досвідом вітчизняної і зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політичної, державотворчої теорією націй.
І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклорист чне українознавство. При тому праці А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросійську екзотику», а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної науки (чому, до речі, сприяє створення Харківського та Київського університетів).
Щодо сфери гуманітарно-мистецьк х напрямів науки, то на них вирішальний вплив справляють й концепції романтизму з його орієнтацією на глобальний історіософський підхід до розвитку цивілізації і культури (передмова В. Гюго до драми «Кромвель», маніфести П.Б. Шеллі, У. Блейка), на національні джерела мислення й психіки (німецькі романтики), на горду, суверенну особистість, що кидає виклик усім формам рабства (соціального, духовного, національного) та психічного конформізму й постає за свободу (на цій основі Д.Г. Байрон і захищав незалежність Греції та Італії, й поетизував гетьмана І. Мазепу), орієнтується на «природну людину» (Ж.-Ж. Руссо).
Усе це відповідало історичним устремлінням України, зокрема: на рівні філософії -- орієнтації на «людину серця», а в державницькому аспекті -- на віру в щасливе майбутнє Вітчизни, про яку великий німецький мислитель Йоган Готфрід фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля -- колись обудиться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти в широкий світ».
На цій основі домінантного значення й набуває політично-державниць ий аспект українознавства. Епіцентром дискусій стають питання: чи є українці народом, нацією, чи тільки племенем (народністю)? І їх мова: чи вона самодостатня, чи тільки наріччя (діалект) російської, польської або якоїсь іншої? А коли вони -- народ, то де починаються історичні витоки цього етносу, його територіальні (географічні) й культурні межі? Чи належить він до народів державотворчих (досвідом, психікою, волею), отже -- здатних до суверенного буття?
Урядуючі сили Австро-Угорщини, Польщі схильні й надалі визнавати за українцями право хіба що на куцу автономію. Російський царизм не визнає навіть цього й ще посилює жорстокі репресії: валуєвським і емським указами відмовляється не лише в розвиткові, а й в існуванні української мови (ще раз підтверджуючи, що в історичному бутті, ментальності нації мова посідає визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактується навіть постановка питання про українську націю, Історію, державу, релігію, культуру, освіту, науку і пресу.
Та пробуджений до національно-державно о самоусвідомлення патріотичною інтелігенцією народ уже спроможний сказати разом із Т. Шевченком: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять». Проявляються ознаки широкого національно-духовног відродження, голосом якого стає поезія-гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського. Закономірно, що під тиском могутніх народних сил, наукових відкриттів появляються принципового плану визнання навіть представників інших народів.
«Без усякої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна... Нині, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або, як дехто волить називати, малоросійська) -- це справді мова, а не наріччя -- російської чи польської… ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських;…вона навряд чи поступиться, напр., чеській (богемській) багатством слів і виразів, польській живописністю, сербській милозвучністю» і може «дорівнятися до мов, вироблених гнучкістю і багатством синтаксичним, -- мова поетична, музикальна, живописна» (І. Срезнєвський, 1834). «Ця муза, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився на граматиці Мелетія Смотрицького» (М. Костомаров, 1849). «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови. Малоруська мова поширена по всій південній Росії, від... Галичини аж до річки Кубані... Із всіх слов'янських народів українці мають найбільше народних пісень» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842).
З цієї причини невизнання чи, тим більше, знищення української мови є актами вандалізму, історичної несправедливості, і отже, «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (К. Гавлічек-Бо овський, 1843).
Подібний підхід окреслюється й при розгляді проблеми української нації: «Я визнаю українців за самостійний народ... рівно ж їхню літературну мову»,-- пише 1849 року Ф. Рігер. Вони -- самодостатні, а тому «Поважайте національні почуття цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу... В Європі існує народ, забутий істориками,-- народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським... В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (К. Делямар, 1869). То ж логічно, що «Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишали уродженців Малоросії, (навіть) коли вони залишали свою батьківщину» (О. Пипін, 1891).
Так само логічно, що самодостатність українців, їхньої мови змушені були визнати петербурзька й чеська академії наук.
І не менш логічно, що такі -- мовно-національно- (етнічно)- культурно- та державницький напрями з другої половини ХІХ ст. розвиває передусім вітчизняне українознавство.
Його основа чи не найвиразніше виявлена Т. Шевченком у передмові до не виданого у свій час «Кобзаря»: на чужинців, у тому числі й «на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово (1847).
У цьому суть: підставою для вимог про існування, розвиток, суверенність мови, історії, культури, держави для Т. Шевченка постає історично підтверджене буття українського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалізуватися та здійснювати тільки йому визначену національно-духовну місію. Обов'язковими умовами для реалізації цієї місії є державність, свобода, суверенність кожної особистості й нації.
