На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Лекции Поняття адмнстративного права та його мсце в систем права України. Спввдношення державного управлння та виконавчої влади. Загальна характеристика правового нституту державної служби. Пдстави притягнення до адмнстративної вдповдальност.

Информация:

Тип работы: Лекции. Предмет: Правоведение. Добавлен: 25.12.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


1
Тема 1. Поняття адміністративного права та його місце в системі права України

1. Соціальне призначення адміністративного права.
2. Предмет адміністративного права
3. Методи правового регулювання адміністративного права
4. Система адміністративного права

1. Соціальне призначення адміністративного права

Адміністративне право як самостійна галузь права у ретроспективному аспекті має дуже давню історію, оскільки бере початок з 18 століття. В усі часи воно пов'язувалось з публічною владою держави, взаємодією її органів з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин.
Подолавши свого часу предметну обмеженість власного джерела - так званого “поліцейського права” (яке обмежувалося дослідженнями питання охорони громадського порядку і безпеки), адміністративне право, поряд з конституційним, являє собою класичний зразок фундаментальної (профілюючої) галузі так званого публічного права. публічного - на відміну від права - приватного. Публічність адміністративного права означає, що воно регулює відносини, що забезпечують загальні, сукупні або, інакше кажучи, публічні інтереси.
Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функціонування публічної влади у державі. В той же час адміністративно-правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права - це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади - сфері виконання законів та інших правових актів держави.
За умов побудови держави на засадах поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, адміністративне право найтісніше поєднане з виконавчої гілкою державної влади (хоч деякою мірою торкається і внутрішньої організації інших гілок).
Сама ж природа виконавчої влади, що зумовлена об'єктивним її призначенням - виконанням законів та інших правових актів, підтверджує принципову єдність процесу реалізації цієї гілки влади зі змістом управлінської діяльності держави. Це дозволяє визначити виконавчу владу і державне управління своєрідними сторонами - умовно кажучи, “статикою” і “динамікою” - єдиного явища, яке, за звичаєм, позначається як управлінська (або адміністративна) сфера діяльності держави.
Отже, публічний характер адміністративного права є невід'ємною характеристикою суспільної цінності цієї галузі права.
Таким чином, адміністративне право, за сферою реалізації -це право, передусім державного управління, власного впливу держави на різноманітні суспільні відносини. Але таке визначення соціальної спрямованості адміністративного права не є повним і точним.
Нині потрібний принципово новий погляд на суспільне призначення адміністративного права. Чому саме так? Бо ще і досі суспільне призначення адміністративного права більшістю громадян країни, а особливо чиновників, оцінюється переважно з двох позицій:
з позиції регулятора суспільних відносин в процесі державного управління;
з позиції регулятора відносин у зв'язку із застосуванням адміністративного примусу, в першу чергу адміністративної відповідальності, стосовно громадян.
Таким чином, адміністративне право, продовжує сприйматися як “управлінське право”, тобто право, яке забезпечує організацію державного впливу на різноманітні суспільні процеси. Тим більше, що тривалий час в нашій країні у механізмі державного управління переважали адміністративно-командні методи, з якими і пов'язувалася роль і значення адміністративного права.
При визначенні нового погляду на суспільне призначення адміністративного права, на думку багатьох вчених-адміністративістів, потрібно виходити з положень ст. 3 Конституції України, згідно з якими: по-перше, “права і свободи людини і громадянина та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави”, по-друге, “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави”, а також встановленні принципу, згідно з яким “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”. Виходячи з цих положень, принципова зміна погляду на суспільне призначення адміністративного права має базуватися на визнанні якісно нової ролі держави у взаємовідносинах з громадянами, а саме: ролі не владарювання над людиною, а ролі служіння людині. Зважаючи на загальну спрямованість демократичних перетворень в Україні, можна стверджувати, що будь-яка абсолютизація владно-управлінського, а тим більше примусово-карального призначення адміністративного права є необґрунтованою і неприйнятною.
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства метою адміністративно-правового забезпечення реалізації прав і свобод громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади є визначення таких основних форм і напрямів діяльності вказаних органів, їхніх посадових осіб, які б забезпечували повсякденний демократичний режим цих відносин на основі непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина. Такий правовий стандарт взаємовідносин органів виконавчої влади і особи враховує статус останньої як суб'єкта управлінських відносин, перед яким виконавча влада кінець кінцем відповідальна за свою діяльність та її “людське вимірювання”.
Обґрунтованість і перспективність такого підходу підтверджується практикою міжнародного співтовариства, що знайшло відображення в ряді положень міжнародно-правових актів. Вони не суперечать принципам і цілям діяльності будь-якої демократичної держави. Саме тому органи виконавчої влади повинні зважати не лише на статус громадянина, закріплений у національному законодавстві, а й на положення відповідних міжнародно-правових актів. Певна річ, їх сприйняття і деталізація у національному законодавстві повинні відбуватись з урахуванням реальних, перш за все матеріальних, можливостей здійснення у повсякденному житті.
Викладене примушує і на теоретичному рівні, і на практиці переглянути традиційне в минулому визнання пріоритетності для виконавської діяльності держави завдань по організації управління суспільними справами.
Виходячи з цього, суспільне призначення адміністративного права в сучасних умовах має визначатись на підставі поєднання завдань: як регулювання управлінської діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, так і, переважною мірою, запровадження і регламентації дійсно демократичних взаємовідносин між цими органами і громадянами. А саме відносин такого типу, за яким кожній людині було б забезпечено (гарантовано) реальне додержання і охорона в сфері виконавчої влади належних їй прав і свобод, а також ефективний захист цих прав і свобод у випадках їх порушення. Варто додати, що в межах другого напрямку роль адміністративного права пов'язана також зі створенням і функціонуванням адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод людини.
Практичне втілення в життя зазначеного нового погляду на суспільне призначення адміністративного права сприятиме істотному посиленню його ролі у формуванні громадянського суспільства і демократичної правової держави. При цьому утвердження нового соціального призначення адміністративного права має відбуватися шляхом запровадження у сфері виконавчої влади:
незалежності здійснення функцій і повноважень виконавчої влади у межах, визначених Конституцією і законами України;
пріоритетності законодавчої регламентації повноважень, організації та порядку діяльності органів виконавчої влади;
публічності і відкритості контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їхніх посадових осіб, насамперед, з позицій дотримання поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами та іншими суб'єктами, права яких було порушено, та обов'язкового відшкодування заподіяної цим суб'єктам шкоди;
ефективного процесуального механізму оскарження громадянами та іншими суб'єктами порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом.
Адміністративне право за своїм соціальним призначенням має визначатись не як “право державного управління”, а як “право забезпечення і захисту прав людини”. Ось у чому полягає трансформація сутності адміністративного права на сучасному етапі.
2. Предмет адміністративного права

Предмет правового регулювання будь-якої галузі права становлять суспільні відносини, які нею регулюються. Тобто це те, що регулюється нормами цієї галузі права.
У вітчизняному правознавстві традиційно вважалося, що адміністративне право є самостійною галуззю права, за допомогою якої держава регулює однорідні суспільні відносини в сфері державного управління, яке організує, спрямовує у визначене законодавством русло суспільні процеси.
Демократичні перетворення в Україні викликають об'єктивну необхідність певного переосмислення предмету даної галузі права. Об'єктивними передумовами вироблення нового підходу до предмету адміністративного права є запровадження місцевого самоврядування, перехід економіки України до ринкових відносин, забезпечення пріоритету прав і свобод громадян.
Адміністративне право як галузь публічного права покликане, насамперед, регулювати управлінські відносини в сфері реалізації публічної влади. Отже, потрібно визначитися із видами управлінських відносин, які пов'язані з реалізацією публічної влади.
Як тільки, що було сказано адміністративне право традиційно пов'язувалося із суспільними відносинами у процесі державного управління.
За Конституцією СРСР існували чотири основні види державної діяльності:
діяльність представницьких органів державної влади(рад народних депутатів усіх рівнів);
державне управління;
правосуддя;
прокурорський нагляд.
Отже, управління з боку публічної влади було тільки державним.
Із поділом державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та запровадженням в Україні місцевого самоврядування управління здійснюється як державними органами виконавчої влади, так і органами місцевого самоврядування. Причому як державному управлінню, так і управлінню з боку органів місцевого самоврядування притаманні такі ознаки, як публічність, організаційна спрямованість, визначеність в законі меж діяльності.
Обидва види управління різняться лише за суб'єктами та характером джерел їх регулювання. В той же час вони торкаються інтересів громадян, направлені на забезпечення реалізації та захист їхніх прав і свобод, створення умов для виконання ними своїх обов'язків.
Викладене дає підстави розширивши сферу суспільних відносин, що підлягають регулюванню адміністративним правом. А саме - адміністративне право України покликане регулювати відносини у зв'язку з реалізацією не лише державної, а в цілому публічної влади, складовими якої є: 1) державна влада і 2) місцеве самоврядування.
Перехід економіки України до ринкових умов господарювання відповідним чином вплинув на зміст державного управління у цій сфері. Якщо для захисту прав і свобод громадян, охорони громадського порядку та з деяких напрямків адміністративно-політичної діяльності державно-управлінський вплив посилюється, то в сфері економіки в біль мірі потребується дерегуляція економічних процесів з боку держави і використання відповідних важелів саморегуляції.
Державно-управлінська діяльність має перетворюватися із адміністративно-владної щодо громадян в діяльність, що забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах із державою і зорієнтована на надання громадянам управлінських послуг. У зв'язку з цим необхідно зміцнити адміністративно-правовий захист прав і свобод громадян, запровадити адміністративну юстицію в Україні. Суспільні відносини, що тут виникають, також є частиною предмету адміністративного права.
Традиційно важливою частиною цієї галузі права є інститут адміністративної відповідальності. Застосування адміністративної відповідальності - це засіб державного примусу, який використовується для боротьби з неправомірними діяннями юридичних і фізичних осіб.
Підсумовуючи викладене, слід зробити висновок про те, що предмет адміністративного права складають такі групи однорідних суспільних відносин:
а) відносини державного управління в сфері економіки, соціально-культурної та адміністративно-політичної діяльності;
б) управлінські відносини в системі та в структурі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (включаючи відносини державної та муніципальної служби);
в) управлінські відносини, що складаються в процесі внутрішньої організації та діяльності апарату інших державних органів (апарату прокуратури, апарату судів, Секретаріату ВРУ, Адміністрації Президента України тощо), а також в адміністрації державних підприємств, установ, організацій;
г) управлінські відносини, пов'язані із реалізацією функцій і повноважень виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування, громадським організаціям та іншим недержавним інституціям;
д) відносини у зв'язку із забезпеченням органами виконавчої влади та місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод громадян, а також наданням їм різноманітних управлінських послуг;
е) відносини у зв'язку з організацією та діяльністю адміністративних судів (тобто в сфері адміністративної юстиції);
є) відносини у зв'язку із застосуванням заходів адміністративної відповідальності фізичних і юридичних осіб.
Таким чином, з огляду на зміст предмету адміністративного права можна дати його визначення.
Однак адміністративне право можна розглядати в декількох значеннях: як галузь права, як галузь національного законодавства, як галузь юридичної науки та як навчальну дисципліну.
Адміністративне право (галузь права) - - це сукупність юридичних норм та правових інститутів, призначених для регулювання суспільних відносини у зв'язку з реалізацією:
1) виконавчої влади у сфері функціонування держави та місцевого самоврядування;
2) делегованих державою функцій і повноважень виконавчої влади;
3) внутрішньоорганізаційної діяльності всередині інших державних органів, органів місцевого самоврядування, адміністрації державних підприємств, установ і організацій, які спрямовані на забезпечення належної реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина.
3. Методи правового регулювання адміністративного права

