На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Розвиток символзму як лтературного напряму в ХХ ст. Специфка росйського символзму. Числова символка у творах поетв-символств ХХ ст. Образи символи в поем О. Блока Дванадцять. Поема без героя А. Ахматової: символи їх нтерпретаця.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


2
ПЛАН

Вступ
Розділ І. Розвиток символізму як літературного напряму
1.1. Зародження та розвиток символізму в ХІХ ст.
1.2. Специфіка російського символізму
Розділ ІІ. Числова символіка у поезії ХХ ст.
2.1. Образи і символи в поемі О.Блока «Дванадцять»
2.2. «Поема без героя» А.Ахматової: символи і їх інтерпретація
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Символізм (з грец. - знак, прикмета, ознака) - літературний напрям кінця ХІХ - початку ХХ століття, основною рисою якого є те, що конкретний художній образ перетворюється на символ. Символізм зародився у Франції і поширився в інших європейських країнах (Англія, Німеччина, Австрія, Бельгія, Норвегія, Росія).
Символізм як сформований літературний напрям починає свою історію з 1880 року, коли Стефан Малларме започатковує літературний салон (так звані «вівторки» Малларме), в якому беруть участь молоді поети Р. Ґіль, Г. Кан, А. де Реньє, П. Кіяр, Е. Мікаель, Ф. В'єле-Гріффен [3;459].
Із символізмом пов'язують свою творчість видатні письменники й за межами Франції. У 1880-ті роки розпочинають свою діяльність бельгійські символісти - поет Еміль Верхарн і драматург Моріс Метерлінк. На рубежі століть виступили видатні австрійські митці, пов'язані із символізмом - Гуґо фон Гофмансталь і Лайнер Марія Рільке. До символістів належав також польський поет Болеслав Лесьмян, з художніми принципами символізму співвідносять окремі твори німецького драматурга Герхарта Гаупмана, англійського письменника Оскара Уайльда, пізнього Генріка Ібсена. На рубежі двох століть розвивається таке складне й багатоманітне явище, як російський символізм (Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Добролюбов, В. Іванов, О. Блок, А. Бєлий).
Символізм протиставив свої естетичні принципи та поетику реалізмові й натуралізмові, напрямам, які він рішуче заперечував. Натуралізм з його фактографією та соціальним і біологічним детермінізмом, має, на думку Ж.Мореаса, лише «цінність заперечення». За цим напрямом, вважали символісти, немає майбутнього: С.Малларме зазначав, що натуралізм загине, коли припиниться діяльність Е.Золя (і пророцтво це загалом збулося). Заперечували символісти й реалізм, який, за висловом В.Брюсова, «перетворив мистецтво на просте відображення життя». Інший російський символіст К.Бальмонт писав про реалізм і символізм як про дві художні манери світосприймання: «Реалісти охоплені… конкретним життям, за яким вони нічого не бачать, - символісти, відчужені від реальної дійсності, бачать у ній лише свою мрію…». Реалізм, за Бальмонтом, перебуває в рабстві в матерії, а символізм пішов у сферу ідеальності. Він покликаний зробити мистецтво вільним. Як вважав Брюсов, символізм являє собою останню стадію, після романтизму й реалізму, у боротьбі митців за свободу.
Символісти не зацікавлені у відтворенні реальної дійсності, конкретного та предметного світу, у простому зображенні фактів повсякдення, як це робили натуралісти. Саме у своїй відірваності від реальності митці-символісти і вбачали свою перевагу над представниками інших напрямків. Так, французький символіст Стюарт Мерріль вважав, що символічна поезія панує в літературі тому, що вона одухотворена ідеєю, яка підносить її над суєтою повсякденного життя. Втім, конкретні й буденні предмети та явища не завжди відкидаються символістами цілком. Крізь них символісти завжди бачать дещо незвичайне, містичне, непізнаванне. Єдиною метою літератури, за словами Стефана Малларме, є не називати предмет, а «натякнути» на нього. Саме таке мистецтво натяку, «абсолютне володіння цим таїнством», і створює символ.
