На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Диплом Дослдження творчої модифкацї жанру послання у творчост Т. Шевченка, де взято за основу змст естетичну спрямовансть образв, єднсть композицї засоби художньої виразност. Поема-послання мертвим, живим, ненародженим..., поезя Заповт.

Информация:

Тип работы: Диплом. Предмет: Литература. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Міністерство освіти і науки України

Одеський національний університет ім. І.І. мечникова

Філологічний факультет

денна форма навчання

кафедра української літератури

ДИПЛОМНА РОБОТА

ЖАНР ПОСЛАННЯ У ТВОРЧОСТІ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Жанр послання у теоретичних вимірах
Розділ 2. Поетика жанру послання у творах Т. Шевченка
2.1. Поема-послання “І мертвим, і живим...” у контексті жанру
2.2. Поезія “Заповіт” як унікальна жанрова форма
2.3. Модифікація жанру послання у віршах “Козачковському”
Висновки
Список використаної літератури
ВСТУП
Геніальна творчість і життєвий шлях Тараса Шевченка, що еволюціонував від раба-кріпака до академіка гравюри імператорської академії мистецтв, врешті набагато більше - до речника етнонаціонального буття та консолідатора українського етносу, зробили його символом українства і одним з найпотужніших чинників у формуванні українських державницьких інтересів. Безпрецедентний випадок: він - єдиний поет-художник в усій світовій культурі, який врятував націю від винародовлення в умовах колонізації, зазначав академік НАНУ М.Г. Жулинський на засіданні Президії НАН України 4 лютого 2004 року, на якому слухалося питання “Творча спадщина Тараса Григоровича Шевченка та перспективи шевченкознавчих досліджень: до 190-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка”[10, 61]. Сьогоднішня Україна, без перебільшення, постала на шевченківському моноліті духу, думки і слова.
Шевченкові належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології; надавши українській мові статусу мови літературної, він тим самим заклав основу модерної української літератури, а в широкому значенні - базу під українську національну ідентичність. Як історіософ він викристалізував неординарний вектор і стиль нашої історії, надав їй сакрального відтінку, різко відкинувши конформістські моделі малоросійства чи полонізації. Як філософ-утопіст він закликав до життя в братолюбії на засадах християнства, в гармонії зі всесвітом. Як гуманіст обіймав серцем усі народи. Відомо, що в українській інтелектуальній історії переломне значення мала вперше сформульована Шевченком ідея нації як духовного континууму “мертвих, і живих, і ненароджених” (“Посланіє”), згідно з якою не лише предки відповідають за долю нащадків, в й нащадки - за долю предків (посмертну).
Будучи нащадками такого універсаму, яким є Шевченко, ми не можемо не відповідати за долю колосальної значимості Шевченкового спадку, який все ще потребує легітимації та цілісного неупередженого прочитання.
Сьогоднішнє шевченкознавство стало окремою самостійною галуззю українознавства. Вагомим внеском у розвиток шевченкознавства на сучасному етапі стали монографії О.С Забужко “Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу” (1997), В.Л. Смілянської і Н.П. Чамати “Структура і смисл: спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка” (2000), Ю. А Барабаша “Коли забуду тебе, Єрусалиме..”. Гоголь і Шевченко. Порівняльні типологічні студії” (2001) та ін.
Але треба зауважити, що еволюція поетичних жанрів в українській літературі і зокрема “Кобзаря”, хоча, звичайно, деякі шевченкознавці у своїх працях принагідно цікавилися й жанровими особливостями творів, - не набула широкого дослідження. Практичне дослідження жанрів, особливо поетичних, на думку Ф. Пустової, ускладнюється тим, що не вироблено ще чітких критеріїв для розрізнення форм [11,104].
Теоретики класицизму, та й романтизму, брали за основу поділу тематику, яка визначала і поетику того чи іншого жанру. Але до спадщини Шевченка не можна підходити з таким критерієм. Хоча він почав як романтик, проте вже в ранній період ламав жанрові канони і знаходив нові способи художньої організації творів. Інші теоретики [33,365] сходяться на тому, що для розрізнення жанрів слід брати до уваги принцип естетичного освоєння дійсності. Такий критерій, безперечно виправдовує себе, коли йдеться про види епічних або драматичних творів, але при визначенні поетичних форм його недостатньо. Адже за принципом естетичного освоєння явищ однотипними будуть, наприклад, велика поезія “І мертвим, і живим...” і мініатюра “П.С.” (обидва твори сатиричні), проте їх не можна віднести до одного жанру. Відмінність не тільки в розмірі, а й у широті охоплення життєвого матеріалу, у способах сатиричного зображення, в композиції і т.д. За темою, означені твори,, хоча вони й тематично близькі, теж ніхто не наважиться їх розглядати, як однотипні за жанром. За таких обставин вважаємо, що обрана нами тема дослідження жанру послання у творчості Т.Г. Шевченка, є актуальною.
Основна мета роботи - дослідження творчої модифікації жанру послання у творчості Т.Г. Шевченка, взявши за основу зміст і естетичну спрямованість образів, єдність композиції і засоби художньої виразності.
В першому розділі буде надана загальна характеристика жанру послання і використання цього жанру в творчості Т. Шевченка.
Другий розділ буде присвячений дослідженню різних модифікацій жанру послання у творчості поета на прикладах окремих поезій.

