На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Виникнення контркультури, романтичний корнь контркультури, його спадкоємнсть романтизму XIX в. Дозвлля як нова цннсть. Контркультура як нова епоха, вдмова контркультури вд принципу професоналзацї, естетика повсякдення. Людина як митець.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Культурология. Добавлен: 10.01.2010. Сдан: 2010. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Умови виникнення контркультури у ХХ ст.
Друга половина XX в. ознаменувалася посиленням нонконформістських і неоромантичних ідеологій. Прагнення до переоцінки цінностей захопило не тільки традиційно схильні до цьому молодіжні, етнічні, маргінальні й інші субкультурні утворення, але й широкі верстви населення, включаючи значну частину інтелектуальної еліти Заходу. Ріст масових рухів в 1960-і роки сприяв соціальній активності тих груп, які були прямо пов'язані з виробництвом духовних цінностей. Разом зі збільшенням обсягу вільного часу зростало прагнення людей до різних способів самовираження за допомогою дозвілля, будь те соціально-політична активність, дилетантське художня творчість, клубна робота або філантропічна діяльність. Симптоматично, що автор «Цивілізації дозвілля» Ж. Дюмазедьє виходячи з показників динаміки трудової зайнятості у Франції зробив висновок про якісну зміну нинішніх культурних орієнтирів. Дюмазедьє вважав, що сфера дозвілля має абсолютну самоцінність, оскільки саме в ній, а не в праці здійснюється справжня самореалізація індивіда.
Одночасно з ростом популярності альтернативних соціальних проектів заглиблювалися й усталювалися позиції неоконсерватизму, що співвідносилися з обновленою тактикою «істеблішменту» по реабілітації репресивних механізмів культури. Так створювалося силове поле ідеологічного протистояння, що визначило картину західного суспільства 60-х -70-х років XX в.
В 1970-і роки число альтернативних соціальних рухів було надзвичайно велике. Ф. Брюзе, наприклад, виділив наступні типологічні групи масових рухів у ФРН того періоду: екологічного, антивоєнного, політичного, жіночого, молодіжні, руху цивільних ініціатив, людей похилого віку, втечі (усередину себе, у сільські комуни, секти), альтернативного стилю життя й критики споживання, воєнізовані групи. Їхні джерела сходять до багатопланового контр культурного кінця шістдесятих, що прийшла в Європу й Америку з Великобританії з першою хвилею року.
Найбільш послідовне обґрунтування феномен контркультура одержав у роботах Т. Роззака «Створюючи контркультуру. Думки про технократичне суспільство й про позиції молоді» (1969) і Ч. Рейча «Зеленіюча Америка» (1970); обоє автора маніфестували ряд принципових положень, сполучених з новим типом індивідуальної самосвідомості. Духовний зв'язок з ідеологією контркультури виявили у свій час багато видних представників університетських і художніх кіл Європи й США. Так, К. Лич відносить до них П. Суизі, П. Гудмена, Л. Гольдмана, Г. Маркузе, Ф. Фанона, А. Гінзберга, Т. Лірі, Н. Мейлера, Д. Кон-Бендіта, Н. Брауна, А. Уотса, Р. Лейнга, М. Маклюена, К. Лоренца.
Контркультура з її ідеологічними установками могла розвитися тільки в досить стійкому суспільстві з високим рівнем життя. Контркультурний рух 1960-х років, за словами Б. Гугенбергера, «із самого початку було продуктом не недоліку, а достатку». Криза суспільства достатку з неминучістю викликає й криза контркультурного руху.
Реабілітація традиційних цінностей в ідеології неоконсерватизма, що стали знаковим явищем 1970-х - 1980-х років, породила відношення до контркультури як естетства й беззмістовної гри студентської молоді, що «зажралися»(Р. Арон). Крен суспільства убік неоконсервативної орієнтації був обумовлений, у першу чергу, змінами в його економічній макроструктурі, пов'язаними з наближенням економічної кризи. Зміцнення позицій неоконсерватизма в 1970-і роки продемонструвало його стабілізуючий потенціал і підсилило нормативистську тенденцію у всіх соціальних сферах.