Метод характеризує вольовий бік регулятивних властивостей галузі.
Адміністративне право, як самостійну галузь права, характеризує, поряд з предметом, відповідний метод регулювання. Метод адміністративно-правового регулювання суспільних відносин разом із предметом регулювання дає найбільш чітку характеристику цієї галузі права, яка допомагає відокремити її від інших фундаментальних галузей права (цивільного, кримінального та інших).
Адміністративно-правовий метод регулювання у своєму змісті охоплює сукупність правових засобів (способів, прийомів, методів), що застосовуються державою для забезпечення регулюючої дії впливу норм адміністративного права.
В цілому ж в адміністративному праві використовуються як загальні методи правового регулювання, так і спеціальні, притаманні лише цій галузі права.
Загальні методи правового регулювання реалізуються шляхом:
1) використання приписів (встановлення обов'язків);
2) встановлення заборон;
3) надання дозволів.
Відповідний управлінський та правоохоронний вплив норм досягається також завдяки застосуванню заходів адміністративного примусу до правопорушників.
У своєму широкому і різноманітному поєднанні вони і складають зміст адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.
Суть методів адміністративно-правового регулювання управлінських відносин полягає у:
встановленні визначеного порядку дій - розпорядження до дії у визначених умовах і належним чином, передбаченим відповідною адміністративно-правовою нормою;
забороні визначених дій під страхом застосування відповідних юридичних засобів впливу;
наданні можливості вибору одного з передбачених адміністративно-правовою нормою варіантів належного поводження;
наданні можливості чинити або не чинити дії, передбачені адміністративно-правовою нормою в умовах, визначених даною нормою.
Необхідність змін у використанні загальних методів регулювання в галузі адміністративного права обумовлюється тим, що в минулі роки у нашому суспільстві, де панувала командно-адміністративна система, перевага надавалась методам заборони та приписів. Набагато рідше застосовувався метод дозволів.
В адміністративному праві демократичного суспільства підвищується увага до гарантій реалізації прав і свобод людини. В адміністративно-правовому регулюванні цієї сфери суспільних відносин перевага має надаватися методу правових дозволів. Саме використовуючи правові дозволи, громадяни мають змогу найповніше користуватися наданими їм правами і свободами, ефективніше захищати їх у випадках порушення.
В той же час в регулюванні управлінських відносин між органами виконавчої влади, а також місцевого самоврядування та у внутрішній організації цих органів має зберегтися значення методу встановлення субординації (для організації управлінського процесу, визначення компетенції суб'єктів адміністративно-правових відносин тощо), який залишається одним із провідних методів адміністративно-правового регулювання. З використанням цього методу у відносинах між керованим об'єктом і керуючим суб'єктом закріплюється стан підпорядкованості, що і означає субординацію між ними. Без застосування цього методу у регулюванні управлінських відносин неможливо налагодити чітку і життєво здатну систему управління. У регулюванні цієї системи має застосовуватися принцип правового регулювання, згідно з яким державним органам, органам місцевого самоврядування та їхнім посадовим особам “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”.
При цьому метод субординації має доповнюватися використанням методів координації та реординації.
Метод встановлення координації полягає в закріпленні можливостей узгодження управлінських дій між кількома органами одного структурного рівня для досягнення загальної мети, тоді як метод встановлення реординації полягає в наданні керованому об'єкту прав вимагати від керуючого суб'єкту створення необхідних для діяльності першого умов (матеріальних, організаційних і та ін.).
Отже, якщо в адміністративно-правовому регулюванні відносин між самими органами виконавчої влади превалює принцип “дозволено лише те, що прямо передбачено законом”, то у відносинах між органами виконавчої влади та громадянами має бути найповніше врахований загально дозволений принцип “дозволено все, що прямо не заборонено законом”. Це цілком відповідає призначенню держави забезпечувати права і свободи людини.
У сфері адміністративно-правового регулювання досить широко застосовуються спеціальні адміністративно-правові режими - сукупність спеціальних правил, установлених адміністративно-правовими нормами з метою регулювання відповідних суспільних відносин в окремих управлінських сферах, в межах певних територій, щодо окремих категорій громадян чи інших суб'єктів управлінських стосунків, щодо певних видів діяльності тощо. До таких, зокрема, можна віднести паспортний, прикордонний та митний режими, режим державної або військової таємниці, режим заповідних зон, режим зон стихійного лиха, режим зони відчуження (наприклад, ЧАЕС), режим особливого, надзвичайного або військового стану, режим перебування на території України іноземних громадян, режим дозвільної системи та ін.
Демократизація українського суспільства дозволяє здійснювати перехід від жорстких адміністративно-командних основ, перш за все в економічній сфері, до більш гнучких способів регулювання суспільних відносин.
На процес оновлення методу адміністративного права впливають і зміни, що відбуваються в сучасних умовах у змісті державного управління, зокрема у зв'язку з більш широким використанням нових методів управлінського впливу. На противагу переважаючому застосуванню в минулому владно-розпорядчих (так званих “адміністративних” методів тепер все частіше використовуються методи дозволів, реєстрації, стимулювання інвестицій та інші. Примус у діяльності органів виконавчої влади втрачає пріоритетну роль, хоч і має залишатися основним засобом реагування держави на порушення адміністративно-процесуальних норм.
4. Система адміністративного права

Адміністративне право, займаючи чітко визначене місце в національній системі права, разом з тим має свою внутрішню структуру або систему.
Традиційно, тобто як прийнято при побудові багатьох галузей права адміністративне право поділяється на дві частини: загальну і особливу. Поділ на ці частини обумовлений наявністю величезної кількості різноманітних відносин і які мають різний об'єм адміністративно-правового регулювання.
Загальна та особлива частини адміністративного права є взаємопов'язаними та взаємообумовленими частинами одного цілого.
Крім того адміністративне право можна структурувати і за наступними елементами: підгалузі, адміністративно-правові інститути та норми.
Тема № 2. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин

1. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин
2. Адміністративно-правові норми.
3. Реалізація норм адміністративного права.
4. Джерела адміністративного права
5. Систематизація норм адміністративного права.
6. Адміністративно-правові відносини.
7. Види адміністративно-правових відносин.
1. Механізм адміністративно-правового регулювання суспільних відносин

Право - засіб (інструмент) для вирішення практично значимих завдань суспільства, для задоволення інтересів людей.
Які ж правові засоби вам відомі? Правові засоби - це ті всі юридичні інструменти, за допомогою яких задовольняються інтереси суб'єктів права, забезпечується досягнення поставленої мети (норми права, правозастосовчі акти, договори, юридичні факти, суб'єктивні права, юридичні обов'язки, заборони, дозволи, пільги, заохочення, стягнення).
Всі юридичні засоби приймають участь у правовому впливі.
Правовий вплив - взятий у єдності та різноманітності весь процес впливу права на суспільні відносини, свідомість, поведінку людей, або сукупність правових явищ, що діють у суспільстві і здійснюють той чи інший вплив на свідомість та поведінку суб'єктів.
Правовий плив це результат впливу на суспільні відносини правосвідомості, правової культури, механізму правового регулювання, правових принципів, процесу правотворчості.
Механізм правового регулювання визначають як здійснюваний усією системою правових засобі вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування.
Поняття механізм правового регулювання вужчий від поняття правовий вплив.
Механізм адміністративно-правового регулювання - це механізм імперативно-нормативного упорядкування організації і діяльності суб'єктів та об'єктів управління та формування стійкого правового порядку їх функціонування.
Тобто механізм АПР відображає процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин. При цьому механізм АПР являє собою довго триваючий процес, який розпадається на стадії, на кожній з яких працюють особливі юридичні засоби, які в сукупності і складають механізм АПР.
АПР включає наступні стадії:
видання адмін-правової норми та її загальний вплив (регламентація управлінських відносин);
виникнення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків;
реалізація суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, втілення їх у конкретній, фактичній поведінці учасників управлінських відносин;
застосування права.
Для реалізації адмін-правової норм у фактичній поведінці суб'єктів потрібне видання актів застосування права. Ця факультативна стадія АПР, може здійснюватись між 1 та 2 або 2 та 3 стадіями.
У відповідності з перерахованими стадіями АПР виокремлюють 4 основні елементи механізму АПР:
адміністративно-правові норми;
адміністративно-правові відносини;
акти реалізації прав та обов'язків;
акти застосування права.
Адмін-правовові норми являють собою початкову юридичну базу для АПР, так як в ніх закладена модель необхідної поведінки, що сформульована в їх диспозиції. Від виду норми (заборонна, уповноважуюча, рекомендаційна, зобов'язуюча) залежить поведінка суб'єкта права.
Правовідносини є головним засобом, які дозволяють визначити, хто і як буде виконувати вимоги адм-правовової норми. В них загальна модель поведінки конкретизується стосовно суб'єктів, фіксуються їх суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Акти реалізації прав і обов'язків - це фактична поведінка суб'єктів. Тут дія механізму АПР закінчується, так як забезпечується та фактична, реальна поведінка суб'єктів, той результат, на який була спрямована воля законодавця.
Акти застосування права являють собою владні приписи уповноважених органів чи їх посадових осіб, які забезпечують виникнення правовідносин, впроваджують вимоги адм-правової норми в життя, гарантують здійснення прав та обов'язків.
Мета АПР - упорядкувати певним чином суспільні відносини, сприяти їх розвитку, так як безпосереднім результатом правового регулювання є правомірна поведінка громадян.
Процес реалізації права здійснюється певними адмін-правовими методами. Ми розглядали вже методи АП. За своїм змістом та сутністю поняття метод АП та методи АПР співпадають.
Характеризуючи АПР, ми повинні загадати про способи правового регулювання, які залежать від особливостей адм-правових норм: заборона, дозвіл, зобов'язання, рекомендація.
Тип АПР являє собою загальну спрямованість впливу на суспільні відносини, яка залежить від того, що є основою регулювання - дозвіл чи заборона. Основою загальнодозвільного типу АПР є загальний дозвіл і використовується принцип “дозволено все, крім…”, а значить, суб'єкти мають право вчиняти будь-які дії, що не потрапили в коло заборонених. Основою дозвільного типу є загальна заборона, він будується за принципом “заборонено все, крім…”, а значить, суб'єкти можуть вчиняти тільки ті дії, які дозволені нормами права, причому у більшості випадків ще й потрібно мати компетентне рішення державного органу.
2. Адміністративно-правові норми

