На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Поняття гуманзму, полсу та цивлзацї, їх сутнсть особливост, сторя зародження та розвитку, вживання та значення на сучасному етап. Опис життя та побуту кммерйських племен, що мешкали на Україн в I ст. до н.е., їх внесок в культуру країни.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Культурология. Добавлен: 06.05.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1. Дайте визначення понять:
Цивілізація; поліс; гуманізм (2 знач.).
Гуманізм (від лат. humanus - людяний, людський) - 1. Прогресивний напрям культури і суспільної думки, що виник в Італії за доби Відродження і потім поширився в багатьох країнах Європи. Представники Г. боролися за утвердження поваги до гідності й розуму людини, її право на земне щастя, вільний вияв природних почуттів і здібностей. 2. Система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, захист її права, свободи і щастя, створення необхідних умов для всебічного розвитку кожної особистості і найширшого вияву її здібностей.
Поліс (грец. polis) - місто-держава, а також особливий тип соціально-економічного й політичного устрою, що склався в Давній Греції. П. становив об'єднання приватних землевласників і громадян, які займалися різноманітними промислами і ремеслами і як повноправні його члени мали право на власність.
Передумовою виникнення полісів були сільські поселення селян і ремісників, економічна і політична залежність яких від великих землевласників була скасована внаслідок переселення у XII-X ст. до н.е. дорійців, а родові зв'язки посилилися через приплив нових племен. Переселення дорійців і необхідність захисту від загарбників зумовлює об'єднання кількох родових центрів в один. Уся орна земля була поділена між членами цього об'єднання. Маючи більшу частину землі й худоби, родова знать намагалася уярмити своїх земляків і зробити їх залежними. Соціальні суперечності набули форми боротьби за землю і владу, внаслідок цієї боротьби в VIII-VI ст. до н.е. родова знать зазнала поразки і оформився суспільний устрій у вигляді П., однією з підвалин якого було рабство. П. мав різні форми організації: аристократичну, демократичну, олігархічну. Були й такі поліси, в яких племена-завойовники підкоряли місцеве населення і робили з нього залежних землеробів на зразок спартанських ілотів. Це були поліси Спарти, Фессалії, Беотії. Інший тип П. передбачав панування середніх прошарків міських власників і землевласників. Така ситуація існувала в Афінах, Коринфі, Ефесі, Мілеті.
Полісна організація спиралася на економічний і політичний суверенітет громади вільних власників і виробників - громадян П. Цей суверенітет передбачав для кожного громадянина можливість і навіть обов'язок, насамперед шляхом голосування на народних зборах, брати участь у вирішенні державних питань, у визначенні долі своєї батьківщини. В П. діяли різні органи управління, але верховним завжди були народні збори, яким належало право остаточного розв'язання найважливіших проблем. Цим визначається демократична тенденція в розвитку давньогрецького суспільства. Ще однією вагомою особливістю П. була збіжність політичної та військової організацій. Громадянин-власник водночас був і воїном, який забезпечував недоторканність П. та своєї власності. П. постає як реальна єдність політичної структури й громадянського суспільства, що сприяло розвиткові полісного патріотизму, духу рівноправності та свідомому виконанню законів, що закріплювалися здебільшого у вигляді записаної конституції. Економіка П. базувалася насамперед на сільському господарстві, яке було основним заняттям громадян. Економічний суверенітет П. став гарантією приватної власності його громадян, передусім власності на землю. П. мав свою систему цінностей. Найважливішою її складовою була впевненість у тому, що П. - найвище благо, що існування людини поза його межами неможливе, а добробут окремої особи залежить від благополуччя П.