На основі проведеного дослідження будуть зроблені висновки.

Тексти поезій Шевченка надаються за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів: У 12 т.- К.: Наук. думка, 1989-1990.-Т.1-2.
РОЗДІЛ 1. ЖАНР ПОСЛАННЯ У ТЕОРЕТИЧНИХ ВИМІРАХ

Жанр виступає одним з головних аспектів дослідження художньої єдності й багатоманіття художнього літературного явища. Саме через аналіз цього поняття за умови системного розуміння можна з'ясувати головні ідейно-естетичні характеристики окремого періоду розвитку літератури чи творчості окремого письменника. В системі жанрів знаходять переломлення істотні риси художнього методу, концепції дійсності, взаємовідношення традицій і новаторства в проблематиці і поетиці, особливості композиційних побудов та образотворення, зазначав Д.С. Лихачов [19,16].
Найдавнішим жанром монологічної поезії є послання. Послання - публіцистичний вірш і формі листа-звернення до певної особи (чи багатьох осіб) [24,5].
Фундатором цього жанру називають римського поета І століття до Різдва Христового Горація, який у “Посланні до Пізонів” виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва. Послання широко використовувалося в середньовічній літературі, а потім і в новій. На східно-слов'янському грунті простежується з ХІІ ст.. (“Навчання” Володимира Мономаха). Досягло розвитку в творчості українського письменника-полеміста Івана Вишенського (”Послання до Василя Острозького”, “Посланіє до єпископів”, “Послання львівському братству” та інші). Форою послання часто користувалися і пізніше, особливо у віршах інтимних, а часом у творах громадської тематики.
Як ліричний жанр послання набули свого розквіту у ХVІІІ і першій половині ХІХ ст.. ст.. у творчості російських поетів В. Жуковського, К. Батюшкова, і багатьох творах Тараса Шевченка.
Зміст послання був найрізноманітнішим: від дружнього обміну думками до політичних декларацій, філософських узагальнень, естетичних програм.
Властивостями послання є неодмінне звертання до певної особи чи групи осіб, яких з адресантом поєднує спільність інтересів. Слід визнати, що в основі послання лежить не приватний, частковий інтерес, а такий, що являє собою достатньо широку і значиму цінність, хоча незрідка безпосереднім імпульсом у написання послання може виступати і перше, особиста зацікавленість-занепокоєність адресанта тією чи іншою темою. Причому слід відзначити певну закономірність, яка полягає у тому, що чим глибше особистісне переважає адресант обрану тему, тим більшої загальної (корпоративної) ваги вона набирає. Таким чином, послання передбачає неординарний зв'язок між адресантом та адресатами. Множина, в останньому випадку вживається спеціально, бо коли ми говоримо про одного адресата, за ним вгадується певний загал; так чи інакше мета послання виводить його за межі спілкування двох.
Спадщина Шевченка в жанровому аспекті - дуже важливий етап в історії української поезії. Уже на початку творчого шляху сила генія виявилася в тому, що поет увібравши в себе великі досягнення попередників і сучасників в українській, російській, зарубіжній літературах та багатства рідного фольклору, всі існуючи жанри використовував як не застигли форми, а трансформував їх, підпорядковуючи змістові, розчищав поле для зростання нових форм.
У зв'язку з цим виникає необхідність розрізнити форми (типи) жанрової присутності послання в поезії Шевченка.
Величезна кількість шевченкознавчих досліджень, спеціально присвячених аналізу лірики поета, її ідейно-художнього змісту пов'язало уявлення про поета як революціонера який тільки те і робив, що закликав народ “гострити сокиру” на панів. Звісно він і справді був надзвичайно чутливим до соціальної несправедливості. Але ідеї соціального звільнення органічно поєднувалися в нього з ідеями національного відродження.
Як ідейний мислитель, Тарас Шевченко перший своєчасно розкрив перед очима своїх читачів страшний образ внутрішньої структури московської імперії. Щоправда, про Російську тюрму народів писали й інші автори, одначе ніхто з них не створив її не людяності так яскраво як він. Тарас Шевченко був щирий самостійник, що прагнув сам і закликав поневолені народи розвалити імперію зла. Він вірив, що тільки тоді вони визволяться, а український народ тільки тоді відновить свою вільну і незалежну державу. Шевченкова віра у самостійну Україну ґрунтувалася на солідарності й любові усіх прошарків суспільства та на взаємо пошані й людяності в міжнаціональних стосунках [20,57].
Як вселюдський пророк, Тарас Шевченко керувався високими морально-естетичними засадами в особистому, національному та міжнаціональному житті. Як національний пророк, у постійній журбі за майбутнє України, Шевченко уклав своєрідну біблійну угоду - заповіт - і із рідним народом, і з самим Господом Богом. Шевченко велить поховати себе над Дніпром, не витрачаючи марно часу на ридання і негайно далі боротися за визволення своєї батьківщини. Він не просто декларує ідею, а говорить про своє ставлення до світу. Тому суб'єктивний ліричний герой грає тут важливу роль.
