На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Особливост головного героя у творчост Байрона. Образ лричного героя у поем Паломництво Чайльд-Гарольда. Схдн поеми: лричн герої в поезях Прометей та Валтасарове видння. Вплив байронвського образу Мазепи на європейське мистецтво.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 21.10.2008. Сдан: 2008. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


43
Анотація
Темою даної курсової роботи є особливості образу ліричного героя у творчості Байрона. Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух байронівської епохи, вир почуттів самого автора.
У своїх творах Байрон розробляв вічну проблематику добра і зла, зради і вірності, любові і ненависті, що не втратила актуальності сьогодні.
Проведено аналіз творів “Паломництво Чайльд-Гарольда”, східних поем, “Мазепа”, “Прометей”, “Валтасарове видіння” з метою дослідження образів головних героїв, історичних передумов їх появи.
Робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
У роботі містяться десять першоджерел російських дослідників творчості Байрона.
Зміст
Вступ
Розділ 1. Особливості головного героя у творчості Байрона
1.1 Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”
1.2 Східні поеми
1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”
1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона
Розділ 2. Вплив байронівського образу Мазепи на європейське мистецтво
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Творчість Байрона, завдяки по-етичній пристрасності, волелюбним ідеям, мо-гутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив на розвиток української літератури. Поетом “ве-ликим” і “знаменитим” називав Байрона Т. Шев-ченко. Українську перекладну байроніану започатку-вав М. Костомаров віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І. Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е пере-клади П. Куліша (перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894, опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894, та ін.), І. Франка (“Ка-їн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” - “Но-вогрецька пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим індиві-дуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є. Тимченко (“Ка-їн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Ман-фред”), Ю. Корецький (“Трагедії”), Д. Паламар-чук (“Лірика”), М. Кабалюк (“Шільйонський в'я-зень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К. Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С. Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін.
Джордж Байрон є поетом, який вчинив ледве не унікальний вплив на цілу епоху, і не лише літературну. Йо-го слава в першій третині XIX ст. була незвичайна й посту-палася хіба що славі Наполеона. В елегії Пушкіна “До мо-ря” (1824), яка є відгуком на смерть Байрона, що сталася через чотири роки після смерті Наполеона, є рядки:
…Там он (Наполеон - Д. Н.) почил среди мучений,
и вслед за ним, как бури шум,
Другой от нас умчался гений,
Дру-гой властитель наших дум. [12. c. 42]
Цим “другим генієм” і “воло-дарем дум” був Байрон, якого Пушкін порівнює з морем:
… Он был, о море, твой певец.
Твой образ был на нем оз-начен,
Он духом создан был твоим:
Как ты, могущ, глу-бок и мрачен,
Как ты, ничем не укротим. [12. c. 42]
І це була не особиста думка й особистий образ Байрона, витворений Пушкіним, а вираження думки й образу, поширеного в усій Європі 10-30-х pp. XIX ст.
Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особли-вим нахилом та інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох поколінь і формуван-ня їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, як великий та могутній геній, пристрасний поет, дав глибоке й хвилююче вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджу-вався після буремної революційної епохи на межі XVIII-XIX ст., розчарування, що набирало космічних масштабів (знаменита “світова скорбота”).
Звичайно, це захоплення Байроном, “культ Байрона” не мали всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем “сатанинської школи” в поезії, що викли-кав навіть побожний страх, особливо в міщанському се-редовищі.
До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав своєму опікунові, прагнучи його за-добрити: “Хочу зазначити на закінчення, що вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит”. Інших насторожувало його бунтарство, репутація “революціонера”. Наприклад, обережний В. Жуковський у вересні 1825 року писав Пушкіну в село Михайлівське: “Чуєш, Бейроне Сергійовичу! Дивись-но: Бейрон на лірі, а не Байрон на ділі...”[10. c. 36] Та, зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був особливо глибокий та потужний. Французький критик А. Мазюр, який зовсім не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що “це він дав рух та імпульс всій по-езії нашого століття, вона була піднята Байроном на но-вий рівень, вона вся вийшла із його генія”, і навіть твори найвидатніших поетів “частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують”. А російський поет А. В'яземський, підво-дячи підсумок дії Байрона на європейські літератури, заз-начав у їхньому віршованому огляді:
…во всех романах и поэмах
Его клеймо носил герой. [5. c. 86]
Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема “Паломництво Чайльд-Гарольда”, особливо перша й друга її пісні (1812), драматична поема “Манфред” (1816) та поема “Мазепа” (1818). Вони належать до різних періодів творчості Байрона, власне, ними відкриваються ці періоди: “Чайльд-Гарольдом”, точніше, першими піснями цієї поеми - перший період, “Манфредом” - другий, а поема “Мазепа” означена рисами перехідності до третьо-го, заключного.