Отже, символ народжується там, де неможливо зобразити предмет. Він покликаний виразити алегоричне й невимовлене шляхом відповідностей між двома світами - світом зовнішнім і світом мрій та ідеалів. Цей дуалізм реального та ідеального - основа символічного світосприйняття. Таємниця, або Ідея, криється в глибині матеріальних речей. І символічна поезія, як говорить Ж. Мореас у своєму маніфесті, прагне втілити цю ідею, надати їй почуттєво збагненної форми. Причому ця форма не є самоціллю, вона має служити вираженню Ідеї. Подібні думки висловлював інший французький символіст Жорж Ванор. Мистецтво, за його словами, полягає в тому, щоб «перетворити ідею у зрозумілий для людини символ і розвинути її за допомогою нескінченних гармонійних варіацій» [3;437].
Осягнути Ідею, за символістською концепцією, спроможне лише мистецтво. Пріоритет тут віддається музиці, а також - поезії, якщо вона використовує музичні засоби. В цьому відношенні символісти дотримуються теорії А.Шопенгауера, згідно з якою лише музика є мистецтвом трансцендентного й найближче стоїть до світу таємного. «Найперше - музика у слові», - цей рядок з верленівського «Поетичного мистецтва» стає девізом поетів-символістів. Музика безпосередньо говорить про потойбічне, вона краще за всі види мистецтва передає барви, відтінки та напівтони. «Поезія - це водночас Слово і Музика, - зазначає Стюарт Мерріль. - …Словом вона говорить і міркує, Музикою співає та мріє». Слова поета-символіста перетворюються, за висловом В.Іванова, на «відлуння інших звуків». Музика й символ мають бути нерозривно пов'язаними. «Музика ідеальн виражає символ, - писав А.Бєлий, - … із символу бризкає музика. Вона проминає свідомість… Символ пробуджує музику душі». Символісти надають основного значення саме музиці вірша, вони створюють усілякі асонанси й алітерації. В поезії символістів, таким чином, головне не зміст, не смислове значення, а інструментування на певних звуках. Артюр Рембо у своєму знаменитому сонеті «Голосні» прагне довести, що кожний окремо взятий звук відповідає певному кольору (А - чорному, Е - білому, І - червоному, Й - зеленому, О - блакитному), а їхнє сполучення створює як слухове, так і наочне й кольорове враження.
Символісти висунули ідею самоцінності мистецтва, його цілковитого суверенітету. Кожне мистецтво, яке, за словами Оскара Уайльда, «одночасно є поверхнею та символом», «нічого не виражає, окрім самого себе». Воно не повинно мати якихось соціальних зобов'язань і завдань. Мистецтво - вище за життя, і втручання життя в мистецтво буде лише згубним для останнього. Саме мистецтво, а не дійсність, є первісним. Той же Уайльд вважав, що не мистецтво наслідує життя, а навпаки. Автор «Портрета Доріана Грея» стверджував, що не російська дійсність, а Тургенєв створив нігілістів, так само, як і лондонські тумани винайшли художники-імпресіоністи.
Символізм, особливо в його російському варіанті, намагався поєднати символічне мистецтво із «символічним» життям. Він, як зазначає В.Ходасевич, не хотів бути лише літературною течією, а прагнув перетворитися на «життєво-творчий метод». Символізм в Росії являв собою цілу низку спроб «віднайти сполучення життя й творчості» всередині кожної особистості, свідчить В.Ходасевич, «боролися за перевагу «людина» та «письменник».
Об'єктом дослідження курсової роботи є символізм як літературний напрям.
Предметом дослідження курсової роботи є твори поетів-символістів ХХ століття.
Метою курсової роботи є дослідження специфіки числової символіки у творах поетів-символістів ХХ століття.
Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:
- дослідити поняття символізму як літературного напряму;
- розглянути особливості розвитку символізму в країнах Європи і в Росії;
- визначити специфіку функціонування числової символіки у творах поетів-символістів ХХ століття на прикладах поеми «Дванадцять» О.Блока і «Поема без героя» А.Ахматової.
