На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Практичн питання проблематики, спрямованост й глибини окремих з добраної низки нарисв, надрукованих у мсцевих газетах республки; оцнюються знахдки їх авторв, та їх умння спостергати розмрковувати над побаченим або ж почутим у житт.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 30.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1
11
Зміст
Вступ
Тематико проблемний діапазон нарисової публіцистики
Трансформування факту
Вибір сюжету
Висновок

Література

Вступ

Перо на деяку мить повисло над чистим аркушем паперу, а потім неквапливо, але впевнено вивело коротеньке слово «нарис», яке містить у собі поняття, однаково зрозуміле й близьке кожній освіченій людині.

Отже, нарис. Насамперед, яка широта його виднокругів і чи є їй межа, а якщо е, то де саме вона пролягає?

Не важко написати на аркуші паперу всім добре відоме слово «нарис». Значно складніше створити твір цього жанру, уникнувши підступних мілин описовості та дрібнотем'я, надуманості й невиразності. Так легше прицілитись, ніж влучити в ціль. Та коли в руках твоїх зброя, вона повинна діяти влучно. Інакше - то не зброя!

Зауважимо відразу, що в цих нотатках розглядатимуться не стільки теоретичні, скільки практичні питання проблематики, спрямованості й глибини окремих з добраної низки нарисів, надрукованих останнім часом у місцевих газетах республіки; оцінюватимуться знахідки їх авторів, їх уміння спостерігати і розмірковувати над побаченим або ж почутим у житті.

1. Тематико-проблемний діапазон нарисової публіцистики

Творчі невдачі нарисовців, можуть бути з багатьох причин. Та чи не основною з них є невдалий підхід автора до вибору теми.
Правильно обрати тему, особливо для нарису, що готується до друку в газеті (газета - видання оперативне), дуже важливо. Кажуть, яєчко дороге до свята. Так і в газеті. Навесні вона потребує нарисів щедрих на повчальний приклад, таких, що розповідають про досвід, про успіхи й невдачі, про перешкоди і шляхи подолання їх людьми, що працюють у полі. Влітку - вимагає інших тем, ніж восени, і т. ін. Газета - буде вона районна, обласна, республіканська або центральна - завжди на лінії вогню, там, де вирішується доля тих чи інших народногосподарських завдань. Вона втручається в життя, вона на бистрині його, йде попереду подій, спрямовує громадську думку, творчі зусилля трудящих.
Відповідно до цього повинен працювати і нарисовець. Він зобов'язаний добирати такі факти й події, висвітлення яких для району (якщо це газета районна), заводу (якщо газета заводська), області, республіки - найважливіше на той чи інший період виробничого й суспільного життя. Ми ще далі зупинимось на проблематиці нарису, але, говорячи про тему, як концентрацію вивченого життєвого матеріалу, що використовуватиметься в нарисі, варто підкреслити: тема ні в якому разі не може бути випадковою.
Володимир Маяковський наголошував на «соціальному замовленні», яке ставить час перед митцем-художником. Соціальне замовлення ставить час і нарисовцеві. Сукупність своїх спостережень він повинен підпорядковувати саме цьому - потребам життя.
Досить переглянути підшивку першої-ліпшої газети, щоб переконатися, що вирішальні етапи в житті країни - роки революції, громадянської війни, п'ятирічок, колективізації, Вітчизняної війни і мирного комуністичного будівництва - брались і беруться в основу кореспонденцій і нарисів. Постійними і благодатними для наших журналістів є теми героїзму, ратних і трудових подвигів народу, його кращих синів і дочок, теми виховні, теми пошуків нового, утвердження його і примноження. І теми філософські, публіцистичні, насичені романтикою наших буднів. І теми формування нової людини - зодчого найпрекраснішого у світі суспільства. Вдало обрана і справді художніми засобами реалізована тема дає можливість читачеві глибоко зрозуміти проблематику нарису - те головне питання, яке порушується у творі, заради якого журналіст чи робсількор взявся за перо. Отже, «не можна вирішувати питання «як писати», не відповівши на запитання «що писати». Мета творчості… в ясному виборі для кого я пишу». Через те в проблематику включається актуальність, тобто відображення того, наскільки притаманні сьогоднішньому дню викладені факти, наскільки злободенні висновки, що їх зробить читач.