Нерідко творчість Байрона уявляється вищим і завер-шеним втіленням романтизму, але це явне перебільшен-ня. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним по-етом однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем - байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст., в часи стабілізації буржуаз-ного суспільства, і була бурхливою реакцією на це суспільство і його негацією. Поети й митці, що до неї нале-жали, були максималістами в своїх поглядах, вони вира-жали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні по-коління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є супе-речність між духовною особистістю і неадекватним їй ста-ном світу, “царством крамаря”.
Розділ 1. Особливості головного героя у творчості Байрона
Творчість Байрона була найбільш могутнім виявом переломної, кризової епохи - епохи економічних і політичних революцій і довготривалих, кровопролитних війн. Болісні протиріччя цього важкого періоду визначили духовне обличчя Байрона, характер його поезії та особливості ліричних героїв.
В світлі гнітючої реальності високі ідеали просвітителів здавались наївними, недостатньо виваженими. Вони відступали перед не виваженою складністю дійсності. Мислячий англієць стає свідком ряду історичних парадоксів: боротьба революціонерів за свячені ідеали свободи, рівності, братерства закінчуються владою диктатора. Цей диктатор заливає кров'ю всю Європу, однак на штиках його вояків в деякі країни приходить і більш прогресивна формація й передові ідеї. І коли диктатора скинуто, це призводить до влади тиранів більш дрібних і бездарних, до відновлення ознак дореволюційного режиму, до жандармського контролю Священного союзу над долями, сумлінням і думками європейців. Сама епоха вплинула на тематику, особливість образів творчості Байрона.
Літературно-критичні статті та книги про Байрона, написані в основному західними та російськими дослідниками. Англійський дослідник його біографії Леслі Марчанд підготував та видав дванадцятитомну біографію Байрона, щоденники та листи (1973-1982 рр.). Американський дослідник Дж. Лавелл видав книгу спогадів “Истинное его лицо и голос” (1954 р.). А висловлювання О. Пушкіна та В. Белінського розкрили філософську глибину та викривальну силу поезії Байрона та її протиріччя. Монографії Олексія Веселовського, дослідження М. Розанова, М. Алексєєва, М. Нормана, В Жирмунського, С. Чудакова, Н. Дьяконової, А. Єлістратової, Є. Клименко, А. Смирнова, Н. Сретенського, М. Кургіняна, А. Ніколюкіна, Н. Берковського, О. Ковальницької, А григорьєва проклали шлях до осягнення еволюції Байрона, особливостей його окремих творів, співвідношення їх з епохою та літературним процесом. Цим самим був означений ще один зв'язок із спадщиною великого поета, поглибилась перспектива більш глибокого розуміння його творів, їх нового зближення із новим поколінням читачів.
“Ліричний герой Байрона - людина палких, руйнівних пристрастей, неприйнята суспільством, що повстала проти його законів. Йому, бунтарю і свободолюбцю - не по дорозі з сучасним світом, що погруз в дріб'язкових розрахунках та користолюбстві. Саме цей гнівний протест проти поработіння особистості і визначив величезний художній вплив байронівських поем на сучасників. Але й інші риси байронівського героя - його фатальні пристрасті, його погордлива замкненість, його відлюдкуватість - багато розповідали серцю сучасникув поета.”[4. c. 38]
В образі байронівського героя втілилась діалектика самої буржуазної революції, яка в один і той час була і могутнім визвольним рухом, і засобом поработіння.