Цивілізація (від лат. civilis - гідний, вихований) - 1. Форма існування живих істот, наділених розумом. 2. Синонім культури, сукупність духовних і матеріальних здобутків суспільства. 3. Ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, суспільного розвитку загалом. 4. Процес становлення громадянського суспільства. 5. Відносно самостійне цілісне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі й часі, що може мати ієрархічні рівні (напр., антична Ц., елліністична Ц., афінська Ц.). Термін «Ц.» запроваджений В. Мірабо (1757 р.) і використаний Д. Фергюсоном, а пізніше - Л.Г. Морганом та Ф. Енгельсом у періодизації історії для позначення вищої, після дикості й варварства, епохи. На різних історичних етапах термін «Ц.» зазнав у своєму тлумаченні багатьох змін. У мислителів, що його запровадили, і протягом наступного досить тривалого відтинку часу поняття «Ц.» вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (В. Мірабо, А. Фергюсон, А. Сміт). Пізніше, з першої пол. XIX і до XX ст., цей термін вживається переважно для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує в цьому значенні (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йдеться тут про Ц. з універсалістських позицій, як про етап (стан) поступу людства, що йде на зміну дикості й варварству. Як перше, «процесуальне», так і друге, «системне», тлумачення поняття «Ц.» здійснювалося з погляду класичного, лінійно-прогресистського, моністичного, який до серед. XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.
З другої пол. XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям низки концепцій некласичної філософії історії (М. Данилевський, О. Шпенглер, А.Дж. Тойнбі), в яких історичний процес розглядається вже не як монолінійний, а як поліцентричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. При цьому у Данилевського і Шпенглера Ц. тлумачиться як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурно-історичні типи, за Шпенглером, - культури); у Тойнбі - вже як основна складова одиниця історичного процесу. Неоднозначно поціновується роль Ц. в історії. М. Данилевський розглядає Ц. як апофеоз розвитку відповідного культурно-історичного типу, відносно короткий (400-600 pp.) бурхливий період творчого плодоношення, який призводить, однак, до необоротної втрати творчого потенціалу народу (народів), що утворює цей тип. О. Шпенглер, як і М. Данилевський, вважають Ц. стадією існування культури, однак - стадією не розвитку, а скам'яніння, занепаду й вмирання. За Тойнбі, кожна з цивілізацій, які складають всесвітню історію, є суб'єктом культуро-творчої діяльності, даючи відповіді на дедалі нові виклики довкілля. Поняття «ІД.» Тойнбі вживає й у вужчому, близькому до Шпенглера, розумінні - як етап регресу. Попри всі розбіжності між його прибічниками, цивілізаційний підхід у дослідженні історичного процесу посідає одне з чільних місць у сучасній філософії історії. З його позицій історичний процес постає передусім не як лінійна послідовність, а як розмаїття таких культурно-історичних форм, як Ц. При цьому кожна Ц. розглядається як нелінійне утворення монадного характеру, тобто таке, в якому відтворюється і уособлюється всесвітньо-історичний процес у цілому. Відповідно до цивілізаційного підходу докорінно переосмислюється й поняття історичного прогресу. Останній вбачається тут не лише у висхідному русі, поступальний характер якого визначається опозиціями «вище - нижче», «гірше - краще», а насамперед у тому, щоб кожна Ц. в ході самовизначення і самореалізації відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенційним досвідом, інваріантні структури і неминущі загальнолюдські цінності.
2. Виберіть з даного переліку народи, які жили на території сучасної У країн и і внесли свій доробок в її культуру:
1. кіммерійці; 2. італійці; 3. скіфи; 4. сармати; 5. гали; 6. анти.
У І тис до н.е. на сучасних українських землях відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. Про перше з цих племен - «людей кіммерійських» - дізнаємося з «Одіссеї»» Гомера. Видатний поет розміщує їх землі поблизу входу до потойбічного світу - царство Аїда.
Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.
До нас дійшли не дуже численні зразки кіммерійської монументальної скульптури - статуї, що досить умовно зображували воїнів. Вони мали вигляд кам'яних стовпів заввишки близько 1,5 м, на яких рельєфно зображені предмети військового обладунку й деталі одягу - пояси, кинджали, бойові циліндричні молотки та ін. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочовиків.
Взагалі кіммерійське мистецтво мало прикладний характер - складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів і деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури - спіралі, ромби, квадрати, що комбінувалися одна з однією в багатьох варіантах. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу с. Зольня в Криму.
