На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Реферат Причини, мета, передумови конституцйної реформи. Змст та проблемн наслдки, мсцеве самоврядування. Розширення повноважень Верховної Ради, створення парламентської бльшост, фракцйна дисциплна. Змни щодо уряду, у повноваженнях президента.

Информация:

Тип работы: Реферат. Предмет: Правоведение. Добавлен: 04.04.2009. Сдан: 2009. Уникальность по antiplagiat.ru: --.

Описание (план):


Аналіз змісту та політико-правових наслідків конституційної реформи 2004 року
ЗМІСТ РОБОТИ

І. ВСТУП
ІІ. ОСНОВНА ЧАСТИНА
1. Причини, мета, передумови конституційної реформи
2. Зміст та проблемні наслідки реформи
2.1. Місцеве самоврядування
2.2. Розширення повноважень Верховної Ради, створення парламентської більшості, фракційна дисципліна
2.3. Зміни щодо уряду
2.4. Зміни у повноваженнях президента
3. Негативні політико-правові наслідки конституційної реформи
ІІІ. ВИСНОВКИ
ІV. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП

Українській державі вже сімнадцять років, але ще досі в Україні не створено ефективної системи державної влади, яка могла б в повній мірі забезпечити порядок і стабільність в нашій країні. Після розпаду СРСР Україна переживає процес трансформації політичної системи, її удосконалення та демократизації.
Спробою подолання гострої політичної кризи, що виникла під час президентських виборів, стала конституційна реформа, яка була прийнята 8 грудня 2004 року. Відповідно до змін у конституції України система державного устрою України змінювалася з президентської до більш демократичної - парламентсько-президентської. Повною мірою реформа вступила у дію лише після виборів до Верховної Ради України 2006 року. Але цей документ мав дуже багато протиріч та недосконалостей, які згодом дуже вплинули на ще більшу дестабілізацію політичної і, як наслідок, економічної та соціальної системи в Україні. Проблеми, що виникли, після запровадження у дію реформи, були спричинені, на мою думку, бажанням деяких політичних сил нашвидкуруч прийняти цей важливий документ, що у свою чергу унеможливило досягнення широкого консенсусу у політичних колах України, щодо змісту документу та подальших напрямків реформування політичної системи України.
Без сумніву, початок політичної реформи дуже вплинув на побудову демократичного процесу в державі, дав поштовх до утворення нових демократичних політичних інститутів: суттєво зросла роль коаліції парламентських фракцій і самого парламенту, уряд має діяти на коаліційних засадах, але й отримує значно ширші повноваження і більшу незалежність, зросла роль політичних партій. Тепер політики мали б шукати взаємопорозуміння між собою, застосовуючи демократичні методи співпраці. Але у зміненій конституції з'явилося дуже багато незрозумілих місць, чітке тлумачення яким може дати лише Конституційний Суд, робота якого останнім часом, на жаль, теж викликає багато нарікань.
У цій роботі я хочу дослідити складну і актуальну проблему конституційної реформи, знайти причини та передумови прийняття цього документу, з'ясувати його мету, проаналізувати зміст реформи, щоб дійти висновку про доцільність політичної реформи у наш час. Тому об'єктом мого дослідження будуть насамперед Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року, зміни, які сталися в системі влади, та їх політико-правові наслідки.
Ця тема мене зацікавила насамперед своєю актуальністю. Події, що відбуваються зараз в українській політиці і державі, не можуть не хвилювати кожного свідомого громадянина, бо несуть загрозу політичній та економічній стабільності, демократії та самій державності України. Чи є зв'язок між конституційною реформою 2004 року та сьогоднішньою ситуацією в нашій державі? Відповідь на це питання також є однією з цілей даного дослідження.
ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. Причини, мета, передумови конституційної реформи

