На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Основн пероди етнчної сторї села Павлвка Калинвського району Внницької област на основ народних переказв неопублкованих сторичних джерел. Особливост топонмчної системи села, класифкаця її рзних видв на основ розповдей односельчан.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: География. Добавлен: 17.08.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


УКРАЇНА
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ
ПАВЛІВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ

с.Павлівка; вул.Шкільна 10; тел.3-67-23; 4-25-94
Калинівський р-н; Вінницька обл..
Pavlschool @ Rambler. ru
Реферат
На тему «Етнічна історія села Павлівки»


Павлівка - 2007 р.
План
Вступ.
1. Історія села - життя мого народу
2. Топоніміка села Павлівка Калинівського району, Вінницької області
Висновки.
Список джерел та літератури.
ВСТУП
Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Впродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягався весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.
Саме сьогодні громадянам України необхідно пізнати і зрозуміти велич нашої народно-традиційної культури, її одвічний гуманізм, добробут, всепрощення, доброзичливість, щиру гостинність, щоб врівноважити свої вчинки, спрямувати їх на утвердження української державності, забезпечення душевного затишку усім, хто живе на етнічній землі України. А тому слід розуміти особливості української душі, оскільки у тотожності філософії держави та національної вдачі заховані нуртуючі джерела державотворчої енергії. На складному етапі розвитку Української держави заглиблення у народну спадщину, вивчення і збереження минулого, звернення до народних джерел - одне з важливих завдань сучасності, важливий елемент у становленні справжніх патріотів своєї держави, а також важливий внесок у збереження національного багатства українського народу, його самобутньої, багатої і давньої культури.
Але вивчення духовної культури будь-якого народу неможливе без вивчення історії цього ж народу. На нашу думку, таке дослідження буде менш повним, насиченим. Отже, ми можемо говорити про важливість дослідження історії та топоніміки населеного пункту.
Актуальність роботи. Оскільки вивчення історії та топоніміки є важливим елементом у дослідженні культури і традицій населеного пункту, то вважаємо за доцільне у своїй роботі звернути увагу саме на цей аспект. Крім того актуальність нашої роботи полягає ще й тому, що історія та топоніміка села Павлівка Калинівського району Вінницької області не були дотепер об'єктом дослідження. А ми у своїй роботі працюватимемо саме над
цим питанням.
Метою нашої роботи є вивчення етнічної історії та топоніміки села Павлівка Калинівського району Вінницької області.
Для досягнення такої мети потрібно розв'язати ряд наступних завдань:
1)дослідити основні періоди етнічної історії обраного населеного пункту;
2)простежити особливості топоніміки обраного села, скласти класифікацію різних видів топонімів.
Значення роботи полягає у тому, що у ній досить послідовно викладено історію села, досліджено особливості топонімічної системи населеного пункту, проведено класифікацію топонімів.
Структура роботи. Дана робота включає в себе такі складові елементи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури та джерел, а також додаток.
У першому розділі “Історія села - життя мого народу” досліджується історія села Павлівки Калинівського району, Вінницької області на основі народних переказів, неопублікованих джерел. Тут подана історія села від його заснування і до наших днів.
У другому розділі “Топоніміка села Павлівка Калинівського району, Вінницької області” зроблено спробу описати топонімічну систему села на основі розповідей односельчан, здійснено класифікацію топонімів.
У додаткові подано карту-схему “Топонімічні назви села”, які ілюструють топоніми досліджуваного населеного пункту.
1. Історія села - життя мого народу

Етнічна історія села Павлівки Калинівського району, Вінницької області.
" Історія міст і сіл України" повідомляє, що село відоме з XV століття
(автор Тронько П.Т., Бажан М.П. та інші, 1972 рік). В працях Ю.Сіцінського "Описание приходов и епархий Подольской губернии" повідомлялося, що село Павлівка на той час знаходилося в трьох верстах від границі колишньої Київської губернії і в трьох верстах від станції Калинівка -1.
Розташувалося село в низині, яка багата ґрунтовими водами, а деякі місця були дуже болотисті. Через все село пробігає невеличка річка Верхи (тепер річка Верхів), що утворилася від джерельних вод на полях села ( в ярах за залізничною станцією Калинівка -II) і впадає в річку Південний Буг біля села Гущенці. На південь від села в трьох верстах розташувалась Медвідська державна лісна дача (тепер державний лісовий фонд Калинівського лісництва).