Це саме стосується і філософської проблематики його поезій. Вона не вичерпується окремими творами на ту чи іншу філософську тему. Таких в нього небагато, оскільки предметом художнього втілення для поета була реальна історична дійсність, життя людини. До глибинно збагнувши увесь пафос і всю цінність козацького героїзму, Тарас Шевченко вмістив у свої твори, чи окремі фрагменти з них, глибинні роздуми про історичний процес, закономірності людського буття і природи [8,157].
Шевченкова політична лірика - це власне лірика, а не віршована публіцистика. І саме в цьому - один з секретів її емоційного впливу на читача. Їй властиві концентрація думки, драматизм ліричного переживання, експресивність стилю, гранична щирість і простота вислову.
Шевченко вступив на літературне поле в епоху розвитку слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напрямку. Усвідомлення історичної тяглості етничного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства. Народно фантастична основа творів 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася з зображенням народного побуту, але виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретної суспільної обстановки з'являються по суті тільки в творах Шевченка і в те, тут заявляє про себе неповторно індивідуальним характером суто особистісне “Я” ліричного героя Шевченка [21,99].
Між фольклорно-історичною і громадською течіями в українському романтизмі немає перехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне і мала ідеологічний характер. Ліричні портрети героїв козаччини, ліро-епічні віршовані оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, надаючи їм медитативності.
Медитація як жанр виникла в українській поезії практично тільки у творчості Тараса Шевченка. Маємо на увазі не медитацію взагалі (будь-який віршований “роздум”), а поетичний жанр, якому притаманна надзвичайна міра особистісної інтроспективності [21,111].
Світ лірики, як відомо, - світ людських, авторських передусім думок і переживань. План вираження в ліриці, безумовно, домінує над планом зображення. У монолозі ліричного “Я” або “Ми” реалії зовнішнього світу художньо перетворені свідомістю автора [3,308]. Система персонажів, лірика, образів людей в ній має свою ієрархію: на протилежних її рівнях - той, хто виражає авторську свідомість, він же носій зображення з одного боку, і предмет, тобто герой - з другого.
Монолог ліричного героя несе в собі печать емоційної оцінки, яка належить ліричному розповідачу - співчутливої чи іронічної тощо: ліричний розповідач переказує думки персонажа, цитує його монолог, освітлює цей монолог власним ставленням.
А реальний письменник - автор? Він ніколи не входить в художній світ безпосередньо, а завжди опосередковано: через добір предметних деталей, фабулу - у дійсність героя, а бо через носія розповіді - розповідача або оповідача (або цілу систему носіїв викладу) - у дійсність “автора” [32,33].
Жанрові особливості медитативної лірики Шевченка і взагалі оригінальність його жанрових форм, як вже зазначалося, ще досить ретельно досліджені, а саме вони дають дуже цікавий матеріал для осмислення подальшого мікросвіту ідейно-художніх особливостей його поезій. Розглянемо особливості медитативної лірики Шевченка як поета і мислителя, як особистості, що глибоко переймався долею людини, своєї Батьківщини, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи на прикладі творчої модифікації жанру послання.
На кожному з етапів розвитку національної літератури функціонує система жанрів. Існує певна закономірність їх виникнення і використання, що в кінцевому підсумкові визначається переорієнтацією в системі естетичних уявлень, де жанр виступає як форма поступального літературного розвитку. Яскравими системними характеристиками відзначається уся поезія Шевченка та його творів і, зокрема таких як жанр послання.
Система жанрів - складна і в багатьох відношеннях суперечлива динамічна єдність, що на узагальненому змістовно-формальному рівні синтезує багатоманіття способів поетичного осягнення дійсності, втілення у слові образів суб'єктивного переживання.
Характерним для Шевченка є об'днання в одному творі різних жанрових форм, мотивів різної “тональності”, тому важко визначити в ліриці поета жанр послання у “чистому вигляді”. Більшість поезій цього жанру об'єднані в одне ціле іменем адресата, але певною змістовою завершеністю вони можуть існувати як самостійні поезії, жанрово-відмінні: оригінальна за своєю тематикою думка, епітафія, ліричний вірш.
Так вже ранні твори ( “На вічну пам'ять Котляревському”, “До Основ'яненка”) виходять за межі одного якогось жанру. Поезія “На вічну пам'ять Котляревському” (1838р.) містить в собі епітафію. Цей змістовний елемент, де висловлюється провідний настрій твору і визначається місце померлого в житті наступних поколінь, вкладається в рядки:

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіта

Водив за собою,

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої.
Все сумує, - тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала,
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть! (1,19)

Вірш - важливий етап у становленні Шевченка-поета. Тут він уперше звернувся до проблем розвитку української національної культури, спираючись в їхній художній інтерпретації на ідеологічні та естетичні пошуки кінця 30-х рр..ХІХ ст.. З усією наочністю Шевченко продемонстрував у цьому творі розкутість та оригінальність поетичного жанру. Жанрова не традиційність вірша “На вічну пам'ять Котляревському” відзначена багатьма дослідниками [11, 18, 34], які відносячи його до елегії, оди, а то й взагалі уникаючи визначення жанрової домінанти, по суті розглядали цей твір як своєрідну велику ліричну форму, утворену кількома жанровими структурами.
У вірші, епітафії передують довгий ліро-епічний опис і роздуми про значення соловейкової пісні в житті людей. Тут маємо елемент розгорнутого порівняння, за допомогою якого оцінюється художнє слово Котляревського. Ця частина поезії змістом і стилем нагадує думку. А після епітафії - суб'єктивно-експресивний вилив ностальгії автора, який шукає розради в творах земляка, підтримки своїм патріотичним почуттям. Але усі три частини твору композиційно об'єднані в єдине ціле ім'ям Котляревського.
Написаний як вияв шани до Котляревського, визнання його заслуг, вірш Шевченка своїм образним світом та структурою засвідчив прихід до української літератури поета, що стояв на принципово інших, ніж Котляревський, художніх позиціях.[34,28].
Традиції Шевченкової елегії-посвяти на смерть Котляревського продовжили поети, що відгукнулися на смерть самого Шевченка (О. Афанасьєв-Чужбинський “Над гробом Т. Шевченка”; В. Кулик, “На смерть Шевченка”; О. Навроцький “Сумує і плаче” та ін.).
Не дотримується Шевченко “чистоти” літературного жанру і в посланні “До Основ'яненка” (1839 р.). Цей вірш адресовано Квітці-Основ'яненко з яким поет почав листуватися на той час. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Вірш належить до поетичного послання, однак має більш широкий зміст.
Це, передусім, роздуми про історичну долю України, роздуми над колишньою славою запорозького козацтва, пісня-плач за знищеним козацтвом[5,60].
Значна частина вірша, аж до звернення “Чи так, батьку отамане” - це логічно завершене коло авторських роздумів про минуле і сучасне України, його біль за долю батьківщини. Тут маємо перший зразок специфічно шевченківської форми ліричного вірша - медитації на історичну тему. [11, 108]. В окремих рядках звучить сильний голос бунтарської душі поета-гуманіста, патріота:
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,-
Слава не поляже;
Що діялось в світі,
Чи правда, чи кривда
І чиї ми діти. (1,128)