Так викристалізовується філософія українознавства як синтезу пізнання й утвердження буття і свідомості українського етносу: його генезису, історії, природних умов, матеріальної й духовної культури, місця серед інших етносів, ментальності та правоспроможності державотворення. І природно, що П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери українознавства, а головне -- розглядають їх як органічні ланки однієї системи. То ж і постають: П. Куліш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як історик та політик; М. Костомаров як письменник, історик і теоретик буття і взаємовідносин народів; О. Потебня поєднує студії лінгвістичні з етнологічними, психологічними та філософсько-естетичн ми; М. Драгоманов різнорідні аспекти дослідження буття, історії, культури українців поєднує з компаративістикою глобального масштабу та політикою, а П. Юркевич засобами філософії, психології та релігії науково розкриває самодостатність української ментальності та зумовлюваної буттям і свідомістю народу «філософії серця».
Закономірно, що на межі XIX-XX ст. синтезуючою постаттю вивершується І. Франко: письменник, перекладач, політик і вчений, який торкався практично усіх найголовніших складників українознавства -- етнології й фольклору, мови, економіки, соціології й історії, психології, філософії й культури, політики, до того ж, як і А. Кримський, у найширших світових межах.
І так само закономірно, що саме на цій основі формується дійсно наукова українознавча історіографія, репрезентантами якої стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюється НТШ (Наукове Товариство імені Шевченка), що в кінці XIX ст. практично стало новою національно-науковою академією. Г. УКРАЇНЦІ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК СВІТОВИЙ ФЕНОМЕН
Етапною в історії українознавства стає 10-томна праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси», перший том якої увінчує IX (898), а останні знаменують характер і поступ XX століття, у чому виявляється не так випадковий збіг обставин, як торжество закономірності руху до якісних відкриттів та висот.
XIX століття підготувало і ґрунт, і насіння, і сівачів для щедроколосистої українознавчої ниви. На історичну арену прийшли титани праці, творчості і державно-політичної діяльності: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський на ниві історії; П. Юркевич -- філософії, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, Панас Мирний, Б. Грінченко, В. Гнатюк -- словесності, етнопсихології, лінгвоестетики, компаративістики, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий -- театру, М. Лисенко -- музики, М. Зібер, С. Подолинський -- соціології та економіки, І. Франко, Леся Українка, як і Т. Шевченко, -- універсальних інтересів, діянь і творчих шукань.
XX ст. постало часом неймовірних контрастів: з одного боку -- все зростаючої трагедії соціального, національного, духовного гніту українців та розпорошення їх по найвіддаленіших куточках планети (на Далекий Схід, Сибір, в Аргентину, Австралію, США, Бразилію та Канаду), а з другого -- могутнього піднесення національно-визвольн го руху й створення своєї суверенної держави -- УНР. А далі -- ще однієї катастрофи державотворчої волі, зумовленої наступом більшовицької орди, та ще однієї тріумфальної перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та світового визнання України суверенною, незалежною державою.
Аналітичними контрастами позначений і розвиток українознавства.
Початок XX ст. -- це час його багатостороннього й динамічно-змістовног розквіту. Достатньо зазначити, що в покажчику С. Єфремова «Українознавство» віднаходимо 11 розділів на 64 сторінках, на кожній з яких -- до 20 позицій (імен та творів).
І справа не тільки в кількості.
Поклавши в основу історичний підхід як принцип, С. Єфремов на чільне місце ставить праці історіософського змісту, зокрема «Монографии по истории западной и Юго-Западной России» (т. І, Київ, 1885) В. Антоновича та «Історію України-Руси» (т. І-VIII, Львів -- Київ, 1898-1916) М. Грушевського у яких український феномен розглядається: комплексно; через призму багатовікової еволюції; в моменти і піднесень, і загасань; а головне -- з урахуванням наслідків та причин дії певних чинників руху.
З цієї причини фіксуються різні галузі українознавства, і не лише на початку XX, а й попереднього -- XIX ст.
Не менш важлива композиція покажчика.
