На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Кожен твр Винниченка складав нову сторнку лтературної кризи, в контекст якої читач переставав бути об'єктом впливу чи переконання, а робився до мри спвавтором, бо ж з ншого полюса брав у часть у ситуацях, змодельованих як межов.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 08.05.2002. Сдан: 2002. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


“Злиття горизонтів”

в інтерпретації малої прози

Володимира Винниченка

Рецепція ранньої творчості Володимира Винниченка з огляду на об'єктивні та суб'єктивні причини не могла бути однозначною, емоційно виваженою та раціонально осмисленою. Передусім тому, шо постать письменника опинилася серед митців, яких “було грубо, безжально викинуто з пантеону національної культури”, чиї “книги вилучені з бібліотек, а на ім'я було накладено ідеологічне табу” (1,128). З іншого боку, добігає столітнього ювілею літературний дебют Винниченка (1902 рік прикметний виходом у світ “Сили і краси”/ у наступних редакціях “Краси і сили”). Психологічна та культорологічна знаковість числа визначає потребу перечитування і нового осмислення.
Виглядає на те, що суперечка довкола першої публікації стала своєрідним лейтмотивом у сприйняті Винниченка-письменника впродовж усієї епохи. Якщо керівник “Киевской старины” В.Степаненко висміяв “нездарного письмаку”, то Є.Чикаленко взяв на себе відповідальність заявити:
“Та ви знаєте, що вчора прогнали надзвичайно талановитого українського письменника ? Ви знаєте, що такої речі, яку оце тримав я в руках, у нашій літературі ще не було ?” (2,45,47).
Характерний діалог опонента і симпатика продовжувався у літературній критиці не одне десятиліття. Статистика переконливо свідчить про значну популярність Винниченка, про його авторитет як митця та публіциста, а також про вплив на культурну ситуацію не лише в Україні. Так задокументовано 584 публікації творів письменника, понад 200 перекладів, з 1903 року побачили світ 13 монографій про творчість Винниченка, інша ж література, адресована феномену письменника-політика чи політика-письменника, зафіксована у книгах та пресі, включно з іншомовними, добігає числа 3000. При цьму, слід мати на увазі, що так виглядає ситуація зі становленням “Винниченкових студій” на 1989 рік (3). Після зняття окремих табу ім'я Винниченка зазнало хвилі нового читання і нового бачення. Продовжилися традиції уважного філологічного аналізу творів, закладені Г.Костюком. Монографії М. Жулинського, О.Гнідан і Л.Дем'янівської, в.Панченка склали основи нової рецепції Винниченка.
Сьогочасне звернення до творчості Володимира Винниченка, надто до його малої прози, добре вписується у загальникове русло постколоніальних студій. Критика літератури в часі колоналізму і поза ним не може обминути своєю увагою мистецьку працю тих, котрі власним обдаруваням та естетичним кредо витворили кордонний стовп між цими двома періодами. Винниченкова “чесність з собою” живилася елліністичою ілюзією про гармонію, довершену справедливість, рівновагу психічного та фізичного в природі людини. З одного боку, це була експресивна, категорична та безапеляційна публіцистика і часом вона викликала агресивний, ба навіть лайливий спротив (як-от лист українських студентів Томського університету, який живив дискусію про геніальність Винниченка та його недоречність у культурі взагалі). З іншого боку, художня творчість - настільки несподівана, неординарна і значуща, що викликала захоплення І. Франка, Лесі українки, І.Свєнціцького і цілого покоління дослідників як в Україні, так і за її межами. Знову ж амплітуда рецепції аж надто широка:
“Стан української літератури напередодні Першої світової війни був досить безпорадний. Тільки що замовкли навіки Л.Українка й Коцюбинський, не залишивши по собі спадкоємців. У белетристиці стояв виразною постаттю один Винниченко, в поезії - Олесь” (4,87)
“Винниченко з'явився на полі українського письменства раптово, яко результат невидимої творчості, і це ще раз свідчить про невпинний розвиток національної душі. В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна, але думка письменника виходить далеко за обрії офіціального письменства; він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поновили ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули речі, які звикли чути від чужих, - цим він відразу поставив нашу літературу на один щабель з іншими (5,710).
