На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Виникнення українських культурно-освтнх органзацй. Я. Франко та його роль у розвитку полтичного та громадського життя краю. Розвиток освти, мистецтва, лтератури на Захдно-Українських землях.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Культурология. Добавлен: 07.04.2007. Сдан: 2007. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


22
Контрольна робота
На тему: «Культурно-освітнє життя на Західно-Українських
землях в другій половині ХІХ ст.»
ЗМІСТ


ВСТУП………………………………………………………………………….………3

І. Виникнення українських культурно-освітніх організацій………………………...4
ІІ. Я. Франко та його роль у розвитку політичного та громадського
життя краю……………………………………………………………………………..6
ІІІ. Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських
землях……………………………………………………………………………….....19
ВИСНОВОК…………………………………………………………………………...20
Використана література……………………………………………………………....21
ВСТУП
Утворення незалежної Української держави та розбу-дова її державно-правових інститутів дало новий поштовх в об'єктивному дослідженні колись заборонених тем з історії українського народу та його державності. Важливе місце у цьому дослідженні займає історико-правова наука, яка на думку багатьох вчених, отримує якісно нові можливості для свого розвитку. Однією зі сфер історико-правового дослідження є вивчення державних утворень українського народу та діяльність їх законодавчих і виконавчих органів влади. Історичний досвід державотворення дає можливість критично оцінити сучасний процес розбудови Української держави та уникнути помилок, які були допущені у попередній період. Такою, ще не повністю дослідженою сторінкою українського державотворення, є відновлення на початку XX ст. українських держав після лютневої революції в Росії та розпаду Австро-Угорської монархії. Об'єктом даного дисертаційного дослідження є державне будівництво на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, де 1 листопада 1918р. було утворено Українську державу. 13 листопада 1918 р. держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. 22 січня 1919 р. Західноукраїнська Народна Республіка об'єдналася з Українською Народною Республікою в єдину Українську соборну державу. Особливість державного будівництва на західноукраїнських землях була обумовлена їх майже 150-річним перебуванням в іншій державно-правовій системі, ніж українські землі, що знаходились у складі Російської імперії. Незважаючи на своє пригноблене становище, українці Австро-Угорщини використали, хоч і в неповному обсязі, переваги європейської конституційної монархії. На західноукраїнських землях легально діяли українські політичні, громадські та культурно-освітні організації. Ці структури проводили роботу з організації українського культурного та політичного життя. З 1848 р. українці брали участь у діяльності австрійського парламенту, галицького та буковинського крайових сеймів. Наприкінці XIX ст. у Східній Галичині вперше на українських землях було створено легальні українські політичні партії, які у своїх програмних документах ставили за мету утворення незалежної Української держави. Усе це дало змогу створити патріотичну західноукраїнську політичну та культурну еліту. Фактично майже у всіх структурах Австро-Угорської держави на західноукраїнських землях, незважаючи на значний опір польських та румунських політичних чинників, були представники українського народу. Перед розпадом Австро-Угорщини, аналогічно іншим народам імперії, українці були підготовлені до діяльності в усіх галузях державно-політичного життя. За межами України були створені закордонні українські урядові структури, які до останнього дня існування держави вели дипломатичну та нормотворчу діяльність.
1. Виникнення українських культурно-освітніх організацій.
З середини 50-х ороків ХІХ ст. починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника «Основа» -- першого в Російській імперії українського часопису.
Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники -- ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників булла група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.
Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. В Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов -- український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму -- В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети -- повалення царизму -- всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.
Один із напрямів діяльності народників уособлював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу. «Ходіння в народ» не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста.
Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.
Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В.Осинського, члени якого здійснили низку терактів.
Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію -- «Братство тарасівців». Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80-- 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.
Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях.У другій половині XIX ст. вони помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією.
Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці - представники молодої генерації українського національного руху, які рішуче виступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини. «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання, які діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху.
У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис «Правда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної організації народовців.
У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних наукових і літературних праць.
У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію -- «Народну Раду». Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал- демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, засновану І. Франком і К. Левицьким.
Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови -- М. Грушевського. Дуже важливим було те, що Товариство об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник».