Питання конституційної реформи протягом існування незалежної Української держави виникало не один раз. До прийняття у 1996 році нової Конституції України воно зводилося до внесення змін і доповнень до старої конституції 1978 року, що діяла ще з радянських часів. Але навіть після прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України залишилося багато незадоволених цим документом. Частина політичних сил, опозиційно налаштованих до тогочасного президента Л. Кучми, прагнула зменшення його повноважень та посилення ролі парламенту. Сам же президент також був не проти провести конституційні зміни, але у вигляді саме парламентської реформи, яка б ще більше посилила вплив президента на Верховну Раду і Кабінет Міністрів. З цією метою у 2000 році навіть був проведений всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на якому населення в принципі підтримало зміни, запропоновані президентом. Але втілити рішення референдуму у реальні зміни до конституції тоді так і не вдалося через відсутність законодавчо визначеного чіткого механізму внесення таких змін. Але спроби змінити норми Конституції України не припинялися. У жовтні 2002 року було створено Комісію з проведення конституційної реформи. Проте її діяльність була малоефективною. Парламентарі всі функції з вирішення питань щодо проведення реформи вирішили взяти на себе. Тому наприкінці 2002 року у Верховній Раді була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів про внесення змін до Конституції України. Та її робота також йшла дуже повільно. Це було спричинене не одностайністю депутатів та невмінням вироблення єдиної концепції щодо майбутньої реформи. Також сам Президент, тоді ще (2003 рік) всіляко намагався гальмувати процес проведення політичної реформи парламентом. 5 березня 2003 року на розгляд Верховної Ради був внесений президентський законопроект «Про внесення змін до Конституції України». У цьому проекті були викладені інтереси пропрезидентських партій і самого президента. Порівняно з попередньою спробою жорсткого закріплення владних повноважень і централізації владних інституцій навколо президента, яка запроваджувалася рішеннями референдуму 2000-го року, новий варіант конституційної реформи був «розрахований на більш виважений і поміркований тип консервації політичних еліт» [7]. Але президентський законопроект не був підтриманий необхідною кількістю депутатів. Інший законопроект, депутатський, про зміни до Конституції України також не був підтриманий більшістю. На цьому відбулася певна перерва у питанні про політичну реформу, у зв'язку з початком передвиборчої президентської кампанії 2004 року. Але саме тоді, напередодні президентських виборів 2004 року, відбувся крутий поворот у концепції політичної реформи, яка з попереднього наміру граничного посилення ролі президента переорієнтувалася на модель корпоративного (олігархічного) управління країною під прикриттям моделі парламентської республіки.
Наступним етапом у питанні прийняття конституційної реформи став кінець 2004 року. Ставало дедалі очевиднішим те, що політичний процес в Україні став заручником інтриг кількох олігархічних угруповань. Ці групи розуміли, що лишитися при владі можна в один-єдиний спосіб: заплутати всіх, зіштовхнути і розколоти структуровані політичні сили, створити ситуацію правового хаосу і розгубленості виборців, і на цьому тлі закріпити своє панування випробуваними механізмами «антикризового менеджменту», в класичному сценарії якого створення кризи є так само важливим елементом політичної гри, як і перехоплення ініціативи щодо її розв'язання. Цим тактичним завданням принесено в жертву будь-яку стратегічну перспективу і концептуальну послідовність дій. Влада не лише не могла чітко обґрунтувати свою мотивацію у проведенні реформи, але й пішла на тактичний союз зі своїми одвічними антагоністами - системною опозицією в особі О. Мороза. Таким чином, навколо питання реформи розгорнулася складна політична гра, в якій кожна зі сторін зробила дуже великі ставки. Тодішня влада в особі президента Л. Кучми та його оточення ризикувала стати заручником власних обіцянок і після можливої перемоги свого кандидата отримати значно меншу кількість важелів впливу на ситуацію в країні, ніж мала доти. Ця небезпека врівноважувалася: а) невисокими шансами провладного кандидата; б) усвідомленням небезпеки приходу до влади дуже жорсткого і експансивного донецького клану та необхідності створити важелі стримування на випадок нового адміністративно-бізнесового переділу; в) значним досвідом маніпуляцій на рівні правових норм і громадської думки, що дозволяли виправдати будь-який поворот «генеральної ліній» в ситуації, коли влада зміцнить свої позиції. Тому на певному етапі сценарій «політреформи» став головним для владної корпорації, свідченням чого є цілеспрямована діяльність її представників у період найбільшого загострення кризи. Фактично під час переговорів між владою і опозицією 3-7 грудня 2004 р. мав місце політичний шантаж. А логічним його продовженням стали подальші заяви про необхідність реалізації політреформи, включно з заявою керівника штабу кандидата В. Януковича С. Тигіпка у ніч після повторного голосування другого туру [1].