Місцевість, де розташувались спочатку невеличкі хутірці, які пізніше переросли в село, була покрита лісами.
Місцевість була болотиста і по берегах річки Верхів покрита заростями верболозу і верб, які ростуть і по сьогоднішній день. Як історичний свідок, що в давнину на території села ріс великий ліс, є дуб, який росте на цвинтарі біля церкви. Його вік, як розповідають старожили, сягає більше за 600 років. В обхваті він має товщину 5 метрів 43 сантиметри.
Через ліс пролягав Великий Чумацький шлях в напрямку до Чорного моря. Чумацький шлях проходив в напрямку від лісового масиву "Хоминка" (с.Байківка) повз східну сторону станції Калинівка-ІІ, далі між селом і тепер заводом ДСП в напрямку села Вільхова (тепер м.Калинівка) по всьому Чумацькому шляху чумаки копали через кожні 4 кілометри колодязі розміром 4 на 4 метри в зруб, для напування волів. Один із таких колодязів був викопаний на полі за кладовищем, що біля Погонця Марка.
Недалеко від села проходив "Чорний шлях", по якому рухались татарські загони, які часто робили розбійницькі напади на село, грабували селянські та поміщицькі господарства. Спійманих молодих чоловіків, жінок, дівчат забирали в неволю. Ці муки та знущання народ оспівував в пісні:
"Зажурилась Україна, що ніде прожити, Гей витоптала орда кіньми маленькії діти. Ой маленьких витоптали, великих забрала Назад руки пов'язала, під хана забрала ..."
Із історичних творів російських і українських істориків Карамзіна, Бантиш-Каменського, Соловйова, Ключевського, Костомарова дізнаємося одне і теж саме: у 1362 році військо під проводом литовського князя Ольгерда розгромило на Поділлі на річці Синя Вода (Снивода) трьох татарських ханів Котлобуга, Кочубея і Дмитрія. Але на Поділлі і на всій Україні нема річки Синя Вода. Літописець литовський і жмудський, який залишив нам опис цієї битви, вказує одночасно: саме на Поділлі, на лівому березі річки Снивода (протікає повз села Пиків, через село Іванів) сталася велика перемога над монголо-татарським військом. Описавши битву між військом Ольгерда і татаро-монгольським військом, літописець далі пише: "А коли славне звитяжество Ольгерд над татарами отримав, вернувся з частиною війська до Литви, а другу частину на Поділлі зоставив, над яким настановив синовцев своїх (тобто племінників) Коріатовичів: Олександра, Костянтина, Юрія і Федора і всі країни руські з Поділлям поручив їм." Далі літописець уточнює, що, розбивши на Синіх Водах татар, Ольгерд заволодів містом Хмільником. Це ще більше підтверджує історичну довідку, що битва відбулась на лівому березі річки Снивода. Місто Хмільник, розташований за шість кілометрів від Чорного шляху, який служив воротами татар на Поділля. Логіка воєнних дій вимагає врахувати такий чинник і схиляє до думки, що битва все - таки відбулась на Поділлі, на березі річки Снивода.
Є всі підстави вважати, що на нинішній території павлівських земель перебував Ольгерд (Альгірдас) Гедиміювич (бл. 1296 - 1377 рр.), великий Князь Литовський (1345 - 1377 рр.). Адже все більше дослідників схиляється до думки, що відома битва на річці Сині Води (за іншими даними р.Синюха) у 1362 році відбулась в наших краях. А ця річка ніяка інша як р.Снивода, ліва притока річки Південний Буг (раніше річка Бог). На користь цієї версії свідчить і могила на нинішньому павлівському полі.
На павлівських полях було три могили: дві менші за байківським шляхом між лівою дачею "Хоминка" і землями колгоспу м. Калинівки, а третя, найбільша знаходиться на полі між водоканалом і байківським шляхом. Дві менші із часом були розорені тракторами, а третя збереглась до наших часів, площа якої становить 0,25 га. В історичних архівах пишеться: "За кілька кілометрів від лівого берега річки Снивода, між великим селом Павлівка і лісовою дачею "Хоминка" є велике поховання. Воно настільки велике, що не змогли його розоряти, розрівняти колгоспними тракторами. Колись біля Великої могили стояв великий хрест, який знищили в більшовицьку еру. Про павлівське поле, де судяча з історичних фактів, відбулася одна з найбільших битв того часу значення якої для нашого народу неможливо переоцінити, сказане словами історичної пісні:
Чорна рілля ізорана,
білим тілом зволочена
ще й кров'ю сполощена ...