Зловісний фатум, що тяжіє над героями Байрона, надає їх діяльності особливий, трагічно-суперечливий характер. Борець за свободу, байронівський герой в той же час несе в собі якесь руйнівне начало. Повставши проти насильства, він сам діє як одне із його знарядь, прагнучі до “гармонії”, він розв'язує “безлад”. Його пристрасті згубні для оточуючих, і любов його також руйнівна, як його ненависть. Сам того не бажаючи, герой Байрона сіє на своєму шляху смерть та руйнацію. Борючись із злочинним світом, він сам стає злочинцем. Складність позиції героя Байрона в тому, що його зв'язок із світом насильства являється більш глибоким, ніж думає він сам. Якимись сторонами своєї свідомості він пов'язаний з тим порядком речей, проти якого сам же протестує. В цьому і заклечається його “трагічна провина”. Він несе в собі те начало, яке розчинене в житті оточуючого, ворожого йому світу - начало егоїзму. Світ наклав на нього “каїнову печатку”, сформувавши певним чином його душу.
Саме в подвійності, суперечливості душі героя і корениться одне із джерел його внутрішньої трагедії. Його конфлікт з ворожим світом, як правило, ускладнюється жорстокою внутрішньою боротьбою.
Досліджуючи творчість Байрона М. Розанов дав таке визначення: “Ліричний герой - особа, чиї думки, переживання, почуття, настрої виражені у ліричному вірші. Внутрішній світ людини розкривається не шляхом зображення подій і вчинків, як у епосі і драмі, а через ідейно-емоційне ставлення автора до дійсності. Тому образ ліричного героя у творах Байрона (так зване ліричне “я”) близько співвідноситися з особистістю, біографією, життєвим досвідом самого поета. Проте ліричного героя не слід прямолінійно ототожнювати з реальною постаттю автора і розглядати кожен відображений у вірші факт як такий, що неодмінно мав місце у житті поета.”[13. c. 58]
Про ліричне начало в творчості Байрона писав його друг і соратник Шеллі: “…обрана ним тема повєязана з визвольною боротьбою грецького народу, що за існуючого стану речей можна трактувати не інакше, як “ліричне”.[15. c. 4]
Ці слова допомагають зрозуміти ту величезну роль, яку відігравало в творчості Байрона ліричне начало.
Дослідниця поетичного здобутку Байрона Дьяконова Н.Я. писала про його ліричного героя: “Трагедія внутрішнього розладу, яку переживає байронівський герой, принципово відрізняється від тієї “трагедії каяття”, яку так любили відображати реакційні романтики. Моральні терзання байронівського бунтаря виникають не із-за шкодування за тим, що він порушив закони ворожого йому суспільства. Їх джерелом являється усвідомлення своєї єдності з ворожим світом, своєї причетності до його злочинів”.[7. c. 14]
А літературознавець Є. І. Клименко зазначив: “… В системі світоглядних уявлень Байрона ще залишилось багато від просвітницької віри в те, що людина “могла б бути кращою”. Герої його східних поем колись в далекому минулому були чистими, довірливими, добрими та люблячими. Але гоніння світу та людська злоба зробили їх тим, що вони є. Суспільство перетворило їх на егоїстів та злочинців.”[11. c. 42]
Сучасники поета ототожнювали Байрона з його героями. А дослідник А. Григорьєв писав: “… Для самого Байрона не було нічого незвичайного в тому, що йому впевнено приписували риси героїв його творів. Ніякі його роз'яснення з приводу того, що Гарольд - “лише дитя уяви”, не допомагали: в пересиченому юнаку, якого гонить по світу “ тоски язвительная сила” упевнено бачили автопортрет поета. Тут спрацював закон романтичної лірики, на той час незвичної і вражаючої відвертістю сповідання, чого інші поети не допускали…”[6. c. 51]
Про надзвичайну силу таланта Байрона писала літератукрознавець А. Єлістратова: “ Ніхто не зрозумів так глибоко всього, що є велично-зневіреного в руїнах, ніхто не знає так добре натури привидів, дотику їх довгих мармурово-білих та пронизливо-холодних пальців (“Явление Франчески Альпу”), ніхто не підмітив так вірно і страшно судомних рухів пальців, “мимохідь торкаючих чоло”, ніхто не зуміє змусити, як він страждати читаючи разом з його Ларою всіма жахами безсонної та таємничої ночі…”[8. c. 194]
Про надзвичайне відношення до Байрона Жуковського та Козлова писав літературознавець В Жирмунський: “Все, що є пригнічено-сумним, фантастично-тривожним, що є сумом, меланхолією, забобонним передчуттям, лежить в основі поезії Жуковського, в тоні таланту Козлова, - все це знайшло для себе в Байроні самого глибокого та енергетичного виразника…”[9. c. 98]
Надзвичайно різне відношення до Байрона та до його таланту. На всіх він вплинув своїм стихійним началом: Ґете бачив в ньому дещо сліпе в необузданій силі його таланту; Пушкін поетизуючи цю сліпу силу таланту проникав розумом в її пружини; Жуковський і Козлов співчували великому віртуозу на струнах душі, їм також доступних, хоча і не в такій мірі.
