На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Мсце алюзй у систем художнх засобв постмодернзму та його нтертекстуальнсть. Шляхи формування творчост Тома Стоппарда. Композицйн особливост п'єси Розенкранц Гльденстерн мертв, переосмислений образ Гамлета ознаки комедї абсурду.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 26.09.2014. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


ЗМІСТ

Вступ
Розділ I. Місце алюзій у системі художніх засобів постмодернізму
1.1 Інтертекстуальність постмодернізму
1.2 Шекспір як джерело алюзій постмодерну
1.3 Шляхи формування творчості Тома Стоппарда
Розділ II. Роль і місце шекспірівських алюзій у п'єсі Тома Стоппарда “Розенкранц і Гільденстерн мертві”
2.1 Композиційні особливості твору
2.2 Переосмислений образ Гамлета в п'єсі Тома Стоппарда «Розенкранц і Гільденстерн мертві»
2.3 Ознаки комедії абсурду в п'єсі
Висновки
Список використаних джерел
Додатки
ВСТУП

Гамлет давно визнаний вічним образом світової культури. У галереї "вічних образів" принц Датський займає одне із самих видатних місць. Незважаючи на те, що поняття «вічні образи» одержало широке використання у філософській та естетичній критиці, воно недостатньо чітко визначене. Внеском у теорію вічних образів може стати розгляд різних аспектів образа Гамлета в трагедії У. Шекспіра, його інтерпретацій у західній й російських культурних традиціях, його ролі в становленні такого феномена вітчизняної культури, як «росіянин Шекспір» [7].
Трагедія «Гамлет» придбала значення текстовідновлювального художнього твору, а саме ім'я принца стало загальним. Вічний образ Гамлета, що сумнівається, надихнув цілу низку російських письменників, які, так чи інакше, використали риси його характеру у своїх літературних творах і типах. Гамлет цікавив А. С. Пушкіна, розбурхував уяву М. Ю. Лєрмонтова.
Видатну роль у російській культурі, у становленні російської самосвідомості зіграли роботи В. Г. Бєлінського. Певною мірою «гамлетизмом» надихався Ф. М. Достоєвський, особливий погляд виразився в опозиції «Гамлет та Дон Кіхот», висунутої И. С. Тургенєвим, що пізніше одержав у російській самосвідомості статус культурної константи. Шекспірівський«Гамлет» став не тільки самою популярною закордонною п'єсою на російській сцені, але й найбільше часто перекладним добутком, що сприяв становленню російської перекладацької школи. (П. А. В'яземський, А. А. Григор'єв, А.Н. Плещеєв, А.А. Фєт, А.А. Блок, Ф. К. Сологуб, А. А. Ахматова, Н.С. Гумильов, О. Э. Мандельштам, М.И. Цветаєва, В. Г. Шершеневич, Б.Л. Пастернак, В. В. Набоков, Н.А. Павлович, П. Г. Антокольський, Б. Ю. Поплавський, Д.С. Самойлов, Т.А. Жирмунська, В. С. Висоцький, Ю.П. Мориц, В.Э. Рецептер і багато хто інші зазнали впливу від цього образа шекспирівської трагедії.). Принц Датський не залишав байдужими членів царської сім'ї, трагедію Шекспіра перекладає великий князь Костянтин Костянтинович Романов [14].
Образ Гамлета був осмислений у світовій культурі як у художній формі («Учнівські роки Вільгельма Мейстера» И. В. Ґете, «Чорний принц» А. Мердок, «Розенкранц і Гильденстерн мертві» Т. Стоппарда, «Гамлет» П. А. Антокольського та багато ін.), так і в наукових дослідженнях (М. Гервинус, Г. Брандес, Е. К. Чемберс, Л. С. Виготський, М. М. Морозов, А. А. Смирнов, Л. Е. Пінський, А. А. Аникст, Б. И. Пуришев, И. Е. Верцман, М. П. Алексєєв, Ю. Д. Левин, И. О. Шайтанів, А. В. Бартошевич, И. С. Приходько та багато ін.) [8, c. 407].
Мета курсової роботи полягає в тому, щоб дослідити вивчення творчості Тома Стоппарда сучасною критикою, а токож дослідити тлумачення образу Гамлета.
Для досягнення поставленої мети ми поставили перед собою наступні завдання:
· з'ясувати місце алюзій та інтертекстуальності у системі художніх засобів постмодернізму;
· дослідити художній світ Тома Стоппарда;
· які художні засоби і прийоми використовує Стоппард для зближення з твором Шекспара;
· виявити кількість алюзій в тексті письменника "Розенкранц і Гільденстерн мертві";
· простежити з якими образами п'єси Шекспіра пов'язано використання алюзій;
· зясувати чим пояснюється велика кількість використання алюзій.