Перший розділ -- «національна проблема» -- це бібліографія 85 праць, присвячених питанню, яке на тому етапі генерувало й віддзеркалювало сутність та стан усіх інших. Тому й охоплюють вони достатньо широку географію (Україна, Росія, Австрія, Німеччина) та ще ширшу систему споріднених наукових дисциплін і часових координат. На доказ наведемо лише окремі праці: О. Бауер. «Национальный вопрос и социал-демократия» (1909); Бебель, Пернерсторфер «Національна та інтернаціональна ідея» (1917); Бодуэн де Куртенэ, «Национальный и территориальный признак в автономии» (1913); Градовский А. «Национальный вопрос в истории и литературе» (1873); Грушевский М. «Освобождение России и украинский вопрос» (1907); Єфремов С. «Національне питання в Норвегії» (1902); Жорес Ж. «Рідний край і робітники» (1906); Залізняк М. «Головні федерації сучасного світу» (1914); Каутский К. «Кризис Австрии (язык и нация)», 1905; Ковалевский М. «Национальный вопрос в России и равенство подданных перед законом» (1906); Костомаров Н. «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1903); Крживицкий Л. «Психические расы. Опыт психологии народов» (1902); Лазерсон М. «Национальность и государственный строй» (1918); Матушевський Ф. «Права національних меншостей» (1917); Михайленко М. «Національне питання в Росії і війна» (1914); Понятенко П. «Культура, національність та асиміляція» (1902); Потебня А. «Язык и народность» (1913); Пешехонов А. «Отечество и человечество» (1916); Рейнер К. і Гаммер О. «Національна справа, інтернаціоналізм, імперіалізм і соціалізм» (Відень, 1915); Синоптикус (Шпрингер Р.) «Государство и нація» (1906); Тимошевський В. «Мова і національність» (1912); «Управление национальных прав, как основная реформа в Российском государстве» (1909).
Не менш типова системність в підході до проблем і в інших розділах, на доказ чого зафіксуємо лише окремі приклади.
У розділі ІІ (Українська справа) віднаходимо праці: Антонович. «Моя исповедь». («Основа», 1862), Баштовий І. (І. Нечуй-Левицький). «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891); Грушевський М. «Українці» (1910), «Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведения», «Украинский народ» (1914); Донцов Д. «Русский империализм и українство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росії» (1918); Драгоманов М. «Собрание политических починений». Т. 1, 2. Париж, 1905-1906); Єфремов Єврейська справа на Україні (1909), Під обухом. Большевики у Києві (1918); Лебединский. Украинский язык в суде (1912); Лозинський М. Польський і руський рух і Україна (1908); Огієнко І. Українська культура. Історія культурного життя українського народу (1918); Подолянин С. Українець за кордоном і мандрівка в минуле (1918); Товкачевський А. Утопія і дійсність (1911); Чубинский М. Украинская национальная идея и ее правовые постулати (1913); Шелухин С. Значіння рідної мови для народності і творчості (1911); Шульгин О. Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи (1918); Юркевич Л. Національна справа і робітництво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).
У підрозділі «Закордонна Україна»: Василевский Л. Современная Галиция (1907), Новые течения среди галицких русин (1893), Венгерские руснаки и их судьба (1914); Весь світ в українській справі (1903); Гнатюк В., Франко І. І ми в Європі (1896); Доманицький В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Літературно-суспільн партії в Галичині (1904); Лозинський М. Духовенство і національна культура (1912), Українство і москвофільство (1909); Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії (1907); Франко І. Двоязичність і дволичність (1905).
У підрозділі «Школа»: А -- вичь С. Об украинизации средней и высшей школы (1912); Грінченко Б. Народні вчителі і українська школа (1906); Грушевський М. Справа українських кафедр і наші наукові потреби (1907); Драгоманов М. Народні школи (Женева, 1873); Материалы по вопросу преподавания предметов украиноведения в учебных заведениях (1918); Панасенко С. Народна школа і рідна мова на Вкраїні (1906); Поміч учителю в справі національного виховання учнів (1918); Русова С. Дитячий сад на національнім ґрунті (1918); Просвітній рух на Україні в 60-х роках. Націоналізація дошкільного виховання (1918); Світло. Український педагогічний журнал для сім'ї і школи (1911 -- 1914); Чепіга Л. Проблеми виховання і навчання (1913); Ющишин І. Організація українського вчительства в Австрії до Європейської війни (1918).
У підрозділі «Церква і церковні справи»: Агієнко О. Революція духа (1917); Бабченко І. Поученія на малороссийском языке (1963); Ванькевич К. Проповіді до українського народу на його рідній мові (1917); Про українізацію церкви (1917); Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке Низове (1917); Левицкий О. Очерки старинного быта Волыни и Украины (1889); Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. Отдел исторический (1876); Т. 11. Отд. историко-топографиче кий и археологический (1877); Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии (1912); Одинец Д. Юридический характер присоединения Украины к Москве (1919); Ростовцев М. Эллинство и иранство на юге России (1918); Э. Зварницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Ніstогіа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlіtу (1912).
У розділі IV -- «Географія»: Афанасьев-Чужбинский А. Очерки Днепра и Днестра (1863); Березин Н. Украина. Малороссы, их страна, быт и прошлое (1908); Водовозова Е. Жизнь европейских народов, т. IІІ; Геринович В. Географічна карта земель, де живуть українці; Данилевская Н. Черноморские степи (1905); Дорошенко Д. По рідному краю (1919); Капельгородський А. Українці на Кубані (1917); Кордуба М. Північно-Західна Україна (Відень, 1917); Падалка Л. Про землю і людність України (1906); Реклю Є. Земля і люди. Всесвітня географія, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Україна), 1898; Рудницький С. Коротка географія України. І -- II (1910 -- 1912); Ukгаіnа. VоІk und Land (1916); Р.Я. Ілюстрована коротка географія України (1917); Палиев В. Природа и население Слободской Украины (1918); Эварницкий Д. Карта Украины и Запорожья и планы р. Днепра (1894).
