На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Життєвий та творчий шлях В. Сосюри - вд рукописв до зброк, його культурологчний феномен в канв катаклзмв сторї ХХ столття. Вдображення дол людини серед урбанстичної краси, соцального космзму, ври в народ, лричн теми у вршах поета.

Информация:

Тип работы: Курсовик. Предмет: Литература. Добавлен: 06.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


48
Володимир Сосюра
Володимир Миколайович Сосюра -- один з найщиріших ліриків XX ст. -- увійшов у слов'янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільгого і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незглибимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської "відлиги".
Творчість Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобіографічну прозу, -- це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі -- гостро, до сліз, до млості. Пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості. У глибинах цього слова коливається пантеїстичне відчуття світу, що підносить людину на рівень вічних, непроминальних мет і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу:
Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й ґуля 1... (1923)
Чуєте озоновану вічністю молоду красу цього поривання?
Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцево (нині Донецької області). Мати поета -- Антоніна Дмитрівна Локотош, робітниця з Луганська, займалася домашнім господарством і дітьми, яких у родині було восьмеро. Батько, Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною різнобічно обдарованою і непосидющою, змінив багато професій, вчителював по селах, був сільським адвокатом, шахтарем.
"Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама -- якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча. її одвертість була потрясаюча" 2.
Шанувальників Сосюри захоплюватиме й вражатиме крайня відвертість його ліричних сповідей, їх виняткова чуттєвість. Живлена генетичною пам'яттю аж від прадавніх язичницьких глибин, ця безпосередність світосприймання не замулена жодними цивілізаційними резонами і виявляється в безумовній довірі до мови води і вітру, дерева і птаха, до мови плоті і всіх земних призначень людини від колиски до скону. Пантеїстична взаємопроникність природи і людини духовної та тілесної, рівність, свобода всіх і всього при купальському вогнищі, коли нічого не соромно й нікого соромитися, буде не відразу помітним, але могутнім живлом поетичної творчості В. Сосюри.
Такою й була натура митця -- напрочуд відкрита і пристрасна, ніжна і дуже вразлива. Це особливо належить підкреслити з огляду на різні малопоштиві й обивательські припущення щодо хворобливо розхитаної психіки Сосюри в середні й похилі роки його життя, що мають під собою певний грунт. Але суть у тому, що поетом змалечку володіли величезні, неопановані, раціональному глуздові не завжди зрозумілі почуття. Він злітав на їх крилах у тільки йому даровану височінь екзистенційного потрясіння, а тоді повертався до реальності в щасливому знесиленні, в знемозі, -- такими сильними були ці почуття. Арістотель називав такий стан катарсисом (очищення душі переживанням, радістю й стражданням). Ця тяжка благодать емоційного надміру була дарована Сосюрі природою і заявила про себе дуже рано 3.
Невдовзі після народження Володимира родина Сосюр переїжджає до селища Третя Рота (нині -- Верхнє, що входить до м. Лисичанська на Луганщині), де й минають дитячі роки поета. Були вони голодні й безпритульні -- у пошуках постійного даху над головою родина зривається з місця на місце, аж по багатьох переїздах оселяється у старій хворостянці над берегом Дінця. Тут в єдиній кімнатці туляться восьмеро дітей і батьки. Саме цей шахтарський край назавжди увійде в лірику Сосюри ясними зорями і тихим Дінцем, заводськими димами і тяжкою працею, першими захопленнями, якоюсь особливою прямотою оцінок і жагою буття.
В одинадцять років Сосюра йде працювати -- до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкових заробітків. Початкову освіту здобуває під наглядом батька, зачитується пригодницькою літературою (Майн Рід, Жюль Верн, Ф. Купер, детективи, які тільки міг дістати), віршами О. Кольцова та І. Нікітіна. 1911 р. вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота. Обдарований блискучою пам'яттю й допитливим розумом, швидко стає одним із кращих учнів, захоплюється співами й художньою літературою 4.
До лектури його дитячих літ належали Гомер і Шиллер, Гоголь і Шевченко, Пушкін і Леся Українка, І. Франко, М. Некрасов і Конан Дойль, а разом з ними -- А. Бєлий, О. Апухтін, М. Вороний, О. Олесь, С. Надсон. Саме лірика романсового плану (згадаймо тут ще Олену Журливу та І. Сєверянина) якнайбільше імпонувала Сосюрі й манила його до перших літературних спроб 5.
Замислюючись нині над світоглядно-естетичними витоками сосюринського "екстравертного" письма, освітленого кривавими сполохами Першої світової війни, визвольних змагань та більшовизму, не перебираймо на вазі громадянських мотивацій та ідей, хоч, звісно, і вони формували горизонти його поетичного світу. Не забуваймо, що душа поета змалечку була вчарована ранньомодерністською красою і музикою слова, рафінованістю художньої барви й почуття, які в юній свідомості отожнювалися з великим Мистецтвом.
Барокова пишність висловлювання, символістська яскравість штриха, схожого на крик чи молитву, особлива мелодійність поетичної фрази-- всі ці ознаки одземленості лірики мали для юного Сосюри особливий сенс. Від них віяло чимось прекрасним, небуденним, солодким і манливим -- тим, чого в реальності бідного шахтарського краю не було й напоказ. Все те піднесене і гарне, чим життя обділило Сосюру, він знаходив у літературі. Спиняємося на цьому, аби спростувати один зі стійких стереотипів, за яким "творчість В. Сосюри з самого початку розвивалася під благотворним впливом... української та російської революційної пісні" 6. Думається, немає жодної потреби робити з Сосюри свідомого революціонера ще до того, як він усвідомив себе поетом. Хоч речі це складні й тонко пов'язані, однак не політичне гасло, а естетика пісні, чарівна сила ліричного слова, усвідомлювана саме як чарівна (і звідси -- така виняткова роль його "музики і ритму"), розбудили струни його власної поетичної натури.
