На бирже курсовых и дипломных проектов можно найти образцы готовых работ или получить помощь в написании уникальных курсовых работ, дипломов, лабораторных работ, контрольных работ, диссертаций, рефератов. Так же вы мажете самостоятельно повысить уникальность своей работы для прохождения проверки на плагиат всего за несколько минут.

ЛИЧНЫЙ КАБИНЕТ 

 

Здравствуйте гость!

 

Логин:

Пароль:

 

Запомнить

 

 

Забыли пароль? Регистрация

Повышение уникальности

Предлагаем нашим посетителям воспользоваться бесплатным программным обеспечением «StudentHelp», которое позволит вам всего за несколько минут, выполнить повышение уникальности любого файла в формате MS Word. После такого повышения уникальности, ваша работа легко пройдете проверку в системах антиплагиат вуз, antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru. Программа «StudentHelp» работает по уникальной технологии и при повышении уникальности не вставляет в текст скрытых символов, и даже если препод скопирует текст в блокнот – не увидит ни каких отличий от текста в Word файле.

Результат поиска


Наименование:


Курсовик Правове становлення українських земель у склад Реч Посполитої

Информация:

Тип работы: Курсовик. Добавлен: 8.1.2014. Сдан: 2010. Страниц: 39. Уникальность по antiplagiat.ru: < 30%

Описание (план):


ЗМІСТ


Вступ ……………………………………………………………………………… 3
1. Суспільний лад ………………………………………………………………… 6
2. Державний лад ………………………………………………………………... 13
3. Право …………………………………………………………………………... 25
4. Судоустрій …………………………………………………………………….. 31
Висновок ………………………………………………………………………….. 38
Список використаної літератури ……………………………………………….. 40



ВСТУП

Протягом тисячоліть Україна була тиглем таких могутніх політичних формувань, як скіфська, сарматська та Київська держави. Її люд - господар власної долі - справляв плив, нерідко вирішальний, на життя сусідів. Цивілізації, що розвивалися на Україні, перебували на авансцені культурних і суспільно-економічних подій усієї Східної Європи. Однак занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. Із цього часу українські землі більше не становитимуть серцевину важливих політичних об’єднань, а доля населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішуватиметься у таких далеких столицях, як Варшава, Москва чи Відень.
З культурної та економічної точки зору статус України також занепадатиме до рівня важливої, та все ж периферійної провінції, а її еліта асимілюватиметься з культурою та політичними системами чужоземних володарів. Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала - і майже до наших днів залишалася - однією з основних тем української історії.
З кінця ХІV і до половини ХVІІ ст. правове становище України характеризувалося двома визначальними особливостями. Перша полягала в тому, що створення й забезпечення реалізації системи тогочасних юридичних норм здійснювалося тут сусідніми державами, між якими в цей період було поділено українські землі. Друга була наслідком першої: іноземне привласнення і утримання українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча воно вже й стояло на порядку денному.
З кінця ХІV ст. і впродовж наступних двохсот років долю українських земель визначав політичний курс Польщі й Литви на обопільне зближення. Він зумовлювався, по-перше, необхідністю організувати відсіч агресії з боку німецьких феодалів, ударною силою яких у смузі балтійського узбережжя виступали пов’язані між собою духовно-рицарські ордени мечоносців - Лівонський і Тевтонський. По-друге, посилення Московського князівства і поступове його перетворення на централізовану державу, намагання розширити свої володіння дедалі гостріше зачіпало аналогічні прагнення Литви і Польщі, диктуючи обом необхідність об’єднання власних можливостей.
Правовими етапами реалізації настанови на польсько-литовському злуку стало укладання вже згадуваних трьох уній - Кревської (1385р.), Городельської (1413р.) і Люблінської (1569р.), які юридично оформили союз, а потім і злиття цих держав в одну - Річ Посполиту (Республіку). Оскільки у процесі укладання зазначених уній польський король став також вищим володарем Литви, тодішній поділ етнічно українських територій між суміжними державами набув такого вигляду. Сім воєводств, тобто переважна їх частина (Брацлавщина, Волинь Галичина, Київщина, Підляшшя, Поділля, Холмщина), перейшли до Польщі на правах коронних. Три землі - Чернігівщину, Новгород-Сіверщину і Стародубщину - приєднало Велике князівство Московське. Закарпаттям оволоділа Угорщина. Буковина з середини ХІV ст. перебувала у складі Молдавського князівства, а згодом підпала під владу Туреччини.
Таким чином, для польських експансіоністів відкрився широкий доступ до володіння перехопленими у литовського спільника землями України, їх колонізація вихідцями з Речі Посполитої, ополячення та окатоличення місцевого населення, соціальне й національне гноблення усіх його верств, покріпачення селян і панщина склали цілу епоху в тогочасній історії українського народу. Характерною її особливістю було використання католицького віросповідання як одного з найголовніших політичних знарядь забезпечення іноземного проникнення й владарювання.
Чужинське поневолення, соціальні, політичні й національно-релігійні утиски викликали протест з боку корінного населення. Масовими стали втечі на східні й південно-східні землі; в середньому й нижньому Подніпров’ї засновувалися нові поселення; за дніпровськими порогами виникли укріплення - січі, втікачі вважали себе вільними людьми. Так в українському суспільстві склався впливовий стан - козацтво, якому судилося відіграти провідну роль у подіях того часу. Кінець ХVІ- перша половина ХVІІ ст. стали часом пробудження національної свідомості українського народу, його духовного піднесення, Утверджуються почуття любові рідної землі, вітчизни, нерозривних зв’язків поколінь, історичного обов’язку зберегти духовні здобутки свого народу - культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. У процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-політичного устрою українських земель, формується ідея української державності.


1. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД

Протягом ХІІІ-ХVІІ ст. українське суспільство розвивалося відповідно до іманентних феодальному ладові закономірностей. Разом з тим, чужоземне підкорення накладало певний відбиток на його економічну, політичну, державно-правову еволюцію. Починаючи з кінця ХІV ст. і протягом ХV ст. на українських землях розвивалося велике феодальне землеволодіння. Його зростання здійснювалося шляхом привласнення польським, литовськими і українськими князями, сановитими боярами, посадовими особами общинних угідь та пустошей. Як правило, знать одержувала від польського короля або великого князя литовського земельні пожалування за службу або на умовах несення її. Спостерігалися й самочинні відторгнення, купівля-продаж ділянок тощо. Ці надбання поступово перетворювалися у власність. З часом роздавати землю стали не лише глави держав, а й керівники місцевої адміністрації.
Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагалися закріпити свої права на них. Якщо у ХVІ ст. землі роздавалися «до живота» (до смерті володаря), то починаючи з 30 - 50-х років ХVІ ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті васала і його сина) і навіть «до трех животов».
Як наслідок цього процесу, наприкінці ХV - у першій половині ХVІ ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичі. Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині - князів Глинських. Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні мастки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв’язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.
Про економічну і політичну могутність великих землевласників в Україні свідчить і той факт, що у першій половині ХVІ ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів - лише одну чверть. Маючи величезний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «магнати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовського або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади ( воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових». Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовському підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 рр., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала самостійним, незалежним від великокнязівської влади вищим державним органом. Відтоді великий князь видавав закони та розпорядження, підтримував зв’язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише великому князю або «Панам-Раді».
Характерно, що ІІІ Литовський статут 1588 р. особливо вирізняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.
Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на українських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів-землевласників виник найвищий прошарок, представники якого засідали в сенаті. З резидентами, призначеними сенатом, мав узгоджувати свої дії король Речі Посполитої.
З маси середніх і дрібних землевласників сформувався окремий стан - шляхетський. Становище української шляхти було неоднаковим і з часом змінювалося. У Галичині вже привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на місцеву шляхту поширювались деякі інститути польського права, а привілей 1434 р. остаточно зрівняв її у правах з польською. Майже аналогічно протікали процеси становлення шляхти і на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського. Важливе значення мали постанова сейму в 1522 р., проведення переписів («попис земський» від 1528 р.). Для перевірки складу шляхти на українських землях було здійснено у 1545 і 1552 рр. ревізії («люстрації») замків і старостів. Остаточному оформленню тут шяхетського стану сприяла «волочна поміра» 1557 р.
З реформами 50 - 60-х рр. ХVІ ст. пов’язані посилення політичної ролі шляхти і встановлення режиму «шляхетської демократії». Шляхетство передавалося у спадок, лише сейм міг дарувати його, а втрата відбувалася тільки за вироком суду. Шляхта звільнялась від сплати мита на іноземні товари. Встановлювалися підвищені санкції за вбивство, замах на здоров’я, честь і гідність шляхтича. Він мав право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом. Було видано низку постанов сейму, якими шляхта зрівнювалася у правах з магнатами. Запроваджувалися повітові сеймики, де шляхтичі обирали органи місцевого самоврядування, суди й делегатів на вальний (загальнодержавний) сейм.
Окрему суспільну верству складало духовенство. До неї належали не лише священики, а й їхні родини і церковний причет. Усі вони підлягали судові єпископа. Церкви засновували магнати, шляхта, міщани, інколи селяни. Священик одержував на утримання лан землі, а також різні данини в натуральній формі від парафіян.
Спочатку в землях, анексованих Польщею, а по утворенню Речі Посполитої - на всіх підвладних їй українських територіях, православна церква втратила своє привілейоване становище, виникла небезпека її цілковитого викорінення. Репрезентована адміністрацією чужоземної держави влада прибрала до своїх рук призначення на вищі церковні посади, протегуючи на них слухняних їй ієреїв, вдавалася до дисциплінарних заходів стосовно решти священнослужителів, а також місцевого населення, включаючи вищі верстви.
Так, уже в привілеї 1387 р., виданому королем Володиславом-Ягайлом, заборонялося литовцям-католикам увіходити в шлюбні зв’язки з православними русинами і русинками, доки ці останні не перейдуть до католицької віри. У випадку ж, коли незважаючи на законодавчий припис, русин або русинка увійшли у шлюбний зв’язок з литовцями римського обряду, шлюб хоча й не розривався, але православні чоловік або жінка повинні були перейти до католицької віри. Широкі маси посполитих русинів вважали митрополита і єпископів одного з ними віросповідання виразниками свої прагнень, церковні собори і заходи набули характеру всенародних демонстрацій.
Селянство перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За цією ознакою воно поділялося на три групи: перша - вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов’язань; друга - залежні селяни, які мали право виходу, але з певними обмеженнями (у визначений час, після виплати панові встановленого викупу або надання «замісника» - селянина такого ж ступеня залежності); третя - покріпачені селяни, які цілком позбулися права виходу від феодала. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від різних форм залежності до їх повного закріпачення.
За правовою ознакою селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів і шляхти, або церковних і монастирських. На селянстві лежав увесь тягар сплати податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Крім того, вони відбували різні повинності, виконували будівельно-ремонтні роботи. Обов’язки різних категорій селян перед магнатами і шляхтою були неоднаковими. З залежних селян стягувались податки натурою (продуктами, худобою тощо) і грошима. Кріпаки відбували повинності переважно у формі панщини. Найбільш спроможні селяни залучалися до військової служби із звільненням від податків. Вони вважалися особисто вільними людьми і у ХVІ ст. частина їх одержала шляхетські права.
Міське населення в основному займалось ремісництвом й торгівлею. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці ХV - у першій половині ХVІ ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього - поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.
З своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисельно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату.
До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри - хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи - плебс: дрібні торгівці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.
Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеженн........