Об'єктом дослідження курсової роботи є текст Шекспіра "Гамлет" та сам образ головного героя.
Предметом дослідження є вивчення художніх засобів, використанні Т. Стоппардом для втілення шекспірівських алюзій.
Структура роботи: дослідження складається із вступу, де сформульовані мета й завдання, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел(28), та додатку.
Розділ I. Місце алюзій у системі художніх засобів постмодернізму

1.1 Інтертекстуальнісь постмодернізму
«Образ художнього твору дозволяє нам робити висновки про характер епохи його виникнення. Що значить реалізм і натуралізм для своєї епохи? Що значить романтизм? Що значить еллінізм? Це напрям у мистецтві, який ніс у собі усе те, що потребувала більше сучасна їм духовна атмосфера». Це твердження Юнга 20-х років незаперечно. Сучасна нам епоха, мабуть, мала потребу в появі постмодернізму. Постмодернізм як літературний напрямок нової культурно-історичної епохи - постмодерна - сформувався в 60-і роки XX сторіччя на Заході. Кризовий стан сучасного миру, із властивими йому тенденціями розпаду цілісності, вичерпаністю ідеї прогресу й віри в Раціо, філософією розпачу й песимізму й одночасно з потребою подолання цього стану через пошуки нових цінностей і нової мови, породило складну культуру. У її основі лежать ідеї нового гуманізму. Культура, що називають постмодерном, констатує самим фактом свого існування перехід «від класичного антропологічного гуманізму до універсального гуманізму, що включає у свою орбіту не тільки все людство, але й все живе, природу в цілому, космос, Всесвіт» [24].
Це означає кінець епохи гомоцентризма й «децентрації суб'єкта». Наступив час не тільки нових реальностей, нової свідомості, але й нової філософії, що затверджує множинність істин, переглядає погляд на історію, відкидаючи її лінійність, детермінізм, ідеї завершеності. Філософія епохи постмодерна, що осмислює цю епоху, принципово антитоталітарна. Культура постмодерна складалася через сумніви у всіх позитивних істинах. Для неї характерні руйнування позитивістських подань про природу людських знань, розмивання границь між різними областями знань: вона відкидає претензії раціоналізму на розуміння й обґрунтування феномена дійсності. Постмодерн проголошує принцип множинності інтерпретацій, вважаючи, що нескінченність світу має як природний наслідок нескінченне число тлумачень.
Множинність інтерпретацій обумовлює й «двухадресність» творів мистецтва постмодернізму. Вони звернені й до інтелектуальної еліти, знайомій з кодами культурно-історичних епох, перетворених у даному добутку, і до масового читача, якому виявиться доступним лише один, що лежить на поверхні культурний код, але й він проте дає ґрунт для інтерпретації, однієї з нескінченної безлічі [17].
Культура постмодерна виникла в епоху активного розвитку масових комунікацій (телебачення, комп'ютерна техніка), зрештою які підвели до народження віртуальної реальності. Уже в силу цього така культура настроєна не на відбиття реальності засобами мистецтва, а на її моделювання через естетичний або технологічний експеримент (а почався цей процес не в мистецтві, а в комунікативній і соціальній сфері посилення ролі реклами в сучасному світі, з розробки технології й естетики відео роликів, з комп'ютерних ігор і комп'ютерної графіки, що претендують у наші дні називатися новим видом мистецтва й який сприяє чималому впливу на традиційне мистецтво
Постмодерністська культура в силу її концептуальних положень висуває ідею деконструкції, демонтажу як основного принципу сучасного мистецтва. У деконструкції, як неї розуміють постмодерністи, не знищується колишня культура, навпроти, зв'язок із традиційною культурою навіть підкреслюється, але в той же час усередині її повинне вироблятися щось принципово нове, інше. Принцип деконструкції - найважливіший типологічний код культури постмодерна, так само як і принцип плюралізму, природно, не в тім вульгаризованому розумінні цієї філософської категорії, що було характерно для нас в епоху перебудови. Плюралізм у постмодерні - це дійсно концепція, «відповідно до якої все існуюче складається з безлічі сутностей, зводять не до єдиного початку». Такі загалом методологічні основи постмодернізму як літературного напрямку [13].