Отже, другу половину -- кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності.
2. І. Я. Франко та його роль у розвитку політичного та громадського життя краю.
Іван Франко (1856-1916) був найбільш яскравим діячем українського руху в Галичині кінця XIX -- початку XX сторіччя, чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою інтелекту та морального авторитету. Його значення для становлення сучасної української нації часто порівнюють із значенням Т. Шевченка. Еволюція ж політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на рубежі двох століть.
Після закінчення Дрогобицької гімназії, Іван Франко починає вивчення класичної філології та української мови та літератури у Львівському Університеті. З самого початку навчальний процес не міг задовольнити всіх запитів нового студента і Франко відразу поринув у громадську роботу. Згадуючи про ці часи він писав: "Прийшовши до Львова ... я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були зовсім чужі й не зрозумілі, то й очевидно не міг у них знайти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік. Я заприязнився тут з М. Павликом" [1, с. 48].
Ці дискусії були викликані трьома листами М. Драгоманова до редакції москвофільського журналу "Друг", опублікованими в 1875-1876 рр. в яких він намагався дати соціально-політичні орієнтири для української галицької молоді і повернути її від дискусій про орієнтації на зовнішні сили до справи служіння власному народу. Вже в першому листі Драгоманов задав тон дискусії: "А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспірному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою" [2, с. 399].
Вплив драгоманівських ідей на галицьку українську молодь був величезним. Ці листи Драгоманова стали епохальними в боротьбі за українську справу в Галичині проти москвофільства та рутенства. Відбувся розкол в середовищі української галицької інтелігенції, молодше покоління під впливом Драгоманова швидко радикалізувалось і протиставлялось старшим діячам-культурникам. Сам І. Франко, відзначаючи ту величезну роль, яку відіграли публікації Михайла Драгоманова в житті багатьох молодих галичан писав: "Статті й листи Драгоманова -- то були мов удари батога; вони пекли й боліли, часто втрапляли невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження в глибину справи, до обрахунку з власним сумлінням. Непедагогічний у деталях, сей метод був чудово відповідний власне до розбурханий грубошкірої, лінивої та байдужої рутенської натури" [20, с. 350].
1877 р. галицька поліція починає тероризувати прогресивну українську молодь ліворадикальних переконань. Спочатку були заарештовані М. Павлик, М. Котурницький та ряд інших. У липні 1877 року було заарештовано і самого І. Франка. Приводом була згадка про Франка в одному з листів М. Драгоманова, що були знайдені під час арешту і обшуку М. Котурницького. Франкові було інкриміновано участь в таємних організаціях та "розповсюдження соціалістичних ідей".
Конституція 1867 року гарантувала громадянам Австро-Угорщини права на свободу слова, зборів, організацій та вільне висловлювання політичних поглядів. Однак поліція була налаштована дуже рішуче і прагнула будь-що придушити в зародку розповсюдження серед українців Галичини соціалістичних ідей. Так само як і російська. Однак, Австро-угорська імперія, порівняно з Російською, була країною відносно цивілізованою. За рішенням суду І. Франка було засуджено до 6 тижнів суворого арешту та грошового штрафу в 5 ринських австрійської валюти, а в разі його несплати ще до 24 годин перебування під вартою. В цілому Франко провів у тюрмі вісім місяців і 23 дні. Однак цей арешт не злякав його, не зломив духу, а, навпаки, привів до радикалізації поглядів. "... Обставини штовхали його до того, щоб поглибити своє знання з соціалістичною теорією і практикою" [8, с. 29].
Ці обставини були дуже тяжкими і проблема полягала не лише в несправедливому рішенні суду. Для І. Франка цей період життя був тяжкою і страшною пробою ... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: присуд суду, а особливо те, що я опісля застав на світі -- сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усієї спільноти, кинений на нас, страшенно болів мені. Мене викинено з "Просвіти", заборонено приходити на "Бесіду" (бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказали приходити, я то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а людей, з старших, котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало" [25, с. 49].