Друга частина твору є власне посланням, в ньому з'ясовується, що автор, вважаючи Основ'яненка однодумцем у поглядах на історію, просить оспівувати героїчне минуле, висловлює сумніви щодо своїх можливостей співака, говорить про особисті страждання людини, відірваної від рідного краю. Композиційно, та й тематично, ці дві частини не утворюють органічної цілісності, але між ними є психологічна єдність. Оте “я” людини, що роздумує, приєднує себе до слави предків, відчуває себе часткою пригноблених сьогодні, проголошує прокляття, тужить за батьківщиною і сумнівається поки що у своєму поетичному слові, - це сам автор. Як відзначає Ф. Пустова, така деформація жанру не свідчить, що послання було не під силу молодому поетові, воно просто не вміщувало всього багатства авторського інтелекту і душі. Зміст руйнував жанрові перегородки, виходив за межі однієї форми [11,109].
В наступному ж році Шевченко написав твір “Н. Маркевичу”, який можна назвати типовим посланням. Тут маємо однотемність, адресат сприймається як реальна людина, і є те, що літературознавці називають характерною рисою послання - погляд поета на предмети превалює над відчуттям. У зверненні до Маркевича, на відміну від громадянських за своїм звучанням попередніх послань, переважають інтимні мотиви. Поет, виливаючи тугу за батьківщиною, малює в своїй уяві її образ. Картина рідного краю дуже загальна (степи широкі, буйнесенький вітер, синє море, могили). Це послаблює враження безпосередності ліричного переживання.
Таким чином бачимо, в ліриці Шевченка раннього періоду медитація виступає як складова частина складних жанрових структур. Шевченко-лірик вже в цей період підноситься над своїми сучасниками-поетами, бо в творах Шевченка жива людина страждає від згадок про героїчне минуле і пекучих роздумів над становищем закріпаченої України, хоча автор ще не досягає сконденсованості і лаконізму у викладі змісту.
Якісне нове появляється не відразу, бо засвоєння надбань попередників і сучасників є одночасно і переборюванням застарілих традицій. Франко писав з цього приводу: “ хто знає, як звільна і з яким трудом витворюються в літературі певні образи і форми, як трудно власне найвизначнішим явищам реального життя статися типовими формами поетичними (в добі, коли виступав Шевченко на поле літературне, в добі романтизму, се було ще далеко трудніше, ніж нині)...” [38,53].
Шевченко успішно засвоює принципи романтизму і засади реалізму. Він відмовляється від тих художніх особливостей народного жанру, які породжені усністю побутування (ретардація, рівноскладовість), але зберіг думну форму звертань (“отамани товариші, брати мої діти, діти”). Шевченко з більшою майстерністю, ніж усі романтики, скористався із жанрів народного епосу. Причин тут багато. І незвичайна сила таланту. І те, що поет з дитинства ввібрав в себе духовне багатство народу, органічно засвоївши його погляди на історичні події та його принципи художнього мислення. І активний патріотизм молодого поета, який у контрастах минулого і сучасного шукав відповіді на злободенні політичні питання.
Поетичну творчість Шевченка сорокових років традиційно розглядають у зв'язку з еволюцією його світогляду. Політичні ідеї стають його художніми ідеями. Художні особливості віршів цього періоду (в тому числі і в жанрі послання), значною мірою зумовлено тим, що в них відображено позицію безпосереднього учасника визвольного руху, поета, який розглядав своє слово як активний фактор свого життя.