В листі до М.В. Гоголя В. Жуковський писав: “… Его гений имеет прелесть Мильтонова сатаны, столь поражающего своим помраченным величием; но у Мильтона эта прелесть не иное что, как поэтический образ, только увеселяющий воображение; а в Байроне она есть сила, стремительно влекущая нас в бездну сатанинского падения. … его гений имеет высокость необычайную…”[10. c. 14]
Таким чином, дослідники творчості поета, його сучасники вбачають у спадщині Байрона класичний взірець, свого роду школу, що відкриває новим читачам широкі горизонти змістовного мистецтва, що гармонійно поєднує глибину думки з накалом емоцій.
1.1 Образ ліричного героя у поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда”
Романтична поема “Паломництво Чайльд-Гарольда” створювалась Байроном протягом багатьох років. Перша та друга пісні виникли під час середземноморської мандрівки 1809-1811 рр., які він закінчив після повернення в Англію в 1812 р. Третя пісня написана в Швейцарії в 1816 р., після того як Байрон назавжди покинув батьківщину. Четверта пісня пов'язана з італійським періодом в житті та творчості Байрона і закінчена в 1817 р. Між першими рядками поеми, написаними в Албанії в жовтні 1809 р., та останніми рядками, завершеними у Венеції, пройшло вісім років. Це були роки суворих випробувань для великого поета.
Поема Байрона “Паломництво Чайльд-Гарольда” - це ліричний щоденник поета. У ній він показав своє ставлення до життя, свої філософські погляди.
Поета, з одного боку, захоплює краса, яскравість і багатоплановість людської особистості, а з іншого - він заперечує одну з а одною всі основи європейського життя, не знаходячи в них високого й вічного. Максималізм поета-романтика, його непримиренне ставлення до недосконалості, його невтомне прагнення до нових вражень, “інших світів”, де, імовірно, можна досягнути високого ідеалу, надихали поета на створення поеми-подорожі.
Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Швейцарія, Італія постають перед читачем поеми в яскравих картинах, сповнених і захоплення, і болю.
Проблема свободи і рабства, сенсу людського життя, цивілізації та варварства, кохання і мистецтва, війни і миру, патріотизму й релігії в поемі Байрона розкрилися не лише в політичному, філософському, психологічному й естетичному планах, але також як особисте переживання.
Образ Чайльда-Гарольда пов'язує воєдино окремі частини поеми, розповідь про його мандри дозволяє поету попутно змальовувати картини природи, звичаїв, дає можливість розмірковувати про найважливіші події епохи.
Чайльд-Гарольд - син свого часу. Уже в першій пісні поеми він втрачає інтерес до життя і стає самотнім. Світ, який широко розкинувся перед “невгамовним утікачем” і постав у захоплюючій розповіді автора поеми, не і постав у захоплюючій розповіді автора поеми, не розвіює його похмурості, а спонукає шукати сенс життя і проклинати “пороки юних років”. Навіть у коханні Гарольд залишається холодним і похмурим. У пісні про кохання “Інеса” він знемагає від туги і не сподівається, що його зрозуміють.
