На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Лтературн критики намагаються витлумачити важкоприступнсть Стусової поезї, дошукуються причини свого нерозумння Стуса. Розгублен дослдники творчост пояснюють це ускладненою образною системою, незвичною лексикою.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Литература. Добавлен: 20.05.2004. Сдан: 2004. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


20

Боротьба Василя Стуса.

У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.
Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну думку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять в його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.
Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом -- поетично перевтілені життєві факти. [...] Та головне - біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, дозрівання - емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне." (М. Коцюбинська «Поет»)
Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання і те, що було у нього на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.
І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в музеї Українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п'яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мовним моментом це було пов'язане. Хтось по-російському відповідав і він різко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився».
Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов'язані з «мовним моментом»
Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов'язаною «мовним моментом», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» -- світоглядний.
В родині Стуси користувалися українською мовою, яку вони привезли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама Їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись в такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх дітей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, напосідав, щоб його син навіть удома старався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша Івана Калиниченка постійно вихваляла радянську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не знищила як усю її родину.
В. Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олімпіади. На канікулах їздив у піонерський табір.
Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльотах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ручку піднімав і кричав: «За Ленина! За Сталина!» Люди дивувалися:
-- Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?
-- Да нет, -- відповідала вчителька, -- отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка.
Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.
Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну газету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:
У нашего Лени неприятность -- опять двойку получил, потому что и сегодня он химию не выучил. И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.
В. Стус закінчив школу з срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що в творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».
Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінституту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філологію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно , цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів. Це можна прілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра В. Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми -- своєю матір'ю Їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовляти. Хоч вона з чоловіком і дітьми російською розмовляє. Колись вона в лікарні лежала. Я думаю, в лікарні буду російською розмовляти. А треба було по телефону говорити, бо в неї була інфекційна хвороба. Я з нею розмовляю російською по телефону, а вона каже: «Мамо, чому ти зі мною так говориш, що, ти мені не рідна?» І ми почали українською. А всі ж дивляться, коли українською говорити.»
Стус закінчив інститут з відзнакою і тому мав можливість отримати роботу в рідному місті, але він за власним бажанням поїхав на роботу в село. Чому? А тому, що в Сталіно він почував себе чужим, не міг там «прижитися», не знаходив «ґрунту». Саме життя його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і -- може -- як безнадійного романтика» (з листа до В. Дідківського, вересень 1959).
Може, йому був потрібен «мовний грунт»?
Вчителював Стус в селі Таужні Гайворонського району на Кіровоградщині. Там він також «ґрунту» для себе не знайшов. Ось рядки з листів (до В. Дідківського та А. Лазоренка за серпень-вересень 1959):
«Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет.» Мова, як на Вінничині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад.»
«Прогулянки з першими знайомими не рятують од нудьги, бо вони дуже тупі і дуже доброчесні».
«Часто нападає «хандра», як говорить М. Рильський. Від того, що я далеко од дому, більше -- од того -- що умови для праці несприятливі, ще більше -- од того, що я, зробивши вилазку в село, якимось бар'єром, а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони від мене».
«Так, ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв'язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту -- не шукали. Не шукаю його і зараз, бо наперед знаю - даремно».
Стус не пропрацював там навіть одного навчального року, але колеги-вчителі до сьогодні згадують його з теплотою. Спогади самого Василя трохи інші. Ось, наприклад, які враження залишились у нього від шкільного туристичного походу до околиць Гайворона, на берег Південного Бугу:
Аж і Гайворон!
Темніє поруч синього,
пахне меливом, олією, селом.
Спали табором,
співали про Росію
і міщанський берегли апломб.
Дітлахи, тугі, як головастики,
піонервожаті, як кроти,
а в наметах -- червонясті ластівки
і пухкі вгодовані коти.
Тут пожий, коли й земля не крутиться.
У патріархальнім барлозі,
все тут спить!
Такий «патріархальний барліг» з «тупими й доброчесними» «кротами», «котами», «червонястими ластівками», що співають про Росію, не є тим ґрунтом, який шукав Стус.
Навесні Василь отримав повістку до армії. Колектив школи влаштував гарні проводи і подарував книжку з написом: «В день проводу в армію...»