Постмодернізм як напрямок сформувався на Заході. Сам термін «постмодернізм» стосовно до літератури вперше вжив американський учений Іхаб Хассан в 1971 році. Йому ж належить найцікавіша й переконлива класифікація ознак постмодернізму, так ще й у порівнянні з ознаками попередні йому в історичному розвитку літератури модернізму. А у вийшла в 1979 році роботі французького вченого Ж.Ф. Ліотара «Постмодерністський стан» розкриваються філософські передумови виникнення постмодернізму і його основні риси [24].
Постмодернізм у західному мистецтві розглядається як явище історичне одними дослідниками і як транс-історичне - іншими. Більшість дослідників уважають постмодернізм породженням кризи культури й цивілізації саме XX століття. Однак ця точка зору заперечується положенням про те, що будь-яка кризова епоха народжує культуру з типологічними параметрами постмодернізму як універсального фактора подолання кризи й, отже, постмодернізм - явище транс-історичне. Відомий письменник Умберто Еко в «Замітках на полях Імені Рози» писав: «У будь-якої епохи є власний постмодернізм... Кожна епоха підходить до порогу кризи, подібного описаному Ніцше в «Несвоєчасних міркуваннях», там, де говориться про шкоду історизму. Минуле давить, обтяжує, шантажує. Історичний авангард (однак у цьому випадку я беру й авангард як метаісторичну епоху) хоче відректися від минулого... Авангард руйнує, деформує минуле... Авангард не зупиняється: руйнує образ, скасовує образ, доходить до абстракції, до безобразності, до чистого полотна. Але настає край, коли авангарду (модернізму) далі йти нікуди, оскільки їм вироблений метамова, що описує його власні неймовірні тексти (тобто концептуальне мистецтво). Постмодернізм - це відповідь модернізму: якщо минуле неможливо знищити, тому що його знищення веде до німоти, його потрібно переосмислити: іронічно, без наївності».
Незважаючи на безумовну авторитетність і значимість у сучасній культурі Умберто Еко, у традиції вітчизняного літературознавства закріпилося подання про постмодернізм як історичному явищі. Інша справа, що елементи постмодерністської поетики зустрічаються у світовій літературі й інших епохах. Однак як система, що має певну цілісність, постмодернізм сформувався все-таки тільки в сучасному літературному процесі. Як же перетворюють основні елементи парадигми художності в постмодернізмі?
Як ми вже відзначали вище, постмодернізм взагалі не ставить завдання відбиття дійсності, воно створює власну «другу» реальність, у функціонуванні якої виключаються всяка лінійність і детермінізм, у ній діють якісь, копії, у яких не може бути оригіналу. Саме тому в поетиці постмодернізму зовсім відсутнє самовираження художника, на відміну від модернізму, де самовираження («як Я бачу мир») - основна риса художнього миру. Художник-постмодерніст із певної дистанції без усякого свого втручання спостерігає за тим, як улаштований світ, що стає в його тексті, що це за мир? Природно, у цьому зв'язку найважливішою рисою постмодерністської поетики виявляється так звана інтертекстуальність [24].
Ю. Кристєва вважає, що інтертекстуальність - це не проста сукупність цитат, кожна з яких має свій стійкий зміст. В інтертекстуальності відкидається стійкий зміст якої-небудь культурної асоціації - цитати. Інтертекст - особливий простір зіткнення нескінченної безлічі цитатних осколків різних культурних епох. У такій якості інтертекстуальність не може бути рисою світосприймання художника й ніяк не характеризує його власний мир. Інтертекстуальність у постмодернізмі - життєва характеристика естетично пізнаної реальності [24].
За допомогою інтертекстуальності створюється нова реальність і принципово новий, «інший», мова культури. Художній текст стає якісно іншим. Перед нами вже не добуток як щось закінчене, а саме текст як динамічний процес породження змістів, багатолінійний і принципово «вторинний», що не має автора у звичному для нас поданні [9, c. 157]. Один з теоретиків постмодернізму Ролан Барт у знаменитій статті «Смерть автора» писав: «Текст являє собою не лінійний ланцюжок слів, що виражають єдиний, як би теологічний зміст («повідомлення» Автора-Бога), але багатомірний простір, де сполучаються й сперечаються один з одним різні види листа, жоден з яких не є вихідним: текст витканий із цитат, що відсилають до тисяч культурних джерел. Письменник може лише вічно наслідувати тому, що написано колись і саме писалося не вперше, у його владі тільки змішувати різні види листів, зіштовхувати їх один з одним, не опираючись цілком ні на один з них, якби він захотів виразити себе, йому однаково варто було б знати, що внутрішня «сутність», що він має намір «передати», є не що інше, як уже готовий словник, де слова пояснюються лише за допомогою інших слів, і так нескінченно». Барт думає, що сучасній літературі необхідний саме текст, а не добуток. Тільки в такий спосіб література зможе уникнути ідеологічної або який-небудь інший ангажованості й переборе руйнуючу її естетичну природу вплив соціальних стереотипів [16].