РОЗДІЛ І. РОЗВИТОК СИМВОЛІЗМУ
ЯК ЛІТЕРАТУРНОГО НАПРЯМУ

1.1. Зародження і розвиток символізму в ХІХ столітті

Символізм - (франц. Symbolisme - знак, символ) - європейський літературно-художній напрям; оформився спочатку у Франції, потім у інших літературах (німецькій, бельгійській, австрійській, норвезькій, російській) і визначив творчість багатьох поетів кінця ХІХ - початку ХХ ст.
Виникнення символізму пов'язано також із загальною кризою європейської буржуазної гуманітарної культури, і з соціально-історичними умовами французької дійсності(трагічна криза революційності після розгрому Паризької Комуни). Символісти, які прагнули здійснити прорив крізь “покров” повсякденності до певної трансцендентної сутності буття, в містифікованій формі висловили протест проти торжества міщанства, проти позитивізму і натуралізму водночас - проти поезії “Парнаса”. Разом з тим кризова ситуація сприяла появі у ряду символістів мотивів декадентства( індивідуалістична замкнутість ліричного героя, відречення від соціальних проблем і соціально-історичних ”визначень” людини, від соціально-пізнавальної функції мистецтва) Основи естетики символізму склалися у період кінця 60-70-х рр.. у творчості П.Верлена, С.Малларме, Лотреамона, А.Рембо. Угрупування ж французьких символістів існувала з середини 80-х рр.. і до смерті Малларме(1898); але після його розпаду вплив естетичних принципів символізму продовжувався у Франції і за її межами. Як найменування поетичного напряму термін ”символізм” був уперше використаний Ж.Мореасом у передмові до збірки «Кантилени»(1886) і обґрунтований у його ”Маніфесті символізму”(вересень 1886). Мореас проголосив витіснення натуралізму («що володіє лиш цінністю заперечення) течією символізму, який знаходить ідеальний початок і якому разом із тим чужі ”повчання , декламація, помилкова чутливість, об'єктивний опис”. Серед попередників символізму він називав У.Шекспіра, середньовічних містиків, а у французькій літературі перш за все Ш.Бодлера;характерні символізму ”смутність і багатозначність” сходять до поезії Піндара, ”Гамлету” Шекспіра, ”Новому життю” Данте, 2-ій частині ”Фауста” Гете, ”Спокуса Св. Антонія” Флобера; поети-символісти повертаються до мовного багатства Ф.Рабле, Ф.Війона, навіть Рютбефа. Мореас сформулював завдання нового напряму: ”Поезія символізму прагне втілити Ідею у відчутній формі, яка, однак , не є самоціллю, але, служивши вираженню Ідеї, зберігає підпорядковане положення”.
Новий рух, що розростався, групується навколо видавництва Леона Ваньє і журналів: ”Символізм”, ” Сторінки про мистецтво”, ”Перо” ”Меркюр де Франс”, ”Бесіди про політику і літературу”, ”Ермітаж”, ”Білий журнал”, та ін. Ворожі до символізму критики вказували на віжчуженість символізму стосовно французького духу ясності і логічності; насправді, однак, символісти продовжували літературну реформу, почату французькими романтиками і розвинену Бодлером, з якими вони, водночас, полемізували. До символізму приєдналося багато поетів і критиків-есеїстів: Анрі де Реньє, Л. Тамад, Г. Кан, Ж. Лафорг, С. Мерриль, П. Клодель, Сен-Поль Ру, бельгійці М. Метерлінк і Е.Верхарн та ін. [3;560].
Теоретичні корені символізму як загальноєвропейського руху сходять до німецької ідеалістичної філософії - до творів А. Шопенгауера (”Світ як воля і уявлення”) і Е. Гартмана (”Філософія підсвідомості”), до художньої творчості Е. По і Р. Вагнера; вони також сприйняли ідеї Ф. Ніцше. За Шопенгауером, першопочатковим є не зовнішній світ (матерія, простір, час, причинно-наслідкові зв'язки) а ”світова воля”, яка утворює вічні форми речей, їх Ідеї; мистецтво - засіб споглядання, інтуїтивного прозріння одвічних Ідей-форм крізь реальність; вершиною ієрархії мистецтва є музика, яка є відображенням не ”ідеї”, як інші мистецтва, а самої ”волі”.