Кіммерійські поховання, як правило, - кургани. Поширені вони від Дунаю до Волги. Ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям, у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджали з бронзовою рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременноподібні вудила), а жінок - золоті та бронзові пронизки, намистини, посуд: лощені кубки.
Життя й еволюція самобутньої культури кіммерійців були перервані на початку У1І ст. до н.е. новою хвилею кочовиків зі Сходу - скіфів, із якими пов'язаний наступний етап у давній історії нашої країни.
Конкретні форми і прояви культури скіфів вироблялися поступово. Найдавніша скіфська культура склалася внаслідок завоювання кіммерійців власне скіфськими племенами й увібрала в себе як місцеві, так і привнесені елементи. Пізніше вона зазнала впливу передньоазіатської цивілізації, а потім постійно взаємодіяла з античною культурою, що особливо позначилось на розвитку мистецтва.
Кочовий побут впливав на всі сфери культури. Йому відповідав зовнішній вигляд скіфів. Одяг був ідеально пристосований для їзди верхи, добре захищав від спеки й морозу: каптани, вузькі штани, м'які черевики. Вбрання прикрашалося хутром, оздоблювалося нашивними золотими платівками. Пишно прикрашався й одяг знатних скіф'янок. Як вважають деякі історики, від скіфів ми маємо знамениті білі штани й сорочку, чоботи, шпичасту козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келехи тощо.
Посуд був переважно дерев'яний та металевий: бронзові казани на високій ніжці для варіння їжі, бронзові миски, дерев'яні підноси й чаші. Скіфи купували грецьку маслинову олію й вино в амфорній тарі, а також посудини для вина, канфари, кіліки, кратери тощо.
Успіхи скіфів у воєнних діях проти перського володаря Дарія, Філіппа II Македонського та інших значною мірою зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї.
Ударною силою в них була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був також кінь. Основною зброєю був невеликий складний лук, Ідо стріляв до 500 м. Використовувались списи, дротики, сокири, кинджали і передусім короткі мечі (акинаки).
Про соціальне розшарування суспільства свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра - Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.
Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво. Воно мало зооморфний характер. Його стрижнем був так званий звіриний стиль. Улюбленими були образи оленя, барана, коня, котячого хижака, фантастичного грифона, гірського козла. Фігури тварин вражають динамізмом і точністю передачі властивих їм рис. Вони надзвичайно вдало «вписані» у простір, визначений формою предмета.
Вплив античної культури особливо помітний в архітектурі північних скіфів. Велике Кам'янське городище в Запорізький області має акрополь, на якому виявлено залишки кам'яних споруд. Ще більший вплив спостерігаємо в Неаполі Скіфському (біля м. Сімферополя). У Неаполі досліджено численні жилі й громадські споруди, які були прикрашені портиками і в середині розписані фресками.
Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті - богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Панай - володар неба; його дружина Ані - богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір - бог сонця; Фа-гімасад - бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса - богиня родючості; Таргітай - бог - родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.
Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. Занепад почався на рубежі ГУ-Ill ст. до н.е., а в II ст. до н.е. з'являються нові кочові племена.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори - від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався.
Античні автори, згадуючи про сарматів, підкреслювали їх агресивність й войовничість. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами. Як і всі степовики, сармати чудово стріляли з луків. Чого тільки не пишуть сучасники про їхні стріли! «Синюваті від зміїної отрути», «летюче залізо, просякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові».
Досі не відоме жодне сарматське поселення, їхня відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями. Основною їжею було молоко, м'ясо, сир, просо. Жили вони в кибитках, прикріплених до возів, або в шатрах. Сармати носили шкіряні або вовняні штани, короткий каптан, м'які чоботи, гостроверхий башлик або шолом. Підперезувалися поясом із круглою або прямокутною пряжкою, до пояса підвішували ніж, точильний камінь і кремінь. У жінок були довгі сукні-сорочки з поясом, прикрашені бісером і дрібними намистинками. Голову накривали покривалом, багаті жінки носили стрічки-пов'язки, діадеми або напівдорогоцінне намисто. У жіночому вбранні були й інші прикраси: шийні гривни, Сережки, браслети, підвіски.