Велику могилу насипали воїни, що залишились живими, похоронивши в неї своїх товаришів і командирів. Землю носили шапками. Трупи ворогів не хоронили. Пізніше могила служила дозорним пунктом. На ній була збудована дерев'яна шестиметрова вишка, на якій постійно проводили вартування дозорці. Тільки-но дозорець помічав наближення татар, він запаленою віхою повідомляв про небезпеку. Він же умовними знаками повідомляв про силу ворога. Коли сили ворога були нечисленні населення виступало проти татар і відбивало їхні наскоки. При численній перевазі татар все населення села втікало і переховувалось в лісах. Ця історично битва і згадка про село наводить на думку про можливе існування нашого села на той період історії.
У 1945 році сільські активісти - вчителі тодішньої семирічної школи Манжос О.Д., Чайківська М.Й., Димура С.С. і інші розпочали писати історію села Павлівки. В 1950 р. із опитування старожила села 90-річного Гуменчука Максима селу тоді було 372 роки, а Димура Гарійон твердив, і наполягав на тому і тільки на тому, що селу виповнилось 472 роки. Прожив Димура Гарійон 89 років і його твердження щодо скільки років селу більше співпадає із архівними даними про історію нашого села. Таким чином село Павлівка засноване в 1478 році. За статутом територіальної громади села "День села" датоване 9 жовтня 1478 року, день освячення церкви.
Із слів тих же старожилів першим поселився в цій місцевості лісничий Павлов із своєю дружиною. По національності він був росіянин. Із Росії був висланий, як неблагонадійна людина. Його садиба знаходиться там, де жили Шульці та Гадамці. На сьогоднішній день це вулиця Набережна будинок №21, де проживає Савчук Галина Григорівна (тут колись проживав Шульц на городі якого поховані Павлов із своєю дружиною). Садиба Павлова знаходилась поряд із р. Верхів біля якої в низині знаходилась криниця, з якої сім'я Павлова брала воду. Зверху до криниці були прокладені східці з дерева. Павлов любив і хотів мати пасіку, адже в лісах було безліч бджіл. Сам він не вмів біля неї ходити. В місті Умані у пана він за собак виміняв кріпака, який вмів ходити біля пасіки. Павлов цього чоловіка поселив у місці, де зараз вулиця Чапаєва. Синів його поселив: найстаршого, де зараз вулиця Кам'яна (раніше жив Гуменчук Сидір); другого поселив, де жила Гуменчук Марія Давидівна (зараз вул. Леніна - Калинівська); третього поселив, де живе Гуменчук Григорій Юхимович (вул. Стельмаха); четвертого поселив, де жив раніше Ковальчук Терень Стахович (вул. Мізяківська - Шевченка); п'ятий син залишився жити біля батька. Так, як вони вихідці з міста Умані їх односельці називали уманьчуками. Згодом кличка "уманьчук" перейшла в прізвище Гуменчук, яке в селі на даний час найпоширеніше. Село розпочало своє існування із невеликого хутірця, де проживало декілька сімей. Згодом тут почали зоставатись заїжджі чумаки, переселенці з інших міст і сіл, яких виганяли з своїх поселень поміщики.
Із наукового збірника "Подільська старовина" 1993 року село Павлівка (Rusка Раwlіка - Раwlіса Кrоlewка) в 1603 році належала Адаму Гумінському, котрому прийшлось витримувати натиск магната Януса Збаразького, брацлавського воєводи, який послав своїх підданих прилуцьких ( із Прилук), пограбувати село і двір власника, а хлопів з жінками було забрано до міста Прилуки і, головне, вигнав із держання Гумінського. Видно, що Гумінський не зміг довести своє право на грунт Павлівки, бо вони із Стефаном Залєським, власником села Черепашинець, обидва претендували на цю власність. Залеський своїх людей послав на Павлівку Гумінського, там вони розібрали будинок і забрали підданих до Черепашинець. В 1603 році Адам Гумінський знову звертається до суду за підданих та свій маєток (Із польських архівних матеріалів Вінницького краєзнавчого музею).
У XVIII столітті Павлівка входила до складу королівських земель Вінницького староства. В першій половині XVIII століття вона знаходилась в володінні Людвика Калиновського, старости Вінницького, полковника військ коронних. В останній чверті XVIII століття володаркою цих міст була кастелянша Соломія Холоневська. За часи її володіння в 1785 році в Павлівці нараховувалось 124 двори з 620 селянами-уніатами. В 1795 році в селі вже нараховувалось 949 чоловік "християнського закону".