Свої перші, ще напівдитячі поетичні спроби російською мовою В. Сосюра відносить до 1914 р. 7 Всі ці рукописні вірші на традиційні мотиви тогочасної лірики, в тому числі й релігійні 8, безслідно згинуть у роки Першої світової війни. 1914 р. В. Сосюра вступає до трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці. 1915 р. смерть батька змушує його залишити навчання й повернутися на содовий завод, цього разу учнем маркшейдерського бюро. Та нужденні учнівські заробітки не могли зарадити родинній скруті, майбутнє залежало від здобуття спеціальної освіти. Долаючи всілякі труднощі, завдяки власній енергії та сторонній підтримці восени 1916 р. Сосюра повертається до сільськогосподарського училища, аби пробути тут до буремної осені 1918 р. Тут у 1916--1917 рр. він пише вірші, які вперше публікуються в бахмутській "Народной газете" та лисичанських газетах "Голос рабочего" і "Голос труда". Народжуються вони з традицій російської та української романсової лірики, хоча деякі з них, взоровані на поетику М. Некрасова ("Много в душе еще песен неспетых", "Товаришу"), свідчать, що Сосюра гостро відрефлектовує не тільки щемні порухи душі, а й суспільні рухи, тривожне гудіння історії, що наближається до свого революційного піку.
Як поет В. Сосюра вийшов із річища романсової традиції, означеної інтонаціями сповіді та звіряння, певним образним рядом ("сказка задумчивых звезд", "сон умирающих роз", "бред утомленной души" тощо). Але за складом творчої натури, за чіткістю й гостротою бачення реальності від самих початків був іншим. Факти соціальної дійсності викликали в нього таку ж бурхливу емоційну реакцію, як і факти життя особистого. Соціальна тематика якось дивовижно (бо вельми природно!) уживалася в його вірші із сентиментальними медитаціями. Його юна душа, яка ще не встигла зазнати світоглядних розчарувань, була відкрита всьому сущому і в людині, і в суспільстві. Це ясно потверджує вже рання лірика.
14 жовтня 1917 р. в газеті "Голос рабочего" друкується вірш Сосюри "Плач волн". 22 жовтня ця ж газета вміщує перший український вірш поета "Чи вже не пора". Автобіографія В. Сосюри, датована квітнем 1945 р., дає підстави думати, що вірш уперше надрукований ще раніше: "Першого мого українського вірша було надруковано в бахмутському журналі учневої молоді "Вільна думка" за назвою "Чи вже не пора" 9. Наприкінці жовтня 1917 р. газета "Голос рабочего" публікує російський вірш В. Сосюри "Товаришу", написаний у стилі революційного маршу. Тривалий час більшість дослідників саме від цього вірша починала відлік творчого шляху Сосюри, вбачаючи в ньому ясний класовий "заклик до збройної боротьби з визискувачами" 10. Цілком ясно, що чітка класова детермінованість В. Сосюрі тут накидається, оскільки поет переймається романтикою революційних подій взагалі й українського національного відродження зокрема. Так само й у вірші "Чи вже не пора" розшарування соціальних сил змальовується туманно, в загальній антитезі світла й тьми. Навіть сучасні фахівці-історики насилу доходять ясності, висвітлюючи Україну 1917 року, то що ж казати про мрійливого вісімнадцятилітнього юнака?
Можна і треба говорити про палку віру В. Сосюри в оновлення життя, його моментальну і гостру реакцію на двигтіння соціальних надр. Зрештою, так само, як і про болісну, чисто людську реакцію на драматизм громадянської війни, коли брат іде на брата. "Брат на брата" -- так і називається вірш Сосюри: "Брат поднял на брата руку... ярких снов сказки нету... Воют грозы, льется кровь" ("Голос рабочего", 12 листопада 1917 р.).
Саме так: казка, витворювана мрійливою уявою із "троянд" і "соромливих зорь" на розвалинах російської імперії, закінчувалася, надходила пора зрілості. Ще поблискує в поезії Сосюри красива ранньомодерністська жура витонченого самітника, богемний подзвін кришталю ще вчувається в піснях блукальця, котрий до богеми й не мав жодного стосунку ("Гроза", "Бокал", "Вновь один"). Та дедалі дужче звучить у його віршах рокотання розбуджених мас ("Много в душе еще песен неспетых").
Становлення В. Сосюри як громадянина і поета припадає на роки УНР та її трагічної поразки. Дев'ятнадцятилітнім юнаком він потрапляє у вир і веремію пореволюційних (лютого 1917 р.) катаклізмів та визвольних змагань в Україні. Побаченого, пережитого стане йому на всі десятиліття, відпущені долею: воно увійде в десятки поем і сотні віршів, у прозу -- не просто низкою тем і невідступних спогадів, а невідступним переживанням за народ і його шлях в історії.
Восени 1918 р. зі зброєю в руках В. Сосюра виступає проти кайзерівських та гетьманських військ у складі повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу (м. Верхнє).
Повстання проти окупантів та їх спільників очолює Директорія. Цілковито поділяючи ідею незалежності України, Сосюра взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. він тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Блукаючи Україною, опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, підбирають бійці Червоної Армії. В її шерегах у 1920--1921 рр. він продовжує воювати -- цього разу з польськими військами та армією Махна.