По Барту, свою «внутрішню сутність» письменникові виразити не вдасться навіть якщо в нього буде в цьому потреба. Текст, «витканий із цитат, втрачає свою доцентрову властивість, монологічний автор витісняється з нього, а авторська істина як би розчиняється в «багаторівневому діалозі» культурних мов. Саме в такий спосіб у постмодерністському тексті, по Барту, формується онтологічна домінанта. «Кожний постмодерністський текст, обертаючись інтертекстом, претендує не тільки на подобу, але на повний, принаймні структурний тотожність світо устрою... У постмодерністської інтертекстуальності проступають властивості міфологічного типу світомоделювання, оскільки саме в міфології цілісність буття запам'ятовується безпосередньо в об'єкті зображення. «Структура світу абсолютно адекватна структурі міфу», - пише вітчизняний дослідник постмодернізму М. Ліповецкий. Таким чином, автор у постмодернізмі стає однією з багатьох функцій тексту, однієї із клітинок безпосередньо онтологічної реальності, що запам'ятовується в тексті.
Категорії традиційної поетики «авторська позиція», «авторська точка зору», у поетиці постмодернізму попросту відмирають.
У постмодерністській поетиці важливе положення займає ГРА. Ігровий початок пронизує текст. Гра була й у поетиці модернізму, але там вона ґрунтувалася на унікальному змісті й служила йому. У постмодернізмі усе по-іншому. Опираючись на Р. Барта, І. Скоропанова пише про принцип багаторівневої постмодерністської гри: «ТЕКСТ - об'єкт задоволення, гри: 1) грає всіма відносинами й зв'язками своїх означаючий сам ТЕКСТ; 2) грає в ТЕКСТ, як у гру (тобто без прагматичної установки, безкорисливо, собі на втіху, лише з естетичних міркувань, але активно) читач; 3) одночасно читач і грає текст (тобто вживаючись в його, як актор на сцені, творчо співпрацює з «партитурою» ТЕКСТ, перетворюючись як би в співавтори «партитури»)».
Постмодерністський текст активно творить нового читача, що приймає правила нової гри. Ігровий початок у постмодернізмі проявляється й у постійній зміні місцями літературності й життєвості, так що границя між життям і літературою в тексті остаточно розмивається, як у В. Пелевина, наприклад. У багатьох постмодерністських текстах імітується миттєвий процес листа. Хронотоп таких текстів пов'язаний з ідеєю принципової незавершеності тексту, його розімкнення.
Постмодернізм трансформує універсальну опозицію хаос - космос, характерну для всіх колишніх моделей побудови художнього образа світу. У них хаос переборювався, у які би приватні опозиції вона не перетворювалася. Постмодернізм відкидає концепцію гармонії, ніяк не детермінує хаос і не тільки не переборює його, але й вступає з ним у діалог[24].
Доводиться констатувати, що в постмодернізмі відбувається розмивання всіх традиційних естетичних категорій і елементів поетики. І.П. Ільїн у своїй відомій роботі «Постмодернізм» намічає основні параметри цього явища: «Одним з найпоширеніших принципів специфіки мистецтва постмодернізму є підхід до нього як до своєрідного художнього коду, тобто зводу правил організації «тексту» художнього твору. Труднощі цього підходу полягає в тім, що постмодернізм із формальної точки зору виступає як мистецтво, що свідомо відкидає всякі правила й обмеження, вироблені попередньою культурною традицією».
1.2 Шекспір як джерело алюзій постмодерну
Ми розуміємо під поняттям "алюзія" наявність у тексті елементів, функція яких полягає у вказуванні на зв'язок цього тексту з іншими текстами або ж посиланні на певні історичні, культурні та біографічні факти. Такі елементи можна вважати маркерами алюзії, а тексти й факти дійсності, на які робиться посилання, - денотатами алюзії. Таке тлумачення алюзії характерно для праць І. Гальперіна й І. Арнольда [15].
Чому ж саме твори Шекспіра являються найбагатшим джерелом алюзій? Існую декілька варіантів. По-перше твори Шекспіра вивчаються в шкільному навчальному закладі, і кожен, хто має загальну освіту, знайом з його творами. По-друге, саме Шекспір розмірковував над проблемними питаннями людського життя, які стали одвічними темами кожної особистості. По-третє, саме Шекспірівський Гамлет є вічним образом.