Ситуативний союзник влади у проведенні політреформи О. Мороз не був потенційним переможцем конфлікту політико-бізнесових еліт, який розгорнувся в Україні під час виборчої кампанії 2004 року. Незначними були також шанси соціалістів утвердити чи зміцнити власні ідеологічні чи соціокультурні пріоритети під час кампанії, що відбувалася за жорстким сценарієм протистояння проросійської влади і прозахідної опозиції. Тому СПУ зробила ставку на стратегічні завдання інституційного реформування, що створювали поле для майбутнього політичного маневру чи принаймні захищали це доволі окремішнє угруповання від «розчинення» в більш потужних політичних силах. Ризик опинитися залежним від нової влади став для О. Мороза такою ж реальною загрозою, як і небезпека збереження старої влади.
Нарешті, коаліція опозиційних сил на чолі з В. Ющенком так само мусила враховувати суперечливість моменту і потенційні ризики усіх варіантів розв'язання політичного конфлікту. Підтримка пропонованого владою проекту політреформи означала небезпеку втратити результати цілком імовірної перемоги на президентських виборах, як це вже перед тим трапилося з результатами парламентської кампанії-2004. Адже владна коаліція довела свою здатність доповнювати силовий і економічний тиск юридичною гнучкістю, інтелектуальною ініціативою і мас-медійною підтримкою настільки ефективно, що в результаті конституційних змін новообраний президент міг реально опинитися в політичній ізоляції. Відмова «Нашої України» від зменшення концентрації влади в руках президента і посилення парламентських повноважень ставила під загрозу саме існування
національно-демократичної прозахідної опозиції у разі перемоги В. Януковича.
Позиції зазначених учасників політичного процесу мали вирішальне значення як для результатів самих виборів, так і для долі пропонованих конституційних змін.
У зв'язку з масовими фальсифікаціями в другому турі президентських виборів політичне становище в країні різко загострилося. У той час майже всі повноваження щодо нормалізації політичної ситуації в країні перебрала на себе Верховна Рада України. 8 грудня 2004 року Верховною Радою був прийнятий Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України». За нього проголосували 402 народних обранця. Але зважаючи на те, що реформа була прийнята поспіхом і, що найголовніше, вона була прийнята не як дієвий спосіб покращення життя громадян України, а як політичний компроміс, між провладними силами, Соціалістичною партією України і «помаранчевими» силами, реформа мала дуже багато недопрацьовок (про які йтиметься далі) і спричинила суперечливі наслідки. Реформа, на мою думку, не лише загострила ті проблеми, які були раніше, а й викликала нові. Законопроект голосувався у пакеті: з однієї сторони соціалісти зобов'язувалися проголосувати за проведення третього туру президентських виборів, а помаранчеві сили, в свою чергу, підтримати зміни до Конституції України. Проголосований закон одразу в сесійній залі підписав президент, що також є показовою позицією тогочасної влади. Ці зміни стосувалися, насамперед, переходу до такої форми державного правління як парламентсько-президентська республіка. Багато змін запроваджувалося стосовно повноважень Президента та Верховної Ради. Але, за домовленістю, в повному обсязі реформа остаточно вступила у дію лише у 2006 році після обрання нового складу парламенту.
Основною метою конституційної реформи її ініціатори визначили перерозподіл повноважень між президентом і парламентом та президентом і урядом в бік розширення кадрових повноважень Верховної Ради України та посилення ролі Кабінету Міністрів України у здійсненні виконавчої влади. Поряд з цим, конституційні зміни мали досягти і низки інших цілей - розширення повноважень Рахункової палати, вирішення проблеми багаторазового застосування Президентом України права вето щодо прийнятих парламентом законів, відмежування діяльності, пов'язаної із статусом народного депутата України, від інших видів діяльності, зокрема - підприємницької, зміцнення фракційної дисципліни та припинення практики міжфракційних переходів, перехід до формування уряду виключно «коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України» (або фракцією, до складу якої входить більшість народних депутатів) тощо [2].
Що стосується низки інших важливих проблем - удосконалення системи адміністративно-територіального устрою, систем місцевого та регіонального самоврядування, перегляду функцій та повноважень місцевих державних адміністрацій - то відповідні питання мали б бути врегульовані іншим Законом «Про внесення змін до Конституції України» (реєстр. № 3207-1), який мав бути прийнятий до 1 вересня 2005 року. Але цього так і не сталося.
Підводячи певні підсумки можна зазначити, що в основі реалізації плану конституційної реформи лежали, на жаль, не інтереси держави та українського народу, а прагнення певних сил, що закріпилися на панівних позиціях в українському політикумі, бізнесі, органах влади легалізувати і увіковічнити свій вплив. У цілому можна погодитися з думкою С. Речицького про те, що в проекті конституційної реформи слід вбачати «очевидне бажання влади звузити простір політичної свободи народу, вилучити з політичного життя країни мало не всі стохастичні процеси, збільшити державний вплив на громадянське суспільство, централізовано контролювати практично всі його стратегічні потреби й відправлення» [3]. Отже, метою політреформи було збереження влади, її ж засобом - легалізація
наявних позасистемних важелів управління. Політична реформа увійшла в український політичний арсенал як спосіб розв'язання масштабного конфлікту всередині еліти.
2. Зміст та проблемні наслідки реформи