Обов'язковим елементом механізму АПР виступають адм-правові норми.
Нормам АП притаманні всі основні якості норм, що складають систему права України. Разом з тим адм-правові норми, безперечно несуть на собі відбиток суспільних відносин, які складають предмет АП, а також особливостей їх регулювання.
Адміністративно-правова норма - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою в особі її компетентних органів, метою якого є регулювання суспільних відносини в сфері державного управління, а також відносини управлінського характеру, що виникають, змінюються і припиняються у процесі здійснення державної діяльності.
Норми АП визначають межі належної поведінки учасників управлінських відносин, їх правовий статус, обсяг повноважень, прав та обов'язків сторін управлінських відносин, тобто створюють відповідний правовий режим, насамперед, у сфері виконавчої влади. Основним призначенням адміністративно-правових норм є організація і регулювання управлінських відносин, забезпечення належних умов для реалізації учасниками таких відносин своїх прав та виконання покладених на них обов'язків у такій важливій сфері суспільного життя, якою є сфера публічного управління. За допомогою норм АП фактичні суспільні відносини у цій сфері перетворюються в адміністративно-правові. Це характеризує значимість активної соціальної ролі, властивої даним нормам.
По своєму змісту та способу впливу більшості адміністративно-правових норм властивий імперативний (владний) характер.
Норми АП:
визначають межі необхідної, можливої, допустимої поведінки людей;
встановлюють правовий статус, повноваження і компетенцію органів виконавчої влади;
регламентують порядок утворення органів виконавчої влади
регламентують форми і методи здійснення виконавчої влади;
визначають порядок взаємовідносин між суб'єктами управління;
регулюють діяльність органів виконавчої влади;
визначають правове положення громадян, місцевих органів самоврядування, суспільних об'єднань і інших недержавних формувань у сфері управління;
регулюють взаємовідносини органів виконавчої влади з іншими державними органами, суспільними об'єднаннями, підприємствами і громадянами;
встановлюють засоби забезпечення законності в державному управлінні;
регулюють управлінські відношення в соціально-політичній, соціально-культурній і економічній сферах.
Особливості адмін-правових норм:
- метою адмін-правових норм є забезпечення організації й упорядкування функціонування як всієї системи виконавчої влади так і окремих її елементів, їх раціональної взаємодії;
- метод впливу, що використовується А-ПН є імперативним, вольовим, державно-владним;
- за допомогою админ-правовых норм забезпечується урегульованість суспільних відносин, що входять в предмет регулювання інших галузей права (митне, фінансове, земельне та ін.);
- адмін-правові норми, на відміну від норм інших галузей права більш динамичні, можуть часто змінюватися в залежності від змін у суспільних відносинах;
- адмін-правові норми часто встановлюються не законодавчим органом, а суб'єктами системи виконавчої влади в процесі державно-управлінської діяльності;
- адм-правові норми, на відміну від норм багатьох галузей праа , мають власні юридичні засасоби примусу до їх виконання. Мова йде про адміністративну та дисциплінарну відповідальність, яка наступає, як правило у позасудовому порядку.
Що ж стосується структури адм-правової норми (внутрішньої будови взаємопов'язаних між собою частин (складових елементів), то вона традиційна: гіпотеза, диспозиція. санкція.
Гіпотеза - вказує на умови реалізації адміністративно-правової норми, у т. ч. на юридичні факти, при наявності яких можна чи потрібно діяти відповідним чином. Вона може бути відносно визначеною, абсолютно визначеною або не вказуватись взагалі. У деяких випадках вона викладена у вигляді юридичних фактів (напр., досягнення визначеного віку, вчинення адміністративного правопорушення і т.п.);
Диспозиція - центральна частина норми, визначає правило поведінки, конкретну дію, яка приписується, дозволяється, рекомендується чи забороняється даною нормою. Нерідко вона визначає зміст прав, обов'язків або повноважень окремих суб'єктів. Як правило, диспозиція адміністративно-правової норми виражається в абстрактній формі.
Санкція - негативні правові наслідки недотримання, неналежного виконання або порушення передбаченого правила поведінки (як правило, це заходи адміністративного або дисциплінарного стягнення). Для адм-правових санкцій властиво різноманіття: дисциплінарні, адм-матеріальні, адм-процесуальні та власне адм санкції. У свою чергу кожна з цих санкцій охоплює конкретні санкції, наприклад, адмін санкції містять у собі: сім видів стягнення, десятки запобіжних заходів і т.д. Свнкції бувають абсолютно-визначені (наприклад, більшість дисциплінарних санкцій - догана, звільнення від посади і т.д.) і відносно-визначені (міри адмін стягнення - виправні роботи, штраф і т.д.).
Слід мати на увазі, що адм-правові норми досить різноманітні. Їх можна класифікувати на різні види в залежності від критерю.
1. Залежно від змісту на:
матеріальні - визначають зміст і обсяг прав та обов'язків учасників управлінських відносин (тобто визначають їх адм-правовий статус), містять в статичній формі інші правила та приписи щодо різних правових ситуацій - (наприклад, норми ст. 10,11 ЗУ “Про міліцію” визначають права та обов'язки міліції).
процесуальні - визначають порядок, форми та методи практичної реалізації приписів, установлених матеріальними нормами (це більшість норм, які регулюють порядок вирішення адміністративних справ, у т. ч. справ про ПМП, а також застосування заходів адміністративного примусу).
процедурні - визначають процедуру виконання певних дій (напр, процедуру адм затримання, особистого огляду або вилучення речей чи документів).
2. Залежно від способу впливу на поведінку на:
зобов'язуючі - містять юридично-владний припис щодо обов'язкового вчинення відповідних дій, передбачених нормою. Вказівки, що містяться в таких нормах, можуть бути виражені як обов'язкове розпорядження;
заборонні - містять юридично-владні приписи щодо заборони вчинення тих чи інших дій, передбачених нормою. Заборони можуть носити загальний або спеціальний характер. Прикладом заборони загального характеру є заборона дій (бездіяльностей), що підпадають під ознаки адміністративного правопорушення. Заборона застосування спеціальних засобів і вогнепальної зброї міліцією стосовно жінок і неповнолітніх - приклад спеціальної заборони;
дозвільні - надають право діяти на власний розсуд у межах юридично-владного припису.
близькі за характером припису до них уповноважуючі - такі, що уповноважують окремих суб'єктів діяти тим чи іншим чином.
заохочуючи (стимулюючі) - норми, що забезпечують за допомогою відповідних засобів матеріального або морального впливу належну поведінку учасників управлінських відносин (напр, установлення податкових пільг, встановлення режиму найбільшого сприяння).
рекомендаційні - містять рекомендації (поради) відносно доцільності окремих дій у тих чи інших ситуаціях чи при певних умовах Рекомендаційні норми чаші усього використовуються у взаємовідносинах суб'єктів виконавчої влади і недержавних формувань. Проте рекомендації іноді містяться в нормативних актах, адресованих нижчестоящим суб'єктам виконавчої влади.
3. Залежно від функціонального призначення на:
регулятивні - призначені для позитивно творчого регулювання управлінських відносин
правоохоронні - призначені для забезпечення охорони урегульованих управлінських відносин.
3. Реалізація адміністративно-правових норм

Реалізація норм АП - процес практичного перетворення в життя суб'єктами адміністративного права приписів, передбачених адміністративно-правовою нормою.
В цьому процесі приймають участь всі сторони управлінських відносин, але, по-різному, тобто у відповідності до свого адм-правового статусу.
Відомі 4 форми реалізації адміністративно-правових норм: виконання; застосування; дотримання; використання.
Виконання - точне дотримання учасниками урегульованих управлінських відносин тих юридичних розпоряджень, заборон, обов'язків або дозволів, що містяться у нормах. Зміст цієї форми в активних правомірних діях суб'єктів права по виконанню приписів, що містяться в цих нормах.
Дотримання - як самостійний засіб реалізації адмін-правових норм, пов'язаний із реакцією учасників управлінських відносин на заборони, за суттю є пасивною поведінкою суб'єкта, яка не допускає порушення заборони.
Використання як форма реалізації полягає в добровільному здійсненні суб'єктами права правомірних дій, які пов'язані з здійсненням суб'єктами прав у сфері управління. На відміну від дотримання і виконання при використанні суб'єкт самий вирішує, скористатися наданим адм-правовою нормою правом або утриматися. Це активні правомірні дії суб'єктів.
Застосування практично виражається у виданні повноважним органом індивідуальних юридичних актів з конкретних справа або питань, що виникають у зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядчої діяльності. Отже, вимога норми реалізується шляхом рішення конкретної справи. Застосування засновано на вимогах матеріальних або процесуальних норм. Акти застосування видаються стосовно конкретних адмін справ (наприклад, наказ про призначення на посаду, реєстрація юридичної особи).
Норми АП здебільшого реалізуються шляхом виконання та застосування. Доречно вказати, що застосування цих норм є прерогативою органів державної влади (їх посадових осіб), воно носить державно-владний, правовий характер і здійснюється здебільшого у формі видання індивідуальних актів (певних приписів).
Основними вимогами правильності застосування норм АП є: законність, обґрунтованість та доцільність.
4. Джерела адміністративного права

Адм-правові норм повинні бути оформлені у такому вигляді, щоб учасники суспільних відносин, яким вони адресовані. Мали змогу з ними ознайомитись. Норми АП містяться в актах, що видаються ОДВ, ОМС, керівниками підприємств, установ організацій. Адм-правові норми можуть міститись в актах інших галузей права, вони є у міжнародних актах та чинних актах колишнього СРСР.
Норми включаються в дані акти у вигляді статей, пунктів, параграфів, при цьому вони як би матеріалізуються і отримують своє зовнішнє відображення.
Джерела АП - це конкретні форми зовнішнього вираження його норм, через які ці норми проявляють свій владно-регулюючий вплив на управлінські відносини.
Головною особливістю АП є розмаїтість та значна чисельність його джерел, яка обумовлюється широтою предмета цієї галузі, потребами вирішення комплексних завдань по забезпеченню ефективного, цілісного регулювання управлінських відносин.
Особливістю сучасної системи джерел АП полягає в підвищенні ролі закону в регулюванні всіх суспільних відносин, у тому числі й управлінських, оскільки виключно законами визначаються права, свободи та обов'язки людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, організація і діяльність ОДВ, основи державної служби, діяння які є адміністративними правопорушеннями, та -відповідальність за них тощо.
Систему джерел АП України становлять:
- Конституція України (Основний Закон), прийнята 28 червня 1996р.
- Закони України;
- Кодекси - зводи законів (наприклад. КпАП; МК України та ін.);
- Постанови ВРУ нормативного характеру (наприклад, “Про проголошення незалежності України” від 24 серпня 1991 р. та ін.);
- Укази Президента України нормативного значення (наприклад, “Концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки” та ін.);
- Постанови та нормативні розпорядження КМ України;
- нормативні акти ЦОВВ (це різні відомчі інструкції, статути, правила, вказівки, накази тощо (наприклад, “Статут патрульно-постової служби міліції”);
- нормативні акти МОВВ та ОМС (у т. ч. загальнообов'язкові рішення місцевих рад та їх виконкомів, нормативні розпорядження голів місцевих держадміністрацій тощо).
До джерел адміністративного права слід також віднести і окремі нормативно-правові акти колишніх Союзу РСР та УРСР, що не скасовані і не оновлені в установленому порядку.
Міжнародні акти, які ратифіковані Україною, які містять адм-правові норми (“Угода про безвізове пересування громадян держав СНД по території його учасників” (м. Бішкек 9.10.92 р.).
Слід пам'ятати, що до джерел АП належать також Конституція АРК, відповідні нормативно-правові акти ВР АРК, Ради Міністрів АРК.
Крім того з'явилось нове джерело АП - адміністративні договори - угоди між державними органами з приводу форм, способів і шляхів спільної реалізації їх владних повноважень або координації зусиль для досягнення будь-яких спільних результатів управлінської діяльності.
5. Систематизація адміністративно-правових норм

Одним з засобів удосконалення механізму АПР є систематизація адм законодавства.
Систематизація адміністративно-правових норм здійснюється передусім завдяки:
- інкорпорації - тобто упорядкування адміністративно-правових норм, насамперед щодо найважливіших правових інститутів, шляхом об'єднання і розміщення відповідного нормативного матеріалу в різних збірниках та зібраннях у певному систематизованому порядку (у т. ч. в хронологічному, предметному, галузевому, алфавітному та ін. порядку);
- кодифікації - видання великих звідних кодифікаційних актів та кодексів з цієї галузі українського права.
Інкорпорація розглядається як підготовча стадія до проведення кодифікації адм законодавства.
Кодифікація адміністративного законодавства є сьогодні одним із стратегічних напрямів його розвитку та вдосконалення. Вважається доцільним здійснити її за окремими підгалузями та правовими інститутами, а також поетапно, залежно від ступеня суспільних потреб, що в майбутньому може стати основою для Адміністративного кодексу України. (К про адміністративні проступки, Адм-процесуальний К., Адм-процедурний К. (К. загальних адм процедур), К. правил поведінки державних службовців, К. державної служби).
6. Адміністративно-правові відносини

Адм-правові відносини є одним з найважливіших елементів механізму АПР. Виступаючи різновидом правовідносин, що складаються у різних сферах суспільного життя, вони відображають сі основні ознаки будь-яких правовідносин.
Однак вони мають ряд особливостей, які і відмежовують їх від інших видів правовідносин.
- відносини, що складаються переважно у сфері публічного управління в процесі здійснення завдань і функцій державної влади;
- це “владовідносини”, тобто відносини “влади - підпорядкування” (влади -- підлеглості), для них у більшості випадків властива юридична нерівноправність сторін, а саме: одна із сторін наділена більшим комплексом владних повноважень відносно іншої, через що ці відносини часто визначаються ще як вертикальні;
- однією із обов'язкових сторін (учасників) адміністративно-правового відношення, як правило, має бути особливий суб'єкт - носій державно-владних управлінських повноважень; причому для органу виконавчої влади участь в адміністративно-правовому від ношенні в межах його компетенції є не тільки можливістю, його правом, але й прямим обов'язком;
- об'єктом адм-правовідносин є воля, свідомість та опосередкована ними поведінка (діяння) керованих об'єктів у сфері реалізації публічної влади;
- вони виступають юридичною формою управлінських відносин, тобто, будучи юридичне упорядкованими нормами адміністративного права, набувають правового характеру;
- за своєю сутністю є організаційними, це пов'язано з практичною реалізацією функцій виконавчої влади, які за своїм призначенням спрямовані перш за все на організацію процесу правовиконання. Адм-правовідносини несуть на собі подвійне організаційне навантаження: самоорганізації (організація роботи всередині державного органу) та організація що реалізується в адм-правовідносинах з іншими суб'єктами публічного управління;
- можуть виникати з ініціативи будь-якої із сторін правовідношення, з ініціативи третьої особи, а інколи і всупереч волі однієї із сторін: згоди другої сторони на виникнення адміністративно-правового відношення не вимагається (наприклад, адміністративно-деліктні відносини);
- при порушенні (невиконанні) тих чи інших вимог адміністративно-правових норм суб'єкти адміністративно-правових відносин несуть відповідальність не один перед одним (що характерно для цивільно-правових відносин), а перед державою;
- спірні питання, що виникають із адм-правоввідносин, вирішуються здебільшого в адміністративному (позасудовому) порядку, тобто шляхом безпосереднього юридично-владного одностороннього розпорядження повноважного суб'єкта управління. Проте в останній час значно розширюється судовий порядок вирішення багатьох адм-правових спорів.
Адмін-правові відносини - суспільні відносини, регульовані нормами адміністративного права, що складаються в сфері публічного управління.
Структура адміністративно-правових відносин
юридична основа;
юридичні факти;
суб'єкти (сторони);
об'єкт правовідносин;
зміст правовідносин.
Юридичною основою адм-правових відносин виступають адм-правові норми - як матеріальні, так і процесуальні. Ці норми опосередковують зміст адм-правових відносин, визначають права, обов'язки, а також поведінку учасників таких відносин, впливають на їх характер і мету.
Юридичні факти -- це певні дії та події, які виступають фактичною підставою для виникнення, зміни та припинення адміністративно-правових відносин.
Дії - це результат активного волевиявлення людей. Дії бувають правомірними та неправомірними.
Правомірні дії - у формі юридичних вчинків - це такі юридичні факти, що відповідають вимогам адміністративно-правових норм.
Неправомірні дії - передусім правопорушення - не відповідають вимогам адміністративно-правових норм, порушують їх. Слід зважати, що юридичним фактом, який спонукає виникненню адм-правових відносин, може бути і протиправна бездіяльність. Правовідносини, викликані протиправними вчинками, називають деліктними.
Події- це явища, незалежні від волі людей, які мають юридичне значення (наприклад, стихійне лихо, народження або смерть людини, досягнення певного віку тощо).
Суб'єкти адміністративно-правових відносин - це конкретні їх учасники (сторони цих відносин) - юридичні та фізичні особи, наділені правами та обов'язками у сфері управлінської діяльності, передбаченими та забезпеченими адміністративно-правовими нормами.
Необхідною передумовою для вступу цих суб'єктів в адміністративно-правові відносини є наявність у них адміністративної правосуб'єктності.
Об'єктом адміністративно-правових відносин є те, відносно чого вони виникають, розвиваються і припиняються. Передусім, це поведінка суб'єктів відносин (їх дії чи бездіяльность), юридичні наслідки їх поведінки, певні правові інтереси, у т. ч. майнового чи немайнового характеру та ін.
Зміст адм-правовідносин зумовлює сукупність прав та обов'язків учасників цих відносин, їх правові інтереси, характер їхніх взаємостосунків та мету відносин та ін. Такий зміст насамперед визначає опосередкована адміністративно-правовими нормами поведінка учасників управлінських стосунків, яка узгоджується з мотивами та інтересами сторін, з характером їхніх взаємних відносин, що узагальнюються правовим статусом відносно об'єкта того чи іншого правовідношення.
Слід вказати на можливість врахування і такого додаткового елементу, як предмет правовідносин, якими можуть бути окремі речі, предмети, майно тощо.
7. Види адміністративно-правових норм