Важливо зауважити, що тема поетичного слова виступає у нерозривній єдності з роздумами поета про долю народу, про необхідність боротьби, протесту і подвигу. Виливаючи “дійсні враження”, свої особисті, лірик пише так, “якби творив усно в хвилях афекту і підйому чуття”. Шевченкова лірика, запевняє І. Франко, вражає щирістю, силою висловлених в ній дум та емоцій, бо в ній маємо “натуральний, безпосередній вислів того, що кипіло в серці і хвилювало душу поета” [38, 227].
Саме такий характер реалістичної лірики зумовлює те, що вона не може механічно користуватися канонічними формами чи виробляти свої жанрові канони. Поет-лірик в кожному творі виступає відкривачем нової форми.
Так в поезії “Чигрине, Чигрине” ця особливість Шевченкової лірики вія являється досить відчутною. Розмова автора з Чигирином, уособленням ідеї визвольної боротьби, стала тут вдалою формою глибокого розкриття ліричного характеру. З цього діалогу постає гнівна постать революціонера, в якого героїчне минуле народу викликає непереборне прагнення порушити стан спокою на Україні, що “заснула”. Якщо в ліричних зверненнях до дум Шевченко висловлював лише тугу і сум, то в поезії “Чигрине, Чигрине”, вимагаючи від свого слова активного втручання в життя, він постає водночас як великий гуманіст і палкий революціонер [11,118]. Форма звернення до конкретного спібесідника (друга, чи ворога) залишається типовою для ліричних віршів цього періоду. Поет не міг безпредметно виливати свій біль, свої прагнення на надії, внутрішній монолог не відповідав його темпераменту борця.
В інших поезіях, форма звернення служить засобом самоаналізу і соціально-політичного аналізу. Яскравим зразком цьому є послання “Гоголю”. Вірш був написаний 30 грудня 1844 року. Твір - специфічна для Шевченкової поезії модифікація послання, що поєднує в собі ознаки цього жанру (образ адресата, настанова на спілкування з ним автора, композиційно-стильові форми “зверненого слова”) з типовою для елегії рефлексивно-медитативною основою[34,50].
Як відомо, Шевченко не був особисто знайомим з Гоголем. Причини, що спонукали Шевченка звернутися з віршем-посланням до Гоголя, слід, очевидно шукати в особливостях внутрішнього життя поета, в його психічному стані після поїздок Україною у 1843-1844 рр., а ще - у природному бажанні підбити підсумок своїм життєвим спостереженням в переддень Нового року і поділитися ними з людиною, внутрішньо спорідненою і здатною розвіяти сумніви і підтримати духовно. Такою людиною у свідомості Шевченка був Гоголь, письменник, творами якого поет захоплювався впродовж усього життя. Гоголь сприймався ним як патріот України, що своїми повістями з українського життя, передусім на історичні теми, прославив Україну й волелюбність українського народу, критик російської самодержавно-кріпосницької системи, яка цей народ поневолила, захисник поневолених і скривджених (“поруганого безсловесного смерда”. Художньо переконливим декларуванням цієї ідейно-творчої близькості Шевченка і Гоголя і стало послання “Гоголю”.
Тема послання - осуд поетом суспільної пасивності земляків й особливо зрадництва національних інтересів “перевертнями” - частиною українського панства та інтелігенції. І за жанром і за змістом цей вірш передує посланню “І мертвим, і живим...”.
Послання починається з інтроспекції.
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає...
А далі йде соціально-політичний аналіз
Всі оглухли - похилились
В кайданах...байдуже...