Образом Гамлета зацікавилися вже сучасники драматурга -і відомо, що п'єса мала великий успіх - але серйозну наукову оцінку у критиці вона отримала лише після смерті великого англійського письменника. Глибина характеру Гамлета дала дослідником широке поле для інтерпретацій і міркувань, викликала численні суперечки, відгомони яких чутні дотепер [13].
Важко уявити обсяг статей і книг, зміст яких так чи інакше пов'язане з інтерпретацією «Гамлета» Шекспіра. Так, у бібліографії по «Гамлетові», доведеної лише до 1935 р., значиться більше двох тисяч назв, а польський дослідник Ян Котт (Jan Kott) ще на початку 1960-х років порівнював бібліографію по «Гамлетові» із книгою, що по обсязі у два рази більше телефонного довідника Варшави [22]. Бібліографія російських перекладів «Гамлета» і критичної літератури про нього російською мовою вже до 1987 р. становила більше 1500 одиниць [7]. Скільки написано шекспіроведами за останні сімдесят років, не підраховував ніхто.
Геніальність Шекспіра проявляється завдяки використанню історії вбивства датського короля своїм братом, драматург із досить пересічної події історії минулих століть зміг розвити приголомшливу философсько-естетичну драму, а із простого героя- месника - трагічну особистість, що хвилює розуми мільйонів глядачів і читачів. Шекспір створив найбільш глибокий і багатогранний характер у всій світовій літературі, по своїй силі й повноті порівняний лише з Дон Кіхотом і Едипом. Тому не дивно, що в критиці, присвяченій «Гамлетові», за словами А. Аникста, «відбилася боротьба всіх течій суспільно-філософської думки, починаючи з XVII ст. і по наш час»
[1, c. 588].
Вільям Ричардсон (William Richardson) у роботі «Філософський аналіз і ілюстрація деяких чудових характерів Шекспіра» (A Philosophical Analysis and Illustration of Some of Shakespeare's Remarkable Characters, 1774) розмірковував над тим, що Гамлет перебуває у важкому стані духу внаслідок поводження своєї матері й тому не в змозі діяти. Той факт, що Гертруда виходить заміж за брата покійного батька, приголомшує його настільки, що він не бачить шляхів подальших стосунків з матір'ю і дядьком.
Цим питанням зацікавився німецький письменник і мислитель Йоганн Вольфганг Ґете. Вражений від творчості Шекспіра, німецький письменник, як і багато інших представників художньо-естетичного руху «Бурі та натиску», покритикував французький класицизм із його принципом єдності місця, дії й часу: «Єдність місця здавалося мені застрашливої, як підземелля, єдинодії й часу - тяжкими ланцюгами, що сковують уяву» [10, c. 117]. Шекспір же, за його словами, живописав саму природу: «Що може бути більше природою, чим люди Шекспіра!» [11, c. 56]. Ґете думав, що драматургові вдалося з'єднати борг Античності й волю Нового часу: «Ніхто, мабуть, ліпше його не зобразив перше чудове возз'єднання боргу й волі в характері окремої людини» [4, c. 262]. Шекспір, як помітив критик, зображував людину в його зовнішньому й внутрішньому конфлікті, наголошуючи на останньому. Стосуючись Гамлета, Ґете вустами свого Вільгельма Мейстера заявив, що вся справа в особистості героя, душу якого не в силах зробити настільки нелегке діяння. Ключ же до розгадки таємниці поводження принца він убачав у знаменитих словах
[12, p. 191]:
The time is out of joint: O cursed Розладжен хід життя, і в це
spite, пекло,
That ever I was born to set it right! Закинут я, щоб все пішло на
лад!
Шекспір закарбовував у пам'яті «велике діяння, що тяжіє над душею, таке діяння не під силу їй» [2, c. 308]. Від Гамлета «вимагають неможливого, не такого, що неможливо взагалі, а тільки лише для нього» [5, c. 312].
Трохи пізніше стали з'являтися думки, що все поводження принца потрібно пояснювати не суб'єктивними, а об'єктивними причинами. Німецький критик Карл Вердер (Carl Werder) у лекціях по шекспірівському «Гамлетові» (Vorlesungen uber Shakespeares Hamlet, 187524) повністю заперечував концепцію Ґете, стверджуючи, що справа не в слабості Гамлета, а в тім, що героєві потрібні незаперечні докази провини Клавдія для того, щоб його відплата виглядала абсолютно справедливо й обґрунтовано в очах народу, а це вимагає часу і певних дій [21].