“Прощання Чайльд-Гарольда”, один з найбільш хвилюючих місць в поемі, що виразно завершує характеристику героя:
…И вот один на свете я

Среди безбрежных волн…

О ком жалеть, когда меня

Никто не вспомянёт!

Быть может пёс поднимет вой,
А там другим вскормлён,
Когда опять вернусь домой,
Меня укусит он. [3. c. 142]
У четвертій строфі Байрон обриває розповідь про свого героя. Картини Лісабона, історичні спогади, розповіді про боротьбу іспанців проти наполеонівських військ відтісняють на другий план образ зневіреного мандрівника.
Іноді поет згадує про свого героя словами “так думав Чайльд”. Він робить його ніби автором розповіді, намагається намітити якийсь злам в його свідомості:
…И юность, что растратил легковесно,
Он осудил безжалостным судом.
И взор блеснул слезой пред истины лучом. [3. c. 155]
Але це озаріння Гарольда мало вмотивовано автором. І воно не змінює нічого в поведінці героя, зневіреного в житті і байдужого до нього.
В третій пісні Байрон, повертаючись до образу Чайльда, підкреслює його індивідуалістичну відлюдність:
Неукротим, не мог он уступать
Другим умам, будившим в нём презренье;

Горд и в несчастье, он решил опять

Вне человечества, в себе лишь жизнь искать. [3. c. 134]
Пасивно-споглядаючому відношенню до життя цього похмурого відщепенця поет протиставляє свою активну життєву позицію. Так з'являється другий герой поеми.
Образ цього ліричного героя поеми, допитливого і невгамовного мандрівника, пристрасно, хвилююче оспівуючого боротьбу народів за свою свободу, безумовно не співпадає з тим образом спустошеного, до всього байдужого Чайльда-Гарольда, яким він постає в перших строфах поеми. Це два різні героя.
Автор поеми, хоч і поділяє з Гарольдом тугу розчарування, але усе одно окрилений життям, яке дарує подорож. Розкішна природа Лузитанії, героїчна Іспанія, морська буря і ясне небо, свобода й поетичне натхнення, свобода і визвольна війна захоплюють Байрона, його світ величний, динамічний, він надзвичайно яскравий поряд із блідими враженнями героя, який нудить світом.
Поет сповнений пристрасті у ставленні до всього, наче море під час бурі, його до глибини душі хвилюють глибокі життєві протиріччя.
Поет-романтик шукає справедливості у світі, який постає в поемі як можливість гармонії, яка завжди залишається недосяжною.
Чарівна природа Синтри сусідить брудному Лісабону, мужні й суворі іспанці змушені бути рабами іноземних завойовників, весела Севілья оточена кривавими картинами війни, що розпочалась серед слави тирана. Героїзм, сміливість, здатність на смертельний ризик, властиві народу Іспанії, не завойовують свободи.
Байрон, такий не схожий на свого героя, також приречений на розчарування, трагізм, самотність. Прагнення знайти рідну, вірну тобі душу не знаходить відгуку в цілому світі… Але вони морально не вбивають поета. Він і далі вірить у гармонію життя, у те, що ідеал все ж таки десь є і відшукати його можливо та необхідно.
Свобода й любов, природа й поезія для Байрона навіть у скорботному відчаї залишаються нетлінними цінностями. Нездоланна віра в майбутню перемогу народів звучить в строфі, присвяченій розірваному, але не зірваному прапору свободи:
…В нём слышится грохот грома и зов трубы…
…Хоть дерево твое топор разящий
Лишил коры и вихрь сорвал цветы,
Но сок в нём не погиб животворящий…[3. c. 82]
Використовуючи систему романтичних образів, Байрон зображує глибоке розуміння дійсності. Реальні події європейської історії, буржуазно-аристократичної Англії початку ХІХ ст., епізоди визвольної війни іспанського народу, зображені через призму переживань ліричного героя, яскраво постають перед читачем. А окремі строфи вражають реалістичною конкретністю типових образів. Наприклад, зображення суворого військового побуту:
Провизии в пещерных ямах склады;
В навесах коней ржание и гул,
И пирамиды бомб, и фитили для дул -
Всё ждет врага. [3. c. 147]
В поемі “Паломництво Чайльд-Гарольда” сюжет лише зовні пов'язаний з образом центрального героя. По суті увесь перебіг подій мимоволі визначається суб'єктивними настроями поета, вільним злетом думок і потоком його почуттів. “Байрон мало заботился о планах своих произведений или даже вовсе не думал о них: несколько сцен, слабо между собой связанных, были ему достаточны для сей бездны мыслей, чувств и картин” - писав О.С. Пушкін.
