На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Загальн риси розвитку культури. XIX столття увйшло в сторю свтової культури як доба пднесення розквту лтератури, образотворчого мистецтва, музики, духовност. У XIX ст. завершується процес формування наукового свтогляду європейської людини.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Культурология. Добавлен: 10.02.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Зміст

Вступ
1. Загальні риси розвитку культури XIX століття
2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття
3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання
Список використаної літератури
Вступ

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоп-лює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному за-стосуванню своїх знань.
1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явились твори, які становлять до-рогоцінне надбання духовної культури людства.
Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити , що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалась наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті. Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходились цивілізо-вані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового «досконало-го» суспільства.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу істориз-му, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на влас-ному досвіді переконуються в тому, що суспільство безпе-рервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII або при-родничими науками для XVII ст. Майже в усіх європей-ських країнах утворюються історичні товариства, заснову-ються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. Мабуть, найва-гомішою серед них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795--1856 рр.) вважав, що історична наука повинна бути ке «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, -- писав він, -- видався би нам більш величнішим, ніж походи завойовни-ків, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу».
У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоп-лює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному за-стосуванню своїх знань.
Для вирішення техніко-економічних завдань, що стави-лися перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічни-ми речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагро-мадженню природничих знань сприяли розвиток міжнарод-ної торгівлі, дослідження та освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали «недостаючі ланки» в системі просторових та часових взаємозв'язків природи.
На перший план висуваються фізика і хімія, які вивча-ють взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, елек-трохімія, хімічна атойїістика. В геології утверджується іс-торичний погляд на земну кору, в біології -- еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У приро-дознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три вели-ких відкриття: створення клітинної теорії (чеський натура-ліст Ян Пуркинє (1787--1869 рр.), німецький ботанік Ма-тіас Шлейден (1804--1881 рр.), німецький біолог Теодор Шванн (1810--1882 рр.); відкриття закону збереження та перетворення енергії (німецький прирорознавець Юліус Майєр (1814--1878 рр.); створення еволюційної теорії (анг-лійський натураліст Чарлз Дарвін (1809--1882 рр.).
У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбу-вався під знаком гегелівської філософії. Видатний німець-кий філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-- 1831 рр.) зробив спробу систематизації всього змісту ви-робленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав змогу йому простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже в ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Фе-номенології духу» (1807 р.) культура людства подана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехід-ною до нової формації, яка поступово визріває в надрах християнської культури і грунтується на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко переоцінити. Роз-винутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.
Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Иоганна-Вольфганга Гете (1749--1832 рр.). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. «Коли я оглядаюсь назад, на шлях, який я про-йшов у духовному розвитку, -- писав Гегель Гете в 1825 році, -- я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього шля-ху, і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстрак-ції, а Ваші видання були тими маяками, по яких я направ-ляв свій рух». Відомо, що Гегель мав великий вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст.
У культурному житті XIX ст. можна побачити два взає-мопов'язаних процеси -- розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді -- світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумов-лений зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних літератур та мистецтв було покликане до життя схожістю соціально-економічних умов, світо-гляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зро-стання міжнародного культурного обміну відбувалось зав-дяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скли-каються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, розширюється кількість перекладних видань, зростає кількість людей, які вивчають іноземні мови. Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюється й зворотній культурний вплив. Так, Гете створює «Західно-східний диван», стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а «Східні мотиви» В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без «Східних поем» важко собі уявити творчість видатного англійського поета Д. Байрона. Орієнталістські сюжети були притаманні німецьким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).
У другій половині XIX ст. європейський та північноамериканський живопис зазнає впливу японського мистецтва, яке відіграло важливу роль у творчості Мане, Дега, Уістлера. Великий всесвітній обмін культурними цінностя-ми, який мав місце і в попередні епохи, в XIX ст. розгор-тається з особливою силою. Проте слід зазначити, що куль-тура країн Європи, які випередили в науково-технічному відношенні Схід, була більш активною. В країнах Азії та Африки розпочинається процес «європеїзації», який мав суперечливі наслідки.
2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття:
Класицизм, романтизм, реалізм
Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх на-прямів: класицизму, романтизму, реалізму.
На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналіс-тичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв ве-личного та низького, прекрасного та потворного. В твор-чості класицистів кінця XVIII--початку XIX ст. переважа-ли сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність під-корення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійно-го руху. Класицизм XIX ст. не. був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революцій-ного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж. Шеньє (1764--1811 рр.) та живопису Ж.-Л. Давіда (1748-- 1825 рр.) до консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Іта-лії, Іспанії, скандінавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво виявився в архітектурі першої третини XIX ст.
Найвизначнішим художнім' досягненням нового класи-цизму була творчість видатних німецьких поетів Й.-В. Гете та РҐ-Ф. Шіллера (1759--1805 рр.), зокрема їх твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско». «Підступність та кохан-ня» Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих тво-рах відчувається орієнтація на високі ідеали античності^ які сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.
Проте піднесення класицизму було короткочасним. По-ступово він перетворювався в офіційне академічне мисте-цтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних' естетичних канонів набувала гро-тескових форм, що вбивало живу душу мистецтва -- твор-че натхнення митця. Ось, наприклад, які настанови давав скульпторам начальник відділення витончених мистецтв міністерства внутрішніх справ Франції доби наполеонів-ської імперії: «Риси гарного обличчя є простими, правиль-ними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лі-нія, що йде від лоба до кінчика носу, дуга брів та дуги, що описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих частин утворю-ється однією лінією; потворність посилюється зі збільшен-ням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в то-му, щоб наблизити «натуру» до ідеального типу, доскона-лим зразком якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя».
Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинув-ся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям -- романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин-ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур-ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в на-слідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опини-лося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагаду-вав «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедли-вості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соці-альний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духов-ного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768--1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797--1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790--1869 рр.), ліричній поезії Ген-ріха Гейне (1797--1856 рр.) та ін. Тема злого та страшно-го світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ір-раціональністю людської долі, одноманітністю повсякден-ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літера-тури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в тво-рах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788--1824 Рр.), німецького письменника, компо-зитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776--1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809--1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814--1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необ-хідності радикального оновлення світу, усвідомлення при-четності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового -- одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінчен-ного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» -- У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про пануван-ня в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших -- Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова-ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантас-тика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали чи-тачеві глибину та красу духовного світу людини, безмеж-ність проявів людської індивідуальності. Людина для них -- малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інту-їтивного та підсвідомого -- суттєві риси романтичного сві-тогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до ро-мантиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775--1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху іс-торії. Романтики були схильні розглядати свободу як роз-рив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного се-редовища, а через це і від світу загалом -- провідна світо-глядно-естетична проблема, яку намагались вирішити ро-мантики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського *романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжо-го революційного повітря ЗО--40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі -- Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на-ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва -- одне з найважливіших досяг-нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман-тики цілісно реалізували у створеному ними жанрі істо-ричного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789--1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771--1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802--1885 рр.) становлять неперевершений здобуток сві-тової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо-нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен-ням багатства єдиного світового цілого -- універсума.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди-вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро-мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без-межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре-гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури -- ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798--1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати бароч-ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по-лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри-тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по-верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу-ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх-ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на-приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру-салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре-ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль-тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман-них народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт-них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805--1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика -- з топким гумором та іронією.
Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при-таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797--1828 рр.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810--1856 рр.), оперним та симфоніч-ним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824--1884 рр.), фортеп'янній музиці польського компо-зитора Фридерика Шопена (1810--1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазур-ках, історичні сцени -- в полонезах, народні перекази -- в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини -- від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазна-чити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, впл и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.