2.1. Місцеве самоврядування

Політична реформа передбачає суттєві зміни не тільки у співвідношенні трьох гілок влади та зміну форми правління з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську, а й реформування системи місцевого самоврядування. Зрозуміло, що робити такі заходи треба було вкрай обережно і виважено. Але, не зважаючи на певні напрацювання, в цій сфері виникли деякі проблеми. Єдина зміна конституційної норми в цій сфері стосується збільшення до 5 років строку повноважень депутатів сільських, селищних, міських, районних та обласних рад. Як вже згадувалося Закон України про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування так і не був прийнятий. Тому проблеми місцевого самоврядування викликані перш за все незавершеністю конституційної реформи.
Конституція України гарантує громадянам України право об'єднуватися у територіальні громади та у межах цих об'єднань самостійно вирішувати питання місцевого значення. Щоб забезпечити якісний розвиток місцевого самоврядування потрібно на основі змін до конституції створювати дієві закони, які й досі не прийняті. Зокрема, реалізація адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування суттєво ускладнювалось нормами Конституції України, які, по-перше, закріпили в якості базової одиниці адміністративно-територіального поділу села, селища та міста, по-друге, визначили кількість та назви адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня (областей), по-третє, унеможливили створення обласними і районними радами власних виконавчих органів, наділивши повноваженнями щодо здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць районні та обласні державні адміністрації.
Основною проблемою на шляху реформування системи органів місцевого самоврядування є відсутність якісної нормативно-правової бази. Ця база мала б забезпечувати розвиток місцевого самоврядування: право територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення. Другою проблемою, яка потребує вирішення, є відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень між органами місцевого самоврядування та органами місцевої виконавчої влади, що має бути забезпечено відповідним законодавством. Третє: недостатня можливість самостійності у прийнятті рішень органами місцевого самоврядування. Зокрема, що стосується формування місцевих бюджетів та спрямування їх витрат. Четверте: ігнорування інтересів територіальних громад при нормативному врегулюванні питань управління місцевими справами. П'яте: невизнання адміністративно-територіальною одиницею добровільно об'єднаних у сільську громаду жителів кількох сіл. Шосте: відсутність основ виборчої системи місцевого самоврядування. І багато інших питань, які потребують негайного вирішення. Але, на жаль, зважаючи на економічну кризу ці питання відкладаються на невизначений термін.
Такий стан системи територіального устрою та місцевого самоврядування в Україні обумовлює залежність цього інституту від політичних процесів на загальнодержавному рівні, а тому перетворює його на об'єкт маніпулювання з боку як місцевих чиновників, так і представників центральної влади. За таких умов, потребує негайного реагування проблема забезпечення доступу громадськості до влади, а також її впливу на процеси на місцевому рівні, закладення відповідних механізмів взаємодії держави з органами місцевого самоврядування [4].
2.2. Розширення повноважень Верховної Ради, створення парламентської більшості, фракційна дисципліна