Чим же можна тоді пояснити несподіваний і майже приголомшливий успіх “Чайльд-Гарольда” в Англії, а потім в усій Європі? Безсумнівно, тим, що ця вільно, імпровізовано написана поема з усіма її невмотивованостями й туманностями, недомовленостями й алогічностями відповідала “горизонту сподівань” читачів, виражала в адекватній формі їхні умонастрої, такі ж непрояснені до кінця й розпливчасті, але нагальні й болісні. Їхнім втіленням виступає Чайльд-Гарольд, супутник і якоюсь мірою двійник самого автора, який не побажав повністю ідентифікуватися з героєм. Самотній і неприкаяний, в двадцять років пересичений і розчарований, цей герой залишає батьківщину, з якою його вже нічого не пов'язує, і вирушає в безцільну подорож, навмисно позбавлену автором мотивації, що надає більшої експресії його алієнованості в світі.
1.2 Східні поеми
Наступними творами Байрона були “східні поеми”, в яких отримує розвиток “байронічний комплекс”, висловлений у “Чайльд-Гарольді”. Водночас в них з'являються нові мотиви й інтенції, а також герої, наділені й іншими рисами. До цього циклу включають поеми, написані в 1813-1816 рр. Тобто ще в “англійський період творчості” Байрона: “Гяур” і “Абідоська наречена” (обидві 1813 р.). “Корсар” і “Лара” (обидві 1814 р.) і видані однією книжкою “Облога Корінфа” й “Паризіна”. До східних поем іноді відносять також поему “Мазепа”.
Ці поеми отримали назву “східних”, але слід зазначити, що топос “Схід” в них досить умовний. Варто тут уточнити, що під час згаданої подорожі Байрон побував не на Сході, а в прикордонній зоні між Заходом і Сходом, в Албанії і Греції, якими в той час володіли турки, переплив, наслідуючи Ахілла, Дарданелли (він був чудовим плавцем і мріяв переплисти Ла-Манш) і ступив на землю Малої Азії. В цій же прикордонній зоні відбувається дія його “східних поем”, проте не всіх: в поемі “Лара” вона розігрується в Іспанії, а в “Паризіні” переноситься в Італію. Тут необхідно сказати, що в поемах циклу Байрон не надавав принципового значення географічно-топографічному фактору. “Дія відбувається не в Іспанії, а на Місяці,” - писав він своєму видавцеві Д. Меррею з приводу “Лари”, застерігаючи проти локалізації змісту поеми. Було б перебільшенням твердити, що поет не дорожив своїми східними враженнями і не прагнув надати поемам бідного колориту, але все таки “схід” цих поем є не стільки географічно-історичною реальністю, скільки ідейно-тематичним дискурсом, соціопсихологічним за своїм характером. В поетичній географії Байрона це є передовсім романтичний світ, близький до “природного стану”, який культивувався романтиками, й різко протиставлений європейській цивілізації з її меркантильністю, її утилітаризмом і “розумним егоїзмом”, здрібненням і нівеляцією особистості. В цьому світі, сповненому яскравих кольорів і контрастів, киплять палкі пристрасті, проявляючись в їх повноті й нескутості, люди зберігають силу й цілісність характерів, перебуваючи в нерозривній єдності з природою.
Проте ця єдність у Байрона, на відміну від ранніх романтиків (Блейка, Вордсворта, Новаліса та інших), обумовлюється не одуховленністю природи, присутністю в ній божественного стичного начала, а вічною боротьбою сил добра і зла, що відбувається і в природі, і в людському світі та людських душах.
В “Абідоській нареченій” поет пише:
…Чи знаєте ви край, де кипарис і мирт? -
рушійні сили вчинків, що вершаться в цьому кліматі?