Не раз він дивився смерті у вічі: після денікінського розстрілу побував Сосюра і перед червоним ревтрибом, і тільки розважливість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині щирий літературний талант (а ще більше -- вірші!), врятували йому життя 11. 1920 р. в Одесі Сосюра вступає до лав більшовицької партії. Продовжує писати.
Рання поезія, умовно обмежена 1921 р., вбирає в себе кращі художні досягнення пошукових течій і стилів того часу. Своєрідна сюжетність, грунтована на зміні емоційних планів, яскрава мелодійність рядка пов'язують його вірш із традиціями ранньомодерністської романсової лірики як російської (І. Сєверянин, О. Апухтін), так і української (Олена Журлива, О. Олесь, С. Черкасенко): "И вспомнил розы я с предсмертною окраской, и девушку-мечту, и тихий лунный свет". Емоційне форсування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів ("Давит скатка шинельная плечи... Отрыдает труба, и сквозь огненный вал мы помчимся победе навстречу"). Інтенсивна колористика малюнку, мова, а часто -- крик барви і лінії свідчать про небайдужість Сосюри до прийомів імпресіоністичного письма.
Разом з тим дедалі виразніше звучать оригінальні мотиви чисто сосюринської романтики боротьби й кохання ("На винтовке любимой родная рука, нежно пальцы грустят на затворе"). З бігом часу лірика Сосюри звільняється від обтяжливих ранньомодерністських трафаретів на зразок "дивных чар" та "міражів золототканих", випрозорюється в ідеї та образі. Дедалі чіткіше увиразнюються риси індивідуального поетичного мислення -- гостро відчутий "смак" життя, барви, звуку, точно вловлена й передана психологія миті, несподіваний образний синтез вражень ("И льется на штыки с холодной высоты задумчивой луны багровое сиянье", "цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити"). Та головне -- це особлива злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю, абсолютна і беззастережна відкритість його особистісних рефлексій, що за відсутності інших визначень описуватиметься поняттями щирість" та "задушевність".
Політкурсант 41-ї стрілецької дивізії В. Сосюра 1920 р. знайомиться в Одесі з Ю. Олешею, Е. Багрицьким, К. Гордієнком, О. Ковінькою, іншими літераторами, що збираються в "Кав'ярні поетів", читає тут свої вірші. Товариство одностайно визнає його поетом, за образно-інтонаційним ладом, усім складом мислення й почуття -- поетом українським. 20 травня 1920 р. в газеті "Одеський комуніст" за підписом "Сумний" друкується вірш "Відплата", що тривалий час вважався першим опублікованим українським твором Сосюри. Нині знаємо, що це слушно лише стосовно радянських друкованих органів. Але дебют у більшовицькій пресі рідною мовою багато важив для поета й запам'ятався назавжди 12. Від 1921 р. він починає писати виключно українською мовою (за винятком років Великої Вітчизняної війни, коли з політичних міркувань він іноді давав до друку російськомовні тексти).
У листопаді 1920 р. червонарм В. Сосюра направляється в Єлисаветград, де захворює на дизентерію і потрапляє аж до зими в лікарню. Після одужання він їде політпрацівником на Донбас. Під час відпустки 1921 р. в Харкові Сосюра знайомиться з Б. Коряком, В. Блакитним та І. Куликом -- тодішнім завідувачем агітпропу ЦК КП(б)У, який відкликає його з армії на посаду інспектора преси при агітпропі. Починається період напруженого творчого життя в колі провідних українських майстрів: О. Довженко, І. Сенченко, О. Вишня, О. Копиленко, М. Йогансен, М. Хвильовий та інші найвідоміші тогочасні митці совєтизованої України складають його літературне оточення 13.
1921 р. виходить у світ збірка "Поезії", що до останнього часу вважалася першою книгою В. Сосюри. Однак нещодавно-віднайдений документ коригує цю думку. Рукою В. Сосюри тут записано: "... в 1918 р. після проскурівського погрому, який вчинив 3-й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові"..." 14. Переповнена подіями юність поета збагачується ще одним фактом. І хоча відшукати цю книжку в бібліотеках й архівах України поки не вдалося (і чи й вдасться з огляду на немислимість її збереження в сталінські часи), свідченню самого поета треба вірити. Крім того, переглядаючи влітку 1999 року особистий архів Ю. Шевельова в тій його частині, що зберігається в Бахметьєвському рукописному фонді Колумбійського університету (США), ми натрапили на лист проф. Юрія Луцького від 1956 р. зі згадкою про дуже ранній рукопис віршів Сосюри (на першій сторінці рукопису рукою автора проставлено "Сюсюра"), дивом збережений в архіві Аркадія Любченка (Торонто, Канада). В цьому листі Ю. Луцький просив Ю. Шевельова за стильовими характеристиками віршів потвердити авторство Володимира Сосюри. Ми звернулися до Ю. Луцького й дістали від нього відбиток цього рукопису, а також англомовну статтю Ю. Луцького, якою він іще 1958 року (!) повідомив славістичний світ про цю знахідку і в загальних рисах її схарактеризував.
Тепер відбиток цього рукопису (близько двох десятків віршів Сосюри 1918--1920 рр.), переданий нами до відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, чекає свого докладного опрацювання. Ми бачимо в ньому коли не всю, то принаймні більшу частину пізніше згадуваної поетом збірки "Пісні крові".