У респектабельних колах українською галицької громадськості, група молодих радикалів (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик з сестрою) була піддана остракізму. "Арешт Франка в липні 1877 року разом з редакцією "Друга", дев'ять місяців тюрми, поставив Франка за межами цього суспільства" [6, с. 11]. Ізоляція та матеріальні нестатки лише не зупинили їх, а, навпаки, лише мобілізували їх сили.
"Пережите й передумане при арешті й безпосередньо по виході з нього зробило з Івана Франка переконаного соціаліста. Сей рішучий зворот до соціалізму й розрив з "старою суспільністю" зазначив ся у видаванню журналу "Громадську Друг", який почав видавати у 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозі Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціалістичний напрям і драгоманівський правопис були яркою маніфестацією нового видавництва" [5, с. 12].
І. Франко поринає в активну громадсько-політичну роботу, в проведення пропаганди серед львівських робітників. У цей час відбувається його знайомство з філософськими, економічними роботами лідерів німецької соціал-демократії К. Маркса та Ф. Енгельса. І. Франко не лише сам інтенсивно вивчає їх роботи, а й намагається пропагувати під час роботи в робітничих гуртках. У цей час продовжується процес інтенсивної еволюції політичних поглядів мислителя в бік соціалістичної доктрини. Це визнають практично всі дослідники його спадщини як теоретика політичної науки. Питання полягає в тому, яким був соціалізм І. Франка, до якого з його багаточисельних варіантів він більше схилявся в цей час. Багато в чому може допомогти у виясненні цього питання його лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 року , в якому він виклав свої погляди.
Подібні погляди політичної діяльності для майбутньої партії соціалістів характеризує І. Франка більшою мірою як європейського соціал-демократа ніж прихильника наукового соціалізму К. Маркса чи В. Леніна. Вона, у своїх головних моментах, нагадує основні ідеї шведської соціал-демократії, які вони намагались втілити в дійсність у часи свого правління через поступовий викуп крупної приватної власності державою.
В умовах фактичного остракізму з боку поміркованих українських кіл він переходить на роботу до львівської польської газети для робітників "Praca". Ця двотижнева газета, створена за ініціативою "Прогресивного товариства львівських друкарів", виходила 1878-1892 роках. Її відповідальним редактором був складач Й. Данилюк, а до редакції, крім нього, входили також I. Франко, M. Павлик, А. Маньковський та Б. Червенський. Газета висвітлювала становище робітників та їх боротьбу, популяризувала соціалістичні ідеї, знайомила з революційними рухами у світі. У 1890-1892 роках вона була друкованим органом створеної в Галичині соціал-демократичної партії, фактично -- органом польського та українського робітничого руху Галичини. Теоретичні роботи написані Іваном Франком до цього часопису, свідчать про величезний вплив марксистського варіанту теорії соціалізму на його творчість у цей період. Одна з головних теоретичних проблем цих статей -- створення необхідних, для перемоги нового ладу, умов, найважливішою з яких, на його думку є солідарність трудящих класів.
Соціалістичні переконання І. Франка хоч і прихиляють його симпатії на бік безпосередньо продукуючих матеріальні блага класів, однак і не закривають для нього і проблеми ролі духовних факторів. Говорячи про завдання інтелігенції перед експлуатованими класами він зазначає: "... ми бачимо, що вироблення сильних і ясних переконань є першим і дуже важливим кроком до поліпшення їхнього життя ..." [24, с. 16]. Сам І. Франко в цей час він брав активну участь в роботі робітничих гуртків у Львові де пропагував соціалістичну теорію та свої погляди щодо можливого майбутнього суспільного і державного устрою.
Ця робота не була ні легкою ні вдячною. У вище цитованій статті, говорячи про особливості своєї тодішньої аудиторії, І. Франко змушений був констатувати: "... ми повинні підкреслити дивну, можна сказати специфічно слов'янську особливість наших робітників -- недооцінювання власних прав, власних життєвих потреб і нестач. Правда ці потреби і нестачі в приватних колах бувають аж надто відчутні, але щоб довести їх до публічного відома, висловитися одверто і сміливо нагадати про свої права -- на це мало хто зважиться" [24, с. 16].