Враховуючи різноманітність сфери публічного управління, можна зробити висновок, що адм-правовідносини, що складаються в його межах різні за характером, змісту та спрямованості. Звідси можливість їх видової класифікації за певними критеріями, що напрацьовані наукою АП.
1. щодо цільового призначення:
- на відносини позитивно-регулюючого (творчого) характеру;
- правоохоронні (зокрема, деліктні відносини, пов'язані з правопорушеннями).
2. залежно від управлінського характеру:
- основні - які безпосерньо виражають основну форму управлінського впливу (суб'єкт - об'єкт), тобто “владовідносини”;
- неосновні - складаються поза рамками управлінського впливу, але органічно пов'язані з його існуванням (суб'єкт - суб'єкт).
3. в залежності від конкретних цілей виникнення суспільних відносин:
- внутрішні - відносини, пов'язані з формуванням управлінських структур, визначенням основ взаємодії між ними і їхніми підрозділами, із розподілом прав і обов'язків, відповідальності між посадовими особами органу управління. Сторони в цих відносинах - супідрядні державні органи, структурні підрозділи, посадові особи;
- зовнішні - відносини, пов'язані з безпосереднім впливом на об'єкти, що не входять у систему управління (наприклад, громадян, громадянські об'єднання).
4. за характером зв'язків між учасниками:
- вертикальні - тобто такі, що складаються при юридичній нерівноправності (залежності) однієї сторони щодо іншої - в межах організаційного підпорядкування або поза ним. Вони уособлюють субординаційний характер нерівнозначності правового статусу сторін;
- горизонтальні (функціональні, координаційні, власне - рівноправні).
5. за своїм змістом (порядку реалізації прав і обов'язків їх учасників):
- матеріальні - відносини в сфері управління, які регулюються матеріальними нормами адмін права;
- процесуальні - відносини, що складаються сфері управління в зв'язку з розв'язанням індивідуально-конкретних справ, що регулюються адмін-процесуальними нормами.
- договірні.
Тема 3. Сутність, ознаки і принципи державного управління та основні напрями його розвитку в перехідний період
1. Сутність соціального управління, його види.
2. Поняття та особливості державного управління.
3. Характеристика державної виконавчої влади
4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади
5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні.
1. Сутність соціального управління, його види

В самому широкому сенсі управління означає керівництво ким-небудь або чим-небудь. Воно є функцією організованих систем будь-якої природи та складності і пов'язане за своїм змістом з певним впливом керуючого суб'єкта на керований об'єкт з метою виконання завдань, що стоять перед системою, елементом якої вони є, її бажаної організації та забезпечення необхідного режиму функціонування.
Управління здійснюється у механічних, інших технічних, біологічних та соціальних системах. Однак не дивлячись на суттєві відмінності, закономірності управління системами загальні.
При управлінні будь-якими системами проходять одні й ті ж процеси отримання, перетворення та передачі інформації.
Управляючий суб'єкт завжди: по-перше, отримує інформацію як про поведінку керованого об'єкта так і функціонування всієї системи, так і інформацію з-за системи; по-друге, цю інформацію певним чином інтерпретує, оцінює, аналізує і на підставі цього, виходячи з завдань системи, приймає управлінське рішення, тобто рішення про характер впливу на об'єкт управління; в-третіх, передає інформацію, пов'язану з прийнятим рішенням, керованому об'єкту, здійснюючи на нього необхідний управлінський вплив. Це все є не одностороннім процесом, а процесом взаємодії. Таким чином управління означає будь-який цілеспрямований, організуючий вплив з боку керуючого суб'єкту на поведінку керованого об'єкта, на ті чи інші явища та процеси для приведення їх у відповідність з певними закономірностями.
Управління обумовлене:
* наявністю суб'єкта управління (той, хто управляє) і об'єкта управління (той, ким управляють);
* існуванням між об'єктом і суб'єктом прямого (подання команд, розпоряджень) і зворотного зв'язку (інформування про виконання або невиконання команд суб'єкта управління).
Управління зводиться до керуючого впливу суб'єкта на об'єкт із метою:
* досягнення завдань, що стоять перед системою
* організації системи;
* збереження структури системи;
* забезпечення функціонування системи.
Соціальні системи є найбільш складними системами, а управління ними - найбільш складним видом управління.
Соціальне управління - це цілеспрямована владно-організуюча діяльність людей з метою організації і оптимізації людського середовища, забезпечення координації і взаємодії поведінки окремих індивідів та людських колективів, досягнення певної упорядкованості в процесі їх сумісних дій для досягнення завдань, що стоять перед суспільством.
Ознаки соціального управління:
* соціальне управління є тільки там, де має місце спільна діяльність людей;
* головне призначення соціального управління - вплив, що упорядковує діяльність учасників спільної діяльності;
* об'єктом впливу соціального управління є поведінка учасників спільної діяльності, взаємовідносини між ними;
* соціальне управління, регулюючи поведінку учасників спільної діяльності, досягає цієї мети в рамках суспільних зв'язків, які по суті є управлінськими відносинами;
* базис соціального управління - співпідпорядкованість волі учасників управлінських відносин;
* соціальне управління вимагає наявності особливого механізму його реалізації, який уособлюють суб'єкти управління в ролі яких виступають органи управління.
Зміст управління як соціальної функції виявляється у організаційній діяльності, що досягається шляхом:
* збирання і опрацювання інформації;
* прогнозування (науковому передбаченні змін у розвитку яких-небудь явищ або процесів на основі об'єктивних даних);
* планування (визначення напрямків, цілей управлінської діяльності, засобів і засобів їхній досягнення);
* організації (формування системи управління, упорядкування управлінських відносин між суб'єктом і об'єктом управління);
* координації, регулювання та взаємодії, які здійснюються для досягнення загальних завдань управління;
* контролю і обліку.
Види соціального управління:
державне управління;
самоуправління;
громадське управління (управління об'єднаннями громадян);
управління у недержавному (приватному) секторі;
сімейне управління.
2. Поняття та особливості державного управління

Державне управління, у широкому змісті слова, - діяльність органів та установ усіх гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) з створення і здійснення регулюючих, організуючих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, які змінюються. (Н.Р. Ніжник) .
Державне управління, у вузькому змісті слова, - діяльність особливого роду, зміст якої полягає у виконанні правових актів шляхом різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. (В.Б. Авер'янов). Тобто ДУ - здійснення виконавчої влади.
Державне управління - це підзаконна, юридично-владна форма державної діяльності виконавчо-розпорядчого, організуючого характеру, здійснювана органами виконавчої влади і спрямована на реалізацію на основі чинного законодавства завдань та функцій держави щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі.
Місце і роль державного управління у суспільстві визначається наступними його характеристиками:
ДУ - конкретний вид діяльності щодо здійснення єдиної державної влади, що має функціональну та компетенційну специфіку, що відрізняє її від інших видів реалізації державної влади (законотворчість, судочинство);
ДУ - діяльність виконавчо-розпорядчого характеру. Основним її напрямком є виконання законів та підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично-владних повноважень;
ДУ - прерогатива спеціальних суб'єктів, які узагальнено можна назвати виконавчо-розпорядчі органи державної влади або ОДУ;
ДУ - виконавча діяльність, що здійснюється в процесі безпосереднього і безперервного управління економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом;
ДУ - підзаконна діяльність, що здійснюється “на підставі і на виконання закону”;
Серед інших ознак державного управління виділяють його :
універсальність (всебічність);
офіційність;
вертикальність;
соціальну цілеспрямованість;
динамізм;
громадську активність в процесі його здійснення;
різноманітність правових та організаційних форм та ін.
Управлінський процес відбувається у певній послідовності, тобто становить собою послідовне здійснення його учасниками відповідних поетапних дій, які складають певні стадії (фази або цикли) управління. Управлінський процес носить циклічний характер.
Державне управління обов'язково містить три елементи: прийняття рішення, його виконання та контроль за його реалізацією.

3. Характеристика державної виконавчої влади

Одним з конституційних принципів правової, демократичної держави є принцип розподілу влад. Цей принцип розглядається як важлива гарантія від узурпації влади в руках однієї особи чи органу. Ця теорія передбачає наявність окремих видів державних органів, незалежних у своїй діяльності однин від одного, чітке розмежування їх функцій і повноважень, форм діяльності, їх відокремлення, взаємостримування та взаємоконтроль.
Сам термін “розподіл влади” є умовним, оскільки державна влада є єдиною, джерелом якої є народ.
Одна з головних цілей розподілу влад - ефективне функціонування державного механізму й кожної гілки влади, зокрема. Бо поділ і спеціалізація праці завжди ефективні.
Різні гілки влади повинні співробітничати між собою та доповнювати одна одну, залишаючись при цьому до певної міри незалежними, але маючи можливість впливати одна на одну. Кожна з гілок влади займає своє місце в системі державної влади і виконує тільки їй притаманні завдання та функції.
Не будемо впадати в дискусію яка з гілок влади є головною, першою і так далі. Лише зазначимо, що на сьогоднішній день виконавча влада є відносно самостійною гілкою єдиної державної влади в Україні.
Виконавчу владу можна визначити як відносно самостійну гілку єдиної державної влади, яка через управлінську діяльність своїх суб'єктів функціонально призначена організовувати і забезпечувати практичне виконання законів у різних сферах і галузях суспільного життя, тісно взаємодіючи з іншими гілками державної влади.
Виконавча влада - одна з 3 гілок влади, котра організовує і спрямовує внутрішню і зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини (Політолог. енциклопедичний словник).
Виконавча влада - державна влада, яка передбачає наявність особливих ланок державного апарату, діяльність яких спрямована на реалізацію загальних норм, установлених суб'єктами законодавчої (представницької) влади з метою регулювання різних сторін суспільного життя (Полянський І.А. // Правоведение 1999/4).
Виконавча влада - це своєрідна галузь (сфера, вид) публічної влади, зміст якої складає діяльність органів державної влади по здійсненню управління як цілеспрямованого впливу на розвиток різних сфер суспільного буття шляхом реалізації їх владних повноважень методами і засобами, визначеними конституційним і, насамперед, адміністративним правом (Авер'янов В.Б.)
Виконавча влада - це широка сукупність державних органів та установ, що здійснюють владно-політичні та владно-адміністративні функції (Шаповал В.М. Вищі органи суч держави. К. 1995)
ОТЖЕ, виконавча влада - це, по-перше, певний напрям державної діяльності, який узагальнено визначається як державне управління, по-друге, сукупність або система органів, котрі здійснюють повноваження за змістом цієї діяльності.
Завданням виконавчої влади є:
створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами своїх прав і свобод;
надання населенню різноманітних управлінських послуг;
своєрідний “внутрішній” контроль за виконанням “управлінськими органами” (ОВВ), їх посадовими особами, покладених на них обов'язків по забезпеченню прав і свобод людини;
вжиття заходів адміністративного реагування у випадках оскарження громадянами рішень та дій, що порушують їх права і свободи.
Основні функції виконавчої влади:
формування та реалізація політики, що знаходить своє відображення в державних програмах загальнодержавного та регіонального масштабів (наприклад, приватизація, демонополізація, інвестиційна, житлова, енергетична та ін);
встановлення та ефективна реалізація у життя правових та організаційних основ господарського життя (наприклад, державне стимулювання малого та середнього бізнесу, забезпечення рівності всіх форм власності, охорона прав споживачів, припинення монополізму та недобросовісної конкуренції);
управління підприємствами, установами, організаціями державного сектору;
регулювання функціонування різних об'єктів недержавного сектору;
координація функціонування націоналізованого та денаціоналізованого секторів господарського, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва;
забезпечення реалізації прав (включаючи їх охорону) та обов'язків ФО таЮО у сфері державного управління;
здійснення державного контролю та нагляду за роботою керованої та регульованої сфер.
Як бачимо у функціях ВВ знаходять свій прямий вирах пріоритет публічних інтересів у сфері державного управління.
4. Співвідношення державного управління та виконавчої влади