Взагалі, зовнішність сармата яскраво описував Овідій, відзначаючи його лютий вигляд, заросле бородою обличчя і довге волосся, яке вони ніколи не стригли. Навіть їх вигляд лякав ворогів, але крім нього в них була гарна зброя (про що згадано раніше) і дисципліна.
Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Йому приносили жертви і самого його приносили в жертву.
Дослідники сарматської культури відзначають величезну роль вогню у віруваннях цього іраномовного народу, вважаючи їх вогнепоклонниками. Деякі сучасні вчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу у сонячному човні.
Велике значення мав культ мертвих і віри в потойбічне життя. Померлому в могилу клали все, що могло знадобитися - їжу, одяг, зброю, посуд і для жінок - прикраси й предмети туалету. Майже неодміннім в жіночих похованнях є дзеркала - бронзові або білонові (сплав міді й срібла).
Дуже популярним у сарматському середовищі були фібули - застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Фібули не тільки датують поховання, а й засвідчують напрями контактів.
Сармати принесли в Північне Причорномор'я новий стиль у прикладному мистецтві - поліхромний, їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, або з кольорової емалі - червоної, блакитної, білої. Джерела цього стилю містяться в Середній та Центральній Азії, звідки походили предки сарматів.
У II ст. н.е. сарматському володарюванню в українських степах настав кінець. Сармати зійшли з історичної арени й лише степові кургани зберігають пам'ять про народ, «оперезаний мечем».
Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши частину рис ранньозалізного віку.
У І тис. до н.е. наша територія потрапляє у сферу античних впливів, і це започатковує нову епоху в розвитку культурної традиції українців. Тим часом до еллінського культурного кола не належали тоді ні народи Західної та Центральної Європи, ні племена, що жили на схід від української землі. Тривале перебування в ньому наклало свій відбиток на культуру та психологію населення України.
Колонізація північного узбережжя Чорного моря починається з УІІ ст. до н.е. У УІ ст. до н.е. засновано грецькі міста-поліси: Ольвію, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній суттєво підштовхнуло господарський та (суспільний розвиток сусідніх із ними племен. Серед них були, безперечно, і предки східних слов'ян.
У І тис. до н.е. самі слов'яни стрімко виходять на історичну арену. Про їх походження й місце початкового проживання є кілька версій. Докладно вони розглядаються в курсі «Історія України». Більшість сучасних дослідників вважають прабатьківщиною слов'янства території, обмежені на заході Середньою Віслою та Карпатами, на сході - Середнім Дніпром, на півночі - Прип'яттю, а на півдні - середніми течіями Дністра та Південного Бугу.
Уже в трипільський період Україна набуває певних ознак, що й донині лишаються притаманними етнографічній культурі українського народу. Від трипільських і до наших часів протягом 5 тисяч років існує в Україні хліборобство, й хлібороб плекає волів і мережить ярмо. Так само сивий дим здіймається вгору над хатами, обмазаними глиною. З часів Трипілля і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І так само при вході в хату висить зображення вічного дерева в теперішній деформації: квітка у вазоні, мотив вишиванок, що проростає з Трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях.
На рубежі III та II ст. до н.е. у Поліссі та Середньому Подніпров'ї сформувалася зарубинецька культура. Археологічні матеріали та писемні джерела свідчать, що пам'ятки зарубинецької культури лишили праслов'яни. Ці племена були відомі Європі як венеди. Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивним перелоговим та підсічним землеробством, яке доповнювалося тваринництвом, рибальством та мисливством. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала велика рогата худоба, свині. У металургійних центрах з болотної руди виплавляли кричне залізо. З нього ковалі виготовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили з бронзи та срібла. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ремесло. Про торгові зв'язки зарубинецьких племен свідчать знахідки на праслов'янських поселеннях античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі господарство зарубинців, як і всіх слов'ян до виникнення держави, мало замкнений, натуральний характер.