Продовжуючи розробку теоретичних основ свого політичного світогляду, І. Франко публікує 18 серпня 1879 року в газеті "Praca" статтю під красномовною назвою "Чого ми хочемо?" де зробив спробу сформулювати програму-мінімум галицького робітництва не залежно від національності, мови чи соціально-політичних орієнтацій. Зазначаючи, що для панівних верств не тільки в Галичині, а й у всій Австро-Угорщині робітниче питання є ледве не самою страшною крамолою, він пише: "Соціалізм, комунізм, навіть нігілізм -- ось страховища, що їх завжди висуває багата буржуазія, коли їй нагадують про робітниче питання" [22, с. 25].
Головний зміст робітничого питання, вважає І. Франко, полягає в забезпеченні соціальної справедливості та ліквідації нерівності, у першу чергу -- економічної. А вона випливає з різного ставлення держави до різних класів: "Оподаткуйте капітал і надлишок нарівні з працею і робітничий клас підніметься" [26, с. 26]. І додає, що для досягнення цієї мети необхідно добиватися реальної політичної рівноправності, оскільки саме через державу працюючі класи можуть захистити свої інтереси: "... робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і страждання" [22, с. 27].
Пропагандистська робота Франка серед галицьких робітників та селян не залишилась не поміченою галицькою поліцією. 4 березня 1880 року він був заарештований по підозрі в розповсюдженні "основ соціалізму" і підбурюванні селян проти влади під час поїздки на Коломийщину. Суд львівської округи об'єднав справи І. Франка, М. Павлика та його сестри, які звинувачувалися в розповсюдженні соціалістичної літератури та селянина Д. Фокштея, арештованого за створення на Косівщині нелегального гуртка з метою ведення соціалістичної пропаганди та замаху на місцевого війта. Цього разу І. Франкові довелося провести під арештом три місяці.
Після виходу з ув'язнення він з іще більшою енергією взявся за громадсько-політичну роботу. З нашого погляду, показовою для розуміння процесу становлення його політичного світогляду є стаття "Чого ми вимагаємо?", яка, будучи своєрідним продовженням роботи "Чого ми хочемо", мала показати теоретичні підвалини і програму майбутньої політичної діяльності тих кіл робітників та молоді, що групувалися навколо журналу "Praca", в якому вона і вийшла в травні 1880 року.
Констатуючи факт природної рівності індивідів, І. Франко відзначає, що саме існуюча соціально-політична система та пануючі соціальні взаємини розділяють людей на різні соціальні групи: "Людина, як одна так і інша, рівною мірою виходить з рук природи. Лише суспільні взаємини, в які вона потрапляє, робить з однієї людини селянина, з іншої -- пана, з однієї -- робітника, з іншої -- паразита ..." [21, с. 35].
Однак І. Франко зовсім не зводить завдання працюючих класів до захоплення власності багатих і справедливого її розподілу. Це має бути лише першою умовою для реалізації вищої мети. У тодішніх умовах "... робітники передусім повинні домагатися від суспільства, що воно кожній, без винятку одиниці забезпечило всебічний розвиток природних даних, тобто щоб у суспільстві не було таких, які все життя приречені на важку працю, поряд з такими, які нічого не роблять і аж хворіють від ледарства. У добре влаштованому суспільстві кожен поперемінно повинен займатися то фізичною то розумовою працею і мати досить часу для відпочинку..." [21, с. 39-40].
Таке суспільство, на думку І. Франка, буде найкращим не тільки тому, що воно відповідатиме інтересам всього народу і виразникам цього інтересу -- працюючим класам, а й тому, що буде відновленням природного стану суспільства. "Як тільки настане ця доконечна зміна, як тільки капітал з приватних рук, до яких він потрапив шляхом грабежу чи експлуатації, повернеться знову в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді лише станеться поворот до природного, єдино справедливого стану" [21, с. 41].
Подібне розуміння "світлого майбутнього" свідчить про вплив в цей час на політичний світогляд І. Франка теорій природного стану людини, природної людини, у першу чергу в інтерпретації видатного французького філософа Ж.-Ж. Руссо. У подібних концепціях вихідним була теза про те, що від початків існування люди знаходились у стані природної рівності і внутрішньої та зовнішньої гармонії і лише поява приватної власності приводить до втрати цієї гармонії та виникнення соціальних негараздів. Отже, робився висновок, головна проблема, яку суспільство має вирішити -- це ліквідація приватної власності. Розходження були, в основному, в питанні способів ліквідації.