Викладені вище питання дають необхідну базу для вирішення питання про співвідношення державного управління та виконавчої влади. Раніше подібні питання не піднімалися, бо державне управління беззастережно ототожнювалося з виконавчо-розпорядчою діяльністю. Зараз це питання актуальне тому, що термін “виконавчо-розпорядча діяльність” втратив своє універсальне значення, пропав з текстів нормативно-правових актів.
Переважна більшість авторів оцінюють категорію виконавчої влади як політико-правову, а категорію державного управління - як організаційно-правову. Право на існування мають обидві ці державно-правові категорії. Відповідно, державне управління - реальність, без якої державно-владний механізм працювати практично не може. За своїм призначенням державне управління являє собою “державну діяльність в рамках якої реалізується виконавча влада”. Іншими словами, державне управління практично здійснюється в межах виконавчої влади.
Державне управління сьогодні має тлумачитись як здійснення виконавчої влади.
Зверніть увагу ці поняття не є тотожними. ДУ як владна діяльність здійснюється і поза межами виконавчої влади. А саме - в процесі, так званого, внутрішньоорганізаційного управління, наприклад в апараті парламенту, суду, прокуратури.
За словами В.Б. Авер'янова “ВВ і ДУ є своєрідними сторонами, умовно кажучи, - “статикою” і “динамікою” єдиного явища, яке прийнято визначати як управлінську (або адміністративну) сферу діяльності держави.
Як бачимо, між державним управлінням і виконавчою владою існує прямий, нерозривний зв'язок. Зміст державного управління визначають завдання і функції виконавчої влади.
Державне управління безпосередньо, органічно і нерозривно пов'язане з виконавчою владою. Воно є змістом і формою прояву цієї влади.
Слід мати на увазі, що поняття “ДУ” - більш широке у порівнянні з виконавчою владою. ВВ похідна від державного управління. Вона закликана визначити об'єм та характер державно-владних повноважень, що реалізуються в процесі державно-управлінської діяльності. З іншого боку, державне управління - це і є той вид діяльності, який направлений на практичну реалізацію виконавчої влади. Відповідно всі суб'єкти ВВ одночасно є елементами системи державного управління. Однак далеко не всі елементи державного управління є суб'єктами ВВ.(Наприклад, адміністрація державного підприємства, установи).
Поняття ОДУ ширше від поняття ОВВ.
5. Перспективи розвитку державного управління за Концепцією адміністративної реформи в Україні

Основні засади та напрями удосконалення державного управління сьогодні визначені Концепцією адміністративної реформи в Україні, затвердженої указом Президента від 22 липня 1998 р.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення принципово нової сучасної і ефективної системи державного управління як інструменту подолання глибокої соціально-економічної кризи в країні. Її суть полягає у комплексній перебудові існуючої системи управління та розбудові обґрунтованих на наукових принципах нових інститутів державного управління, вироблених світовою практикою розвитку демократичних держав. Нова система державного управління повинна стати ближчою до потреб і запитів людей, підконтрольною народові. Головним її пріоритетом має бути служіння народові, національним інтересам.
Для досягнення вказаної мети в ході проведення адміністративної реформи повинно бути розв'язано ряд важливих завдань щодо:
- формування ефективної організації виконавчої влади на всіх організаційно-правових рівнях управління;
- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою;
- формування сучасної системи місцевого самоврядування;
- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;
- організації на нових засадах державної служби та служби в ОМС;
- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;
- перебудови системи управління фінансами;
- створення ефективної системи управління державним сектором економіки;
- запровадження дійової системи державного контролю (Концепція. - с.5. )
Механізм проведення адміністративної реформи включає в себе комплекс взаємоузгоджених між собою організаційно-правових та матеріально-технічних заходів, спрямованих на радикальне оновлення діючого адміністративного законодавства, власне, створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління; формування нових інститутів, організаційних структур та засобів здійснення управлінської діяльності; зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління; кадрове, наукове та інформаційне забезпечення нової системи управління.
Найбільш гострою і складною серед інших проблем адміністративної реформи є проблема реформування організаційних структур виконавчої влади нового типу, які, реалізуючі призначення і функції демократичної, правової держави, створювали б умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, у тому числі управлінських послуг з метою задоволення потреб особи і суспільства.
Концепцією визначені принципово нові засади функціонування виконавчої влади, ключовими серед яких є принципи:
пріоритетності законодавчої регламентації функцій, повноважень та порядку діяльності органів виконавчої влади;
незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади у визначених законом межах;
удосконалення механізму внутрішнього та судового контролю за діяльністю органів виконавчої влади та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи та справедливості, а також постійного підвищення ефективності державного управління;
відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені;
запровадження механізму контролю за функціонуванням виконавчої влади з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії, передбачаючи, що вищі посади в ключових органах виконавчої влади є політичними посадами;
ефективності, відкритості та доброчесності в роботі уряду та інших органів виконавчої влади.
Передбачається змістовне і функціональне підвищення ролі КМУ як вищого органу в системі органів виконавчої влади, структурна перебудова його апарату, забезпечення більш активної і конкретної участі його у виробленні і здійсненні основних організаційно-правових засад управлінської діяльності, в ефективній координованості зусиль всієї системи виконавчої влади щодо подолання кризових явищ в життєво-важливих сферах суспільного життя.
Підвищити загальний рівень галузевого та міжгалузевого управління покликані структурно-функціональні зміни в системі центральних органів виконавчої влади, якими передбачається значне оновлення їх правового статусу, системна і структурна перебудова цих органів, більш раціональне визначення їх завдань, функцій та повноважень.
Важливий напрям удосконалення державного управління становить реформування місцевих органів виконавчої влади, яке має на меті підвищення ефективності здійснення виконавчої влади на територіальному рівні, спрямування їх діяльності на підвищення рівня реалізації прав і свобод громадян та надання їм управлінських послуг, гармонійне поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяння становленню та розвитку місцевого самоврядування на основі чіткого функціонального розмежування його з повноваженнями виконавчої влади.
Актуальною сьогодні є і потреба реформування державної служби, яка змістовно втілює в собі професійно здійснювану виконавчо-розпорядчу діяльність управлінського апарату. Таке реформування спрямоване на створення справді професійної, ефективної і стабільної державної служби, забезпечення належного підбору, ви ховання та розстановки високопрофесійних, чесних і патріотично налаштованих управлінських кадрів. Законодавчого урегулювання потребує також служба в органах місцевого самоврядування (інститут муніципальної служби).
Ключового значення набуває нині удосконалення державного управління в сфері економіки, це стосується, зокрема, реструктуризації промисловості, інтенсифікації агропромислового комплексу, розвитку різних форм власності, ефективної і різнобічної державної підтримки вітчизняного виробництва, розвитку малого та середнього підприємництва, поступове роздержавлення та демонополізація економіки, створення механізму ринкового саморегулювання, реформування управління державним сектором економіки та ін.
Великої ваги у колі цих заходів набуває удосконалення фінансово-бюджетної системи, податково-цінової політики, грошово-валютна стабілізація, активне залучення іноземних інвестицій, призупинення інфляційних процесів та інших кризових явищ в економіці.
Важливими складовими реформування механізму державного управління поряд з оновленням нормативно-правової бази та реформуванням системи управлінських органів є також збагачення змісту управлінських функцій, удосконалення форм і методів виконавчої влади з урахуванням ринкової інфраструктури, зокрема, звуження сфери адміністративного керівництва і безпосереднього директивного втручання, перехід до активнішого використання функцій загального державного регулювання, застосування економічних методів, поступовий перехід від галузевого до функціонального принципу управління економікою, використання договірних засад в практиці управлінських стосунків, загальне скорочення управлінського апарату, більш жорстке регулювання бюджетних витрат тощо.
Серед інших напрямів удосконалення державного управління слід вказати на загальне посилення ефективності управлінського впливу органів виконавчої влади щодо реалізації конституційних та інших законодавчих положень у сфері державного управління, досягнення належної взаємодії їх з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування; поглиблення дійового впливу основних (конституційних) принципів державного управління; активізація місцевого самоуправління та поглиблення його взаємодії з органами місцевої виконавчої влади; зміцнення виконавчої дисципліни; посилення боротьби з корупцією, злочинністю та іншими протиправними проявами в суспільстві, а також посилення ролі науки в реформуванні управлінського механізму, підвищення рівня автоматизації, технічного, у т. ч. комп'ютерного забезпечення управлінської діяльності та ін.
Головним же завданням у загальному процесі удосконалення державного управління є сьогодні невідкладне проведення в Україні адміністративної реформи, якнайшвидше втілення в життя її основних положень.
Тема 4. Суб'єкти адміністративного права

1. Загальна характеристика суб'єктів АП.
2. Фізичні особи як суб'єкти АП
3. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права.
4. Президент України як суб'єкт АП
5. Органи державної виконавчої влади як суб`єкти АП.
6. Органи місцевого самоврядування як суб`єкти АП.
7. Інші юридичні і фізичні особи як суб'єкти АП.