1960-і роки стали часом панування деяких основних романтичних ідей. Істотна роль приділялася інтуїції, нераціональним формам освоєння дійсності, творчій уяві, природному, природному початку в людині. Особливе звучання знайшла ідея вільного саморозкриття особистості в її повсякденному існуванні. К.Г. М'яло справедливо розглядає спосіб відчування, що найбільше повно виявив себе в духовних шуканнях 1960-х років, як одну із сучасних специфікацій романтизму, тобто як «рух, спрямований на виявлення в людській свідомості того, що не знаходить вираження в границях реального існування». Дійсно, можна виявити прямий зв'язок між світоглядними установками йенського романтизму й контркультурної орієнтацією на сферу невтіленого, можливого, інтуїтивного, на ті сторони людського буття, які сутужніше всього піддаються раціональній реконструкції. Контркультура демонструє своєрідний ескапизм, створюючи ілюзорні реальності й указуючи шляхи знаходження «нової чуттєвості» у релігійному екстазі або в гротескній образності психоделічного досвіду. Контркультура й ліворадикальні художні ідеології культивували образ вільного художника як ідеальну модель особистості, що не знає примуса й границь вільного польоту фантазії (П. Шнайдер, Р. Швендтер, Х.М. Енценбергер).
Романтичних корінь контркультури виявляють себе й у її орієнтації на релігійні домінанти східних культур з їх найтоншою «дотикальною» сприйнятливістю ірраціонального. Ірраціоналізм, сучасні форми містицизму стали важливими складовими контркультурного інтелектуального багажу. Контркультура ставила своєю метою відкриття нових реальностей шляхом звертання до прикордонних явищ і ситуацій естетизованого буття. Романтичні пошуки першооснов життя вплинули на сучасні панпсихічні тлумачення природних форм. У цьому змісті Т. Роззак писав про перспективність нової віри - містичної екології, що багато перейняла в старих гностичних навчань.
Романтичними по суті були прагнення покласти виконання соціально-перетворюючої функції на область художньої творчості й спроби переосмислити суспільні процеси в категоріях естетики. Соціальний утопізм контркультури, настільки характерний для всіх західних ліворадикальних теорій 1960-х -1970-х років, знаходив для себе найбільш адекватну форму в прагненні перетворити мир естетичними засобами. Молодіжний бунт 1960-х власне кажучи був спрямований на рішення не стільки політичних, скільки естетичних завдань, не випадково в основі його лежав ігровий початок. Гра, як вона розумілася в естетиці йенського романтизму, стала важливою ланкою, що конституює, контркультурного мислення. Естетизація бунта могла відбутися через те, що він мав на меті не стільки реальне згортання соціальних інститутів, скільки чисто демонстративне протиставлення суб'єктом контркультури себе й своїх цінностей цінностям громадського порядку. Звичайно, студентські виступи 1960-х років мали й реальне політичне підґрунтя. Але й сама політика виявлялася для студентів скоріше засобом діяльного самовираження, чим інструментом рішення яких-небудь соціальних проблем. «Це був лише рух у головах великої кількості художників, учених, еліти, цілого покоління студентів аж до широких мас молоді з більших міст... Однак бунт мислителів, як би не намагалися обґрунтувати його політичну й економічну семантику, ніколи, властиво, не мав дійсного, реального базису».
Контркультура є також спадкоємиця романтизму XIX в., що у максимальному ступені акумулював енергію неприйняття позитивістських тенденцій у сучасній йому культурі. Цілком логічно, що контркультура стала притулком для гуманитарно орієнтованих шарів інтелігенції. Але протистояння новітньому типу позитивістського світогляду, пов'язаного з успіхами в різних галузях науки й техніки, позбавляло контркультурну свідомість самодостатності й залишало йому лише функцію критичної рефлексії, що супроводжує спробу суспільства глянути на себе з боку. Сам автор терміна «контркультура» Т. Роззак указував на неприйняття головної ідеології як основу контркультурной опозиції традиційним цінностям капіталістичного суспільства.
Аналогічно й Ч. Рейч, що намагався дати більше узагальнене, культурологічне трактування феномена контркультура, найпершою метою «свідомості III» (тобто контркультурної свідомості) уважав відновлення пріоритету нематеріальних елементів людського існування, таких, як природне навколишнє середовище й духовне життя [7, с. 119]. «Свідомість III» повинне, по Рейчу, опанувати силами науки й техніки, зробити їхнім знаряддям у руках людини, а не фактором, що збіднює людські можливості. Але Рейч не призиває до руйнування машинного простору. Якщо покласти на машини відповідальність за наше матеріальне благополуччя, уважає він, то можна перебороти всі протиріччя й зайнятися розвитком своїх естетичних і духовних якостей, що відповідає нашій сутності.