Розглянемо тему, проблематику та актуальність одного робкорівського нарису. Візьмемо навіть не районну, а багатотиражну газету. Нині на заводах і фабриках, будовах і в навчальних закладах республіки видається понад чотириста таких газет. Навколо них гуртуються тисячі робкорів, які опановують нарисовий жанр, нерідко проявляючи зразки журналістської майстерності.
В газеті Харківського трамвайно-тролейбусного управління «Харківський електротранспорт» в липні 1985 року був опублікований нарис В. Левина «Славна професія - водій». Автор поставив собі за мету розповісти про водія тролейбуса Олену Барську, показати її роздуми про своє місце в житті, розкрити, що саме цікавить. хвилює людину, яка кожного дня обслуговує тисячі людей, але з якою рідко хто розмовляє, хіба що хто-небудь попросить проїзних талонів або спитає назву чергової зупинки.
З перших же рядків нарису читач переконується в тому, що автор торкається цікавої теми, хоча на перший погляд - ніби нічого особливого: крутить дівчина «баранку» і все. В. Левин доводить, що ці зовсім не так і що героїня його - людині високої культури, людина, для якої культура це, перш за все, любов до праці, до своїх обов'язків.
Читач бачить, що в кабіні водія сидить не просто людина, яка виконує певну роботу, а друг пасажира. Крім цього, Олена Барська - уважний порадник молодих водіїв і чуйний товариш, комсомольський-ватажок і громадський працівник.
Проблема нарису - почесність будь-якої професії у нашому суспільстві, тут і філософська публіцистична підтема.
«Приймали ми в партію одного водія, - говорить Олена. - Так і не прийняли… Він працював раніше у нас, але водії заробляли тоді мало, а коли заробітки підвищились, він повернувся. Звичайно, в партію його не прийняли не тільки з цієї причини… Розумію: бувають різні обставини, коли людина прагне до великих заробітків. Але хіба роботу любиш тільки тоді, коли добре заробляєш?»
Ось вона - актуальність нарису: радянська людина переконана в тому, що то не робітник, хто любов до праці вимірює заробітком. У цьому корінна відмінність на цьогo робітника від робітника капіталістичного світу. І, давши своїм читачам помислити над тим, В. Левин продовжує: «…Так, вона мала право зрівняти на початку розмови свою професію з професіями вчителя і лікаря… Хай не бентежить вас різний ступінь освіти, необхідний для надбання цих професій. Культура праці однаково необхідна і в роботі вчителя, і в роботі лікаря, і в роботі водія… І це найдорожче завоювання наших днів».
В останніх словах - ідея нарису - той даний образами твору загальний висновок, який послідовно випливає з усього зображеного життєвого явища.
Правильно обрати тему - значить поставити в центрі нарису явище або кілька явищ і навколо них вести розмову, підпорядковуючи її фактам реального життя.
Одне таке явище послужило П. Часто - дописувачеві Стрийської газети «Будівник комунізму» на Львівщині - для визначення головної теми його нарису «На бистрині».
У доярки колгоспу «Дружба» Розалії Миколаївни Сулик нелегке, але цікаве життя. Біднячка в минулому, перша ланкова щойно створеного на возз'єднаній землі колгоспу, а згодом - голова сільської Ради.
«Цінують тебе, Розаліє, і люди, і начальство, - говорив дід Остап. - Можуть ще і в район забрати. Дивись, не зазнавайся, не відривайся від народу».
Вона не зазнавалася. Всяке бувало в житті. У споминах «наче в протилежний бік хтось повертав бурхливу течію, щоб пустити по ній кораблики-згадки». І виринали в тих споминах бандитські погрози, смерть, що чорним круком нависала над нею. Недолюдки - українські націоналісти - вимагали покинути ланку. «Не кинула. Колектив нелегко було згуртувати, жінки все ще розділяли: це моє, а це - колгоспне. І тут не відступила…»
Знайомимось із вольовою, гордою людиною, яка не звикла перед труднощами схиляти голови. А далі - такий факт.