В наслідок визвольної війни українського народу 1648-1654рр. Україна на Переяславській Раді була возз'єднана з Росією, але територія Вінницької області в тому числі і с. Павлівка знаходилась під владою польської шляхти аж до 1793 року. Напад на Україну і захоплення Вінницької області вчинили польсько-шляхетні війська в 1651 році на чолі з графом Потоцьким і Калиновським, які по зрадницьки порушили Зборівський мир.
Володарем села Павлівки, починаючи з 1651 року по 1775 рік був рід Людовика Калиновського, старости вінницького, полковника військ коронних. В 1745 році Л.Калиновський в селі розпочав будівництво уніатської церкви, яку закінчив у 1748 році. Першим священиком був Михайло Шевадзінський. Церква була знищена пожежею, її відбудували лише і 1770 році, яка проіснувала до 1792 року. Потім на місці цієї церкви було побудовано знову нову церкву. Церква була зруйнована в горезвісні 30-ті роки. Церкви будувались там, де зараз господарчий магазин та кафе "Вітокс" по вул. Леніна
Всі селяни до реформи 1861 року були кріпаками графа Грохольського, а потім цілого ряду дрібних поміщиків Братковських, Дхемешкевичів, Крюковських - більша частина з них була на службі у Грохольського і одержала від нього ділянки землі з селянами. В 1846 році частину села на основі купчої кріпості було віддано підполковнику у відставці Дехтереву Терентію Івановичу. Частина селян, скуповуючи в поміщиків землю, володіли земельними наділами від 3-х до 20 десятин і більше. Пізніше павлівські землі належали гущенецькому панові Тишкевичу, який перед смертю, захворівши психічно, роздав ці землі своїм слугам і службовцям: лісничому Мусєвичу, комісару Братковському, землеміру Павловському, старшому конюху Васильківському, покоївці Мозераці, ліснику Стиберському. Про поміщицькі наділи старші жителі пам'ятають такі назви, як Дехтерева вулиця (нині частина вулиці Пушкіна), Дехтерев ліс, ліс "мусєвичова", земля "братковського"(нині поле за водоканалом), земля "мозеракі"(нині вулиця і провулок Лісовий). Проживають і досі в селі фамільні "нащадки" і Гуменчуки, Корчевські, Братковські, Ольховські і інші.
З архівних даних в різні роки XVII - XVIII століть землями села володіли 31 дрібні поміщики, а саме: Стабарський, Ольховський, Васильківський (по 25 десятин), А.Братковський, Гнат Павловський (107 десятин), поміщиця В.свирська, Альбін Б'ялобжецький, поміщиця Юлія Клюковська, П.Утарбовський, Тит Кричевський, Покут шевський, Линхіор Криниць кий, Василь дзимашкевич (136 десятин), поміщиця Ганна Корчевська, Тишкевич, Гаспір Братковський, Грохольський, А.Калиновський, поміщиця Софія Холоневська, Савіцький, Насалєвський, Тіхоміров(мав 280 десятин тільки орної землі), Чертковський, Супутніцький(мав 140 десятин орної землі), поміщиця Соколовська.
На 1890 рік і по 1908 рік землі села Павлівки було розподілено між 12-а поміщиками, земельні наділи, яких чітко визначені на карті земельних володінь села, яка знаходиться в Вінницькому державному архіві. Володіли землею поміщики: Г.Братковський (61 десятина), А.Братковський, Соколовська, А.Павловський, Ф.Павловський, К.Павловський, Мистовичевська (60 десятин), Мисевич, К.Мазеракі, Т.Дехтерев, Г.Корчевська, Васильковський. Частину земельного наділу мав дворянин Ольховський та 26 гектарів орної землі належали церкві, згідно архівних даних перепису кількості землі на 1890 рік в поміщиків було 1542 га орної землі та 1131 га під лугами і лісами; в селян-одноосібників, що скупили землю в інших поміщиків було 1444 га орної землі, лугів і лісів разом. На 1902 рік в селі нараховувалось 470 дворів.
Поміщик Супутніцький мав свій водяний млин на р. Верхів (нині ставок біля сільської ради, де жив засновник села Павлов). Водяний млин пана Димішкевича був побудований на р. Верхів (нині ставок між вул. Чапаєва та Пушкіна); на цьому ж ставку був побудований і другий водяний млин, який належав місцевому батюшці. Тут же знаходилась ґуральня, олійня і пивоварня пана Ходзицького і його так званий "панський горідець". Все це було побудоване по іншу сторону греблі цього ж ставка. Із розповіді селян старшого покоління, пан завіз і посадив на "горідці" помідори, перець та інші культури. Жителі села не знали чи воно все їстівне чи ні, тому не їли овочів.