Відчуження представляє для Ч. Рейча найбільш серйозну проблему сучасності. Починаючи зі шкільної лави, уважає він, людини відучують бути самим собою, позбавляють можливості виявити унікальні творчі здатності, розвити уява, здійснити свої мрії. Придушення творчих похилостей приводить зрештою до того, що люди починають ототожнюватися з їхньою професійною приналежністю, іншими соціальними ролями, а в дійсності відчужуються від власної особистості. Вихід із цієї ситуації Рейч знаходить у максимах неадаптованого поводження. Людина з «свідомістю III» однозначно воліє виконувати тільки таку роботу, що приносить йому внутрішнє задоволення, навіть якщо вона не забезпечує ні престижу, ні комфортного життя. В ім'я цього задоволення він здатний погіршити своє матеріальне становище, виявитися у в'язниці й навіть втратити життя [7, с. 117]. Всі вчинки суб'єкта контркультури продиктовані цим пафосом звільнення. Він цілеспрямовано перетворює «асфальтову цивілізацію» в «зеленіючий сад». Вся концепція контркультури Ч. Рейча просочена духом антитехніцизму. Скрізь, де звучить мотив «втрати людиною самого себе», автор наполягає на необхідності звернутися до творчості, допомогти людині виявити свої здатності й тим самим «повернути його собі», вирвавши з полону відчуження.
Т. Роззак, обґрунтовуючи своєчасність романтичного сприйняття дійсності, убачав у класичному романтизмі світоглядну опору для сучасних революційних перетворень. «Далекий від того, щоб бути просто ще одним з культурних стилів, - писав він, - романтизм є першою сильною протиотрутою, виробленою організмом нашого суспільства у відповідь на пануюче поширення одномірного бачення» [4, с. 154]. На думку Т. Роззака, романтизму належить виняткове, зразкове місце серед предтеч контркультуры. Не випадково в наші дні, відзначає він, що відпала молодь інстинктивно тягнеться до романтичних форм пізнання, творчості, до магії й окультизму. Стану сну, дитинства або дикості найбільше відповідають напрямку цих спонтанних поривів. Т. Роззак при своєму в цілому критичному відношенні до Г. Маркузе ставить йому в заслугу, що він фактично повернувся до німецької романтичної традиції й пов'язаний з нею тісніше, ніж з марксизмом. Так що незадоволеність Роззака кінцевими висновками маркузеанства, що зберігає, як він уважав, сліди кабінетного філософствування, залишала місце й для принципового узгодження поглядів на сучасну соціальну дійсність. Якщо Маркузе обґрунтовує необхідність рятування від зайвого соціального примуса, то Роззак вважає за можливе позбутися від усякого примуса взагалі.
У кожному разі метою нової форми протистояння культурі є ліквідація репресивної функції останньої. Ідеологи контркультури думали, що рятування від репресії неминуче спричинить зміну самого типу раціональності, тому що розум, у якому не залишається місця для поняття про придушення інстинктивних імпульсів, зміниться якісно. Роззак убачає джерела традиційної культури в діяльності, що об'єктивує, свідомості, прагненні всякому предмету зовнішнього миру нав'язати логічну структуру. Знання, одержуване на основі логічних операцій, як і весь традиційний науковий інструментарій, на думку Роззака, більше не представляє якої-небудь цінності.
Більше адекватну, чим у Г. Маркузе, трактування джерел репресії й шляхів її усунення Т. Роззак виявляє в Н. Брауна, дискурс якого він знаходить відповідної контркультурному типу «почуття думки». Думаючи, що проблема відчуження не може бути в принципі вирішена доти, поки існує напружене протиріччя в усвідомленні життя й смерті, Браун пропонує відринути подання про життя як зусиллі, як подоланні смерті. Примирення інстинктів життя й смерті допоможе, по Брауну, зняти споконвічну психічну недугу людства. Таким чином, у своєму соціально-критичному теоретизуванні Браун також проводить романтичну лінію. Роззак бачить величезну заслугу Брауна в орієнтації на романтичну художньо-поетичну традицію з її недовірою до систематичного раціонально-понятійного мислення. У руслі романтичної традиції Браун проводить і протиставлення праці й задоволення. Задоволення виявляється в нього цілком ув'язненим у рамки мистецтва, тому що воно може бути викликано тільки абсолютно безцільною діяльністю. Саме в мистецтві може відбутися дійсно вільна діяльність, що є аналогом гри.
В ідеології контркультура знову піднімається проблема волі й необхідності, що дозволяється шляхом обґрунтування різних форм деструктивного відношення до миру, що накладає ті або інші обмеження на волю людського вибору. Ця деструкція спрямована на ті об'єкти, від яких виходить погроза репресивного придушення індивіда: це суспільство, що є джерелом соціальної регламентації; природа, що створює ланцюг жорстко обумовлених каузальних детермінант; індивідуальна самосвідомість, головним чином як джерело болю й примуса у вигляді морального почуття, що служить основною перешкодою на шляху вільної самореалізації людини. Відхід від загальних стандартних цінностей і пошук різноманітних індивідуальних форм самоздійснення, інтелектуального й естетичного самовираження С. Хаддингтон зв'язує зі своєрідною романтичною реакцією на технологічні тенденції постіндустріализму, що нагадує антипромислову реакцію луддистів.