Де лють хижака й любов голубки
То розсіваються в смутку, то доходять
до шаленства злодіянь?
То край Сходу, то країна сонця. [2. c. 103]
Героям байронівських “східних поем” притаманні глибокі й непогамовні пристрасті любові й ненависті, які нероздільно переплітаються. В основі сюжетних поем знаходимо вихідну модель, котра сходить до того, що герой кохає жінку, яка належить іншому й стає жертвою насильства, після чого він живе всепоглинаючими пристрастями ненависті і помсти. Герой поеми “Корсар” говорить коханій:
…Сама моя любов до тебе - це ненависть до них,
і вони так переплетені, що їх не роз'єднати.
Я перестану любити тебе, якщо буду любити людей. [3. c. 22]
Тут дається взнаки знаменитий байронівський індивідуалізм, який нерідко переходить у справді “сатанинську гордість”. Буремне море, дикі скали в якихось далеких південних країнах - такий пейзаж, зображений у “східних поемах”. В центрі кожного з них - надзвичайна особистість похмурого відлюдника, морського пірата або одинокого бурлака, що зневажає світ:
Он средь людей тягчайшую из школ -
Путь разочарования прошёл…
Отвергнут, оклеветан с юных дней,
Безумно ненавидел он людей.
Священный гнев звучал в нём, как призыв
Отмстить немногим, миру отомстив…
(Корсар ) [3. c. 391]
1.3 Ліричні герої в поезіях “Прометей” та “Валтасарове видіння”
Незважаючи на те, що Байрон вважається типовим представником романтичного напрямку в західноєвропейській літературі, його вірші чітко відрізняються, скажімо, від творів його земляка Сауті чи француза Гюго. Романтичний герой Байрона стає до заздалегідь безнадійної боротьби з ворожим світом. Так, поет вибирав собі героїв, які вступали у двобій - сам на сам з цілим світом.
У поезії “Прометей” Байрон звертається до відомого персонажу античної міфології - титана Прометея. Цей герой був скараний богами за непокорство. Поет змальовує титана як борця за щастя людей:
…Титане! Ув очах твоїх
Відбилось горе і тривоги
Земних життів, що гнівні боги
Погордо зневажали їх. [2. c. 227]
Прометей отримав за свій великодушний вчинок страшну кару. Байрон захоплено зауважує, що Прометей проявив власну волю, знехтувавши настановами богів:
…Ти боротьбу обрав, Титане,
В двобої волі і страждань .
Прийняв ти муку без вагань. [2. c. 232]
Зевс Громовержець у поезії виступає як майже сліпа і гнівна сила, що здатна придушити все волелюбне й живе. Нехай Прометей карається тяжкою мукою, та людство не забуває про того, хто подарував йому вогонь, навчив ремісництва та письма. За Байроном, кожна свідома людина має наслідувати приклад, який ще за сивої давнини подав Прометей:
…Хай доля зла тебе скувала,
Та виклик твій, борця зухвала,
Завзяття вогняне твоє, .
Твій гордий дух і непокора
Для смертних прикладом стає. [2. c. 240]
Інша важлива риса поетичного світосприймання Байро-на - щира ненависть до тиранів та погноблювачів людства всіляких мастей. У поезії “Валтасарове видіння” Байрон за-собами поетичної мови переказує біблійну легенду про останнього вавілонського царя - страшного й жорстокого Валта-сара. Під час бучного свята на розкішній стіні палацу невідо-ма рука виводить таємні та зловісні письмена. Наляканий цар наказує розтлумачити тайну цих слів, але ні волхви, ані жерці неспроможні цього зробити. І лише бранець-чужинець розгадує зловісну таємницю:
… “Загине Вавілон,-
Над ним нависла кара.

Могила, а не трон

Чекає Валтасара". [2. c. 429]
Цю поезію можна вважати попередженням усім волода-рям, які забули про честь, совість та Бога. До речі, та ж сама тема втілена у відомій російській революційній пісні “Пусть деспот пирует в роскошном дворце”. Таким чином, потяг до, так би мовити, силових засобів зміни суспільного ладу теж не чужий Байрону.