“… він не шукав нових шляхів, а користувався вже протореними стежками гоголівського стилю” (6,7).
“… дуже популярний автор … доби модернізму. Виходячи із заперечення народницько-побутового реалізму своїх попередників, він зосередив головну увагу на психологічно-моральних проблемах, що хвилювали інтелігенцію між двома революціями (1905-1917)” (7,57).
“Один із найпомітніших представників занепадницької, декадентської літератури не тільки на Україні, але й у Росії” (8).
“… гідний продовжувач психологічної інтелектуальної прози другої половини ХІХ століття, новатор, який геніально передбачив чимало із шляхів розвитку світової літератури” (9,93-94).
Наведені фрагменти критичної літератури, звісно, не презентують всього спектру оцінок письменницької праці Винниченка. Однак дозволяють витворити ціннісні категорії, які свідчать про характерні моделі сприйняття творчості Винниченка різними поколіннями читачів та науковців: 1910, 1924, 1930, 1957, 1970, 1996 роки. Таке коливання оцінок мало місце у радянській критиці, діаспорна ж публіцистика та літературознавство були більш толерантні та помірковані. У кожному разі сприйняття Винниченка було аж надто емоційним і щораз новий дослідник спирався на ключове поняття: новий, новаторський, модерний, невідомий. Отож не викликає сумніву думка про те, що із малою прозою письменника так чи інакше пов'язувалися фактори оновлення української белетристики. Навіть сучасні дослідники неодностайні у трактуванні вартості малої прози. Скажімо у монографії О.Гнідан і Л.Дем'янівської вона визначена “містком до освоєння романного жанру” (9,62), а на думку В.Панченка, вже у малій прозі встановилася “система цінних орієнтацій”, яка на ієрархічному рівні “естетичних цінностей” пов'язувала творчість Винниченка з “європейським художнім досвідом, інтенсивне засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції” (10,35).
Попри різночитання і неоднакове поставлення акцентів малу прозу Виниченка можна аналізувати в контексті літературної кризи початку ХХ століття, а точніше “тематичної” кризи. Варто погодитися із Грабовичем у тому, що “у літературній творчості найпряміший і найвідоміший вияв відчуття кризи - тематичний, коли в даному творі письменник подає не тільки ті події, що її знаменують, а й передусім зміни світовідчуття, злом цінностей і духовності, що є її глибокою суттю” (11,35). Йдучи за виокремленими Грабовичем складовими літературної кризи, можемо назвати Винниченка чи не найяскравішим представником її. Поминаючи дискусію про факт присутності кризи в літературі (генетично термін походить від грецького і означає “перетинати”, “переломний момент”), відзначимо те, що мала проза втілює як жанровий, так і психологічний виміри цього явища. Сам автор, усвідомлюючи свій вихід за межі канонічного жанру оповідання або новелли, подає у підзаголовку своїх творів певне доовнення, уточнення: “з натури”, “нарис”, “лист”, “казка”, “ескіз” тощо. До жанрових модифікацій додаються власне тематичні, бо ж піддаються чіткому визначенню головні теми, цікаві для письменника: “мистецтво, індивід, громада, чесність з собою, образ нової людини” (12,24). Оновлення жанрової стуктури, підкріплене тематичним, гармоніювало із зміною техніки письма:
“Винниченко з таким стихійним бунтарсвом, таким щирим і одночасно пренаївним захопленням поривається за моментом або випадком фізичним чи психічним, в якому йому вважаються елементи відкриття істини, що вносить і в ціле наше письменство і життя своєрідну закваску” (13,1-2) (підкреслення наше - Л.М.).