Стус не мав великого бажання служити в Радянській армії. Щоб уникнути служби, він намагався влаштуватися інструктором в Гайворонський райком комсомолу. «Одержав я повістку в військкомат, в райкомі ж захотіли взяти до себе інструктором. Приїхав я пізно в Гайворон. Якби на 2-3 дні раніше, то, можливо б, і не служив. А так -- в райкомі пройшло бюро, а в військкоматі теж якась єрунда: коли ви, мовляв, уже розрахувались, то йдіть служити.» (з листа до В. Дідківського, 19. 11. 1959).
В армії Стус зайнятий переживанням свого першого кохання. Ось вірш з фрейдівськими еротичними образами, в якому ліричний герой
самотній - на обидві земні півкулі, як холодна колодочка караульного ножа,
коли ти така далека-далека.
Та як тільки його кохана скаже «люблю»,
Одне-єдине, кругле, вологе, со
ковите, як плід біля вишневої кісточки
червоне слово холодна зброя відреагує ерекцією, і він розглядатиме набряклу колодочку караульного ножа.
Але це кохання виявилось нещасливим.
В армії наприкінці 1960 року Стус пережив дві втрати: після нещасного випадку йому ампутували дві фаланги на лівій руці і від нього пішла його кохана дівчина.
"Недавно одержав запрошення на весілля, бо моя дівчина виходить заміж. Їй-бо, згадуєш Шекспіра і його славетне:
Будь самой горькой из моих потерь,

Но только не последней каплей горя »
(в листі до В. Дідківського від 5. 10. 1960).
В наступному листі (до В. Дідківського, 4. 11. 1960):
«...палець мені був зіпсував настрій тільки при перев'язках... (...) Інший удар був трохи сильнішим, і він вирвав мене з тихої гавані, куди я приходив частенько стомленим і покірним і люблячим, усе забуваючи і так само усе прощаючи. Тої гавані нині нема, згадок нема, але це не розпач і не крик, просто стало трохи важче там, де так хотілося мати щось полегше».
В армії Стус пише менше віршів, зате більше спостерігає і думає.
Погортаємо його армійські листи до В. Дідківського за 1960 рік.
«Зі мною кілька литовців.
[...]. Для 3 млн. литовців виходить література 20-тисячними тиражами. Од цієї звістки мені ставало соромно за себе і приємно -- за цей інтересний і свідомий народ».
«Востаннє я був вражений даними статистики, котрі вміщені в «Правді» за 4-5 лютого. 12,4% українців вже вивітрились, далі -- сама цифра -- 37 млн. -- мене ввела в розпач. А які ми малі, їй-богу! Продивившись проценти для різних народів -- білоруси, українці поруч з євреями можуть похвалитися найбільшим вивітренням. Це, звичайно, робить нам честь.
Але -- це не повинно обезнадіювати. Адже це питання за своєю хоча б складністю потребує не самовирішення, а роботи».
Після служби в армії Василь Стус влаштувався викладати українську мову та літературу в середній школі № 23 міста Горлівки. Зайве казати, що й там його любили учні і поважали вчителі. Учні за те, що він ніколи їх не ображав і не ставив двійок, а колегам по роботі імпонувала його незалежна постава стосовно начальства та офіційної ідеології.
В Горлівці Стус пережив ще одне велике кохання. Він зустрічався там з дівчиною, яка працювала на Новогорлівському азотнотуковому заводі. Василь написав про неї вірш і помістив його у збірці «Зимові дерева».
Я знаю -
ми будем іще не раз бродити з тобою,
слухати ліс притихлий,
старих і мудрих сорок,
вирізняти гудки азотнотукового заводу,
чути постріли на мовчазному полігоні,
і, лячна, наслухатиме нас земля.
Розгублена між роботою і дозвіллям -
вечірньою школою, чергами, перукарнею,
дощовою погодою і театром,
комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,
ти прийдеш до мене, самотня, настрашена і чужа,
розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту.
І разом з тобою ми заходимося визбирувати
роздаровані уста, очі, пам'яті,
погляди, губи, плечі,
розшукаємо все - до найменшого панігтя,
щоб, затиснена в себе як в кулачок,
ти ставала цільною і неушкодженою,
реставрована для мого охриплого
горлового шепоту щастя.