Таким чином можна сказати, що весь цей величезний шар світовий "гамлетистики", що підняв множинні проблеми внутрішнього духовного самовизначення особистості, став для світової культури її початком. Вічний образ принца Датського, укоренившись на вітчизняному й зарубіжному тлі, швидко переріс масштаб літературного персонажа. Ім'я "Гамлет" стало ім'ям загальним, у XX ст. він втілив у собі всю мінливість самоідентифікації особистості, її екзистенціальний пошук істини.
1.3 Шляхи формування творчості Тома Стоппарда

Тридцять років тому, коли ім'я Тома Стоппарда було відомо в нашій країні лише двом-трьом десяткам людей, що займаються сучасним англійським театром, здавалася, що він так і залишиться в ряді тих, кого прийняте йменувати "письменник для критиків". Положення ускладнювалося тим, що цей невідомий вітчизняному читачеві драматург, що пише свої абстрактно-пародійні й начебто б зовсім необразливі п'єси, був членом Amnesty International; побував у Празі після 1968 року й у СРСР і більш ніж неласкаво про побачене й почуте відгукнувся [27].
Протягом цього часу в журналах "Іноземна література" і "Театр" з'являлися невеликі статті й рецензії, присвячені творчості Стоппарда, і тільки в 1990 році відбулася його перша зустріч із російським читачем і глядачем.
Юний Йосип Бродський ще до свого насильницького виїзду зі СРСР перевів на російську мову п'єсу "Розенкранц і Гильденстерн мертві" зовсім невідомого йому автора. Імовірно, вона залучила його своєю зухвалою нетрадиційністю й зовнішньою крайньою нешанобливістю до всякого роду традиціям і самому Великому Бардові (рисами, за яких Бродський таки істинно існуючу й наступність, і, у гарному змісті слова, залежність від класичної спадщини - йому самому було найвищою мірою властиве саме це сполучення: новаторства й традиціоналізму, виявлених в одній особі) [25].
Переклад цей - також невідомими шляхами - виявився у Тетяни Володимирівни Ланиної, яка багато років працювала в журналі "Іноземна література", більше того - він чудом зберігся в неї з тієї пори. Цікаво, що коли журнал звернувся до Бродського з ідеєю публікації перекладу, то з'ясувалося, що той не тільки не має тексту, але навіть не пам'ятає про саме його існування. Але - як сказано в іншого класика, "рукописи не горять..." Цей переклад і з'явився на сторінках журналу у 4-му номері 1990 року. Одночасно він же був представлений і на театральних підмостках: на малій сцені Театру ім. Вл. Маяковського у Москві в постановці тоді ще також молодого Євгенія Ар'є (незабаром після прем'єри Ар'e виїхав в Ізраїль, і зараз його спектакль існує у двох варіантах: один як і раніше існує в перекладі Бродського в Москві, інший грається на івриті в Єрусалимі, у створеному Ар'e театрі "Гешер"). У своєму спектаклі Ар'е чудово вгадав щиру театральність стоппардськой притчі (якість, що завжди буде рятувати навіть самі заумні-мудрі й головоломні його п'єси від перетворення в якесь літературне занудство). В інтерпретації російського режисера абстрагованість і абстрактність притчі зненацька знайшли риси цілком конкретної історії. Причому цей, на перший погляд несподіваний, психологізм анітрошки Стоппарду не нав'язував, він не був йому далеким. Тому що п'єса його, це парафраз, що інтерпретує шекспірівського "Гамлета", є в дійсності гранично точна варіація на тему: маленька людина та його доля. Тему, колись відкриту й вознесенну на висоти справжньої трагедійності Гоголем і Достоєвським, в XX столітті продовжену Кафкой й Беккетом. Так поступово вибудовувалася наступність, так Стоппард вставав у ряд великих класиків XIX і XX століть, займаючи в ньому власне, йому одному по праву належне місце [25].