1921 р. виходить у світ поема "Червона зима", що приносить Сосюрі виняткову популярність і славу. Збагнути цей культурологічний феномен поза ідейно-естетичним контекстом XX ст. неможливо. Пригадаймо: лірика початку століття в переважній частині з помітними зусиллями, зумовленими об'єктивними чинниками, робила перші кроки в напрямі модернізму, проникливо говорила про муки душі, заглибленої у власний світ, усамітнений серед хаосу соціальних струсів. Соціальна реальність з усіма її проблемами -- революціями, війнами, боротьбою класів та ідей -- з поля зору ранньомодерністської лірики, як правило, випадала: лишалася людина тонкої духовної організації, яка багато і глибоко відчувала, болісно реагувала на недоладності життя, але майже нічого вдіяти не могла. Хіба що страждати й втішатися хвилиною випадкового, частіше примарного, аніж справжнього щастя. Цю лірику не проймали політичні чи ідеологічні струми, надмір яких за чверть століття призвів поезію до "голої" декларативності. їй відкрився психологічно-емоційний безмір особистого буття і відповідно нова художня стилістика. Ясна річ, від щохвилинних потреб соціуму, його реальних бід і нетерплячих сподівань ця лірика була далекою. По суті, вона працювала на віддалену людинотворчу перспективу, що ми нині й відчуваємо, повертаючись із цікавістю й захопленням до поетичних шедеврів І. Сєверянина, М. Волошина, М. Вороного, В. Пачовського та ін.
Катаклізми 1917 р. покликали до життя нового ліричного героя принаймні в одному з ідеологічних варіантів цього покликання -- мільйонні трудящі маси, які повстали на боротьбу за власну свободу, щоб перемогти або загинути. Якнайповніше відтворений він у "150 000 000" В. Маяковського, шерегах "Дванадцяти" О. Блока, символізований у поширених на той час образах бурі, вітру, молота, плуга. Численні приклади цього дає поезія П. Тичини, В. Блакитного, М. Семенка, В. Поліщука, в Польщі -- Б. Ясенського, В. Броневського, А. Станде, в Чехословаччині -- С. Неймана, В. Незвала, Й. Волькера та ін.
У перші пореволюційні роки цей збірний образ був найжиттєвішим, соціально достовірним, а тому й витіснив із лірики конкретну особистість з усіма її переживаннями, сміховинно малими у світлі колосальних подій. У час тотальних соціальних зрушень і нетерплячого очікування нових форм суспільної організації поширення цього образу, цієї кличної поетики узагальнень мало і соціальне, і психологічне пояснення.
Та вже за кілька літ далися взнаки естетичні втрати, зумовлені тотальною деіндивідуалізацією ліричного героя, на збільшовизованих теренах укрупненого до всепланетного робітничо-селянського "ми". Бо за краще майбутнє, яким би воно не мислилося окремими індивідами, змагалася не безлика маса, а сила з'єднаних ідеєю особистостей. Вони по-своєму раділи перемогам і мучилися поразками, закохувалися і любилися, і було їм сумно розлучатися, і боляче було помирать. У злютованій єдиним поривом масі література мусила розгледіти індивідуальні обличчя і душі, аби остаточно не відступити від життя на хисткі терени загальниковості й плакатності (як то й сталося невдовзі з пролеткультом, а великою мірою -- і всім слов'янським футуризмом). Першому і найкраще в політичних кордонах совєтизованої України це вдалося В. Сосюрі.
"Червона зима" увиразнила в цій поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля -- не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не іде ї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. В плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.
"Червона зима" вмістила в дев'яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника "робітничої рані", світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя.
Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспільному морі, визначеність як дарунок "мятежній" душі, світоглядна певність, основана на визнаній доцільності й доречності всіх випробувань, що випадають на долю людини й суспільства (а це дарує легкість і свободу почувань!), -- ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, яка попри всю суворість зображуваної реальності (злидні, голод і холод, розруха, війна і смерть) наскрізь віталістична. Це -- звук і голос надії на доладне впорядкування світу, надії, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомільйонного "ми", котре не нівелює особистості, а дарує радісне почуття примножених сил у боротьбі за суспільне благо, -- шлях такий тернистий і звичайний, -- є пафосом цього твору:
І чітко мірний крок ряди сотень хитає...
І сам собі здаюсь таким міцним, міцним...
Здається, я і є, і мов мене немає,
то "я" моє злилось з народу "ми" святим.
Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про с е-б е, гартоване досвідом багатьох (насправді й імпліцитно -- роду!). Це була нова лірика суб'єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загальнозначиме і не мислилася поза ним.
Естетика, з якої народилася "Червона зима" і яку несла вся лірика Сосюри 20-х років (збірки: "Поезії", 1921, "Червона зима", 1922, "Осінні зорі", 1924, "Сьогодні", 1925, "Золоті шуліки", 1927, "Коли зацвітуть акації", 1928 та ін.), визнавала і підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з буттям усієї суспільної множини, але не губиться, не розчиняється в ньому безслідно. Саме так, як ліричне "я" поеми, зливаючись з "народу "ми" святим", лишається образом конкретного юнака, котрий пише вірші між боями, згадує бідацьке дитинство з "чорною" роботою "за четвертак", тужить над могилою брата...
Сосюра художньо узагальнив і утвердив право й потребу кожного бути самим собою в суспільному огромі, мати моральне право без сорому звітувати своєму часові й поколінню: "і я щось значив, щось зробив", коли "Вкраїну з краю в край проходили з боями". Оце потверджене людське достоїнство кожен і бачив у героєві "Червоної зими" і в цьому розумінні -- самого себе.