У розділі V -- «Етнографія»: Антонович й Драгоманов. Исторические песни малорусского народа. І-II (1874-1875); Булашев Г. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях (1909); Волков Ф. Антропологические особенности украинского народа. Сб. «Украинский народ», т. 11 (1916) Этнографические особенности украинского народа (1916); Горленко В. Кобзари и лирники (1884); Гринченко Б. Этнографические материалы (Чернігів, т. І -- III, 1895-1899); Етнографічний збірник, вид. НТШ, т. І-XXXII, 1896-1912; Ефименко Т. Обычное право украинского народа (1916); Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезії (1905); Куліш П. Записки о Южной Руси, т. І-II (1856-1857); Матеріали до українсько-руської етнології, т. І -- XII (1899 -- 1909); Номис. Українські приказки, прислів'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три національні типи народні (1888); Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Современная малорусская этнография. І-II (1893-- 1897); Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних (1883); Чубинский П. Труды этнографическо-стати тической экспедиции в Западно-русский край, т. І-VII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. І -- V (1900 -- 1908).
Сотні позицій знаходимо у розділах VI -- XI: Економіка; Статистика; Мова; Письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архітектура. Малярство. Театр. Музика); Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини; Покажчики й справочники.
Не маючи змоги зазначити навіть найголовніші, вкажемо лише окремі із зафіксованих видань: Байєр М. Земельна реформа і основи земельної політики на Україні (1917); Барвінський В. Досліди з поля статистики (1901); Бачинський Ю. Україна (1900), Українська еміграція. Т. І, Українська імміграція в З'єднаних Державах Америки (1914); Гехтер М. Значіннє України в економічному житті Росії (XI, 1909); Голицинская Е. Украина и ее колонии (1914); Грушевський М. Студії з економічної історії України (1907); Данилович С. В справі аграрних реформ (1909);Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України 1710 -- 1730 рр. (1911); Ко-ий В. Національно-територі льні межі України (1907); Кониський О. Обшир і людність України російської (1898); Корольов В. Українці в Америці (1909); Кушнір М. Земельна справа на Україні (1917); Осадчий Т. Українське селянство та його історична доля (1912); Подолинський С. Життя і здоров'я людей на Україні (Женева, 1879); Ремесла і фабрики на Україні (1880); Порш М. Із статистики України (1907), Україна в державному бюджеті Росії (1918); Сіромаха Д. Про фінансову науку (1909); Фещенко-Чоновский П. Промышленность и природные богатства Галиции (1915); Природні багатства України (1918-1919); Фрей Л. Денежное обращение на Украине (1918); Часопись правнича і економічна, т. І -- VII (1900 -- 1904); Грінченко Б. Словар української мови, т. І -- IV (1908 -- 1909), Три питання нашого Правопису (1908); Желехівський Є., Недільський С. Німецько-руський словар, т. І-II (1886); Житецкий П. Очерк звуковой истории малорусского наречия (1876), Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII вв. (1889); Кобилянський Ю. Латинсько-українськи словар (Відень, 1912); Левченко М. Опыт русско-украинского словаря (1874); Максимович М. Собрание сочинений, т III, Языкознание (1880); Огієнко І. Огляд українського язикознавства (1918); Вчімося рідної мови (1917); Потебня А. Язык и народность (1913); Сумцов М. Начерк розвитку української літературної мови (1918); Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури (1910); Єфремов С. Історія українського письменства (1917); Житецкий П. О переводах Евангелия на малорусский язык (1906); Лепкий Б. Начерк історії української літератури, т. І -- II (1902 -- 1912); Максимович М. Собр. соч., т. III, История словесности (1880); Перетц В. Старинная украинская литература (XV-XVIII вв.), 1916; Данилевский Г. Украинская старина (1866); Ефремов С. Новая украинская литература (1916); Зіньківський. Т. Шевченко в світлі європейської критики (1896); Лозинський М. Ті, що від нас відійшли (1907); Петлюра С. Франко -- поет національної честі (1913); Айналов Д. Искусство Киевской Руси (1910); Антонович Д. Характер дослідів над українським архітектурним стилем (1913); Вар-ь А. Церковное деревянное зодчество Украины и стиль барокко (1913); Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства (1911); Коваленко Г. Про український стиль і українську хату (1912); Косач О. Український народний орнамент-вишивки, тканини, писанки (1876); Ладыженко К. Национальное искусство и задачи искусства на У и т.д.................