Поки ж тебе немає,
ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
обростає гудками, пострілами, криками,
заким не стане тобою,
лишивши мені велике нащулене вухо -
відчути визубрені
твої підбори самотні.
Поезія стверджує, що Василева дівчина була комсомолкою, навчалась у вечірній школі, жила у гуртожитку, мала 160 см зросту. Змовчав Василь про те, що звали її Ольгою і на заводі вона працювала старшою лаборанткою. Жодне мило не могло знищити стійкого запаху хімреактивів, який ішов від її тіла. Вона грала на гітарі і гарно співала. У неї було російське прізвище і була вона людиною російськомовною, може, росіянкою. Мабуть, вона справді кохала Василя, бо дуже непокоїлась його незрозумілою прив'язаністю до українства.
Рідну мову мою
Ти мені пробачала, немов дивацтво...
Ти, напевно, мене любила,
Бо тільки морщилась,
Коли я говорив про любов,
Яку мої предки назвали коханням.
А я вірив --
Серцю не треба слів,
Серце ж саме
Навчає нас розмовляти...
Так, ти, напевне, любила мене,
Коли якось промовила:
-- Навіть мову твою,
Здається, змогла б полюбити...
Усім подобалось,
Коли ти доплітала вкраїнський гумор,
Жертвеннице!
... А потім
Ти сказала, що жертви були
Зовсім даремні.
Я ж не бачив, сліпий, доброти
І не бачив пожертви твоєї.
Ти пробачиш мені сліпоту?
Мені важко за неї, важко,
Я не можу забути про неї,
хоч ти
мені вже
пробач.
Здавалося, В. Стус повністю інтегрувався в радянське суспільство, став звичайним його членом. Та несподівано в Горлівці з ним трапилась подія, також пов'язана з «мовним моментом», яка його дослівно шокувала, поставила на межу вибору, заставила його сумління працювати і реагувати на виклик.

Восьмого грудня 1962 Василь Стус із вчителем тієї ж школи Василем Шиманським після уроків зайшли пообідати до робітничої їдальні № 20, яка містилася на території шахти недалеко від школи. Стали в чергу. Стус був високого зросту, а Шиманський - невеликий. В школі з них по-дружньому кепкували, прозиваючи Штепселем і Тарапунькою. Коли підійшла їхня черга до віконця роздачі, Шиманський замовив:
-- Будь ласка, на перше борщ, на друге -- шніцель з картопляним пюре.
За ними в черзі стояли шахтарі, не зовсім тверезі, бо якраз в той день їм видали аванс. Раптом один з них зробив дуже нечемне зауваження:
-- Ты что, падло, по-нашему говорить не умеешь? Ты почему говоришь «на першэ»? Ты что, не можешь по-человечески сказать «дайте нам на первое»? А ты говоришь «на першэ, на друге»?
Власне, те ж саме говорила Василеві його кохана дівчина Ольга, але, звісна річ, в набагато приязнішій формі.
Жінка, яка видавала страви, спробувала отямити шахтарів:
-- Как вам не стыдно, это ж учителя нашей школы.
-- А нам плевать, что они учителя. Это бандеровцы. Мы их в сорок пятом не добили, мы их сейчас добъем.
Мало сказати, що ці слова Стуса обурили. Він втратив над собою контроль, нестямився, на якийсь час скинув із себе «кольчугу». (Василь Стус обмовився якось, що йому дуже заважає те, що він завжди повинен перебувати в кольчузі). Він взяв того нещасного шахтаря за барки і почав ним трясти. Тут підскочили інші шахтарі і відборонили свого товариша-«інтернаціоналіста».
Василь спочатку списав усе на нетверезий стан шахтарів і вирішив не відвідувати шахтарську їдальню восьмого та двадцять четвертого числа, в дні, коли шахтарям виплачували гроші.
Та це його не заспокоїло. Прийшовши додому, Стус почав писати лист до свого хрещеного літературного батька Андрія Малишка. Народжувався текст у великих муках. Завершивши роботу, Василь відіслав лист 12 грудня 1962 року.
Процитуємо кілька цікавих моментів:
«У нас немає майбутнього. Коріння нації -- тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації».
«Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства».
Андрій Самійлович отримав цей зойк враженої душі, але відповіді не дав.
Стус не розумів, що з ним діється. Якщо подумати, то ця затія з листом до Малишка була абсурдним вчинком і в ньому виявилась не сила і мужність, а слабкість і розгубленість, бо шукав він розради і захисту. Чому він звертався до Малишка, зрозуміло -- більше не було до кого. Нам зараз ясно, що Малишко нічого відповісти не міг, та й запитання були риторичні. Через два місяці це розумів і Стус, бо 16. 02. 1963 написав Малишкові таке: «Шановний Андріє Самійловичу! Зо два місяці тому я надіслав вам лист, в якому, виливши весь свій біль з приводу багатьох жорстоких «чому», я прохав Вас зарадити чим-небудь. Ваше мовчання стало мені за сувору відповідь. Пробачте.»
Можна стверджувати, що в грудні 1962 року закінчився перший етап творчості, чи період «щедрого белькотання душі» (В.Стус «Феномен доби»), і розпочався новий, коли автор віч-на-віч при повній притомності зіткнувся з твердим реальним фізичним світом. І він виявився аж ніяк не матеріальною копією того духовного, що був у його душі. «Поет увіходить у незбагненний для себе світ» (В.Стус «Феномен доби»).
Неначе в сні було моє дитинство,
неначе в казці я пройшов цей вік,
і мій вінок, де квітло двадцять весен,
уже пожовк, осипався, опав.
Викладати українську мову в горлівській школі на тлі загину «цілої одиниці людства» було «недоумством». Василь Стус аж ніяк не був «недоумком», він добре розумів ситуацію і почував себе зобов'язаним її виправити. Стус переїхав до Києва і вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Він уже облишив пошуки «ґрунту», бо впевнився, що його нема. Поселився в аспірантському гуртожитку в Академмістечку і відчув себе дуже самотнім в цьому світі
Емігрантом. Їй Богу. Ліжко.
І на ковдрі -- од вікон грати.
Він відчував себе елементом українського етнічного організму, клітинкою «духовної одиниці людства» (з листа А. Малишкові). Але він був один.
О кара земле, окрай гри,
бери мене, бери.
Або в іншому вірші:
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду -- вибуду із гри.
Показовим є часте вживання слова «гра». Гра є винятково людським видом діяльності. Вважають, що тільки в процесі гри відбувається творення соціальних структур.
До того ж відбувся розрив з коханою людиною:
Не відповідаєш? Мовчиш? Заціпило?
Не можеш вибачити? Клянеш?
Не можеш вивіритись розлуці?
Серцю -- довіритися?
Мовчиш, як покинута вагітна?
Поетичним чуттям, інтуїтивно Стус відчув, що він інший, що він не може стати гвинтиком радянського суспільства, елементом чужої, протиприродної йому структури.
Стус шукає виходу з допомогою розуму, логіки:
Погляньмо, що він пише в дослідженні «Дещо з думок наших попередників про національне питання на Україні та про її сьогоднішнє буття»:
«...за переписом населення 1959 року маємо близько 4,5 мільйона українців в СРСР, що відмовилися від материнської мови на користь російської, бачимо, що тут уже йдеться не просто про проблеми, а про щось фатальніше, про життя і смерть української нації».
«Сільське українське населення, колгоспники не мають фактично доступу до міста, не можуть вливатися в міське населення і виносити за межі села українську мову».
«...міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян».
«...видно при простих арифметичних підрахунках, що (...) тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31% неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!»
«...понад одна чверть [...] співвітчизників, замість того, щоб посісти місце спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою в народному господарстві республіки, продовжують немудрацьке діло Хоми Ґудзя, тобто "живуть на гною, довбаються в гною, їдять на гною і вмирають на гною", аби угноїти собою землю для тих, хто їх вище гною ніколи й не ставив у своїх «генеральних, перспективних планах розвитку народного господарства».