Зарубинецькі пам'ятки розміщені гніздами - по 10 - 15 поселень. Селища на підвищених мисах річкових терас нерідко мали укріплення - земляний вал та рів. У невеликих квадратних напівземлянках площею 12 - 20 м2 жили окремі парні сім'ї.
Небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї на ґрунтових могильниках, що інколи налічують кілька сотень поховань.
Зарубинецький масив ранніх слов'ян був розрізаний племенами готів на дві частини - київську культуру Подніпров'я та зубрицьку групу, що під впливом даків, римлян, германців трансформувалася у черняхівську культуру, її північний ареал мав безпосереднє відношення до формування культури східних слов'ян. За письмовими джерелами (Йордан, Прокопій Кесарійський) до історії слов'ян свідоцтва давніх авторів про антів збігаються з територією поширення пам'яток пеньківської культури (5-7 ст.), а проживання склавинів відповідає території празької культури сер. І тис. Згадані групи слов'ян 5-7 ст. за матеріальною культурою багато в чому подібні. Всі вони ґрунтувалися на єдиному типі господарства: підсічній формі орного рільництва, доповненій присадибним тваринництвом. Вирощували пшеницю, жито, ячмінь, просо, горох, розводили корів, свиней, коней. Поступово удосконалювались ремесла. Металообробкою займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичищення шкір, обробка каменю й дерева залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього був ліпний посуд більшості слов'янських культур. Суспільство вступило в епоху розкладу первісності та виділення племінної військової аристократії, становлення перших племінних центрів і дружинного побуту. На відміну від досить мирних зарубинецьких племен слов'янство середини 1 тис. н.е. стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів.
Друга половина І тис. - це час, коли загальнослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну та південну.
У третій чверті І тис. н.е. формуються союзи племен. Часті сутички із сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень.
Досить швидко серед градів почав виділятися Київ (крім нього існували й інші - Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен із самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку.
Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що у них були культові споруди - храми, капища і требища кількох типів. Одне зі святилищ було відкрито на Старокиївській горі В. Хвойкою. Воно являло собою неправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд знаходився жертовник.
У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подніпров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол - Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно вони символізують поширений у давнину поділ Всесвіту, на небо - світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева. Крім антропоморфних божеств слов'яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.
Дохристиянські вірування давніх слов'ян знайшли відображення і в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення - кремації. Можна припускати тільки один напрямок переміщення померлого в просторі - разом з димом поховального вогнища (що споруджувалось у вигляді будинку) угору - на небо. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Прості общинники (яких була переважна більшість) потрапляли на нове місце перебування лише з ліпним горщиком, а то й навіть без нього. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.
Отже, у стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на її теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довгі чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також ранішні народи - усі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або назавжди, стаючи його частинами.
Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов'янський етнічний масив, що із часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М. Грушевського. Вона доповнена й модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення).
У другій половині І тис. землі України зазнають сильного впливу культури Візантії. Належність українських земель до Середземноморського культурного кола зробила можливим органічне поєднання місцевої традиції з досягненнями високорозвиненої культури Візантії. Трансформуючись під впливом цієї традиції, запозичені досягнення ставали надбанням самобутньої давньоруської культури.
3. За даними означеними назвіть поняття:
Світогляд - уяви, переконання тощо, які є спільними для всіх людей на землі внаслідок спільності їх біологічної та соціальної природи.
Реформация - рух в католицизмі в 16 ст., який вимагав реформування церкви. Це привело до появи 3-го напрямку християнства - протестантизму.
4. Дайте відповідь на питання

1. Який принцип був покладений ЮНЕСКО в типологію світової культури? Назвіть ці культури.
ЮНЕСКО (англ. UNESCO, United Nations Educational, Scientific and Cultural Organisation - Організація Об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури) - міжурядова організація, спеціалізована установа ООН. Статут ЮНЕСКО розроблено на Установчій конференції організації (листопад 1945 p.), вступив у силу 4.11.1946 р. Метою ЮНЕСКО є: сприяння миру та міжнародній безпеці шляхом розвитку співробітництва між країнами в галузі освіти, науки і культури, збереження загальної поваги до основних прав і свобод и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.