Том Стоппард народився у чеському місті Злин 3 липня 1937 року в родині лікаря, що працював у лазареті взуттєвої фабрики. Двома роками пізніше родина переїжджає до Сінгапуру, звідки в 1942 році після вторгнення японських військ змушена бігти. Батько, не встигнувши виїхати разом з усіма, залишається в Сінгапурі й гине. В 1946 році мати виходить заміж за майора Кеннета Стоппарда й переїжджає разом з ним і двома синами (Томом і його молодшим братом) до Англії. Тут Том кінчає школу й в 1954-1960 роках працює кореспондентом різних бристольских газет. В 1962 році він нарешті попадає до Лондона, де стає театральним оглядачем нового журналу "Сцена" ("Scene"). Журнал проіснував недовго усього сім місяців, однак за цей короткий період майбутній драматург подивився...132 спектаклі: приклад найвищого професіоналізму як рецензента й, безсумнівно, безцінна школа на майбутнє. Так Стоппард повторив шлях, ніколи пройдений його великим попередником Бернардом Шоу. Вступивши до театру як драматург із цеху театральних критиків, він знав театральну справу не зі слуху, не абстрактно, але цілком практично. Втім, споріднення із Шоу цим, звичайно, не обмежується - значно більше істотна їм обом властива схильність до парадоксальності, до театральної гри, до жанру, що Шоу називав "екстраваганцами" і в якому повною мірою виявляться винахідливість і талант Стоппарда.
Але це ще попереду, а поки що, у першій половині 60-х, Стоппард пише цілий ряд радіоп'ес, деякі з яких були навіть поставлені, не принісши йому, однак, популярності. Він публікує також кілька розповідей. В 1965 році Стоппард у перший раз одружується на Джиндл Інем. Шлюб виявляється невдалим, через шість років вони розходяться, а рік по тому Стоппард одружується вдруге - на Мириам Мур-Робинсон, відомому лікарі й процвітаючому фармацевті. Цей шлюб триває донині [20].
Далі - майже голлівудська казка. В 1966 році перша "повнометражна" п'єса, написана Стоппардом, - "Розенкранц і Гильденстерн мертві" - представлена на міжнародному фестивалі експериментальних театрів в Единбурзі, де має колосальний успіх. Роком пізніше - прем'єра в Національному театрі Великобританії в Лондоні. Після цієї прем'єри Стоппард стає знаменитим. Те, що до цієї пори було просто професією, стає покликанням, якому він не змінить вже ніколи.
Рік 1968-й приносить Стоппарду ще дві прем'єри: у червні з'являється п'єса "Входить вільна людина". Вона була написана ще до "Розенкранца й Гильденстерна", однак можливість поставити й видати її виникла тільки в такій послідовності. У серпні був представлений "Дійсний інспектор Хаунд" [27].
1970-і роки для Стоппарда - надзвичайно плідними й різноманітними. 1971 рік - "Після Магритта"; 1972 - "Стрибуни" (поставлені в Національному театрі й визнана кращою п'єсою року; слідом за лондонською прем'єрою п'єса ставиться в Брюсселі, Відні, Нью-Йорку); 1974 - "Травесті", або "Пародії" (прем'єра - у Королівському Шекспірівському театрі, далі - Нью-Йорк, Відень, Мюнхен, Цюріх); 1978 - "Ніч і день" та ін. Стоппард створює у своїх п'єсах зовсім особливий мир, де панує насамперед його власний глузливий, іронічний, парадоксальний розум. Він зіштовхує в межах одного сюжету акробатів і філософів ("Стрибуни"), Леніна, Джойса й Тристана Тцара ("Травесті"), він не задовольняється своїм першим "гамлетичним досвідом" і пише новий, називаючи його "П'ятнадцятихвилинний Гамлет"... Йому немов робить особливу приємність спантеличувати, ставити у тупик, своїми словесними й ситуаційними ребусами, він немов би навмисно заводить читача й глядача усе далі й далі в якийсь лабіринт, де вихід, що здається от-от знайденим, що раз виявляється помилковим, а рятівна нитка Аріадни - оманною. Хто ж він - безтурботний блазень, легковажний гедоніст, що раптом виник, немов з якоїсь невідомої Аркадії, у нашому зовсім не легковажному XX сторіччі? Зовсім ні! Просто, до мозку костей людина театру (сам, втім, що ніколи не займався ні театральною режисурою, ні тим більше акторським ремеслом), він ідеально осяг його природу, саму суть театральної гри. Так йому цікавіше: затягти, дражнити, заманювати - і не даватися в руки, і щораз вислизати... Крім того, відкритість нині не в моді, і куди тонше виглядає парадоксальна гра, ніж оголена ідеологізована публіцистичність [23]. Ну а ще Стоппард схильний сумніватися в тім, чи існує в дійсності одна цілісна, єдина сутність людини - або ж він виявляє собою якусь суму тих подань, що мають про нього інші, тих масок, під якими він виявляє себе в різних ситуаціях і життєвих обставинах. Ще в першій його п'єсі "Входить вільна людина" Лінда, дочка головного героя, вимовляє: "Всі так живуть - із двома особами. Одне для будинку, інше ще для кого-небудь. А може, так і повинно бути? Може, це необхідно - мати дві особи..." Однак якщо вона говорить це, маючи на увазі конкретну людину, власного батька, будинку - жалюгідного жебрака, а на людях - пускаючого пил в очі фанфарона, то надалі цей мотив знаходить у Стоппарда зміст куди більше складний, філософсько-абстрактний. Йому стає цікавий мотив двійників і тема дзеркал, його захоплює своєю загадковістю й непізнаваністю сама ідея подвійності, множинності особистості, її відбиттів, її плинності, її розмитості. Він немов би одержує насолоду від цієї гри, де єстетство, реальність сплітаються в якусь складну й заплутану єдність [3].