Паровий млин мав пав Казимир Братковський, який знаходився на його ж городі ( нині город внучки Аделі Братковської). По наказу гітлерівців його було розібрано в 1942 році через те, що в ньому переховувались підпільники і партизани. Після війни млин був встановлений в колгоспі на якому постійно працював син Казимира Адам Казимирович Братковський до 1992 року. Даний млин пройшов ремонт і разом із круподеркою перебуває в робочому стані в СТОВ
"Світанок", де працює Ковальчук Анатолій Васильович із 1993 року по даний час.
Селяни зазнавали нещадної експлуатації з боку поміщиків. І, звичайно, вони протестували проти такого ставлення доходів. Одного разу група селян поскаржилася в суд на поміщика Гаспра Братковського, який за невиконання його наказу покарав двох селян 40 ударами різок. З 1852 по 1860 рік повітовий суд розглядав цю справу і в кінці постановив:
1. Що поміщик обходився зі своїми селянами " коротко, ласкаво і справедливо".
2. Що хоч і покарав Братковський селян, але на це він мав повне право.
В 50-х роках XIX століття на південь від села утворилось поселення, яке отримало назву "Напастівка" від першого російського поселенця "кацапа" на цьому місці, солдата дуже сварливого і напастного. До наших днів старожили знають про ліс із назвою " кацапське", що пішло від того поселення. Поселенці використовували дубовий ліс і вирощували кавуни.
Головним заняттям селян було хліборобство. Але багато з них, крім цього займались ткацтвом, ковальством і особливо гончарством. Із-за нестачі тканин і коштів на її покупку в селі займались ткацтвом. Майже кожна сім'я засівала свої земельні наділи коноплями із якої виготовляли різне за якістю полотно. Із полотна шили білизну, а також і верхній одяг. Для полотна, із якого шили різний верхній одяг, застосовували різні барвники: відвар лушпиння цибулі, сік столового буряка, сік бузини та інші. Значна кількість селян, більш заможних, мала свої ткацькі верстати. Найперші і найкращі ткачі із роду Гуменчуків.
Крім ткацького ремесла в селі найкраще була розвинута гончарська справа. Із особливої гончарської глини, яка знаходиться тільки в павлівських лісах вироблявся різний глиняний посуд: миски, друшляки, горшки і ринки різної місткості від 1,5 літри до 5 відер і більше. Продавали вій посуд на ярмарках ближніх містечок ( Янів, Пиків, Уланів, Махнівка, Самгородок), а часто відправлялися по залізниці до м.Вінниці і Кишинева. Нині це давнє ремесло майже забуте. Гончарі із молодшого покоління гончарством не займаються, а знамениті гончарі: Козелок Андрій, Причишин Олексій, Сірак Яків, Кугай Пилип, Бабій Степан померли. У важкі 20-ті та 30-ті роки для більшості сімей гончарів посуд був предметом для виживання. Не маючи грошей селяни свої гончарські вироби вимінювали на продукти харчування, мануфактуру, взуття.
Після реформи 1861 року селяни також не одержали землі і змушені були найматися батраками до поміщиків і заможних селян-одноосібників, частина змушена була йти на заробітки працювати на залізницю ( в 1866 році тоді залізниця Київ-Балта), працювали на цукровому заводі в місті Калинівці (Корделівка) та на станції Голендри.
За роки господарювання селян-одноосібників в селі в різні роки були збудовані і працювали два вітряних млини - "вітряки": найбільший вітряк був побудований в 1901 році дідом Остапцова Федора Степановича, що знаходився на вулиці Мізяківській під лісом на південній околиці села. Щоб вітряний млин будували чернігівські майстри по голландському проекті. На той час, це був один із найбільших вітряків в Вінницькій області. Із часом прийшовши в аварійний стан, він був розібраний жителями села, що проживали поблизу, в 1975 році. Другий вітряк, значно менших розмірів, був побудований заможним селянином по прізвищі Остапець ( по вул.. Привокзальній, де сьогодні садиба Крикуна І.П.). Батько Кугая Бартея, Кугай Григорій мав свою кузню ( вул. Привокзальна, садиба покійного Кугая Бартер). Ще одна кузня була побудована Козелком Кирилом ( вул. Леніна, садиба Коваля Анатолія Яковича).