«Коли укрупнювались місцеві Ради, їй знову запропонували очолити виконком. Вона й не відмовлялась, але переконувала:
- Таких, як я, багато. Ось і треба, щоб усі вчились керувати.
- А ти що думаєш робити?
- Доярки в колгоспі потрібні. Піду на ферму».
Отже, автор різко повертає від опису портрета до проблеми. А не було б у цьому випадку портрета, попередньої характеристики героїні, повисла б у повітрі і тема, і проблематика, й ідея нарису. Відтак же перед читачем відкрилась ще одна перлина душі Розалії Михайлівни: була вона керівником і знову люди довір'я виявили своє, але життя йшло вперед - під її керівництвом уже працювали люди, які мали вищу освіту, їй же вчитись не вдалось, а без науки який же з неї керівник? До того ж - «…треба, щоб усі вчилися керувати», а вона, Розалія Михайлівна, знайде своє місце у колективі і пошану людей. Про це автор говорить символічно, але переконливо: «…Залитою сонцем стежкою йде круглолиця жінка… Йде трудівниця, мати. І червоні маки… кланяються їй до самої землі і ніжно дивляться услід».
На жаль, у наших газетах подекуди зустрічаються нариси на першу-ліпшу тему, позбавлені виразності думки, написані блідою, безбарвною мовою.
Серед інших таких «творів» розглянемо нарис, надрукований в одній з районних газет Херсонської області.
Свою заявку на тему автор висловлює відразу: «Так уже повелося: людина повинна залишити після себе на землі певний слід».
Задум непоганий. Але як же розкривається тема? Які паростки нового помітив автор у житті? Чого саме він хоче навчити читача?
Герой нарису - бригадир радгоспу Ф. - задумав розвести в артілі виноград. Ніби за змахом чарівної палички з'являються скептики: «Тут споконвіку, крім акацій, нічого не росло. А ви грона хочете смакувати?» - говорять вони. Але через кілька років скептики «відвертали погляди від щасливців, які ласували виноградом».
Непереконливість цих трактувань очевидна. Та не це головне. Як автор передає провідну ідею? Виявляється, так: герой іде в сад, «…не боячись забруднити святкового костюма. Який це вже раз протягом свого бригадирства він прямує від першої яблуні до останнього виноградного куща і назад… Застав би хтось його за цим заняттям - не здивувався б. Знали на селі неспокійну вдачу бригадира садово-виноградної. Задоволеним і щедро усміхненим він буває один раз у рік: коли бачить у явищах зрізані ножем солодкі грона».
Отже, суть у тому, щоб на роботу ходити в «святковому костюмі», щоб бути «щедро усміхненим» лише раз на рік, уздрівши солодкі грона винограду.
Продовжимо цитату: «Вже серпень торкнувся землі. Напоєне за день сонцем повітря охолоджується тільки під ранок. Тоді появляється роса». І без будь-якого зв'язку з цим текстом автор твердить: «Бригадир, на перший погляд, такий суворий. А поговоріть з ним, підберіть потрібний ключ в розмові - не наслухаєтесь, та все про виноград, про агротехніку». І далі - агротехніка.
Людина, про яку може й пісню скласти можна, зображена потворно; загублено важливу тему; бур'янослів'я підмінило собою таке необхідне в художній, нарисовій творчості словоцвіття.