Системний підхід до осмислення “Винниченкової кризи” дозволяє побачити трансформацію категорій, позаяк віднесені до формальних “поривання за моментом або випадком”, а рівно ж “відкриття істини” у нинішньому трактуванні мають значення психологічного перелому (перший термін) та філософсько-світоглядного, певніше, екзистенційного відкриття (другий термін).
Наступний елемент теоретичної парадигми, безпосередньо спричинений причетністю творчості Винниченка до літературної кризи, може бути означений як “Винниченко і модернізм”. Модерним, чи сучасним, на думку філософів, є те “що спряє об'єктивному вираженню актульності духу часу, яка спонтанно оновлюється”. Розпізнавальним знаком таких творів є нове, котре застаріває й знецінюється з появою наступного стилю з його “більшою новизною” (14,41). У першій частині цього визначення знаходять предмет свого зацікавлення літературні критики, сучасники письменника. Друга частина - дає підстави для праці історикам літератури та теоретикам. Саме у поєднанні усіх вимірів аналізу актуалізується Гадамерів принцип інтерпретації текстів, висловлений метафорично: ”злиття горизонтів”. Власне рівень співпадання “горизонта письменника” із “горизонтом дослідника” позначить значущість аналізу. Вивчення феномена поезії дозволило названому вченому твердити, що “навіть, якщо присутній так званий слухач, який приймає інформацію, не завжди відбувається акт мовлення. Потрібна ще й готовність слухача щось почути. Тільки за такої умови слово пов'язуватиме, єднатиме одне з іншим.” (15,216). Цю тезу беремо за константу для визначення модерності малої прози Винниченка. Якщо для інтерпретації важить “злиття горизонтів” автора і читача, то передумовою розгортання цієї опозиції мусить бути “злиття горизонтів” читача й автора. Чи не тому перша хвиля вражень від дебюту Винниченка була схвалено-піднесеною, що тогочасний читач чекав саме такого Винниченка, був психологічно готовий побачити самого себе і власне у такий спосіб ? Це чекання було реальним і висловлене М.Коцюбинським у листі до П.Мирного:
“Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, , а не одної якої верстви суспільности, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.” (16,280).
Інтелігентний читач таки здобув нагоду скористатися своїм правом і звершити свої сподівання. Критики ж отримали широкий простір - калейдоскоп ознак-напрямів, що Лесею Українкою було назване “неоромантизмом”, а сучасними дослідниками - “неореалізмом”. Кожне нове оповідання Винниченка, або ж його повість, наче променем, вихоплювали із закапелків свідомості читачів нові чи по-новому подані характеротипи: заробітчан, приречених на скитання світом; селян, зневажених розмаїтими панами Гудзиками або урядниками; солдатів, котрі мусять цілити багнетами в беззахисну юрбу; професійних революціонерів, чиє життя покладене на вівтар ідеї; інертних і байдужих мешканців провінційних Сонгородів; озлоблених репетиторів, безсилих у своїй нікчемності; дітей, які потерпають від злиднів; виконавців смертного вироку, які міркують над сенсом життя; талановитих співців і музик; невдатних містечкових “народолюбців” і багато інших. Із появою творів Винниченка не лише розширилося тематичне коло белетристики - не залишилося жодної характерної межової ситуації, яка не була б описана чи бодай згадана.
Своєчасний прихід Винниченка - прозаїка тим не менше пов'язаний із кризовим елементом, оскільки вже перший твір - повість “Краса і сила” - показав намір автора вступити в дискусію із літератерної традицією, більше того, роз'яснив, що саме заперечується і що пропонується натомість. Мова йде про портрет Мотрі, який став хрестоматією “винниченкіани”, з одного боку втілюючи модерність Винниченка, з іншого - показуючи, як сама модерність стає класикою:
“Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась… краса її не б'є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивишся, можна впитися й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп'янок, червоних, як до и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.