Революційні події 1917-1918 років вселяли в душі зубожілих селян - батраків надію на краще життя і насторожувало заможних селян-одноосібників. З радістю зустріли жителі села встановлення Радянської влади. 29 травня 1919 року збори селян прийняли резолюцію про підтримку Радянської влади. В резолюції міститься звернення до жителів ближніх і дальніх сіл, " щоб вони розібрались, що становить Радянська влада для майбутнього життя бідного народу". Після утвердження революційних подій, на допомогу в організації боротьби із куркулями (заможними селянами-одноосібниками) і організації колгоспів на села було направлено 25 тисяч робітників-комуністів, яких так і називали "25-ти тисячниками". Партійну організацію в селі створено в 1922 році із 46 комуністів. Перший комуніст в селі - Гуменчук Юхим Порфирович. Комсомольська організація в селі створена в 1924 році із 48 комсомольців. В селі від 25-ти тисячників організаційно - партійну роботу проводив росіянин В. Сідоров із Ростова на Дону.
Після утвердження Радянської влади село поступово почало відбудовуватись, почала підвищуватись культура обробітку ґрунту. Щоб краще було обробляти землі спільним, ґрунтообробним реманентом, який був конфіскований в селян-одноосібників та поміщиків, бідніші селяни розпочали об'єднуватись в спільну організацію по обробітку землі ( СОЗ).
В Павлівці в 1921 році було організовано два колгоспи, які називались: " Літній ранок", де сьогодні господарство СТОВ " Світанок" та " Працьовик", де сьогодні газова підстанція на вулиці Калинівська. По архівних даних із Вінницького архіву колгосп " Літній ранок" заснований 20.08.1921 року членами правління якого були Любчик Андрій, Панасюк Яків, Димура Гарійон, а членів в колгоспі було 8 чоловік.
Колгосп " Працьовик" заснований 28.08.1921 року членами правління якого були Панусевич Всеволод ( с. Вільхова) та Гомельчук Омелько, а членів колгоспу було 8 чоловік. Не маючи підтримки в більшості селян села ці колгоспи розпались. Підтримуючи політику партії комуністів, місцеві колективісти (комсомольці та комуністи) з допомогою В. Сидорова, агітували селян вступати в колгосп і таким чином виконували політику партії по колективізації на селі.
В 1923 році був відкритий дитячий будинок, де зараз контора СТОВ " Світанок". В ньому було 5 дітей.
В 1929 році в селі було організовано товариство по " спільному обробітку землі " (СОЗ) головою якого був Бугай Клим Нікіфорович. В товаристві налічувалося 260 дворів.
В 1929 році в селі був відкритий кам'яний кар'єр, що знаходився на вулиці Кам'яній, де зараз розташований став, куди усі ходять купатися. В селі було організовано товариство " Бджола" в 1927 році, а в 1928 році організовано " бурякове товариство".
Перший трактор " Універсал" із шиповими залізними колесами в селі появився саме в 1929 році, про який селяни склали ось такий вірш:
"... Чи чули ви, що в місті Калинівці дають трактори?
А орати ж ними як?
Отак, голубе! Не треба плуга, ні коня.
Ота машина за двох справляється одна.
Сама веде й оре, трохи за дорого коштує.
Але один ніхто її і не Березень
її гуртом, весь колектив коштує..."
Записано із спогадів покійного вчителя-пенсіонера Наборської Ольги Кирилівни в 1997 році.
Із архівних матеріалів:
"1924 рік. Павлівське сільськогосподарське кредитно-кооперативне товариство. Було відкрито будинок дитини в 1924 році, де зараз контора господарство " Світанок", де було 7 дітей."
Згідно акту перевірки фінансової діяльності товариства датованого 23 липня 1926 року є наступний запис: дворів - 920, населення - 3500 чоловік. У складі товариства 79 членів із 79 господарств або 8,5% від загальної кількості дворів і 2,26% від загальної кількості населення. Товариство існує на статуті сільськогосподарського кредитового-кооперативного товариства, зареєстровано Вінницьким окружним кооператкомом 4 грудня 1925 року за ч. 189. Товариство входить до Вінницького Господарсоюзу. Рух членів товариства такий: на 01.10.1924р. - 63 чол.; 01.01.1925р. - 72 чол.; 21.07.1926р. - 79 чол.