Скільки людей і подій - стільки і форм розкриття теми. Кожна хороша, з кожною можна погодитись, крім такої, яка не розкрита, яка не викликає думок і не хвилює читача. Нудота в кореспонденції - вбивча річ. У нарисі - блюзнірство. Вникніть, скажімо, в такі рядки: «…Василь «а велосипеді зустрічає схід сонця. Не може не зупинитися, не полюбуватися зазеленілими полями. Ось як хвилюється пшениця, правду кажуть - море. А там, де ще поки чорніє земля, позначились квадрати кукурудзи, далі - картопля, чіткими смужками виділяються вже прорвані буряки. Так, благодатний труд землероба. Недарма він обрав чудесну професію сільського механізатора. Давати рідній країні хліб, цукор, молоко, м'ясо - найпочесніша справа. І в цій справі він грає, мабуть, першу скрипку. Адже в рішеннях березневого Пленуму ЦК КПРС прямо сказано, що механізатор - центральна фігура на селі. Тим більш такий механізатор, як Василь. Він оре, сіє, доглядає за посівами, збирає врожай…
Багато турбот було в механізатора Лиховида цієї нелегкої весни. Не менше їх і зараз, у гарячу пору обробітку посівів. Ім'я його - землероба, агітатора і комуніста, сина великої колгоспної родини - з повагою вимовляють на селі. Адже він віддає людям, праці на землі і руки, і серце, і думки».
Так написаний весь нарис «Щастя людини» '. А де ж воно, оте щастя? - спитає читач. У чому воно? Може в тому, щоб віддати «людям, праці на землі і руки, і серце, і думки»? Але як віддати? І навіщо? Данко віддав людям своє серце. Так це - алегорія. А тут?
Не показано в нарисі щастя. Отже, не розкрито й теми. Є пустий набір слів. Нема навіть інформації. Правда, на початку автор ретельно розповів біографію героя, але ж газета - не біографічна довідка.
Кожен нарис повинен бути сторінкою загального, створюваного всією нашою пресою літопису комунізму. А тому нарисовець має писати не одноденки, не безтемні і безконфліктні на півстатті під рубрикою «нарис», а дбайливо виписувати рисочки нашого життя, які б у поєднанні із сотнями і тисячами таких рисочок відбивали б красу нашого часу, велич звершень радянського народу.
Тема нарису - це обов'язково запитання або відповідь на запитання. Як, завдяки чому відбулася подія чи кілька подій? Які їх закономірності? Тема нарису - завжди пропагандистська, заклична, націлююча. Нарис аморфний, споглядальний, який нічого не відкриває ні уму, ні серцю - читачу не потрібен. Нарис - це запрошення до розмови, це форма літературного твору, в якому через долі й характери людей автор порушує якусь значну проблему партійного, господарського чи культурного будівництва. Тема нарису - це не добірка фактів, а чітко виражена стрижнева думка, передбачена всім ходом оповіді настільки, що читач доходить до неї мимоволі і «далі йде самостійно».
Слід зауважити, що нарис, як художній жанр, повинен формувати громадську думку, бути виразником передових ідеалів, у ньому не місце сухому протоколізму і примітивізму. Це жанр і чітких логічних узагальнень, і емоційної напруги, і високої партійної публіцистики. А це досягається завдяки тенденційності поглядів автора. «Немає упередженої ідеї (не в розумінні пригинання живих осіб вимагаємо ми упередженої ідеї, а в розумінні загальних намірів твору) - немає і животворного духу, - писав Салтиков-Щедрін. - Розрізненість, випадковість, в'ялість - ось характеристичні якості творів, що відкидають так звану тенденційність, і не викупляються ці недоліки ніякими подробицями». «Тенденція, - вказував Ф. Енгельс, - повинна сама по собі випливати з положення і дії без того, щоб на це особливо вказувалось».
Тема, проблематика, ідея, партійність - це ті хребці нарису, без врахування яких стираються геть і прекрасний задум, і цікаві факти, і тонкі спостереження.
Оскільки нарис за своїм ідейним і художнім навантаженням займає в газеті одне з центральних місць, він має бути насичений динамізмом, дією, йому категорично протипоказані рафіновані повтори на зразок: «один добрий вчинок плюс ще один - буде два, два добрі вчинки і до них ще один - буде три, три…» і в тому ж дусі до підпису автора. Вибір теми нарису - складний творчий процес. Вмілий підхід до неї - мистецтво. Вдале вирішення її - перемога.