Посилаючись на Шопенгуера, один із теоретиків символізму Ремі де Гурмон у передмові до ”Книги масок” (1896) писав, що в основі символізму - «принцип ідеальності світу» і непізнаваності його суті розумом, і ця доктрина ”для думаючої людини є універсальним принципом звільнення”. Документалізму, соціальному і фізіологічному детермінізму натуралістичної літератури, а також соціально-історичній конкретності реалістів ХІХ ст. символізм протиставив свободу поетичної уяви, інтуїтивно прозріваю чого і того, хто творить ідеально-істинний світ, і через це не обмеженого ні законами об'єктивно-матеріального світу, ні навіть необхідністю бути зрозумілим для аудиторії; причому символізм як ”антинатуралізм” захищає ідею свободи волі від натуралістичних теорій матеріального та соціального ”середовищам.
В цілому доктрина, викладена у теоретичних і критичних працях символістів, є такою: в глибині речей, повсякденно даних в досвіді, ховається таємниця - Ідея, доступна лише мистецтву, перш за все музиці, а також поезії, яка користується музичними засобами мовлення. Найважливіший засіб поезії - відчуття таємниці(С.Малларме ”Таємниця у поезії”, 1896); поезія - найвища форма знання, осягнення світу; вона наближається до релігії, а її творець наділений божественною всемогутністю (В. Е. Мішле, ”Про езотеризм у мистецтві”,1891). Одним із головних завдань поезії є виявлення і відтворення ідеї Краси, через яку розкривається ідея Добра( в зв'язку із цим Сен-Поль Ру у 1891, Клодель у 1904 називали свій метод ”ідеореалізмом”).
Не менш важливою є передача єдності світу, яка виявляє себе у ”відповідностях”. Символісти цінували у Бодлера сонет ”Відповідності”(1855), у якому виражена ідея, яка приходить до Платона, про те, що запахи фарби і звуки можуть бути виражені друг через друга. Поет, на думку Бодлера, який захопився символізмом, - перекладач, де шифрувальник, який користується порівняннями, метафорами, епітетами, які черпаються із ”бездонних глибин всесвітньої аналогії”.
Найбільш повним вираженням ”всесвітньої аналогії”, ідеальної єдності буття є символ: вершина поетичної образності, найдосконаліше втілення Ідеї; він повинен володіти властивістю метафізичної узагальненості і містити в собі позачасові, вічні сенси, - в цьому відношенні "символ" протистоїть поняттю "тип", що відрізняється соціально-історичною конкретністю. Деякі теоретики символізму підкреслювали близькість поетичного і релігійного символу; Ж. Ванор бачив попередників символізму в св. Кирилові Александрійському і Августині Блаженному; світ символічний, на зразок католицького собору, і завдання поета - відкрити символи, що таяться у всіх явищах буття (Ж. Ванор, "Символічне мистецтво", 1889). Релігійне наповнення символу властиво, наприклад, французькому поетові П.Клоделю і італійському - Дж.Пасколи. Менш спіритуалістичне трактування символізму - у Мореаса і особливо у молодого Е. Верхарна, який порівнював символізм з мистецтвом стародавніх греків, що передавали абстрактне через конкретне ( символ влади - Зевс, сили - Геракл); на відміну від грецького, сучасний символізм передає конкретне через абстрактне.
Але і для Верхарна, що пізніше прийшов до соціально-насиченої поезії, естетичним прінципом символізму залишається логічна непроникливість: символізм - "це величезна алгебра, ключ від якої втрачений". Відношення до християнства у символістів різне: Малларме був індиферентний, Верлен кидався від християнської моральності до богохульства, Рембо властиве богоборство, Лотреамон - переконаний атеїст. В цілому ж як культурно-духовне явище символізм стикався з християнською символічною концепцією миру і мистецтва.
Доктрина символізму найповніше відбилася в творчості С.Малларме. Поетична мова для нього - засіб не комунікації, а впливу суггестії, магічного; звідси гранична зашифрованість форми, пристрасть до слів "магія", "чарівництво", "диво" (у Рембо - "Алхімія слова"), «усунення матеріального», речовинного" змісту літератури - рідкісні факти матеріального світу використані лише як символи ідеальної сфери (наприклад, три його вірші про віяла: "Віяло пані Малларме", "Віяло мадемуазель Малларме", "Віяло", 1884-1890).