1928-1929 операційний рік по річному звіту господарської діяльності знаходимо наступний запис:
"Район діяльності Шевченківського сільськогосподарського кредитового кооперативного товариства поширюється на такі населені пункти: Павлівку, Сальник, Калинівку, Шевченівку, Вільхову і Варницю. Звалось " Шевченківське малинове будівництво" в яке входила і Павлівка. Назва була така " Павлівське товариство по спільному обробітку землі (СОЗ) " Сталь".
Із архівних даних:
Протокол №3
Засідання комісії по затвердженню статутів переселенських товариств від 16 квітня 1924 року.
Слухали:
Про затвердження статутів переселенських товариств і "Працівник" с. Павлівка Калинівського району - 20 дворів.
Ухвалили:
Затвердити й зареєструвати після одержання ними земельних дільниць на колфонді.
Підписи комісії.
Архівні матеріали.
Із паспорта колгоспу " Криця датованого 11 березня 1930 року.
Назва колгоспу - " Криця".
Форма - сільськогосподарська артіль.
Утворено - 11 березня 1930 року.
Знаходиться в Калинівському районі.
Стан господарства:
1. В колгоспі є 615 господарств: бідняків - 315 дворів, середняків - 185 дворів, батраків -7 дворів, робочих -70 дворів, службовців - 38 .
2. Членів колгоспу - 2490 чоловік в тому числі: чоловік від 16 до 55 років - 609, підлітків, від 12 до 16 років, -75, жінок від 26 до 55 років - 665, підлітків - 100.
3. Колгосп обслуговується Калинівською МТС.
4. Всього в селі придатної і непридатної землі - 1881 га в тому числі ріллі - 1425 га.
В 1931 році в колгоспі було: 40 кінних плугів і культиваторів, 11 борін, 4 окучники, 8 сівалок, 1 молотарка.
Корів було 19, коней - 196, свиноматок - 14, свиней-112. Працювали дитячі ясла на 60 дітей та працювала їдальня на 300 чоловік. Головою колгоспу був Бугай Клим Никифорович.
В 1931 році головою колгоспу імені Леніна обрано Канюку Романа, а в 1932 році В. Сидорова - робітника-комуніста по 25-ти тисячному наборі.
В колгоспі імені Мікояна головою було обрано Вдовиченка Мілентія Семеновича.
Границя між землями колгоспів проходила по селу: по вулиці Набережній, привокзальній до станції калинівка II, вулиця Мізяківська і в сторону Калинівки плюс землі Вільхової належали колгоспу імені Мікояна.
Землі в протилежну сторону від цієї границі, в сторону нинішнього СТОВ " Світанок" належали колгоспу імені Леніна.
Спочатку в колгосп вступали по 50 дворів. Обробіток землі проводили кіньми, а в основному волами. В колгоспі імені Леніна коней зводили в клуню Козелка Миколи, яка знаходилась, де зараз авто гаражі СТОВ " Світанок".
В 1932-1933 роках " політика" партії привела до того, що в селах при урожайному році забрали все зерно і вивезли в державні засіки. " Активісти" ходили в кожну хату і забирали все: квасолю, зерно різне, з печей забирали готовий спечений хліб. На Україні розпочався нечуваний голод, або як зараз пишуть історики " Український голодомор 1932-1933 років". Не обминув голод і павлівчан, які змушені були варити листя молодої лободи і липи, викопували картоплю, яка залишалась із зими, гнила і замерзла. Із 3500 жителів третя частина померла із голоду. В основному захоронення проводили на старому цвинтарі по вулиці Леніна (де зараз проживає Бурлака Григорій Павлович).
В 1934-1935 роках, коли головою колгоспу був Причишин Федір ("Воловик"), він закрив кам'яний кар'єр, який назвали " білою дорогою"
В колгоспі імені Леніна було 2 автомашини - " полуторки" ГАЗ-ММ. На них працювали Гуменчук Олександр Йосипович та Канюка Василь Васильович.
В 1949 році головою колгоспу імені Леніна став працювати Малярчук Макар Пантелеймонович, який проживав в місті Калинівці.
В 1950 році пройшло об'єднання обох колгоспів в один імені Леніна. Відійшли до колгоспу " Більшовик", міста Калинівки, землі С.Ольхова.
