На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Контрольная Бографчний нарис вдомої української письменниц Ольги Кобилянської, значення деї жночої емансипацї в творах митця. Аналз найвизначнших оповдань Кобилянської, їх фемнстичне пдрунтя. Особливост стилю написання новелстики письменниц.

Информация:

Тип работы: Контрольная. Предмет: Литература. Добавлен: 06.10.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


23
Зміст

Вступ
1. Царівна української літератури
2. Провісник українського фемінізму
3. Новелістика Ольги Кобилянської
Висновки
Список використаної літератури
Вступ

Аналізуючи творчість О. Кобилянської в цілому, Л. Білецький визначає, зокрема, три, на його думку, характерні прикмети новелістики письменниці: 1) ліризм, глибоку внутрішню настроєвість, переплетену надзвичайно чуйним смутком; тугу за чимсь високим, за ідеалом краси й пориваючим устремлінням до внутрішньої свободи людини, якої так бракує в реальній дійсності й яка так світить далекою перспективою звільнити душу від внутрішніх кайданів, що її сковують; 2) психологізм глибокий і зворушливий узорами внутрішньої духовости автора - виняткова, витончена особистість, душа якої висвічується найрізнороднішими переливами настроїв, що підносять душу й роблять її живою й реальною; заторкнутість найделікатніших проявів душі людини; 3) почуття природи, що творить найголовнішу естетичну функцію в артистичному пафосі письменниці, що символізує людську природу - вужче та глибше.
Кожен твір будь-якого доброго письменника є глибоко оригінальним у своїй суті, проте для творчості в цілому характерним є наявність тем, мотивів, образів, що стають наскрізними, тою чи іншою мірою проступають у багатьох творах. Новелам О. Кобилянської це також властиво. Квінтесенцією усієї творчості письменниці можна вважати одвічний і нестримний пошук гармонії та краси, непогамовне прагнення досконалості та рівноваги, що творить атмосферу незвичайного, високого, загадкового, а персонажів наділяє характером сильної, небуденної особистості тонкої психологічної побудови.
Природа є й органічним світом Гуцула з новели «Природа». Однак вона не є тлом, на якому розгортається любовна пригода двох пройнятих чуттєвим потягом істот; це дійова особа психологічного ряду, яка співпереживає з ними найтонші порухи душевного пориву. Природа, як і Гуцул, відкрита, горда і неприступна; вона непоборена, страшна і незбагненна у своїй красі та силі. Саме такою вона манить до себе її - русинку із рудим волоссям, для якої стає проекцією її власної душі: «Так, були хвилі, коли вона була спосібна зробити щось велике, була нап'ята, мов лук, що має в далеку далечину пустити стрілу». Саме в природі шукала Вона відлуння внутрішніх поривів до незвіданого, таємничого, потягу до незвичайного і загадкового, саме там переживала відчуття сильного зворушення, напоєності життям у настроєвих перемінах: «Вона страх бажала опинитися на морі, побачити його раз у бурю, або як сходить сонце, або в місячну ніч. То, певно, іншого роду краса, як гори: несупокійна і повна перемін, принадна й пишна. Гори, з їх стоїчним і мрачним супокоєм, настроювали сумно і все більше та більше розбуджували спрагу краси, та вгасити її не уміли».
1. Царівна української літератури