В 1982 році Стоппард пише одну із найкращих своїх п'єс із примітним, для нього, мабуть, занадто вже "прозорою" назвою: "Сьогодення" {У журналі "Сучасна драматургія" п'єса вийшла із назвою "Відбиття": на мій погляд, не просто занадто вільним англійським перекладом "The real thing", але, головне, суперечному змісту, самої суті п'єси.}. Уперше з'являється в Стоппарда герой, якого можна назвати alter ego автора. Це письменник Генрі, у чиї вуста письменник Стоппард вкладає власне, з разючою виразністю сформульоване кредо: "Ми намагаємося писати так, як майструють крикетні біти: щоб слова пружинили й думка не погодила... Зі слів - якщо до них дбайливо ставитися, можна, начебто із цеглинок, вибудувати міст через безодню нерозуміння й хаосу... Я не вважаю письменника святим, але слова для мене - святі. Вони заслуговують поваги. Відберіть потрібні, розставте в потрібному порядку - і у світі щось зміниться. А діти будуть читати ваші вірші навіть після вашої смерті" [24].
Генрі вимовляє ці слова запально - полемізуючи з якимось Броуді, претендуючи на те, щоб іменуватися письменником. Але alter ego Стоппарда відмовляє йому в праві на це високе, для нього самого священне звання. І в цьому позначається не за розумілість або снобізм, але абсолютна, свята переконаність у вибіркованості художника, у його винятковості, у його божественному призначенні. Однак у тій визначеності, майже математичної чіткості, з якою Стоппард та його герой формулюють свою позицію, нічого несподіваного насправді немає. Зовнішнє єстетство, позерство, схильність до парадоксальності й інтелектуальної гри часто приховують саме таку чіткість і визначеність, саме таке артистичне й людське кредо. І в цьому також уловлюється подібність Стоппарда з Уайльдом, після "аморализма" свого "Дориана Грея" потрясшого світ високим моральним пафосом "Балади Редингской в'язниці" і "De Prorundis".
Просто в житті кожного дійсного художника наступає момент, коли в нього виникає потреба в тім, щоб скинути маску й сказати Слово. Для Стоппарда момент цей наступив без тих трагічних потрясінь, якими була відзначена доля Уайльда. Стало бути, година пробила - і він створив свою головну книгу [13].
Герой цієї книги неймовірно чарівний, недарма Шарлотта, його колишня дружина, називає його "останнім романтиком у цьому світі". А як чудово, як відкрито, - як просто! - не боячись виглядати смішним або старомодним, говорить він про свої почуття: "Любити людей - значить любити їх й у гірші хвилини. Якщо це романтично, то нехай усе буде романтично - любов, робота, музика, література, невинність і її втрата..." І ще: "Я вірю у щиросердечну смуту, сльози, біль, самозабуття, втрату власного достоїнства - у наготу вірю. Не думати, жити без клопоту - однаково що не любити". Чудове з'єднання високої естетики й високої романтики. Іронічності - і поезії, пози - і щирого почуття...
Настільки ж, на перший погляд, зненацька виявилася позиція цього "естета" і в його, умовно кажучи, "дисидентському" циклі п'єс, що Стоппард створює наприкінці 70-х - початку 80-х років. Мотив духовної підпорядкованості, духовної залежності від далекої, ворожої й неминуче непізнаної волі, що так виразно - і так абстрактно! - з'являється в п'єсі-притчі "Розенкранц і Гильденстерн мертві". І тепер джерелом, причиною цієї несвободи став уже не принц Гамлет, філософ і гуманіст, але та Система, що відкрилася Стоппарду під час його поїздок у країни Східної Європи.
Перша із цих п'єс, "Гарний хлопець коштує доброго відношення" (1978), присвячена Вікторові Файнбергу й Володимирові Буковскому, чиї ім'я були Стоппарду добре відомі, мова в и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.