Головою об'єднаних колгоспів обрали Малярчука М.П., який працював головою до 1959 року. В ці роки розпочалось інтенсивне будівництво в колгоспі, збільшувався сільськогосподарський реманент і техніка, почала підвищуватись культура землеробства, почав зростати добробут колгоспників. В селі почало інтенсивно вестись житлове будівництво громадян. В колгоспі все ж таки переважала ручна праця ніж праця механізмів. В ньому було шість рільничих бригад і одна садова. В кожній по 12 ланок, а в кожній ланці по 16-20 жінок. Створена машинно-тракторна станція МТС в 1954 році і називалась Павлівська МТС, де зараз ремзавод.
1959-1060 роках головою колгоспу працював Коцюбинський Ігор Данилович. Він розпочав меліорацію земель в селі і було прорито 20 км меліоративних ровів. Роботу виконували військові і військовою технікою. Все виконувалось під контролем колгоспного землеміра Наборського Василя Лук'яновича.
В 1960 році колгосп імені Леніна був тимчасово приєднаний до колгоспу " Більшовик" міста Калинівки, де головою був Димінський Іван Йосипович. Був депутатом Верховної Ради Радянського Союзу, Герой соціалістичної праці. Коли із колгоспу імені Леніна в " Більшовик" стали вивозити щонайновіше із техніки, коні, велику рогату худобу, розпочали демонтаж млина. Павлівським колгоспникам увірвався терпець і вони виступили проти такого воз'єднання. Все, що вивезли, було повернуто назад в колгосп. В 1960 році колгосп роз'єднали. В кінці 1960 року виділена ділянка під будівництво рем заводу, а 25 лютого 1960 року Павлівська МТС перейменована в Павлівський ремонтний завод Автопромтреста.
1960-1967 роки - працював головою колгоспу Гуменчук Григорій Юхимович. При його головуванні відбулось подальше придбання техніки і сільськогосподарського реманенту, зросла врожайність полів. В лісах розпочалась заготівля торфу, який вивозили на поля колгоспу. Було 6 бригад, в ній 6 ланок по 16-20 жінок, 120 пар коней, 4 гусеничних трактори Т-74, 2 колісних трактори, один прицепний комбайн на якому працював Климчик Павло, а потім його брат Климчик Степан ( брати " Сороки").
Від того, що був жовто-білий пісок. Його брали різні організації свого району та сусідні райони області.
1935-1936 роки. Головою колгоспу був Хоша Юхим Григорович. При ньому селяни здавали в колгосп для відтворення господарського стада. Для зернових селяни зносили своє зерно.
В 1936-1938 роках головою колгоспу був Гуменчук Василь (Кирилець)
Мороз Іван працював головою колгоспу в 1938-1941 роках. При ньому в 1939-1940 роках був побудований сільський клуб сільським майстром-будівельником Гнатом Криворучком ( проживав по вулиці Шкільній). Будинок культури функціонує в даний час, де понад 20 років незмінно працює Гуменчук Катерина Андріївна. Постановою Вінницького облвиконкому № 137 від 10.02.1945 року звільнено приміщення колгоспного клубу, зайнятого в період німецької окупації під молитовний дім.
В 1943-1944 роках головою колгоспу був Білозор Олексій, який запам'ятався павлічанам, як прислужник німецьких окупантів.
Білозор Клим став працювати головою колгоспу в 1944 році, коли село Павлівка було визволено від німецьких окупантів. Тоді зберігся лише один будинок( де зараз знаходиться їдальня господарства), де було всього із тварин 3 вівці і 3 корови, 2 свині. Ці свині врятував від гітлерівців колгоспник Свистун Василь.
рік - голова колгоспу Погонець І. (із с. Гулівці)
рік - головою працював Ковальчук Денис Антонович.
рік - головою був Самсонюк Іван Маркович колгоспу імені Леніна, а в колгоспі імені Мікояна головою стала Волинець Лідія Леонтіївна - " партизанська мати". Вона була депутатом Верховної Ради України 1946-1950 років.
В колгоспі імені Мікояна ( голова Волинець Л.Л.) була одна автомашина ЗІС-% і шофером був Бурлака Федір, а потім Мартинюк Григорій Петрович.
1967-1981 роки - головою колгоспу працював Наборський Микола Самійлович. Було 4 бригади, більше 20 тракторів, 4 самохідні комбайни. Була висока продуктивність полів і ферм. Проводилось будівництво тваринницьких приміщень, в 1973 році побудована амбулаторія, а дитячий садок в 1968 році.
В 1973 році побудовано ставок біля сільської ради і з 1973 по 1975 роки побудовано асфальтову дорогу через село по ініціативі і великій підтримці місцевого жителя Кульч и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.