Як вже згадувалося вище, метою змін, внесених до Конституції України наприкінці 2004 року, був перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, а тому, зрозуміло, значно мали розширитися повноваження Верховної Ради України. Це дійсно сталося, аналіз цих змін дає підстави нам це стверджувати. Строк повноважень народних депутатів збільшився до 5 років, а після набуття чинності змінами до Конституції України парламент отримав такі кадрові повноваження:
- висування кандидатури для призначення на посаду Прем'єр-міністра України, призначення Прем'єр-міністра України за поданням Президента України;
- призначення за поданням Президента України Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, звільнення їх з посад;
- призначення за поданням Прем'єр-міністра України всіх членів Кабінету Міністрів (крім, відповідно, Міністрів оборони та закордонних справ), Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення відповідних осіб з посад;
- призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;
- надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України, висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
- прийняття відставки Прем'єр-міністра України, Кабінету Міністрів України в цілому та окремих членів Кабінету Міністрів України;
- право звільнення з посад третини складу Конституційного Суду України [2].
Після цих змін повноваження парламенту суттєво розширилися. Але існують фактори, які заважають ефективній роботі Верховної Ради, багато нюансів законодавчо не врегульовані, що постійно призводить до виникнення суперечностей між владними інституціями. Ось ці основні суперечності:
- Конституція України не дає чіткої відповіді на питання про те, за яких умов і з якого моменту Кабінет Міністрів вважається сформованим.
- В конституції не зазначено як мусить діяти парламент, коли президент не вносить подання про призначення на пост прем'єр-міністра, особи , яка була обрана коаліцією.
- Тепер може виникнути ситуація, коли Президент України взагалі не вноситиме подання про призначення на посади Міністра оборони та закордонних справ, Голови Служби безпеки України. Прем'єр-міністр, відповідно, може не внести подання щодо призначення на посади членів Кабінету Міністрів України та керівників передбачених Законом «Про внесення змін до Конституції України» центральних органів виконавчої влади.
- Розпуск парламенту президентом не суворо обмежений, та обставина, що за реформою Президент України може розпустити парламент в трьох випадках (кожен з яких може бути результатом ширшого кола причин) робить тезу про перетворення України з президентської республіки на парламентську непослідовною, президент за найменших підстав може розпустити парламент, що перетворює життя в Україні на суцільні вибори. Реальність такої ситуації ми вже відчули останніми роками.
Отже можна зробити висновок, що вплив президента на Верховну Раду не тільки не послабився, але в деяких моментах ще й посилився. Конституційна реформа ще більше розбалансувала систему стримувань і противаг в діяльності органів державної влади, яку передбачала конституція 1996 року.
Що ж стосується суттєвих новацій зміненої конституції, то до них, безумовно, відносимо вимогу формування парламентської більшості.
ДО РЕФОРМИ:
Конституція України не висувала жодних вимог щодо створення парламентської більшості, тому у Верховній Раді більшість виникала просто ситуативно, тобто без певної системи. Президент фактично не мав можливості ухвалити рішення про відставку парламенту.
ПІСЛЯ РЕФОРМИ:
У парламенті мусить бути створена більшість, яка формує уряд, підтримує його діяльність і несе відповідальність за цю діяльність. Президент має право розпустити парламент, якщо протягом 30 днів у Верховній Раді не сформується коаліція, або якщо протягом 60 днів після відставки попереднього уряду не сформовано нового [2].
З однієї сторони зміни мали б хоч якось впорядкувати роботу в парламенті. Насправді ж після набрання реформою чинності безладу в роботі депутатів не поменшало, а ситуація в українській політиці стала ще гострішою.
Те ж саме стосується і положень, покликаних зміцнити фракційну дисципліну у Верховній Раді. Закон «Про внесення змін до Конституції України» суттєво розширив підстави дострокового припинення повноважень народних депутатів України. Зокрема, з метою забезпечення політичної структуризації парламенту, запобігання міжфракційним переходам народних депутатів України, у Законі було закріплено принципово нове положення, у відповідності з яким невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції, має наслідком дострокове припинення його повноважень на підставі закону за рішенням вищого керівного органу відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій) з дня прийняття такого рішення [2]. Не вдаючись до дослідження питання про відповідність цієї норми демократичним стандартам та доцільності її закріплення в Основному Законі, варто дати відповідь на питання: чи дозволяє вона досягнути цілі, які ставили на меті ініціатори її закріплення в Законі «Про внесення змін до Конституції України»? Відповідь тут очевидна: поставлених цілей вищезазначене положення не досягає. По-перше, підставою дострокового припинення повноважень народного депутата є лише його невходження або вихід за власним бажанням зі складу фракції. Таким чином, формально залишаюсь членом фракції, депутат може не бути ним фактично - брати участь у засіданнях іншої фракції, голосувати всупереч інтересам своєї фракції і т.п. По-друге, в ряді випадків навіть вихід депутата зі складу фракції за власним бажанням може не мати для нього будь-яких правових наслідків, зокрема - у вигляді дострокового припинення його повноважень. Наприклад, якщо фракція була утворена на основі виборчого блоку, то вихід керівника однієї з партій, що входила до складу виборчого блоку може не мати жодних негативних наслідків лише в силу того, що проведення з'їзду блоку для вирішення питання про дострокове припинення повноважень такого народного депутата буде блоковано партією, представником якої в парламенті є зазначений депутат.
Іншими словами, зміни, внесені до конституції, суттєво не вплинули на дотримання фракційної дисципліни. Достатньо згадати останні події розвалу «помаранчевої» коаліції у Верховній Раді, щоб довести це не тільки теоретично, але й на практиці.
2.3. Зміни щодо уряду

В умовах парламентсько-президентської республіки роль уряду значно зростає, а його зв'язок з парламентом міцнішає. На перший погляд в українській конституції також сталися суттєві зміни щодо правового статусу Кабінету Міністрів, але давайте ретельно їх проаналізуємо.
ДО РЕФОРМИ:
Прем'єр-міністра призначав Президент - для цього була потрібна згода принаймні 226 депутатів. Президент міг звільнити Пре и т.д.................


Перейти к полному тексту работы



Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.