Передаючи свій, характерний для песимістично "безосновного" умонастрою ідеал - "небуття", "ніщо", Малларме удавався до символіки, що створюється за допомогою словесно-музичного навіювання. Мовчання ставиться вище за поезію, яка не в змозі виразити суть буття і тому сама виявляється "безмовним відльотом в сферу абстракції" ("Таємниця в літературі", 1896). К. Малларме близький М. Метерлінк, який стверджував, що вимовлені слова мають сенс лише завдяки мовчанню, що омиває їх (ст."Молчание", 1896). Справжнє спілкування людей здійснюється безпосередньо в зіткненні душ, без слів, які переобтяжені звуковою матерією, обтяжені реальним сенсом, спрямованим до однозначності, і тому не можуть служити виразом не тільки ідеальній суті світу, але і невловимо хитких духовних відносин між людьми.
Реконструйована тут доктрина послідовно ніким з символістів не здійснювалася. У кожного автора переважала та або інша межа загальної естетичної системи: наприклад, у Верлена - музично-метафорична образність ("Романси без слів", 1874), у Малларме - своєрідна жертовність, "езотеричність", у Метерлінка в його драмах - другий план вислову, "підводний" діалог, підтекст. До того ж, творчість великих поетів, пов'язаних з символізмом, - французів Верлена і Рембо, австрійців Р.М. Рільке і Г.Гофмансталя, бельгійців Верхарна і Метерлінка, норвежця Г.Ібсена (останніх років), не вміщається в межі доктрини і зовсім не зводиться до неї. Загальнонаціональні і загальнолюдські відчуття виявилися вираженими у них з величезною ліричною силою. Часом, правда, втілюючи передчуття світових соціальних переломів і катастроф ХХ ст., неприйняття власницьких форм суспільства, що морально спустошують людину, заперечення "міста-спрута" - царства войовничого "масового обивателя", а також скорбота про духовну свободу і "довіра" до вікових культурних цінностей як до початку, що долає самоту і ізольованість людей, деякі пізні символісти (Верхарн, Ібсен) впадали в алегоризм, що позбавляв поетичності образ цілісності і повнокров'я.
Крупні таланти, своєрідно втіливши поетику символізму, істотно збагатили світову поезію. Наслідуючи романтиків, символісти остаточно визначили поезію як особливий тип художнього мислення, зміст якого не може бути переданий засобами прози, чому в їх творчості (вперше - у Рембо) опинився можливий верлібр, або вільний вірш, що нехтує зовнішніми ознаками поетичної форми і що виражає переважання музичних принципів над декламаціонно-говорним принципами силабіки; до верлібру звернулися Г.Кан і інші молодші символісти.
Символісти підсилили багатозмістовність і амбівалентність поетичного образу і тим повідомили малим ліричним формам небувалі виразні можливості; зруйнували застиглу смислову визначеність слова, повідомивши йому хиткість, мерехтливу багатозначність, що створюється перетинами сенсів і грою асоціацій; збагатили поезію принципами музичної композиції і взагалі сприяли розмиванню меж між мистецтвами, прагнучи, услід за Р. Вагнером, до синтезу театру, живопису, музики, поетичного слова. Відкриття символізму залишилися в поезії, включаючись в нові художні системи. Наприклад, І.Р. Бехер свідчить про вплив на нього символістської "алхімії голосних" (сонет Рембо "Голосні") і взагалі новаторської поетики символістів, що відкрила "запахи, фарби, звуки, котрі створені не цим світом міщан, але належать іншій далечині, до котрих ми і самі прагнули". Ідеалістична доктрина символізму належить до кризових явищ. Але прагнення символістів побачити світ в його цілісності, відобразити його у фокусуючому дзеркалі ліричного переживання робить практику, саме мистецтво символізму художньо значним.
1.2. Специфіка російського символізму

Російський символізм перейняв від західного багато естетичних установок (орієнтація на ідеалістичну філософію; погляд на творчість, як на культово-обрядовий акт; мистецтво - інтуїтивне збагнення світу; висунення музичної стихії як праоснови життя і мистецтва; перевага віршотворчим і ліричним жанрам: увага до аналогій і "відповідностям" у пошуках світової єдності; звернення до класичних творів античності і середньовіччя у встановленні генеалогічної спорідненості); проте в процесі творчого оформлення в самостійну течію він знайшов істотну національну і соціальну своєрідність.