2. Трансформування факту

Ми вже говорили про добір нарисових фактів, їх активне і пасивне використання. Але розмова вийшла б неповною, коли б ми не спинились на трансформуванні факту - найбільш складному завданні нарисовця. Звичайно, в межах невеличкої розвідки розглянути це питання всебічно неможливо, однак деякі тези варто сформулювати. Тим, хто хоче поглибити свої знання, слід звернутись, передусім, до підшивок редагованого Максимом Горьким журналу «Наши достижения», праць таких відомих нарисовців, як Маріетта Шагінян, Борис Агапов, Костянтин Паустовський, Борис Полевой, Всеволод Лебедев, Володимир Канторович та багатьох інших.
В редакційній статті журналу «Наши достижения», що підводила підсумки дискусії про факт і домисел в нарисі (1936 рік), О.М. Горький писав: «Редакція повністю заперечує погляд на нарис, як на просту фотографію. Редакція вважає, що… фотографічний нарис, який становить, між іншим, одне з перетворень натуралізму, залишається найбільшою небезпекою в нарисовій літературі». Проте ще й досі ведеться немало суперечок про домисел і вимисел в нарисі, про ймовірність певних відхилень від документальності заради яскравішого і виразнішого викладу.
Які ж існують форми «обробки» факту, як ними користуватись?
На ці питання цікаві відповіді дала анкета, проведена у свій час серед нарисовців журналом «Наши достижения». На анкету відповіли літератори трьох поколінь, в тому числі Михайло Пришвін, Всеволод Лебедев, Лев Нікулін, Микола Зарудін, Михайло Лоскутов та інші. Ось перелік «вільностей пера» нарисовців того часу:
«Автор відбирає з усієї сукупності своїх спостережень ті, які він вважає типовими і значними;
Автор підсилює, підкреслює одні риси героя в його портреті за рахунок інших;
Автор доповнює риси однієї реально існуючої людини рисами іншої, запозичує ситуації з життя, але розгортає сюжет в середовищі інших, хоча б також існуючих в житті персонажів; звичайно, в цих випадках герої виступають під вигаданими іменами;
Автор зсуває події в часі (певна річ, не порушуючи меж епохи), переносить їх іноді з однієї місцевості в іншу;
Автор «догадується» про думки і переживання своїх героїв;
Автор вводить в середовище реальних людей вигаданий персонаж, частіше за все свого «ліричного героя»;
Автор включає до тексту нарису, наприклад в опис подорожі, вставні новели-оповідання з вигаданими героями і т. ін.
Треба визнати, що всі ці прийоми входять і понині до арсеналу нарисовця».
Спробуємо переглянути відповіді цієї анкети стосовно до окремих нарисів, вміщених у газетах за останні роки.
Тему нарису заточувальника Херсонського електромашзаводу Юрія Рябцева «Петро Петрович», надрукованого в обласній газеті «Наддніпрянська правда», можна викласти досить коротко: проводи на пенсію робітника заводу Петра Петровича Ашеулова.
Портретна характеристика героя скупа. Рябцев не вдається до Шптампованих-перештампованих описів «неспокійного блиску» очей, «живинки в погляді» тощо, він просто змальовує картинку: Петро Петрович іде цехом і, вітаючись з товаришами по праці, «подає свою засмаглу жилаву руку. Рука суха, гаряча. Стискання чіпке, ніби в клішні бере». І все. Короткий портретний штрих. Але перед нами постає сильна людина, в якої не тільки рука «ніби в клішні бере», а й твердий, вольовий характер. Та коли виробничники проводжали Петра Петровича на заслужений відпочинок, «…здавалося, навіть стіни аплодували тієї миті. Ніби буря ввірвалася в цех, кожної секунди наростаючи». Петро Петрович «…підняв тремтячу руку (лише тепер вона затремтіла), сухо кашлянув і, ледь схиливши сиву голову, тихо промовив: «Любі…».
Ще один портретний штрих. В розчуленого Петра Петровича по щоках, «…на яких життя наклало глибокі борозни, текли сльози. Схрестивши над головою руки, він посилав присутнім своє рукостискання і усміхався».
Все тут, у цих коротких рядках. І щирі почуття любові товаришів до ветерана праці, і його розчуленість, і радісні сльози. Коротко, нічого зайвого, а уявлення повне.
Потім Юрій Рябцев подає інші характерні деталі. Для цього він зсуває події в часі, повертається до юності героя. Ашеулов - солдат революції. Він щойно роздобув гвинтівку, знаючи на кого її слід спрямувати.