З початку 1881 року І. Франко починає разом з І. Белеєм видавати у Львові український місячник "Світ" де друкує свої наукові статті, перекладні та оригінальні поезії, а також початок великої та цікавої повісті з робітничого життя "Борислав сміється", в якій дає художню оцінку заворушенням серед пролетаріату нафтових промислів Борислава. Як відзначають автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", ""Світ" не ставив гостро радикальної програми, одначе був він поступовим органом і гуртував коло себе молодих письменників, так з Галичини, як і з Наддіпрянщини" [8, с. 77]. Серед авторів журналу були також і такі вже відомі українські культурницькі діячі та письменники, як Б. Грінченко, О. Конисський, І. Нечуй-Левицький, та ін.
Заснування "Світу" і робота в ньому знаменують собою початок переходу І. Франка на нові ідеологічні позиції. Це засвідчує не тільки повість "Борислав сміється", в якій симпатії письменника вже однозначно знаходяться не просто на стороні робітництва взагалі, а саме робітників свідомих, освічених і бажаючих боротися за свої права методами легально-політичними і ненасильницькими. Говорячи словами Бенедя Синиці він заявляє: "Я не піду з вами палити".
Показовими для характеристики перелому у його світогляді, що відбувався в цей час є думки, висловлені в опублікованій в журналі статті під назвою "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва". Еволюціонуючи від ідей марксистського соціалізму, він зазначає: "Наш народ нещасними установами минувшості доведений до того, крім немногих случаїв, відвернувся в ділах господарських від засади асоціації, -- пора нам тепер наново вчити його тої асоціації, пора показати йому, як можна укладати господарську асоціацію при захованні повної автономії кожного учасника, пора нам показати йому, що можна удержати і підносити й найменше мужицьке господарство, коли воно зв'яжеться в господарську цілість з другими такими ж господарствами. А я переконаний, що тільки таким способом можна буде охоронити наш народ, а особливо його малоземельну більшість від цілковитої руїни, від цілковитого а швидкого повернення в пролетаріат" [15, с. 199-200].
Як видно для І. Франка пролетаризація широких мас населення вже зовсім не є явищем позитивним, як вважали тодішні європейські ідеологи соціалізму. Навпаки, він шукає можливість вижити селянину та іншим дрібним власникам, які, не дивлячись на важку працю, вважалися марксистами класом історично приреченим і допоміжним матеріалом для здійснення історичної місії пролетаріату у майбутній світовій революції. Говорячи про можливість забезпечення більшості працюючого населення -- селян, інших дрібних власників, всіх, кого зараз прийнято називати "середнім класом" -- можливості нормального існування в умовах конкуренції з великими власниками, І. Франко зазначає: "Ще раз кажу: тільки господарська, ремісна, промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни, бо тільки тоді кошти господарювання уменшаться, а видатність, продуктивність праці побільшиться. Ніякі другі средства не зможуть радикально вилічити лиха. Інтелігенція наша повинна мати собі за завдання свого життя -- не тільки пізнати ту правду, -- вона ж ясна як день, -- але по силі можності приложити руку до її осущення" [15, с. 200].
Журнал "Світ" був вже менш соціально-радикальним, порівняно з іншими виданнями, які очолював раніше І. Франко. У ті роки він став практично єдиною трибуною для мислителя. Однак видавнича справа не могла забезпечити нормальних матеріальних умов існування і навесні 1881 року І. Франко, змушений матеріальними нестатками, залишає Львів і переїжджає до родичів у Нагуєвичі, де пробув практично до початку 1883 року.
Перебування серед селян, повернення до власних витоків, ще більше зміцнюють народовські настрої Франка. Не даремно частина дослідників його творчості вважає саме 1882 рік роком перелому в його політичному світогляді і початку відходу від марксизму і соціалізму взагалі. У листі від 16 січня 1883 року до М. Драгоманова він писав, говорячи про зміну своїх позицій та пов'язаних з цим проблем з редколегією "Праці":"... моїх статей редакція кілька відкинула, і відкинула іменно таку статтю, в котрій я радив писати більш по-хлопські, викинути всю заграничну термінологію та й старатися змодифікувати саму теорію соціалізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних і дрібнотворних обставин ніж Марксів фабричний соціалізм" [12, с. 344].