Така естетика несла в собі й заперечення аскетизму як психології, що позбавляла людину права на особисте життя, радість і щастя в умовах різних соціальних протистоянь. Ліричний герой всієї поезії Сосюри -- багатий духовно, він переповнюється почуттями, які, виявляється, зовсім не заважають йому бути учасником соціально-історичних процесів, бо й самі ці процеси у сприйманні Сосюри є власне способом буття одухотвореної матерії і визначаються не так певною ідеологією (що радянська критика традиційно накидала поетові, далекому від ідеологічної послідовності, не кажучи вже про пуризм), як незбагненними, але добротворними законами універсуму. Саме тому в наведеному нижче прикладі фрагменти живої природи й сплески поривань набувають аксіологічного смислу й означують собою певні світоглядні віхи:
Магнолії лимонний дух,
солодкі мрії олеандри...
А в небі огненні гранати,
і мислі зоряно цвітуть...
………………………..
Ми хвилі любим, хвилі любим.
Самі народжені од хвиль.
О, притули вишневі губи
ти до моєї голови! (1923)
"Летять віки, мов на екрані, мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися боротьба й кохання, -- і кращий хто, не знаю я" (1923--1924), -- так просто і природно "знімається" суперечність між особистим і загальним, бо живляться вони одним -- невситимою вітальністю, радісною жагою життя в усіх його проявах, ідеологічна забарвленість якої не має вирішального значення (саме тому обік "Червоної зими" ми бачимо й поему "Перстень").
Вся сфера інтимного набула під пером Сосюри потужного онтологічного сенсу й почала імпліцитно свідчити на користь тих суспільно-політичних "ландшафтів", в яких вона прописувалася поетом (себто, за окремими винятками, -- більшовицько-пролетарських). Лірика Сосюри 20-х років ("Ластівки на сонці, ластівки на сонці...", "Вже в золоті лани...", "Коли потяг у даль загуркоче...", "Марія", "Жовтіє лист..." та ін.) явила людину в такій повноті своїх змог і жадань, яка мислилася тільки в споконвічних мріях народу. До обіцяного більшовиками і насправді відвіку сподіваного народом "світлого майбутнього" було, м'яко кажучи, далеко: тим захопливіше й принадніше було уявляти його риси на прикладі конкретної долі такого земного героя Сосюри. Читач відчував з ним глибоку духовну спорідненість і ніби прилучався до омріяного грядущого.
Живлющою росою лягла ця поезія на вистраждані й зболені душі співвітчизників, надихаючи їх на життя і творчість сильніше за всі високі гасла. Вона зворушувала, нагадувала про добре й ніжне, про те, що, -- як писав згодом О. Довженко, -- "життя саме по собі найвище благо", і в цьому була її очищувальна сила. Сосюра оновив сам жанр інтимної лірики, з безпосередністю язичника відкинувши межу між "моїм" і "нашим": все, чим повниться душа героя, є від життя, що приймається безумовно в усій своїй суперечливій повноті. Особисте у Сосюри скрізь і завжди є суспільно значимим (що часом призводить і до невдач -- згадаймо вірш "Дві" 1924 р.). Так само й справи загальнонародні є предметом найщиріших уболівань суб'єкта його лірики. Це також вагомий внесок поета в естетику українського вірша, бо завдяки опредмечуванню індивідуального переживання й загалом його рішучому "оземленню" долається психоемоційна абстрагованість (отже, й декларативність!) ранньомодерністського поетичного дискурсу. Життєва уконкретненість і соціально-психологічна достеменність переживання стане однією з естетичних підвалин усього подальшого саморуху жанру й матиме неабиякі наслідки в майбутньому (до речі, не лише української поезії, а й, скажімо, польської, де ці якості ще глибше вживить практика "скамандритів"). Згадаймо бодай М. Вінграновського: "Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом..." -- любов до жінки, до рідної землі, її історії та культури злито в єдиний віталістичний порив.
У віршах Сосюри, ніби вперше побачені в своєрідній урбаністичній красі, постають картини міста, брукованих вулиць, срібного морського узбережжя; теплим блиском світиться ніч, зволожена "лукавими очима", відчувається широкий і вільний подих того життя, заради якого "в степах гули гармати, і ллялась наша кров, і падали брати...", заради якого звергалися ідоли земні та небесні і з такою необачністю ламався світ традиційних взаємин та уявлень: "О, не даремно, ні, моя старенька мати зняла з своїх дітей дукатики й хрести!.." (1921). У цьому програмному вірші збірки "Поезії" 1921 р. з великою безпосередністю Сосюра заповів своє митецьке кредо: всією творчістю він оспівуватиме безкінечне оновлення життя, що винурюється з магми одвічного перетворення матерії у небачених і захоплюючих формах, у праці й коханні, радості й стражданні зі своїм народом. Так, це оновлення пов'язуватиметься поетом з падінням царату, визвольними змаганнями УНР, потім -- в силу політичної безопірності його натури -- з розбудовою соціалістичного ладу (щоправда, не без сумнівів та сум'яття, зокрема в тяжкий для поета злам 20--30-х років, згадаймо бодай збірку "Серце" або вірш "Нуждарі"). Водночас це оновлення як щаслива властивість природи матиме й значно ширший пантеїстичний смисл, що достоту увиразниться в його пізній, під певним оглядом натурфілософській ліриці.