- Сільські хлопці з заздрістю і побоюванням ходили навколо Петра, і кожному хотілося помацати гвинтівку руками. А один, довгов'язий, син куркуля - із злістю видавив: «Та вона в нього й не стріляє… Патронів же в Червоної Армії немає».
Петро розлючено шарпонув гвинтівку з плеча, крикнув:
- Ану стань до стінки! Я покажу тобі, є в Червоної Армії патрони чи немає.
Довгов'язий позеленів зі страху…»
А тепер припустимо, що поданого автором факту в дійсності не було. Отже, це вигадка? Ні. Тут ми маємо справу з домислом. Справді, був Петро бійцем революції? Був. Сичали куркулі, що могутність Червоної Армії гарбузової луски не варта, бо й гвинтівок і набоїв у неї нема? І таке було. Ставили куркулів до стінки червоні воїни? Ставили. Що ж тоді тут вигадка?
Користуючись правом на домисел, автор ввів у нарис, в середовище реальних людей вигаданий персонаж, збірний тип злого, підступного куркуля, просторікування якого розбились об віру в правоту справи, котру боронив Петро Петрович Ашеулов.
Два роки хоробро воював солдат. Був поранений. Ампутація ноги. Каліцтво. Земля горить: Антанта насідає, а він, Петро, має повернутись у село. Він - відрізана скиба.
Розповідаючи про перебування Петра Ашеулова в госпіталі, автор «догадується» про думки і переживання свого героя. Зневірився Петро Петрович у своїх силах, занепав духом: кому він потрібен? Та ось до нього в палату приходить комісар. Поговорив, розрадив, підтримав; запропонував стати комуністом. Це вразило найбільше. Вважав себе списаним в запас, непотрібним і раптом… Комісар ще й книжку залишив. Щось про людину в морі: ЗНЄСРІЛЄННЯ, бажання покинути весла. Вмерти. Та ось вдалині загорілись вогні. І людина знайшла сили. Не підкорилась. Вистояла. І перемогла.
Такими були факти. І Юрій Рябцев знову вдається до домислу. Що відчула б людина в подібній ситуації? Цитуємо текст: «Вогні. Немає в мене попереду вогнів. Я каліка».
- Зарився головою в подушку.
«А як би сказав комісар?»
Може б так: «І які б вітри не бушували, які б бурі не налітали на нас - все одно світить наша Радянська держава, ніби смолоскип у степу. А ми - солдати революції, покликані партією обороняти її».
«А може це і є той вогонь, заради якого я повинен взятися за весла. Боротись і перемогти. Так, так, перемогти!.»
Безперечно, послідовність плину думок Петра Петровича в ту лиху годину була, мабуть, дещо іншою, але суть їх залишилась. Автор уявив людину правдиво і піднесено, за її розповіддю про книгу комісара помітив пружину, яка спрацювала і вселила віру у свої сили, в своє майбутнє. Отже, і тут ми маємо справу з домислом, який правдиво, реалістично відображує дійсність.
Про домисел і вимисел, їх зіткнення і протилежності при подачі факту добре сказав у своїй книзі «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» Ю. Лазебник: «Вимисел є більш вільним, бо він «не прикований» до якогось одного документального факту, а домисел настільки «прив'язаний» до конкретності, що він тільки може пояснювати і витлумачувати її, але ніяк не відступати від неї і не перекручувати її. Саме такий вид фантазії властивий журналістській творчості». Автор нарису не має права перекручувати дійсність, відступати від правди життя.
Оперувати домислом слід обережно. Трапляється іноді так, що ситуації вірні, але біда приходить звідти, звідки її нарисовець і не чекає.
Наведемо рідкісний, але повчальний приклад. Якось працівникові однієї з районних газет Миколі М. редактор доручив написати нарис про одного з кращих у районі чабанів. Микола недбало кивнув головою:
- Через тиждень буде в полосі. Трапилось так, що про свою обіцянку
Микола згадав лише через п'ять днів, коли редактор спитав:
- Як нарис про ча и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.