1. Загальна характеристика суб'єктів адміністративного права

Суб'єкти АП - це окремі фізичні та юридичні особи (громадяни або організації), які у відповідності з адміністративно-правовими нормами наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністративно-правового регулювання управлінських відносин.
Одразу слід з'ясувати, що бути суб'єктом АП означає мати права та обов'язки сфері публічного управління.
З даного визначення випливає, що «претендент» на статус суб'єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав і обов'язків у сфері публічного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють йому мати суб'єктивні права і обов'язки.
До таких особливостей суб'єктів АП належать:
а) зовнішня самостійність (відокремленість) у реалізації своїх прав та обов'язків у сфері державного управління;
б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступає у вигляді єдиної особи - персони. Так, орган державного управління складається з багатьох фізичних осіб І, як правило має структурні частини, але в адмін-правовій сфері виступає виключно як єдина особа;
в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державними органами або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
г) володіння відповідно до приписів адміністративно-правових норм здатністю мати права та юридичні обов'язки у сфері публічного, тобто адміністративна правоздатність;
д) володіння потенційною можливістю реально брати участь в адміністративно-правових відносинах, тобто реалізувати свої права і нести обов'язки у сфері публічного управління, тобто адміністративна дієздатність;
ж) здатність суб'єкта нести за порушення адмін-правових норм юридичну відповідальність - адміністративна деліктоздатність;
Суб'єкти АП відповідно до норм чинного адм законодавства мають:
Суб'єктивні права у сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої або дозволеної поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов'язком іншого суб'єкта.
Суб'єктивні адмін-правові обов'язки - це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної або необхідної поведінки у правовідносинах, реалізація якої забезпечена можливістю адміністративного примусу.
Об'єднує їх а) спільна адмін-правова природа, б) існування в адмін правовідносинах, в) наявність меж у поведінці (і те, і друге є мірою), г) наявність у особи, адміністративної правосуб'єктності, д) наявність державних гарантій.
Відмінності полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах їх власника, а обов'язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої або дозволеної поведінки, а обов'язки - міра належної або необхідної поведінки.
Необхідно розрізняти поняття “суб'єкт АП” і “суб'єкт адміністративних правовідносин”. Суб'єкт АП має реальну можливість стати суб'єктом адмін правовідносини. Для цього необхідно настання певних умов, а саме:
наявність конкретних адмін-правових норм, що передбачають реальну ситуацію та права та обов'язки особи у цій ситуації;
підстави виникнення, зміни та припинення конкретних правовідносин.
Суб'єкт адміністративно-правових відносин - фізична або юридична особа, яка відповідно до чинного законодавства є учасниками управлінських відносин, урегульованих нормами АП, наділена визначеними правами й обов'язками в сфері публічного управління і спроможні їх здійснювати.
Певна група суб'єктів АП характеризується наявністю такої ознаки, як компетенція.
Компетенція - це сукупність нормативно закріплених повноважень, прав і обов'язків, що надані органу або посадовій особі з метою належного виконання ними певного кола державних чи суспільно-значущих завдань та здійснення відповідних функцій.
Повноваження - комплекс прав наданих суб'єкту відповідно до займаної посади, що необхідний для вирішення якого-небудь питання.
Коло суб'єктів АП досить багато чисельне та різноманітне.
Суб'єкти АП можуть бути індивідуальні та колективні (або - фізичні та юридичні особи).
Система суб'єктів АП України
Фізичні особи;
а) громадяни України;
б) іноземні громадяни;
в) особи без громадянства;
Посадові особи;
Об'єднання громадян;
а) громадські організації;
б) політичні партії;
г) релігійні організації;
д) професійні спілки;
Президент України;
Державні організації:
а) державні органи;
б) адміністрації державних підприємств, установ, організацій;
в) структурні підрозділи державних органів, наділені власною компетенцією.
6. Органи місцевого самоврядування.
7. Недержавні організації:
а) підприємства, установи, організації недержавної форми власності;
б) трудові колективи;
в) структурні частини підприємств, установ, організацій,(наприклад, факультет, цех, відділення в лікарні тощо).
Таким чином, для АП характерна наявність великої кількості суб'єктів з різною компетенцією, структурою і правовим статусом. Цим зумовлене й існування кількох варіантів їх класифікації.
Слід зазначити, що правове становище суб'єктів одного рівня неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона має .різницю залежно від статі, віку, стану здоров'я (не всі можуть призиватися на військову службу, вступати у навчальні заклади тощо).
2. Фізичні особи як суб'єкти АП
Під фізичною особою слід мати на увазі людину як біологічну істоту. В юридичному значенні слова під фізичними особами мають на увазі громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Ці категорії осіб мають суттєві особливості у своєму загальному правовому статусі в Україні. Кожна категорія складається з значної кількості різних підкатегорій, правовий статус яких визначається залежно від характеру виконуваних ними соціальних функцій, службового становища, наявності особливого адміністративно-правового статусу, спеціальних прав і багатьох інших обставин.
Адміністративно-правовий статус людини і громадянина - комплекс прав і обов'язків особи, закріплений нормами адміністративного права, а також гарантії реалізації прав і обов'язків.
Адміністративно-правовий статус є складовою частиною загального правового статусу особи і урегульований нормами конституційного та адміністративного права. Багато прав і обов'язки людини і громадянина похідні від конституційних прав і обов'язків і знаходять своє відображення в законах, адміністративно-правових підзаконних нормативних актах, в актах органів місцевого самоврядування. Інші права і обов'язки не регламентовані конституційними нормами, але відповідають духу загальної конституційної концепції становища особи в Україні, встановлені іншими правовими актами (права і обов'язки пов'язані з керуванням транспортними засобами, придбання зброї).
Адміністративно-правові відносини особи з іншими суб'єктами АП можуть виникати як на підставі реалізації прав людини і громадянина або в зв'язку з покладеними на них обов'язками у сфері управління, так і при захисті прав і свобод особи або порушення особою своїх обов'язків.
Існує кілька точок зору на складові адміністративно-правового статусу:
Ківалов С.В., Коваль Л.В.:
- адміністративна правоздатність;
- адміністративна дієздатність.
Бахрах Д.М.
- адміністративна правосуб'єктність;
- реальні права і обов'язки.
Колпаков В.К.:
- адміністративна правоздатність;
- адміністративна дієздатність;
- права, які зумовлені адміністративним законодавством;
- адміністративно-правові обов'язки.
Битяк Ю.П.:
- основні невід'ємні права і свободи;
- комплекс прав та обов'язків, що закріплюються Конституцією України, нормами інших галузей права, в тому числі й адміністративного;
- гарантії реалізації цих прав та обов'язків, а також механізм їх охорони державою.
Точка зору більшості:
- адміністративна правосуб'єктність;
- права, свободи та законні інтереси;
- обов'язки;
- гарантії реалізації прав та свобод та законних інтересів.
Адміністративно-правовий статус громадян України - це встановлена законом й іншими правовими актами сукупність прав і обов'язків громадянина, що гарантують його участь в управлінні державними справами і задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування.
1. Адміністративна правосуб'єктність громадян
Адміністративно-правовий статус громадян визначається обсягом та характером їх адміністративної правосуб'єктності.
Елементами правосуб'єктності є:
Адміністративна правоздатність - закріплена нормами АП здатність громадянина бути носієм прав та обов'язків у сфері публічного управління (виникає з моменту народження громадянина і припиняється після його смерті) - наприклад, право на громадянство, ім'я та прізвище, на соціальний захист тощо.
Адміністративна дієздатність - закріплена нормами АП здатність громадянина своїми діями реалізувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері публічного управління.
Види адміністративної дієздатності:
* часткова - до 16 років.
* неповна - з 16 років;
* повна - із 18 років;
У силу зазначених обставин громадяни можуть бути визнані обмежено або повністю недієздатними.
Адміністративна деліктоздатність закріплена нормами АП здатність громадянина нести юридичну відповідальність за свої дії.щщщщ
Адміністративна правосуб'єктність громадян поділяється на загальну та спеціальну. Відповідно розрізняють загальний та спеціальний адміністративно-правовий статус громадян. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який як правило однаковий для всіх, однак в той же час він може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус доповнює загальний (особа, яка має посвідчення водія), але іноді спеціальний статус впливає на загальний обмежуючи та змінюючи його (особа щодо якої встановлено адміністративний нагляд)
2. Права, свободи і законні інтереси громадян
Реалізація права передбачає видання акту застосування.
Реалізація свободи не передбачає видання акту застосування.
Законний інтерес - це юридично значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалений і захищуваний ним, хоч і не закріплений у конкретних правових нормах.
Права і свободи можна поділити на різні групи, зокрема на загальні та спеціальні, абсолютні та відносні, громадянські (особисті, фізичні), політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) та ін.
3. Обов'язки громадян
Відповідно до Концепції реформи адміністративного права України оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян потребує вжиття ряду конкретних заходів щодо вдосконалення адміністративного законодавства, а саме:
- приведення у відповідність з вимогами Конституції України правоохоронного адміністративного законодавства;
- законодавче врегулювання порядку вільного пересування, вибору місця проживання в межах території України, реєстрації фізичних осіб, які на законних підставах перебувають на території України, введення Єдиного державного реєстру цих осіб;
- скасування прописки громадян за місцем їхнього проживання;
- законодавче врегулювання права громадян України на отримання управлінських послуг, що надаються органами виконавчої влади (у т. ч. видача дозволів, ліцензій тощо);
- законодавче врегулювання порядку створення політичних партій, їх легалізації та скасування судом актів реєстрації цих організацій, легалізації громадських організацій та скасування актів реєстрації цих організацій;
- розроблення законів, що регулюватимуть відповідні організаційні форми громадських формувань правоохоронного напряму з метою розширення участі громадян України в державному управлінні, охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю;
- законодавче визначення порядку реалізації права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, умов їх проведення, прав і обов'язків учасників масових мирних заходів;
- удосконалення законодавства, що регулює права громадян під час звернень до органів виконавчої влади і місцевого самоврядування та розгляду їхніх скарг посадовими особами;
- запровадження судового адміністративно-правового захисту прав і свобод громадян.
Адміністративно-правовий статус громадян України визначається:
Конституцією України (зокрема, розділом 2, ст. 21-68);
відповідними законами (насамперед, законом «Про громадянство України»;
окремими міжнародними договорами;
відповідними нормативно-правовими актами Президента України, державних органів та місцевого самоврядування.
4. Гарантії прав та свобод громадян
Споконвічним та універсальним гарантом прав громадян є закон. Будь-які владні структури і посадові особи зобов'язані діяти в рамках закону, і тільки в рамках закону вони можуть бути наділені якостями організаційно-правових гарантів. Закон може виконувати функцію гаранта при дотриманні таких умов:
положення, що містяться в законі, повинні бути адекватні економічній і політичній ситуації в країні, а також мати юридичну стабільність;
відповідати високому рівню юридичної техніки;
містити конкретні норми і механізми їхньої реалізації;
визначати коло державних органів і посадових осіб, на яких покладені обов'язки створювати умови для реалізації прав і свобод;
передбачати відповідальність органів і посадових осіб за обмеження прав і обов'язків громадян;
Для забезпечення адміністративно-правових гарантій прав і свобод громадян сформульовані такі положення:
в Україні не повинні видаватися закони, що відміняють або применшують права і свободи людини і громадянина;
обмеження прав можливо тільки при наявності визначених обставин і повинно бути встановлено законодавством;
визначено перелік прав і свобод, що не підлягають обмеженню взагалі;
будь-які нормативні акти, що торкаються права, свободи й обов'язку людини і громадянина, не можуть застосовуватися без офіційного опублікування та реєстрації у Мінюсті.
Організаційно-правові гарантії можна підрозділити на види:
а) судові, тобто реалізовані судами в процесі здійснення правосуддя. Порядок розгляду справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, установлений законодавством про цивільне судочинство (справи по скаргах на дії державних органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; справи по скаргах на дії державних органів, громадських організацій і посадових осіб, що порушують права і свободи громадян). Справи по економічних суперечках, що виникає з адміністративних правовідносин, підвідомчі арбітражному суду (наприклад, справи про визнання недійсними цілком або частково ненормативних актів державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, що не відповідають законам і іншим нормативним правовим актам і що порушують права і законні інтереси громадян);
б) адміністративні, тобто реалізовані у позасудовому порядку. У рамках управлінської компетенції посадові особи вправі, а в багатьох випадках - зобов'язані розглядати питання забезпечення адміністративно-правових гарантій прав громадян і вживати заходів для їхньої реалізації.
в). особисті Конституцією України закріплене право громадян звертатись особисто, а також спрямовувати індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування. Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.
Основні види звернень громадян:
Пропозиція (зауваження) - звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.
Заява - звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.
Клопотання - письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.
Особливості адміністративно-правового статусу окремих категорій осіб
Крім того в чинному законодавстві зустрічаються терміни, що характеризують адміністративно-правовий статус громадян як спеціальний:
- мешканці територій з особливими адміністративно-правовим режимом - це особи, що мешкають у прикордонних зонах, закритих містах, заповідних зонах, на територіях де введено надзвичайний стан і т.д.
- суб'єкти адміністративної опіки - це особи, які в силу своєї слабої соціальної захищеності потребують спеціальну допомогу з боку держави (безробітні, інваліди, діти-сироти, інваліди та учасники ВВВ,). Такі особи мають більше прав, ніж інші громадяни
Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні визначається Конституцією України (ст.26 та ін.), законом «Про правовий статус іноземців» (від 4 лютого 1994 р.), іншими законодавчими актами України (наприклад, КпАП України - ст. 16 та ін.), а також міжнародними угодами.
Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.
Особами без громадянства (апатридами) визнаються особи, які не належать до громадянства будь-якої країни.
Адміністративно-правовий статус біженців визначається законом України “Про біженців” від 21 червня 2001 року N 2557-III.
Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань;
Відповідно до Конституції іноземні громадяни й особи без громадянства користуються в Україні правами і несуть обов'язку нарівні з громадянами України, крім випадків, установлених чинним законодавством або міжнародними договорами.
Іноземні громадяни і особи без громадянства, що знаходяться на території України, підлягають адміністративної відповідальності на загальних підставах із громадянами України. Питання про відповідальність за адм правопорушення, вчинені на території України іноземними громадянами, що відповідно до чинних законів і міжнародних договорів користуються імунітетом від адмін юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.
Законодавство розрізняє іноземних громадян, що тимчасово перебувають на території України, а також такі, що перетинають країну транзитом.
Правосуб'єктність іноземних осіб, що знаходяться на території України, характеризується такими особливостями:
іноземні громадяни й особи без громадянства не можуть бути державними службовцями, займати деякі посади, працювати в митних органах;
на іноземних громадян і осіб без громадянства не поширюється військовий обов'язок;
тільки до іноземних громадян і осіб без громадянства застосовується таке адміністративне стягнення, як видворення;
іноземні громадяни й особи без громадянства можуть в'їжджати на територію України при наявності дозволу (виняток встановлений для громадян країн СНД, із якими укладені угоди про безвізовий в'їзд і виїзд);
іноземні громадяни й особи без громадянства мешкають і здійснюють свою діяльність на підставі спеціальних документів;
3. Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права
Ст. 36 Конституції закріплює право на свободу об'єднання у політичні партії, громадські організації, професійні спілки. Одним словом у різного роду об'єднання. Поняття об'єднання громадян є збірним, узагальнюючим поняттям.
Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, 37 та ін.), законом України «Про об'єднання громадян», «Про політичні партії», іншими законами, положеннями, статутами тощо.
Дія Закону «Про об'єднання громадян» не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об'єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Громадською організацією - це об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Статус об'єднання громадян.
Об'єднання громадян утворюються і діють із:
всеукраїнським статусом - це об'єднання, діяльність яких поширюється на всю територію України у більшості її областей України і які мають місцеві осередки у більшості її областей;
місцевим статусом - місцеве об'єднання поширює свою діяльність на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону.
міжнародним статусом - міжнародна громадська організація поширює свою діяльність на територію України і хоча б однієї іншої держави;
Політичні партії створюються лише із всеукраїнським статусом.
Держава виходить із принципу взаємного невтручання в повсякденну діяльність об'єднань громадян, крім окремих випадків, передбачених законодавством. Об'єднання громадян не можуть виступати від імені держави, а виступають тільки від свого імені.
Об'єднання громадян діє на основі статуту, який не повинен суперечити законодавству України.
Членами політичних партій не можуть бути:
1) судді;
2) працівники прокуратури;
3) працівники органів внутрішніх справ;
4) співробітники Служби безпеки України;
5) військовослужбовці.
На час перебування на зазначених посадах або службі члени політичної партії зупиняють членство в цій партії.
Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомленням про заснування. Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.
Забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях (ст. 37 Конституції України).
За порушення законодавства до громадських організацій можуть бути застосовані такі стягнення:
попередження;
штраф;
тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності;
тимчасова заборона (зупинення) діяльності;
примусовий розпуск (ліквідація).
У разі порушення політичними партіями законів України до них можуть бути вжиті такі заходи:
1) попередження про недопущення незаконної діяльності;
2) заборона політичної партії.
Припинення діяльності об'єднання громадян може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Реорганізація об'єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Ліквідація об'єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.
Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.
Адміністративно-правовий статус професійних спілок в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, та ін.), ЗУ «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Професійна спілка - добровільна неприбуткова громадська організація, що об'єднує громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).
Адміністративно-правовий статус релігійних організацій в цілому визначається Конституцією України (ст. 35, та ін.), ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації».
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійні організації не виконують державних функцій.
Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання представляються своїми центрами (управліннями).
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - до Уряду Республіки Крим.
Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.
Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
У разі порушення релігійною організацією законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.
Адміністративно-правовий статус добровільних дружин визначається Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР N 379 от 20.05.74 «О дальнейшем совершенствовании деятельности добровольных народных дружин по охране общественного порядка» і які діють на підставі «Примерного положения о добровольных народных дружинах по охране общественного порядка», затвердженого вищезгаданою постановою 4. Президент України як суб'єкт АП