У зв'язку із трьома напрямками деструкції обґрунтовується й трояка воля, що повинна бути завойована: політична, тобто воля від соціального примуса, інтелектуальна, тобто воля, що піднімає людини над миром природної залежності, і моральна - воля від самопридушення, найбільш повна реалізація своїх потягів. Ж. Эллюль весь істотний зміст цього пориву до звільнення зв'язував у неоромантичному дусі з повстанням стихійних сил життя, ідеї творчості проти панування раціоналізму.
До 1960-м років зложилися певні умови для розгляду дозвілля в якості самостійної й самодостатньої сфери, у якій максимально можуть бути задоволені запити людини в самоактуалізації, самовираженні шляхом творчого акту. Більше того, лише дозвілля й здатне надати можливість самовираження, пов'язаного з одержанням почуття задоволення. Такі найцікавіші й внутрішньо цільні види діяльності, як наукова й художня творчість, перестають робити приємність, як тільки звертаються в працю, у якийсь обов'язок, чинений по необхідності й заради зовнішніх цілей. Так, наприклад, уважав Д. Келли, що спеціально досліджував проблеми найманої праці з контркультурних позицій [3, с. 92]. З його погляду, діяльність дозвілля одержує переваги перед професійною в силу своєї гранично персоналистської орієнтації, тому що вона виконується заради її самої й не мотивується зовнішніми причинами. Так у контркультурної ідеології складається сприятливий образ звільненого від трудових обов'язків, орієнтованого на естетичний самопрояв людини, «що знаходить себе, у нових особистісних зв'язках всупереч тим, які складаються в процесі подолу праці й відбивають складність структури сучасного суспільства». Контркультура, що опиралася на матеріальний достаток, була в найменшому ступені орієнтована на виконання професійно-трудових завдань. Якщо професійна орієнтація ґрунтується на принципі роботи з наймання і є базовим чинником соціалізації індивіда, то контркультура запропонувала альтернативну модель соціуму, у якому задоволення особистих потреб висувається на перший план, а найціннішої оголошується діяльність, здійснювана з урахуванням внутрішніх спонукань, тобто фактично діяльність вільного дилетанта.
Д. Келлі виділяє ряд особистісних якостей, низько оцінюваних по шкалі придатності до спеціалізованої професійної праці. Це - ідеалістичність, грайливість, еротичність, лінощі, гедонистичність, експресивність, емоційність - саме ті характеристики, які, як було показано, культивує контркультурна ідеологія. Келлі думає, що виникнення альтернативних рухів свідчить про розпад традиційної культури індустріального суспільства, у процесі якого названі якості стають цілком прийнятними й навіть бажаними. Прийняття й заохочення гедонізму в перспективі повинне було зняти проблему суб'єкта контркультури, тому, що в традиційній системі цінностей, маючи названі якості й орієнтуючись на естетичний самопрояв, він фактично втрачає необхідні важелі соціалізації. Закономірним підсумком труднощів у соціалізації було звертання до сфери естетичних утопій.
Організовані види поводження в контркультурі інтерпретувалися як негативний наслідок загальної професіоналізації праці. У цьому зв'язку прихильники теорії вільного самовираження шукали засобу нівелювання негативних наслідків трудового наймання. М. Янг, наприклад, вважав за необхідне відокремити професійні ролі від цілісності людського «я». У той же час він міцно зв'язував можливість особистої самоактуалізації на дозвіллі з попередньою напруженою працею в професійній сфері, що створює умови для вже вільної творчої праці, що приносить повноцінне задоволення. Так Янг намагався дозволити дилему праці й задоволення, що в ідеології контркультури знайшла риси протиставлення необхідності й волі. У контексті тих антитез, які окреслюють основні цінності гуманістичне орієнтованої культури в її опозиції до цінностей культури репресивної, Янг протиставляв діяльність як ціль у собі інструментальному відношенню до роботи. Праця, із цього погляду, повинен бути мотивований внутрішнім спонуканням, прагненням до задоволення, гедонізм повинен замінити відстрочену винагороду, а спонтанність - планування майбутнього. Будь-яка кар'єра в цьому змісті витлумачувалася як «продажна», професіоналізм виявляв с и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.