Біографічний нарис
Коли в житті трапляється нагода познайомитися з іще одним письменником, художником або музикантом, особисто запізнатися з митцем завдяки його творам, особливо коли це випадає у дитячі та юнацькі роки, часто виникають запитання: а яким він був у дитинстві? Що він робив, коли мав стільки років, скільки зараз я? Чи він кохав і був коханим? Зазнав розчарувань чи, навпаки, спізнав щастя? Про що він думав, про що мріяв у житті? Часом цікаво подивитися на його фотографії того часу. Роздивляючись їх, мимоволі шукаєш в обличчі певних рис чи ознак, які б уже зараз вирізняли його з-посеред інших як неординарну, творчо обдаровану особистість, які б до певної міри натякали на прийдешнє визнання у світі відомих і славетних.
Ольга Кобилянська була людиною зі своїми чеснотами та вадами, зі світом тонких відчуттів та глибоких переживань, з помилками і втратами у житті, з мріями, які збувалися і не зовсім. У цьому сенсі вона не становила винятку. Проте вона таки була винятковою.
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Ґура-Гумора (сучасна назва Ґура-Гуморулуй) на півдні Буковини (тепер - територія Румунії) у родині дрібного урядовця. Батько, Юліан Кобилянський, народився в Галичині. Він належав до шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. На жаль, папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки, з легковажної руки батька Якова Кобилянського (діда О. Кобилянської), який вважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумної голови, не мали нотаріального підтвердження, що, зрештою, позначилося і на подальшій долі О. Кобилянської. Мати Ольги, Марія Вернер, походила з німецької родини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка Марія Вернер вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані й любові до свого українського коріння. У багатодітній родині (семеро дітей!) Ольга була четвертою дитиною.
Через п'ять років після її народження батька переводять до Сучави. Там Кобилянські знайомляться з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції, де співали українських пісень та говорили по-українськи. Як між родинами в цілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та Ольгою Устиянович, зароджуються приятельські стосунки, що триватимуть до кінця життя майбутньої письменниці. 1871 року родина Кобилянських переїздить до Кімполунга, де минули дитинство і юність Ольги. У Кімполунзі дівчина відвідує початкову народну школу, навчання в якій проводилося виключно німецькою - офіційною мовою тогочасної Буковини. У школі на О. Кобилянську значний вплив мала її вчителька п. Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книг, а у частих бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. З народної школи Ольга перейшла до дівочої нормальної школи, в якій навчалася лише до п'ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей - добру освіту важливо було дати насамперед синам. «Господарське знання, знання красного шиття, гафтів, краснопис… знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови (хочаб лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці - от і все, що давалось дівчині як духовне віно», - так писала у своїх спогадах О. Кобилянська про освіту матері. Подібно доля мала би складатися і в письменниці.
Кіміюлунзький період життєпису був, напевне, одним із найщасливіших у житті О. Кобилянської. Вона була молодою, сповненою енергії та любові, перед нею відкривався світ, який хотілося пізнати і підкорити. Це був час, в якому мріялося про нові, незнані ще вершини, подумки ширялося в небі, вірилося у свое майбутнє. Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянсь-ка продовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти, що хибила на несистематичність, проте була досить глибокою. У цьому своїми порадами частково допомагали брати, які навчалися в університеті. Водночас бездоганне володіння німецькою мовою надавало вільний доступ до набутків тогочасної науки та культури. О. Кобилянська була ознайомлена із відомими на той час працями економічного, соціологічного, природознавчого характеру. Серед лектури красного письменства знаходимо імена з англійської (Шекспір), датської (Якобсен, Банг), норвезької (Ібсен, Лі, Гамсун), німецької класичної (Ґете, Шіллер, Гайне, Гердер) та сучасної (Гауптман, Шпільгаген), швейцарської (Келлер), австрійської і російської (Толстой, Тургенев, Достоєвський) літератур. Із сучасної філософії добре знала та захоплювалася ідеями німецького філософа Ф. Ніцше.
Хоч О. Кобилянська і мала друзів серед однолітків, часами почувалася дуже самотньою - у своєму інтелектуально-світоглядному розвитку вона їх просто переросла.
Брак людського спілкування компенсувала дівчині багата буковинська природа. Під час частих прогулянок Ольги саме природа стала щирим повірником таємниць дівочого серця, гарним сповідником сміливих дум та поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де О. Кобилянська вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, впевнювала її, допомагала викристалізовуватися її почуванням, віднаходити втрачену душевну рівновагу:»… Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини - пішки чи верхом, це не робило різниці - це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в ній спів-відгомін і ущасливлювало… Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою… Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутку між скалами, не сполохавши якогось хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розціненому потоці…».
Саме на той час припадають перші проби пера О. Кобилянської. У віці 13-14 років вона пише вірші німецькою мовою та малює олівцем, потайки веде щоденник, також німецькою мовою у Готичному письмі, який подекуди настільки захопливий, що годі й відірватися від цього своєрідного цікавого «роману».
До попередніх уподобань Ольги можна було б хіба додати захоплення музикою із самого дитинства, безмежну і незрадливу любов до якої Кобилянська пронесе крізь усю свою творчість: «Але з мене, мабуть, помимо всього, музик мав вийти, а вийшов літерат… Я сама не виграваю з нот коректно, тому що вчилась малою, 8-літньою дівчинкою на фортепіані лиш 2 місяці, але в мене є сильний слух. Кажу другому виграти, а потім з слуху буду сама грати. Так звичайно роблю, хоть тепер навіть фортепіана не маю. Се одна річ в житті, тота музика, за котрою буду жалувати, доки життя мого, - що мене не давали вчити родичі…».