Список використаної літератури
1. П.П. Музыченко, Н.И. Долматова История государства и права Украины в вопросах и ответах. Ч. 1. - X.: «Одиссей», 1999. - 288 с.
2. Орест Субтельний С 89 Україна: історія/Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1993. 720 с.: іл..
3. Історія держави і права України, том 1 - за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка
4. Атоян О. Н. История государства и права Украины (с древнейших времён до середины XVII века); Курс лекций / МВД Украины. Луган. ин-т внутр. дел. - Луганск: РИО ЛИВД, 2001.
5. Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. -К., 1993. -Т т. 1, 2.
6. Історія України: Курс лекцій. - К., 1991. - Ч. 1. Історія України: Курс лекцій. - К., 1991. - Ч. 1. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) - Львів, 1992.
7. Музыченко П.П. Литовский статут: исторические корни // Юридический вестник. - 1994. - № 1.
8. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. - К., 1987.
9. Бардах Ю., Леснодорский Б., Пистрчак М. История государства и права Польши. - М., 1980.
10. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. - К., 1994.
11. Історія держави і права України. Підручник Чайковський А.С., Батрименко В.І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л., та ін.




Перейти к полному тексту работы


Скачать работу с онлайн повышением уникальности до 90% по antiplagiat.ru, etxt.ru или advego.ru


Смотреть похожие работы


* Примечание. Уникальность работы указана на дату публикации, текущее значение может отличаться от указанного.