Слід зазначити, що за період існування незалежної України його правовий статус змінювався. Спочатку він визнавався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім як глава держави і глава виконавчої влади і, зараз як глава держави. Як бачимо він не належить ні до одної з гілок влади. Це свідчить про те, що він виконує інтегруючу функцію у процесі здійснення державної влади в цілому. Повноваження визначені у Конституції.
Правовий статус Президента України визначається насамперед розділом V Конституції України. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Особливо широкими повноваженнями наділений Президент України у сфері виконавчої влади. Не дивлячись на те, що він представляє державу в цілому, не входячи організаційно в структуру будь-якої гілки державної влади, зокрема законодавчої, виконавчої чи судової влади, урівноважуючи їх, Президент України з урахуванням характеру та обсягу своїх повноважень все ж найближче стоїть до виконавчої влади, несе більшу відповідальність за рівень і реальний стан справ у сфері діяльності цієї гілки влади. У багатьох випадках волевиявлення і акти Президента вирішальним чином впливають на формування і організаційно-правове вирішення тих чи інших питань у сфері функціонування виконавчої влади.
Зокрема, Президент України визначає структуру та персональний склад КМУ - вищого органу виконавчої влади; призначає за згодою ВРУ Прем'єр-міністра України, припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; за поданням Прем'єр-міністра призначає членів КМ, керівників інших ЦОВВ, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їх повноваження на цих посадах; утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади та ін.
Відповідно до п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України з метою забезпечення необхідних умов для здійснення своїх повноважень створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби (наприклад. Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, утворена указом Президента України від 11 лютого 2000 р.).
Важливу роль щодо цього відіграє Адміністрація Президента України, яка утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх повноважень. У своїй діяльності Адміністрація керується Конституцією та законами України, указами і розпорядженнями Президента, актами Кабінету Міністрів та Положенням про Адміністрацію Президента (затверджене Указом Президента від 19 лютого 1997 р.).
Основними завданнями Адміністрації є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення діяльності Президента.
До складу Адміністрації входять:
Перший помічник Президента України
Перший заступник та заступники Глави Адміністрації Президента України
Помічники, радники, референти та наукові консультанти Президента України
Постійний Представник Президента України у ВРУ
Постійний Представник Президента України в КСУ
Державно-правове управління
Управління організаційної роботи та кадрової політики
Управління економічної та соціальної політики
Управління гуманітарної політики
Управління внутрішньої політики
Управління зовнішньої політики
Контрольне управління
Управління документального забезпечення та інформатизації
Управління справами
Канцелярія Президента України
Прес-служба Президента України
Служба Протоколу Президента України
Відділ державних нагород
Відділ громадянства
Відділ помилування
Відділ листів і прийому громадян
Перший відділ.
Інші відділи та структурні підрозділи.
Для поліпшення організації та прискорення проведення в Україні адміністративної реформи, координації заходів, здійснюваних відповідними органами державної влади, забезпечення оперативної підготовки пропозицій щодо уточнення концептуальних засад цієї реформи та шляхів їх реалізації ввести посаду Уповноваженого Президента України з питань адміністративної реформи. (Указ Президента Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні від 29 травня 2001 року N 345/2001
На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
При Президентові України діє система різного роду дорадчих органів. Вони не є органами ВВ, але суб'єктами АП:
При Президентові України діє біля 25 комісій:
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з питань стратегії економічного та соціального розвитку, Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, Комiсiя державних нагород та геральдики, Комісія з питань аграрної та земельної реформи, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань реформування правоохоронних органів в Україні, Комісія зі сприяння розвитку громадянського суспільства, Комiсiя у питаннях громадянства, Комiсiя у питаннях помилування.
При Президентові України діє біля 6 міжвідомчих комісій:
Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України з НАТО, Міжвідомча комісія з питань вступу України до Світової організації торгівлі, Міжвідомча комісія з комплексного вирішення проблем Чорнобильської АЕС.
При Президентові України діє біля 10 комітетів:
Комітет ветеранів війни в Афганiстанi та воєнних конфлiктiв в інших зарубіжних країнах, Комітет із Державних премій України імені Тараса Шевченка, Комітет у справах ветеранів, Координаційний комітет боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові, Національний комітет України з питань роззброєння.
При Президентові України діє біля 25 рад:
Державна рада з питань пенсійної реформи, Експертна рада підприємців, Координаційна рада з питань державної служби при Президентові України, Координаційна рада з питань місцевого самоврядування, Координаційна рада з питань розвитку Українського козацтва, Нацiональна координацiйна рада боротьби з наркоманiєю, Національна рада з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, Нацiональна рада з питань молодiжної полiтики, Політична рада при Президентові України, Рада нацiональної безпеки і оборони України, Рада по роботі з кадрами, Рада регіонів.
5. Органи державної виконавчої влади як суб'єкти АП
Органи виконавчої влади - це різновид самостійних державних органів (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законодавства функцій виконавчої влади, а саме: функцій виконавчо-розпорядчого (управлінського) характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва економікою, соціально-культурною сферою та адміністративно-політичним будівництвом у державі.
Адміністративно-правовий статус органа виконавчої влади як статус колективного суб'єкта складається з таких блоків:
* цільовий (включає норми які визначають мету, завдання, функції, принципи діяльності);
* організаційно-структурний (містить у собі правові розпорядження, що регламентують: порядок утворення, реорганізації і ліквідації; структуру; лінійну і функціональну підпорядкованість);
* компетенційний (сукупність норм, що визначають владні повноваження і підвідомчість (компетенція в області планування, контролю і т.д.).
Ознаки органів виконавчої влади:
насамперед, це різновид державних органів, найбільш значна частина державного апарату, які в сукупності утворюють його управлінський апарат;
вони створюються у встановленому законом порядку спеціально для здійснення управлінських функцій - функцій виконавчої влади; тобто вони органічно пов'язані з функціонуванням виконавчої влади, втілюють у собі її завдання та функції і призначені забезпечувати практичну реалізацію цієї влади;
цільовим призначенням цих органів є практична реалізація державної політики в певній галузі чи сфері суспільного життя, здійснення виконавчо-розпорядчої (управлінської) діяльності шляхом безпосереднього і повсякденного керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом у державі;
кожний орган виконавчої влади наділений державно-владними повноваженнями. Ці повноваження відображаються перш за все у виданні правових актів управління;
наявність певного обсягу юридично-владних повноважень, які проявляються поза межами даного органу, - найбільш суттєвий елемент компетенції.
свою діяльність вони здійснюють офіційно, від імені держави;
для здійснення своїх завдань і функцій ці органи також наділені правом широкого застосування заходів державного, зокрема, адмін примусу та мають спеціальний апарат примусу;
орган виконавчої влади - це відповідним чином оформлена державна субстанція, частка державного апарату, що має свою внутрішню структуру та штат: певний колектив державних службовців;
органам виконавчої влади властива організаційно-структурна відокремленість та оперативна самостійність дій в певних територіальних межах чи галузях;
кожен орган виконавчої влади є суб'єктом державної власності, утримується, як правило, за рахунок державного бюджету;
має статус юридичної особи, є самостійним учасником адміністративно-правових відносин - участь в адміністративно-правових відносинах для органу виконавчої влади є не тільки можливістю (правом), але й обов'язком.
Є нормативне визначення поняття компетенція ОВВ та повноваження ОВВ (Концепція адміністративної реформи України)
Повноваження ОВВ - це закріплені за ним права і обов'язки (в тому числі обов'язки нести відповідальність за наслідки виконання повноважень - так звані «юрисдикційні» обов'язки).
Центральне місце і переважну частину серед повноважень ОВВ складають державно-владні повноваження, тобто повноваження щодо прийняття обов'язкових до виконання рішень та забезпечення їх здійснення тими, кому вони адресовані шляхом контролю і нагляду за їх реалізацією та захисту їх від порушення шляхом застосування адміністративного примусу.
Для визначення певного обсягу повноважень, закріпленого за кожним ОВВ відповідно до покладених на нього завдань і функцій, застосовується поняття «компетенція».
Усі ОВВ утворюють систему. Під системою ОВВ слід мати на увазі вертикальний зв'язок між підпорядкованими органами на підставі поділу компетенції між ними.
Органи виконавчої влади можна класифікувати:
1. Щодо значимості та територіального масштабу дії (щодо орг-правового рівня)
Вищий: КМУ;
ЦОВВ: міністерства, ДК та ЦОВВ зі СС
МОВВ: місцеві державні адміністрації, територіальні підрозділи ЦОВВ.2. Щодо характеру та обсягу компетенції
загальної компетенції - що здійснюють управління більшістю галузей їх сфери діяльності; (КМУ, місцеві держадміністрації)
галузевої компетенції - здійснюють керування окремими сферами або галузями управління; (в основному міністерства та їх місцеві структурні підрозділи)
міжгалузевої (функціональної) компетенції - виконують загальні спеціалізовані функції для усіх або більшості галузей і сфер управління; (ДК, окремі функціональні міністерства (наприклад, Мінфін України)
органи внутрішньогалузевої компетенції - керують у рамках галузей дорученими ділянками робіт (наприклад, територіальні органи міністерств);
органи змішаної компетенції, тобто органи, що мають ознаки як галузевий, так і міжгалузевої сфери діяльності (наприклад, Міністерство охорони здоров'я керує підвідомчими установами й органами охорони здоров'я і здійснює міжгалузеве керування медичними службами МВС і Міноборони).
3. Щодо характеру підпорядкування
на ті, що знаходяться у подвійному підпорядкуванні (котрі безпосередньо підпорядковані водночас як центральним, так і місцевим органам виконавчої влади.
на ті, що мають тільки централізоване (відомче) підпорядкування (наприклад, військовий комісаріат).
4. Щодо організаційно-правової форми
- уряди; ради міністрів, що мають статус урядів; міністерства; державні комітети; служби; головні управління; управління, інспекції; агентства; департаменти; адміністрації; відділи і т. д.
Вищий ОВВ.
Ст. 113 Конституції України визначає, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є КМУ, який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України та в межах, передбачених Конституцією України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ визначає Конституція України (ст. 113-117) (ВРУ прийнятий спеціальний закон «Про Кабінет Міністрів України», але він ще не підписаний Президентом.), окремі закони та укази Президента України.
Склад Кабінету Міністрів України:
Прем'єр-міністр України
Перший віце-прем'єр-міністр України
три віце-прем'єр-міністри України
Міністр аграрної політики України
Міністр внутрішніх справ України
Міністр екології та природних ресурсів України
Міністр економіки та з питань європейської інтеграції України
Міністр палива і енергетики України
Міністр закордонних справ України
Міністр культури і мистецтв України
Міністр України з питань НС та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи
Міністр оборони України
Міністр освіти і науки України
Міністр охорони здоров'я України
Міністр праці та соціальної політики України
Міністр промислової політики України
Міністр транспорту України
Міністр фінансів України
Міністр юстиції України.
Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу ВРУ. Персональний склад КМУ призначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра. Повноваження визначаються постановою КМУ «Про функціональні повноваження Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України від 11 липня 2001 р. N 784 Київ
Прем'єр-міністр як глава уряду України керує роботою КМУ, спрямовує її на виконання Програми діяльності уряду, схваленої ВРУ. Він вносить подання Президенту України щодо створення, реорганізації та ліквідації міністерств та інших ЦОВВ.
Кабінет Міністрів є своєрідним «генеральним штабом», що об'єднує та спрямовує роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади на здійснення управлінських функцій у всіх сферах та галузях державного управління. Він здійснює державне управління як безпосередньо, так і через підпорядковану і підконтрольну йому розгалужену систему органів виконавчої влади.