Російські поети не тільки по-своєму поглибили символізм як мистецтво слова, вони міцно пов'язали його з драматизмом і напруженістю епохи на рубежі ХІХ і ХХ ст.
Російський символізм - багатогранне явище, що виникло в атмосфері глибокої соціальної і духовної кризи, яка і зумовила суперечливий стан мистецтва цієї епохи. На різних етапах і у різних художників символізм служив виразом неоднорідних концепцій і політичних симпатій, що виявлялося як в творчих, так і в особистих долях письменників. Разом з тим, в поглядах, як і в світовідчуванні російських символістів були загальні риси, що дало їм можливість об'єднатися в самостійну і впливову групу.
Російські поети дивилися на символізм, як на засіб створення нового типу художнього мислення, який будується на відтворенні світу явищ не в його матеріальній формі, а у вигляді того, що ознаменувало б якусь багатозначну ідею, що знаходиться за межами чутливого сприйняття. Роль виразника прихованих реальностей відводилася при цьому символу, з яким зв'язувалося уявлення про смислову текучість, потенційну багатозначність художнього образу. Категорія символу, що дала назву всій течії, утвердилася в поетиці російського символізму в результаті абсолютизації однієї з особливостей художньої творчості взагалі. Вона опинилася зручною для виразу ідеї багатосмисленності світу, - в її "гетевському" виразі, що протистоїть алегорії ("...все скороминуще є тільки символ", Фауст, ч.2). Символ є вираз "безмежної сторони думки", стверджував Д.Мережковський. "Символ тільки тоді є дійсним символом, коли він невичерпний і безмежний в своєму значенні, коли він прорікає на своїй сокровенній (ієратичній і магічній) мові натяку і навіювання щось незгладиме, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозмістовний і завжди темний в своїй глибині".
«Для високого мистецтва образ наочного світу -- тільки вікно в нескінченність», - писав Ф. Сологуб. Саме тому «у високому мистецтві образи прагнуть стати символами, тобто прагнуть до того, щоб вміщати в себе багатозначний зміст» («Російська думка», 1915 № 12, з. 41) [3;472]. Манера («мова не про те, про що говорять слова», за визначенням Р. Гуковського) символічного інакомовлення, викликана боязню спрощено-однозначного сприйняття дійсності, визначила відмінність символістів від письменників інших напрямів. Вона відповідала їх загальному відношенню до мистецтва, якому, як стверджувалося, належить тепер бути виключно відтворенням внутрішнього світу особи, замкнутої у сфері лірично-піднесеного «Я», значної лише з боку «прихованих» переживань і прихованих душевних рухів. Закономірності історичного і природного життя сприймаються поетами символістами виключно крізь призму дії їх на психічний склад і внутрішній світ особи, яка стає показником загального стану життя. Описи, побутові сцени, об'єктивні характери також набувають «додаткового» -- багатозначно-інакомовлення сенсу (особливо в художній прозі Мережковського, А. Білого, Л. М. Ремизова і ін.). Повсюдного поширення набуває лірика і ліричний початок взагалі (що і зумовило, мабуть, переважаюче устремління символістів до поетичної творчості); вагомого впливу ліричного початку зазнали і драматургія (драми А. А. Блоку), і проза, і критика (статті Блоку І.Ф.Анненського). У поезії ж усвідомлено віддається перевага ліричним жанрам, що ставило її перед необхідністю виявлення нових можливостей. Символісти роблять вірш багатозначним і багатоплановим, розширюють систему образотворчих засобів, широко використовують музичний початок. Культивуються нові жанри -- лірична поема,віршотворчий цикл. Внутрішня цілісність отримує віршотворча збірка; зв'язність оповідання знаходить тут опору в безперервності внутрішнього (ліричного життя самого поета, який і виявляється героєм своїх творів .