Тоді ж О. Кобилянська мала й ще одне хобі, про яке сама згадувала у щоденнику, - це пристрасть до верхової їзди, що дарувала їй відчуття повної свободи у стримуваному леті її єства:»… В мене тільки одне бажання - їздити верхи. Якраз цього тижня я їздила щодня, це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Я стаю зовсім інша, коли сідаю на коня… Я б рада не їхати, а летіти. Недавно я була вдарила Жабку нагайкою, вона брикнула задніми ногами й пустилася вчвал… Я міцно сиділа в сідлі, зціпивши зуби і з усієї сили стримуючи кобилу…». (Запис від 27 вересня 1885, ввечері).
Вона любила життя, любила його неповторну красу у багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові - любові творення.
Не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється від цього заняття, проте, не задовольняючись самими лише віршами та щоденником, починає писати оповідання (по-німецьки), які надсилає до численних журналів. Однак їх повертали назад, пояснюючи відмову недосконалістю молодого таланту. Перші оповідання О. Кобилянської - «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880), «Воля чи доля» (1883), алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), більше оповідання «Вона вийшла заміж» (1886-1887).
Умовно названий «кімполунзький» період творчості ранньої О. Кобилянської знаменний і тим переломом у її світогляді, який спричинило знайомство письменниці-початківця із Софією Окуневською, донькою повітового лікаря.
Саме вона, а згодом і її своячка Наталя Кобринська, прочитавши перші твори Ольги, переконливо радили їй писати по-українськи. Як згадує сама письменниця, С. Окуневська першою заговорила до неї українською мовою, вона ж навчала її фонетики, а разом з Н. Кобринською діставала для неї кращі твори з української літератури, які мали б допомогти майбутній письменниці виробити гарний стиль. И О. Кобилянська старанно опановувала закони рідної мови, хоча це давалось нелегко. Будучи вже навіть відомою письменницею, вона часто просила українських письменників та митців виправляти мову її творів, і вони радо на це приставали.
Ідея жіночої емансипації
У 18-19 років, будучи ще в Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О. Кобилянська захоплювалася ідеєю жіночої емансипації. Разом з М. Матковською вона організовує у Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині». Влітку 1892 р. пише працю «Рівноправність жінок», того ж року виступає в журналі «Народ» із нарисом «Жіноча вистава в Чикаго», 1893 р. бере участь у виданні альманаху «Наша доля», вміщуючи в ньому оглядову статтю про жіночий рух у країнах Європи, а 1894 р. робить прилюдну доповідь «Дещо про ідею жіночого руху» (див. «Літературно-критичний додаток»), опубліковану згодом у газетах і випущену окремим відбитком. Того самого року Кобилянська відкриває бібліотеку, навчає дітей грамоти.
На жаль, радісна пора «кімполунзького раю», де Ольга вперше почала писати, мусила завершитися. 1889 р. Юліан Кобилянський виходить на пенсію й оселяється з родиною в с Димці Серетського повіту. Для О. Кобилянської розлука з улюбленим краєм була важкою та болісною, там, за її словами, вона залишала «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили».
Проте на новому місці Кобилянські довго не затрималися: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, які закінчували навчання, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців - міста, в якому О. Кобилянська житиме до самої смерті.
Для письменниці почався новий період життя. Із приїздом до Чернівців - «серця Буковинської України» - для неї відкривається новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Ізольованість малих провінційних містечок, в яких до того часу жила Кобилянська, позбавляла її активного, жвавого спілкування з українським культурним життям, Ольга була відірвана від його пульсуючого ритму, що повністю заполонив її у Чернівцях. Тут вона могла читати літературні та мистецькі журнали, ознайомитися з творами української сучасної літератури, безпосередньо спілкуватися з освіченими людьми, інтелігенцією. Відтак життя письменниці, стаючи дедалі розмаїтішим і багатшим на події, дає нові, додаткові імпульси для творчих пошуків. Заохочена ще з молодих літ підтримкою С. Окуневської і Н. Кобринської, Кобилянська твердо постановляє писати по-українськи. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її в «Зорі» 1894 р. Пише українською мовою свою наступну повість «Лореляй» і 1891 р. надсилає до журналу «Народ», редактором якого був Михайло Павлик. Схваливши повість, Павлик проте відмовляє О. Кобилянській у друкуванні, мотивуючи свій крок завеликим обсягом твору та політичним спрямуванням самого журналу. Саме завдяки повісті «Лореляй» з О. Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Українка, яка 1891 р. прочитала рукопис й відтоді пильно стежила за будь-якими з'явами інших творів. А 1899 р. на засіданні «Літературно-артистичного товариства» у Києві виголошує доповідь «Малорусские писатели на Буковине» (1900 p. надрукована російською мовою в журналі «Жизнь»), в якій уже значну увагу приділяє аналізові творчості О. Кобилянської та виокремлює її як високовартісне мистецьке явище сучасної української літератури. Відтоді й упродовж понад 10 літ (від 1899 до 1913 pp.) між Лесею Українкою та О. Кобилянською починається листування, сповнене щирого почуття взаємної симпатії…
Доволі часто зміст цих листів, окрім розповіді про основні події та епізоди зі свого життя, обміну літературними новинами чи творчими порадами (які є також своєрідною декларацією естетичних поглядів й уподобань їх авторів), наскрізь просякнутий глибокою метафоричністю, ліризмом переживань, і подекуди складається враження, що це радше зразки якоїсь високої поезії, інтимної лірики: «Мій любий чарівний квіте!. Мені здається, що цвіт папороті, якби він був, то був би до Вас подібний… Любий, далекий лотосевий квіте!.» - зверталася Леся Українка до О. Кобилянської. Ольга ж, своєю чергою, називала Лесю Українку «білим лебедем». А з 1901 р. у їхньому листуванні з'являється нова (погодься, оригінальна!) поетична фігура - Хтосик біленький і Хтосик чорненький: «До когось дуже любого, дуже дорогого, що ніколи не сердиться на когось і завжди когось розуміє… хто має силу ходити по гострім камінні, то завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками. А хтось має силу, хтось може… хтось багато може і буде могти і не загине, а зірве собі золоту зірку і цвіт папороті і буде знати те, чого багато-багато інших людей не знають» - з листа Лесі Українки до О. Кобилянської (1 серпня 1901 p., Буркут); «Дорогий Хтосічку», «Мій любий чорненький хтось!», «Хтосічок чорненький».
2. Провісник українського фемінізму