Реалізуючи тему, Шевченко постійно апелює до Гоголя - безпосередньо (у формі ліричних звернень та через займенник “ти”) або за допомогою літературних асоціацій, зіставляючи особливості Гоголівського й свого письменницького хисту та психологічної вдачі (“сміх і плач”), спираючись на його прізвище як на символ, як на пошановану й загальновизнану позицію у мистецтві.
Тема твору розкривається в другій і третій частинах. Центральна частина - це написаний 14-складовим віршем монолог.
Відповідно до канонів романтичної поетики, вірш організовано на системі парних антитез, що характеризують, з одного боку, негативний сучасний світ, байдужий до “великого слова”, яке несуть йому твори Гоголя і Шевченка. А, з другого боку, високі ідеали громадянськості, полишені деградуючим суспільством у минулому, проте близькі обом письменникам. Обидва світи просторово окреслені - йдеться про поділену часовими межами Україну: колишню вільну, козацьку, що уособлює позитивний світ, та її антитезу - Україну сучасну, скуту московськими кайданами[34,51].
У другій частині “я” (ліричний герой) відокремлене від “ти” (від Гоголя): “Ти смієшся, а ч плачу”, хоч і наближається до “ти” самим фактом протиставлення їх обох “всім”. У третій частині “я” і ”ти” - носії однієї точки зору і виступають спільно як “ми”: “А ми будем /Сміяться та плакать”.
Аналогічну сюжетну функцію виконує зміна звернення “Великий мій друже” у другій частині на більш інтимне “брате” у третій, що вживається двічі. Характеризуючи твори Гоголя як сміх, а власні як плач, Шевченко насамперед мав на увазі різні жанрові й образно-стилістичні домінанти творчості: сатиричну в Гоголя й скорботну, сумну, елегійну в себе - при спільності творчої мети - подолати зло. Як відзначав Ю. Івакін, ...Для Шевченка його “плач” і Гоголів “сміх” - це лише різні (але рівноправні!) засоби заперечення самодержавно-кріпосницької дійсності [12,192]. Завдяки тому, що Шевченко й Гоголь постають як письменники-однодумці, завершується процес формування заключного “ми” автора й адресата в кінцевих рядках послання.
Нова якість Шевченкової лірики виявляється не тільки в тому, що в поезіях цього періоду знаходимо “діалектику душі”, а й самій побудові їх. Автор досяг стислості, єдності ліричного сюжету. Якщо раніше, об'єднуючи різнотемні та різні за способами зображення частини твору, він вдавався до умовних композиційних засобів, то зараз його поезії і тематично і психологічно завершені. А композиція не є чимось зовнішнім по відношенню до змісту, а єдино можливою органічною формою його існування.
Вірш “Гоголю” є важливим етапом реалізації одного з варіантів магістральної теми творчості Шевченка про місце поета в суспільстві, зміст і призначення поета, що свої творчі завдання пов'язує з ситуацією в Україні. А питання, які ставив поет в посланні - і суто творчі, бо йдеться про народ як адресат творчості, і суто політичні, бо йдеться про вплив літератури на суспільні і політичні процеси. Ідейні акценти, поставлені в них, підкреслюють соціально-аналітичну суть значення літератури[13,76].
З наведеного бачимо, що обов'язковою даністю послання є наявність адресанта і адресата - того, хто звертається, і того, до кого звертаються. Тим самим зумовлюється розведеність у просторі цих двох постатей. Причому простір адресанта є генеральним, в той час як адресата - локальним. Тому, що в полі зору першого є він сам, і той, до кого він говорить; крім того, він виразно розуміє свою активність, що надає значимості його власному простору. Але для того, щоб бути почутим, адресант має, разом з тим, перебувати в одному просторі зі слухачем, бо хоче бути почути. З одного боку, для того, щоб бути почутим, той хто говорить, має перебувати в одній часовій площині зі своїм співрозмовником, але справа полягає в тому, що навіть у випадку дружнього послання, конкретність адресата доволі умовна, оскільки за ним обов'язково передбачається хтось інший - той ідеальний співрозмовник, який адекватно розуміє адресанта. Серед сучасників і попередників його знайти важко - кожен володіє “власною істиною”, що власне, і уможливлює послання. Отже залишається дві можливості: адресат, що перебуває у майбутньому, і сам адресант. Абсолютно закономірною, геніально точною є адресація вершинного послання Шевченка “І мертвим, і живим, і ненародженим...”
РОЗДІЛ 2. ПОЕТИКА ЖАНРУ ПОСЛАННЯ У ТВОРАХ Т. ШЕВЧЕНКА