Особливий, ні на кого не схожий геній - так можна сказа-ти про Байрона. І можна додати - геній, який так і не порозу-мівся із суспільством. Адже коли освічена Європа із захоплен-ням читала поезії бунтівного лорда, прах померлого від хворо-би на чужині Байрона ховали в невеликій церкві поблизу Ньюстеда, в його родовому маєтку. Відбувшися як одна з провідних постатей європейської літератури, у житті Байрон був самот-ньою і, мабуть, не дуже щасливою людиною. Подібна доля при-таманна багатьом геніям, і від цього нікуди не подінешся, бо ж таке воно - безмежне та розмаїте людське життя.
1.4 Образ Мазепи в однойменній поемі Байрона
З усіх діячів української історії найбільший розголос отримав, безперечно, гетьман Іван Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить, про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії - на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно з пам'ятками проміжного характеру.
В біографії Мазепи є дві події, зовсім різномасштабні й різнозначущі, котрі виявилися притягальними для митців. Перша - зв'язок з однією заміжньою жінкою, побутова пригода молодості, яка обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язаний до спини дикого коня, нісся степами України та про його наступне возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тому, що відбулася друга подія, масштабніша й резонансна акція Мазепи - спроби звільнити Україну від московського панування за допомогою шведів і трагічна її розв'язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другий - історіографія і лише почасти література та мистецтво.
До найзнаменитіших творів європейської літератури та мистецтва про українського гетьмана належить поема Байрона “Мазепа”. Сюжет цієї поеми англійський поет знайшов в “Історії Карла ХІІ” Вольтера (1731). Вольтер характеризує Україну як “країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття. Однак, оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, вона змушена була шукати протекторату серед володарів цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати собі правителя, який називався гетьманом, але невдовзі їх позбавили цих прав, і їхнього гетьмана призначає московський двір”.
В окреслений подібним чином контекст історії України Вольтер вводить образ Мазепи й відповідно інтерпретує його дію. Дотримуючись погляду, що превалював у рецепції Заходу ХVІІ ст., він трактував союз Мазепи з Карлом ХІІ як протидію політиці Петра І щодо України, спрямованої на ліквідацію автономії й повне підпорядкування імперській адміністрації. В “Історії Карла ХІІ” Вольтер також розповів про згадану незвичайну пригоду молодого Мазепи: “Він народився в Подільському воєводстві; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польсь-кого магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і че-рез певний час відзначився в багатьох походах проти та-тар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу се-ред козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом”.
Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського. Виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею Мазепа, пере-буваючи в своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покара-ний тим, що його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік. Вольтер вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке вияви-лося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у роз-повіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон - у поемі «Мазепа».
У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом по-ширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Бай-рона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.
Отже, в байронівській поемі формується міф Мазепи, структура з іншою епістемою, ніж історія Мазепи, але це не означає, що в ній відбувається повний відхід від істо-ричної традиції трактування цього сюжету та образу. В по-емі маємо й такі аспекти та тенденції, що пов'язані з наз-ваною традицією. Слід також зазначити, що самим Байро-ном і його сучасниками твір розумівся переважно як ро-мантична історико-легендарна поема про відому історич-ну постать, в долі й образі якої містився також сим-волічний зміст із проекціями в міфологію. Але «міф Мазе-пи» був прочитаний у творі та інтерпретований вже XX століттям.
Поема Байрона складається з розповіді самого героя про незвичайну пригоду його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору - роз-повідь героя, а нічна сцена - це лише її сюжетне обрам-лення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.
У поемі Байрона маємо дві сюжетні лінії і, відповідно, два образи Мазепи, в юності та в старості, але смисловий акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний ха-рактер, що розкриває його “шлях до трону”, щойно втра-ченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується ви-щий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив'язаного до дикого коня, в Україну:
...bound, naked, bleeding, and alone
To pass the desert to a tron. [1. c. 142]
З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбаг-ненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка:
…Забудь свої незгоди злі,
Забудь свої пекельні болі:
Ніхто із смертних на землі
Не відгада своєї долі. [2. c. 467]
Образ Мазепи-гетьмана змальовується в поемі ску-пими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань (напередодні и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.