Про це ж Стус пише і до першого секретаря компартії України П. Ю.Шелеста вже після першого арешту:
«Внаслідок багатьох причин соціально-політичного і культурного характеру національна приналежність українця стає мало не предметом його сорому. Це калічить людину, травмує її морально. Все її рідне минуле стає непотрібним тягарем, більше того -- гріхом і мало не тавром. [...] ...населення самостійної Української радянської соціалістичної держави саме відмовляється від своєї мови» (лист до Шелеста 1972)
Василя  Стуса добре розумів, як не дивно, лауреат Нобелівської премії Генріх Белль, який виступав на його захист. На запитання кореспондента радіо Західної Німеччини, в чому полягає злочин Стуса, пан Белль відповів:
«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність. Існують давні суперечності між українцями і росіянами, що виявляються також у питаннях мови. Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також дуже легко застосовують, а виключно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність».
Та це було уже в 1985 році, за кілька місяців до загибелі поета. А в другій половині 1960-х років, як вважають упорядники багатотомного видання творів В. Стуса, в його зошиті з'явився цікавий документ під назвою «Пам'ятка для українського борця за волю». Це поради борцям за вільну Українську національну державу:
«Треба мати тверде переконання, що твоя Правда за тобою. Тому пам'ятай: з тобою можуть учинити фізичну розправу, але моральна перемога -- за тобою. Ті, що переслідують тебе, тримають Україну в колоніальному ярмі шляхом страшного терору, геноциду, нищення найкращих синів України. На твоєму ж прапорі -- вільна Україна з вільними громадянами, держава, в якій не буде соціального визиску і національного гніту».
Далі Стус радить, як переховувати підпільну літературу, підбирати нових людей, як поводитись при арештах тощо.
Цей документ зберігався в архівах КДБ і був повернений родині Стуса в 1991 році. Він, здається, не фігурував в матеріалах обвинувачення на жодному суді над Стусом.
Якось в розмові Стуса з мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим зайшла мова про письменника Миколу Лєскова з приводу того, що Лєсков -- українізований російський письменник. Новиною було те, що не тільки українці стають росіянами, а й росіяни можуть стати українцями. Стус тоді силувався українізувати свого сусіда по аспірантському гуртожитку Владислава Табєлєва, який приїхав із Свердловської області. Владислав Дмитрович згадує: «На меня лично произвело впечатление, что он говорил всегда только по-украински. Мне б
ыло неудобно не пытаться разговаривать с ним по-украински. Он меня часто поправлял, заставлял повторять несколько раз определённые трудные для меня украинские слова. Но я на него нисколько не обижался, хотя я был в те времена несколько гордый. [...] Он пытался сделать так, чтобы я тоже говорил по-украински. Другие смеялись надо мной, потому что я не всё мог мог выговорить. Но Василь никогда надо мной не смеялся. Он всегда меня поправлял. Я уже тогда читал по-украински. Много слов не понимал и спрашивал, не стесняясь. Но стеснялся говорить. Не стеснялся говорить с Василём по-украински, зная, что он надо мной никогда не посмеётся». Дружина В. Табєлєва Вікторія Казимирівна, українка, вдячна В. Стусові за виховання чоловіка: «Мені на початках нашого знайомства приходилось на політичні теми воювати з своїм чоловіком. Перше моє відвідання його кімнати почалось з того, що я зірвала портрет Петра першого, який висів у нього на стіні, і сказала, що якщо він буде висіти, то я до тебе не прийду. Він спершу образився, але потім він зрозумів мене. В плані навіть не політичного становлення чи дозрівання, а хоча б розуміння української проблеми, Василь зробив дуже багато для мого чоловіка. І зараз він розуміє наші події,наші біди, наші проблеми більше, ніж багато хто з українців».
Про те, що Стус бачив принципову різницю між українським і російським етносами, свідчить, наприклад, присутність в його блокноті вірша, запис якого датують 1970-72 рр.
Утро серое в тумане -- я раскрыл окно,
баба серет за дровами, серет уж давно,
полупьяненький солдатик девку еть ведёт,
прислонившись у забора мужичёк блюёт,
вижу лужу, в луже тёлка тихо-тихо ссыт,
вот вам русская сторонка, деревенский быт.
(В. Стус, «Твори у чотирьох томах», том 3, книга друга, ст.448)
Тоді ж Стус написав у передмові до збірки «Зимові дерева»: «Ненавиджу слово «поет». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі, як на мене, путящі. І думка така: поет пов и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.