Буремні події 1918--1919 рр. зродили палкі надії на якесь кардинальне перетворення світу й віддавна вже небачене духовне розкріпачення людини, наділеної почуттями виняткової сили, які до того ж перебувають у згоді із силами природи, фактично є органічним продовженням цих останніх: "Так ніхто не кохав! Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання... В день такий розквітає весна на землі і земля убирається зрання". Це -- не гіпербола, як нудно твердить шкільний підручник, це-- твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини -- цього одухотвореного імпульсу Всесвіту. Навіть обіцяний коханій "золотий Оріон" -- гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, -- зоря, що дарується обраниці, -- романсова традиція), а в головному -- передчуття нової змоги людини, передбачення, в слушності якого міг переконатися і сам поет, стежачи за першими космічними польотами.
Це, зрештою, ключ до розуміння всієї лірики митця, яку без утрат і спрощень не можна розглядати окремо за жанрами громадянської, інтимної та філософської лірики, бо він оновив і зблизив самі ці жанри на грунті синкретичного світосприймання. Невичерпна краса і сила почуттів дозволяють людині, як її бачить поет, бути справжнім творцем своєї долі. 1 тоді, коли вона, рятуючи інших, обирає смерть (балада "Комсомолець", 1927), і коли прозирає майбутнє (вірш "Дніпрельстан", як відомо, написаний до появи самої станції -- 1926 р.), і коли сумує так, що переживання її стають порухом самої природи ("Од дихання мого тихий мак обліта, ніби ім'я печальне: Марія").
Володимиру Сосюрі поталанило -- він дав ту поезію, якої жагуче потребував час: соціально заангажовану, рвійну і водночас ніжну, вразливу, поезію, яка висвітила в людині воєнного комунізму й пролетарської ортодоксії її істинно людську сутність -- доброту, чуйність, природне почуття справедливості й милосердя. І в цьому образі все молоде покоління впізнало себе -- яким було, точніше, яким хотіло, мріяло бути! Також очевидно, що увесь цей комплекс морально-естетичних властивостей сосюринського письма впритул підводить нас до проблеми кордоцентризму як важливого чинника еволюції української художньої свідомості XX ст., що потребує окремого дослідження.
1922 р. в Харкові виходить збірка В. Сосюри "Червона зима". Вона потверджує появу в літературі яскравого таланту, а водночас -- цікаву здатність цього таланту засвоювати й адаптувати власною стихією різноманітні художні форми і засоби. Так, четвертий розділок поеми "1917 рік" -- типово експресіоністичний, а вже наступний -- п'ятий -- аж дихає українською народнопісенною традицією на межі прямої стилізації ("А ми сіли на коні, ворогів рубати -- не по одному із нас заплакала мати", 1921). Окремі твори писано верлібром, а поряд -- зразки нормативного вірша, якими можна, як відзначав іще А. Шамрай, ілюструвати практику імажинізму: "І спогади тремтять, мов смажене насіння, лишають на вустах жадань прозорий ґлей" (1921). Дедалі більше вияскравлюється суто сосюринська колористика жовтогарячих, золотих і блакитних тонів, колористика, що має глибинні етнічні корені й так багато говорить душі, народженій серед пшениць під сонячним небом ("Осінь жовтозора на золотих човнах до заходу пливе...", "Мій брате Вересню, з блакитними очима"). Не цурається Сосюра й перифрази з відомих зразків, зокрема Тичини: "Нових імен і синтезу нового" (поема "В віках").
Разом з тим, настрій в поезії Сосюри -- категорія настільки панівна, що підпорядковує собі й уніфікує навіть далекі одна одній стильові манери. Так само, як романс, має здатність сполучати і перетоплювати в собі класичні й сучасні мовностилістичні форми аж до сленгу. Для Сосюри в ролі такого сленгу виступають не тільки просторічні вирази й звороти ("Ех, їдять його мухи з комарами", "Скоро стане спекулянту жарко" та ін.), а й різні художньо-стильові зразки, що існують на слуху суспільства -- від давньої думи до авангардних новацій.
У не меншому діапазоні ширяє і соціально-філософська думка поета. Прямою даниною космізму як художньої течії 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб'єкт якої прагне охопити єдиним поглядом розбурхану революційними катаклізмами планету. Поема "В віках" (1921) приносить ще більші -- вселенські масштаби виміру подій та образних узагальнень. Досить несподівано (з огляду на попередню лірику) лівацькі ідеї Пролеткульту (до оргбюро якого Сосюра входив у 1921--1922 рр.) прориваються войовничим запереченням "старозавітних" цінностей, предковічної християнської моралі в третьому розділі цього твору. І так само щиро ці архіреволюційні ідеї поет у наступних рядках наповнює гедоністичним пафосом, почуттям приналежності особистості до безсмертної неньки-природи. Сувора дійсність і стоїчне її сприйняття відбиті у присвяченому М. Хвильовому диптихові "Сніг... перед очима за лицями лиця..." (1921). А у вірші "Граційно руку подала і пішла" явно панує стихія революційного романтизму.
Таке коливання ідейно-філософських акцентів свідчить про існування певного спільного їх знаменника, яким у Сосюри є пантеїстичне світовідчуття, цілковита взаємопроникність суспільної історії, природи й людини, їх внутрішня злагодженість, притаманна синкретичному мисленню древніх. Сосюрі дароване відчуття абсолютної єдності з усім, що його оточує, чисто емоційна оцінка дійсності, не регламентована, по суті, жодними філософськими системами, окрім віталістичного захвату і нетрагічного переживання плинного Часу. Все це -- язичницька щирість, "про всяк випадок" збережена історією розвитку людського духу. Навряд чи всерйоз випадає говорити про ясність соціально-політичного мислення поета, брак якої Сосюрі цілком слушно закидали впродовж чи не всього його життя.