З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій виконавчої влади в межах наданої компетенції уряд видає обов'язкові до виконання постанови та розпорядження з самих різноманітних питань економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного будівництва.
Постановою КМУ «Про урядові комітети» від 17 лютого 2000 р. утворено 5 урядові комітети, а саме:
- Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу та правоохоронної діяльності (голова - Прем'єр-міністр України);
- Урядовий комітет з питань промислової політики, ПЕК, екології та надзвичайних ситуацій (голова - Перший віце-прем'єр-міністр України);
- Урядовий комітет економічного розвитку та з питань європейської інтеграції (голова - Віце-прем'єр-міністр України з питань економічної політики);
- Урядовий комітет соціального, науково-технічного та гуманітарного розвитку (голова - Віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних питань);
- Урядовий комітет з реформування аграрного сектору (голова - Віце-прем'єр-міністр України з питань агропромислового комплексу).
Цією ж постановою затверджено їх персональний склад та Загальне положення про Урядовий комітет.
Урядовий комітет є робочим органом КМУ, основним завданням якого є формування та реалізація державної політики у відповідній сфері згідно зі стратегією, визначеною КМУ.
Урядовий комітет:
- розглядає та схвалює концепції проектів нормативно-правових актів та інших документів, що підлягають розробленню;
- розглядає, врегульовує розбіжності та схвалює проекти нормативно-правових актів та інших документів, що подаються на розгляд КМУ відповідно до встановленого регламенту;
- розглядає інші питання, пов'язані з формуванням та реалізацією державної політики у відповідній сфері.
Урядовому комітетові надано право створювати в разі потреби підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції; отримувати в установленому порядку від органів виконавчої влади необхідну для його роботи інформацію.
До складу Урядового комітету входять члени КМУ, а ті члени уряду, які не входять до складу комітету, можуть брати участь у роботі комітету з правом вирішального голосу.
За рішенням голови Урядового .комітету або за погодженням з ним у роботі Комітету можуть брати участь посадові особи ОВВ та Секретаріату КМУ, якщо це необхідно для обговорення питання, включеного до порядку денного.
Організаційною формою роботи Урядового комітету, як визначено в Положенні, є засідання, які скликаються за рішенням голови комітету в міру потреби.
Проекти документів, які вносяться на розгляд Урядового комітету, повинні бути погоджені із заінтересованими органами державної влади та відповідати іншим вимогам встановленого регламенту і стандартів. У разі наявності розбіжностей до проекту має бути додана довідка про заходи, що були вжиті для узгодження документа.
Рішення Урядового комітету, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання.
Ця постанова уряду спрямована на підвищення ефективності діяльності КМУ та координацію діяльності ЦОВВ у формуванні та реалізації державної політики.
Утворення урядових комітетів є важливим кроком у здійсненні адміністративної реформи в Україні.
Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про склад КМУ» передбачена реструктуризація внутрішньо апаратної діяльності уряду. Діяльність КМУ забезпечується його Секретаріатом, який очолює Державний секретар КМУ якого призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра України і звільняє з посади Президент України.
Відповідно до постанови КМУ «Питання Секретаріату КМУ» від 24 січня 2000 р. №88, основним завданням Секретаріату є організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності уряду.
Секретаріат діє на підставі Положення, яке затверджується КМУ. Структура Секретаріату будується не за галузевим, а за функціональним принципом.
У скеретаріаті 40 структурних підрозділів.
Відповідно до Указу Президента «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» від 29 травня 2001 року N 345/2001 вводиться посади державних секретарів міністерства.
Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності КМУ та міністерств організовується відповідно Державним секретарем КМУ та державними секретарями міністерств.
Державний секретар КМУ, організовує забезпечення діяльності Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра та віце-прем'єр-міністрів, затверджує за погодженням з Прем'єр-міністром України та Міністерством фінансів штатний розпис та кошторис видатків Секретаріату, відповідно до законодавства призначає на посади та звільняє з посад його працівників.
Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств призначаються на посади на строк повноважень Президента України.
Державний секретар КМУ, державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники є державними службовцями, їх посади в установленому порядку відносяться до відповідних категорій посад державних службовців.
Державні секретарі міністерств, їх перші заступники та заступники належать до числа керівників відповідних міністерств.
При КМУ діє біля 65 міжвідомчих комісій:
Державна комісія єдиного часу і еталонних частот, Державна комісія з питань ринку продовольства, Комісія з питань адміністративно-територіального устрою, Комісія з питань біоетики, Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, Міжвідомча комісія з питань сімейної політики, Міжвідомча комісія з питань охорони дитинства, Міжвідомча комісія з проблем "нацистського золота" та компенсаційних виплат жертвам нацизму, Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА, Урядова комісія з питань боротьби з ВІЛ-інфекції/СНІДу.
При КМУ також діє біля 50 міжурядових комісій, робочих груп та інших органів.
Центральні органи виконавчої влади
До центральних органів виконавчої влади належать: міністерства, державні комітети та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
ЦОВВ діють на підставі положень, які затверджує Президент України. ЦОВВ очолює керівник (міністр, голова), статус якого та його заступників встановлюється положенням про ці органи. Керівника такого органу та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. Повноваження цих осіб на вказаних посадах припиняє Президент України. Керівник ЦОВВ може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Проте це правило не поширюється на Міноборони, МВС, СБУ, ДМСУ та інші центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Структуру центрального органу виконавчої влади затверджує його керівник. Фінансове забезпечення діяльності ЦОВВ здійснюється за рахунок коштів Держбюджету.
Визначальною ланкою, головними суб'єктами в системі цих органів є міністерства.
Міністерство - це центральний орган виконавчої влади, підпорядкований КМУ, покликаний здійснювати державне управління певною галуззю або сектором.
Міністерство як провідний центральний орган виконавчої влади є головним суб'єктом вироблення і реалізації державної політики у відповідних галузях чи сферах і відповідає за реальний стан справ у дорученій галузі перед КМУ та Президентом України.
Міністри, які за посадою є членами Кабінету Міністрів України і відповідно до цього мають статус політичних діячів (політиків). (Указ Президента «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 року N 810/98)
Міністр як член уряду особисто відповідає за розробку і впровадження Програми КМУ з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначеній сфері державного управління. Він забезпечує управління в цій сфері, спрямовує і координує діяльність інших ОВВ з віднесених до його відання питань. Прирівняння будь-яких посад в ОВВ за статусом до членів уряду не допускається. Спрямування, координація діяльності інших ЦОВВ, які діють через відповідні міністерства, реалізується міністром шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії діяльності та основних завдань цих органів, що випливають з Програми діяльності уряду, та одержання від них щорічних звітів щодо результатів їхньої діяльності в межах, визначених директивним наказом міністра.
Державний секретар міністерства організовує забезпечення діяльності міністра та поточну роботу з виконання покладених на міністерство завдань, подає міністрові пропозиції щодо розподілу відповідних бюджетних коштів, координує роботу територіальних органів міністерства, підприємств, установ та організацій, що входять до сфери його управління, очолює апарат міністерства.
Державний секретар міністерства за посадою є членом колегії, затверджує за погодженням з Міністерством фінансів України - штатний розпис та кошторис видатків міністерства, призначає на посади та звільняє з посад відповідно до законодавства працівників центрального апарату міністерства.
Міністерство, як і інші центральні органи виконавчої влади, відповідно до чинного законодавства створює свої територіальні органи, які здебільшого знаходяться у структурі місцевих держадміністрацій, тобто перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні. Це, як правило, управління, відділи, служби та інші структурні підрозділи.
Міністерства - є єдиноначальними органами виконавчої влади.
В останній час у зв'язку з впровадженням в Україні Концепції адмін реформи, йде пошук оптимальної кількості міністерств та взято курс на переорієнтацію їх правового статусу і функціонального змісту їхньої діяльності.
Міністерства, що здійснюють управлінську діяльність в окремих галузях, називають галузевими. Міністерства, які за призначенням здійснюють функціональну (міжгалузеву) управлінську діяльність, називають функціональними. З поглибленням в Україні ринкових реформ в діяльності міністерств все більше превалюють функціональні засади.
Державні комітети - різновид центральних органів виконавчої влади, що здійснюють координаційно-функціональну управлінську діяльність здебільшого міжгалузевого та міжсекторного характеру.
Діяльність ДК спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. ДК вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам уряду та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.
Очолює державний комітет його голова.
Отже, правове положення та загальний статус державних комітетів нижчі порівняно з міністерствами. Голови ДК відповідно до Конституції України не входять до складу уряду, самостійно не формують політику уряду у своїх сферах і відносяться до категорії державних службовців. ДК комітети покликані сприяти уряду та міністерствам реалізовувати державну політику шляхом здійснення управлінських функцій міжгалузевого характеру.
Державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України:
Державний комітет архівів України, з будівництва та архітектури, з питань житлово-комунального господарства, по водному господарству, по земельних ресурсах, зв'язку та інформатизації України,з енергозбереження, з питань фізичної культури і спорту; у справах релігій, інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, лісового господарства України, з державного матеріального резерву, у справах сім'ї та молоді, у справах національностей та міграції, у справах ветеранів, у справах охорони державного кордону України, стандартизації, метрології та сертифікації
України, статистики України, Вища атестаційна комісія України, Національне космічне агентство України, Пенсійний фонд України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України, Державна служба автомобільних доріг України, Державна туристична адміністрація України.
Структура ДК подібна до структури міністерств. Вони мають свій центральний апарат, а також відповідні територіальні (регіональні) підрозділи. У визначених законодавством випадках і межах вони можуть видавати нормативно-правові акти, обов'язкові для виконання іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями. Це також єдиноначальні органи виконавчої влади.
Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом створюються для реалізації визначених Конституцією та законодавством України особливих завдань та повноважень, виконання інших управлінських функцій спеціального характеру. Щодо таких органів може встановлюватись спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності та підзвітності, а також призначення і звільнення їхніх керівників та вирішення інших питань.
Особливість даного виду органів полягає, зокрема, в тому, що всі питання їх правового статусу та взаємовідносин з іншими органами мають вирішуватися шляхом прийняття законів, що визначають повноваження і порядок діяльності саме цих ЦОВВ.
До числа центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом відносяться:
Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України,
Державна митна служба України, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державний комітет ядерного регулювання України, Національна комісія регулювання електроенергетики України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, Державний департамент України з питань виконання покарань, Фонд державного майна України, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Головне управління державної служби України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об'єктів, Державна служба експортного контролю України.
КМУ в межах коштів, передбачених на утримання ОВВ, може утворювати у складі відповідного центрального органу виконавчої влади урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції").
Урядовий орган державного управління діє у складі міністерства, іншого ЦОВВ і підпорядковується йому.
Правовий статус урядового органу визначається Указом Президента "Про затвердження Типового положення про урядовий орган державного управління" від 22 лютого 2000 р. N 386.
Урядові органи державного управл и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.