2.1. Поема-послання “І мертвим, і живим...” у контексті жанру

З кінця ХVІІІ ст.. разом із втратою решток політичної самостійності перестала існувати ціла генерація української еліти. Українське панство в масовому порядку морально і політично капітулювало перед російським самодержавством і через те перестало висувати зі свого середовища неординарних людей, які б взяли на свої плечі тягар важкої праці з відродження нації. До тих, хто зрадив інтереси свого народу Шевченко ставився негативно. Як правило, коли заходило про них, поет вдавався до сатири як до найгострішого засобу, яким володів блискуче. Згадаймо образ “землячка з циновими гудзиками”, або вражаючий гіркою іронією узагальнений портрет дрібної чиновницької “братії”, що була заглушена “московською блекотою в німецьких теплицях” і приречена “киснути в чорнилах” (“Сон”). Для їхньої характеристики поет згодом знайде одну разючу формулу:”дядьки отечества чужого!” (“Бували войни й військовії свари...”). Проте серед цих випадів іноді починає звучати тужний мотив глибокого співчуття не тільки Україні, що втрачає своїх дітей, а й самім дітям, приреченим на безталанне існування в чужих краях.
Шевченко глибоко відчував весь драматизм ситуації, коли Україна фактично залишилася без своєї еліти.
Саме в 1845-1847 рр., коли Шевченко перебував в Україні, почала формуватися група молодих людей, про яких можна було говорити як про національну еліту, що тільки зароджувалась. Найвидатніші серед них - Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та ще кілька чоловік, що почали організовуватись у таємне Кирило-Мефодіївске товариство. Вони були не тільки патріотами України, а й високоосвіченими, високоінтелектуальними особистостями, які прагнули до високоорганізованої просвітницької та політичної діяльності з відродження України. Саме від них могли піти і вже йшли у тогочасне суспільство здорові збуджувальні імпульси, наділені творчою силою.
У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим...” Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству.
У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства[18,188]. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.
Коли зіставляти заголовок і текст, неважко помітити: коло осіб, кому адресує своє “Послання” поет і з ким веде діалог, неоднакове. Масштабність адресата, окресленого в назві, стає зрозумілою й виправданою лише стосовно проблематики, яка хвилювала поета, й була актуальною для України і в давні часи, і в добу Шевченка, залишається такою і сьогодні, а саме: проблеми правди і брехні, щирості і лицемірства, ставлення до “свого” і “чужого”, до історичного минулого, взаємин між різними верствами українського суспільства як нації. Тому, перш ніж розглядати послання, доцільно розкрити алегоричність його назви.
Мертвими Шевченко вважає, як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі” - поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені - то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях.
Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.
Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.