У 20-ті роки Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми "Оксана" (1922), "Робітфаківка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сількор", "Хлоня" (всі-- 1924р.). Теперішнього читача важко (та чи й потрібно) переконувати в тому, що вони належать до вершинних художніх зразків, але сучасникам Сосюри ці твори багато чим імпонували. Головним у портретописанні Сосюри (окрім психологічної проникливості, вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку) було виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів, як дозволяють думати збережені строфи, належала й поема "Махно" (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі "стільки випив горя, що й нащадкам стане" 15. Одним із перших проявів інтересу молодої української літератури до рідної давнини, дорогоцінного в умовах ліво-революційних вульгаризацій історії, став віршований роман Сосюри "Тарас Трясило" (1925). І в цьому -- позитивний сенс твору, не вільного від багатьох художніх вад 16 (треба сказати, що більшість спроб Сосюри створити велике епічне полотно обертатиметься черговим торжеством ліризму на розкиданих брилах епічної картини світу з усіма відповідними плюсами й мінусами). Інтерес митця до вітчизняних глибин з часом зростатиме, увиразнюючись не так на тематичному, як на етичному рівні: всією образною системою він утверджуватиме свою спорідненість з Україною, ЇЇ вічним і благотворним духом. У цьому -- високий ментальний смисл сосюринських "золотих зірок", "блакитних озер", "солов'їних гаїв".
1928 р. Сосюра розпочинає писати поему "Мазепа", що також дасть привід для всіляких звинувачень на його адресу. Його постійно ваблять до себе великі поетичні форми. Після поем "Віра" (1923) та яскраво експресіоністичного "Золотого ведмедика" (1923) він створює епопею "Залізниця" (1923-- 1924), що складається з п'яти сюжетно пов'язаних між собою поем. Герой цього твору під враженням від випадкової зустрічі з коханою звертається подумки до минулого і прагне розібратися, що ж було справжнім, головним, а що випадком і помилкою. Ним керує стремління впорядкувати пережите, дати йому якийсь лад, пояснити і прояснити загальним ходом суспільно-історичних подій. Всуціль автобіографічний, він не зрікається жодного грана пережитого і сподіяного, не прагне його забути, а навпаки, -- вигорта все "на світ Божий", за власним розумінням одсіваючи велике од малого, істинне від оманливого. Це і є впорядкуванням, бо тут не лише героїчному вчинкові, а й хибному крокові відводиться своє належне місце в загальній логіці подій. Важко не помітити типово сосюринської алогічності, що якраз і свідчить про синкретичні підвалини світогляду, в постійному намаганні поєднати непоєднуване й художньо узгодити абсолютно суперечливі, як на гуманістичний світогляд першої половини XX ст., начала: воєнне звірство, кров, захват, любов, п'янке упоїння природою, співчуття до жертв цього лихоліття, що водчас подається в героїчному ореолі, тощо.
З крайньою відвертістю автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, сутички з гетьманщиною й петлюрівську одіссею. З небаченою досі правдивістю увиразнюється природність мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні вади твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилює в поезії подих живої дійсності, яким одмічена "Скорбна матір" П. Тичини, проза Г. Косинки і який на довгі роки буде закляпований регламентованою соцреалістичною естетикою.
Як і в інших автобіографічних творах Сосюри, явища й події трактуються в "Залізниці" як природна даність, що не потребує жодної редукції, замовчування або якогось етичного моделювання. Модальність чужа художній думці Сосюри --так б у л о, і цього досить. Саме звідси (за всієї суб'єктивності) -- виняткова емоційна переконливість його письма. Але ця ж сама правдивість зображення реальних подій раз по раз розламує художню цілісність великих полотен Сосюри, розкомпоновує її притаманною життю суперечливістю, призводить до ліричного безладу й незавершеності. Правдивість окремого надзвичайно увиразнює наївну нерозчленованість (себто фактично -- неосмисленість раціональним глуздом) цілого як морально-естетичний принцип поетичного самовираження.
Так, ворожа кров на снігу все ж таки лишається людською кров'ю, на яку чутливий герой не може дивитися байдуже, незворушно; жагучі любощі між боями, як не повертай, лишаються даністю іншого життєвого контексту і вписуються в це смердюче і криваве воєнне тло всупереч глуздові хіба що щасливим здивуванням, сторопілістю. Оце наївне здивування, дитяча розгубленість і захват самим переживанням подій наскрізь пронизують собою поеми Сосюри, будучи єдиною логікою поєднання непоєднуваного і пояснення того, що розумом пояснити неможливо. Нерозчленованість враження -- прерогатива лірики, тому саме у віршах Сосюра сягає бажаної повноти і завершеності у відтворенні дійсності (звісно, не за часопросторовою соціальною географією, а глибиною духовного віддання): "Уже зоря золоторога..." (1922), "Ластівки на сонці..." (1922), "І все, куди не йду..." (1922) та ін. Нерозчленованість -- естетична сутність цього поетичного світу, магія його глумливої щодо раціонального глузду глибини. Так, щирий і простий Сосюра... А за плечима тієї "простоти"-- тисячоліття!