Оформлення російського символізму в самостійну течію, в «школу творчості» і «лабораторію шукань» (А. Білий) відбувалося в епоху небачених суспільств, потрясінь, коли змінювалася соціальна структура суспільства, а класові зіткнення приймали відкритий характер, в епоху гострих суперечностей і напружених шукань у всіх сферах ідеології і мистецтва. Мотивам безвиході, страху перед життям, тривоги і відчаю, характерним для ідеології декадансу, полярно протистояло активне, насичене соціально-історичним оптимізмом життєсприйняття, яскраво виражене, наприклад, в творчості М. Горького. Дія полярних умонастроїв в їх різному заломленні позначалася на російському символізмі на протязі усієї його історії. Мотиви занепаду характерні, наприклад, для поезії Мережковського, 3. Гиппіус, Сологуба, тоді як для Д. Бальмонта, A. Білого, А. Блоку, Вячеслава Іванова, В. Брюсова характерні інші тенденції. Для багатьох із них улюбленим є образ сонця («Будемо як сонце», «Золото в лазурі» і ін.). Істотна для «молодших символістів» і тема «зірок» як ознаки прийдешніх світлих змін. Російський символізм в цілому не зводиться до декадентства, як не зводиться творчий шлях окремих його представників до подолання декадентства. Історично, конкретніше було б говорити про наявність в російському символізмі декадентських тенденцій, в різні періоди його еволюції що проявляли себе з неоднаковою інтенсивністю. Їм протистоять теми і настрої, пов'язані з революційною ідеологією (особливо в 1905--06), і цивільні мотиви інших представників російського символізму. Спроби відмежувати символізм як літературну течію від декадентства як специфічного світовідчування мали місце вже в 90-і рр. З часом і самі символісти відмежовувалися від декадансу, в чому позначилася гуманістична традиція російського мистецтва, орієнтованого на ідеал духовної цілісності і суспільної значущості (хоча сам термін уживається для позначення всієї кризової епохи рубежу вв.). Одночасно, проте, намітилося прагнення співставити ці два поняття, що пізніше було підхоплен вульгарно-соціологічною критикою, що фактично зняла проблему російського символізму і його національної своєрідності. Розмежування символізму і декадентства як явищ, які перебували в близьких, але не тотожних сферах, було проведене сучасними дослідниками (Б. Ейхенбаум, Д. Гинзбург, Д. Максимов, А. Федоров, B.Жирмунський і ін.); воно дозволяє в більш широкій історичній перспективі побачити шлях, виконаний російськими поетами початку століття. Філософська основа російського символізму, крім А.Шопенгауера, характеризується іменами Р.Вагнера, Ф.Ніцше, який сприймався як філософ трагедії, що повернув життя її трагічному богові Діонісу, і особливо -- Вл.Соловйова, який, проте, був «присутній» в свідомості російських поетів не як творець релігійно-філософської системи, а як поет-пророк, «провісник... подій, яким належало розвернутися в світі» [9;155].
Так створювалася атмосфера напруженого очікування, в якій творили російські поети. Їх специфічне сприйняття епохи реалізовувалося у вигляді особливих знаків-символів, якими міг стати будь-який реальний факт, якщо він отримував розширене і «таємниче» тлумачення («знаки» природні -- зірки, заходи сонця, ніч, туман, світанок; побутові -- пожежі, дим, таємничі зустрічі; історичні -- скіфи, монголи, крах цивілізацій; біблейські і культові -- білий і блакитний колір, білі троянди, Христос, образи апокаліпсису і т. д.). Символісти не відкидали ні повсякденності, ні реальної історії, але використовували те і інше у вигляді «опорних пунктів» для збагнення прихованої суті світу: «а realibus ad realiora» (тобто від реальності «зовнішньою», доступною, до реальності вищою, позамежною) -- гасло Вячеслава Іванова. Вищою реальністю нерідко ставали закономірності самого історичного і природного життя, хоча знову-таки в «таємничому» тлумаченні. «Як літературна течія, - писав Ф.Сологуб, - символізм можна охарактеризувати в прагненні відобразити життя в цілому, не із зовнішньої тільки його сторони, не з боку приватних його явищ, а образним шляхом символів, зобразити по суті те, що, криючись за випадковими, розрізненими и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.