1882 року І. Франко публікує один з своїх найвідоміших історичних романів-утопій -- "Захар Беркут". Ця робота була присвячена напівлегендарним подіям часів татаро-монгольської навали і мала багато рис соціальної утопії. "Провідним мотивом її є народницький постулят, що мовляв, народ, селянство, переможе своїм громадським ладом і дружністю" [8, с. 79].
Одразу після опублікування перших глав "Захара Беркута", при беззаперечному визнанні художньої цінності, навколо політичних ідей, сформульованих в ньому, розгорнулася жвава дискусія. У першу чергу викликала несприйняття спроба ідеалізувати суспільно-політичний устрій давніх громад в українських Карпатах протиставлення їх князівській владі (подібні мотиви можна спостерегти і в ранній поезії І. Франка про співця Митусу).
Перебуваючи в селі, Іван Франко пише кілька статей до львівського часопису "Діло" кілька статей. Цей факт важив дуже багато. "Діло" -- це перша українська щоденна газета, що виходила в 1880-1939 роках, була органом народовців, ліберально-буржуазної політичної течії національно-свідомої української інтелігенції Галичини та Буковини, яка виступала як проти москвофілів, так і проти прихильників та послідовників ідей М. Драгоманова. Головний редактор часопису В. Барвінський давно запрошував І. Франка до співробітництва, але на заваді цьому стояв антагонізм політичних позицій. Лише в кінці 1882 -- на початку 1883 р. І. Франко починає зближення з "Ділом" і, навіть, більше того, -- повернувшись восени 1883 року до Львова, він стає її постійним співробітником.
У результаті вивчення досягнень тодішньої європейської науки в області філософії, соціології, політичної економії, теорії політики, власних теоретичних та практичних вправ Іван Франко особливу увагу починає звертати на роль та місце держави в житті людського суспільства. Для більш повного вияснення ролі держави та особливостей її функціонування І. Франко звертає увагу на її походження, причини, Що зробили її існування суспільно необхідним та ті глибинні джерела, які живлять державну владу. Адже не можливо відповідально давати рецепти по зміні сучасного в ім'я майбутнього, не знаючи минулого.
Показовою в цьому відношенні є робота "Мислі о еволюції в історії людськості" опублікована 1881 р. Як зазначають упорядники 45 тому його зібрання творів, вона написана під безпосереднім впливом брошури "Дарвінізм і громадівство" опублікованої того ж року видатним українським революціонером-демократом, членом драгоманівського женевського гуртка -- С. Подолинським.
У цій праці І. Франко робить спробу проаналізувати проблему поєднання досягнень соціальних та природничих наук у вивченні початків людської цивілізації. Саме наявність розриву між природознавством і суспільствознавством є на його думку серед головних причин нерозуміння суспільних процесів: "Можна бути вченим, а навіть геніальним природознавцем, а дуже мало знати наук суспільних. І навідворіть, можна бути добрим економістом, правником або й істориком, а не знати наук природничих. Природознавці брались говорити про питання суспільні, переносили сюди живцем свої теорії, незважаючи на відмінний ґрунт, і натворили багато лиха. А з другого боку економісти, історики і пр., не знаючи наук природничих, а бачачи тільки ті невдалі вилазки природників на поле наук суспільних, згори порішили, що з усім тим природництвом, з еволюцією і дарвінізмом у них нема ніякого діла" [16, с. 82-83]. Для І. Франка, прихильника дарвінізму і самої ідеї еволюції, соціал-дарвінізм є не прийнятним. Правда, від самого початку він відкидає і концепцію божественного творення людини та первісного раю, і міф про золотий вік і первісний природний стан людини.
І. Франко виводить дві головні передумови появи політичної влади -- військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун -- тоді з'являється володар.
Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичну. "Відти конечно виливає конституціоналізм (виділення І. Франка -- О.С.) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціоналізм, так як і капіталізм опирається на свободі, але він ще не є свобода. Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.