На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Українська культура як духовний образ однєї з важливiших епох iсторiї. Розвиток та напрями козацької культури: танц, вертеп, кобзарство. Особливост українського бароко в поезї, фольклор, архтектур. Досягнення українських граверв та живописцв.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Культурология. Добавлен: 04.01.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


26
ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ



Кафедра гуманітарної підготовки та ідентифікації культурних цінностей
Реферат
з дисципліни:
«Українська та зарубіжна культура»
на тему:
«Культура козацької держави (1648-1781рр.)

Виконав:
слухач ДП07-2
Орехова Наталія Павлівна
(м. Керч вул. Будьонного буд.33 кв.98)
Перевірив:
проф. Калашникова О.Л.
Дніпропетровськ 2007
Зміст
Вступ
Розділ 1. Розвиток та напрями козацької культури
Розділ 2. Українське бароко
Розділ 3. Архітектура українського бароко
Розділ 4. Графіка і живопис
Висновки
Список використаних джерел
На межі ХVI i ХVII століть у суспільне й духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали полiтичнi реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все, що торувало собі дорогу у ХVI столiттi, проросло й задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо, в ці віки формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина -- як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак політичної й культурної творчості. Виникли нові, вiдповiдні часові світовiдчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна -- правонаступниця Київської Русі -- відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак i дiяльностi козацтва.
Козацтво протягом півтора століть вiдiгравало не тільки зачну політичну роль доблесного захисника волі й прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова iнтелiгенцiя, яка взяла на себе й утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох дiячiв епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився органiзацiєю шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економiчнiй пiдтримцi козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним i все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви i дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень. В умовах боротьби за незалежність, за розбудову державносi і культури змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних діячів: це й Михайло Дорошенко, Кшиштоф Косинський, Іван Сулима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа. Були й iншi особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освiченiстю, обдарованiстю. Хоча належали вони вже iншiй культурній добі - добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко, маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: свiтовiдчуття. Українське Бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, i тому так повно виразило i його фiлософiю, i психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають «козацьким». (Зображення 1).
Українське козацтво мало свої символи, або клейноди. Серед них -- хоругв, бунчук, булава і печатка з гербом. З часом клейнодами стали перначі, литаври, значки, палиці.(1).
Головною святинею козацтва вважався хоругв -- прапор. Його шили з дорогих тканин і прикрашали вишивкою й шиттям. Найчастіше золотом вишивали образ Пресвятої Богородиці Діви Марії -- заступниці козацтва або козака з шаблею й мушкетом. Траплялися на бойових козацьких прапорах зображення святих, хрестів, сонця, місяця, зірок, зброї, звірів. Козацькі прапори були переважно блакитного, жовтого, жовто-блакитного, білого, малинового, червоного і чорного кольорів. Найважливішим символом влади кошового отамана була булава -- палиця з деревини горіха завдовжки 50--70 см із срібною або визолоченою кулею на кінці. Булава прикрашалася переважно смарагдами й перлами.
Важливим атрибутом влади був бунчук -- держак завдовжки 2--2,5 м, верхівку якого прикрашала куля -- маківка, від якої донизу звисали пасма кінського волоса і червоні вірьовки.
Символом влади судді був військова печатка. Нею підтверджувалися всі офіційні документи Війська Запорізького, видані кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. На печатці зображали герб -- фігуру козака, озброєного мушкетом і шаблею. Символом влади військового писаря була срібна чорнильниця, відзнакою довбиша -- литаври. Без ударів довбиша в литаври не можна було скликати Січову раду. Отамани куренів носили жезли-перначі. Всі козацькі клейноди, за винятком палиць для литавр, які постійно знаходилися у довбиша, зберігалися в січовій Покровській церкві, в скарбниці і виносилися тільки за особливим наказом кошового. (Зображення 2).
1. Розвиток та напрями козацької культури
Звичайно, більшість лiтописiв писалася в монастирях, там вони й переписувалися (Зображення 3). Один з таких манускриптів, що датується 1623-1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернiгiвщинi). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копистенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення iсторiї України. Зокрема, в науці: широко знаний «Літопис Самовидця», названий так свого часу письменником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину ХVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі поводирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, росiйськi вельможі. За «Літописом Самовидця» можна також вивчати тодішню географію України -- тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи iншi події. Вони написані невiдсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татарськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнiрiв і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татарами , що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису -- людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутрішніми і зовнiщнiми проблемами України. На думку дослідників, автором цього літопису міг бути генеральний пiдскарбiй Сiчi Роман Ракушка-Романовський.
Через кілька років після завершення «Літопису Самовидця» почав писати iсторiю козацького краю гадяцький сотник Григорій Граб`янка, який, безперечно, належав до найосвіченіших людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних Сказаній”, які охоплюють всі найголовнiшi битви визвольної боротьби. Йому цiкавi не лише події, а й мотиви, якими керувався зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає й народні настрої, i легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й iншi улюблені iсторичнi дiячi -- це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Паралельно з Григорiем Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий -- на чотири томи -- літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах запорожців, працював у канцелярiї козацького війська. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші подiї в Українi протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, прислів'я та приказки.
Однак козацька визвольна боротьба, а пiзнiше Коліївщина породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пiснi, плачі, панегірики, діалоги, рiзнi драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: “Україна, татарами терзана” М. Павковського, “Чигирин” О. Бучинського-Яскольда, “Розмова Великоросiї з Малоросією” С.Дiвовича та iн. Особливо показові твори деяких поетів “часів Мазепи”, який i сам писав вiрші. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, інколи -- як у захiдноєвропейськiй лицарській поезії -- звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького. І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирно праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.
Освіта. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі -- приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах - наставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.
Церковнопарафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки -- у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспiльствi. У середині ХVII ст. на території семи полкiв. Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою -- одна школа припадала на 2,5 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сiльськi громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкiльнi приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрiвнi дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Українi запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760--1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних i у літах перерослих» навчати військової справи. Ця iнiцiатива була пiдтримана гетьманом i невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогiчнi розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кiлькiсть письменних серед населення. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні вiдiгравали середні навчальні заклади -- колегіуми, які були засновані в Чернiговi (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релiгiйного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра I одержала статус i права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодiшнiх європейських унiверситетiв. На початку ХVII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гiзель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін) зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М.Довгалевський та iн.), утворився осередок щодо розробки теорiї українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович,М. Довгалевський, Г. Кониський та iн.).
Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тiлъки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росiї. (Зображення 4/5).
В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами і тримали їх у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу -- героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активно дійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство -- це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців -- лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу. На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Межигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновірця. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшановнішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності -- кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая -- захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михайла -- глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозданний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич -- він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише Межигірськім ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва -- храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
2. Українське бароко

Бароко -- важливий етап усієї загальнолюдської культури ХVI i ХVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.
Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від захiдноєвропейського і російського, українське бароко -- не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елiтарнi мотиви, то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свiдомiстю.
У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів -- метафор, символів, гіпербол, літот тощо -- для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб. Українська свiдомiсть -- в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти -- теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Iвасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана IЦирського и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.