Повість «Людина» (1886) була першим твором, яким О. Кобилянська провістила свою появу в українській літературі. Однак перша проба літературного пера не була вдалою. Спочатку твір був меншим за обсягом, за жанром належав до оповідання й називався «Вона вийшла заміж». У цьому первісному варіанті Н. Кобринська хотіла його вмістити до жіночого альманаху «Перший вінок» (1887), проте редактор видання, Іван Франко, відмовив їй через слабкість твору. Згодом О. Кобилянська переробила його на повість і під заголовком «Людина» відіслала до німецького часопису «An der schoner blauen Donau». Редактор часопису, позитивно оцінивши твір у цілому, порадив його скоротити. 1888 р. О. Кобилянська висилає повість до «Правди», однак редактор газети повернув рукопис його авторці з порадою добре оволодіти українською мовою. Ображена О. Кобилянська закинула «Людину», почавши працювати над «Царівною», і повернулася до першотвору аж 1892 р. Повість «Людина» побачила світ у галицькому часописі «Зоря» 1894 р.
Очевидно, Франко мав рацію, коли відмовив О. Кобилянській у публікації повісті. Адже твір і справді видається дещо слабким, невиразним, до певної міри тенденційним, позбавленим тих рис мистецького хисту, які притаманні пізнішим творам письменниці - справжнім шедеврам української літератури. Водночас повість «Людина» своєю появою започаткувала новий етап української прози. З одного боку, це була психологічна проза, що змістила акценти із зовнішнього світу подієвості на світ внутрішніх переживань героїв. З іншого боку, ця проза «ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму» (Соломія Павличко Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1997. - С.71.).
Позбавлена яскравих мистецьких знахідок, повість О. Кобилянської є радше літературною демонстрацією поглядів письменниці на проблему становища української жінки в сучасному їй суспільстві, викладених значною мірою в доповіді «Дещо про ідею жіночого руху». Тому «Людина», ця «повість ідей» (своєрідий аналог «драми ідей»), цікава насамперед з цієї точки зору.
Олена Ляуфлер - донька лісового радника, - відкриваючи ряд жіночих образів усіх майбутніх «феміністичних» творів О. Кобилянської, вводить нас у нову для тогочасної української літератури проблематику. Поряд з давно усталеним і звичним світом чоловіків несміливо, бо вперше, проступає жінка з повноцінним особистісним світовідчуттям, з багатим внутрішнім світом, наділена відкритим розумом, щирим серцем, волею і правом до щастя, дарованого їй життям.
Уособлюючи собою тип нової жінки, Олена опиняється поза суспільством, стає його аутсайдером, оскільки погляди і думки, які вона сповідує, залишаються не лише незбагненними, несприйнятними, а й просто ворожими для суспільства, зміст життя якого в різних формах його функціонування визначають чоловіки. Для чоловічої свідомості єдино прийнятним способом самореалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія «жінки» була немислимою. Та й самі жінки підтримували усталений упро и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.