Від 1925 р. Сосюра повністю віддається літературній роботі, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет ім. Артема (де він опинився в дивній ситуації, коли вивчав українську літературу, а сусіди по парті за підручником Плевака -- його власну творчість). У літературному житті 20--30-х років поет займає позірно незалежну, а в плані теоретичних баталій --досить легковажну й вразливу позицію. Його ексцентрична натура відгукується на життєві й художні явища всупереч усяким теоретичним постулатам і програмним настановам (згадаймо епізод із В. Маяковським 1922 р., якого Сосюра був зобов'язаний "розгромити" і якого... привселюдно привітав як великого поета, чим викликав обурення і гнів харківських колег-пролеткультівців 17). За десятиліття він побував у багатьох літературних організаціях (Пролеткульті, "Плузі", "Гарті", ВАПЛІТЕ, ВУСППі, ВУАПі та ін.), керуючись не так ставленням до їх ідейно-естетичних програм, як особистими симпатіями. З другого боку, кожне угруповання радо вітало прихід уславленого поета. Це не заважало Сосюрі бути в самому вирі літературного процесу. Обстоюючи своє розуміння мистецтва, він постійно встрявав у літературні дискусії, то боронячи класику від лівацьких зазіхань Пролеткульту, то соціальну заангажованість поезії від незрозумілих йому і життєво важливих для культури тенденцій неокласиків (що виявилося в адресованому їм вірші 1926 р.). Йому імпонував "широкий сонячний рух української молоді до культури" ("Плуг") і насторожувала "аристократична" замкнутість ваплітян, до речі, як і надмірні амбіції молодняківців 18.
А за цими симпатіями й антипатіями -- життєві й творчі зіткнення, суперечки, які набували дедалі гостріших форм аж до політичних звинувачень під час літературної дискусії 1925-- 1928 рр. І9 Надто щирий, імпульсивний Сосюра часто бував перед ними просто беззахисним, іноді наражався й сам. Так, скажімо, поета вкинув у розпач неп, що засвідчило і його сприймання революції як стихії, дорогої саме своїм перетворювальним поривом, процесуальністю (а не результативністю), дикуватою енергією потрясаючих оновлень. Сум за невтримним наступом на старе й оприкріле, розчарованість у революційній бурі, що, виявляється, може й погамуватися, підлягати якимось прагматичним регуляторам, -- все це вносить дисгармонію і розгубленість у поезію Сосюри. Найповніше ці настрої відбилися в збірці "Місто" (1924). Відгомоном гарячих і нездійсненних мрій оживають в його ліриці екзотичні образи й мотиви -- "далека Іранія" і "замріяна Індія", казковою красою співзвучні сподіваному і втраченому майбутньому. Щоправда, цю похмуру розчарованість поет долає досить швидко, бо вже в датованій цим же роком поемі "Воно" читаємо: "Знає він -- од непу стало лучче, хоч спочатку й никла голова". Але ідеологам літпроцесу було що брати на недобру пам'ять.
Визначальним є те, що в умовах дедалі відвертішої ідеологізації літературного життя з його дедалі агресивнішим "класовим профілем" Сосюрі з великими труднощами й моральними втратами доводиться боронити свій ліризм, поезію глибоких особистих переживань. Він оспівував печальне ім'я Марії, а цього ж 1925 р. у Харківському університеті професор Рожицин, працівник ЦК, розносив у пух і прах прибічників одвічних естетичних цінностей у лекції "Красота -- это контрреволюция"20. Поетові дедалі більше перепадає за "солов'їв" і "троянди", "синій сум очей" і "вечірній сум гітар", хоча це -- лише один бік чуттєвості, особистісності його слова, що мало й інший -- вже наголошений вище вітальний порив цілком акцептованого владою суспільного характеру, відбитий низкою яскравих образів і картин:
Люблю тебе, доба переходова,
за смутний вид, за зломи,
за огні, за рух юрби і за огненне слово,
за владне "так" і непокірне "ні"...
("Сонет", 1927)
Зрештою, навіть його "програмна" громадянська лірика входила в суперечність з ортодоксальною більшовицькою критикою, оскільки красою для Сосюри була і неретушована жорстка правда життя, яким воно було і є, а не тільки ідея красивого життя, "світлого майбутнього":
І пішов я тоді до Петлюри,
бо у мене штанів не було.
Скільки нас отаких біля муру
від червоної кулі лягло 21.
("І пішов я тоді до Петлюри...")
Хай Сосюра не виголошував маніфестів на захист свободи творчості, більше того, визнавав і втілював на письмі принцип соціальної заангажованості літератури (невдовзі цілковито сфальшований теорією і практикою соцреалізму). Але його лірика в своїй кращій частині народжувалася з духовної свободи художника, його образність мала глибоке інтуїтивно-психологічне підґрунтя, народжувалася свавільним екзистенційним захватом і вже тому вихоплювалася з-під влади інших законів -- ідеологічних, -- яким дедалі більше підпорядковувалася література ("Плакав вітер і айстри осінні нахилялись до зляканих трав", "як пахнуть губи снігом талим і сонцем -- кучері твої", -- це та багато іншого -- передовсім поезія).
Сосюра аж ніяк не замикається у світі особистих, побутових потерпань, а лірично, всім серцем сприймає безмежний розтривожений світ. Його соціальне бачення -- гостре, проникливе та й, зрештою, не таке однозначне, яким його представляла офіційна думка впродовж десятиліть. "На рев і регіт індустрії ходою твердою іду", -- писав поет у вірші "Іду" 1926 р. Разом з тим, збентежений ґвалтівними темпами індустріалізації, що насильно відривала людей від землі й новітніми нуждарями жбурляла їх на маргінеси суспільства, він писав і такі твори, як вірш "Нуждарі", тільки нині від и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.